Науково-фантастичні музичні оповідання



Сторінка1/10
Дата конвертації28.03.2016
Розмір1.37 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
cover

Table of Contents


Table of Contents 2

Annotation 4

АУТОСОНІДО
7

ОСКАР
14

АНАЛІЗ
24

РЕТСІНСЬКЕ ВИНО


32

СФІНКС
38

ЕКСПЕДИЦІЯ
50

МАДРИГАЛ


58

ДАНИНА ЧАСОВІ


70

СЕНСАЦІЙНА ЗНАХІДКА


78

ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»


85

ЗМІСТ
92

notes 92

Примітки


93

1
94

2
95

3
96

4
97

5
98

6
99

7
100

8
101

9
102

10
103

11
104

12
105

13
106

14
107

15
108

16
109

17
110





Annotation


Науково-фантастичні музичні оповідання.


  • Їржі Берковець

  • АУТОСОНІДО

  • ОСКАР

  • АНАЛІЗ

  • РЕТСІНСЬКЕ ВИНО

  • СФІНКС

  • ЕКСПЕДИЦІЯ

  • МАДРИГАЛ

  • ДАНИНА ЧАСОВІ

  • СЕНСАЦІЙНА ЗНАХІДКА

  • ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»

  • ЗМІСТ

  • notes

    • 1

    • 2

    • 3

    • 4

    • 5

    • 6

    • 7

    • 8

    • 9

    • 10

    • 11

    • 12

    • 13

    • 14

    • 15

    • 16

    • 17


Їржі Берковець
ОПЕРАЦІЯ «ЛІРА»
Науково-фантастичні музичні оповідання

© im_001.jpg http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література
im_002.png

Переклад здійснено за виданням:

Jiri Berkovec. Akce Lyra. Praha, 1966

Statni hudebni vydavatelstvi
im_003.png

АУТОСОНІДО

Ключ скреготнув у замку, і важкі ковані двері відчинились. Педро увійшов. У вузькому склепінчастому приміщенні була майже цілковита темрява. Луїс викресав вогню; мерехтливе світло розлилося по голих стінах, заграло на струнах лютні, що висіла над звичайним ліжком, застигло на темних спинках книжок, вишикуваних у ніші. Педро зупинився біля вікна. З патіо долинав міцний пряний аромат повою, на повільно згасаючому кобальті неба проблискували перші зірки…

Тихий акорд забринів назустріч ночі, затремтів і вилився v нове співзвуччя; мелодія, спочатку ледь чутна, поступово ставала все могутнішою під чаклунською рукою майстра. Тільки одна людина в Тарагоні могла гак зіграти фантазію Сантіллані: Луїс Агілар. Педро обернувся — лютня нерухомо висіла на стіні. В кутку біля стола Луїc схилився над невеличкою дерев’яною скринькою, накритою заокругленим віком, помережаним якимись подряпинами. До віка був припасований чудернацький пристрій, що закінчувався пергаментною лійкою. Віко повільно оберталося, і звідкись зсередини пристрою лилися звуки Агіларової лютні.

Луїс, усміхаючись, подивився на враженого Педро. Потім натиснув на якийсь важілець. Диск зупинився, і музика враз урвалася. Луїс вправно зняв віко і поставив натомість інше. Щось клацнуло, і віко знову попало обертатися. Педро остовпів. Йому здалося, що кімнату раптом заповнив натовп: чулося шарудіння ніг і покашлювання. Потім на Педро ринув водоспад людських голосів. Педро похитнувся і ледве стримався, щоб не скрикнути від жаху. З витріщеними очима, затамувавши подих, він весь тремтів під зливою приголомшливих вражень. Тільки за якийсь час він усвідомив, що слухає спів; так, тепер він уже розрізняв окремі слова — Kyrie eleison. Голоси схрещувались і перепліталися. Могутні хвилі звуків накочувалися зліва і справа, наростали і зникали, переливалися, наближалися й віддалялися. «Наче під час меси в храмі Трійці, — майнула думка, — ну, звичайно, ось ця складна каденція на басах… але ж це…»

— Містерія з Ельче, — видихнув він.

— Я задоволений, що ти впізнав твір і місце, де він був виконаний, — почав Луїс, коли музика закінчилась і настала напружена тиша, — це справді собор в Ельче, будова з прекрасною акустикою, де можна розрізнити кожне проспіване слово. Тому я й надумав випробувати свій пристрій саме там. Я допомагав при великодній відправі в Ельче, готував хор. Під час репетиції мені пощастило сховати пристрій під опоною…

Педро нарешті отямився.

— Розкажи мені тепер, що це за чудесний пристрій, який може вбирати в себе і потім знову відтворювати звук лютні і спів людини?

— Це мій аутосонідо, — посміхнувся Агілар, — витвір давніх мрій, багатьох роздумів, спроб і трьох років напруженої праці… Дивись, — Луїс розгорнув на столі листи ескізів і креслень, — ось механізм, який переводить звук у спіральні канавки на вкритому спеціальною смолою диску, що обертається… Спочатку я обертав його рукою, але потім дон Естебан привіз мені з Німеччини «нюрнберзьке яйце» — кишеньковий годинник майстра Петера Геле… я використав з нього закручену сталеву стрічку — пружинку — як джерело рівномірного руху… бачиш, вона накручується ось цим ключем…

Педро захоплено розглядав ескізи.

— Так, звичайно… дотепно… І при цьому просто… лійка закінчується мембраною з вістрям на кінці… Скажи, будь ласка, як ти взагалі прийшов до цього? Я маю на увазі… цей принцип, розумієш?

Агілар витяг звідкись запорошену пляшку мансанільї.

— О, це давня історія, — почав він, коли обидва надпили по ковтку благородного вина із Сан-Лукара, — ще з часів мого учнівства в Альмерії… В садку дона Лопеса якось побачив я струнку дівчину, що рвала квіти. Її рухи були такі граціозні, що й очей не одвести… Зникла десь у лаврових кущах… Другого дня побачив її принадне обличчя біля фонтана… Підійшов туди зі своєю лютнею, заграв і заспівав… Вона стала осторонь, сумно всміхнулася мені і похапцем пішла геть… Не наважився переслідувати її… Аж ось… я застиг її зненацька, вона саме зв’язувала букет… звернувся до неї, а вона навіть голови не підвела… І тільки коли моя тінь упала на пісок перед нею, вона злякалась і випросталася… Просив пробачення, що потурбував… Уп’ялася поглядом у мої губи… затремтіла, на очі навернулися сльози…

І тут я збагнув: вона… не чує. Мене пройняло почуття жалю і любові… підступив до дівчини, схилився до її вуст… вона інстинктивно затулилася завоєм… І прошепотів просто в запашний серпанок два слова… І саме ці слова старанно повторили її вуста.

«Моя любов…» Кохала мене, як кохав її я; що ж інше мала сказати? Чи не буває часто, що думки близьких істот втілюються в ті ж слова і в ту ж мить?

Тільки здалося мені тоді, що в нап’ятий на вуста дівчини серпанок укарбувалося моє освідчення, ніби в ньому заплутався звук мого голосу і ожив знову… Було то давно… тепер у нас 1530 рік, отже… двадцять років тому. Ця думка не давала мені спокою… певна річ, від серпанку до мембрани з вістрям — довгий та важкий шлях… І все інше…

Луїс допив до дна і поставив бокал на стіл. Під вікном озвалися цикади. Педро все ще вивчав креслення.

— Це велика справа, Луїсе, — промовив він повагом. — Важко навіть осягнути розумом, що означає твій винахід… Найкращі прояви мистецтва співаків і музикантів-виконавців тепер не загинуть, коли скінчаться дні тих, хто вщасливлював своїм талантом сучасників… Уяви собі, — Педро схопився зі стільця, забігав із кутка в куток. — Якби наші предки мали щось подібне у той час, коли жив Хуан Руїс, ми б і досі могли захоплюватися його легендарною грою на віолі. І не лише музика!

Педро зупинився перед каміном.

— І слово також переживе століття… чуєш, Луїсе? — обернувся він до Агілара, який порався біля свого апарата, поставив новий диск, повернув лійку до промовця і натиснув важіль.

— … адже проказана вголос думка впливає сильніше, ніж мертві письмена. Чи усвідомлюєш ти, яка це буде зброя у боротьбі із забобонами та марновірством, із людською несвідомістю та мракобіссям…

Різкий стукіт у двері перервав промову Педро. Агілар здригнувся від несподіванки. Знову почулось грюкання, а за ним і голос: «Ім’ям Найвищої Інквізиційної ради — відчиніть!»

Луїс ухопив Педро за руку.

— Тікай! Сюди… з вікна ти легко дістанешся на терасу, звідти по даху до таверни Мануеля, там ти вже сам знайдеш дорогу… А це ось, — він сунув Педро ескізи пристрою, — візьми про всякий випадок із собою… я прийду за ними. Тепер швидше.

Був найслушніший час. Двері затріщали під зливою ударів. Педро скочив на підвіконня й зник у темряві. В цю ж мить дверний замок подався. З’явився альгвасил із п’ятьма озброєними стражниками. Вони кинулися на Агілара, після короткої боротьби здолали його, зв’язали і потягли за собою.

В темряві, що охопила кімнату, десь із кутка біля перекинутого столу шепотів голос Педро:

— … мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям… мракобіссям…
Жовтаве світло воскових свічок марно змагалося з темрявою, малювало густі тіні на блідих обличчях чоловіків і спливало по червоній оксамитовій корогві з вигаптуваним хрестом, маслиновою віттю та оголеним мечем. Голос секретаря здіймався вгору й згасав, як полум’я свічок у срібних канделябрах. Луїс давно перестав зосереджено слухати, до його свідомості долітали лише незв’язані уривки фраз.

«… розмовляв з кимось, хто не входив і не виходив… чули спів багатьох голосів, що звучав вночі з його вікон… він злигався з дияволом… в ньому сидить диявол…»

Обвинувачення скінчилось. Чоловік із сухорлявим аскетичним обличчям у фіолетовому облаченні з білим восьмиконечним хрестом хитнув головою убік Агілара.

— Я простий музикант і механік, — почав Агілар. — Я ні в чому не винний. Ваші обвинувачення відкидаю. Мені було шкода, що мистецтво наших великих майстрів умре разом з ними. Спробував запобігти такій гіркій долі. Я винайшов пристрій, який зберігає музику, спів і голос для нащадків… Я не перший. Ще здавна люди намагалися штучно наслідувати голоси птахів та свою мову. Двісті п’ятдесят років тому англійський монах Роджер Бекон з Ільчестера зробив карлика, що міг говорити; славетний вчитель Фоми Аквінського, епіскоп Альберт Магнус, водив своїх гостей до потайної майстерні домініканського монастиря, де схована за завісою жіноча постать вітала відвідувачів латинською мовою; вихованець богословської школи Герберт, майбутній папа Сільвестр Другий, ще півтисячі років тому збудував штучну людину, яка співала й відповідала на запитання…

— Досить, — озвався холодний пронизливий голос інквізитора дона Карлоса Торквемади. — Ти кажеш, що винайшов машину, яка наслідує людський голос та спів…

— Не наслідує, а…

— Мовчи. Де ця річ?

— Тут вона, ваша милість, — поквапливо втрутився слідчий, — ми послали чиновників до дому обвинуваченого. Вони принесли… — він показав на стіл неподалік від крісла інквізитора, — єретичні книги і ось цей механізм.

— Ану, Агіларе, — Торквемада знову звернувся до Луїса, — покажи нам, чи може рівнятися твій утвір зі штучною жінкою Альберта Магнуса.

Поки тарагонський лютнист порпався із своїм пристроєм на столі, інквізитор схилився до свого приятеля Гомеса і щось упівголоса говорив. За якусь хвилину Луїс злегка вклонився:

— Я готовий, — сказав він і трохи відступив. Секретарі, чиновники та члени суду напружено стежили за диском, що повільно обертався. Раптом почувся тихий, трохи гугнявий голос:

«Ці люди, запалені своєю справою так само, як і ми захоплені очищенням віри від єретичного блуду, іноді може в дечому і мають рацію. Але ми ніколи не сміємо це визнавати, тому що…»

— Годі! — заглушив подальші слова той же голос, що на цей раз лунав прямо з вуст дона Карлоса Торквемади. Інквізитор стояв з перекошеним смертельно блідим обличчям.

— Диявольська мана! — заверещав він і сильним ударом свого посоху розтрощив пристрій. — Диявола примусив мовити моїм голосом! — палаючим поглядом він пропікав Луїса наскрізь. — Він сам і є диявол у людській подобі! Бийте його, вимітайте сатану, напніть на дибу, на колесо його! — захлинався старий. Потім ударив Агілара у груди на знак того, що віддає його на суд справедливості.

— Спаліть його на вогнищі та разом із ним киньте у вогонь той диявольський пристрій!
Букові поліна лопалися і сичали, прискаючи жаровинням. Червоні відблиски танцювали на стелі, блимали на темних різьблених меблях, бігали по відкритих валізах, одягу, аркушах нотного паперу, розкиданого по підлозі. Часом вони злегка торкалися струн скрипки, що лежала на столі, і освітлювали вузьке худорляве обличчя чоловіка, який відпочивав у кріслі поблизу каміна. Здавалося, що він спить. Не підвів голови навіть тоді, коли у двері постукали й до кімнати вступив служник, несучи на карбованій таці чиюсь візитну картку.

— Пане маркізе… — почав він.

— Нікого не приймаю, — почувся втомлений шепіт біля каміна. В ту ж мить на порозі з’явилася могутня постать у рясному плащі.

— Мені шкода, маестро, що турбую вас, — сказав незнайомець і владним жестом випровадив служника за двері, — але певен, що ви вислухаєте мене з цікавістю.

Зняв капелюха, поклав на крісло і почав розстібати рукавички.

— Я прийшов запропонувати вам безсмертя. Не бійтесь, — додав він похапцем, — я не шарлатан і не готую чарівних ліків. Обожнюю вашу гру. Слухав вас у Флоренції, Мілані, Римі, Відні, Празі. Маю вас за найкращого скрипаля усіх часів. Зараз ви у розквіті своїх сил. Ваше недосяжне мистецтво буде жити, доки… Я знаю, що ви нездужаєте. Маєте повне право розпоряджатися своїм життям, як хочете. Та ваше мистецтво належить не лише вам. Звіртеся мені, маестро. Заради всього людства. В мене є засіб, за допомогою якого ваша гра стане незалежною від часу, що вам одміряний.

Незнайомець замовк. В тьмяному світлі вогню, що поволі згасав, його лице набувало примарного вигляду.

— Знаю, що все це звучить надто фантастично, — мовив далі за хвилину. — Переконаю вас. У спадщині одного з предків нашого роду я знайшов креслення і опис механізму, що може записувати звук. Мені пощастило виготовити цей апарат. Пізніше я вдосконалив його, використавши відкриття свого приятеля Алессандро Вольти. Покажу вам цей пристрій. Внизу чекає карета. Ходімте зі мною.

Чоловік у кріслі біля каміна й не поворухнувся.

Дивний гість заговорив наполегливіше.

— Ви все ще мені не вірите. Спробую інакше. Знаю, в якому стані ваші справи. Ви потопаєте у боргах, які поглинають усі ваші заробітки. Біанка, Ачіліно… Так от, я запрошую вас дати концерт у моєму замку. Тільки для мене. Задовольню усіх ваших кредиторів. Крім того, заплачу вам готівкою, — незнайомий вклонився і назвав нечувану суму.

Тонкі безкровні вуста розтягнулися у посмішку. Маестро злегка похитав головою.

— Відмовляєтесь? — скипів гість. — Тоді мені не залишається нічого іншого, — у складках плаща з’явилося дуло пістоля, — як примусити вас силою… Мені… потрібна ваша гра для мого досліду, розумієте, я мушу здобути вас для цього!

— Сховайте цю штуку, — озвався кволий байдужий голос. — На людину, яка дивиться смерті у вічі, ви страху не наженете. Я стрічав багато авантюристів, фанфаронів та фанатиків. Проте такого мені досі ще ніхто не пропонував. Але у ваших словах я відчуваю нотки гіркоти й туги. Я співчуваю вам, бо й я… нещасливий, Тепер мені здається, що я можу — принаймні на хвилину — когось ощасливити. Тому, — Паганіні підвівся, — піду з вами.


Сталеві троси дрижали від напруження, потужні двигуни ревли, екскаватор вгризався у ґрунт. Щелепи ковша роздрібнювали й поглинали землю; раптом натрапили на щось тверде, заскреготіли по кам’яних плитах; машина заскиглила, усією вагою сперлася на оголену стіну, провалила її й зупинилася. Білий конус рефлектора хвилинку змагався із завихореною курявою, потім освітив темний отвір із кількома сходами, що вели униз.

Шістьма годинами пізніше в кабінеті професора римської Академії Санта-Чечілія Бенвенуто Кассіні задзвонив телефон. Минуло багато часу, поки озвалося буркотливе «Слухаю!» Поточилася розмова, під час якої старий гнівно зауважив, що не дозволить глузувати з нього, потім надзвичайно здивувався, вигукнув кілька питань, відмітив собі час вильоту «Каравели», повісив трубку і поспіхом почав одягатися.

Накрапав дощ, коли чорний «сітроен» зупинився біля під’їзної траси великого будівництва. З машини вийшло троє, привіталися до високого чорнявого чоловіка середнього віку в непромокальному плащі й пішли слідом за ним розгрузлою ґрунтовою дорогою до просіки, заваленої свіжозрубаними деревами й заставленою транспортерами, скреперами й тракторами. На спадистому краю просіки чорнів вхід у підземелля, звідти тягнувся товстий кабель.

Довготелесий чоловік у плащі — інженер Вожірар — узяв великий електричний ліхтар, і чотири чоловіки почали повільно спускатися вузькими кам’яними сходами. Зійшовши вниз, опинилися в низькій квадратній камері, підлога якої була вкрита дрібним піском. Посередині побачили мармуровий саркофаг. З одного боку виступав неширокий карниз, на якому стояли якісь коробки. Біля другої стіни на гранітному постаменті стояла металева скринька. Поблизу гудів трансформатор, кілька монтажних ламп освітлювали приміщення.


— Месьє, — взяв слово архіваріус паризької консерваторії Клод Аллегре, — ми в підземному склепі, збудованому приблизно сто тридцять років тому. Як з’ясувалося, єдиний вхід до нього — той, яким ми сюди дістались, — замурували, як тільки була виконана місія цієї усипальні. Зроблено це, очевидно, за бажанням чоловіка, який тут почиває. Аллегре освітив напис на боковій стіні саркофагу: «20 квітня 1832 року вмер дон Фернандо Бадахос, останній нащадок старовинного іспанського роду Урреага». — Про нього нам пізніше ласкаво розповість сеньйор Торквемада, — зробив він уклін у бік сивуватого аташе з питань культури іспанського посольства, — а поки що буде цілком досить, якщо ми усвідомимо, що дон Фернандо вмер у вигнанні, де родина Урреага гордовито несла свій хрест протягом трьох століть з того часу, як з рідної землі втік дон Педро Бадахос, засуджений інквізицією до смертної кари. Про все це ми довідалися з духівниці Фернандо, — підняв він угору тоненьку книжку у шкіряній палітурці. — І ще дещо зовсім неймовірне, те, задля чого вас покликали сюди.

Він відкинув кришку скриньки. Під нею виявилася дошка з кількома важільцями і металевими котушками. Інженер Вожірар, відкашлявшись, тихо й урочисто мовив:

— Панове, перед нами перший батарейний звукозаписувальний апарат в історії людства, збудований ще за вісімдесят років до телеграфону Польсона і за ціле сторіччя до першого магнітофону компанії Фарбен!

Він схилився над апаратом і почав захоплено викладати його технічні дані. За хвилину архіваріус тактовно перервав його.

— Урреага, безумовно, був геніальним електротехніком. Але, крім цього, понад усе любив музику. При цьому діапазон його музичних інтересів був напрочуд вузький. Всю свою пристрасть він зосередив на творах і майстерній грі Нікколо Паганіні.

Гадаю, що вже знаєте, що я хочу сказати, — сказав пан Аллегре і зняв з карниза одну коробку.

— Так, панове: тут, у цих коробках, збереглись до наших днів унікальні документи музичної культури — звукові записи гри найкращого скрипаля усіх часів!

Хвилину надзвичайної тиші розбила злива запитань. Інженер жваво розмахував руками.

— Апарат працює! Якраз перед вашим приїздом ми замінили давно розряджені елементи новим джерелом живлення.

Поки Аллегре обережно розгортав котушку із сірою, приблизно сантиметр завширшки, стрічкою, невтомний Вожірар пояснював:

— Активний феромагнітний шар нанесений на зміцнену основу з паперової маси… коерцитивна сила приблизно 6,5 а/м… коливання напруги модулювання… швидкість перемотування 25 см/сек…

Професор Кассіні не втримався:

— Докази! Я вимагаю переконливих доказів, що це все не містифікація!

Вожірар посміхнувся.

— Будь ласка. Вчора ми бомбардували апарат лямбда-променями. Період піврозпаду металевих елементів точно відповідав часу, зазначеному в духівниці Урреага.

— А запис?

Аллегре подав стрічку професорові.

— Будь ласка, пане професоре, прогляньте уважно зворотний бік плівки на протязі перших тридцяти сантиметрів. Ось збільшувальне скло, якщо потребуєте. Коли хтось і може засвідчити аутентичність запису, то це саме ви, найбільший знавець життя і творчості Паганіні…

Кассіні потримав стрічку під яскравим світлом рефлектора. Повільно прочитав по складах:

«Я — Нікколо Паганіні — заграв це каприччіо — для пана Педро Бадахоса і Урреага — сьогодні, 22 листопада 1830 року».

Кассіні довго вивчав рядок, написаний розгонистим виразним почерком. Потім підвів очі.

— Сеньйори, на стрічці рука Нікколо Паганіні. Ручаюсь честю вченого.

Вожірар шанобливо взяв котушку з професорових рук і насадив її на апарат, протягнув стрічку через щілину і закріпив на другій котушці. Потім натис на маленький червоний важілець і привів його у горизонтальне положення.

Звідкись із самого нутра апарата почулося шипіння. Воно посилилось, потім послабшало і враз припинилось. Тихий, майже нечутний хрипкий гортанний голос виразно промовив італійською мовою:

— Я, Нікколо Паганіні, зіграю своє каприччіо для пана Педро Бадахоса і Урреага… сьогодні, 22 листопада 1830 року.

Всі, хто перебував у гробниці, глибоко зітхнули. Голос Нікколо Паганіні! Потому зазвучала скрипка. П’яте каприччіо C-dur! Запаморочливий темп. Кришталево чиста інтонація. Динамічні хвилі, що набігають одна на одну…


Каприччіо закінчувалося. Кассіні підтримував голову обома руками, Аллегре спирався на саркофаг, Вожіpap сидів навпочіпки біля апарата і не зводив з нього очей. Торквемада стояв із заплющеними очима біля виходу з підземелля.

Останні звуки. Хроматичний зліт угору, вниз. Хвилинка тиші. Потім глибокий звучний голос заговорив французькою мовою.

— Ви слухали найвеличнішого скрипаля у світі — Нікколо Паганіні. Він грав лише для мене і зажадав, щоб я знищив цей запис перед смертю. Я не міг цього зробити. Але вжив заходів…

Подальші слова потонули в наростаючому шипінні. Потім в апараті щось клацнуло. І… страшенний вибух розметав гробницю, розтрощив всі речі і людей та поховав їх поряд з доном Фернандо Бадахосом і Урреага. Детонація розкидала уламки по вирубці. Клаптик вузенької стрічки сірого паперу злетів угору і застряв у гілці покривленої сосни з червонуватою корою.


im_004.png
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка