Навчальний посібник Редакційно-видавничий відділ Луцького національного технічного університету Луцьк 2015



Сторінка2/18
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.06 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
Тема 2

Стилі сучасної української мови

у професійному спілкуванні
План

1. Функціональні стилі сучасної української літературної мови та сфери їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів.

2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів.

3. Текст як форма реалізації мовленнєво-професійної діяльності.



Рекомендована література

1.Ботвина Н. Офіційно-діловий та науковий стилі української мови: Навчальний посібник. – К.: Арт ЕК, 1999.

2.Дужик Н. Науковий стиль і сучасні термінологічні проблеми // Українська мова з минулого в майбутнє. – К., 1998. – С. 124-126.

3. Мацюк З., Станевич Н. Українська мова професійного спілкування: Навчальний посібник 2-е вид.. – К.: Каравела, 2008. – С. 37-52.


1. Функціональні стилі сучасної української літературної мови та сфери їх застосування. Основні ознаки функціональних стилів.
Слово «стиль» багатозначне, походить воно від лат. stilus – гостра паличка для письма, манера письма. Нині є понад 100 дефініцій визначення стилю, що зумовлено специфікою аспекту розгляду цього поняття і різноманітністю ключових слів (спосіб, комунікація, підсистема, поведінка, стереотип тощо).

Мовний стиль – це «усвідомлена суспільством підсистема в системі загальнонародної мови, закріплена за тими чи іншими ситуаціями спілкування, яка історично склалася й характеризується набором засобів вираження і певним принципом їхнього відбору».

Мовленнєвий і функціональний стиль розуміємо як сукупність прийомів відбору та сполучень мовленнєвих засобів, функціонально зумовлених змістом, метою та обставинами спілкування.

В українській літературній мові вирізняють такі функціональні стилі: розмовний, публіцистичний, науковий стиль, офіційно-діловий стиль, художній стиль, конфесійний стиль, епістолярний стиль. Кожний зі стилів має свої характерні ознаки й реалізується у властивих йому жанрах.



Жанр – це різновид текстів певного стилю, що різняться насамперед метою мовлення, сферою спілкування та іншими ознаками.

Художній стиль, художня мова, мова ху­дожньої літератури — функціональний різновид літера­турної мови. Виявляючи особливий спосіб мислення, художній стиль відтворює дійсність через конкретно-чуттєві образи. Мовна картина світу письменника виконує естетичну функцію, що пе­редбачає зв'язок між тим, хто створює художній світ, і тим, хто його сприймає. До екстралінгвістичних чинників художнього стилю належать естетичні, соціальні, психічні та ін. засади мовно-художньої творчості. Художній стиль - це особливий спосіб мислення, ство­рення мовної картини світу.

Основне призначення художнього стилю – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття і волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості та естетичні смаки.

Головними ознаками художнього стилю є образність, поетичність, естетика мовлення, експресія як інтенсивність вираженості, зображуваність (конкретно-чуттєве живописання дійсності – людей, природи, явищ, якостей, властивостей, відношень). У художньому стилі все подається через призму соціальної орієнтації, світогляду, інтелекту і світовідчуття особистості (образ автора) і все зображуване спрямовується на особистість читача (слухача). Тому в художньому стилі (зокрема, в художніх творах) крім об’єктивності реального світу існує і суб’єктивність сприйняття його людиною.

Художній стиль має свої норми, що змінюються, модифі­куються залежно від літературних традицій, течій, на­прямів, художніх шкіл та індивідуального стилю. Мовно-виражальні прийоми, засоби змалювання, напр., портрета, пейзажу в творах І. Нечуя-Левицького відрізняються від портретної характерис­тики персонажа чи описів природи в сучасній художній літературі, зокрема в творах Вал. Шевчука, Є. Гуцала (тобто існує мовно-художня образ­ність, типова для певної доби).

Вбираючи у себе компоненти всіх ін. функціональних стилів, художній стиль трансформує, переосмислює їх; він не обмежений також у використанні оди­ниць мови, що належать до різних часових зрі­зів, до соціальних та територіальних видозмін національної мови. Щодо відкритості стилістичної системи мова ху­дожньої літератури найближче стоїть до розмовного стилю, вона активно послуговується мовою фольклору. В історії української літературної мови художній стиль по­сідає особливе місце. З художньої творчості І. Кот­ляревського започатковувалася нова українська літературна мова. Художній стиль тривалий час залишав­ся єдиним повнокровним стилем у писемно-літературній практиці, оскільки інші стилі через обмежені державою суспільні функції української мови не мали природного розвитку. У художньому стилі витворюються зраз­ки норм літературної мови, відбувається модифікація, оновлення експресивних засобів, передається національний колорит емоційного відображення дійсності.

Художній стиль послуговується позанормативними, некодифікованими мовними засобами: архаїзмами, історизмами, діалектизмами, неологізмами (загальномовними та авторськими), некодифікованими розмовними висловами, якщо вони відпові­дають вимогам естетичної міри, стилістичної доцільності.

Вивчається художній стиль у таких аспектах: стиль інди­відуальний, стиль окремого художнього твору або жанру, функціональний стиль. З кожним по­в'язані особливі підходи, спеціальні методи дослід­ження. У плані історії української літературної мови ґрунтовне значення мають мови письменників словники та словопокажчики до їхніх творів (Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, В. Стефаника, І. Франка). Серед літератури з питань вивчення мови класиків української літератури вирізняється структурно-рівневий підхід до аналізу художньому стилі.

Художні тексти засвідчують виникнення і роз­виток поетичного словника української мови, народження символічного значення лек­сем, формування усталених асоціативних зв'язків слів. Естетичні функції семантично багатовимір­ного художнього слова розкриваються на тлі його текстових і позатекстових, мовокраїнознавчих конотацій.

Художній стиль, як мова образна, багата на тро­пи, фігури мови, протиставляється нехудожнім стилям, а серед останніх найвиразніше — офіційно-діловому стилеві. За характером емоційно-експресивних засобів художній стиль об'єднується з публі­цистичним стилем, а також із розмовною мовою.

Деякі письменники у своєму індивідуальному стилі орієнтуються на максимальне відтворення, стилізацію розмовних діалогів. У зв'язку з явищами інтелекту­алізації літературної мови відбувається активний процес вхо­дження елементів наукового стилю (термінол. лексики) в художній текст.

Кожний із жанрових різновидів художнього стилю володіє особливими прийомами актуалізації стилістичного значення мовних одиниць у художніх текстах. Орієнтація мовних структур на форму донесення художнього змісту до читача, на створення різних стилістичних колоритів зумовлює появу сти­льових різновидів у жанрах поезії, прози, драматургії, напр., різновиди пейзажної, інтимної лірики, романтичної прози та ін.

Xудожній стиль української літературної мови привертає увагу дослідників як індивідуальна реалізація мистецтва слова, оригінальне використання книжних та розмовних джерел стилістичного урізноманітнення мови, вира­зових засобів усіх наявних функціональних стилів.



3. Офіційно-діловий стиль - функціональний різ­новид літературної мови, що використовуєть­ся в офіційному спілкуванні (між установами, окремою особою та установою, між посадовими особа­ми; ділові взаємини на виробництві тощо). Це і стиль державних документів — указів, договорів, законів, кодексів, актів та ін. Належить до ви­разно об'єктивних стилів, виділяється найви­щою мірою книжності. Особливості мовного оформлення Офіційно-діловий стиль зумовлений специфікою йо­го використання. Оскільки кожний документ потребує чіткого, логічного викладу, однозначне сприй­мання уживаних понять, стислості, економ­ності формулювань, то офіційно-діловому стилю не властиві експресивні вислови, питальні й окличні ре­чення; він послуговується формулами, мовними і текстовими стандартами, штампами (штамп – мовні засоби (слова, словосполучення, речення, вислови, заклики) для вираження певної експресивно забарвленої інформації. Через масове відтворення мовні штампи втратили індивідуальну неповторність, напр.: люди в білих халатах – лікарі, біле золото – бавовна, чорне золото – нафта, битва за врожай – жнива), кліше (кліше – стандартні, усталені мовні звороти, повторюваність яких спричинена або позамовними чинниками, або формою, жанром спілкування, напр.: згідно з викладеним вище; закон прийнято в першому читанні), стереотипами (стереотип – слово, мовний зворот, що повторюється без змін, автоматично, як усталена формула, мовний шаблон; трафарет), які полегшують, уніфікують діло­ву мову, сприяють використанню тех. засобів.

Головне призначення – регулювання ділових відносин мовців у державно-правовій і суспільно-виробничій сферах, обслуговування громадянських потреб людей у типових ситуаціях.

Головні ознаки офіційно-ділового стилю: регулювально-імперативний характер, документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), стабільність (тривалий час зберігає традиційні форми), стислість, чіткість, висока стандартизація значної частини висловів, сувора регламентація тексту.

В офіційно-діловому стилі специфічна лексика типу вищезазначе­ний, нижчепідписаний, супровідний, посвідка, повідомлення, анулювати та ін., книжні зворо­ти - у зв'язку з тим, що; враховуючи те, що; відповідно до зазначеного та ін. Офіційно-діловий стиль жанрово різноманітний. Розрізняють документальні жанри (наказ, протокол, ухвала, заява, угода), інформаційно-ознайомлювальні жанри (ін­формація, інструкція), власне інформаційні жанри (оголошення, письмова інформація). У всіх жан­рах офіційно-ділового стилю на перше місце виноситься адресат, на якого розрахований, кому призначений до­кумент. Він може бути як колективним (інструкція), так і окремою особою. Тому в графічному вигляді документа наявна спеціальна формула із зазначен­ням прізвища з ініціалами або повним найме­нуванням адресата. Графічне оформлення до­кументів передбачає дотримання стандартів звертання, підпису, зазначення числа, коли бу­ло виготовлено документ, та адреси. Для чіткі­шої організації тексту запроваджується поділ на параграфи, пункти, підпункти.

З погляду загальної семантики офіційно-діловий стиль характеризується вольовою модальністю, що виявляється у наказовості, проханні, розпорядженні, приписуванні чинно­сті, діяльності тощо. З погляду мовного оформ­лення офіційно-ділові жанри характеризуються високою частотою вживання абстрактних іменників на -ість, -ання, що мають термінологічне значення; неособовим характером дієслівнимх форм типу до­бирається, подається, створюється, у жанрі інс­трукцій переважають інфінітивні дієслівні фор­ми, напр., оглянути, перерахувати, заслухати. У синтаксисі офіційно-ділового стилю переважають: безособові і наказові форми дієслів; безособові, інфінітивні, неозначено-особові, узагальнено-особові речення; іменний присудок, складні синтаксичні конструкції, дієприкметникові і дієприслівникові звороти. Обов’язковим є чітко регламентоване розміщення і побудова тексту, обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних висловів (тому в діловому спілкуванні прийнято частіше користуватися готовими бланками). Офіційно-діловий стиль існує переважно в писемній формі. Проте до ділового спілкування належать і такі жанри, як ділові доповідь, виступ. Офіційно–діловий стиль часом асоціюється з т. з. канцеляритом — недоречним вживанням типових зво­ротів ділової мови: з одного боку, з другого боку, згідно з і т. п., що сприймаються як штампи, яких треба уникати в звичайному по­бутовому, розмовному спілкуванні.

4. Публіцистичний стиль - 1) один з функціональних стилів літературної мови, призначений для передачі масової інформації; 2) емоційно забарвлена, піднесена мова з ознаками вольової оцінності (у цьому значенні виступає синоні­мом до понять «ораторський стиль», «риторич­ний стиль»).

Сфера використання публіцистичного стилю – громадсько-політична, суспільно-культурна, виробнича діяльність, навчання.

Основне призначення – служити розв’язанню суспільно-політичних питань, активно впливати на читачів, переконувати у справедливості певної ідеї, спонукати їх до творчої діяльності, пропагувати прогресивні ідеї, учення, знання, здоровий спосіб життя.

Сфера використання і призначення публіцистичного стилю вплинули на формування його відповідних ознак: логізація та емоційна виразність, оцінка – соціально-політична, ідеологічна, естетична, моральна, пристрасне ставлення до предмета мовлення, змісту, інформації, поєднання точності висловленої інформації, наукових положень з емоційно-експресивною чи імперативною образністю художнього конкретно-чуттєвого бачення питання чи проблеми.

Як мова засобів масової інформа­ції, публіцистичний стиль характеризується популярним, чітким викладом, орієнтованим на швидке сприй­мання повідомлень, на стислість і зрозумілість інформації. У другому значенні мовні засоби призначені для емоційного впливу на читача, слухача. Об'єднуючи писемну й усну форму літературної мови, публіцистичний стиль виробляє лексичні, граматичні засоби стилістичного увиразнення мови, актуалізує певні стилістичні прийоми, серед яких, зокрема, використання заперечних конструкцій у функції стверджен­ня, варіювання часовими формами дієслова для підкреслення образності опису, розповіді, вживання повторів (лексичних, лексико-граматичних), інверсія та ін. фігури мови, які ви­конують афективну функцію, тобто спричиня­ють емоційний вплив слова. Відверта, неприхована оцінність міститься у риторичних питаннях, закликах-звертаннях до читачів, слухачів, у ви­борі тих лексичних, фразеологічних одиниць, з якими нерід­ко асоціюється пишномовність, патетичність, спонукальна експресія.

Публіцистичний стиль — це добір лексичних синонімів, які несуть у собі заряд високого, небуденного вислову, що протистоїть нейтральним формам словесного вираження (пор. творці ви­соких врожаїв — хлібороби, трудівники полів — селяни). Публіцистичність закладена також у словотвірних формах з префіксом не- типу неухиль­ний, нестримний, невимовний, невблаганний то­що. Як засоби досягнення публіцистичності, тобто підсилення емоційно-експресивного впливу мови, використовуються і книжні та розмовні елементи.

Публіцистичний стиль взаємодіє з образними засоба­ми художньої мови, зокрема, у характерних різ­новидах художньої публіцистики, в науково-художніх текстах.

В історії української літературної мови 16—17 ст. важливу роль відіграла полемічна література, твори письменників-полемістів. Жанр полеміки виробляв особливі прийоми побудови тексту, добору експресивних лексичних, фразеологічних засобів із «високої» (старослов'янської) та «простої» (бу­денної) мови. Публіцистичний стиль нової української літературної мови пов'яза­ний із зародженням української преси (кін. 19 ст. — поч. 20 ст.).

Публіцистичний стиль набуває різних форм текстового виражен­ня, напр., він виявляється в авторських монологах, діалогічній мові. Особливою формою публіцис­тичності володіє хронікально-документальний жанр. Ува­гу дослідників здебільшого привертають пи­семні жанри функціонування публіцистичного стилю; менше аналізується ораторське мистецтво як особливий різновид публіцистичного стилю. У публіцистичних жанрах викорис­товуються образні засоби, спільні з художньою мо­вою. Стосуючись конкретної інформації, наукових фактів, публіцистичний стиль не уникає термінів, книжних сло­восполучень, іншомовних слів, які часто викону­ють, крім інформативно-пізнавальної, також емоційно-експресивну функцію.

5. Науковий стиль — функціональний різновид літе­ратурної мови, що використовується з пізна­вально-інформативною метою в галузі науки та освіти. Поняття наукового стилю об'єднує мову різних га­лузей науки. Спільною для суспільної, природничої, технічної, інших сфер уживання наукового стилю є орієнтація на книжну лексику, на логічний виклад інформації, за­стосування класифікаційного підходу до опису наукових об'єктів, використання абстрактних понять, форму­лювання дефініцій (визначень).

Головне призначення наукового стилю – систематизування, пізнання світу, служити для повідомлення про результати досліджень, доведення теорій, обґрунтування гіпотез, класифікацій, роз’яснення явищ, систематизація знань, виклади матеріалу, представлення наукових даних суспільству.

Характерні ознаки наукового стилю в лексиці — наявність термінології, використання загальновживаних слів тіль­ки в одному з кількох притаманних їм у мові узагальненому значенні, тобто функціональна однозначність слова; в морфології— узагальнене зна­чення граматичної форми однини іменників, за якою стоїть не окремий предмет, а поняття про клас предметів; позачасове значення форм дієслова, зо­крема теперішній час постійної дії, абстрактний теперішній час або абстрактиний майбутній час; у словотворенні — стильова виз­наченість абстрактних іменників з суфіксами -ість, -ств(о), -от(а), -аці(я), -изм та ін.; у синтакси­сі —- використання іменників у дієслівній функції як іменних частин складеного присудка.

Для наукового стилю показове оформлення тексту — члену­вання на розділи, підрозділи, параграфи і под., введення формул, діаграм тощо.

Лексичні, граматичні, текстові одиниці наукового стилю підпорядковані загальному спрямуванню стилю на точність, логічність, узагальненість, аргументацію вис­ловлених положень. Мовне оформлення наукового викладу видозмінюється залежно від жанру твору (монографія, стаття, посібник та ін.), сту­пеня популярності викладу, насиченості тексту загальнонауковою і спеціальною термінологією.

Звичайно розрізняють власне науковий стиль та науково-популярний і науково-навчальний підстилі або жанри, для кожного з яких характерне неоднакове співвід­ношення спеціальної, книжної і загальновживаної нейт­ральної лексики, свої прийоми логічної аргумен­тації, доведення тощо. Специфіка терміносистем у кожній галузі знань спричиняється до створення спец. мов, зрозумілих фахівцям тіль­ки певної галузі. У зв'язку з цим науковий стиль часом звинувачують у надмірній книжності, штучнос­ті, вважають його вигаданим жаргоном, дале­ким від природної мови спілкування.

Науковий стиль у сучасному його розумінні (формування окремих терміносистем відповідно до різних галузей знань) починається з 19 ст., з популярних публікацій у журналі «Основа» (1861—62) та брошур товариства «Просвіта», виданих у Львові 1868. Свідома, цілеспрямована праця над створенням української термінології розпо­чалася тоді, коли були засновані Наукове товарист­во імені Шевченка у Львові (1893) та Українське на­укове товариство у Києві (1907). Науковий стиль розвивали своєю мовною практикою такі вчені, як І. Франко, М. Драгоманов, С. Подолинський, К. Михальчук, М. Грушевський, А. Кримський, В. Гнатюк, І. Верхратський, І. Свєнціцький, М. Сумцов та ін.

Україномовна наука, а отже, й науковий стиль української літературної мови набули активного розвитку 1917—20. Тоді вийшло близько 60 граматик української мови, у той час як у наступні 1920—24 — тільки 13. Слов­ників було видано відповідно 45 і 15. Інститут української наукової мови (з 1921) видавав перекладні загальні й термінологічні словники. Цей період характеризується помітними пуристичними тенденціями. (Пуризм – крайній вияв турботи про чистоту літературної мови, культуру мови, орієнтація на встановлення суворих правил дотримання літературних норм, оберігання мови від впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ, напр. : конус – стіжок, екватор – рівник, маятник – хитун, фільтр – цідило) у галузі створення української термінології. Кожне нове укрвїнське відродження (поч. 20 ст.; 20-і, 50—60-і та 80—90-і рр. 20 ст.) супроводжувало­ся особливою увагою до наукового стилю, до віднайдення розумного співвідношення між термінологією інтернаціональною та створеною на основі пи­томої української лексики. Функціонування повно­правного наукового стилю сучасно української літературно мови стримується становищем української мови у вузах, установах, від­сутністю україномовних підручників і посібників для всіх спеціальностей.



6. Конфесійний стиль (від лат. confessio – визнання, сповідання) — стиль виник як стильове запозичення у зв’язку з прийняттям християнства у Київській Русі. Культові книги почали перекладати з грецької мови старослов’янською і використовували в релігійних обрядах, додаючи окремі українські вимовні і граматичні риси. Вчені вважають, що такі тексти у 14 ст вже читали по-українському. Відомо, що в 16 ст в церквах використовували і давню українську мову, про що свідчать численні переклади фрагментів з Біблії, учительських євангелій. Найціннішою пам’яткою того періоду є писане давньоукраїнською мовою Пересопницьке євангеліє, що стало національною святинею українців. В 16-17 ст. в давній українській літературній мові склався і функціонував конфесійний стиль, що задовольняв релігійні потреби українського суспільства. З 1686 р. Росія підпорядкувала українську православну церкву російській, а служба Божа і церковні книги українською мовою були заборонені. У 1960 р. Собор російської православної церкви наклав прокляття й анафеми на “кієвскія книги” видатних українських проповідників і талановитих письменників Симона Полоцького, Петра Могили, Кирила Ставровецького, Іоаникія Галятовського, Лазаря Барановича, Антонія Радивиловського та інших і вилучив їх з ужитку. Складалися суцільні заборони на все українське. У 1753 р. було заборонено викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії, яка готувала провідників вищого духовенства, і далі на цілі століття конфесійний стиль був вилучений з контексту української мови. З того часу з невеликою перервою (1918-1928 рр.) і аж до проголошення України незалежною соборною державою конфесійний стиль з відомих причин не мав можливостей для вільного розвитку на етнічних українських територіях.

Однак розвиток нової української літературної мови, зокрема її художнього стилю, на початку ХІХ ст. стимулює і розвиток конфесійного стилю. У 40- роках ХІХ ст. з’являється український переклад Євангелія Маркіяна Шашкевича, поширюються українською мовою псалми, Псалтир. Філософськи-поетично трансформує біблійні сюжети й образи тарас Шевченко (“Давидові псалми”, “Марія”). У 60-х роках ХІХ ст. переклад Євангелія зробив П.Морачевський. Разом з Іваном Пулюєм Біблію перекладав Пантелеймон Куліш, а після його смерті працю завершував Іван Нечуй-Левицький. Відомий переклад Псалтиря і Нового Завіту, виконаний О.Бачинським. у 1921 р. Я.Левицький переклав Новий Завіт і частину Старого Завіту. Інтенсивніше став розвиватися конфесійний стиль у зв’язку з діяльністю Української автокефальної православної церкви під орудою Василя Липківського (1920-1928).

В Західній Україні греко-католицька церква використовувала спочатку для окремих жанрів, а потім і для всіх інших українську мову. У 30-х – на початку 40-х років українська мова широко використовувалася як культова. Після ліквідації в Україні комуністичним режимом греко-католицької церкви конфесійний стиль української мови функціонував тільки за кордоном, де були українські релігійні громади. Там видавалися катехізиси, молитовники, проповіді і послання, а в 1962 р. вийшла українською мовою Біблія у перекладі Івана Огієнка. Поширеними нині в Україні є переклад Біблії І.Хоменка та переклад Четверо євангелія Л.Герасимчука.

Сфера поширення конфесійного стилю – культові установи: церкви, монастирі, скити, теологічні навчальні заклади, молитовні будинки, релігійні громади, віруючі родини.

Головне призначення конфесійного стилю – допомагати віруючим у спілкуванні їхніх душ з Богом, зберігати і продовжувати культові ритуали, об’єднувати віруючих одним почуттям щиросердної віри в Бога.

Головні конститутивні ознаки конфесійного стилю: урочистість і піднесеність як стилістичні домінанти, благозвуччя, символізм та стійкість (стандартність) стильової норми.

До основних мовних стильових (стилетворчих) засобів конфесійного стилю належать маркована лексика, яку в національній літературній мові називають конфесійною це стилістеми Ісус, Різдво, Великдень, Пасха, Благовіщення, Трійця, піст, причастя, говіння, святий, священик, піп, дяк, диякон, єпископ, митрополит, архімандрит, архієрей, архіпастир, архістратиг, Водохреще, патріархат, літургія, плащаниця, анафема, амвон, врата, алтар, офіра, стихарі, тропарі, престол, псалми, херувими, ангел, архангел, катехізис, церква, ікона, кадило, християнство, хрещення, духовенство, Месія, вознесіння, пророк, гріх, провидіння, монах, чернець, єпархія, тощо.

До маркованої лексики можна віднести мікростилістеми словотвірного характеру на зразок: лжепророк, пресвітлий, три світлий, рівнославимий, небеса, воздати, одкровення, об’явлення, що мають давньокнижну конотацію.

Серед конфесійної лексики є складні слова: Богородиця, Богоматір, Богоявлення, чудотворець, триєдиний, чоловіколюбний, Богочоловік, чинопокладання, священнодіяння.

У конфесійному стилі є загальновживані вирази, які набули сакрального забарвлення і мають специфічну, конфесійну конотацію. Деякі з них шляхом перенесення і символізації набули конфесійного стилістичного значення. Наприклад, слово чаша у конфесійному стилі означає долю (випити чашу до дна – терпеливо знести всі незгоди життя; гірка чаша – дісталася тяжка доля; нехай мене обминає чаша сія – нехай буде все добре), слова хліб і вино – їжу (хліб – тіло Христа, а вино – кров), слово дорога – це життя.

Не можна не помітити таку мовну ознаку конфесійного стилю, як старослов’янізми: агнець, взивати, воздати, воздаяніє, возсідати, сотворити, сотвореніє, уповати, упованіє, блаженний.

Має конфесійний стиль і свою фразеологію – усталені словосполучення: Ісус Христос, Мати Божа, за упокій душі, подати на часточку, Небесний Отець, Тайна вечеря, Святий Дух, раб Божий, воскресіння із мертвих, скорбящих радосте, Христос воскрес! Воїстину воскрес! Достойно єсть! Христос Спаситель, судний день.

Отже, конфесійний стиль сучасної української літературної мови (всупереч колишнім заборонам і нинішнім конфесійним незгодам церков) зберігає основні риси класичної сакральної мови: урочистість, канонічність словоформ і конструкцій, сталість жанрів (Біблія, Євангеліє, богослужіння, молитва, проповідь, псалом) тощо.

7. Розмовна мова - особливий різновид лі­тературної мови, яким послуговуються мовці в щоденному неофіційному спілкуванні. Розмовій мові властиві наддіалектні, загальнонаціональні ознаки, і водночас вона має регіональні особливості. Розмовну мову вважають також окремим стилем літературної мови (у польській лінгвістиці з цим поняттям співвідносять поняття «культурний діалект»).

Розмовна мова характеризується вживанням розмовної лексики і фразеології, переважно короткими, простими синтаксичними конструкціями, експресивним інтонуванням фрази. Усна форма вираження, жести, міміка, спонтанність, невимушеність, швидкість реагування, імпровізація, емоційність, орієнтованість на слухача і на ситуацію — такі екстралінгвістичні ознаки розмовної мови, яка використовує не лише розмовну лексику, а й стилістично нейтральні сло­ва. Поширені також звороти, синтаксичні конст­рукції, що передають безпосередню реакцію співрозмовника — прохання, здивування, схва­лення, заперечення, відмову щось зробити, незадоволення, радість тощо. Напр.: Диви, який! От тобі й на! Чи ти ба, як високо.

Типові для розмовної мови слова - характеристики людей: вусань, гультян, здоровань, одоробло і под. Для вираження позитивної або негативної оцінної характе­ристики осіб вживаються лексеми, що мають переносне значення, пор.: голубонька, зайчик, ластівка, орел — баран, гадюка, цап та ін.

Для синтаксису розмовної мови характерні однослівні, неповні, еліптичні речення, повтори дієслів-присудків як засобу досягнення експресії.

Стилістично виразними виявляються типові для розмовної мови конструкції із службовими словами воно, його, собі, щось (Воно дощ як уперіщить; Чо­го воно на станцію не возять?; Що б його зро­бити?; Надумав ото собі поїхати до брата).

Для розмовної мови характерні також стійкі порівняння типу як рак, як стіна, як дзвін, як муха, як оса, як стріла, як вітер, як вогонь, які надають розмовній мові експресивності. Розмовна мова — джерело потенційного ін­дивідуального словотворення, розгорнених номінацій, що заступають однослівні назви: Туди є на чо­му їхать? (тобто — транспорт), стилістичні обігрування фразеологізмів. Останні часто виступа­ють в усіченій формі, оскільки передбачається знання співрозмовником повного вислову, напр.: Чия б гарчала (а чия б мовчала). Розмовна мова реалізується в усній мові, але не тотож­на їй, бо визначає специфічну лексико-фразеологічну структуру діалогів, полілогів, фонетичне оформлення слів тощо. Часом те, що з погляду писемної практи­ки сприймається як алогізм, порушення синтаксичних правил, в ситуації уснорозмовного спілкування виявляється семантичне достатнім.

Розмовна мова використовується як стилістичний прийом відтворення живомовних структур у художніх текстах.

Українські драматурги 19 ст., індивідуа­лізуючи мову персонажів, побудовану на розмовній стихії різних соціальних верств, утверджували стильову різноманітність літературної мови і станов­лення її норм в українському національному театрі. Послуговуючись розмовними засобами, письменники відтворю­ють територіальні говіркові особливості національної мови, за якими читач упізнає край, побут, звичаї, час описуваних подій.

Розмовна мова, або розмовний стиль, досліджується як кате­горія стилістики і культури мови, що безпосе­редньо пов'язана з тенденціями розвитку літературної мови, виробленням і змінністю її норм в усній мовній практиці, стильовим розмежуванням уснорозмовних і книжно-писемних норм, динамічним процесом взаємодії книжної і розмовної лек­сики у мові ЗМІ, у жанрах художнього стилю, в мовній практиці художнього перекладу тощо. Розмовна мова розглядається як важливий засіб створення національно-мовного колориту в оригінальній та перекладацькій літературі. Міра використання розмовних засобів у загальновживаній літературній мові, зближення розмовного й художнього та інших функціональних стилів залежать і від екстралінгвальних чинників (демократизація суспільного життя, рівень осві­ти, культури), і від власне лінгвістичних явищ, що спричинюють стильову різноманітність літературної мови, утверджують її роль у духовній культурі нації.

8. Епістолярний стиль (лист, послання) – функціональний різновид літературної мови, який обслуговує сферу письмових приватних або приватно-офіційних відносин. Основне призначення епістолярного стилю – обслуговувати заочне, у формі листів, спілкування людей у всіх сферах їхнього життя. Листи (від гр. еpistole – лист, звідси епістолярний) – це писемно оформлені монологи, звернені до певної особи (чи осіб). Уживаний переважно у листуванні, яке, відповідно до теми й мети послання, існуючих традицій, взаємин кореспондентів, особистості автора, його настрою в момент написання, поділяють на родинно-побутове, інтимно-авторське, приватно-ділове та ін.

Епістолярний стиль здійснює апелятивну функцію мови, що полягає у звертанні до адресата з бажанням увести його в коло певних подій, поінформувати про щось, викликати почуття, співзвучні з емоційною настроєністю автора.

Для листування характерне:


  • широке використання у кличній (часто пестливій) формі звертань;

  • наявність традиційних формул на початку і в кінці послання, а в тексті – особливих словосполучень з дієсловами наказового способу, різноманітних побажань, вітань;

  • невимушеність у доборі мовних засобів;

  • безпосередність у вираженні емоцій;

  • граматичні конструкції й лексичні наповнення, властиві усно-розмовному мовленню.

Зародження жанру приватного листування в українській мові відносять до давнього періоду, хоч пам’яток майже не збереглося. Лише з 18 ст. можна простежити формування цього жанру в хронологічному, територіальному й соціальному аспектах.

Т.Шевченко став основоположником епістолярного стилю нової української літературної мови на народній основі. У його листах представлені теми публіцистики, літературознавства, мистецтва.

Листи видатних письменників, громадсько-культурних діячів, учених мають велику історико-пізнавальну й художню цінність, відображаючи побут, розвиток, ідейну боротьбу своєї епохи, особисте й творче життя авторів, специфіку їхньої діяльності. І.Франко, Леся Українка, М.Коцюбинський, П.Грабовський, М.Лисенко та ін. у своїх листах постали як безпосередні творці української літературної мови.

До епістолярних творів відносять і щоденники, записки, мемуари, що, як і листи, яскраво характеризують особистість автора і не завжди призначені для публікування. У художній літературі виділяють епістолярний жанр – твори, побудовані у формі послання або листування дійових осіб.



2. Професійна сфера як інтеграція офіційно-ділового, наукового і розмовного стилів
Поняття «професійна мова» охоплює три функціональні різновиди літературної мови – офіційно-діловий, науковий., розмовний. Науковий і діловий стилі не допускають (або майже не допускають) уживання художніх засобів мовлення, звуконаслідування слів, вигуків, питальних та окличних речень та ін. ці стилі розраховані на раціональне, а не емоційне сприйняття. В обох стилях по можливості уникають викладу від першої особи однини («Я») (крім документів щодо особового складу) і замінюють її першою особою множини («МИ»).

Для цих стилів характерні спільні метатекстові одиниці, за допомоги яких можна:

1) наголосити на чомусь важливому, привернути увагу читачів до важливих фактів: слід (варто) зауважити, особливо важливо виокремити, особливу увагу треба зосереджувати;

2) пояснити, уточнити, виділити щось: наприклад, для прикладу, приміром, зокрема, тобто, тільки, лише, навіть;

3) поєднати частини інформації: і (й), тобто, іншими словами, згідно з цим, відповідно до цього, як зазначалося;

4) вказати на порядок думок і їх зв'язок, послідовність викладу: по-перше, по-друге, з одного боку, ще раз, почнемо з того, що…;

5) висловити впевненість або невпевненість (оцінку повідомлюваного): безсумнівно, без усякого сумніву, беззаперечно, звичайно, природно, обов’язково, неодмінно, можливо, ймовірно;

6) узагальнити, зробити висновок: у результаті можна дійти висновку, що…; узагальнюючи, є підстави стверджувати; із сказаного випливає, на основі цього ми переконалися в тому;

7) зіставити або протиставити інформацію, вказати на причину (умову) і наслідки: а, але, не тільки, а й…; всупереч положенню (твердженню); не зважаючи на те;

8) зробити критичний аналіз відомого або бажаного: з цієї теми уже є…; автор аналізує (розглядає, характеризує, порівнює, доводить, обґрунтовує); загальноприйнято, зроблено спробу довести, наведені переконливі докази, враховані попередні висновки, варто спробувати.

Отже, професійна сфера репрезентує офіційно-діловий і науковий стилі у єдності спільних мовних засобів досягнення комунікативної мети, адже кожна людина, незалежно від віку, фаху, статі, стикається з проблемою написання заяви, службової довідки, листа, виступу.

Основою професійної підготовки є комунікативна компетенція, тобто уміння і навички говорити, запитувати, відповідати, аргументувати, переконувати, висловлювати думку, поводити себе в конкретній ситуації. тут на допомогу прийде розмовний стиль, зокрема його різновид – розмовно-професійний.


3.Текст як форма реалізації мовленнєвої діяльності
Мовлення як вид людської діяльності завжди зорієнтоване на виконання якогось комунікативного завдання. Висловлюючи свої думки і почуття, людина має конкретну мету – щось повідомити, про щось запитати, переконати в чомусь адресата чи спонукати його до певних дій тощо. З цією метою мовець прагне висловитися з якнайбільшою повнотою, дібрати якнайтонші у семантичному і стилістичному аспекті мовні засоби.

Безпосереднім проявом думки, формою її існування, репрезентантом мисленнєво-мовленнєвої діяльності є текст.



Текст – це писемний або усний мовленнєвий масив, що становить лінійну послідовність висловлень, об’єднаних у тематичну і структурну цілісність.

Лінійно розташована сукупність речень є одиницею тексту. Найменша одиниця тексту – надфразна єдність, абзац, що є одиницями різних принципів членування тексту, хоча абзац структурно й композиційно може виокремлювати надфразну єдність.



Надфразна єдність – це сукупність семантично й граматично поєднаних висловлень, що характеризуються єдністю теми й особливим синтаксичним зв’язком компонентів. У діалозі надфразна єдність складається з питань й відповідей; репліки й реакції.

Одиницями тексту є також розділи, підрозділи, глави.



Абзац – це структурно-змістова одиниця членування тексту, що характеризується єдністю теми і графічного позначення, відступом праворуч у початковому рядку, якими починається виклад нової думки.

Структурно текст може відповідати реченню, слову, сполуці, якщо ці одиниці мають цілісну інформацію, яка відповідає певній комунікативній ситуації: красно говорить, а слухати нічого; Вихід. Навчальна частина.

За способом репрезентації тексти переділяються на письмові, усні та друковані.

Залежно від ситуації спілкування значна частина текстів може матеріалізуватися як у писемній, друкованій формі (накази, протоколи, акти), так і усній (судові промови, бесіди тощо).

Кожний текст маніфестує той чи інший мовленнєвий жанр, віднесений до певного стилю, і виконує різні функції.

Основним елементом тексту є дане (тема, предмет висловлювання) і нове (основний зміст висловлювання).


Основними ознаками тексту є:

  • зв’язність – визначальна категорія тексту, основним показником якої є розвиток теми і формальні засоби (семантично близькі слова і фрази, граматичні й стилістичні одиниці тощо). За допомоги мовних і позамовних чинників вона забезпечує обмін інформацією. Показниками зв’язності є: лексичні (синоніми, пароніми, антоніми, повтори), морфологічні (сполучники, сполучні слова, вказівні займенники), синтаксичні (порядок слів, порядок розташування частин), стилістичні (еліпс, градація, питальні речення) одиниці; інтонація, наголос, паузи; ситуації спілкування;

  • цілісність, яка забезпечується змістовою (єдність теми, змісту), комунікативною (мета спілкування), структурною і формально-граматичною (єдність мовленнєвих жанрів) цілісностями;

  • членованість. Будь-який текст можна комунікативно членувати на частини з метою полегшення сприйняття інформації адресатом.

  • інформативність уособлює інформативний масив тексту, що міститься не лише в його вербальній організації, а випливає з її взаємодії з авторською і читацькою свідомістю. Отже, інформативність тексту виявляється лише у процесі тлумачення мовного масиву через свідомість адресата, а масив інформації формує автор тексту;

  • завершеність – ознака тексті, що передбачає їхню формальну і змістову закритість.

Елементи і компоненти тексту поєднуються такими видами зв’язку:

Контактний – пов’язані елементи знаходяться поряд;

Дискантний – здійснюється на відстані: об’єкт, що згадувався в першому абзаці, знову стає предметом уваги в наступних абзацах, через певну кількість речень іншого змісту;

Ланцюговий, або послідовний – певний елемент попереднього речення стає вихідним пунктом для наступного і вимагає подальшого розгортання думки;

Паралельний – речення граматично рівноправні. Характерна ознака цього зв’язку – єдність видо-часових форм присудків;

Перспективний – вказує, про що мовитиметься далі;

Ретроспективний – певний фрагмент тексту вимагає від адресата пригадування змісту попередніх частин.

Крім змісту, частини тексту пов’язуються за допомоги лексичних (повтори слів, синоніми, спільнокореневі слова, займенники, прислівники) і граматичних (сполучники, вставні слова, неповні й риторичні речення) засобів.

Виокремлюють два основні види тексту – монологічний і діалогічний.

Отже, текст є основною одиницею мовленнєво-професійної діяльності.



Питання для самоконтролю

1. Дайте визначення мовного стилю.

2. Назвіть стильові різновиди писемної форми української літературної мови.

3. Які ознаки властиві розмовному стилю?

4. Яке основне призначення наукового стилю?

5. У якому стилі мовні штампи є стилістичним засобом, а не помилкою?

6. В яких жанрах реалізується науковий стиль?

7. Розкрийте поняття «текст».

8. Назвіть основні елементи тексту.

9. Назвіть два види тексту.

10. Які стилі інтегрує професійна сфера?
Теми рефератів та наукових повідомлень

1. Експресивні стилі як різновиди мови за ступенем інтенсивності вираження змісту.

2. Проповідницький підстиль конфесійного стилю.

3. Паронімія як стилістичний засіб і як вада тексту.

4. Мовні й стилістичні функції професіоналізмів.

5. Фразеологія офіційно-ділового стилю української мови.




1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка