Навчально-методичний комплекс



Сторінка1/4
Дата конвертації03.03.2016
Розмір0.96 Mb.
  1   2   3   4
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

НАВЧАЛЬНО-НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ЗАОЧНОГО НАВЧАННЯ

ПСИХОЛОГІЯ АДИКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС



Київ 2014

Укладач:

професор кафедри юридичної психології, кандидат психологічних наук, професор Казміренко Л.І.


Навчально-методичний комплекс з дисципліни «Психологія адиктивної поведінки» затверджений на засіданні кафедри юридичної психології

« 04» вересня 2014 р., протокол № 2


АНОТАЦІЯ ДИСЦИПЛІНИ
Психологія адиктивної поведінки – спецкурс у межах соціальної психології, присвячений засадам діагностики та корекції хімічних і нехімічних адикцій. Виникнення і розвиток адиктивної поведінки особистості відбувається під впливом сукупності соціально-економічних, морально-психологічних та інших чинників. Серед них слід відзначити нездатність соціальних інститутів забезпечити успішну соціалізацію особистості в умовах трансформаційних процесів, що відбуваються у нашій країні; дефіцит засобів і технологій для розвитку служб, орієнтованих на упередження, контроль та нормалізацію негативних наслідків адиктивності як для особистості, так і її мікросередовища та суспільства в цілому; недостатньо високий рівень психологічної компетентності більшості населення, в тому числі фахівців, покликаних надавати допомогу адиктивним особам.

У зв’язку з цим формування готовності до роботи з адиктивними особами є важливою складовою загальної фахової підготовки психолога та, особливо, тих спеціалістів, які працюють у сфері правоохоронної діяльності.



Метою вивчення дисципліни є гармонізація, синтез знань про психологію адиктивної поведінки людини зі знаннями у сфері протидії злочинності та правопорушенням; формування наукового світогляду щодо психологічних чинників адиктивності, вмінь самостійно проводити психодіагностичну і консультативну роботу з адиктивними особами, зважено та відповідально підходити до вибору заходів профілактики та корекції адиктивності.

В результаті вивчення спецкурсу слухачі повинні:



знати:

- соціально-психологічну сутність поняття норми як визначальної основи розуміння адиктивності;

- психологічний зміст поняття «адиктивність»;

- ознаки, види, рівні та етапи розвитку адиктивності;

- чинники формування адиктивності та її індивідуальні механізми;

- вікові і гендерні особливості прояву адиктивної поведінки;

- зміст та основні стратегії соціальної профілактики адиктивності та пов’язаних із нею правопорушень;

- особливості діяльності психолога щодо організації та проведення індивідуальної профілактичної та консультативної роботи з особами, схильними до адиктивності;

- основні методи психологічної корекції адиктивності;

уміти:

- виявляти поведінкові та особистісні ознаки адиктивності;

- визначати чинники, що сприяють формуванню адиктивності;

- використовувати адекватні методи психологічної діагностики особистості з адиктивністю

- надавати психологічну допомогу адиктивним особам та членам їх родини.

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН


з/п


Назви тем

Всього

годин

в т.ч. аудиторних

Само-

стійна робота

Лекції

Семінари

Прак-

тичні заняття

1.

Поняття та сутність адиктивності як психологічного феномену

24

2

2

-

20

2.

Психологічна характеристика адиктивної поведінки

26

2

-

2

22

3.

Психологічні засади профілактики адиктивної поведінки

24

2

2

-

20




Форма підсумкового контролю –

Залік


2













Всього по дисципліні:

76

6

4

2

62




ОСНОВНІ ТЕРМІНИ ДИСЦИПЛІНИ


Соціальні норми – елемент суспільного управління, засіб орієнтації поведінки особистості (соціальної групи) у конкретних соціальних умовах і, водночас, засіб контролю з боку суспільства за їх поведінкою. За допомогою соціальних норм здійснюється нормативна регуляція поведінки окремої людини чи соціальної групи (колективу).

Адиктивна поведінка – один із різновидів девіантної поведінки, що характеризується непереборним бажанням переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності.

Хімічні адикції – системне споживання психоактивних речовин, що характеризується непереборним потягом до постійного вживання обраної речовини та значними труднощами в добровільному припиненні їх вживання.

Наркотик – хімічна речовина або суміш речовин, відмінних від необхідних для нормальної життєдіяльності (подібно їжі), прийом якої спричиняє зміну функціонування організму і, можливо, його структури.

Залежність від хімічної речовини – вживання хімічної речовини, що призводить до погіршення стану, або захворювання, яке вимагає клінічного лікування, про що свідчать: зміна толерантності, наявність абстиненції, невдалі спроби припинити або скоротити прийом хімічної речовини.

Зловживання наркотиками – вживання наркотиків, що завдає шкоди фізичному і психічному стану, правоздатності і соціальному становищу даної людини та людей, які зазнають її впливу.

Мотивація поведінки адиктивних осіб – спроба змінити спосіб життєдіяльності через нездатність знайти в реальності сферу діяльності, здатну надовго привернути увагу чи викликати виразно позитивну емоційну реакцію.
ЛІТЕРАТУРА ДО ВСІХ ТЕМ
Основна література

1. Айвазова А. Е. Психологические аспекты зависимости. – СПб.: Речь, 2003. – 120 с.

2. Березин С. В., Лисецкий К. С. Психология ранней наркомании. – Москва – Самара: Международная ассоциация по борьбе с наркоманией и наркобизнесом, Самарский Государственный Университет, Самарский центр практической психологии, 2013 – 128 с.

3. Бухановский А. О. Зависимое поведение: клиника, динамика, систематика, лечение, профилактика. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2002. – 35 с.

4. Гоголева А. В. Аддиктивное поведение и его профилактика. – М. : изд-во Моск. псих-соц. ин-та, 2002. – 240 с.

5. Данилин А., Данилина И. Как спасти детей от наркотиков. – М.: Центрполиграф, 2013. – 348 с.

6. Захаров Н.П. Психотерапия пограничных расстройств и состояний зависимости. – М.: ДеЛи принт, 2004. – 288 с.

7. Ложкин А. И. Психология поведения девиантной личности: учебно-методическое пособие. – Екатеринбург: Изд-во Уральского юридического института МВД России, 2012. – 110 с.

8. Максимова Н. Ю. Психологія адиктивної поведінки: навчальний посібник. – К. : Київський університет, 2002. – 308 с.
Додаткова література

9. Амбрумова А. Г., Трайнина Е. Г К вопросу о саморазрушающем поведении подростков // Саморазрушающее поведение у подростков. – Л., 1991.

10. Бабаян Э. А. Закат метадоновых программ // Независимый психиатрический журнал. – 2001. – № 3.

11. Войскунский А. Е. Актуальные проблемы зависимости от Интернета // Психологический журнал. – Т. 5. – 2004. – № 1.

12. Егоров А. Ю. Алкоголизация и алкоголизм в подростково-молодежной среде: личностные особенности, клинические проявления, половые различия // Вопросы психического здоровья детей и подростков. – 2003 (3). – № 1.

13. Зайцев В. В., Шайдулина А. Ф. Как избавиться от пристрастия к азартным играм. – СПб.: Изд. дом «Нева». 2003.

14. Короленко Ц. П. Работоголизм – респектабельная форма аддиктивного поведения // Обозрение психиатрии и медицинской психологии. №1.1993.

15. Максимова Н. Ю. Психологическая профилактика алкоголизма и наркомании несовершеннолетних: учеб. пособие. – Ростов-на-Дону: Феникс, 2000.

16. Менделевич В. Д. Наркозависимость и коморбидные расстройства поведения (психологические и психопатологические аспекты). – М.: МЕДпресс-информ, 2003.

17. Постнов В. В., Дереча В. А., Карпец В. В. Аддиктивное поведение в форме «состояния перманентной войны» в структуре расстройств адаптации у больных алкоголизмом – ветеранов боевых действий // Новые методы лечения и реабилитации в наркологии (заместительная терапия, психофармакотерапия, психотерапия) / Сб. мат. междунар. конф. под общ. ред. проф. В. Д. Менделевича. – Казань, 2004.

18. Рохлина М. Л., Козлов А. А. Наркоманическая личность // Журнал невропатологии и психиатрии имени С. С. Корсакова. – 2000. – № 7.

19. Усков А. Неистребимая аддикция к жизни // Психология и лечение зависимого поведения / Под ред. С. Даулинга. – М.: Класс, 2000.

20. Шабанов П. Д., Штакельберг О. Ю. Наркомании: патопсихология, клиника, реабилитация. – СПб.: Лань. 2000.

21. Шевченко Ю. С. Онтогенетически ориентированная (реконструктивно-кондуктивная) психотерапия // Социальная и клиническая психиатрия. Т. 9. № 3. 1999.


ПРОГРАМА ДИСЦИПЛІНИ
Тема 1. Поняття та сутність адиктивності як психологічного феномену

Теоретичні знання. Поняття та різновиди адиктивної поведінки. Психологічні особливості осіб із адиктивними формами поведінки. Адиктивна поведінка як відхід від реальності. Хімічні та нехімічні адикції.

Історичні витоки проблеми адиктивності. Опіумні війни. Наркотичні речовини та їх використання в медицині. Рослинні та синтетичні наркотичні речовини.

Психологічна характеристика особи, схильної до адиктивності. Мотивація поведінки адиктивних осіб. Субмісивні та псевдокультурні мотиви. Життєві кризи та адиктивність. Особливості емоційно-вольової регуляції адиктивних осіб.

Чинники виникнення залежності від психоактивних речовин: біологічні, соціальні та психологічні. Передумови виникнення адикцій. Вплив умов сімейного виховання на формування адиктивності.



Тема 2. Психологічна характеристика адиктивної поведінки

Теоретичні знання. Критерії та ознаки зловживання і залежності від хімічних речовин. Класифікація психоактивних речовин. Чинники, що визначають природу відчуттів, що викликаються психоактивними речовинами. Поняття толерантності та абстиненції.

Основні ознаки вживання наркотиків підлітками і молоддю. Характеристика поведінкових змін при вживанні наркотиків.

Особливості взаємодії соціального оточення з адиктивними особами. Основні шляхи отримання грошей для придбання наркотиків. Основні помилки батьків щодо дітей-наркоманів. Правила поведінки батьків щодо дітей із адиктивною поведінкою. Поняття співзалежності.

Практичні навички. Формування вмінь та навичок встановлення критеріїв зловживання і залежності від хімічних речовин, основних ознак вживання наркотиків підлітками і молоддю; надання характеристики поведінкових змін при адикціях; визначення особливостей взаємодії соціального оточення з адиктивними особами; відпрацювання вмінь та навичок практичної психодіагностики адиктивної поведінки.

Тема 3. Психологічні засади профілактики адиктивної поведінки

Теоретичні знання. Різновиди і моделі профілактики адиктивності. Етапи профілактики залежності: первинна, вторинна, третинна. Презентація поширеності адикцій в суспільній свідомості.

Моделі загальнодержавної політики профілактики хімічних адикцій: соціокультурна, споживча, заборонююча моделі, модель нульової толерантності до наркотиків. Моделі правоохоронної політики щодо наркотиків: модель тотального прогібіціонігму, модель повної декриміналізації наркотиків, модель підтримки та рецептурна модель, модель зниження шкоди.

Основні завдання, суб’єкти та методи профілактики залежності. Вплив шкільної освіти та засобів масової інформації. Сутність та критерії дієвості громадських програм профілактики залежності.
ТЕМАТИКА І ПЛАНИ-КОНСПЕКТИ ЛЕКЦІЙ
ТЕМА 1. ПОНЯТТЯ ТА СУТНІСТЬ АДИКТИВНОСТІ ЯК ПСИХОЛОГІЧНОГО ФЕНОМЕНУ

Лекція – 2 год.

1. Поняття та види адиктивної поведінки.

2. Історичні витоки проблеми адиктивності.

3. Психологічна характеристика особи, схильної до адиктивності.

4. Чинники виникнення залежності від психоактивних речовин.

5. Зловживання психоактивними речовинами як хімічна адикція.



Вступ

Наявність у сучасній Україні тенденції до збільшення кількості різновидів адиктивної поведінки та осіб із різними формами залежностей є безсумнівною. Для багатьох громадян характерна орієнтація на життя за принципом «як хочеться», на самоствердження будь-якою ціною і будь-якими засобами. В даних випадках ними керує не лише користь та прагнення задовольнити свої потреби, а приваблює й сам процес, участь у ньому задля компанії, розваги, щоб не бути боягузом і «білою вороною». Тобто, адиктивна поведінка – розповсюджений феномен, який супроводжує процес зрілості та соціалізації, набирає все більших обертів у період підліткового віку та передбачає можливий спад у другому періоді (ранньої дорослості).

Відповідно до проведених досліджень, вплив соціальних умов життя на психологічні особливості особи може виявлятися в тих чи інших формах поведінкових розладів, до яких належить й адиктивна поведінка. Серед таких розладів варто розрізняти вікові адикції, пов’язані з особистісним розвитком у період неповноліття, і адиктивну поведінку дорослих, коли вона суперечить соціально-культурним нормам, але не виходить за рамки неформальних взаємодій, тобто не має асоціальної спрямованості.
1. Поняття та види адиктивної поведінки.

Адиктивна поведінка – один із різновидів девіантної поведінки, що характеризується непереборним бажанням переживати інтенсивні емоції за допомогою штучної зміни свого психічного стану внаслідок вживання деяких речовин або постійної фіксації уваги на певних видах діяльності. Адиктивну особу відрізняють: прагнення до відходу від реальності та ознаки особистісної незрілості (невираженість інтелектуальних та духовних інтересів, моральних норм, нестійкість, безвідповідальність, почуття стадності та ін.).

Виділяють наступні психологічні особливості осіб із адиктивними формами поведінки:

- знижена стійкість щодо труднощів повсякденного життя поряд із достатньою стійкістю у кризових ситуаціях;

- прихований комплекс неповноцінності у поєднанні з зовнішніми проявами неперевершеності;

- зовнішня соціабельність у поєднанні зі страхом перед стійкими емоційними контактами;

- неправдивість;

- прагнення звинувачувати інших, знаючи, що вони невинні;

- уникнення відповідальності за прийняття рішень;

- стереотипність поведінки;

- залежність;

- високий рівень тривожності.

Н. Пезешкіан виділяє чотири форми адиктивної поведінки як відходу від реальності: 1) відхід у тіло – фізичне або психічне «удосконалення» себе; 2) відхід у роботу – концентрація на службових справах (навчанні); 3) відхід у контакти або самотність – постійне прагнення до спілкування або, навпаки, до усамітнення; 4) відхід у фантазії – життя у світі ілюзій та фантазій. У контексті останньої форми найчастіше йдеться про алкоголізацію, наркотизм, токсикоманію та різного роду нехімічні залежності, серед яких у теперішній час найбільш розповсюдженими є Інтернет-адикція та ігроманія.

Хімічні адикції характеризуються системним споживання психоактивних речовин, непереборним потягом до постійного вживання обраної речовини, відчуваючи при цьому значні труднощі в добровільному припиненні.

Об’єктом залежності при нехімічних адикціях стає поведінковий паттерн, а не психоактивні речовини. Вирізняють наступні форми нехімічних залежностей: піроманію, клептоманію, геймблінг (залежність від азартних ігор), комп’ютерну залежність або інтернет-залежність, адикцію відносин, сексуальну, любовну адикції, роботоголізм, адикцію до витрачання грошей, прослуховування ритмічної музики, залежність від фізичних вправ, потяг до духовного пошуку, владолюбство, залежність від ризикованого водіння автомобіля (синдром Тоада) та ін.
2. Історичні витоки проблеми адиктивності

Психоактивні речовини відомі людству протягом декількох тисяч років. Вони вживалися людьми різних культур, з різними цілями: під час релігійних церемоній, для відновлення сил, для змінювання свідомості, для зняття болю і дискомфорту.

Вже до початку письменства є докази, що люди знали і використовували психоактивні хімічні речовини: алкоголь і рослини, споживання яких впливає на свідомість. Археологічні дослідження засвідчують, що вже в 6400 р. до н.е. люди знали пиво й інші алкогольні напої. Очевидно, процеси бродіння були відкриті випадково (виноградне вино, наприклад, з’явилося лише в 4-3 ст. до нашої ери). Першим письмовим свідченням використання одурманюючих речовин є розповідь про пияцтво Ноя з Книги буття. Використовувалися й різні рослини, які викликають фізіологічні та психологічні зміни, як правило, у релігійних церемоніях або під час медичних процедур. Прикладом є використання на Близькому Сході в 5 тис до н.е. «злаку радості» (напевне, опійного маку). Близько 2700 р. до н.е. в Китаї використовували коноплю (у вигляді чаю): імператор Шен Нунг наказав своїм підданим приймати її як ліки від подагри і від розсіяності Люди кам’яного віку знали опіум, гашиш і кокаїн, використовуючи ці препарати для зміни свідомості (в релігії) і перед битвою. На стінах поховання індіанців Центральної і Південної Америки є образи людей, які жують листя коки (один із способів прийому кокаїну), починаючи з середини 3 тис. до н.е.

П’ять тисяч років тому стали відомими психоактивні властивості маку, його використовували шумери. Пізніше про лікувальні властивості маку (опіуму) дізналися в Персії та Єгипті (рецепт завезли з Вавілону). Опіум використовували в медичних цілях греки і араби. В VIII ст. араби розширили межі вирощування маку від Малої Азії до Індії та Китаю. Світова історія зафіксувала випадки масового отруєння речовинами рослинного походження. В 994 р. вмерло сорок тисяч французів. В Європу опіум завезли в XIII ст. з Ближнього Сходу хрестоносці.

При цьому слід мати на увазі, що застосування препарату в одній культурі не дає нам права вважати, що в інших культурах в той же час люди знали цей наркотик і вживали його. Як і зараз, у вживанні наркотиків людьми різних культур є схожість і відмінності.

Протягом всієї історії людства контакти між далекими культурами відбувалася через торгівлю та у військових походах. Наприклад, в результаті хрестових походів і подорожі Марко Поло європейці дізналися про опіум і гашиш, поширений на сході. Пізніше подорожі європейців (британських, французьких, португальських та іспанських) до Америки принесли нові відкриття. Основні психоактивні речовини, завезені до Європи з Америки – кокаїн (з Південної Америки), галюциногени (з Центральної Америки) і тютюн (з Північної Америки). Як засвідчують дослідження, між культурами відбувався двосторонній обмін. Батьківщина кавового дерева – Ефіопія. Європейці зустрілися з кавою в ХУІІ ст., моряки завезли кавові зерна в Південну Америку, яка зараз є основним виробником кави. Крім того, з Європи до Америки прийшов технологія виробництва алкоголю шляхом перегонки, а в Чилі в 1545 р. з’явилася конопля.

До початку ХХ ст. не існувало практично ніяких обмежень на виробництво і споживання наркотиків. Іноді мали місце спроби зменшити або запобігти використанню деяких речовин, але вони були недовгими і, зазвичай невдалими. Наприклад, тютюн, кава і чай спочатку в Європі зустріли в багнети. Перший європеєць, який публічно вжив тютюн – супутник Колумба Родріго де Херес – в Іспанії був відправлений в’язницю, оскільки влада вирішила, що в нього вселився диявол. Було декілька спроб оголосити поза законом каву та чай.

Відомі й випадки, коли держава не забороняла наркотики і, навіть, сприяла процвітанню торгівлі. Найкращим прикладом тут є конфлікт між Британією і Китаєм у середині ХІХ ст. Він одержав назву опіумних війн, оскільки англійські торгівці ввозили опіум до Китаю. До середини ХІХ ст. мільйони китайців стали залежними від опіуму. На той час Китай був світовим лідером споживання опіуму, який вирощували в Індії та завозили в країну англійці. Британці не хотіли скорочувати опіумну торгівлю: по-перше, вона давала великі прибутки, по-друге, в самій Англії не спостерігалося сплеску наркоманії, хоча опіум широко застосовувався в медицині.

Це призвело в 1842 р. до першої опіумної війни, в якій більш могутній воєнно-морський флот Великобританії примусив китайців знову відкрити двері британському наркотику. Через 15 років, в 1857 р. спалахнула друга опіумна війна, в якій до Великобританії приєдналися Франція і США. Китай програв і цю війну. Для припинення відтоку золотого запасу і врятування країни від інфляції Китай розпочав вирощувати власний опіумний мак. Мільйони китайців проводили більшу частину свого життя в опіумних курильнях, у наркотичному сні.

Опіумна торгівля був скорочена і, врешті-решт, закінчилася лише на початку ХХ ст., коли розгорнулася всесвітня кампанія за дозвіл використовувати препарат тільки для медичних цілей (як знеболююче).

З розвитком суспільного життя з’явилися особи, які виконували особливі функції: вожді племен, чарівники, маги, шамани, жерці. В давнині право вживання наркотиків мали лише вони, і лише з певною метою; для простих смертних на такі засоби накладалося табу, а їх рецепти зберігалися в таємниці. Таким чином привілейовані класи оберігали народ від самознищення.

Перший медичний препарат, виготовлений із опіуму, прописав хворому Парацельс в XYI ст. В XYII ст. англійський лікар Томас Сайденхем відкрив новий спосіб отримання опіуму і назвав цей препарат своїм іменем. Перші препарати опіуму мали назву «Лауда». В 1805 р. аптекар Зертюрнет виділив перший алкалоїд опіуму і дав йому назву «морфін», в 1832 р. Робіке виділив кодеїн, а в 1848 р. Мерк виділив з опіуму папаверін. Але переворотом став 1853 р. В цьому році лікар з Единбургу Александр Буд винайшов голку для підшкірних ін’єкцій, і прийом морфіну, опіуму та інших алкалоїдов став більш ефективним. Внаслідок цього виникло хибне уявлення, що таке вживання не призводить ні до фізичного, ні до психологічного звикання. До кінця XIX ст. опіум став застосовуватися майже в усьому світі.

Не зайве згадати, що батько психоаналізу З. Фрейд в 1884 р., ще будучи молодим неврологом, вживав деякий час кокаїн у часи депресії і навіть радив своїм знайомим використовувати кокаїн як обезболююче. Своє перше враження від дії кокаїну від описав наступним чином: «Малі дози цих ліків винесли мене на вершину. Тепер я збираю матеріал, щоб скласти оду на честь цієї чарівної речовини».

В листах до своєї нареченої Марти він назвав кокаїн «чудодійними ліками». Пізніше, коли один із його пацієнтів впав у психоз, викликаний кокаїном, у нього з’явилися кошмарні галюцинації, Фрейд злякався і відмовився від його використання. Він навіть став рішучим противником використання кокаїну в психіатрії.

1938 р. став дуже важливим для історії наркоманії. В цьому році швейцарський хімік Альберт Хоффман синтезував лизергінову кислоту, що стало початком масового вживання наркотиків у межах, що не мали прецеденту в історії людства. Через декілька років, цілком випадково Хоффман став першим, хто випробував дію нової речовини на собі. Як це часто буває, він не знав, що саме відкрив. Ось що він писав про ЛСД–25: «П’ятниця... я повинен припинити роботу в лабораторії... мене охопило якесь дивне почуття непокою та легкої приглушеності... Я дома, лежу на підлозі і повільно поринаю в деліріум, про який я не можу сказати, що він мені неприємний. Він характеризується виключно збуджуючими фантазіями. Я лежу в напівсвідомому стані з закритими очима... мене охоплюють фантастичні видіння незвичайної реальності з інтенсивною грою фарб – як у калейдоскопі».

Після експериментів Хоффмана з ЛСД наркотик був занесений у групу психозомиметичних засобів, оскільки була підтверджена його здатність викликати в людини незвичні стани, схожі на психоз. Так після відкриття мескаліну і виділення його з мексиканського кактуса в світі галюциногенних наркотиків з’явився ще один. В 1950 р. зразки цих двох наркотиків були розіслані провідним психіатрам світу з метою лабораторного та клінічного дослідження препаратів, що, як вважалося, повинне було допомогти сутність та походження шизофренії. Попередні результати виявилися досить суперечливими, оскільки наркотик застосовувався в різних умовах і за відсутності будь-якого досвіду.

На прикладі опіумних війн ми бачимо, як здійснювалася політика поширення масового вживання наркотиків із метою підкорення одних держав іншим, з усіма жахливими наслідками, що впливають на психічне здоров’я нації в наступних поколіннях.

Масове вживання наркотиків у Європі розпочалося в ХІХ ст., в період, коли група інтелектуальних авантюристів почала експериментувати над власною свідомістю. Французький лікар Моро де Тур привіз із Алжиру «давамеску» – печиво з гашишу. Ефект був вражаючим, особливо для групи літераторів, серед яких були Шарль Бодлер та Теофіл Готьє. Скоро був організований «Клуб любителів гашишу» з центром в готелі «Пимодан» в Парижі. Члени цього клубу регулярно зустрічалися і вживали гашиш у кількостях, які сьогодні оцінюються як дуже великі.

Ці два письменники описали свої переживання щодо гашишу та опіуму: Бодлер – в «Неприродному раю» і поемі про гашиш. Т. Готьє писав: «Мій слух розширив свої межі; я чув звучання кольорів: зелені, червоні, сині й жовті кольори набігали не мене хвилями і ці хвилі не змішувалися». Пізніше в цей клуб вступили й інші письменники та поети того часу, найвідоміші з них – П. Верлен і А. Рембо.

На початку ХХ ст. американський письменник Ф. Ладлоу пропагує вживання марихуани та описує власні враження від її дії. Підвищується інтерес і до інших засобів, здатних змінювати стан психіки. Особливої популярності набув закис азоту (веселящий газ). Видатний американський психолог Уільям Джеймс випробував цей наркотик та опублікував свої враження, поставивши на перший план релігійне значення відчуттів, що виникають під дією психоактивних наркотиків. Експеримент із мескаліном став для У. Джеймс невдалим, але й пізніше він був упевнений, що хімічні речовини можуть викликати в свідомості людини містичні стани і зробити духовне життя людини багатшим.

У ХХ ст. в Європі та Америці вживали практично ті ж самі наркотики. Цікаво, що багато нових або «добре забутих старих наркотиків» вперше почали вживатися в США, а потім вони поширилися на інші країни, так що Америка завжди задавала тон в міжнародному вживанні наркотиків.

Перш ніж завершити історичний огляд, слід звернути увагу на багаторічний зв’язок між вживанням наркотиків як психоактивних речовин та їх використанням для іншого призначення. Багато з цих препаратів свого часу використовувалися в лікувальних цілях. Медицина не відразу стала наукою, як ми її знаємо зараз. Навіть в ХХ ст. широко використовувалися різні народні засоби і так звані «патентовані ліки». Можливо, найкращим прикладом є опіати (опіум і морфін), які протягом ХІХ ст. застосовувалися при лікуванні ревматизму, лихоманки, білої гарячки, застуди тощо. Опіати були анестетиками при хірургічних операціях. Лікарі широко використовували опіати і часто призначали їх хворим, погано уявляючи, як вони впливають на організм. Вони лише знали, що опіати здатні полегшити біль і інші, здебільшого незрозумілі, симптоми. На жаль, таке широке застосування призвело до значного збільшення кількості людей, які потрапили у фізичну залежність від цих речовин. Що до наркотиків є звикання, стало чітко зрозуміло лише в кінці ХІХ ст.

Можна навести й інші приклади. Хлороформ і ефір був розроблені для анестезіології, але вони також використовувалися не за медичним призначенням. В історії кокаїну був період, коли його використовували для лікування депресії і полегшення болю. Його навіть використовували для лікування опіумної наркоманії! У другій половині ХІХ ст. лікарі застосовували марихуану при безсонні та нервових розладах, але цей список менший, ніж для опіатів. У ХХ ст. ми були свідками появи синтетичних стимуляторів амфетамінів, і деякі з них довго продавалися без рецепту.

Важливо зрозуміти, що в медицині (народній чи традиційній) використання психоактивних речовин для лікування та для немедичних цілей завжди тісно пов’язані. Такі речовини в медицину часто приходять із релігійних обрядів і знахарської практики. У наші дні звичною є ситуація, коли лікарські препарат починають використовувати як наркотики. У будь-якому разі, відділити медицину і наркотики неможливо.


3. Психологічна характеристика особи, схильної до адиктивності

Мотивацією поведінки адиктивних осіб є спроба змінити спосіб життєдіяльності, який найчастіше визначається ними в поняттях «сірий», «нудний», «монотонний», «апатичний». Таким людям не вдається знайти в реальності які-небудь сфери діяльності, здатні надовго привернути увагу чи викликати виразно позитивну емоційну реакцію. В той же час адиктивна активність має вибірковий характер – особа може проявляти незвичайну активність за для досягнення мети, яка (нехай і тимчасово) приносить задоволення, відволікає зі світу емоційної стагнації (бездушності).

Виділяють декілька основних мотивів вживання алкоголю і наркотичних речовин, тобто спонукання до виникнення хімічних адикцій.

1. Прагнення пом’якшити або усунути явища емоційного дискомфорту (душевного неблагополуччя, страху, тривоги тощо).

2. Гедоністичні прагнення – якщо в попередньому випадку йдеться про приведення емоційного стану в норму з пониженого, то гедонізм сприяє підвищенню нормального (непониженого) настрою. Спрямованість гедонії виявляється в отриманні задоволення, переживання почуття радості.

3. Прагнення активації поведінки – ґрунтується не на ейфоризуючому, а на активуючому ефекті речовини. Цей мотив спонукається потребою вивести себе зі стану пасивності, байдужості, апатії і бездіяльності за допомогою речовин, що провокують незвичайну, позамежну жвавість реакції і активність, у тому числі – ризиковану поведінку. Особливо важливою стає стимуляція сексуальної активності і досягнення «рекордних результатів» в інтимній сфері.

4. Субмісивна мотивація – відображає нездатність людини відмовитися від пропонованого оточуючими алкоголю або наркотичних речовин і обумовлюється залежними рисами (боязкістю, соромливістю, конформністю, тривожністю, обережністю в спілкуванні), при яких індивід прагне уникати ситуацій осуду (зокрема, за небажання «за компанію» спожити спиртні напої).

5. Псевдокультурна мотивація – ґрунтується на світоглядних установках і естетичних пристрастях особи. Людина розглядає вживання алкоголю або наркотичних речовин крізь призму «вишуканості смаку», причетності до кола «обраних». Тут більшою мірою важливе не саме вживання речовин, а демонстрація цього процесу оточуючим.

Можна стверджувати, що одним із вагомих критеріїв схильності індивіда до адиктивних форм поведінки є розузгодження психологічної стійкості у ситуаціях буденних відносин і криз. У нормі, як правило, люди легко («автоматично») пристосовуються до вимог буденного (побутовою) життя і важче переносять кризові ситуації. Вони, на відміну від осіб із різноманітними адикціями, прагнуть уникати криз і нетрадиційних подій. Класичним антиподом адиктивної особи виступає «пересічний громадянин» – особа, яка живе інтересами сім’ї, родичів, близьких людей і добре пристосована до такого життя. На відміну від нього, адиктивній особі, навпаки, неприємне традиційне життя з його засадами, розміреністю і прогнозованістю, коли «ще при народженні знаєш, що і як відбудеться…». Передбаченість, заданість власної долі стає дратуючим моментом для адиктивної особи. Кризові ж ситуації з їх непередбачуваністю, ризиком і вираженими афектами виявляються для неї тим підґрунтям, де можна знайти впевненість в собі, самоповагу і відчуття переваги над іншими. У адиктивної особистості спостерігається феномен «жадання гострих відчуттів» (В.А. Петровський), що характеризується спонуканням до ризику, обумовленим досвідом подолання небезпеки.

Разом із тим, об’єктивно і суб’єктивно погана переносимість труднощів повсякденного життя, постійні докори в непристосованості і відсутності життєлюбства з боку близьких та оточуючих формують у адиктивних осіб прихований «комплекс неповноцінності». Вони страждають від того, що відрізняються від інших, від того, що не здатні «жити, як люди».

Проте такий тимчасово виникаючий «комплекс неповноцінності» обертається гіперкомпенсаторною реакцією: від заниженої самооцінки індивіди переходять відразу до завищеної, минаючи адекватну. Поява почуття переваги над оточуючими виконує функцію психологічного захисту, сприяючи підтримці самоповаги в несприятливих мікросоціальних умовах – умовах конфронтації особи з сім’єю або колективом. Почуття переваги засновується на порівнянні «сірого обивательського болота», в якому знаходяться оточуючі, зі «справжнім, вільним від зобов’язань життям» адиктивної людини.

Враховуючи той факт, що тиск на таких людей з боку соціуму виявляється достатньо інтенсивним, адиктивним особам доводиться підстроюватися під норми суспільства, грати роль «свого серед чужих». Внаслідок цього вони навчаються формально виконувати ті соціальні ролі, які йому нав’язуються суспільством (зразкового сина, чемного співбесідника, доброчесного колеги). Зовнішня соціабельність, легкість налагодження контактів супроводжується маніпулятивною поведінкою і поверхневістю емоційних зв’язків. Така людина страшиться стійких і тривалих емоційних контактів внаслідок швидкої втрати інтересу до однієї і тієї ж людини або виду діяльності і побоювання приписування відповідальності за яку-небудь справу.

Прагнення говорити неправду, як риса адиктивної особи, прагнення одурювати оточуючих, а також звинувачувати інших у власних помилках і промахах витікають із структури адиктивної особи, яка намагається приховати власний «комплекс неповноцінності», обумовлений невмінням жити відповідно до засад і загальноприйнятих норм.

Базисною характеристикою великої кількості адиктивних осіб є залежність, яка наприклад, може проявлятися у поганій переносимості самоти – готовності до значних зусиль, щоб її уникнути; відчуття спустошеності або безпорадності, коли обривається близький зв’язок; охопленість страхом бути знехтуваним; легка ранимість при щонайменшій критиці або несхваленні з боку інших, тощо.
4. Чинники виникнення залежності від психоактивних речовин.

В етіології адиктивної поведінки представлені біологічні, соціальні та психологічні чинники.

Біологічні концепції розглядають наркозалежність поведінку як хворобу, спричинену аномальним функціонуванням окремих частин організму. Зокрема, основною причиною наркозалежної поведінки вважається аномальне функціонування головною мозку та ендокринної системи, а саме дефекти нейротрансмітерів, гормонів та рецепторів, а також інших генетичних чинників, які допоки чітко не визначені.

Зокрема, стосовно зловживання психоактивними речовинами Т.Б. Дмітрієва, узагальнюючи праці провідних фахівців, виділила наступні основні біологічні концепції: генетична, генетотрофічна, етанолова (наркоманічна), адренохромна, ендокринопатична, біоенергетична та системна.



Генетична концепція спирається на дані, отримані клініко-генеалогічним і близнюковим методами, які свідчать про роль спадкової схильності до наркозалежності, а також на дані молекулярно-біологічних досліджень, які вказують на те, що індивідуальна схильність до наркозалежності визначається особливостями функцій «системи підкріплення» мозку, різною організацією діяльності катехоламінової системи та її контролем з боку генетичного апарату.

Генетотрофічна концепція пояснює появу наркозалежності спадково обумовленими порушеннями метаболізму, в основі якого лежить дефіцит енергії та висока погреба в деяких відсутніх в організмі нутрієнтах.

Етанолова (наркоманічна) концепція пояснює появу адиктивної поведінки наявністю чи відсутністю (дефектністю) ферменту, який метаболізує психоактивну речовину. Зокрема, для алкогольної адикції наявність ферменту алкоголь-дегідрогенази сприяє розвитку алкоголізму, а його відсутність – гострим інтоксикаціям без переживання ейфорії. Згідно даної концепції, люди поділяються на алко(нарко)резистентних та алко(нарко)нерезистентних. Європейці за цією концепцією вважаються алконерезистентними, тоді як азіати – навпаки.

Адренохромна концепція розглядає наркозалежну поведінку як наслідок порушення біохімічного обміну, що призводить до хронічної психічної напруги, яка залежить від співвідношення в організмі адреналіну та продуктів його катаболізму (адренохрому і адренолютину), а також його попередників, тобто чим більше в організмі адреналіну і менше його метаболітів, тим більше виражене напруження.

Ендокринопатична концепція пояснює появу наркозалежності поведінки як наслідок первинної дисфункції в ендокринній системі, коли для адекватних емоційних реакцій необхідна постійна штучна стимуляція. Психоактивні речовини виступають такими стимуляторами, впливаючи на гіпофіз, вони активують ендокринну систему.

Біоенергетична концепція виходить з того, що психоактивні речовини впливають, перш за все, на водно-іонну структуру організму, порушуючи її стабільність. При хронічній інтоксикації виникає патологічна архітектоніка водно-іонної системи з резонансною спектральною пам’яттю. Резонансне налаштування біоенергетичної системи потребує постійного вживання психоактивних речовин, що призводить до втрати резистентності біоенергетичних структур організму та фізичної залежності.

Системна концепція зводиться до того, що біологічні синдроми залежності ідентичні, незалежно від приналежності психоактивних речовин, і пов’язані зі специфічними порушеннями функцій дофамінової нейромедіаторної системи, що посилюються при регулярних прийомах психоактивних речовин.
Але більшість дослідників переконана, що біологічні чинники не можуть повністю пояснити схильність індивіда до наркозалежності. Більш важливими є соціокультурні та психологічні чинники.

Соціальна модель дає можливість краще зрозуміти наркозалежну поведінку через аналіз зовнішніх впливів на індивіда. Наприклад, це відсутність соціальної впевненості, непередбачуваність соціально-економічної ситуації, безробіття та ін., а також вплив на поведінку особи таких її соціально-психологічних характеристик, як статус (позиція) та соціальні ролі.

Психологічні концепції наркозалежної поведінки вибудовуються у певній психологічній системі.

Так, когнітивна психологія пояснює механізми наркозалежної поведінки наявністю неадаптивних думок, які заважають справитися з життєвими ситуаціями, що викликають внутрішню дисгармонію, хворобливі емоційні реакції. Неадаптивні думки характеризуються автоматичністю, слабим усвідомленням та резистентністю.

Терапевтичний підхід у рамках когнітивної психології передбачає допомогти людині розпізнати і змінити свої помилкові когнітивні процеси та структурувати свої життєві ситуації. Основна увага приділена тому, як люди можуть покращити своє сприйняття і подолання ситуацій шляхом виконання різних когнітивних вправ.

Гуманістична психологія приписує причинність наркозалежної поведінки специфіці «образу Я», який має тенденцію до самоактуалізації та потребу реалізувати свої вроджені потенційні можливості. Така поведінка розглядається як захисний механізм при порушенні самоактуалізації і є ознакою «непристосованої особистості» (К. Роджерс).

Згідно з класичним психоаналізом, наркозалежна поведінка розглядається як регресія – повернення загальної психосексуальної організації до ранніх етапів розвитку. На думку психоаналітиків, ефективним терапевтичним підходом до подолання наркозалежної поведінки є сублімація, тобто переключення енергії на соціально і культурно прийнятну діяльність.



Біхевіоральна психологія вважає, що людські дії обумовлені її життєвим досвідом. Серед важливих чинників виникнення наркозалежної поведінки називається страх перед певними ситуаціями ризику, травмуючими ситуаціями тощо. Еко-біхевіоральна психологія (Р. Беркер) великого значення надає впливу на поведінку девіанта оточуючої обстановки, в яку він вписаний, виступаючи її керівним початком («поведінковий сетінг»).

В межах соціального конструктивізму (Герман, Харч, Векслер та ін.) наркозалежна поведінка розглядається як наслідок дисфункції родини, спільноти чи суспільства. Терапія у цьому випадку передбачає перебудову соціальних перспектив особистості.


5. Зловживання психоактивними речовинами як хімічна адикція.

Встановлено, що основними передумовами виникнення в людини будь-якого різновиду хімічної адикції є:



А. Біологічні:

1) спадковість – у батьків, що вживають наркотики, дитина народжується з низькою толерантністю до наркотичної речовини і високою чутливістю, отже, перша невелика доза викликає максимальний ефект, і залежність від психоактивної речовини сформується швидше;

2) стать – жіночий організм більш чутливий до психоактивних речовин через вищу питому вагу жирових тканин;

3) вага – існує зворотна залежність між вагою та схильністю до наркотизації;

4) вік – ферментна система, що засвоює і переробляє наркотик, найбільш вразлива у підлітків та людей похилого віку;

5) толерантність – індивідуальна стійкість (чутливість) до впливу хімічної речовини. З часом толерантність зростає через підвищення ступеня метаболізму наркотичної речовини, далі – падає (йдеться, відповідно, про алкоголізм чи наркотизм І, ІІ та ІІІ стадії);

6) стан здоров’я індивіда – «обтяжуючими обставинами» тут слід вважати: патологію вагітності та ускладнені пологи; тяжкі та хронічні захворювання дитячого віку; струси головного мозку;
Б. Соціальні:

1) сімя – особливості взаємин у сім’ї позначаються на формуванні особистості дитини. Можна виділити деякі «сімейні» чинники, що сприяють вживанню психоактивних речовин: зловживання алкоголем, наркоманія батьків; психотичні стани батьків; трагічні події в родині (суїцид одного з батьків і т.ін.); вимушена розлука з особою, до якої була сильна емоційна прихильність; позбавлення ролі «кумира родини», положення «Попелюшки» у зв’язку зі зміною складу родини (поява вітчима, зведеного сиблінга і т.ін.); «сімейний крах», що різко змінив соціальний і психологічний статус підлітка; постійні конфлікти між батьками; виховання в неповній сім’ї; постійна зайнятість одного з батьків (тривалі відрядження, ділова завантаженість і т. ін.); відсутність інших дітей в сім’ї; бунт проти надмірної опіки з боку батьків і інших членів родини; жорстоке поводження з підлітком у родині; поміщення в спеціальний інтернат для важких підлітків; недостатня поінформованість батьків у питаннях формування антинаркотичних установок у свідомості дітей.

На думку Б. Уїльямса, серед наркоманів спостерігається певна схожість, що стосується їх сімей, а саме:



  • батько відсутній або відрізняється слабким характером;

  • зайве дбайлива, поступлива або, навпаки, владна мати;

  • непослідовна поведінка батьків і відсутність стримуючих чинників;

  • нереальні прагнення батьків по відношенню до дітей (завищені вимоги, очікування).

Психологічні дослідження сімей (В.Д. Менделевич), в яких підліток страждає наркоманією, дозволяють зробити висновок про те, що існує психологічний тип батька наркозалежного, якого можна позначити, за аналогією з «шизофреногенною матір’ю», «наркогенним батьком». Сутністю його психологічного портрету є поєднання таких рис, як підвищені вимоги до себе і свого оточення (зокрема, дитини, дружини), трудоголізм, небажання зважати на індивідуальні, вікові особливості і ситуативні моменти, емоційна холодність у поєднанні з жорсткістю і, нерідко, з жорстокістю, схильність до конкурентної боротьби, гіперактивність і товариськість, що часто носить поверхневий характер і не супроводжується бажанням зрозуміти та емоційно прийняти співбесідника.

Дослідження сімей, в яких у одного з членів була виявлена наркотична залежність, засвідчують, що адиктивні форми поведінки властиві не тільки пацієнтові, але й, як правило, одному з батьків (частіше – батьку). Адиктивна поведінка у родича наркомана виявляється у вигляді: трудоголізму (38,7% випадків), надцінних захоплень, зокрема «паранойї здоров’я» (22,6%), алкогольної залежності (16,1%), геймблінгу (12,9%), релігійного фанатизму (9,7%). Тому можна припустити, що формування наркотичної залежності базується на сімейному адиктивном патерні;



2) неформальна група ровесників – серед чинників ризику вживання наркотичних речовин у підлітковому віці одним із найбільш значимих соціальних чинників визнається наявність друзів, що вживають наркотики. Він спрацьовує, якщо в родині склалася несприятлива обстановка; конфліктні відносини батьків між собою і з дітьми, має місце фізичне насильство над дітьми чи над кимсь з батьків, втрата емоційної прихильності до батьків, відчуженість – усе це змушує підлітка шукати психічний комфорт у колі друзів-приятелів. Також для підліткового віку характерні реакції групування з однолітками, коли знижується авторитет дорослих і актуалізуються взаємини з однолітками;

3) навчально-професійні колективи – досить часто підлітки чи юнаки починають пробувати психоактивні речовини в навчальних закладах. Відзначено закономірність: чим престижніше школа чи ВУЗ, тим більш дорогі наркотики вживаються молоддю;

4) доступність наркотичних речовин;

5) вплив макросередовища – нестабільна економічна ситуація, що характеризується зниженням життєвого рівня більшої частини населення, зменшенням ділової активності, істотний рівень безробіття в ряді регіонів, відсутність розуміння й усвідомлювання людьми умов для швидкого поліпшення ситуації, призводять до стану так званої «соціальної депресії», відсутності почуття особистої перспективи і значущості.

Рекламовані деякими засобами масової інформації (ЗМІ) високі стандарти індивідуального добробуту, що сформовані під впливом закордонної кіно- і телепродукції, здатні спричиняти виникнення в частини психічно незрілої молоді імітаційних моделей поведінки.

До зазначеного слід додати відсутність цілісної інформаційної стратегії, що орієнтує молоде покоління країни на збереження власного здоров’я і працездатності, як основного й обов’язкового фактора власного життєвого благополуччя. Необережне і, найчастіше, легковажне поводження з матеріалами про наркотики в окремих ЗМІ викликає нездоровий інтерес до споживання і споживачів, «позитивне» до них ставлення.

В. Психологічні:

1) ставлення до наркотиків, думки та очікування з цього приводу;

2) особливості особистості – тип темпераменту, характер (акцентуації характеру), ситуаційно-особистісні. реакції, особливості нормативної свідомості, нормативного відношення, самооцінки і самокритики, рівень інтелекту, освіченість і т.ін.).

Одна з індивідуальних характеристик, що має велике значення стосовно прийому наркотиків, – це пошук нових відчуттів чи потреба в різних нових, складних відчуттях і переживаннях, здатність піддаватися фізичному і соціальному ризику заради пошуку цих відчуттів. В науковій літературі виділяють чотири різних аспекти пошуку відчуттів: пошук пригод, потреба в новому досвіді, розгальмовування і нудьга сприйняття.


  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка