Навчально-методичний комплекс



Сторінка3/4
Дата конвертації03.03.2016
Розмір0.96 Mb.
1   2   3   4
ТЕМА 3. ПСИХОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ПРОФІЛАКТИКИ АДИКТИВНОЇ ПОВЕДІНКИ

Лекція – 2 год.
1. Різновиди і моделі профілактики адиктивності

2. Основні завдання, суб’єкти та методи профілактики адиктивності


Вступ

На жаль, історично так склалося, що ні зусилля професіоналів, ні спрямоване фінансування не змогли підняти протидію адиктивній поведінці до рівня основних суспільних завдань. Існує два можливих пояснення такого стану речей. Одне з них полягає в тому, що витрачені в минулому зусилля на запобігання зловживань принесли тільки вельми скромні результати. Друге пояснення полягає в тому, що в даний час зловживання різними речовинами особливо помітно і знаходить більш швидкий відгук в людських і фінансових ресурсах. Таким чином, фіксується не реальний стан проблеми, а її відображення в сприйнятті громадян.

Хоча профілактиці завжди приділялося менше уваги, ніж лікуванню, зараз настав час, коли вивчення і розвиток запобігання адиктивності знаходиться на підйомі. Можливо, найзначнішим чинником, що викликав цю зміну, є зв’язок проблеми адитивної поведінки, особливо – наркоманії, з проблемою СНІДу. Особи, що вживають наркотики внутрішньовенно, складають другу за чисельністю групу інфікованих ВІЛ в США і Європі. Крім того, вплив наркотиків в ряді випадків може провокувати безладні статеві зв’язки, що збільшують ризик зараження СНІДом.

Більшість науковців і практиків згодна з тим, що профілактика повинна бути важливим компонентом у сучасних підходах до вирішення проблеми адиктивної поведінки, в тому числі – зловживання різними речовинами.


1. Різновиди і моделі профілактики адиктивності

Профілактика залежності в широкому сенсі має відношення до уникнення або полегшення проблем, пов’язаних із вживанням речовини. Завдяки цьому не суворому визначенню спроби профілактики можуть мати різні цілі. Наприклад, мета зусиль, спрямованих на запобігання використання нелегальних наркотиків, – зупинити випадки їх вживання. Так чи інакше, додатковою метою такої діяльності може бути зведення до мінімуму ефектів використання нелегальних наркотиків, яке має місце. Раз так, то підходи, обрані для здійснення намічених цілей, можуть бути різні. Тому, говорячи про профілактику залежності, важливо уточнити, що саме запобігається: початок вживання, повторюване вживання, негативний вплив на суспільство, проблеми зі здоров’ям або щось ще.

Профілактика залежності традиційно поділяється на три етапи. Перший – первинна профілактика, якій властиво уникнути зловживання до того, як у зловживання взагалі з’явиться шанс мати місце. Наприклад, однією з цілей такої профілактики буде перешкоджання початкового вживання речовини. Ніколи не починаючи вживання наркотику, ви не будете мати з ним жодних проблем. В основі цього підходу лежить принцип «Просто Скажи Ні», коли, особливо молодим людям, пропонується наркотик. Іншою метою первинної профілактики може бути розвиток відповідального ставлення та / або культури вживання речовин. Кращий приклад цьому – відповідальне ставлення до випивки. Численні рекламні плакати та телевізійні передачі повинні приділяти більше уваги тому, що не можна сідати за кермо в стані алкогольного сп’яніння або дозволяти нетверезим друзям сідати за кермо.

Вторинна профілактика має справу з уже розпочатим зловживанням. Цей тип профілактики аналогічний до раннього лікування, коли проблеми тільки спливли на поверхню. Вторинна профілактика повинна здійснюватися системою, відповідальною за неправильне вживання речовин. Наприклад, людину, затриману за водіння в нетверезому вигляді, можуть направити на спеціальні курси, навчання на яких має запобігти повтор ситуації. У деяких частинах США так чинять із малолітніми правопорушниками, затриманими за зберігання наркотиків. В обох випадках робиться акцент на ранньому виявленні подібних проблем і знищення проблеми «в зародку».

Третя форма профілактики, яка називається третинною, полягає в лікуванні людей, які вживають наркотики і вже повністю залежних від них. Її мета полягає у припиненні вживання наркотиків та уникнення подальших погіршень в організмі людини. Третинна профілактика і лікування наркоманії збігаються. Надалі ми сфокусуємо свою увагу на первинній та вторинній профілактиці.


Незважаючи на безперечність висловлених положень, вони вимагають деяких пояснень :

1) у кримінології профілактика традиційно підрозділяється на загальну – адресовану невизначеній кількості людей та індивідуальну – адресовану конкретній людині. Описані нами в лекції-2 проблемні аспекти взаємодії між підлітками (молодими людьми) та їх батьками становлять сутність індивідуальної профілактики;

2) слід розрізняти реальну поширеність хімічних адикцій та їх презентацію в суспільній свідомості.

Самі цифри не можуть повідомити нічого або майже нічого, якщо не помістити їх у контекст інших цифр і, що ще більш важливо, не інтерпретувати їх на основі наших поглядів, цінностей, переконань. Наприклад, результати дослідження петербурзьких соціологів Л. Кесельман і М. Мацкевич, проведеного в 2000 р., показали , що 18 % петербуржців хоча б раз у житті пробували наркотики. Багато це чи мало? Тим, хто виходить із передумови, що кількість тих, хто пробували або вживають наркотики (часто люди не схильні бачити особливої різниці між цими категоріями) повинна дорівнювати нулю або коливатися біля нього, як було в колишньому СРСР, ці цифри вселяють жах. Для тих же, хто обізнаний, що в розвинених західних країнах рівень наркотизації приблизно такий же вже десятки років, а в деяких країнах, наприклад у США, бував і більшим (65,5 % школярів у 1981 р.) , ці цифри не виглядають настільки страшними.

Таким чином, суспільна реакція на вживання наркотиків багато в чому обумовлена не абсолютними цифрами, що показують рівень наркотизації населення, а ставленням або протиріччям між уявленнями про існуючий і належний стан речей, між тим, якою є ситуація, і тим, якою вона бути повинна. Уявлення про «нормальний» рівень поширеності наркотиків залежать від картини світу – світогляду.

Інша проблема з цифрами, отриманими під час соціологічних опитувань, полягає в їх валідності, особливо коли це стосується вивчення настільки сенситивних питань, як вживання наркотиків, що мають високу латентність. Через стигматизованість споживання наркотиків у суспільстві респонденти приховують свої наркотичні уподобання і не дають щирих відповідей. Що ж до офіційної статистики, то тут справи ще більш сумні: медична статистика має відомості лише про зареєстровані випадки звернення в медичні установи, а міліцейська – про кількість злочинів, пов’язаних із наркотиками, і число затриманих у зв’язку з цим громадян. Про те, скільки людей споживають наркотики, але не потрапляють в поле зору медичних і правоохоронних органів, залишається тільки гадати.


Моделі загальнодержавної політики профілактики хімічних адикцій

У результаті безлічі дебатів і деяких наукових досліджень сформувалося декілька основних моделей профілактики. Читаючи про ці моделі, можна помітити, що в основі кожної лежить своя філософія, яка визначає, застосування якого підходу буде рекомендовано для запобігання проблеми зловживання різними речовинами.



Соціокультурна модель. Соціокультурний аспект розуміння зловживання полягає в тому, що соціальні норми прямо впливають на вживання або зловживання психоактивними речовинами. Ця модель в основному використовувалася в зусиллях, спрямованих на запобігання вживання алкоголю. У цьому випадку модель складається з трьох основних компонентів:

- підкреслення культурних нормативів

- необхідність включити прийняття алкоголю у соціально значиму діяльність

- фокусування уваги на розвитку культури вживання алкоголю.

Основні зусилля цієї моделі спрямовані на зміну ставлення до прийняття алкоголю в рамках культури. Один із найбільш значних захисників соціокультурного підходу, Руперт Вілкінсон вважає, що на вживання алкоголю можна впливати заходами чітко спланованої політики. Вілкінсон зауважує, що існують приклади вживання алкоголю, які не пов’язані ні з якими проблемами, і що ці приклади можуть бути використані в якості орієнтирів для вкорінення подібної культури пиття.

Вілкінсон визначив п’ять пропозицій для зміни культури вживання алкоголю. Перша передбачає створення в суспільстві низького рівня емоційності, пов’язаної з алкогольними напоями, і одночасне внесення ясності в суперечливі уявлення, що стосуються вживання алкоголю. Емоційність навколо алкоголю, згідно Вілкінсону, створює тиск на людину, а також середовище, в якому обговорення і зміна культури прийняття спиртних напоїв просто неможливі. Більш продуманий і злагоджений підхід збільшить користь шляхом роз’яснення протиріч і забезпечить більшу ясність щодо норм пиття.

Другий основою соціокультурної моделі Вілкінсона є те , що має бути проведена чітка межа між нормальним вживанням алкогольних напоїв і пияцтвом. Завдання полягає в тому, щоб чітко визначити, що є прийнятним вживанням спиртних напоїв, а що – пияцтвом. На жаль, прийти до такої ясності далеко непросто.

Третій принцип Вілкінсона: після того, як досягнута визначеність із приводу того, де починається пияцтво, на нього потрібно накласти сувору заборону.

Четвертий, центральний принцип – вживання алкоголю має бути інтегроване в соціальний контекст у широкому сенсі цього слова. Інакше кажучи, вживання алкоголю не повинно бути сенсом життя або окремо взятої вечірки, а замість цього має стати просто доповненням до інших видів діяльності.

На закінчення Вілкінсон робить висновок, що суспільство може дозволити вживати алкоголь тільки тоді, коли це супроводжується вживанням їжі. Він вважає, що коли є закуска, вживання алкоголю перестає бути єдиним сенсом діяльності. Більше того, їжа сповільнює засвоєння алкоголю і потенційно сприяє зменшенню сп’яніння.

Всі разом ці принципи створюють уявлення про прийнятне і неприйнятне вживання алкоголю і, таким чином, формують бажаний зразок відповідальної поведінки. Такий зразок необхідно потім укоренити в звичайне сімейне життя та іншу соціальну активність. Примітно, що метою соціокультурного підходу є не припинення вживання алкоголю взагалі, а зміна соціальних норм, що стосуються цього вживання. Таким чином, його стратегія не зосереджена на забороні, і багато хто вважає, що основною помилкою цього підходу є те, що він підтримує вживання алкоголю.

Критика цього підходу полягає також у тому, що він не може отримати широкого застосування. У багатьох країнах, наприклад в США і Канаді, одночасно існують різні види культур і субкультур, тому звичаї і цінності, прийняті в одній із них, можуть не підходити або відторгатися іншою. Другий напрям критики полягає в тому, що соціокультурний підхід, роблячи акцент на помірному вживанні, не бере до уваги того, яке задоволення приносить деяким надмірне вживання алкоголю. Третій сумнів полягає в тому, що зміна ставлення призведе до бажаних змін у поведінці. У підсумку, звертають увагу на те, що соціокультурний підхід не бере до уваги фізіологічні проблеми, пов’язані з вживанням алкоголю (рак, хвороби печінки і шлунка). Тому багато хто вважає, що введення соціокультурної моделі викличе переважання саме фізіологічних проблем, навіть якщо соціальні проблеми і будуть усунені, просто завдяки широкому поширенню вживання алкоголю.

Всупереч цим сумнівам, соціокультурна модель не втрачає свого впливу, і в даний час це – переважаюча стратегія. Прикладами її служать рекламні та освітні підходи до проблеми водіння в нетверезому вигляді.

Соціокультурна модель застосовується головним чином для вирішення проблем, пов’язаних зі зловживанням алкоголем, але також є наріжним каменем у запобіганні багатьох проблем, пов’язаних із вживанням інших наркотиків. Як було зазначено вище, прикладом останнього може служити кампанія «Просто Скажи Ні», яка закликає всіх, але особливо молодих людей, відмовитися від пропозиції спробувати наркотики. Іншим прикладом рекламної кампанії такого типу є Партнерство по Порятунку Америки від Наркотиків. Ця кампанія, сфокусована на марихуані, кокаїні і креку, намагається знизити соціальну прийнятність вживання наркотиків у молоді і попереджає тих, хто вже вживає їх або тільки збирається спробувати, про небезпеки, пов’язані з вживанням. Переважно ця кампанія проводиться на телебаченні. Але її ефективність може бути знижена за рахунок того, що вона спрямована на молодь середнього та верхнього соціальних класів, які менше піддатні цій небезпеці. Основною відмінністю в застосуванні соціокультурної моделі до зловживання наркотиками, порівняно зі зловживанням алкоголем, є те, що в першому випадку робиться спроба зробити нормою відсутність вживання взагалі, а в другому – сформувати розумні норми вживання.



Споживча модель. Другою моделлю профілактики є популяризація споживацького підходу. Ця модель вивчалася, переважно, в контексті запобігання і зниження вживання алкоголю, хоча в останні роки стала поширюватися й на інші наркотичні засоби. Вона заснована на статистичному вивченні вживання алкоголю у різних культурах. Першою роботою в цій області стало дослідження французького математика Саллі Лідерман в 50- х роках. Вид моделі сильно змінився протягом наступних років під впливом міжнародних досліджень.

Виділяють три основні положення цієї моделі. Перше полягає в тому, що відсоток сильно питущих людей від даного населення прямо залежить від середнього рівня споживання алкоголю в даному суспільстві. Тому число алкоголіків зростає в суспільстві, де росте вживання алкоголю. У зв’язку з цією залежністю можна передбачити, що зниження споживання алкоголю в даній культурі буде супроводжуватися зниженням числа хронічно хворих алкоголіків.

Друге положення полягає в тому, що збільшення сильного споживання алкоголю підвищує ймовірність виникнення пов’язаних із ним негативних наслідків у духовній, фізичній та соціальної сферах. Отже, як тільки середнє споживання алкоголю в суспільстві зростає, зростає кількість алкоголіків і, відповідно, можна очікувати зростання таких несприятливих наслідків.

Суть третього твердження у тому, що суспільство має намагатися зменшити негативні наслідки вживання алкоголю обмеженням його доступності. Стверджується, що обмеження доступності алкоголю, особливо шляхом підняття вартості спиртних напоїв, знизить споживання алкоголю і, відповідно, пов’язані з ним наслідки. Інші шляхи – скорочення робочого дня барів та забігайлівок із алкогольними напоями, контроль над роздрібним продажем алкоголю, підняття вікового цензу для купуючих спиртні напої.

Хоча ця модель докладно розглядає шляхи запобігання, вона також піддається критиці. Існує думка, згідно з яким ця модель цілком описова і не розкриває глибинних причин – чому люди п’ють або як середовище, в якому існує людина, впливає на її ставлення до спиртного. Проблема була розглянута більш докладно, і відмічено, що модель повинна бути вдосконалена шляхом введення таких соціокультурних змінних, як навколишнє середовище. Також існує критика того, що «нормально» питущі в соціальній групі можуть по-іншому реагувати на зусилля, спрямовані на зниження доступності алкоголю, ніж хронічні алкоголіки. Критика знову заснована на тому, що соціокультурні та психологічні змінні не включені в споживчу модель. Наприклад, відмінності між помірно питущих і алкоголіками можуть стати вирішальними у спробах передбачити поведінку. Так, реакція алкоголіків на підвищення цін на алкоголь та інші заходи, спрямовані на зниження вживання алкоголю, менш передбачувана. У зв’язку з цим можливі ситуації, в яких подібні заходи виявляться безрезультатними. Якщо, наприклад, ціна на алкоголь зросте дуже суттєво, то результат цього тут же проявиться у зростанні домашнього виробництва та розливу спиртних напоїв і загадковому іміджі навколо вживання алкоголю. Як видно з вищесказаного, завдання зниження середнього рівня вживанням алкоголю дуже складне.

Заборонююча модель. Третя модель дуже проста сама по собі. Вона займає моральну позицію у вирішенні проблем використання різних речовин. Її суть у тому, що якщо немає вживання речовини, то немає й самої проблеми. Якщо людина вживає яку-небудь речовину, то це не суспільна проблема, а продукт якоїсь вади людського характеру. Якщо так, цілі заборонюючої моделі полягають в: а) забороні доступності та б) утриманні від використання.

Заборонююча модель застосовується як до алкоголю, так і до наркотиків. Найбільш відоме втілення цієї моделі до алкоголю на практиці – Сухий закон у США в 1921 – 1932 роках. Тим не менше, ця модель більш застосовна щодо зловживання наркотиками. Протягом десятиліть існувала сувора заборона на вживання наркотиків, головним чином, марихуани і героїну, а пізніше й кокаїну. Заборонююча модель в 30 -40-х роках в Америці дуже сильно виявлялася у фільмах, газетах, журнальних статтях, спрямованих на масову аудиторію. Сенсаційні історії про сплеск злочинів, викликаних марихуаною, стали відомі завдяки газетним публікаціям та фільмам тих років «Божевільна сигарета з марихуаною», «Вбивця молодості», «Марихуана: травичка з корінням у пеклі». Тоді, як і зараз, «ключ» до таких компаній полягав у тому, що «хороші» люди не вживають наркотики.

Хоча заборонююча модель залишається популярною, їй не належить значний внесок у запобіганні проблем, пов’язаних із вживанням наркотиків. Добре відомо, що Сухий Закон не привів до бажаних результатів, і проблеми вживання інших наркотиків також тривають. Може бути, головним недоліком цього підходу є те, що в його рамках намагаються вирішити складну проблему простими методами.

Нульова толерантність до наркотиків. Серед найостанніших методів заборонюючого підходу до зловживання наркотиками добре відома політика «нульової толерантності». Її сутність полягає у виробленні нульової терпимості до будь-якого наркотику в будь-якій кількості, в будь-якому місці, у будь-який час. Мета цієї політики – в атаці на попит на наркотики і, таким чином, зробити наркоманів відповідальними за їх роль у поширенні наркотиків.

У рамках цієї політики, яка активно висвітлювалася в засобах масової інформації в кінці 80-х на початку 90-х років ХХ ст., машини, судна, розкішні яхти вилучалися з приватної власності, якщо в них знаходили хоча б малу дозу наркотику. Протягом лише одного місяця берегова охорона конфіскувала 27 суден. Яхта «Королівський корабель» була конфіскована, коли охорона виявила декілька насінин і стебло марихуани в туалетному столику і в сміттєвому ящику. На іншій яхті інспектори берегової охорони знайшли одну двадцять восьму частину унції марихуани. Ці дві яхти були повернуті їх власникам після сплати штрафів та вартості конфіскованого майна. Це тільки два найбільш відомі випадки. Конфісковувалися також більш дрібні предмети власності, такі як машини і багаж, і багато з таких випадків досі зустрічаються в юридичній практиці.

Деякі офіційні особи вважали, що принцип нульової толерантності має бути розширений. Едвін Міз, міністр юстиції в кабінеті Рональда Рейгана, закликав піддати тесту на наркотики всіх робітників і службовців у країні, при цьому позитивні тести означали б негайне звільнення. Згідно Мізу, політика нульової терпимості – це «абсолютна необхідність» у вирішенні проблеми зловживання наркотиками. Прихильники дотримання законності ж помітили, що конституційні питання, що стосуються такого тестування, особливо запропонованого урядом, очевидно, завадять його широкому поширенню.

Чиновники з адміністрації Рейгана і Буша думали, що такі методи здатні знизити зловживання наркотиками. Тим не менше, багато інших не такі оптимістичні. Вони помітили, що якщо буде заарештований навіть невеликий відсоток з тих, хто вживає наркотики, то судова система просто загрузне в справах, навіть якщо більшість із них визнає свою винність. Існує думка, що більше потрібно займатися виробниками і торговцями наркотиків.

Існує також декілька моделей правоохоронної політики щодо наркотиків, які перекликаються з вищезазначеними. Найпопулярнішою з них є політика тотального прогібіціонігму, тобто повної заборони на вживання в немедичних цілях будь-яких наркотиків. Ця політика в тій чи іншій формі переважає сьогодні в більшості країн, включаючи Росію і США. У Західній Європі найбільш чітко така політика реалізована у Швеції.

Тим часом у ліберальних колах існує думка, що у «війні з наркотиками» як вони іменують комплекс заходів репресивного характеру, спрямований на боротьбу і з наркоторговцями, і з споживачами, перемогти не можна. Це не так. Війну з наркотиками виграти можна. Так сталося в Китаї після приходу до влади комуністів в 1949 р. Новий уряд тоді зіткнулося з мільйонами людей, залежних від опіуму. Очевидно, що така величезна кількість громадян, які живуть у наркотичній реальності, становила величезну проблему. На думку більшості спостерігачів, протягом десяти років з наркоманією в Китаї було покінчено. Основними знаряддями в цій боротьбі були публічні страти підозрюваних у наркоторгівлі і масова «ресоціалізація» споживачів наркотиків у трудових таборах, що були, по суті, концентраційними.

Тут ми повертаємося до питання про «ціну перемоги». Чи згодне суспільство заплатити таку ціну за ліквідацію наркотизму і наркозалежності? Чи не буде ця перемога пірровою? Ясно, що відповідь на це питання цілком залежить від ідеології.

Ті ж, хто дотримується логіки відносного стримування, вважають, що наркотизм перемогти в принципі не можна, більше того, за певних обставин неможливо навіть помітно знизити число наркоспоживачів, проте у разі лібералізації існуючого законодавства число актуальних споживачів наркотиків перевищить всі мислимі межі.

В основі прогібіціоністської антинаркотичної політики лежить колективістська ідеологія (навіть якщо в країнах, де вона проводиться, переважає індивідуалізм в інших життєвих сферах), що ставить інтереси колективу (так, як їх розуміють адепти такої політики) вище прав особистості.

Переходячи до більш ліберальних моделей правового регулювання наркотизму, необхідно відразу відзначити одну обставину. Не існує єдиного підходу, який в широких громадських колах отримав назву «легалізація наркотиків». Прихильники різних варіантів лібералізації політики щодо наркотиків різняться між собою настільки, що, за справедливим висловом Е. Наделмана, одного з апологетів політики зниження шкоди (Harm Reduction), помірні «легалізатори» і «прогресивні» прогібіціоністи мають набагато більше спільного між собою, ніж перші – з радикальними і екстремістськи налаштованими любителями легалізовувати все і вся, а останні – з «яструбами-прогібіціоністами», вбачаючи в репресивних заходах основну або ж і єдину зброю в протистоянні наркотизму (Nadelmann, 1992).

Тому поняття «легалізація наркотиків» поза конкретними деталями й способом реалізації цієї політики є позбавленим сенсу міфічним продуктом масової свідомості. Коли мова заходить про конкретні способи легалізації наркотиків, насамперед, необхідно поставити такі запитання: які наркотики можуть бути легалізовані? за яких умов і як ці наркотики можуть поширюватися? в яких кількостях? чи тільки в спеціально ліцензованих клініках або де завгодно? чи тільки наркозалежним або всім бажаючим? за якою ціною? Без відповіді на ці та інші питання термін «легалізація» втрачає всякий сенс.

Якщо спробувати охарактеризувати основну відмінність ліберальних програм від програм, в основі яких лежить установка на репресивні заходи, то вона зводиться до наступного. У той час як прихильники заборонних заходів перекладають всю вину за негативні наслідки наркотизму виключно на сам наркотизм, то ті, хто дотримується ліберальних поглядів, покладають чималу частку відповідальності за вкрай неблагополучну ситуацію з наркотиками на закони, регулюючі наркотизм. При цьому ступінь покладеної відповідальності також коливається залежно від ідеологічних поглядів, яких дотримуються прихильники пропонованих реформ.

Антипод політики тотального прогібіционізму – модель повної декриміналізації будь-яких наркотиків, незалежно від реального ступеня шкоди, що завдається ними індивіду і суспільству. Така політика є в даний час гіпотетичною і навряд чи має шанси бути прийнятою на озброєння в будь-якому з сучасних суспільств. Її прихильники, найвідоміші з яких – Т. Заз і М. Фрідман, вірять у те, що вільний ринок має бути єдиним механізмом, регулюючим обіг наркотиків в суспільстві. Будь-які наркотики можуть продаватися де завгодно, кому завгодно і в необмежених кількостях, на зразок томатного соку (неповнолітні, за деякими версіями цього підходу, є єдиним винятком). Якщо люди переконаються, що наркотики – це отрута, то тоді, вважають прихильники вільного і необмеженого ринку, продавці наркотиків просто втратять своїх клієнтів.

Повертаючись до проблеми ціннісного вибору при прийнятті рішення на користь певної моделі правового регулювання наркотизму, можна сказати, що адепти цієї політики здійснюють вибір на користь повної і нічим не обмеженої свободи індивіда. Заради неї вони готові піти на найрішучіші кроки, якими б небезпечними і непередбачуваними наслідками вони не погрожували. При цьому натхненні ідеологією економічного лібералізму XVIII ст. (laissez faire), прихильники цієї моделі покладають всю вину за сьогоднішню ситуацію з наркотиками на державу, яка своїми «драконівськими законами» штовхає вільних, які мають право на вибір способу життя громадян, на шлях злочину (Friedman, Szasz, 1992).

Більш м’яким варіантом ліберальної політики щодо наркотиків є їх часткова декриміналізація, яку іноді неправильно називають легалізацією легких наркотиків. Ця політика реалізується в дев’яти штатах США, де зберігання невеликих кількостей марихуани не карається законом. Фактично реалізується вона і в Ізраїлі, де на порушника накладається невеликий грошовий штраф без відкриття кримінальної справи, а також у деяких європейських країнах і Австралії. У найбільш повній мірі така політика має місце в Голландії, де повністю декриміналізовані марихуана і псилоцибінові гриби. Там же de facto декриміналізоване і зберігання невеликих кількостей важких наркотиків, таких як героїн і кокаїн, і поліція при затриманні просто відбирає їх у споживача. У той же час, продаж навіть невеликої кількості таких наркотиків переслідується за законом. Те ж саме стосується і зберігання кількості важких наркотиків, що перевищує законодавчо визначений максимум. Така політика намагається розподілити негативні наслідки, пов’язані з наркотизмом, між самим наркотизмом і законами, його регулюючими. Ідеологію, що лежить в основі даного підходу, можна назвати помірним індивідуалізмом.

Модель підтримки та рецептурна модель полягають у тому, щоб підтримувати людей, які вже потрапили в залежність від наркотиків, на їх більш м’яких субститутах, а за деякими версіями цієї моделі – на тих же самих наркотиках. Найбільш поширений варіант відомий як метадонова підтримка (methadone maintenance). Вона прийнята в багатьох штатах США, більшості країн Європи, Австралії та Океанії. Метадонова підтримка не ставить метою позбавлення учасника від наркотичної залежності, вона лише намагається впорядкувати його адиктивний пошук, тобто постачати його дешевим наркотиком і тим самим позбавити необхідності шукати кошти на наркотики злочинним шляхом. Крім того, за жорстким версіями цього підходу, вступивши до метадонової програми, її учасник позбавлений можливості приймати інші наркотики і, таким чином, виключений із загального нелегального наркоринку. У разі повторного порушення режиму метадонової підтримки учасник виключається з проекту. У метадонових клініках, як правило, надається психологічна та соціальна допомога, діють програми з працевлаштування наркозалежних. Очевидно, що метадонові програми не здатні в значній мірі вирішити проблеми наркозалежних хоча б через те, що переважна їх більшість не хоче брати в них участь. У деяких країнах, наприклад у Голландії, Швейцарії, Англії, проходять експерименти з героїнової підтримки, коли наркозалежним призначають речовину, від якої вони залежать. Але результати цих експериментів поки не ясні.

Існують проекти того, щоб виписувати наркозалежним рецепти для отримання ліків в аптеках, але до цих пір такі проекти не мали скільки-небудь помітних шансів бути прийнятими. Зі сказаного ясно, що основною метою програм підтримки в різних її формах, а також рецептурної моделі є не зниження наркотизму або наркоманії, а зменшення злочинності навколо наркотиків і ослаблення деяких інших негативних наслідків їх вживання (наприклад, кількості ВІЛ-інфікованих).

До іншого варіанту політики щодо наркотиків належить модель зниження шкоди. Вона реалізується з різним ступенем успішності в Голландії, Швейцарії, Англії, Австралії. По суті, ця політика досить еклектична і диференційована, вона передбачає прийняття на озброєння всього кращого (на думку її апологетів), що існує в інших підходах до наркотиків, і також включає в себе розмежування по відношенню до різних психоактивних речовин. Відповідно до цієї моделі, різні наркотики вимагають неоднакового до себе ставлення, і морального, і юридичного: необхідно законодавчо розмежувати легкі і важкі наркотики. Крім того, вважають прихильники цієї політики, потрібно повністю виключити кримінальну відповідальність споживачів наркотиків, а також провести чітку юридичну межу між дрібними дилерами та великими постачальниками, а саме зменшити покарання за роздрібну торгівлю наркотиками і збільшити його за торгівлю великими партіями.

Ворог – не наркотики, переконані прихильники підходу зниження шкоди, ворогами є негативні наслідки наркотиків. Все, що може допомогти хоч якось послабити ці наслідки, необхідно прийняти на озброєння. Іншими словами, «всі засоби хороші, якщо вони хоч в чому-небудь просувають нас до мети». Якщо ж наслідки якого-небудь підходу шкодять більше, ніж приносять користі, від нього необхідно негайно відмовитися, для цього не повинно бути ніяких ідеологічних чи моральних перешкод.

Модель зниження шкоди передбачає реалізацію наступних заходів: безкоштовна роздача або обмін шприців (прихильники цієї моделі вважають СНІД набагато серйознішою небезпекою, ніж наркоманію); організація програм метадонової підтримки; відкриття «кімнат безпечних ін’єкцій» із медичним персоналом для того, щоб не допустити скупчення наркозалежних в громадських місцях і запобігти передозуванню наркотиків; розгортання пересувних лабораторій на молодіжних дискотеках, де можна перевірити якість і силу таблеток «екстазі»; декриміналізація (але не легалізація) зберігання та роздрібного продажу легких наркотиків; декриміналізація зберігання (але не продажу) малих кількостей важких наркотиків та інші заходи (Nadelmann, 1992).

Перераховані вище підходи до регулювання немедичного вживання наркотиків не є взаємовиключними. Так, у США, де антинаркотична політика – одна з найжорсткіших, досить активно впроваджуються програми зниження шкоди (хоч і в недостатніх, на думку прихильників цієї політики, обсягах), існують і метадонові програми (знову-таки, в масштабах , що не задовольняють тих, хто ратує за більш широке їх впровадження); навіть у Швеції, на яку так люблять рівнятися прихильники жорсткого підходу до наркотиків, є високопорогові, тобто важкодоступні метадонові програми. У той же час у ліберальній Голландії дві третини бюджету, призначеного для протистояння наркотизму, призначена для силових відомств на боротьбу з наркотиками і на розслідування злочинів, скоєних наркозалежними. Крім того, в західних країнах чимала роль у визначенні державної антинаркотичної політики відводиться ринковим механізмам. Приміром, якщо в Росії дебати навколо метадонових програм в основному зводяться до питання, потрібно їх впроваджувати чи ні, то в Америці одним із основних спірних моментів у полеміці про такі програми стало питання їх державного фінансування. Це ж справедливо і відносно інших заходів зниження шкоди. Так, у США, незважаючи на те, що програми з обміну шприців абсолютно легальні, заборонено їх фінансування з федерального бюджету. Там же постійно йдуть дебати про те, чи повинна наркоманія входити до переліку хвороб, що покриваються основним страховим полісом.


2. Основні завдання, суб’єкти та методи профілактики наркозалежності

Почнемо це питання переліком основних завдань у русі проти наркотиків:

- включення сім’ї (особливо батьків) в рух проти наркотиків;

- розвиток здатності чинити опір, особливо розробка стратегій, використовуваних для уникнення тиску вжити наркотик;

- розвиток програм на додаток до більш широких громадських рухів. Наприклад, шкільна програма боротьби з наркотиками може служити доповненням до повідомлень, поширюваних через засоби масової інформації;

- виявлення соціальних груп, схильних до вживання алкоголю та інших наркотиків та розробка програм спеціально для них;

- підвищена увага до наркотиків, вживання яких є прямим шляхом до вживання інших наркотиків. Поки більшість програм бореться з незаконними наркотиками, деякі програми фокусують свою увагу на запобіганні початку використання тютюну, алкоголю і, зокрема, марихуани. Вони розглядаються як «проміжні» наркотичні засоби, від яких переходять до вживання «важких» наркотиків;

- зростаюча увага до програм, покликаних мінімізувати ризик і негативні наслідки від вже розпочатого вживання наркотиків.



Освіта і вплив засобів масової інформації

Найбільш поширеними інструментами боротьби з наркотиками в США стали освіта і зусилля засобів масової інформації. Традиційно ці програми розраховані на підлітків і молодих людей – найбільш явних груп ризику. Останнім часом робляться зусилля поширити їх вплив і на дітей.

Шкільна система є ідеальною ланкою для проведення освітньої роботи щодо вживання речовин. Насправді, багато штатів сьогодні вимагають включення в шкільний курс тем по вживанню алкоголю та інших наркотиків. В минулому застосуванню таких програм перешкоджала недостатня підготовка вчителів. В останні роки відбулося багато змін і шкільні програми все більш систематизуються. Що відбувається, коли вводяться курси з вивчення дії алкоголю і наркотиків? Результати різні. Основний полягає в тому, що загальний рівень знань про алкоголь і наркотики підвищився. Тим не менше, не відбулося помітних змін у вживанні речовин. Насправді, в деяких випадках було встановлено, що освітня програма в короткостроковому аспекті збільшила вживання наркотиків студентами! Так чи інакше, потрібно з обережністю ставитися до цих даних, допоки не будуть проведені більш систематизовані дослідження дії освітніх програм, особливо дослідження довгострокових аспектів їх впливу. Хоча розширення знання про алкоголь і наркотики не слід розглядати тільки як шлях до модифікації їх використання.

Одним і чинників, який впливає на такий розвиток справ, є вік, в якому розпочинається вивчення наркотичних засобів. Як результат даних, що маленькі діти вже почали формувати свої поняття про інтоксикацію, культуру пиття і наслідки алкоголізму, більше уваги стало приділятися освітнім матеріалами для дітей початкової школи. Підготовка матеріалів для такого рівня розвитку більш ефективна, ніж спроби змінити більш міцно вкорінені уявлення про наркотики в старших класах.

Як приклад цього можна розглянути ставлення до куріння. Коли вчені захотіли визначити найкращий вік для впровадження програм боротьби з курінням, вони досліджували 500 школярів 6-х, 9-х та 12-х класів шкіл Массачусетса. Результати показали, що найбільшого ефекту навчання досягло в 6-х класах. У дослідників було декілька причин для цього висновку. Перша з них – те, що тільки 6,5% учнів 6- х класів описали себе як випадкових або постійних курців, те саме зробили в 9-х – 21%, в 12-х – 32%. Учні 6-х класів показали також менший тиск з боку однолітків, ніж учні 9-х та 12-х, менше знань про тютюн і наслідки його вживання і менше обізнаності про ставлення до тютюну їх батьків. На додаток до цього, багато учнів говорили, що збираються почати курити в найближчі п’ять років. Таким чином, навчання за програмами боротьби з курінням повинно дати найбільш позитивний ефект саме в цій групі учнів.

Має відношення до написаного вище і зростаюча роль батьків, які повинні бути зразками для своїх дітей. Зростаюча увагу до ролі батьків за останнє десятиліття бере початок у передумові, що проблема вживання наркотиків – сімейна проблема. Програми, зосереджені на вкладі батьків, намагаються збільшити роль обговорень в сім’ї проблем алкоголю і наркотиків, для того, щоб батьки стали зразком для дітей, навчивши їх взагалі не вживати наркотичні препарати або відповідально підходити до вживання прийнятних наркотиків, наприклад, алкоголю.

Сенс однієї з цих програм, названої «Сила правильного виховання», полягає в тому, щоб батьки усвідомили, який глибокий вплив чинить на дітей їх поведінка. Діти, особливо в дошкільний період, прямо копіюють поведінку своїх батьків, коли шукають зразок відповідної для ситуації поведінки. Мета програми в тому, щоб батьки зрозуміли, якими шляхами вони впливають на своїх дітей щодо вживання наркотиків, і щоб допомогти батькам визначити, з чого складається «відповідальна поведінка», наприклад, в плані культури пиття.

Освітні програми доповнюються засобами масової інформації, тобто через телебачення, радіо, газети, журнали, фільми і спеціальну друковану продукцію, призначену для широкого розповсюдження. Оскільки кампанії в ЗМІ часто складаються з повторення коротких повідомлень (наприклад, 15-ти секундні телевізійні ролики), творці цих кампаній зазвичай використовують єдине гасло, який об’єднує різний матеріал. Прикладами девізів деяких сучасних кампаній є «Просто Скажи Ні» для наркотиків і «Знай Коли Сказати Досить», «Друзі не дозволяють Друзям Водити у нетверезому стані» для алкоголю. Більшість сучасних антиалкогольних кампаній спрямовані на зниження випадків водіння в нетверезому вигляді.

Ще не ясно, наскільки велика ефективність таких кампаній, але очевидно, що ці програми сприяють поширенню знання про наркотики в суспільстві. Слід особливо зауважити, що кампанії по запобіганню водіння в нетверезому стані помітно підняли рівень знань (наприклад, знання про законодавче визначення інтоксикації). Але так само, як і в інших випадках, ставлення змінюється набагато слабкіше. Такий підхід, можливо, буде більш успішним при впливі на конкретні групи вживаючих наркотики.

Ефективність ЗМІ зростає в результаті підвищення якості виробництва рекламних звернень, а також зусиль, спрямованих на конкретні соціальні групи.



Програми, орієнтовані на почуття. Багато сучасних програм і особливо ті, які проводяться серед молоді, містять у собі так званий емоційний компонент. Він включає в себе прояснення цінностей і прийняття рішення, тобто самопізнання, вироблення життєвих цінностей і визначення шляхів їх реалізації. Ці програми розкривають стратегію, що дозволяє робити вибір у житті і застосовувати цю техніку конкретно до ситуацій з алкоголем та іншими наркотиками. Основна мета програми полягає в тому, що учасники навчаються усвідомлювати свої почуття з приводу наркотиків і виробляти своє ставлення до них для того, щоб вести себе у відповідності зі своїми індивідуальними цінностями.

Логіка застосування емоційного чи чуттєвого підходу полягає в тому, що думки, почуття, ставлення і цінності, що стосуються алкоголю та інших наркотиків, можуть бути такими ж важливими в конкретній ситуації, як знання, а можливо – і більш важливими. Популярні в 70-80-ті роки, ці програми сьогодні менш часто використовуються, хоча окремі їх елементи в зміненому вигляді включені в сучасні програми.



Альтернативна поведінка і формування здатності чинити опір. В останні роки значно зросла кількість програм профілактики, які сфокусовані на розвитку альтернатив вживання наркотиків та вмінні розпізнавати і чинити опір тиску, примушуванню їх вживання.

Під розвитком альтернатив вживання наркотиків розуміється залучення в різні продуктивні види діяльності (наприклад, спорт, різні гуртки під час канікул, хобі). У теорії ця стратегія здається розумною, але на практиці вона не показала конкретної користі щодо зловживання речовинами.

З іншого боку, тренування уміння чинити опір видається більш перспективним. Це навчання включає в себе комбінацію наступних інформаційних і поведінкових стратегій:

- розвиток вміння вирішувати проблеми і приймати рішення;

- розвиток вміння розпізнавати міжособистісні і масові (реклама алкоголю і сигарет) форми агітації, а також вміння чинити опір їм;

- збільшення самосвідомості і самоповаги;

- навчання справлятися з занепокоєнням і стресом без використання наркотиків;

- поліпшення міжособистісних якостей, зокрема, уміння вести розмову;

- розвиток твердості, вміння висловлювати незадоволення та повідомляти про свої потреби;

- розвиток уявлення про вплив наркотиків на здоров’я.

Зазвичай в ході цих програм учасників навчають розпізнавати соціальний вплив щодо вживання наркотиків, а також чинити опір цим впливам. Приміром, їх навчають відмовлятися від пропозицій спробувати наркотик, коли воно надходить від однолітків. Часто програми включають вміння опиратися впливу лідерів у групі. Аналізуючи результати розвитку вміння чинити опір, відзначають позитивні зміни, особливо щодо куріння.

Однією з найвідоміших, орієнтованих на опір програм, що використовуються в даний час в Америці, є Проект DARE (Навчання опору вживання наркотиків). DARE призначено для п’яти- і шестикласників, до того, як вони перейдуть у старші класи. Програма базується на передумові, що школярів слід вчити розпізнавати небезпеку вживання речовин і чинити опір непрямому і прямому примусу вживати наркотики. Таким же чином, програма навчає студентів розпізнавати і чинити опір пропозиціям однолітків поекспериментувати з наркотиками. Програма включає від 15 до 20 модулів, кожен із яких проводиться представником офіційної влади і триває 45-60 хвилин. Модулі присвячені таким темам: мистецтво відмовлятися, оцінка ризику, прийняття рішення, міжособистісні якості та мистецтво спілкування, критичне мислення, альтернативи вживанню наркотиків. У рамках програми DARE домоглися позитивних результатів у навчанні школярів мистецтву відмовлятися, хоча поки ще відсутні дані про тривалий вплив цих проектів на вживання наркотиків.


Висновки

Таким чином, соціальна політика, спрямована на зменшення шкоди, різниться в різних країнах. Вище йшлося про «війну проти наркотиків» та політику «нульової толерантності» в США. Ця політика протиставляється іншій соціальній стратегії, так званого «зменшення шкоди», наприклад, в Англії та Нідерландах. Політика зменшення шкоди фокусується на мінімізації негативних наслідків вживання наркотиків на особистість і суспільство, навіть, якщо вона підтримує безпечне вживання наркотиків. За словами Дайани Релі, яка очолює канадський Центр по зловживанню речовинами, «зменшення шкоди вибудовує ієрархію цілей, намічаючи найбільш насущні і реалістичні, які повинні бути досягнуті на перших кроках у напрямку безпечного використання або утримання. Це прагматичний підхід, який виявляє, що стриманість не може бути ні реальною , ні бажаною метою для деяких, особливо в короткостроковому аспекті».

Нею описані два приклади політики зменшення шкоди. Перший – Мерсисайд в Англії. У клініках Мерсисайда співпрацюють фармацевти і поліцейські, які ввели «розумний підхід, що включає виписування лікарських засобів, забезпечення чистими шприцами і сприяння, а не криміналізацію наркоманів». Достоїнствами такої співпраці можна назвати низьку частоту інфікування ВІЛ, збереження робочих місць для наркоманів, зменшення кількості скоєних ними правопорушень і злочинів. Другий приклад – Амстердам, де намагалися зменшити шкоду від вживання наркотиків, забезпечуючи наркоманів медичною і соціальною допомогою. Частиною цієї стратегії було зниження уваги поліції до зберігання і вживання марихуани та пересувні станції, що поширюють метадон. Тюремне покарання загрожує тільки розповсюджувачам «важких» наркотиків.

Допоки подібна політика не прийнята в світі, але її окремі елементи застосовуються. Наприклад, в 60-х роках в США були введені підтримуючі метадонові програми. Вони призначалися для часткового зниження злочинності серед вживаючих героїн. По-друге, зовсім недавно була введена програма обміну використаних шприців, призначена для зменшення ризику поширення ВІЛ-інфекції серед наркоманів. Обидві ці програми мають як своїх прибічників, так і супротивників.


ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ І ПРАКТИЧНИХ ЗАНЯТЬ
1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка