Навчальний посібник Редакційно-видавничий відділ Луцького національного технічного університету Луцьк 2015



Сторінка1/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.06 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ЛУЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ


Л.М. Мялковська, Л.Ю. Тиха


Українська мова

(за професійним спрямуванням)

Навчальний посібник




Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету
Луцьк 2015


УДК 811.161.2 (075)

ББК 81.411.1я73
Українська мова (за професійним спрямуванням). Навчальний посібник. – Луцьк: Луцький НТУ, 2015. – 184 с.

Посібник складається з двох частин: у теоретичній висвітлено курс української мови (за професійним спрямуванням) як навчальної дисципліни. Розглянуто такі теоретичні питання, як мова, мовлення та спілкування, індивідуальна бесіда як форма ділового спілкування, стильова диференціація сучасної української мови; розглядається проблема гендерного спілкування та проблеми риторики й красномовства. Практична частина видання містить усні і письмові завдання, які допоможуть студентам закріпити свої знання і вміння.

Видання також включає питання до заліку (екзамену) та список рекомендованої літератури.

Укладачі Мялковська Л.М., доц., канд. філол.

Тиха Л.Ю., доц., канд. філол. наук


Рецензент Потапюк Л.М. доц., канд. пед. наук
Відповідальний за випуск Жук О.М., завідувач кафедри інженерної педагогіки, психології та українознавства

Затверджено науково-методичною радою Луцького НТУ,

протокол № від
Затверджено науково-методичною радою факультету обліку та фінансів, протокол № від
Рекомендовано до друку кафедрою інженерної педагогіки, психології та українознавства, протокол № від

ЗМІСТ

Лекції
1. Державна мова – мова професійного спілкування…………………………...6
2. Стилі сучасної української мови у професійному спілкуванні…………... 25
3. Спілкування як інструмент професійної діяльності……………………….39
4. Риторика і мистецтво презентації……………………………………………49
5. Культура усного фахового спілкування…………………………………......60
6. Форми колективного обговорення

професійних проблем……………………………………………………………68
7. Ділові папери як засіб писемної професійної комунікації…………………84
8. Українська термінологія………………………………………………….......98
9.Переклад термінів………………………………………….............................118

Практичні заняття
3 семестр………………………………………………………………………...105
4 семестр………………………………………………………………………...127
5 семестр………………………………………………………………………...159
Питання до заліку (іспиту)…………………………………………………..180
Література……………………………………………………………………...182
1. ВСТУП

Робоча навчальна програма з дисципліни "Українська мова (за професійним спрямуванням)" є складовою частиною нормативно-методичного забезпечення навчального процесу для підготовки бакалаврів. Опанування курсом відіграє важливу загальноосвітню, світоглядну, патріотичну, комунікативну роль у підготовці сучасних спеціалістів. Знання з української мови та культури мовлення є однією зі складових формування національної культури молоді.

Зміст програми передбачає лекційні та практичні заняття, самостійну роботу. Форми підсумкового контролю – залік, залік, екзамен.
2. ОПИС ПРЕДМЕТА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ (3-5 семестр)


Курс: підготовка бакалаврів

Напрям, спеціальність, освітньо-кваліфікаційний рівень

Характеристика навчальної дисципліни

1

2

3

Курс "Українська мова

(за професійним спрямуванням)"

Загальна кількість

годин – 108 .

Аудиторних – 24.

Самостійної роботи студента – 84 год.



Напрями підготовки: денної форми навчання
Освітньо-кваліфікаційний рівень – бакалавр

Обов'язкова нормативна дисципліна.

Семестр – 3-5.

Лекції – 18 год.

Практичні заняття – 54 год.


Самостійна робота – 84 год.

Види контролю: 3 семестр – залік, 4 семестр – залік, 5 семестр – екзамен



3. МЕТА ТА ЗАВДАННЯ КУРСУ

Метою вивчення української мови у вищій школі є:

– формування комунікативної компетентності студентів;

– набуття комунікативного досвіду, що сприяє розвиткові креативних здібностей студентів та спонукає до самореалізації фахівців, активізує пізнавальні інтереси, реалізує евристичні здібності як визначальні для формування професійної майстерності та конкурентоздатності сучасного фахівця;

– вироблення навичок оптимальної мовної поведінки у професійній сфері: вплив на співрозмовника за допомоги вмілого використання різноманітних мовних засобів, оволодіння культурою монологу, діалогу та полілогу; сприйняття й відтворення фахових текстів, засвоєння лексики і термінології свого фаху, вибір комунікативно виправданих мовних засобів, послуговування різними типами словників.



Завдання навчальної дисципліни:

– сформувати чітке і правильне розуміння ролі державної мови у професійній діяльності;

– забезпечити досконале володіння нормами сучасної української літературної мови та дотримання вимог культури усного й писемного мовлення;

– виробити навички самоконтролю за дотриманням мовних норм у спілкуванні;

– розвивати творче мислення студентів;

– виховати повагу до української літературної мови, до мовних традицій.

– сформувати навички оперування фаховою термінологією, редагування, коригування та перекладу наукових текстів.

До закінчення курсу студенти повинні:

– ґрунтовно засвоїти норми сучасної української літературної мови й практично оволодіти ними;

– правильно використовувати різні мовні засоби відповідно до комунікативних намірів; влучно висловлювати думки для успішного розв'язання проблем і завдань у професійній діяльності;

– сприймати, відтворювати, редагувати тексти офіційно-ділового й наукового стилів;

– скорочувати та створювати наукові тексти професійного спрямування, складати план, конспект, реферат тощо, робити необхідні нотатки, виписки відповідно до поставленої мети;

– складати різні типи документів, правильно добираючи мовні засоби, що репрезентують їх специфіку;

– послуговуватися лексикографічними джерелами (словниками) та іншою допоміжною довідковою літературою, необхідною для самостійного вдосконалення мовної культури.




Тема 1

Державна мова – мова професійного спілкування

План

1.Мова як суспільне явище. Основні функції мови.

2. Місце української мови серед інших мов світу. З історії становлення та розвитку української мови.

3.Українська національна та літературна мова. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі.

4.Основні ознаки літературної мови. Мовні норми.

5.Мовне законодавство та мовна політика в Україні.



Рекомендована література

1. Іванишин., Радевич-Винницький Я. Мова і нація. – Дрогобич: Відродження, 1994. – 218 с.

2. Конституція України. Прийнята на П’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.- К., 2006.

3. Куць О.М. Мовна політика в державотворчих працях України: Навчальний посібник.- Х.: ХНУ ім. В.Н. Карабіна, 2004. – 275 с.

4. Літературна мова у просторі національної культури / Від. ред. Л.І. Шевченко. –К.: Вид.-поліграф. Центр «Київський університет», 2004. – 135 с.

5. Масенко Л. Мова і суспільство: Постколоніальний вимір. – К.: Вид. дім «КМ Академія», Всеукраїнське товариство «Просвіта», 2004. – 163 с.

6. Мацюк З., Станевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навчальний посібник 2-е вид.. – К.: Каравела, 2008. – С. 7-37.
Мова як суспільне явище. Основні функції мови

Мова - це єдина, цілісна, складна система знаків: фонем (звуків), морфем (частин слова), слів, речень, яка служить для називання пред­метів, явищ об'єктивної дійсності та понять, є засобом спілкування, обміну думками і формування думок.

Мова - явище фізичне, фізіологічне, антропологічне, суспільне. Умова його існування - людське суспільство. Це феномен людської цивілізації. Зв'язок мови й суспільства обопільний. Вона - одна з го­ловних ланок ланцюга "суспільна свідомість - праця - мова", що ро­бить людину власне людиною. Мова - найважливіше знаряддя соціа­лізації людини. Суспільна сутність людини виявляється уже в тому, що вона щодня спілкується, пристосовується до свого оточення, зміц­нює суспільні зв'язки, взаємодіє зі суспільними групами.

Мова — засіб спілкування, мислетворення, інтелектуального та ес­тетичного освоєння світу, нагромадження і збереження людського до­свіду, а також умова подальшого поступу усього людства.

Мова лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту, вона є „найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національ­ної) єдності (В. Чапленко), „найголовнішим і найміцнішим цемен­том, що об'єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю" (І. Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова - найважливіша ознака на­ції і засіб репрезентації її у світі.Формою існування мови є мовлення - конкретний, практичний вияв мови, „мова в дії", реалізація мови у різних сферах життєдіяльності.

Щоб осягнути роль мови в суспільстві, варто розглянути її функції, важливі для суспільства взагалі і для кожного окремого носія мови. Узагальнити їх можна як функції спілкування, повідомлення і впливу.


Комунікативна функція.

Мова є засобом спілкування і порозуміння між людьми.

Це одна з найголовніших соціально-практичних функцій мови. Вона є важливою для кожної людини, для існування суспільства і для життя самої мови Усе життя людини - це її спілкування з оточенням і взаємний вплив один на одного. Спілкування, стосунки з іншими людьми - життєва доконечна потреба, а водночас і найбільша розкіш, яка дає щастя. Не­можливість спілкуватися означає важку і гнітючу самотність.

Досліджуючи закони спілкування, психологи визначили, що контакти людини зі світом вкладаються у сім кіл спілкування, перше з яких - це сім'я, де вона народилася, а найширше, сьоме, - спілкування зі світом (цьому сьогодні сприяють розвинені інформаційні технології). Поміж ними - стосунки між друзями, партнерами, колегами, „службовими людьми", земляками. У кожному з цих кіл людина формує свою мовну поведінку. Професійне спілкування - одна з важливих ланок цього ланцюга.

Мова — засіб обміну інформацією у всіх суспільно важливих сфе­рах комунікації: політиці, науці, у галузі економіки, виробництві і ді­ловій сфері, в освіті, культурі та ін. Обслуговуючи потреби суспільст­ва у забезпеченні інформаційних процесів, мова утверджує свою полі- функціональність, повнокровність і силу. Спілкування дає життя самій мові, адже мова, якою ніхто не спілкується, стає мертвою.

Мова — це універсальний засіб спілкування. Описи усіх можливих знакових систем, які спроможні передати інформацію, лише доводять, що це „роди мов", - мова зору, слуху, дотику. „Без розуміння мови немає мови взагалі"1. Невербальна комунікація є похідною від мовної комунікації, бо всі можливі знаки і сигнали нам щось „промовляють".



Мислетворча функція.

Мова - засіб людського мислення: творення, оформлення і вира­ження думки.

Мова - це „дійсність думки", „тіло думки". Вона не є відображен­ням світогляду, який склався, а діяльністю, що його становить. Мис­лити — означає оперувати мовним матеріалом, словами, реченнями. Без цього органічного зв'язку мовлення і пізнавальна діяльність людини неможливі. Мислення - це внутрішнє мовлення.

Кожний момент діяльності зумовлюється думкою і її носієм - мовою.




Номінативна функція.

Мова є засобом називання усіх предметів, ознак, дій, кількості, усьо­го навколишнього світу, реальних та ірреальних сутностей. Цей про­цес науковці називають лінгвалізацією, або омовленням світу.

Попри однаковість реалій, кожна нація бачить світ по-різному. Укра­їнська мова - це самобутня мовна картина світу української нації. По­рівняймо: українське слово лікарня пов'язане зі словами лікувати, ліки, тоді як російське больница асоціюється зі словами болеть, боль; укра­їнське шанувальник має зв'язок зі словами шанувати, пошана, а ро­сійське поклонник — зі словами поклоняться, поклонение. Разом з іншими факторами етнотворення мова формує національний менталі­тет, національну культуру і духовність нації. В основі українського менталітету закладена „природа світовідчуття, оригінальна цивіліза- ційна рефлексія на навколишній світ"1. Омовлені загальнолюдські по­няття існують поряд із національно вагомою лексикою з мовного і со­ціально-культурного простору саме української нації, напр.: лани ши­рокополі, садок вишневий, дівчина яккалина, доля стелиться рушниками, чорнобривці посіяла мати, День злуки, тридцятикіло- метрова зона відчуження, скнилівська трагедія, Помаранчева рево­люція та ін.

Процес омовлення світу можна уявити і як щоденні відкриття ма­лої дитини, яка пізнає світ за допомогою мови: називання предметів (іменники), дій (дієслова), ознак (прикметники) - ось її перші дотор­кання до усього навколо; і як потужний Ніагарський водоспад інфор­мації, що сходить на нас завдяки поступу людства. Назвімо, наприк­лад, нові спеціальності, що з'явилися останніми роками на економіч­них факультетах: „Менеджмент організацій", „Інформаційні системи в менеджменті", „Банківська справа", „Фінанси і кредит", „Економіч­на соціологія", „Економічна статистика" та ін. Кожна із цих галузей має свою потужну терміносистему.


Пізнавальна функція.

Мова - засіб пізнання світу і накопичення людського досвіду.

У пізнанні нового, раніше не відомого мова є обов'язковим чинни­ком. „Роль думки і мови в пізнанні світу нагадує прокладання тунелю: думка у мовній формі вгризається в породу невідомого і застигає у вигляді кріплень, без яких тунель обвалився б".

Мова - енциклопедія людського досвіду усіх попередніх поколінь.

Думки, виражені за допомогою мови, збереглися на камені і глиняній табличці, на пергаменті і папері. „Вся людська культура й цивілізація нерозривно зв'язані з цим величезним сховищем людських знань і до­свіду, що їх нагромаджено за весь час існування людства як суму знань видатних людей усіх поколінь"2. Вивчаючи інші мови, ми пізнаємо інший світ, іншу культуру і збагачуємо свій досвід і знання.


Культурологічна функція.

Мова - носій культури, засіб нагромадження суспільно-історично­го, культурного надбання народу - творця мови.

Оволодіваючи мовою, людина опановує і культуру народу. Мова - „генофонд культури" (О. Гончар), „жива схованка людського духу" (П. Мирний). Вона духовно єднає покоління, дає змогу сягнути куль­турних скарбів минулих століть. Мова - це міст між культурами. Через мову можна глибше пізнати традиції і здобутки чужої культури. Українська мова - це ключ до ба­гатої української культури.


Естетична функція.

Мова - засіб творення позитивних емоцій, краси.

Естетика мови - це ресурси і можливості мови виступати в кон­тексті мистецтва. Словесне мистецтво - це творення художніх образів у всіх родах і жанрах літератури, у публіцистиці, ораторському слові. Творчість Гомера, Есхіла, Данте, Шекспіра, Байрона, Шіллера, Гюґо, Бальзака, Бічер-Стоу, Марка Твена, Пушкіна, Льва Толстого, Достоєв- ського - це сторінки світової величі мистецтва слова, які не залишать байдужими жодного, хто до них доторкнеться. Український фольклор, пісні, мистецьке слово І. Котляревського, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, О. Гончара та інших наших великих майст­рів слова - невичерпне джерело естетичної насолоди.

Однакове задоволення, позитивні емоції ми маємо від слова писем­ного і живого, якщо митець уповні виявив естетичний потенціал сло­ва або якщо воно звучить досконало. Читання художньої літератури, заучування напам'ять улюблених віршів - це виховання відчуття кра­си мови, примноження краси нашого буття.




Експресивна функція.

Мова є засобом вираження внутрішнього світу людини.

Мову вживають не лише для простого повідомлення, а й для вияву своїх переживань, почуттів, емоцій. Радість, щастя, здивування, смуток, гнів, неспокій та глибинні порухи почуттів людини розкриваються для інших через мову. А вся система мовних засобів, що висловлюють світ емоцій, віддзеркалює неповторність світобачення і світовідчуття української нації, особливості морально-етичних принципів і релігій­них настанов.


Ідентифікаційна функція.

Мова є засобом ототожнення в межах певної спільноти.

Вона єднає між собою представників певної нації у часі і просторі. Завдяки мові ми усвідомлюємо себе українцями, відчуваємо свою спіль­ність з тими, хто далеко від нас, із тими, хто жив до нас. Мова - це той „найважливіший, найдорожчий і найміцніший зв'язок, що з'єднує від- жилі, живі й майбутні покоління народу в одне велике історичне живе ціле. Вона не тільки виражає життєвість народу, але є саме це життя" (К. Ушинський). Мова консолідує націю. „Національно-мовна свідомість об'єднує народ як у науково-культурному житті, так і в суспільно-політичному, спрямовує його на діяння. Мова - довговічніша за будь-яку форму су­спільної організації. Випливаючи з непізнаних глибин людської при­роди, вона стає цементуючим ферментом нації"3. Ця функція пов'яза­на з набуттям національної гідності.


Етична функція.

Мова - засіб дотримання норм поведінки, моральних правил.

Досягається це існуванням сукупності мовленнєвих етикетних фор­мул та настанов щодо їх використання. Ввічливість, чемність, тактов­ність, шанобливість, стриманість - визначальні ознаки українського мовленнєвого етикету.

„Етичне в мові, - зауважує Н. Бабич, - це конкретно-історична сис­тема мовних засобів (ресурсів) відповідно до форми моральної свідо­мості й поведінки людини, що передбачає ефект добра"4. Слово добро­зичливе, добродарне має бути в основі етики спілкування.




Фатична функція.

Мова є засобом фатичного спілкування.

Фатична комунікація (дослівно - беззмістовна, пуста) - це обмін неінформативними з погляду реальної комунікації повідомленнями, які виконують важливу етикетну функцію, „своєрідна мовна гра, яку зобов'язані підтримувати члени суспільства, дотримуючись етикетних настанов"5. Йдеться про зачин розмов, стримані відповіді, стереотипні запитання про життя, сім'ю, справи, здоров'я, врожай, як-от: Як справи? Дякую, добре. А у вас? Як життя? Що нового? Як успіхи? та ін. Поетеса Ліна Костенко порівняла цей обмін репліками з "настільним тенісом розмов". Характер цих запитань і відповідей умовний, але для встановлення контакту, підтримання розмови вони дуже важливі. Фа­тична комунікація має національну специфіку, а також відповідає нор­мам народної етики. Без дотримання фатичних ритуалів не буде мати успіху дипломатія, ділові перемовини.

Це перелік основних функцій мови. Мова - безмежний океан, який оточує людину. Кожний порух думки, імпульс почуттів, волі, намір самовираження пов'язаний із використанням мови. Охоплюючи усі сфери суспільного життя, мова супроводжує поступ суспільства. Тому функції мови можна розглядати докладніше. Волюнтативна: мова є засобом вираження волі щодо співрозмовника - прохання, запрошен­ня, поради, спонукання. Виховна·, слово прищеплює моральні припи­си, виховує національно-свідомого громадянина, естетичне світовід­чуття. Магічно-містична: йдеться про існування особливої таємни­чої, магічної, гіпнотичної сили слова. Ця сила слова своєю дією може впливати на душевний і фізичний стан, поведінку людини. Її викорис­товували в давнину в замовляннях, або заговорах, які мали практичну функцію, але за словесною формою вони були справжніми мистецько- поетичними творами. Колядки, щедрівки, примовляння - це приклади віри українського народу в магічно-дієву силу слова. Магія слова ви­являється і в тому, що воно здатне викликати уявлення, образи пред­метів, істот, які не існують взагалі. Філософсько-світоглядна: мова прив'язує етнос до його природного оточення, ландшафту, предметно­го обжитого космосу, з рослинністю та звіриною включно, який ста­новить неорганічне тіло народу. Державотворча: мова є виявом са­морозвитку держави, головним чинником, який консолідує сучасне українське суспільство в націю. Цю функцію мова може виконувати з опорою на всі основні функції, забезпечуючи підвищення авторитету української мови, формування національно-свідомої еліти, культурного, інформаційного, засадничо-ідеологічного суверенітету.

Усі функції мова не виконує окремо, вони взаємодіють між собою, впливають одна на одну або ж близькі за своєю суттю. Скажімо, фатич- на функція випливає з етичної, естетична є складовою культурологіч­ної, нагромаджувальна є результатом пізнавальної, а державотворча функція реальна лише за умови дії усіх. Повнота виконання функцій означає ефективність мовоіснування.

Місце української мови серед інших мов світу. З історії становлення та розвитку української мови

У системі сучасних мов світу (за різними джерелами, їх нараховують від 2,5 до 5 тисяч) українська мова займає своє визначене місце і має довгу та складну історію.

Українська мова належить до:



  • індоєвропейської сім 'їмов (час розпаду 2,5-3 гасячі років до и.е.);

  • слов'янської групи мов (праслов'янська мова проіснувала 2,5 тисяч років і почала розпадатися приблизно в III - IV ст. н.е. Цей про­цес закінчився в VI ст., і можна вже говорити про консолідацію трьох етномовних груп - західнослов 'янської (польська, чеська, словацька, верхньолужицька і нижньолужицька мови), південнослов 'янської (болгарська, македонська, сербська, хорватська, словенська мови), східнослов'янської (українська, російська, білоруська мови);

  • східнослов 'янської підгрупи мов.

Серед слов'янських мов українська мова на лексичному рівні має найбільше розбіжностей з російською (38 %), менше відмінностей виявляється порівняно з польською (ЗО %) і найменше - з білоруською мовою (16 %).

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов'янських, можна виділити такі:

Фонетичний рівень


    1. Поява на місці давніх звуків ы та і звука и високого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

    2. Голосний е не пом'якшує попередніх приголосних звуків, напр.: теплий, село, небо.

    3. Поява голосного звука і на місці давнього звука Ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

    4. Чергування о, е з і у новозакритих складах, напр.: дім - дому, піч — печі.

    5. Шиплячі, губні та звук ρ в кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

    6. Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женити­ся), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка). Приголосний л змінився на β у формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові пи­сал, читал, знал).

Морфологічний рівень

      1. Збереження окремого типу відмінювання (IV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім'я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

      2. Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.: рукою, петлею, душею (пор. у російській мові рукой, петлей, душой).

      3. Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменни­ків чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

      4. Повні стягнені форми якісних прикметників жіночого, серед­нього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. у російській мові добрая, доброе, добрые).

      5. Збереження форм інфінітива на -ти дієслів, напр.: писати, чи­тати, брати (пор. у російській мові писать, читать, брать).

      6. Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: пи­сатиму, читатиму, працюватиму.

      7. Чергування приголосних г, κ, χ із з, ц, с у відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо - нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова - це самостійна давня слов'янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це під­тверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису6.

Про красу і багатство української мови у порівнянні з іншими сло­в'янськими мовами говорив видатний український та російський мово­знавець XIX ст. І. Срезневський:

„ Сила людей переконана, що ця мова є однією з найбагатших мов слов 'янських, що вона навряд чи поступиться богемській щодо рясно­ти слів і висловів, польській щодо барвистості, сербській щодо при- ємнрсті, що це мова, яка навіть у вигляді необробленому може ста­ти нарівні з мовами обробленими; щодо гнучкості й багатства син­таксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича "Історія розвитку української мови - це довготривалий, складний процес, який віддзеркалює історію її народу-носія, є неодмінною умо­вою розуміння глибинних змін, що відбуваються в мові, можливістю усвідомити цінність та самобутність мови, є „інструментом реанімації національної свідомості"7.

Питання походження української мови досі є предметом особливої уваги науковців. Відповідаючи на питання „З якого часу існує україн­ська мова?", звичайно, слід пам'ятати слова О. Потебні про те, що по­ява мови — це „ не народження дитини і не падіння яблука, про яке при спостереженні можна сказати, що воно сталося о такій-то годині, хвилині. Тут встановлюється тільки сторіччя, пізніше за яке могло відбутися виділення мови ".

Традиційно вважали, що українська мова походить із давньоруської як мови спільної для трьох братніх народів (українського, російського та білоруського) і сформувалась на основі її південноруських ді­алектів. Найважливіші фонетичні, лексичні та граматичні особливості української мови почали зароджуватися та розвиватися ще з XII ст. У XIV - XVI ст. вона вже склалася у своїй фонетичній системі, граматич­ній будові, словниковому складі як окрема слов'янська мова - мова української народності, а в подальшому історичному розвитку - мова української нації.

Прихильники теорії самостійницького розвитку (І. Огієнко, С. Смаль- Стоцький, Є. Тимченко, В. Ганцов, П. Ковалів, Ю. Шевельов, Г. ГІівторак, В. Німчук, В. Русанівський та ін.) гостро критикували теорію російського мовознавця О. Шахматова про походження української мови із спільноруської прамови. Так, посилаючись на праці видатно­го українського історика М. Грушевського, який вважав, що „за поріг історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. н.е., колими вже маємо відомості, котрі можна прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про нього як про частину слов'янської групи племен", І. Огієнко робить висновок, що на Сході слов'янства ніколи не було й не могло бути якоїсь однієї спільної руської мови.

У тому, що структурно одноманітної живої мови східних слов'ян у добу Київської Русі не було, переконує мовознавець В. Німчук" . Він науково доводить, що говорити про розвиток сучасних східнослов'ян­ських мов з єдиної монолітної давньоруської мови немає підстав. Якщо це так, то вслід за істориками мови треба визнати, що східнослов'ян­ські мови почали формуватися після розпаду праслов'янської етномов- ної спільності (V—VI ст.) з пізньопраслов'янських діалектів східного ареалу без посередництва східнослов'янської прамови.

У своєму розвитку українська мова пройшла кілька етапів. Як до питання становлення, так і до проблеми періодизації науковці підхо­дять по-різному. Поширеною є періодизація, запропонована О. Горбачем:



1.Протосхіднослов'янська доба

500/800 - 900/1000 по Хр.

2.Староукраїнська доба

900/1000- 1350 по Хр.

3.Середньоукраїнська доба

1350/1400 - 1750/1800

4.Новоукраїнська доба

1780/1800-XX вік

За теорією Ю. Шевельова, у розвитку української мови слід виділяти чотири періоди від часу розпаду праслов'янської мови: 1) протоукраїнська мова (VII-XI ст.); 2) староукраїнська (XI-X1V ст.); 3) середньоукраїнська (кінця XI V - початку XVIII ст.); 4) нова українська мова.

Кожен із періодів мав свої особливості - мова невпинно розвивала­ся, набувала нових ознак, розширювала чи звужувала сфери вживан­ня, змінювала свій статус, зазнавала утисків, заборон, насильницької асиміляції, знову відроджувалася й сьогодні сягає найбільших держав­них висот.

Українська національна та літературна мова. Тенденції розвитку української літературної мови на сучасному етапі



Національна мова - це мова, що є засобом усного й письмового спілкування нації. Національною мовою української нації є україн­ська мова. Формування української національної мови відбувалося на основі мови народності в період інтенсивного становлення української нації (друга половина XVIII - початок XIX ст.) як стійкої спільності людей, що мають спільну територію, економічні та політичні зв'язки, літературну мову, культуру. Сьогодні нею розмовляє більша частина нації, тобто вона має загальнонаціональний характер. Поняття „національна мова" охоплює всі мовні засоби спілкування людей - літературну мову та діалекти8.

Діалект (від грец. dialektos - розмова, говір, наріччя) - це різновид національної мови, вживання якого обмежене територією чи соціаль­ною групою людей. Відповідно розрізняють територіальні та соціаль­ні діалекги.



Територіальний діалект є засобом спілкування людей, об'єдна­них спільністю території, а також елементів матеріальної і духовної культури, історико-культурних традицій, самосвідомості9. Сукупність структурно близьких діалектів утворює наріччя, сукупність усіх наріч -діалектну мову, що є однією з двох основних форм (поряд з літературною) існування національної мови.

Основними наріччями української діалектної мови є:



  1. Північне (східнополіський, середньополіський, західнополісь- кий діалекти).

  2. Південно-східне (середньонаддніпрянський, слобожанський, степовий діалекти).

  3. Південно-західне (лемківський, надсянський, закарпатський, покутсько-буковинський, іуцульський, бойківський, наддністрянський, волинський, подільський діалекти).

Територіальні діалекти в системі національної мови - це залишки попередніх мовних формувань, які часто фіксують ті зміни, що відбулися у фонетичній, граматичній, лексичній будові на певному історичному етапі розвитку. Саме вони лягли в основу і розвинулись у самостійну національну українську мову. На захист народної мови став свого часу І. Франко.

Соціальний діалект - це відгалуження загальнонародної мови, вжи­ване в середовищі окремих соціальних, професійних, вікових та інших груп населення10, тобто має виразну корпоративно-групову форму його походження та існування. Соціально-професійна диференціація суспільст­ва, а отже, і його мови залежить від розвитку продуктивних сил. Тому соціально-діалектні відмінності в межах національної мови зберігають­ся, на відміну від територіально-діалектних, які поступово нівелюються.

Серед різновидів соціальних діалектів звичайно виділяють професійні та групові жаргони, арго, різновиди утаємничених засобів спілкування.

Метамовна свідомість сучасного українця, на думку дослідників української жаргонології11, переважно не розрізняє специфіки жаргон­ної лексики серед інших лексичних пластів, наприклад, лайка, вульга­ризм тощо; немає уявлення про соціальну диференціацію української мови (кримінальний, молодіжний, професійний жаргон із його різновидами). Вивчення української мови такої, якою вона мусить бути, а не такої, якою вона є, визначило погляд на жаргон як матерію грубу, словесне хуліганство, бруд. Лише в окремих випадках функціональ­но-стилістичний параметр жаргонної лексики пов'язують із „потуж­ною сміховою першоосновою, що є складником культури як такої та національної сміхової культури зокрема" і стверджують, що виживан­ня та зміцнення комунікативної потужності української мови великою мірою залежить від присутності в свідомості мовців національного сміхового вербального простору 12.

Літературна мова - це унормована, загальноприйнята форма на­ціональної мови. Вона не протиставляється національній мові, бо, уза­гальнюючи засоби виразності загальнонародної мови і будучи найви­щим досягненням культури мовлення народу, відіграє у складі націо­нальної провідну роль, виступає важливим чинником консолідації нації. Поділ мови на літературну та народну означає тільки те, що ми маємо, так би мовити, мову „сиру" і оброблену майстрами.

Першою пам'яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов'яноруська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'ян­ської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвину­лася на основі книжної давньоруської мови і живого українського на­родного мовлення. Першу використовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, - у ділових та юридичних документах, літописах, полеміч­ній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в

Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. Про це свідчать грамо­ти XIV-XV ст., Литовський статут, у якому записано: писар земьс- ки мает поруску литерами и словы рускими ecu листы, выписы и по- звы писати, а не иншим языком и словы "13. За словами І. Огієнка, „.мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці.

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, по­яву нових українських слів. Значним був уплив також старослов'ян­ської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст. російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди

Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав „мовний Еверест". Українській літературній мові випадало за­лишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народ­них джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили україн­ські народні пісні XVII ст. („їхав козак за Дунай", „Ой не ходи, Грицю" та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала по­чаток новій сучасній українській літературній мові. Котляревського вважають зачинателем нової української літера­турної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гре­бінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної україн­ської літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він виби­рав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народномовна основа тво­рів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях - фонетич­ному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шев­ченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованос­ті, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побуто­вої мови 14.

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Високо цінуючи заслуги І. Котляревського перед українським народом, він писав про творця „Енеїди": Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє, Тебе не забудуть!



Не применшуючи ролі своїх попередників, Т. Шевченко, однак, стверд­жував, що „Енеїда " Котляревського - добра, а все-таки сміховина ", а „ покійний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не при­слухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак- Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся "15.

Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не буги українській мові, українській культурі, перестало існувати. Сво­їм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос: Возвеличу малих рабів отих німих. Я на сторожі коло них поставлю слово!



Як висловився Г. Грабович, „ він співець і пророк, що передав голос свого народу, він духовний батько відродження української нації"2*.

На 20—40-ті роки XIX ст. припадають спроби граматичного вивчен­ня української мови. Важливу роль у процесі нормалізації української літературної мови відіграла перша граматика народної української мови О. Павловського „Граматика малороссийского наречия" (1818).

Ідею стандартизації української літературної мови в першій поло­вині XIX ст. культивували також автори граматик, написаних у Гали­чині та на Закарпатті (1. Могильницький, І. Левицький, 1. Вагилевич, Й. Лозинський, Я. Головацький, М. Лучкай). На думку дослідників, „українська мова в Галичині першої половини XIX ст. була своєрід­ною діагностичною ознакою існування українців в умовах Габсбурзь- кої монархії, в ім'я поступу яких мову унормували і розвивали"16. За­кріпленню норм української літературної мови сприяла поява 1837 року на Західній Україні збірки „Русалка Дністровая" (автори М. Шашкевич, Я. Головацький, 1. Вагилевич), в яку ввійшли народні пісні, оригінальні твори та переклади з сербської та чеської мов. І. Франко назвав факт появи видання „Русалки" „явищем наскрізь революційним". Це справді був своєрідний „маніфест" відродження української мови та літерату­ри в межах Галичини, сила якого виявлялася в мові - не книжній, штуч­ній, а народній, подібній до тієї, якою писав Т. Шевченко.

Попри всі спроби уніфікації, єдності української літературної мови домогтися було дуже важко. На початку XX ст. Наддніпрянщина корис­тувалася літературною мовою Т. Шевченка, Галичина й Буковина - галицьким варіантом, Закарпаття - „русинською" мовою. Який з цих варіантів був в офіційному вжитку? Якоюсь мірою всі три. Однак най­виразніші зразки офіційно-ділової мови були створені на Наддніпрян­щині,

З метою викликати довіру національних республік до центральної влади після створення 1922 року СРСР було взято курс на „націоналінаціоналі­зацію". У 1921 році при УАН створений Інститут української мови, посилено роботу над впорядкуванням українського правопису, підго­товкою термінологічних словників тощо. Наукові праці співробітни­ків Академії наук видавались переважно українською мовою (80 %).

Сумний спогад навіюють 30-90-ті роки XX ст. Ось своєрідний мартиролог української мови цього часу:

1933 - Телеграма Сталіна про припинення „українізації"". З україн­ського правопису вилучено літеру ґ.

1938 - Посилення процесу полонізації українців у Галичині.

1958 - Пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про перехід україн­ських шкіл на викладання російською мовою.

1970 - Міністерство освіти СРСР видало указ про захист дисерта­цій російською мовою.

1990 - Верховна Рада СРСР прийняла „Закон про мови народів СРСР". Російській мові надано статус офіційної.

Образно про такі сторінки історії української мови писала поетеса J1. Костенко:

Я скоро буду виходити на вулиці Києва з траурною нов 'язкою на рукаві - умирає мати поезії мого народу!

Усе називається Україною — універмаг, ресторан, фабрика. Хліб український, телебачення теж українське. На горілчаній етикетці експортний гетьман з булавою.

І тільки мова чужа у власному домі. У шовінізму кігті підсвідомі.

Масовим стали випадки відмови від вивчення української мови в середніх школах України. Виявилося, що вивчати її не обов'язково. Зречення мови свого роду, народу гостро засуджували українські пат­ріотично налаштовані письменники. Страшним присудом таким ман­куртам звучали слова Д. Павличка:



Ти зрікся мови рідної!

Тобі твоя земля родити перестане!

Зелена гілка в лузі на вербі

Від дотику твого зів 'яне!

Ти зрікся мови рідної - нема

Тепер у тебе твого роду і народу!

Чужинця мати ждатиме дарма!

В твій слід він кине - сміх й погорду!

Ти зрікся мови рідної!

Наслідком існування СРСР стала повна русифікація населення вели­ких міст східних та південних областей України, катастрофічне змен­шення українських шкіл у Харкові, Києві, Черкасах, Дніпропетровсь­ку, Сімферополі та інших містах.

Тому 1989 року виникла доконечна потреба і можливість у зв'язку зі змінами в політичному житті країни надати українській мові держав­ного захисту. Прийнятий 28 жовтня 1989 року Верховною Радою УРСР Закон „Про мови в Українській РСР" закріпив державний статус укра­їнської мови, гарантував всебічний її розвиток і функціонування в усіх сферах суспільного життя, напр.:

Стаття 2. Державна мова Української РСР.

Республіканські і місцеві державні, партійні, громадські органи, під­приємства, установи і організації створюють всім громадянам необ­хідні умови для вивчення української мови та поглибленого оволодін­ня нею.

Стаття 6. Обов'язок службових осіб володіти мовами роботи органів і організацій.

Службові особи державних, партійних, громадських органів, уста­нов і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності - і іншою національною мовою в обсязі, необхід­ному для виконання службових обов'язків.

Стаття 11. Мова роботи, діловодства і документації.

В Українській РСР мовою роботи, діловодства і документації, а та­кож взаємовідносин державних, партійних, громадських органів, під­приємств, установ і організацій є українська мова.

Стаття 27. Мова навчання і виховання в загальноосвітніх школах.

В Українській РСР навчальна та виховна робота в загальноосвітніх школах проводиться українською мовою.

Стаття 28. Мова навчання в професійно-технічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закладах.

В Українській РСР навчальна та виховна робота в професійно-тех­нічних училищах, середніх спеціальних та вищих навчальних закла­дах провадиться українською мовою, а у випадках, передбачених час­тинами другою і третьою статті 3 цього Закону, поряд з українською — і національною мовою більшості населення.



Стаття 33. Мова засобів масової інформації.

В Українській РСР мовою офіційних засобів масової інформації є українська мова.



Стаття 33. Мова оголошень і повідомлень.

Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, рекла­ми і т. ін. виконуються українською мовою. Поряд з текстом, викладе­ним українською мовою, може бути вміщено його переклад іншою мовою.



Стаття 36. Мова маркування товарів.

Маркування товарів, етикетки на товарах, інструкції щодо корис­тування товарами, виробленими в Українській РСР, виконуються укра­їнською мовою.



Стаття 39. Мова власних імен.

Громадяни Української РСР користуються правом іменуватись згід­но з національними традиціями. їхні імена перекладаються з національ­ної мови українською мовою в транскрипції17.

Законодавчо закріпила функціонування української мови як держав­ної Конституція України, прийнята Верховною Радою України 28 черв­ня 1996 року:

Стаття 10.

Державною мовою України є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов націо­нальних меншин України.

Різне розуміння і застосування положень статті 10 Конституції Укра­їни викликало практичну необхідність у їх роз'ясненні та офіційній інтерпретації.

16 грудня 1999 року Конституційний Суд прийняв рішення про офі­ційне тлумачення статті 10 Конституції України щодо застосування державної мови органами державної влади, органами місцевого само­врядування та використання її у навчальному процесі в освітніх закла­дах країни. Конституційний Суд ухвалив, що положення частини першої стат­ті 10 Конституції України, за якою „державною мовою України є укра­їнська мова", треба розуміти так: українська мова як державна є обов'язковим засобом спілкування на всій території України при здійс­ненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, що визначаються законом.

Поряд з державною при здійсненні повноважень місцевими органа­ми виконавчої влади, органами Автономної Республіки Крим та місце­вими органами самоврядування можуть використовуватися російсь­ка та інші мови національних меншин у межах і порядку, що визнача­ються законами України.

Мовою навчання в дошкільних, загальних середніх, професійно-технічних та вищих державних та комунальних навчальних закладах Укра­їни є українська мова18.

Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до вико­нання на території України, остаточним і не може бути оскарженим.

Попри те, що Конституційний Суд дав чітку орієнтацію суспільст­ву в розв'язанні мовних питань та визначенні напряму мовного будів­ництва, сама історія нашої держави, суспільної свідомості та підсвідо­мості, довжелезний список заборон української мови, що здійснював­ся протягом сторіч, моральна неготовність великої частини населення повсякденно користуватися українською мовою переконує в тому, що вирішення проблеми її життєдіяльності в різних сферах життя суспі­льства не відбувається безболісно. Сьогодні немає і не може бути громадянина України, якого б обхо­дило мовне питання. Поет і народний депутат Б. Олійник переконаний: „ Завдання мови — творити громадянина ". Саме тому великий резонанс у суспільстві викликали парламентські слухання „Про функціонування української мови в Україні", проведені Комітетом з питань культури і духовності Верховної Ради України 12 березня 2003 року. В них взяли активну участь найширші кола громадськості, науковці, осві­тяни. Було прийнято низку ухвал, зокрема щодо вироблення механіз­мів атестації державних службовців на знання української мови та запровадження системи курсів української мови для державних служ­бовців усіх рівнів, створення спеціальних україномовних програм у комп'ютерній мережі Інтернет та на лазерних дисках, широке обго­ворення в засобах масової інформації актуальних проблем сучасного стану української мови та завдань щодо підвищення її авторитету і престижу тощо.

На сучасному етапі спостерігаємо такі основні тенденції роз­витку української літературної мови:



  • розширення суспільних функцій, сфер застосування, входження її в нові галузі знань, зокрема інформатику;

  • поповнення української мови великою кількістю номінативних словосполучень, що відображають реалії економічного, політичного та культурного життя сучасної України, напр.: альтернативні вибори, гілки влади, інформаційний простір, правова держава, соціальний за­хист, ринкові відносини·,

  • поява нових, активізація вживання та розширення значень рані­ше відомих слів, напр.: довкілля, підписант, перемовини, голубі шоло­ми, намет;

  • інтенсивне збагачення за рахунок запозичень української термі­нології, зокрема: а) суспільно-політичної: імідж, консенсус, брифінг, електорат, піар; б) бізнесової: реприватизація, менеджмент, інвес­тор, маркетинг, сертифікат; в) технічної: комп 'ютер, принтер, факс, дискета та ін.;

  • переміщення певної частини спеціальної лексики до розряду широковживаної, зокрема економічно-фінансових термінів: аудитор, емісія, інвестор, ліцензія, менеджер', юридично-правової лексики та фразеології: державотворення, законопроект, плюралізм', парламент­сько-дипломатичної лексики: електорат, ротація, толерантний', встановлення тісних контактів української мови з різними мова­ми світу, посилення явищ інтернаціоналізації українського словотво­ру. Наприклад, спостерігаємо активне використання складних наймену­вань, що містять іншомовні компоненти: автошоу, експрес-анкета, прес-секретар, хіт-парад, гала-концерт, бізнес-леді).

  • За останні 10-15 років простежуються явища, які нівелюють національні риси укра­їнської мови, знижують її естетичні якості, - тотальне „засмічення" іншомовними словами, і це при тому, що існують українські назви, напр.: брифінг (зустріч), дивіденд (прибуток), презентація (показ, озна­йомлення), июп (магазин), ноу-хау (знаю як);

  • намагання вилучити зі словника української мови ті іншомовні сло­ва, які стали органічними її елементами, і замінити їх давніми або штучно створеними, особливо в галузі термінології та професійної лексики, напр.: аеродром — летовище, снаряд — гарматень, кулемет — скоростріл, вертоліт — гвинтокрил, фотографія — світлина, слайд — прозірка;

  • лібералізація норми (особливо в галузі слововживання, вимови й правопису19) як небажане явище, що супроводжує „збільшення" укра­їнської мови в комунікативному просторі України, напр.: кажу, люб­лю, грошей, пересічний, читання. Природніше було б, якби збільшен­ня „кількості" відбувалося одночасно із зміцненням нормативності. Якщо поняття „стабільність", стверджують мовознавці, „не стане одним із правописних пріоритетів, то не за горами той час, коли нове покоління кодифікаторів, вихованих епохою глобалізації, захоче повер­нути первісне звучання всім „ перекрученим " формам, інакше кажу­чи, їх англізувати, германізувати, франкізувати і т. ін. Це змінить сучасне обличчя української мови. Можливо, зробить його європейсь- кішим. Чи стане воно від цього привабливішим для самих українців? "20;

  • звільнення від нашарувань умисної русифікації лексичної, гра­матичної системи та правопису української мови;

  • зближення діалектів з українською літературною мовою;

зростання зацікавленості у вивченні української мови громадян інших країн з метою навчатися, працювати в Україні чи навіть отримати українське громадянство Українська мова входить у XXI ст. як мова, що успішно забезпечує складні, відповідальні та багатоаспектні потреби державного та етно­культурного розвитку українського народу, має функціонально дина­мічну й відкриту для подальшого розвитку структуру. Треба лише спри­яти цьому.

Основні ознаки літературної мови

Літературна мова характеризується такими найголовнішими озна­ками:


  • унормованість;

  • стандартність;

  • наддіалектність;

  • поліфункціональність;

  • стилістична диференціація;

  • наявність усної і писемної форм вираження.

Унормованість літературної мови передбачає наявність у ній чіт­ких, обов'язкових правил вимови звуків, наголошування, вживання слів, творення та використання граматичних форм, синтаксичних конструк­цій тощо.

В українській літературній мові виробились стабільні мовні норми, які встановлюють найтиповіше і найхарактерніше в мовному вжитку.



Мовна норма - це сукупність правил реалізації мовної системи, прийнятих на певному етапі розвитку суспільства як взірець.

Літературна норма виконує важливі суспільні функції - вона забез­печує взаєморозуміння членів суспільства, полегшує процес спілку­вання. Норми літературної мови створює весь народ в особі найвидатніших майстрів слова, і вони турботливо охороняються суспільством як його велика культурна скарбниця.

Мовна норма - категорія історична: будучи певною мірою стійкою, стабільною, що забезпечує її функціонування, норма водночас зазнає змін. Це випливає з природи мови як явища соціального, яке перебу­ває в постійному розвитку з творцем і носієм мови - суспільством. Для розвиненої мови, на думку мовознавців, основним принципом встановлення літературного стандарту є підхід, за яким „реалізації мовлення", що не визначаються нормою (мовою) - випадкові або під впливом білінгвізму та ін. - відповідно залишаються за її межами, незважаючи на ступінь їх поширення, а основною ознакою норми є, власне, її прагнення до стабільності, незмінності.

Наявність норм літературної мови, однак, не заперечує паралель­ного існування мовних варіантів, тобто в межах норми можуть бути варіанти, які не порушують системних відношень мовної одиниці. Серед варіантів розрізняють:



  • нейтральні, тобто які не обмежені вживанням лише в певному функціональному стилі. Наприклад, форми давального відмінка імен­ників, напр.: директорові - директору, товаришеві - товаришу; осо­бові та безособові синтаксичні звороти, напр.: робота закінчена - ро­боту закінчено тощо;

  • стилістично забарвлені, тобто які співвідносні з певними сти­лями мови. Наприклад, лексичні варіанти балакати, мовити слова го­ворити чи граматичні варіанти робить, просить, які у формі інфініти­ва закінчуються на -ть, дієслів робити, просити вживають у розмов­ному чи художньому стилях, а інші відповідно в усіх стилях мови.

Українська літературна мова має розвинену систему орфоепічних, акцентуаційних, орфографічних, пунктуаційних, лексичних, словотвір­них, граматичних, стилістичних норм.

Види літературних мовних норм



1.Орфоепічні норми - це сукупність правил вимови голосних, приголосних звуків та звукосполучень у потоці мовлення. Дотриман­ня цих норм забезпечує безперешкодне сприймання виголошеного текс­ту, а також унеможливлює спотворення змісту слів і речення в цілому. Наприклад, у реченні: Грип - це інфекційне захворювання ніхто не сплутає слово грип зі словом гриб. Однак оглушення кінцевих дзвін­ких приголосних основи, на жаль, - поширене явище українського роз­мовного мовлення, якого слід уникати. В іншому разі ми ризикуємо бути смішними, коли, вживаючи, наприклад, слово міг (чоловічий рід минулий час від дієслова могти), вимовляємо кінцевий глухий звук [х], а не дзвінкий (г], пор.: Він справді міг, я не заперечую.

2.Акцентуаційні норми передбачають дотримання правил наго­лошування слів. Йдеться, звичайно, про виділення складу в слові та слова в реченні чи фразі. Наголос - це неодмінний елемент інтонації української мови, який творить її ритмомелодику, сприяє розрізненню значення слів чи їх форм, допомагає виділити в реченні важливе за змістом слово, напр.: відомості - відомості, видання - видання, об 'єд­нання - об'єднання; руки - руки, братів - братів; Андрій їде до Киє­ва,, або Андрій їде до Києва, або Андрій їде до Києва.

3.Орфографічні норми - це єдині загальноприйняті правила пе­редачі звукової мови на письмі, а саме: написання слів і їх частин, вживання великої літери, написання слів разом, окремо і через де­фіс, правила переносу слів із рядка в рядок. Орфограмою називають правильне написання, яке треба вибрати із низки можливих графіч­них варіантів. Наприклад, відповідно до правила „дев'ятки", що сто­сується слів іншомовного походження, пишемо літеру и, а не е в сло­вах стипендія, директор; а от написання літери е в словах типу де­кан, депутат правилом пояснити неможливо. Такі випадки написання слід запам'ятовувати.

4.Пунктуаційні норми - це система правил вживання розділо­вих Знаків у реченні, тексті (кома, крапка, тире, двокрапка, крапка з комою, три крапки, дужки, лапки, знак оклику, знак питання). За до­помогою розділових знаків здійснюють структурне, смислове та ін­тонаційне членування писемної мови на значущі частини, що дає змогу читачеві усвідомити зміст тексту відповідно до задуму автора. Для прикладу наведімо відомий вислів, зміст якого визначає вживан­ня коми: Стратити, неможливо помилувати, або Стратити не­можливо, помилувати, або Стратити, неможливо помилувати? Пунктограми є різних типів - одні оформляють кінець речення, інші вживаються в межах речення чи відділяють одне речення від іншого у структурі тексту.

5. Лексичні норми регламентують використання слів відповідно до їх лексичного значення та не допускають вживання жаргонних, ді­алектних, просторічних слів. Наприклад, не слід сплутувати значень слів адрес (письмове вітання кого-небудь з нагоди відзначення видат­ної події в його житті) та адреса (місце проживання чи перебування кого-небудь або місцезнаходження чого-небудь). Порушенням лексич­них норм є вживання слова файний у літературній мові чи слова хаба­рник у діловій мові. Замість них треба говорити гарний; людина, яка зловживає службовим становищем.

Питання для самоконтролю

1. Розкрийте зміст поняття «мова».

2. Назвіть форми, в яких функціонує українська літературна мова, особливості кожної з них.

3. Дайте визначення мовної норми, назвіть різновиди мовних норм, на прикладах проілюструйте їх.

4. Назвіть словники, що фіксують орфографічні норми.

5. Який статус має українська мова в сучасній Україні?

6. Розкажіть про мовну і мовленнєву професійну компетенцію.

7. Назвіть лексичні норми.

8. Розкрийте значення слів основний і заснований.

9. Дайте визначення комунікативної професійно орієнтованої компетенції.

10. Визначте норми, за якими вимовляються слова вимова, випадок, завдання, документ, одинадцять.
Теми рефератів та наукових повідомлень

1. Національна ідентичність в Україні в умовах глобалізаційних викликів.

2. Засоби милозвучності української мови.

3. Походження української мови.

4. Мова – душа нації.

5. Літера Ґ в українській мові.

6. Труднощі у вживанні прийменникових конструкцій.

7. Синонімічний вибір слова.

8. Синтаксис професійного мовлення.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка