Навчання іноземних мов у загальноосвітніх закладах підручник для студентів вищих навчальних закладів



Сторінка2/26
Дата конвертації21.03.2016
Розмір4.63 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26

ЧАСТИНА І

Теоретичні основи навчання іноземних мов у школі



Розділ 1. Іноземна мова як навчальний предмет у середніх навчальних закладах

§ 1. Соціальний контекст сучасної системи навчання ІМ

Характерною ознакою сучасного етапу розвитку українського суспільства, яке разом із світовою спільнотою переживає процеси глобалізації економіки та інтеграції у різних сферах життя, є зростаюча потреба і зацікавленість у вивченні іноземних мов з боку державних освітніх установ, підприємств, студентів, учнів та їхніх батьків. Повсякденною реальністю став той факт, що для здійснення професійної діяльності від фахівця вимагається вільне володіння однією або кількома іноземними мовами.

На запитання “Що Вам дає вивчення іноземної мови?” молоді громадяни України дають різноманітні позитивні відповіді. Одним це дає можливість отримання якісної освіти за кордоном, збільшення шансів на ринку праці і переваги у працевлаштуванні. Другим це відкриває доступ до нових інформаційних технологій, до культурних цінностей інших народів. Треті задовольняють таким чином свої потреби у спілкуванні з діловими партнерами, ровесниками, закордонними друзями під час ведення спільних проектів, культурних обмінів, туристичних подорожей, стажування за кордоном, встановлення міжособистісних контактів з носіями мови. Четверті отримують можливість самореалізації і просто задоволення від успіху в опануванні складного предмета.

Про у с в і д о м л е н н я актуальності і престижу вивчення іноземних мов (ІМ) на рівні окремої особистості, суспільства і держави свідчить не лише наявність в нашій країні багаточисельних мовних курсів, орієнтованих на різних соціальних замовників, починаючи з дитячого садочку, але в першу чергу активна, цілеспрямована державна політика реформування освіти в галузі іноземних мов. Стратегічним напрямком оновлення змісту освіти в цій галузі стала розробка Державного освітнього стандарту з іноземної мови (1998 р.) як складової частини Державного стандарту загальної середньої освіти на засадах науковості, демократизаціїї, гуманізації, гуманітарізації освіти, її інтегративності, багатокультурності і варіативності.1 Державний стандарт початкової загальної освіти (2000 р.) та Державний стандарт базової і повної середньої освіти (2003 р.) були затверджені з метою реалізації Національної доктрини розвитку освіти і виконання Закону України “Про загальну середню освіту” та Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа). Вони визначають Базовий навчальний план відповідно для початкової та основної і старшої школи.

Базові навчальні плани дають цілісне уявлення про структуру загальної середньої освіти, окреслюють освітні галузі та розподіл годин між ними, визначають гранично допустиме навантаження учнів та загальну кількість навчального часу.

Крім базового навчального плану Держстандарт містить характеристику обов’язкового мінімуму змісту навчання з кожної освітньої галузі і обов’язкові результати навчання на різних ступенях навчання (в нашому випадку це вимоги до базового рівня володіння учнями іншомовним спілкуванням), які є єдиними, стабільними (інваріантними) для всіх типів навчальних закладів системи загальної середньої освіти і тому основоположними для розробки навчальних програм і підручників з іноземних мов.

Саме в цих нормативних документах зафіксоване нове ставлення держави до предмета “Іноземна мова”. Іноземна мова входить до освітньої галузі “Мови і літератури”, змістовими компонентами якої є також українська мова, українська література, мови і літератури національних меншин України, зарубіжна література.

Поняття “освітня галузь” більш об’ємне, ніж традиційне поняття “навчальний предмет”. Воно дозволяє розширити предмет вивчення ІМ: ним є не лише ІМ як система, але й мовленнєва діяльність цією мовою, культура народу-носія мови, а також певні мовні, лінгвокраїнознавчі та країнознавчі знання [47, с.5].

Включення ІМ до освітньої галузі “Мови і літератури” однозначно підвищує статус ІМ в рамках шкільної середньої освіти і підкреслює спільне значення всіх мов у розвитку та освіті учнів, а також створює умови для взаємопов’язаного навчання всіх мов і для варіативності у навчанні предмета “Іноземна мова” (кількість навчальних годин може коливатись залежно від типу закладу, особливостей регіону, індивідуальних потреб учнів).

Згідно з Базовим навчальним планом навчальний предмет “Іноземна мова” є обов’язковим для вивчення вже з 2-го класу початкової школи (І ступінь: 1-4 кл.). Для цієї ланки загальноосвітньої школи планом передбачено 2 години на тиждень. В основній школі (ІІ ступінь: 5-9 кл.) для вивчення ІМ відводиться 3 години на тиждень. На старшому ступені навчання в школі (ІІІ ст.: 10-12 кл.) вивчення ІМ може відбуватись на двох рівнях: в загальноосвітніх класах навантаження складає 2 год. на тиждень, в профільних класах: негуманітарний профіль – 2(3) години, гуманітарний профіль -3(5) годин.

Особливістю основної школи є введення з 5-го класу другої іноземної мови, навчання якої триває до 12-го класу згідно з Концепцією навчання другої іноземної мови в загальноосвітніх закладах (2005 р.).

Отже, і на рівні особистості, і на рівні держави сьогодні визнається, що знання іноземних мов є “важливою передумовою для особистих, культурних, професійних та економічних контактів” [148] у сучасному багатомовному, полікультурному, інформаційно розвиненому і мобільному світі. Визнання цього положення зумовлює нове формулювання практичних, освітніх, розвиваючих та виховних цілей навчання ІМ. Головною метою навчання ІМ в середній школі вважається “розвиток здібності учнів використовувати іноземну мову як інструмент у діалозі культур і цивілізацій сучасного світу” [49]. Це означає з одного боку, що тільки вміння говорити, слухати, читати і писати іноземною мовою недостатні для здійснення повноцінної міжкультурної комунікації, бо вона вимагає країнознавчі знання з географії, історії, культури та лінгвокраїнознавчі знання (засоби вираження мовленнєвої та немовленнєвої поведінки носіїв мови) і, головне, здібності та готовність людини здійснювати соціальну взаємодію з представниками нового, відмінного соціуму. З іншого боку, саме засобами іноземної мови можна здобути ці знання і сформувати потрібні вміння.

Розуміння іноземної мови як “інструмента у діалозі культур” змушує шукати й нові підходи щодо організації процесу навчання іноземних мов. Він має будуватися як процес пізнання учнями нової, іншої культури (так звана “культуросообразна модель” навчання ІМ) [115]

Слід зазначити, що реформування української освіти у галузі іноземних мов співзвучне із загальносвітовими тенденціями і у цілому відповідає Рекомендаціям Ради Європи (РРЄ) з мовної освіти (2003). Згідно з цим документом розмаїтість мов і культур у Європі проголошується цінним спільним джерелом, яке потребує захисту і подальшого розвитку, а вивчення сучасних європейських мов – засобом об’єднання європейських держав. Усвідомлення, визнання і проголошення цінності розмаїтної мовної спадщини є дуже важливим прогресивним кроком світової спільноти. Саме розмаїття мов і багатомовність індивіда, себто володіння, як мінімум, двома нерідними мовами, складає філософію міжкультурної взаємодії у будь-якому мультилінгвальному і полікультурному суспільстві [37, с.24]. Визнання цінності всіх мов у розбудові спільного європейського дому означає підтримку не лише мов міжнародного або міждержавного спілкування (англійської, російської, іспанської, німецької, французської, арабської), але й захист і розвиток регіональних мов і мов меншин (наприклад, угорської чи кримськотатарської в Україні).

В РРЄ зазначається, що всі сучасні мови, незалежно від їхнього статуса – міжнародного, державного чи регіонального, – виконують, насамперед, такі суспільні функції:

Готують особистість до зростаючих потреб міжнародної мобільності і тіснішої співпраці в галузі освіти, культури, науки, торгівлі і промисловості;

полегшують спілкування та взаємодію (співпрацю) між народами з різними рідними мовами;

сприяють взаємному пізнанню, збагаченню та розумінню, а також вихованню терпимості і поваги до особистості та її культурних відмінностей;

забезпечують доступ до світового відкритого інформаційного простору [58, с.2-3].

Зростання освітнього, виховного і розвиваючого потенціалу іноземних мов у житті суспільства і окремої людини, а також наявність реально існуючого багатомовного і полікультурного середовища в усіх еврокраїнах, дозволили авторам РРЄ сформулювати ідею плюрилінгвізму щодо навчання мов. Поняття “плюрилінгвізму” означає не стільки кількісне розширення індивідуального мовного досвіду особистості, скільки формування інтегрованої комунікативної компетенції індивіда, в якій всі мови існують не ізольовано, а у взаємодії одна з одною і є складниками “лінгвістичного репертуару” людини [58, с.4-5].

Україна теж належить до кола мультилінгвальних (багатомовних) держав. Для прикладу: у 1999/2000 навчальному році 67% учнів середніх навчальних закладів навчались українською мовою, 32% учнів – російською, 27,5 тис. учнів – румунською, 21,3 тис. учнів – угорською, 7,2 тис. учнів – молдавською, 4,3 тис. учнів – кримськотатарською, 1,2 тис. учнів – польською мовою [1, с.308 ].

Конституцією України гарантується вільний розвиток, використання і захист як державної української мови, так і російської і інших мов національних меншин України (ст. 10). Свідоцтвом тому є ратифікація Україною у 1999 році Європейської хартії регіональних мов та мов меншин.

Таким чином, починаючи вивчати іноземну мову, учні українських шкіл вже володіють, як правило, рідною мовою і державною мовою (якщо рідна мова – не українська) або рідною українською і нерідною (здебільшого російською). Учні мають також досвід взаємодії з представниками інших культур (особливо у прикордонних областях) і досвід використання рідної і нерідної мов у повсякденному спілкуванні (наприклад, через фактор присутності російської мови в українських ЗМІ). Наявність багатомовного оточення сприяє усвідомленню учнями рівноцінності всіх мов і важливості їхнього вивчення і розвиває в них потребу і готовність до знайомства з новими нерідними (іноземними) мовами.

§ 2. Специфіка предмета “Іноземна мова”


На специфіку навчання ІМ впливають не лише соціально-економічні, політичні, соціокультурні фактори, але й особливості самого навчального предмета “іноземна мова”, його відмінності від інших предметів шкільного ціклу. Більшість шкільних предметів є основами відповідних наук, наприклад: історія, фізика, біологія. Мета навчання цих предметів полягає в тому, щоб закласти в свідомість учнів правильні уявлення, поняття, закони про об’єктивну реальність, інакше кажучи, щоб учні засвоїли з н а н н я з відповідного предмета.

Інша група шкільних предметів таких, як малювання, музика, фізкультура мають на меті перш за все формування практичних н а в и ч о к і в м і н ь учнів в певній сфері людської діяльності.

Зазначені групи предметів виконують насамперед загальноосвітні, виховні і розвиваючі функції у навчальному процесі.

Об’єктом навчання на уроках іноземної мови виступає не наука про мову, а мовлення і мовленнєва діяльність індивіда. В цьому смислі іноземна мова як навчальна дисципліна є, за влучним виразом І.О.Зимньої, “безпредметною”, оскільки предметом мовлення можуть бути питання з будь-якої сфери людської діяльності, адже мовлення заради самого мовлення майже не існує.

На уроках іноземної мови учні, звичайно ж, засвоюють певні знання про мову у вигляді мовних правил, однак це не виступає самостійною, кінцевою метою. Усвідомлення мовних явищ потрібно настільки, наскільки це допомагає здійснити головну мету – навчитись с п і л к у в а т и с ь даною іноземною мовою, тобто взаємодіяти з представниками інших лінгвосоціумів. Учні навчаються практичного користування мовою як новим засобом вираження думки про навколишній світ, закономірності якого вони вивчають в рамках інших шкільних предметів. Головна задача вчителя ІМ – сформувати навички і вміння використання іншомовних засобів для здійснення комунікації (передачі і сприймання інформації) іноземною мовою і вирішення при цьому певних практичних потреб. На передній план виступає, таким чином, практична, а саме комунікативна мета навчання, на що вказували ще Л.В.Щерба і І.В.Рахманов [120, с.8]. Освітня і виховна цілі реалізуються у процесі виконання комунікативних завдань.

Отже, навчальний предмет “іноземна мова” не можна віднести ні до першої, ні до другої групи шкільних предметів.

Певні спільні риси цей предмет має з навчальною дисципліною “рідна мова”, оскільки об’єктом засвоєння і там і там є мова у своїй загальній сутності як засіб вираження думки, як засіб людського спілкування. Невипадково ці два предмети включено до однієї освітньої галузі “Мови і літератури”. На уроках рідної мови учні також засвоюють комунікативну функцію мови і набувають вмінь усного та писемного мовлення. Але контрастивний аналіз процесів оволодіння рідною та іноземною мовою, найбільш повно представлений в “Общей методике...” под ред. А.А.Миролюбова і у психологічних дослідженнях І.О.Зимньої [1989, 1991], свідчить про те, що ці два процеси відрізняються за співвідношенням цілей у навчальному процесі і шляхами досягнення цих цілей.

Комунікативна мета навчання рідної мови у школі не є провідною, оскільки діти ще до школи набувають певних навичок і вмінь усного мовлення і можуть спілкуватись даною мовою. Тому практична мета полягає в удосконаленні вже існуючих навичок і вмінь усного мовлення, формуванні вмінь читання і письма, розвитку культури мовлення і стилістичної виразності мовлення.

Інша справа – предмет “Іноземна мова”. Учні починають оволодівати ним з “нуля”, вони не вміють ні говорити, ні розуміти її в усній чи в письмовій формі.

Якщо розглядати процес оволодіння ІМ в природному мовному оточенні (скажімо, вивчення українцями німецької мови в Німеччині), то тут саме це оточення справлятиме позитивний вплив на оволодіння мовою. Людина “змушена” чути іноземну мову і користуватися нею не лише в навчальній аудиторії, але й в усіх ситуаціях повсякденного життя: на вулиці, у транспорті, у магазині, на почті, у лікаря, у театрі і кіно, при перегляді телепередач і читанні газет і т.п. Досягнення своїх потреб у практичному житті і в спілкуванні вона може реалізувати лише через цю мову, спочатку, як правило, “ламану”, а згодом все більше наближену до її еталонних зразків. Мотивація спілкування тут є цілком природною.

При оволодінні ІМ у навчальних (штучних) умовах вдалі від країни, мова якої вивчається, природне мовне оточення і безпосередній контакт з носіями даної мови і культури відсутні. Учень може спілкуватись іноземною мовою лише під час уроку, якщо вчителеві вдається наблизити урок до реального мовного спілкування, створити своєрідну модель іншомовного середовища. Шляхом застосування різних видів зорової, слухової, зоро-слухової наочності, створення мовленнєвих ситуацій, схожих на реальні, учитель немов би виводить учнів за стіни класу, перетворивши себе в носія мови, а учнів – у своїх співрозмовників. Тут певним чином створюється і мотивація оволодіння ІМ, оскільки учні захоплені новою діяльністю, в якій вони можуть успішно виконувати різні дії лише за умов володіння хоча б невеликою кількістю іншомовних засобів. Учитель, створивши таке віртуальне іншомовне середовище із самого початку і підказавши учням природну мотивацію (навчитесь розмовляти з англійцями, німцями, розуміти їхні пісні, співати їх, зможете листуватись із закордонними ровесниками, користуватись Інтернетом, читати Агату Крісті чи Гете в оригіналі), мусить підтримувати його протягом всього курсу навчання.

Ця задача надзвичайно складна, вона вимагає від учителя великих організаторських, артистичних, комунікативних здібностей, а від учнів – напруженої праці для засвоєння нових звуків, слів, граматичних форм, що можливо лише в інтенсивному вправлянні.

Таким чином, процес оволодіння учнями іноземною мовою на відміну від оволодіння ними рідною мовою або нерідною (іноземною) мовою в природному мовному середовищі є свідомим, цілеспрямованим і керованим з боку вчителя процесом вивчення ІМ. При чіткому і планомірному управлінні вчителем процесом спілкування учні свідомо засвоюють і використовують іншомовні засоби і правила. Навчання іншомовного спілкування (діяльність вчителя) і оволодіння іншомовним спілкуванням (діяльність учнів) відбуваються в ході саме спілкування.

Досягнення кінцевої мети – навчити спілкуватись даною ІМ – не можна розглядати як задачу лише останнього етапу шкільного курсу, скажімо 10-12 класів, коли в учнів вже накопичено певний запас мовних засобів. Основним шляхом до досягнення цієї мети повинен бути процес спілкування з самого початку, коли учні ще не володіють мовними засобами. Сам процес оволодіння ними повинен бути схожим на природне спілкування.

Отже, специфіка і найсуттєвіша трудність предмета “іноземна мова” полягає в тому, що спілкування даною мовою є одночасно і метою, і засобом навчання, і кінцевим результатом, і шляхом до нього.

Питання для самоконтролю


  1. Які державні документи визначають розвиток сучасної системи навчання ІМ?

  2. До якої освітньої галузі включено предмет “іноземна мова” і які переваги це має для навчання ІМ?

  3. В якому документі сформульована ідея плюрилінгвізму і що вона означає?

  4. Які фактори впливають на специфіку навчання ІМ?

  5. В чому полягає специфіка предмета “іноземна мова”?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   26


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка