Навчальна гра як засіб розвитку дитячих інтересів



Сторінка1/4
Дата конвертації26.03.2016
Розмір0.64 Mb.
  1   2   3   4
НАВЧАЛЬНА ГРА ЯК ЗАСІБ РОЗВИТКУ ДИТЯЧИХ ІНТЕРЕСІВ

Ще давні римляни вважали, що вчитися гірко, а знати солодко. Але навіщо навчатися з гіркими та марними слізьми тому, чому можна вивчитися з посмішкою? Якщо цікаво побудувати урок, то корінь науки може змінити свій смак і навіть викликати у дітей здоровий апетит.

Самовпевнено? Але ж це тільки спроба...

На своїх уроках хотілося б побачити здивування, азарт, зацікавленість в очах дітей. Народна мудрість створила дидактичну гру, яка є для дитини найбільш слушною формою навчання.

Дидактичні ігри та заняття дають позитивний результат лише в тому випадку, коли чітко уявляєш, які завдання можуть бути вирішені під час їх проведення, а також у чому особливості проведення цих занять у ранньому дитинстві. Психологами доведено, що знання, які засвоєні без інтересу, що не мають власного позитивного ставлення, емоцій, не є корисними — це мертвий вантаж.

Дитина пише, читає, відповідає на питання, але ця робота не торкається його думок, не викликає цікавості. Вона пасивна. Звичайно, щось вона засвоює, але пасивне сприйняття та засвоєння не можуть бути підґрунтям міцних знань. Діти запам'ятовують недостатньо, тому що навчання не захоплює їх.

Цікавість може бути зумовлена неочікуваною для дітей постановкою або формулюванням питання, створенням проблемної ситуації, незвичною формою проведення уроку. Завжди можна знайти щось цікаве та захоплююче в житті. Необхідно тільки знайти його та так запропонувати дітям, щоб вони самі були зацікавлені у пошуку цих знахідок та відкриттів.

Потрібно тільки знайти золоту середину: не ускладнювати — діти будуть постійно шукати легкі шляхи вирішення, щоб якнайменше працювати та не переборювати особливі складності...

Підживлюючи свій розум, дитина з радістю бере участь у заняттях, радіє та очікує на них. На заняттях дитина, що звикла слухати дорослого, дивиться на те, що йому показують, опановує певні знання.

Вона багато дізнається про різні предмети: про їх призначення, зовнішній вигляд, властивості — такі, як форма, колір, розмір, вага, якість матеріалу тощо.

«Школа гри, що правильно керується, відкриває дитині вікно у світ ширше та надійніше, ніж читання...» Ці слова належать Ж. Фабру, що був дуже далеким від проблем дитинства, але добре розумів, як багато гра означає в житті дитини, і як важливо вихователеві, вчителеві, дорослому, що має найбільш відповідальну місію — ростити Людину, бути поруч із дитиною і в грі також, управляти нею, але так, щоб дитина вбачала у дорослому друга, партнера, а не директора або наглядача.

Проста та всім зрозуміла думка, але, як це часто буває, легко сказати, але складно зробити.

Ось чому проблема дитячої гри є однією з найбільш актуальних проблем дитячої психології та педагогіки. Ця проблема сьогодні актуальна, як ніколи раніше.

З однієї сторони, захоплення різноманітними навчальними програмами призводить до того, що дітям все менше часу залишається для гри та спілкування з однолітками. З іншої сторони, досить часто неправильне розуміння педагогами характеру керівництва грою обумовлює сувору регламентацію дитячої ігрової діяльності, що позбавляє дітей творчого підходу, ініціативи, фантазії, вигадки.

Проблема застосування ігрових методів навчання на уро­ці є ключовою темою, розробка якої повинна сприяти ефективній підготовці вчителя до викладання в початковій школі. Обирання гри як першочергового об'єкта творчого аналізу та практичного засвоєння зумовлене тією обставиною, що саме вона може виконувати виняткову роль посилення пізнавального процесу, полегшення складного процесу навчання, прискорення розвитку.

Значне місце у творчій роботі відведене аналізу значення дидактичних ігор для інтелектуального розвитку дітей, їх навчально-пізнавальної діяльності під час навчання грамоті та на уроках математики.

Метою даної творчої роботи є вивчення та пропаганда творчості вчителів: не спостерігати зі сторони за стихійним розвитком практики навчання маленьких школярів для того, щоб в подальшому виявити та узагальнити здобутки цієї практики, а осмислюючи передовий педагогічний досвід, впроваджувати у повсякденне життя школи. Зазвичай проходить багато років перш, ніж цей досвід, що повинен розповсюджуватися, потрапляє в поле зору та отримує визнання. Мета цієї роботи — скоротити час розповсюдження передового педагогічного досвіду та зробити процес навчання захоплюючим та цікавим як для учня, так і для вчителя.

ІСТОРИКО-ПЕДАГОГІЧНИЙ АНАЛІЗ

ВИКОРИСТАННЯ ГРИ У НАВЧАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ

Розуміння того, що в центрі навчального процесу перебуває учень, потребує пошуку та використання сучасних засобів розвитку його особистості. У зв'язку з цим першочерговими завданнями шкільної освіти є : методологічна переорієнтація на особистість учня, оновлення змісту, впровадження сучасних технологій навчання і виховання відповідно до вимог часу.

Звернення до навчальних ігор не лише виправдане назрілими суперечностями між вимогами, які ставляться перед школою і існуючим у її розпорядженні арсеналом засобів, а й підготовлене низкою педагогічних досліджень.

Проблемам гри приділяли значну увагу мислителі і педагоги як минулого, так і сучасного: Платон, Арістотель, Рабле, Я.А. Коменський,


Д Локк, Ж-Ж.Руссо, І.Кант. Ф.Шиллер, Г.Гросс, Ж.Піаже. К.Ушинський, А.Макаренко, Л.Виготський, О.Леонтьєв, Д.Ельконін, П.Гальперін, О.Запорожець та ін. У дослідженні проблем гри та використання її у процесі навчання можна виділити кілька історичних періодів.

Перший пов'язаний із використанням гри як засобу навчання. За свідченням Платона, ще жерці Древнього Єгипту славилися конструюванням соціальних навчальних і виховних ігор. Перші військові ігри виникли у III тисячолітті до н.е., але лише наприкінці XVIII ст. військова ділова гра набуває статусу методу навчання. Саме завдяки грі стало можливим планувати і розігрувати хід військових дій за допомогою різних фігур.

У 1799 р. Вінтуріні вперше замінив гральну дошку топографічною картою. Вдосконалення військової ділової гри здійснив фон Рейсвіті, який створив гру в ящику з піском. Це дало можливість імітувати рельєф місцевості й розробити стратегію ведення бойових дій. Згодом техніка ділової гри стала поширюватися в сфері економіки, управління тощо.

Дослідження другого періоду (XIX —середина XX ст.) пов'язані з розробкою теорії гри. Однією з перших була теорія «надлишку сил» Ф.Шиллера і Г.Спенсера. Вона мала біологічне спрямування, оскільки ґрунтувалась на, дослідженні й аналізі гри тварин. Ф.Шиллер пояснював, що гра у тварин виникає завдяки надлишку енергії, яка знаходить вихід у різноманітних рухах і не має прямого відношення до боротьби за існування. Г.Спенсер доповнив теорію «надлишку енергій, виділивши такі елементи гри, як імітація і вправа. На підставі отриманих висновків учені ототожнили причини виникнення гри у тварин і дітей.

Виникнення гри у тварин і дітей з погляду діяльності були предметом спеціального дослідження у працях німецького філософа і психолога К.Гроса (1899 р.). На думку вченого, гра є не що інше як функціональна вправа. Завдяки їй здійснюється опосередковане самостійне навчання людини, її самовдосконалення. Що ж стосується тварин, то, за його твердженням, у грі беруть участь лише ті види тварин, у яких уроджені інстинкти є недостатніми для пристосування до навколишнього середовища. Саме завдяки грі відбувається попередня адаптація тварин до природних умов у боротьбі за існування.

Теорія К.Гроса, до якої хоч і вносилися пізніше корективи й доповнення, у цілому була прийнята Е.Клапаредом, Р.Гауппом, В.Штерном, М.Виноградовим, В.Вахтьоровим. Вони визначали гру як діяльність, що супроводжується функціональним задоволенням, заради якого і здійснюється.

Отже, автори зазначених теорій не вбачали суттєвих відмінностей у діяльності дитини під час гри, яка розвивається у суспільстві й засвоює його досвід, і діяльності тварини, яка лише пристосовується до умов існування завдяки спадковому видовому досвіду, тому ці теорії є метафізичними за своїм змістом.

Дещо протилежну теорію гри розробив голландський психолог і фізіолог Ф.Бойтендайк (1933 р.). Коли в теорії К.Гроса головна увага приділялась біологічному значенню гри, то Ф.Бойтендайк досліджує природу гри. Учений пов'язував особливості гри з характерними рисами поведінки, які притаманні для дитячого віку. Ф.Бойтендайк виділив чотири особливості: а) ненаправленість рухів; б) імпульсивність, в) афективний зв'язок з оточенням; г) сором'язливість і страх. Саме ці особливості, на його думку, за певних умов сприяють грі. Отже, аналізуючи виникнення гри у процесі еволюційного розвитку, Ф.Бойтендайк приходить до висновку: по-перше, гра завжди пов'язана з яким-небудь предметом і саме таким, який містить новизну; по-друге, в основі гри перебувають не окремі інстинкти, а більш загальні бажання, що знаходяться поза інстинктами. Таких бажань, на його думку, є три: прагнення до звільнення, гармонія з навколишнім і можливість повторення.

Аналізом ігрового феномену в людській культурі займався іспанський філософ Хосе Ортеги-і-Гасети. За своїми поглядами він дотримувався проміжної позиції між філософією життя Ніцше й екзистенціоналізмом. Гра визначається ним як вища людська пристрасть, яка спроможна допомогти людині піднятися над буденністю життя з її щоденними турботами. Згідно з його концепцією, гра — це порив життєвих можливостей, спосіб переміщення до сфери інших вимірів. Як приклад він наводить спорт. На думку Х.Ортеги, спорт — це не просто реальність, а духовний принцип, що виражається в якісно іншому ставленні до світу. Філософ стверджує, що культура гине від масовості, тому нова культура має бути грою, вільною від сірої буденності і тісно пов'язаною зі спортом. Отже, Х.Ортеги неправильно трактує зміст гри, його концепція науково необґрунтована.

Досить своєрідно підходить до розуміння гри голландський історик і соціолог Йохан Хейзінг. Він. подібно до Х.Ортеги, аналізує гру як елемент культури і вважає, що головний зміст історичного процесу становить розвиток культури, в основі якої перебуває гра, яка є вищим проявом людської сутності. Культура, на думку Й.Хейзінга, не народжується в грі, а виникає як гра, хоч остання, як це не парадоксально, трактується ним як дещо протилежне культурі. Учений піднімає багато проблем, пов'язаних із грою: природа і значення гри як культурного феномену, гра і поезія, гра і правосуддя тощо. Для Й Хейзінга характерне містифіковане, ірраціональне трактування ігрового феномену в культурі. Досить часто він ставить гру за значенням і результатом вище раціонального пізнання дійсності.

Отже, незважаючи на низку слушних зауважень, висновків і оцінок Ф.Бойтендайк, Х.Ортега і Й.Хейзінг все ж таки не зуміли з'ясувати істинного змісту ігрового феномену.

Джон Дьюі, який обґрунтував теорію прагматизму, тобто інструментальної педагогіки, вказував на необхідність такої організації процесу навчання, яка б ґрунтувалася на спонтанних інтересах і особистому суб'єктивному досвіді дитини. Він пропонував навчання замінити ігровою діяльністю, в процесі якої дитина робить власні відкриття і вибирає власний спосіб пізнання істини.

Певний інтерес мають дослідження швейцарського психолога Ж.Піаже (1945 р.) щодо розвитку мислення дитини під час гри. За його визначенням, гра — це насамперед звичайна асиміляція, функціональна або відтворююча. Учений дає інтерпретацію гри, виходячи із структури мислення дитини. Ж.Піаже виділяє ігри-вправи, символічні ігри та ігри за правилами. За його твердженням, ігри маюгь риси подібності та відмінності. Ігри подібні тим, що є формами поведінки, у якій переважає асиміляція, а їх відмінність полягає у тому, що на кожному етапі розвитку дитини дійсність асимілюється за різними схемами. Ж.Піаже вказує на те, що вправа, символ і правило є трьома послідовними етапами, які характеризують групи ігор за їх змістовою структурою. Учений стверджує, що гра залежить від структури мислення дитини на тому чи іншому етапі розвитку.

Проблемами психології гри займалися і радянські вчені: Б.Г Ананьєв, М.Я. Басов, П.П. Блонський, Л.С. Виготський, Д.Б. Ельконін, А.М. Леонтьєв, С.Л. Рубінштейн та інші.

Так, М.Басов, заперечуючи чисто натуралістичну теорію гри, яка стверджує, що джерело гри перебуває у самій особистості, з не в системі відносин дитини з навколишньою дійсністю, ототожнює діяльність і активність. Учений аналізує поведінку за схемою «стимул — реакція», не розуміючи предметної сутності людської діяльності.

Своєрідну точку зору щодо гри висловив психолог П.Блонський. Він стверджував, що теорії гри взагалі немає і не може бути, оскільки термін «гра» застосовується до різних видів діяльності. П.Блонський вказує на ті види діяльності дітей, які об'єднуються терміном «гра», та аналізує їх. Він виділяє ігри-конструювання, драматизація, рухливі, інтелектуальні тощо. Загалом П.Блонський зводить гру до конструювання або драматичного мистецтва і висловлює думку, що взагалі немає жодної діяльності, яка 6 називалася грою.

Значний внесок у розробку теорії гри зробив Л.С.Виготський. Він звернув увагу на гру як основний вид діяльності дітей дошкільного віку і сформулював гіпотезу психологічного змісту розгорнутої форми рольової гри.

З критичними зауваженнями щодо цієї гіпотези виступив


С.Л Рубінштейн. На його погляд, зміст гри визначають її мотиви. «Мотиви ігрової діяльності відображають більш безпосереднє ставлення особистості до навколишнього, значущість тих чи інших його сторін відображається в ігровій діяльності на основі більш безпосереднього відношення до їх власного внутрішнього змісту. У грі здійснюються дії, цілі яких значущі для індивіда за їх власне внутрішнім змістом».

Велике значення для розвитку теорії гри, її психологічного аспекту мала праця Д.Б. Ельконіна «Психологія гри». Учений розробив гіпотезу щодо історичного виникнення тієї форми гри, яка є типовою для дошкільнят. Д.Ельконін теоретично довів, що рольова гра є соціальною за походженням та змістом. Учений розкрив і проаналізував умови виникнення гри в онтогенезі та показав її розвиток під впливом виховання. Він розглянув внутрішню психологічну структуру гри, простежив її розвиток і згасання. Д.Ельконін зазначив, що основним змістом гри є людина,її діяльність і ставлення дорослих один до одного. Тому гра є формою орієнтації у завданнях і мотивах людської діяльності. Він установив, що ігрова техніка — це перенесення значення з одного предмета на інший. Чіткість і узагальнення ігрових дій — важлива умова проникнення дитини у сферу соціальних відносин, їх своєрідного моделювання в ігровій діяльності. Д.Ельконін визначив функції гри в психічному розвитку дітей дошкільного віку.

Отже, об'єктом дослідження психологів стала дитяча ігрова діяльність. Однак увага зосереджувалася не на аналізі гри як діяльності, а на психології гри як специфічній першооснові людської життєдіяльності. Водночас необхідно зазначити, що в своїх узагальненнях учені торкалися і деяких аспектів гри як більш узагальненого явища. Зокрема це простежується у дослідженнях психологів Л.С.Виготського, С.Л.Рубінштейна,
Д.Б.Ельконіна.

Певний інтерес викликають філософські погляди на проблеми теорії гри. Так, на думку Г.Клауса, ігри є не що інше як моделі реальних ситуацій. Ігри як моделі реальних ситуацій дають можливість виробити стратегію поведінки в реальному житті. У зв'язку з цим Г.Клаус виділяє три типи ігор: чисто випадкові, жорстко детерміновані (грунтуются на майстерності) та ігри на основі розуміння (орієнтовані на майстерність з участю випадку). Водночас учений вважає, що самі по собі ігри — це суперечлива боротьба того чи іншого типу.

На думку К.Г.Ісупова, значення гри полягає у «евристичній діяльності, евристичному стані свідомості й поведінки, евристичному світосприйнятті».

Свій погляд на розуміння гри висловлює В.І.Устиненко, яка вважає, що гра — це довільна діяльність, що відображає в умовно-узагальненій формі ставлення людини до навколишнього, людей, самої себе. Метою цієї діяльності є самовираження індивіда і формування у нього типів соціальної поведінки, прогнозування ситуації спілкування. Тому гра є одним із способів пізнання світу і самоствердження людини. Зміст гри — довільне конструювання дійсності в умовному плані, коли людина бере на себе роль (не реальну, а уявну функцію), ставить себе в умовну ситуацію.

М.В. Дьомін розглядає гру з погляду діяльності. Аналізуючи її, він вказує на суперечність, яка виникає при співвідношенні гри, навчання і праці як етапів діяльності і розвитку людини. Учений стверджує, що гра не обмежується початковим періодом у житті людини, а є необхідною і суттєвою складовою діяльності у всі без винятку періоди її життя. Тому гра, навчання і праця є не етапами діяльності і розвитку людини, а її видами.

Крім названих теорій, існує ще й математична теорія гри. Вона пов'язана із виробленням засобів подолання конфлікту як особливої дійсності ігрового характеру. Під конфліктом розуміють взаємодію двох об'єктів, що мають несумісні цілі або способи досягнення цих цілей. Зміст математичної теорії гри полягає у виробленні способів оптимізації рішень, які приймаються у конфліктних ситуаціях.

Отже, результатами розробки теорії гри стали психологічні аспекти її виникнення, визначення природи і змісту гри.

Наступний період (кінець 60-х — 80-ті роки XX ст.) пов'язаний із визначенням дидактичних і розвиваючих функцій гри, її впливу на активізацію пізнавальної діяльності, процесу навчання школярів. Проводиться систематизація дидактичних ігор І використовуються різні підходи до їх класифікації. Сприяли цьому дослідження О.О.Вербицького, М.В.Кларіна, Г.О.Ляпіної, О.Е.Селецької, В.Г.Семенова. Варто відзначити і праці з методики навчання географії А.К.ВерзіноІ, М.М.Гробштейна,


С.В.Захарова, В.П.Корнєєва, РА.Редіної. У працях зазначених авторів наведено приклади та методики використання ігор на уроках та позашкільних заходах з географії.

Значна увага у цей період приділяється розробці га використанню ділових ігор, створюються наукові центри з розробки теорії та практики ділової гри (Москва, Ленінград, Київ, Новосибірськ, Одеса, Челябінськ). Значну роль у становленні та розвитку цього нового методу навчання відіграли праці М.М.Бірштейна, В.М.Буркова, С.Р.Гідрович, В.М.Єфімова, Р.Ф.Жукова, В.Ф.Комарова, В.Я.Платова, В.Р.Прауде, В.І.Рибальського,


І.М. Сироєжина, О М.Смолкіна, Т.П.Тимофіївського, Б.М.Христенко та ін.

Дана проблема знайшла відображення у дослідженнях і західних учених (європейських та американських): Е.Баффі, Е.Говена, Г.Еберта, К.Кіршбольда, Х.Кліпперта, Б.Роуена, Б.Штаймане та інших.

Сучасний напрям досліджень визначений розширенням сфери використання ігрової форми навчання і вдосконалення методу імітаційного моделювання. Зумовлено це тим, що тривалий час форма уроку як відносно одноманітна не привертала уваги педагогічної науки. Пошук засобів навчання, найбільш адекватних сучасній педагогічній ситуації, посилив інтерес до нових форм навчальних занять, особливо ігрових. У зв’язку з цим, з’явилась низка публікацій наукового, науково-методичного характеру: В.М.Галузинського і М.Б.Євтухова, Г.О.Ковальчук, В.П.Корнєєва, Ю.І.Мальованого, Р.І.Осадчука, І.П.Підласого, І.М.Рижова, С.Ф.Спічака і С.В.Тесленка та інших.


ОСОБЛИВОСТІ ГРИ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ

Предметна ігрова активність та раннє дитинство

Предметну діяльність вважають первісною у психічному розвитку дитини раннього віку. Д.Б.Ельконін відзначав розвивальне значення орієнтованих і функціональних дій (використання предметів за призначенням), водночас не. вбачаючи гри в предметних діях та підкреслюючи, що


«в онтогенезі хронологічно першою формою є рольова гра».

Н.Н.Палагіна провела лонгитюдне спостереження за дітьми у віці 1-7 років (шестеро дітей у різний час). Мета дослідження — виявити засоби ігрових дій із предметами, визначити зв'язок предметної гри із сюжетною та її вплив на розвиток уяви.

Перше враження від дитини в самостійній грі таке: вона зайнята в основному перенесенням предметів з місця на місце — іноді мовчки, іноді шепочучи, а іноді з радісними інтонаціями кличучи усіх подивитися, як добре вона щось кудись поклала.

Будь-яка активність у своєму розвиткові готує нові, більш складні форми, які у кінцевому рахунку прийдуть їй на зміну, бо всередині предметної гри зароджується сюжетно-відображальна. В цьому плані показовими є два моменти. Перший: предмету починають додавати невластивих йому функціональних значень, які згодом виявляються під час варіювання місця або дії. Другим важливим моментом предметної гри, що готує перехід до сюжетно-відображальної, ми вважаємо одухотворення предметів, спроби розмовляти з ними (мовні елементи додають грі сюжетного звучання, хоча вона залишається предметною, у центрі уваги дитини знаходиться предмет, а не відтворення дій дорослого).

Предметна гра збагачується за рахунок елементів сюжетних і рухливих ігор, а також уже набутого досвіду дитини; гра формує ігрове ставлення до предмета, без якого вона взагалі неможлива. Ігрове ставлення проявляється в тому, що предмет не намагаються використовувати утилітарно, з ним не хочуть розлучатися, ним милуються, його переносять, до нього звертаються, додають йому різних функціональних значень, у тому числі сюжетних і спортивних. Ігрове ставлення до предмета служить передумовою й основою інтересу до сюжетної гри. Сама по собі ця обставина дозволяє вважати предметну гру саме грою. Зміна функціональних значень предмета надає дитині ігрового досвіду, необхідного для символічного заміщення та створення розгорнутих уявлюваних ситуацій.

У школі ігри дітей урізноманітнюються. Достатній запас знань молодших школярів дозволяє педагогові формувати в дітях більш складні вміння в різних видах ігор: сюжетно-рольових, дидактичних, рухливих. Діти починають розрізняти характерні риси кожного виду гри і використовувати у своїй діяльності відповідні ігрові заходи та засоби.



Повноцінного розвитку гра дітей досягає лише тоді, коли вчитель систематично і цілеспрямовано формує цю діяльність, відпрацьовуючи всі її основні компоненти. Так, під час сюжетно-рольової гри вчитель на тлі цілісного сюжету виділяє для дітей зміст і способи рольової взаємодії; у дидактичних — допомагає їм виділяти та усвідомлювати правила, визначати послідовність дій і кінцевий результат; організовуючи та проводячи рухливі ігри — знайомить із правилами та вимогами до ігрових дій, розкриває зміст ігрової символіки та функції ігрових атрибутів, допомагає оцінювати досягнення-однолітків. Поряд з цим психолог і вчитель керують і самостійними іграми дітей, обережно спрямовуючи їх у потрібне русло з допомогою організації ігрового простору та спеціального підготовчого етапу гри.

Гра — це спільна діяльність, що припускає колективну взаємозалежність і розширення особистих можливостей за рахунок залучення потенцііалу інших учасників.



Грі належить велика роль у житті та розвитку дітей молодшого шкільного віку: в ігровій діяльності формуються багато позитивних якостей дитини, інтерес і готовність до майбутнього навчання, розвиваються її пізнавальні здібності. Гра важлива як для підготовки дитини до майбутнього, так і для того, щоб зробити її теперішнє життя повним і щасливим. Гра — це своєрідний спосіб засвоєння громадського досвіду, властивий і дітям молодшого шкільного віку. У грі формуються всі сторони особистості дитини, відбуваються значні зміни в її психіці, які готують перехід до нової, більш високої стадії розвитку.

Цим обумовлені величезні виховні можливості гри, яку психологи вважають першочерговою діяльністю молодшого школяра. Гра — відображеня життя: тут усе «начебто», «ненасправді», але в цій умовній обстановці, створеній дитячою уявою, багато реального, справжнього — дії гравців завжди реальні, їх почуття чи переживання справжні та щирі. Наслідування дорослих у грі пов'язане з роботою уяви: дитина не копіює дійсність, вона комбінує різні життєві враження з особистим досвідом. Гра — самостійна діяльність, у якій діти вперше, починають спілкуватися з однолітками: їх поєднують спільна мета, спільні зусилля для її досягнення, спільні інтереси та переживання. Саме тому гра привчає дітей підкоряти свої дії та думки певній меті, допомагає виховувати цілеспрямованість: у грі всі сторони дитячої особистості формуються в єдності та взаємодії, у грі формується колектив друзів, виховуються творчі почуття, організаторські вміння, у грі складаються взаємини. Однак тільки за умови гарної організації шкільного колективу можна успішно розвивати творчі здібності кожної дитини та її активність.

Гра для її учасників є діяльністю. Найкраще суть гри визначив
Й.Хейзинга: «Ми можемо назвати гру,— пише він у роботі «Ноmо Іudehs»,— вільною діяльністю, яка усвідомлюється як «несправжнє» і поза повсякденним життям виконуване заняття, однак вона може цілком захопити гравця, не переслідуючи при цьому ніякого прямого матеріального інтересу, не шукаючи користі,— вільною діяльністю, яка відбувається усередині навмисно обмеженого простору та часу, протікає упорядковано, за визначеними правилами та громадських угруповань, що визнають за краще оточувати себе таємницею або підкреслюють свою відмінність від іншого світу всіляким маскуванням. У цьому визначенні є усі вичерпні пояснення того, чому гра настільки приваблива для будь-якої людини будь-якого віку і звідки багатство її навчальних, розвивальних, вдосконалюючих особистість можливостей».

Покажемо на невеликому прикладі, узятому зі сфери педагогіки, принципову відмінність гри як діяльності від гри іншого типу, скажімо, гри як засобу. Педагоги активно використовують гру як прийом, що дозволяє їм вирішувати педагогічні, насамперед навчальні, завдання: для підвищення інтересу дітей до ходу уроку та їхньої активності, для переключення уваги або відпочинку застосовуються різні активні методи, до яких відносяться й ігрові прийоми. Але при цьому кожен педагог добре розуміє, що гра для нього — це тільки засіб вирішення навчального завдання, яскрава «обгортка» навчального матеріалу, тому він ретельно відбирає ігри, які не виведуть дітей з-під його контролю, не захоплять їх настільки, щоб вони психологічно переключилися з уроку на ігрову взаємодію. Зрозуміло, що справжній педагог віддасть перевагу добре відомим ігровим формам і побудує урок із застосуванням ігрових елементів. Таких уроків у арсеналі сучасного вчите­ля багато, що можна тільки вітати.

Однак існує й інша можливість застосування гри в навчальному процесі, наприклад, під час проведення виховної години для вирішення різних проблем класного колективу. У цьому випадку доречними будуть ігри, які сприяють:


  • зміцненню колективу;

  • розвитку соціально-комунікативних навичок;

  • адаптації учнів у колективі;

  • коригування девіантної поведінки;

  • розвитку толерантності тощо.

У такому разі весь простір уроку займає ігровий сюжет з його ігровими правилами й ігровою логікою розвитку подій. А всі знання, вміння та навички, які вчитель хотів би передати учням на цьому уроці, виступають як ігрові засоби. Це важливо в будь-якому віці, а в дитячому та підлітковому — особливо. Всі описані вище фактори створюють навколо психологічних ігор ореол привабливості, але поряд з цим — серйозну професійну проблему, бо вчитель повинен достатньою мірою володіти як психологічними знаннями, так і вмінням проведення ігор.

Для певної категорії дітей (та деяких дорослих) бажання грати приховує потребу в сильному та цілісному емоційному переживанні, яке особливо характерне для молодших школярів. Зазвичай для цього віку такий стан речей і є нормальним: ігри надають їм можливість емоційно реагувати на різні хвилювання і труднощі створення на рівні почуттів стосунків з оточуючими, навчитися контролювати і регулювати свій внутрішній світ. Однак іноді в деяких дітей таке ставлення до гри зберігається надовго — і не лише в дитинстві.

Для іншої групи людей (в основному для школярів 11-14 років) гра є безпечним простором побудови стосунків з оточуючими. Хлопчики — дівчатка, послідовники — лідери, знедолені — «зірки», усі ці системи відносин підліткам досить важко усвідомлювати, будувати та змінювати в реальному житті, а от гра надає їм таку можливість. Пристрасть до колективних ігор величезна: у цьому віці діти настільки ж охоче грають, наскільки неохоче обговорюють наслідки гри на чуттєвому рівні.

Гра виступає як лабораторія, засіб пізнання та розвитку. У групі ці три варіанти сприймання гри виступають і як індивідуальні особливості окремих учнів, і як етапи особистісного розвитку.

У систематичну роботу з розвитку «ігрового потенціалу» школярів закладено великий зміст. Під час такої роботи гру можна розглядати як один з найважливіших напрямів не тільки діяльності шкільного психолога, але й роботи класного керівника. Без навчальної підтримки дорослих саме собою розвинення учнів не відбувається. Прив'язування різних типів відносин до певних вікових категорій має штучний характер, або можна сказати, що воно є адекватним тільки тоді, коли діти з перших днів навчання в школі залучені до систематичного ігрового процесу. З іншого боку, вік дитини дещо обмежує можливості розвитку: почніть, наприклад, цілеспрямовано залучати до гри семирічних, і вони за короткий проміжок часу пройдуть і перший, і другий етапи «ігрового розвитку», а ось шестирічним малятам осмислення цих відносин у грі дається з величезними труднощами.

Учень включається в гру цілком: усім інтелектуальним, особистісним, емоційним потенціалом, життєвим досвідом і творчими ресурсами. Гра обумовлює певні правила поведінки учасників, межі дозволеного, тимчасові обмеження конкретного ігрового простору. Гра є «експериментальним майданчиком» особистості, дозволяє почувати себе вільним від будь-яких обмежень (стереотипів, шаблонів мислення і звичних варіантів розв'язання проблеми).


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка