Навчально-методичний посібник до навчальної програми «Сімейні цінності»



Сторінка1/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.23 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ



ІНСТИТУТ ІННОВАЦІЙНИХ ТЕХНОЛОГІЙ І ЗМІСТУ ОСВІТИ МОН УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ПРОБЛЕМ ВИХОВАННЯ НАПН УКРАЇНИ


СІМЕЙНІ ЦІННОСТІ
навчально-методичний посібник

до навчальної програми «Сімейні цінності» (35 годин)

Івано-Франківськ

«НАІР»

2013

УДК 370.13.42;159.924.7

ББК 74.6 + 88.56

С 37




С 37

Сімейні цінності: навчально-методичний посібник до навчальної програми «Сімейні цінності» (35годин) [для педагогічних працівників] /
В. І. Прит, С. І. Тесленко, З. В. Охрименко, Л. В. Корецька. –
Івано-Франківськ: НАІР, 2013. – 196 с.


Схвалено МОН України для використання у загальноосвітніх навчальних закладах науково-методичною комісією з проблем виховання дітей та учнівської молоді Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України

(лист Міністерства освіти і науки України № 14.1/12-Г-166 від15.05.2013 р.)
Рекомендовано до друку

вченою радою Інституту проблем виховання НАПН України

(протокол № 4 від 15.04.2013 р.)
Рецензенти:

Панок В. Г., директор Українського НМЦ практичної психології

і соціальної роботи, доктор психологічних наук;

Кравченко Т. В., завідувач лабораторії сімейного виховання Інституту

проблем виховання НАПН України, доктор педагогічних наук.
Підготовка і видання

навчально-методичного посібника «Сімейні цінності» здійснена за підтримки

Міжнародної громадської організації «Рада Сімей України»
Навчально-методичний посібник укладений відповідно до змісту навчальної програми «Сімейні цінності» (35 годин) для 8–9-х класів (авт. О. В. Мельник,
Т. В. Кравченко, Л. В. Канішевська, Г. Г. Ковганич, В. І. Кириченко, Л. В. Корецька, В. І. Прит), схваленої МОНМС України (лист МОНМС України №14.1/12-Г-156 від 03.07.2012р.) для використання в загальноосвітніх навчальних закладах.

Посібник сприятиме продуктивності і якості виховної роботи, яку проводять класні керівники, психологи, соціальні педагоги, учителі загальноосвітніх та позашкільних навчальних закладів, може бути використаний у системі післядипломної педагогічної освіти, викладачами вищих навчальних закладів, а також для саморозвитку батьків.

Поданий у навчально-методичному посібнику теоретичний матеріал розкриває сутність основних понять і положень кожної теми уроку, якими мають оволодіти учні впродовж 35 навчальних годин. У посібнику також представлені зразки практичних робіт і вправ, які є необхідною та обов’язковою складовою формування в юнаків і дівчат природної системи цінностей та бажання створити свою щасливу сім’ю.
© Міжнародна громадська організація

«Рада Сімей України», 2013 р.



ЗМІСТ


ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА......................................................................

РОЗДІЛ 1. «Я» та сім’я......................................................................................

Тема 1. Вступ........................................................................................................

Тема 2. Уявлення про шлюб і сім’ю………………………………….............

Тема 3. Сім’я як особистісна цінність…………………………………………

Тема 4. Родина починається з «Я»……………………………….....................

Тема 5. Підсумкове заняття……………………………………………............



РОЗДІЛ 2. Чоловік і жінка: на шляху створення сім’ї..............................

Тема 6. Поняття про маскулінність. Якості чоловіка.......................................

Тема 7. Поняття про фемінність. Якості жінки………………………………

Тема 8. Уроки життєвої зрілості (психічна зрілість, фізична зрілість, особистісна зрілість)............................................................................................

Тема 9. Особливості підліткового кохання.......................................................

Тема 10. Сімейні ролі.............................................................................

Тема 11. Психологічний портрет сучасної сім’ї……......................................

Тема 12. Подружня сумісність……………………………..…………............

Тема 13. Підсумкове заняття………………………………………….............

РОЗДІЛ 3. Я та інші в сім’ї: сімейні взаємини...........................................

Тема 14. Психологія сімейних взаємин………………....……………............

Тема 15. Етична культура в сімейних взаєминах……………………............

Тема 16. Побутова культура в сімейних взаєминах…………………............

Тема 17. Конфлікти в сім’ї і способи їх розв’язання…………………...........

Тема 18. Підсумкове заняття…………………………………………..............



РОЗДІЛ 4. Міцність сім’ї................................................................................

Тема 19. Сексуальність…………………………………………………...........

Тема 20. Культура сексуальних взаємин……………………………...............

Тема 21. Підсумкове заняття…………………………………………............... ВИКОРИСТАНА І РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА………………...



4

6

6

19



29

44

53



55

55

65


74

85

95



101

108


117

119

119


130

142


160

174


176

176


181

187


189


Пояснювальна записка
Головним завданням школи є підготовка підростаючої молоді до майбутнього життя. Розуміння цього спонукає науковців, педагогів, психологів та всіх небайдужих активно шукати шляхи, що допоможуть молодим людям самостійно, свідомо і творчо реалізовувати себе в сучасному світі. Одним із просторів самореалізації є сім’я. Саме в сім’ї формується майбутнє людини і людства. Однак дуже часто можна почути думки з приводу того, що сім’я втрачає своє ціннісне значення для сучасної людини. Постійно зростаюча кількість розлучень, народження дітей поза шлюбом, багато самотніх людей дітородного віку, на жаль, підтверджують це. Отже, на нашу думку, потрібно говорити з учнями не просто про створення сім’ї, а про побудову щасливої сім’ї. Щаслива сім’я – це простір любові для людини, що якісно трансформується, збільшується з часом. Діти в такій сім’ї отримують наочний досвід взаємостосунків між чоловіком і дружиною, сповнених любові, взаємоповаги, радості, гідності, відвертості, теплоти.

Основна мета цього посібника – створення духовно-моральної основи, що базується на усвідомленому прагненні людини проживати радісне і щасливе життя, ефективно розвиватися в парі й у сім’ї, взаємодіючи при цьому з дітьми, батьками, родом. Для цього ми використали знання про сім’ю, отримані людством із різних джерел: з науки, релігії, художньої літератури, давніх традицій тощо.

Існує декілька причин, з яких ми вважаємо, що запропонований посібник буде корисним для учнів, а також для всіх, хто переймається питаннями сімейного виховання підростаючої молоді. По-перше, це сукупність теоретичних і практичних положень про сім’ю. По-друге, це система світоглядних поглядів різних фахівців, мислителів, науковців, що свідомо займаються дослідженнями в цій сфері. По-третє, одним із наших завдань є популяризація ідей створення щасливої сім’ї. Крім цього, є багато стереотипів, заборон, норм, приписів у питаннях сім’ї, що значно ускладнюють стосунки в подружжі. Велика кількість сучасних досліджень з питань сім’ї свідчить саме про це. Сучасні поради щодо покращення стосунків у сім’ї найчастіше короткочасно впливають на певні аспекти сімейного життя і, на жаль, не завжди сприяють створенню гармонійних взаємовідносин між чоловіком та дружиною. Саме тому, на нашу думку даний посібник дасть можливість узагальнити існуючі уявлення про сім’ю і на цій основі побудувати власне щасливе життя, стати його творцем.

Пошана і любов до матері та батька з боку підростаючого покоління – одна з головних умов побудови власного щасливого життя. Ця думка неодноразово простежується в контексті викладених у посібнику матеріалів. Тому ми звертаємося з проханням до вчителів – слід обов’язково зосереджувати увагу учнів на необхідності свого постійного розвитку як запоруці створення власної щасливої сім’ї в майбутньому, а не на прагненні змінити щось у батьківській сім’ї. Саме вміння вибудовувати гармонійні стосунки з матір’ю та батьком, з усіма родичами є дуже важливим кроком на цьому шляху.

У посібнику ми пропонуємо знайомство з мотивами і принципами створення сім’ї, побудованими на природній системі цінностей людини, які дозволяють ще в дошлюбний період закласти надійний фундамент сім’ї. І тільки після цього творчо будувати на ньому свідоме сімейне життя. Посібник дає також можливість кожному учню створити саме своє бачення щасливої сім’ї, не копіюючи при цьому загальновідомі зразки, які часто нав’язуються засобами масової інформації.

Сучасний світ змінюється дуже швидко, змінюються й вимоги до людини. Саме щаслива сім’я, на нашу думку, дасть можливість чоловікам та жінкам свідомо розвиватися, бути гармонійними, самодостатніми, реалізованими в суспільстві й допомагати в цьому іншим.



Щаслива родина – багата Україна!

РОЗДІЛ 1. «Я» ТА СІМЯ
Вступ (1 година)
Сучасна українська сім’я: стан і проблеми. Мета і завдання роботи за програмою, загальна характеристика тематики, що буде вивчатися.
Учень:

  • знає мету і завдання програми;

  • пояснює сутність і значення сім’ї для людини та суспільства;

  • характеризує специфіку і стан сучасної української сім’ї;

  • виділяє проблеми, що постають перед сучасною українською сім’єю.


Більшість людей щасливі настільки,

наскільки вони вирішили бути щасливими.

А. Лінкольн


Любов і свідомий підхід до створення сім’ї… Чи сумісні вони? Чи існують правила, дотримуючись яких можна побудувати щасливу сім’ю? Чи потрібна взагалі родина в сучасному суспільстві?

На думку авторів, сім’я, безумовно, потрібна кожному. У родинному колі людина розвивається найбільш повно й усебічно. Саме в сім’ї створюється і поширюється простір любові.

Сім’я – це унікальний соціальний інститут, першооснова духовного, економічного та соціального розвитку суспільства. Вона пов’язана з усіма сферами життєдіяльності людини та охоплює всі рівні соціальної практики: від особистісного до державного, від матеріального до духовного. Повноцінне життя можливе лише в родині. Соціальний інститут сім’ї є основним у суспільстві, він формує наступні покоління та виховує інтелектуально розвинену, духовно й морально зрілу особистість, що забезпечує розвиток і процвітання кожного громадянина та всієї держави.

В умовах постійних демографічних і соціальних змін в Україні (зростання кількості розлучень, самотніх людей, перевищення смертності над народжуваністю) втрачаються сімейні цінності, руйнуються відносини, підвищується ризик розлучень, знижується вага виховної функції сім’ї.

Суттєво вплинули на українські сімейні цінності загальносвітові тенденції розвитку родини. До таких тенденцій можна віднести зростання індивідуалізму, загострення почуття незалежності, інколи вкрай спотворене бажання жити лише для себе, домінування власних егоїстичних інтересів і одночасне нехтування інтересами найближчих людей; перебудова в ієрархії цінностей сім’ї, які кардинально змінює її призначення й мету створення; закріплення в суспільній свідомості толерантного ставлення до різних видів сімейної поведінки, які зазвичай перекручуються й набувають форми «загальної вседозволеності»; пропагування різних форм статевих і соціальних ролей, що поширюється передусім серед молоді.

Варто також наголосити, що стан сучасної сім’ї є наслідком і причиною низки процесів, що відбуваються в суспільстві. Негативні суспільні явища, зокрема інфляція, соціальна і політична нестабільність, відсутність правових гарантій, невизначеність майбутнього і навіть сама ситуація соціальних змін, посилюють невизначеність людей. З іншого боку, сім’я як один з основних соціальних інститутів у своєму розвитку неминуче відображає суттєві тенденції розвитку всього суспільства. Таким чином, кожен її член не просто відчуває на собі потужний вплив усіх чинників суспільної динаміки, а й багато в чому визначає та відтворює ці фактори.

Кожна людина протягом свого життя, як правило, є членом двох сімей: батьківської, з якої вона виходить, і тієї, що створює сама. На життя в сім’ї батьків припадають періоди приблизно до юнацького віку. У період змужніння людина поступово набуває самостійності. Чим далі, тим більше життєвого, професійного й соціального досвіду накопичує особистість, і все більшу роль для неї відіграє сім’я.

Більшість людей не замислюється над смислом життя і вважає це питання сферою філософів. Не розуміти сенсу життя – це значить не бачити напрямку, в якому потрібно йти. Люди метушаться, змінюючи цілі й напрямки, витрачаючи при цьому роки життя, здоров’я, і рано чи пізно стикаються з життєвими негараздами.

У багатьох молодих подружжях чоловік або дружина вважає, що краще не знати правди, аби тільки не псувати відносини. У результаті нечесності стає все більше і, врешті-решт, вона виходить назовні. Лише чесний погляд на себе, на події та інших людей дозволяє побачити справжні причини проблем, а значить – знайти правильні рішення.

Частина людства бореться за виживання, за елементарні зручності, а дехто – за черговий мільйон. Але не ці люди визначають вектор еволюції, вектор розвитку. «Золотим мільярдом» майбутнього мають стати не лише обрані в ряду матеріально забезпечених, як це було протягом останнього століття. Тобто, не можуть лише матеріальна або навіть лише найбільш піднесена духовна мета становити сенс життя. Необхідне гармонійне поєднування всіх складових життя, у центрі яких знаходиться сама людина, котра породжує любов і творить щастя.

Суть життя потрібно осягати розумом і, що дуже важливо, реально живучи, тобто практично. Сенс життя слід пережити, тобто утвердити свій спосіб життя, як такий, що має сенс, розкриваючи свої найкращі чоловічі або жіночі якості.

Людина має усвідомлено будувати своє майбутнє й допомагати в цьому іншим. У процесі просвітницької роботи обов’язково повинні розглядатися питання сімейної освіти та розвитку людини в сім’ї, тому що саме в сім’ї формується майбутнє людини та людства.

У плеканні історичної пам’яті наших дітей, вихованні шанобливого ставлення до роду, сім’ї важливе значення має живе спілкування з найближчими людьми в колі родини у формі бесід і розповідей про далеких предків, рід, сім’ю, історію українського народу, рідного краю, села чи міста або селища. Для того, щоб успішно діяти, самому вихователеві необхідно добре знати історію, у тому числі історію української сім’ї (див. додаток до теми).

Аналітичні матеріали Щорічної державної доповіді Президентові України, Верховній Раді та Кабінетові Міністрів України про становище сімей і стан реалізації державної сімейної політики «Становище сімей в Україні» (за підсумками 2000–2009 років), свідчать, що за останні 10 років соціально-економічне становище сім’ї в Україні значно погіршилося. Це призвело до появи низки негативних явищ: низької народжуваності, збільшення випадків насильства в сім’ї, недостатнього рівня виконання батьківських обов’язків, що, відповідно, веде до великої кількості розлучень, збільшення числа неповних сімей, позашлюбної народжуваності, масового поширення соціального сирітства.

Сьогодні, як ніколи, у суспільстві усвідомлюється соціальна цінність сім’ї, її визначальна роль у формуванні та розвитку особистості дитини. Тому активізація виховного впливу на молодь у підготовці до створення власної сім’ї як важливого осередку українського суспільства є дуже важливим і нагальним питанням.

Відродити в сімейному житті численні народні звичаї, котрі становлять серцевину сімейно-побутової культури і мають потужний виховний потенціал, – одне з найважливіших і невідкладних завдань батьків, педагогів, усієї громадськості.

Від рівня духовної культури сім’ї залежить і рівень культури та вихованості дитини. Культура сім’ї насамперед визначається тим, чи шанують батьки своїх предків, один одного, чи бережуть честь свого роду, родини.

Сім’я – це найменший осередок народу, нації. Кожна родина має дотримуватися заповітів батьків і дідів: берегти рідну мову, вивчати історію свого народу, знати й розвивати національне мистецтво, жити за принципами народної моралі, краси. Традиції і звичаї кожної сім’ї повинні творчо трансформувати національну культуру.

Родинне виховання є могутнім джерелом народного світогляду, національного духу, високої моральності, трудового гарту, громадянського змужніння. Родина – це природний центр найглибших людських почуттів: тут народжується й поглиблюється любов до матері й батька, бабусі й дідуся, роду й народу, пошана до рідної мови, історії, культури.

Усвідомлюючи значущість сім’ї як соціального інституту життєдіяльності людини, ціннісної системи її творення, функціонування та розвитку, молоде покоління повинно бути готовим до майбутнього сімейного життя на основі родинних цінностей, подружніх і батьківсько-дитячих взаємин. Для досягнення цієї мети й створюється програмно-методичний комплекс «Сімейні цінності» для учнів старших класів, який згодом має стати системоутворювальною основою цілісної системи сімейного виховання дітей та учнівської молоді в Україні.

Навколо цієї основи повинна вибудовуватися виховна робота різних соціальних інститутів. Надзвичайно важливим є те, що в процесі оволодіння змістом навчальної програми актуалізуватимуться, узагальнюватимуться, систематизуватимуться та наповнюватимуться морально-етичним змістом сформовані в юнаків і дівчат ціннісні орієнтації створення майбутньої сім’ї, її функціонування та розвитку. І це закономірно, адже саме цей вік є віком морального самовизначення і формування світоглядних орієнтирів, саме цьому періоду належить особлива роль у засвоєнні основних цінностей майбутнього сімейного життя, саме в цьому віці інтенсивно формується самосвідомість особистості, її моральні якості, норми поведінки, відповідальність за свої вчинки, культура дружби, кохання й інтимних почуттів. У процесі реалізації цілісної системи сімейного виховання повинна бути сформована культурно розвинена, здорова, працездатна, гармонійна, самодостатня і відповідальна особистість, мотивована на створення щасливої сім’ї, здатна до усвідомленого народження і виховання дітей, тобто до забезпечення виконання сім’єю основних її функцій, передусім виховної та демографічної, що призведе до гармонійного розвитку суспільства, зростання економічних і культурних показників, радісного й щасливого життя членів родини.

Основною перешкодою в побудові щасливої сім’ї є значна безграмотність у цьому важливому й досить складному питанні. Для того, щоб сім’я була щасливою, потрібно постійно працювати над її якістю та над собою. Молоде покоління має усвідомлювати призначення людини на Землі, відповідати на питання: «Хто я?», «Чому я?», «Який сенс мого життя?», чітко відрізняти типові якості чоловіка від якостей жінки, правильно вибудовувати систему цінностей, усвідомлювати значення таких понять, як «щастя» і «любов», знати основні принципи і мотиви створення сім’ї, розкривати зміст понять «чесність», «свобода», «дружба», «рівноправність», «відданість», «сексуальність», «масштабність»; сформувати образ своєї майбутньої щасливої сім’ї, уявляти модель сучасної сім’ї та шляхи її постійного розвитку.

Упровадження навчальної програми варіативного курсу «Сімейні цінності» – це потреба часу і запит суспільства. У більшості випадків молоде покоління не має чіткого уявлення про те, яку сім’ю хотілось би побудувати, і головне – як це робити грамотно, аби будівля сімейного життя була стійкою й не захиталася під впливом життєвих труднощів, від зіткнення характерів, індивідуальних звичок та інтересів.

Сподіваємося, що навчальна програма варіативного курсу «Сімейні цінності» для 9-х класів загальноосвітніх навчальних закладів і практико- зорієнтований посібник «Сімейні цінності» забезпечить:



  • усвідомлення юнаками і дівчатами сімейних цінностей як моральної основи життєдіяльності кожної сучасної людини;

  • оволодіння учнями знаннями щодо створення та розвитку щасливої сім’ї, джерелом якої є любов;

  • поглиблення уявлень старшокласників про специфіку подружніх, родинних і дитячо-батьківських взаємин;

  • формування звичок і потреб використовувати в повсякденному житті стильові характеристики чоловічої і жіночої поведінки;

  • розвиток у старшокласників ціннісного ставлення до майбутньої власної сім’ї, її створення, процвітання на основі любові, поваги та згуртованості;

  • самовдосконалення і розвиток особистісних якостей, необхідних для майбутнього сімейного життя.

Значення сім’ї неоціненне. Від підтримки державою сім’ї, материнства, батьківства, дитинства вирішальною мірою залежить не тільки особисте благополуччя окремої людини, а й життєва міць народу, України. Адже духовно-моральне здоров’я кожної людини – то найважливіша запорука процвітання нації. Щастя в руках кожного з нас. І вирішальну роль у цьому відіграє сім’я

Додаток до теми
З історії української родини.

Про історію української родини написано вкрай мало. Ми ж репрезентуємо її настільки, наскільки цього потребує змістовний контекст цього посібника.

Сім’я виникла в часи родового ладу як групова. У ній всі чоловіки та жінки двох шлюбних родів були потенційними подружжями. Груповий (дуально-родовий) шлюб санкціонував свояцькі стосунки між родами, але не між особами. Будь-які статеві зв’язки всередині роду були суворо заборонені (екзогамні). Чоловік жив окремо, а не разом зі своєю дружиною, оскільки кожен із них належав до різних господарсько-побутових (родових) об’єднань. На той час чоловік був потрібен як фізична сила та як продовжувач роду. Діти належали до роду матері, яким вона і керувала. Це був час існування материнського роду (матріархат), що мав місце в історії всіх народів. Він прийшов на зміну первісного стада.

У межах великої сім’ї епізодично траплялися випадки парного співжиття, що поступово призвело до утворення більш-менш стійкої парної сім’ї, яка об’єднувала одну шлюбну пару. Парний шлюб був типовим для розвинутого патріархату. Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було короткочасним, за патріархату стало основною формою шлюбу.

Спочатку при парному шлюбі подружжя жило роздільно. Пізніше чоловік почав переходити в рід своєї жінки (матрилокальний шлюб), а потім – жінка в рід свого чоловіка (патрилокальний шлюб). Але рівень розвитку виробництва був ще вкрай низьким, через що парна сім’я ще не могла стати господарським осередком суспільства, бо не мала своєї власності. Таким осередком лишався рід або його підрозділ – велика материнська сім’я, яка об’єднувала кілька поколінь родичів за жіночою лінією і яку очолювала жінка-родоначальниця.

Отже, для первісного суспільства характерними були спочатку групова, а потім парна форми шлюбу. Під час розпаду цього ладу парний шлюб переростає в моногамію (одношлюбність). Перших два види шлюбу активно функціонували за матріархату.

Матріархат (від лат. матер (матріс) – «мати» і гр. архі – «влада») – ранній період у розвитку первісного ладу, який характеризується наявністю материнського роду і її голови матері, спочатку рівноправної із чоловіком, а пізніше – провідним становищем жінки в суспільстві. Це було зумовлено головною роллю жінки в тодішньому господарському житті людей – збиральництві, примітивному мотичному землеробстві, участі в гуртовому облавному полюванні та рибальстві, організації побуту, вихованні дітей. Тому на цей час припадає виникнення й особливе поширення культу жінки-прародительки та різних жіночих божеств.

Співжиття парами, яке при груповому шлюбі було досить короткочасним, за матріархату стало основною формою шлюбу. Однак, як уже зазначалося, сім’я при парному шлюбі ще не була самостійною господарською одиницею. Праця за матріархату була гуртовою, а власність – спільною, громадською.

На останній фазі історії первісного суспільства на зміну матріархату прийшов патріархат. Він передував виникненню держави та стимулював остаточний перехід від парної до моногамної сім’ї. Такий крок був зумовлений прогресом у господарській діяльності людей, у переході до тваринництва, плужного землеробства, рибальства, ремесел (особливої ваги набула обробка металів), що підготувало ґрунт для економічного життя кількісно менших родин, піднесло значення праці чоловіка. З’явилася сімейна власність – худоба, нерухоме майно, право на яку батько прагнув передати у спадок своїм дітям. Цей фактор у поєднанні з моногамним шлюбом зміцнює цілісність сім’ї, яка з розпадом родового ладу стає основним економічним осередком суспільства. Шлюб, як правило, стає монолокальним – подружжя входить до складу однієї сім’ї й одного господарства. Домінуюча роль чоловіка в господарстві, суспільстві, сім’ї зумовила ведення родоводу за батьковою лінією.

Сім’я в історії людства проходила певні віхи розвитку. Формування сім’ї як інституту в Україні, передісторія цього процесу теж пов’язані із функціонуванням групової, парної, а потім моногамної сімей.

Коріння історії власне української родини сягає глибини віків. М. Грушевський вважав, що форми сімейного союзу в Україні були досить виразними ще до утворення держави – в індоєвропейську епоху.

І. Крип’якевич пов’язує початок утворення сім’ї в українців із далекими предками слов’ян – антами (росами), які в V – VI ст. займали всю територію України – від хащ Полісся до Чорного моря, від Карпат до Дону. Держава антів проіснувала близько трьохсот років – від кінця IV і до початку VII ст. В історії України вона відіграла важливу роль, оскільки український народ уперше продемонстрував перед світом свою здатність до державотворення.

Суспільний лад антів, як і всіх слов’ян, був демократичним. Громадські справи вони вирішували спільно (колом). Рішення не приймалося, якщо хоча б один чоловік був із ним не згоден. При цьому той, хто не погоджувався, мав навести свої аргументи. Цей демократизм переносився і на сім’ю, рід як основу організації слов’ян.

Рід – це велика родина (відома в Україні під назвами «пепище», «служба», «сім’я», «дворище», «хутір»), яка проживала у своєму дворищі, відокремленій оселі. Рід мав спільне майно – ріллі, ловецькі терени, стада худоби, вів спільне господарство під проводом свого старшини. Це була суспільна група, невелика, але суцільна, пов’язана кровними зв’язками та спільними інтересами. За своїх членів рід солідарно заступався, обороняв їх від кривд.

Згодом, під впливом економічного прогресу, рід утратив суцільність і розпався на малі самостійні родини. Кожна родина вела своє окреме господарство, мала свій дім із господарськими будовами, своє поле, худобу тощо, але ліси, пасовиська, озера лишалися спільною власністю цілої оселі-громади. Проте пам’ять приналежності до роду не губилася. Давні родові традиції жили в родах боярських, шляхетських, міщанських, селянських, священицьких.

У старослов’янському роді, а пізніше в сім’ї дітей виховували в дусі працьовитості, поваги до старших, чесності, правдивості, любові до рідної землі, милосердя та доброти.

Майже в усіх народів на певному історичному етапі існувала велика сім’я. Залежно від ступеня розвитку господарства в одних народів раніше, а в інших пізніше вона розпадалася на малі індивідуальні сім’ї. Такий процес характерний і для України.

Велика родина набула значного поширення за часів Київської Русі. Сини не ділилися, хазяйнували спільно, жили разом. Порядкував господарством хтось із старших, найбільш досвідчений і кмітливий. Така тенденція спостерігалася в Україні і протягом наступних XIV–XVII ст. Поряд із великими родинами з’являлися малі індивідуальні сім’ї, кількість яких наприкінці XVIII ст. помітно зросла, а в XIX і XX ст. вони стали домінуючими.

Мала родина, що складалася переважно з батьків і неодружених та одружених дітей, в середньому об’єднувала п’ять-шість осіб. Були й родини з восьми-десяти, а то й більше осіб. Великі сім’ї побутували не лише за рахунок багатодітності, а й через те, що хтось з одружених дітей жив разом зі старими батьками. Така сім’я складалася вже з трьох поколінь. Головою в таких родинах спочатку був батько, який згодом, як правило, передавав господарство синові. Син, у свою чергу, зобов’язувався доглядати батьків до кінця їхнього життя.

Нерідко траплялося так, що велика сім’я жила разом доти, поки був живий батько. Після його смерті вона відразу ділилася на окремі малі сім’ї. Цей процес, що спостерігався в Україні до початку XX ст., був не випадковим. Головною причиною утворення великих (зведених) сімей був низький економічний рівень життя, непосильні податки, неспроможність бідних родин забезпечити нову сім’ю хатою та іншими господарськими будівлями. Окрім того, заможні господарі стримували розпад великої сім’ї, щоб уникнути розпорошення земельних угідь і господарського майна, таким чином утримуючи в господарстві дешеву робочу силу.

Та все ж таки природний потяг новоодружених до відокремлення брав гору. На XX ст. припадає інтенсивне формування малих сімей в Україні. Ця тенденція набувала розвитку ще й через певні економічні зміни – насамперед зростання міст і виникнення нових промислових об’єктів. Почала збільшуватися кількість тих, хто шукає заробітку на стороні, тобто відхідників, заробітчан, промислових робітників.

Із колишніх селян, особливо молодих людей, які переїхали працювати в міста, формувалися нові робітничі сім’ї, в яких тісно перепліталися елементи як сільського, так і міщанського побуту.

Такі загальні риси історії становлення та розвитку сім’ї в Україні. Проте з цього процесу не слід виключати наявності окремих регіональних ознак, причиною яких є певні історичні обставини, деяка своєрідність соціально-економічних, природничо-географічних, демографічних умов, а також політичних впливів. Адже ще на початку XVIII ст. розшматована колонізаторами Україна стала здобиччю інших держав. Лівобережжя, Слобожанщина і Запоріжжя потрапили під гніт царської Росії, а Правобережжя (Волинь, Поділля, Східна Галичина й частина Київщини) відійшло до панської Польщі, Буковина – до боярської Румунії, Закарпаття – до Угорського королівства, що спричинило неоднаковість рівнів соціально-економічного розвитку в цих регіонах.

Регіональні нюанси передусім виявляються в господарській сфері та побуті української родини, у святкових обрядах, шлюбних зв’язках тощо. Наприклад, чорнозем Поділля спрямовував українську родину до занять рільництвом, степи Слобожанщини – до розведення великої рогатої худоби, лісові угіддя Полісся й Карпат – до занять лісовим господарством.

Майже повна відсутність на Гуцульщині орної землі завжди ставила її мешканців у скрутне продовольче становище. Це змушувало кожну сім’ю інтенсивно займатися вівчарством, домашніми промислами та ремеслами, а то й шукати роботи в інших краях.

У зв’язку з цим на плечі жінок лягали додаткові господарські обов’язки. Їм доводилося займатися не лише хатніми справами, а й виконувати важку чоловічу роботу – заготовляти дрова, косити, ткати тощо. У дівчини-горянки, яка не вміла ткати, користуватися господарським інвентарем, були малі шанси вийти заміж. Тож не дивно, що гуцулку часто можна було побачити за ткацьким верстатом, верхи на коні, з бербеницями, сокирою чи косою. Залишаючись надовго вдома без чоловіка, жінка, ідучи на роботу, мусила брати з собою дитину, класти її в принесену та прикріплену до дерева колиску.

Регіональне розмаїття родинного життя українців досить багате. При цьому необхідно зазначити, що всі регіональні особливості перебувають у нерозривній етнічній єдності як одне з яскравих свідчень цілісності української нації, історичної неподільності українського народу з властивою йому спільністю системи родинного виховання дітей і молоді.

«Життя прожити – не поле перейти», – кажуть у народі. Людині повсякчас доводилося долати великі труднощі. Із самого початку виникнення сім’ї труднощі були пов’язані з освоєнням природи при мізерних знаннях, із застосуванням для праці примітивних знарядь виробництва. На сім’ю постійно чекали біди й небезпеки – хвороби, холод, голод, напади інших племен. Усе це мало місце в доісторичні часи. Цілком очевидно, що українське слово «виховувати» походить від слова «ховати». У первинному його тлумаченні воно означало: «якщо хочеш мати дитину, мусиш вміти своєчасно і вдало її заховати (виховати) від будь-якого лиха». Згодом це слово набуло сучасного змісту. Цей фактор є й до сьогодні причиною надмірної материнської любові, котра супроводжує «дитину», коли тій уже далеко за 18 років, часом стримуючи таким чином її розвиток як особистості.

Проблема збереження сім’ї та захисту дітей не втрачає своєї актуальності в усі наступні періоди історії. При цьому родина видозмінювалася відповідно до історичних умов. Скажімо, міжплемінну ворожнечу IV – VIII ст. в Україні заступили князівські міжусобиці й війни часів Київської Русі (IX – XIII ст.). Тяжкі наслідки для українських родин мали розбійницькі напади кочівників – печенігів (VIII – IX ст.), половців (XI – XIII ст.), турецько-татарських людоловів (XV – І пол. XVIII ст.), які грабували та палили села, убивали їх жителів, забирали в неволю юнаків і дівчат. Кримські й турецькі ринки були переповнені українськими бранцями.

Багато горя українським родинам завдавали неврожайні роки, спалахи епідемій. Давалася взнаки й соціальна несправедливість, кріпаччина, рекрутчина, митарства бідняків по панських фільварках.

Коли кривди та образи переповнювали чашу терпіння, вибухав народний гнів, трудівники об’єднувалися на боротьбу за право на гідне життя, краще майбутнє для своїх дітей та онуків.

Доля української родини тісно перепліталася з історичною долею України, яку народ зворушливо-любовно називав, як і діти називають матір у сім’ї, ненькою: «Україна-ненька». Коли український народ мав свою державність, то й умови для розвитку сім’ї, батьківської етнопедагогіки, національної родинно-побутової культури були сприятливими. Це можна побачити, дослідивши історію, наприклад, у середині XVII ст. Україна тоді набула державності, вибудовувала найдемократичніше на той час суспільство, створила першу у світі демократичну конституцію, укладала політичні й економічні договори з іншими державами, упевнено стала на шлях товарного виробництва. Наші науковці тільки зараз відкривають для себе і для світу ці визначні потенції української історії, що була золотим віком української родини, своєрідним національним Ренесансом.

Втрата Україною державності лягла важким тягарем на українську родину, яка зазнавала потрійного гніту з боку колонізаторів – соціально-політичного, національного, релігійного. Для поборення лютого наступу асиміляторів української культури доводилося докладати величезних зусиль. Зверхницька політика колонізаторів гальмувала економічний розвиток України, обезземелювала селян, позбавляла український народ права користуватися природними багатствами своєї землі, розорювала селянські господарства, прирікала мільйони українських родин на безправність, злидні, темряву. Непоодинокими були випадки, коли становище сім’ї доходило до трагізму.

Наприкінці XIX ст. сотні тисяч українців із Галичини, Лемківщини, Буковини та Закарпаття потяглися в пошуках кращої долі до США, Канади, Аргентини, Бразилії, Австралії.

За часів буржуазної Польщі через безправне економічне становище та національно-політичне гноблення еміграція українців продовжувалася.

Лише друге і третє покоління українських емігрантів зуміли досягти певної економічної стабільності і стали допомагати своїм рідним в Україні.

Нині лише в Канаді проживає до мільйона українців. Чимало вихідців з України стали там відомими підприємцями-бізнесменами, науковцями, письменниками, художниками, артистами, громадсько-політичними й культурно-освітніми діячами.

Непоправних утрат сім’ї завжди завдає війна, а їх на першу половину
XX ст. припало аж три. Кожна з них – це десятки мільйонів убитих і покалічених, сотні тисяч вдів, сиріт, рано посивілих матерів, незаміжніх дівчат, тисячі спалених людських осель, розорених господарств, сотні зруйнованих міст.


За кількістю людських жертв і матеріальних втрат Перша світова війна (1914 – 1918) перевищила всі разом узяті війни за попередні 125 років. На фронтах цієї війни загинуло близько 10 млн. осіб, поранено – понад 20 млн., померло від епідемій та голоду – 10 млн. Лише в Україні було забрано на фронт майже 4 млн. селян і робітників. Особливо постраждали господарства трудового селянства Галичини й Буковини, територія яких увесь час була театром воєнних дій.

Іще не встигли затягнутися рани від Першої світової війни, як розгорілася війна громадянська (1918 – 1920). І знову загиблі, каліки, сироти, жебраки та безпритульні, вдівство й скорбота жіноча та материнська, холод і голод, розруха. Виснаження сім’ї воєнними лихоліттями доходить до крайньої межі. Тому перехід до відбудови народного господарства (1920 – 1925) в трудовій сім’ї в Україні сприймався як надія на мирне, плодотворне життя.

Однак поступ в історії української родини незабаром був призупинений свавіллям і репресивними діями проти народу з боку тоталітарного сталінського режиму. Сім’я як соціальний інститут теж зазнала негативного впливу через поширення шкідливих теорій, що продукували легковажне ставлення до родини і застосовуваний сталіністами геноцид проти українського народу.

У 30 – 40-х роках відбувалося тотальне знищення в Україні національної інтелігенції, духовенства, жорстокий наступ на селянство, а водночас і на родинну етнопедагогіку. Бо споконвіку творцем і носієм традиційних морально-етичних норм сімейного життя була саме селянська родина. Примусова суцільна колективізація, грабіжницькі продрозверстки, нескінченні арешти й депортації селянських родин руйнували хутори та одноосібні господарства, розоряли села. Україна втрачала своїх потомственних хліборобів, які всім серцем і душею були прив’язані до землі, прищеплювали любов до села й сільського господарства своїм дітям.

Злочинницьким діям сталіністів проти української сім’ї й народу не було меж. Світ сколихнула трагедія навмисно організованого ними голодомору на чорноземній Східній Україні в урожайний 1933 рік, жертвами якого стало понад 7 млн. осіб. Від голоду пухли й у тяжких умовах вмирали і старі, і малі, цілі родини й села.

Безліч жертв принесла злочинницька політика вишукування «ворогів народу», внаслідок якої чинилися розправи над мільйонами невинних, чесних людей. І від цього знову ж таки страждали сім’ї, жінки, матері, діти. А держава створювала спеціальні дитячі будинки для дітей репресованих батьків, «ворогів народу». Тож не дивно, що за 23 довоєнні роки в Україні не було приросту населення, хоча за кількістю народжуваних дітей вона посідала перше місце в Європі.

Окрім цього, сталінізм розтлівав сім’ю духовно, культивуючи родинну зраду – «класову» взаємоненависть між членами родини, доноси, тобто замахувався на «святая святих» народної моралі – подружню вірність, родинну (кровну) спаяність, взаємну любов і солідарність, єдність поколінь.

Суворим іспитом для української родини була Велика Вітчизняна війна (1941 – 1945). Україна опинилась у її вогні й окупації ворога з перших днів нападу німецьких фашистів на Радянський Союз. Тисячі сімей були знищені, а мільйони людей втратили своїх близьких. За останніми офіційними даними, під час війни загинуло 27 млн. радянських людей. Україна ж утратила за час війни понад 13 млн. осіб. Майже кожна родина оплакувала загибель своїх рідних чи близьких. У багатьох сільських жителів були зруйновані хати, а майно розграбоване. У містах було знищено половину всієї житлової площі. Чимало радянських людей загинуло в гестапівських катівнях і концтаборах.

Війна увірвалася в життя кожної сім’ї розлукою з рідними та близькими, суворим побутом, нестатками й стражданнями. Безліч родин було покалічено війною: овдовілі жінки, осиротілі діти, батьки, які втратили своїх синів і дочок. Але й за таких страшних умов з особливою силою проявилася життєва стійкість і високі моральні та громадянські якості української родини. Саме у воєнні роки в Україні актуалізувалася народна традиція, за якою сім’ї добровільно беруть до себе на виховання дітей-сиріт. Свідченням незламної духовності тодішньої родини є героїзм, який проявляли сини та дочки, батьки й матері України на фронті і в тилу, а також у відбудові зруйнованого війною народного господарства в післявоєнні роки.

Труднощі повоєнних нестатків поглиблювалися реаліями сталінських репресій і свавіллям: безпідставні арешти та фізичні розправи над невинними людьми, депортації родин, сіл, а то й цілих регіонів… Так, перед війною до Сибіру із Західної України вивезли близько півтора мільйона людей. Після війни ця політика продовжувалася. Дітей, жінок, старих також не щадили.

До того ж тривав нищівний натиск на село – як через насильницьку колективізацію в Західній Україні (в інших областях вона була здійснена раніше), так і через знесення хуторів і сіл унаслідок примусового переселення селян на Східну Україну. Тільки на Івано-Франківщині в 50–60-х роках з лиця землі було стерто до півсотні сіл.

У зв’язку з так званим «вирівнюванням» західного кордону вздовж «лінії Керзона» в 1945 р. були депортовані зі своїх споконвічних земель і розпорошені по різних місцях Львівської, Тернопільської та Миколаївської областей лемки – етнографічна група українців, які здавна жили на обох схилах Східних Бескидів (у Карпатах між річками Сяном і Потрадом і на Захід від Ужу), унаслідок чого втратила свою самобутність лемківська сім’я.

Із різними перешкодами стикається українська родина й у наступні десятиліття. Не здійснилися сподівання хрущовської «відлиги». Розчарування застійних років. Гіркота від втрати синів на війні в Афганістані. Страх за майбутнє дітей на тлі катастрофи на Чорнобильській АЕС. А на додаток маємо бездушну хімізацію і меліорацію, лейкемію, СНІД та інші хвороби, кислотні дощі… Через таке невігластво й безвідповідальність страждає природа, а разом із нею і люди й наші безневинні діти. До цього можна добавити існуючі проблеми якості продовольства, проблеми екології тощо.

Як бачимо, історичний шлях української родинної педагогіки був нелегким. Та навіть за найважчих обставин наш народ не втрачав життєвого оптимізму, зберіг сім’ю, поставивши на її сторожі українські народні звичаї і традиції.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка