Нестор махно (1888-1934) Валерій Волковинський Нестор Махно: легенда І реальність



Сторінка12/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.66 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

— Чого вам треба?

Побачивши, що той уперто витримує його погляд, наблизився ще на крок:

— Хто ви такий?

Коли Арбатов розповів, хто він і для чого прийшов, Махно, раптом перебивши його, запитав:

— Скажіть! Ось ви жили у тому самому місті, де я був два рази... Невже мої люди і справді так вбивали, як про це згодом писали та й пишуть зараз?

Розгублений журналіст вирішив змінити напрям розмови:

— Несторе Івановичу, минулого торкатися не будемо... Поговоримо про майбутнє. До речі, які у вас плани?

Махно скривився й повільно мовив:

— Питання дуже делікатне... Плани у мене розроблені і готові. Але доти, доки я перебуваю в неволі, ні про що реальне говорити не зможу.

— Але ж суд вас виправдав, — намагався розговорити співбесідника гість. — Отже, так чи інакше, але невдовзі вас повинні звільнити?

Зиркнувши на присутніх представників польської влади, Махно голосно сказав:

— Хоча, відверто кажучи, поляки мені нічого поганого не зробили і своїм судом довели, що на світі ще існує суд чесний і незалежний, та й режим мене не дуже гнітить, адже є у мене книжки, цигарки, але все ж таки я в неволі, і вже багато місяців. У нас у в'язниці народилася дочка Люся (насправді дочку Махна звали Оленою. — В. В.), і спасибі за те, що дружина й дочка живуть тепер вже на волі.

Колишній білологвардієць не втримався від запитання, яке багато разів порушувала денікінська преса:

— А чи правда, що ваша дружина — єврейка? Махно криво посміхнувся і, махнувши рукою, сказав:

— Знаю, з якої пісні співаєте: з статті Герасименка, вміщеної в якомусь часописі. Так ось... справа у тому, що статтю цю я читав і книга лежить у мене в камері. Герасименка я зовсім не знаю, але обурює вона мене до нестями. Писали б що-небудь у бульварних газетках, але вигадувати гидоту і ще вміщувати всяку неправду в часописі — це просто безчесно. Мені-то все одно, але якщо колись до моєї постаті хто-небудь звернеться, прикро буде, якщо він натрапить на нісенітниці і брехню, створену писаками на зразок Герасименка.

Витягнувши з простягнутої Арбатовим коробки цигарку, Махно наблизився до запаленого ним сірника і, затягнувшись, продовжив:

— Мою дружину звуть Галина Кузьменко. Вона народилася в селі Піщаний Брід Єлисаветградського повіту Херсонської губернії. Раніше вважалася православною, але тепер вона, як і я, не належить ні до якої віри і значиться атеїсткою. Зійшлися ми у селі Гуляйполе, де Галина була вчителькою в чоловічій та жіночій гімназіях. У в'язниці, вже тут, народилася дівчинка, яку ми не хрестили і над якою ніяких релігійних обрядів не здійснювали. Дівчинка ніде не записана і ніяких документів не має...

Арбатов вирішив задати питання, заради якого прийшов до цього похмурого закладу. Він перервав "батька" й сказав:

— А що було б, якби ви, Несторе Івановичу, раптом опинилися, як ви кажете, на волі? Махно збудженно сказав:

— Якби я опинився на волі, то за будь-яку ціну прагнув би потрапити на Україну, бо основне завдання моє і моєї організації — безпосереднє ведення боротьби з більшовиками. І навіть зараз там успішно діє моя двадцять четверта Маріупольська група, якою командує отаман Кожин.

— Я, — продовжував він, — більшовикам не вірю, бо навіть тоді, коли я уклав з ними перемир'я залишаючи за собою право на ведення політичної, не збройної, боротьби з більшовиками, вони одночасно вбивали, як звірів, моїх братів і сестер, тих людей, які брали участь у моїх загонах. Більшовики десятки разів намагалися мене знищити. Вони підбирали найбільш небезпечних злочинців, дарували їм життя і, засилаючи їх до моїх загонів, забезпечували документами і грошима, доручаючи їм мене вбити. Але поки це їм не вдалося, і навіть у вашому місті я виявив у моїй же армії більшовицьку організацію, і там же були розстріляні Полонський з компанією, які спеціально прибули з Москви, щоб увійти до моєї армії.

Я — непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, і я доти не припиню різати комунарів, доки на Україні не буде надана можливість легально діяти іншим партіям. Весь більшовизм у Росії набув певного розбійницького характеру і, тримаючись на розстрілах і багнетах, не має ніякого коріння у масах. Так чи інакше, рано чи пізно більшовизм приречений на вкрай жорстоку криваву загибель!

Журналіст поставив ще одне запитання:

— Скажіть, Махно... Чому ви боретеся з більшовиками тільки на Україні, а не переходите й у Радянську Росію?

— Там, у Росії, я не зміг би діяти так успішно, як на Україні, де я завжди знаходжу найширшу підтримку в селянській масі. Варто мені завтра з'явитися на Україні, як через три дні в мене знову буде армія і... тремти, комуно! А коли комуна загине взагалі — передбачати складно. В усякому разі я вважаю, що комунізм у Росії можна знищити воєнним шляхом... Я вважаю, що більшовики сплюндрували нашу революцію і, тримаючись на терорі, готують собі вкрай жахливий кінець...

Махно глибоко втягнув у легені тютюновий дом і, сухо кашлянувши, сказав:

— Цей кашель я привіз ще звідти... з каторги... Легені мене трохи турбують, але взагалі я здоровий і готуюсь до боїв на Україні, де на мене чекають і де селяни в один голос твердять: "Приїде батько Махно — і буде бій!"

Він рвучко встав з стільця і, кульгаючи, заходив по кімнаті, уривчасто кидаючи слова:

— Буде бій!.. Буде кров!.. Буде багато крові!..

Намагаючись заспокоїти розлюченого "батька", Арбатов обережно мовив:

— А хіба не можна боротися так, щоб було якнайменше крові?

Махно зупинився і, витримавши коротку паузу, ніби подумавши, сказав:

— Я прагнутиму боротися так, щоб було якнайменше зайвої крові! Але кров поллється і поллється рікою.

Після цих слів представник польської влади, що сидів осторонь, запропонував закінчити бесіду.

Махно підійшов до Арбатова і чітко й повільно мовив:

— То ви так і напишіть. Я, Нестор Махно, — непримиренний ворог партії комуністів-більшовиків, що найганебнішими справами спаскудили російську революцію, і моя боротьба з ними тепер буде найжорстокішою і нещадною. Поки ж що головне для мене — воля. А там боротьба і кров. Бо де боротьба, там має бути і кров.

Міцно потиснувши руку журналістові, Махно побажав йому "всього найкращого" і зник за важкими дверима.

1 грудня 1923 року Махно разом зі своїм захисником Щарковським крокував варшавськими вулицями до будинку суду, де мав підписати деякі документи. Численним журналістам, які оточили його щільним кільцем, він охоче розповідав, що невдовзі від'їздить з дружиною і дочкою до невеликого містечка Торуня. Шкодував "батько" лише про те, що змушений розлучатися зі своїми бойовими друзями, яких направили на поселення в інші міста Польщі.

Махно був задоволений справедливим, за його словами, рішенням суду, яке розвіяло криваву легенду навколо його імені. На запитання про подальші плани він відповів, що "був, є і буде до кінця життя непримиренним ворогом більшовиків і радянської влади", і додав:

— Боротьбу вестиму з допомогою тих людей, які мені вірять і які перебувають по той бік кордону.

Пропонуючи Махнові виїхати до Торуня, вороже настроєні щодо Радянської Росії представники польської влади були переконані, що рано чи пізно він втече на Україну, де очолить селянські заколоти, і його підтримають залишки контрреволюційного охвістя, яке втекло до Польщі. 29 грудня 1923 року поморський воєвода писав міністрові закордонних справ Польщі: "Не підлягає сумніву, що коли Махну вдасться підняти на Україні хоча б невелике повстання, його загін поповниться залишками добровольчих і монархічних організацій. У Гданську перебуває кілька офіцерів і солдатів з колишніх банд Махна. Можна припустити, що навесні наступного року Махно спробує втекти з Торуня до Росії".

Однак цим планам не судилося здійснитися. Публічна заява Махна про намір продовжувати боротьбу проти більшовиків і радянської влади викликала негативну реакцію польського уряду. 31 січня 1924 року він оголосив, що "подібний виступ Махна, явно спрямований проти уряду держави, з якою Польща підписала угоду і підтримує постійний дипломатичний зв'язок", вважає неприпустимим і шкідливим. За наказом військового міністра за Махном було встановлено "найсуворіший поліцейський нагляд із загрозою примусового виселення з Польщі в разі виявлення будь-яких політичних махінацій з його боку чи повторних заяв на зразок вищенаведених".

21 січня 1924 року помер В. І. Ленін. Багато хто, в тому числі й Махно, стали плекати надії на швидку загибель радянської влади. "Батько", зокрема, вважав, що настав час розпалити полум'я народної боротьби проти більшовиків. Проте ніхто не цікавився ним... Передчуття активної діяльності, яке надавало сенс його життю, жага почестей й слави змінилися зневірою, розчаруванням, почуттям непотрібності та нікчемності. Навесні 1924 року у Махна дедалі частіше виникали думки про самогубство.

14 квітня Литовське телеграфне агентство повідомило: "Махно, який останнім часом перебував у Торуні, покінчив з життям, перерізавши собі лезом горло". Проте наступного дня в газетах з'явилося спростування під назвою "Махно живий". Дійсно, "батько" зробив спробу покінчити життя самогубством, але був врятований лікарями. Причини вчинку пояснювалися досить туманно: "На цей крок штовхнули Махна різні міркування політичного характеру". Після цього інцидента "батько" був переведений до Данціга, де також перебував під пильним контролем поліції. Там він відновив контакти з анархістами, які розраховували згуртувати навколо нього свої розрізнені сили. Адже всі анархістські вожді займалися, в основному, теоретизуванням. Махно ж був єдиний, хто довів, що цими ідеями можна озброювати народні маси, хоч вони й не підготовлені до засвоєння такого складного матеріалу.

Зазнавши аварії в житейському морі, людина, не добираючи, пливе до найближчого берега. Так само вчинив й Махно. Його опорою і надією стали анархісти, яких було чимало і у Німеччині, і у Франції.

У квітні 1925 року за допомогою друзів-анархістів Махно покинув Данціг і переїхав до Парижа. Європейська преса здійняла галас, що Махно утік в невідомому напрямку. Знайшовся ласий на сенсацію німецький журналіст, який заявив, що, пливучи з Амстердама до Мексіки на кораблі "Атлантік", на власні очі бачив на палубі Махна з якоюсь жінкою. Колись грізний гуляйпільський "батько", знаходячись серед поважної публіки, замислено дивився на море... У передмісті французької столиці — Венсені — сім'я Махна прожила майже десять років.

Примхлива доля звела в Парижі кількох колишніх ворогів Махна — А. І. Денікіна, П. М. Врангеля, С. В. Петлюру, X. Г. Раковського. По-різному зустрічали їх в столиці Франції, діаметрально протилежне положення займали вони тепер. Якщо дипломат Раковський представляв у Франції Країну Рад, колишні керівники білої гвардії ще користувались популярністю серед широких верств російської еміграції, а колишній головний отаман постійно перебував у центрі уваги своїх колишніх командирів та офіцерів, то Нестор Махно був забутий і ледве животів. Зовні він виглядав типовим емігрантом: сірий вицвілий костюм-трійка з універсального магазину, вишнево-червона краватка, пальто-дощовик, пожмаканий фетровий капелюх. Підстрижений був коротко. Глибокий шрам перетинав праву частину обличчя від рота до вуха. Махно накульгував, часом полохливо озирався довкола. Не було в Парижі практично нікого з колись грізної його армії. Ні денікінці, ні петлюрівці дружбу з "бандитом", звичайно, не водили. Лише анархісти не відвернулись від нього: подавали "батьку" деяку матеріальну допомогу, надавали сторінки своїх видань для його статей та спогадів. Особливо часто друкувався Махно в журналі "Дело труда". Тут він публікував найрізноманітніші матеріали, починаючи від спогадів про матроса Желєзнякова, який, на думку "батька", вчинив велику помилку, не розігнавши слідом за Установчими зборами Раду Народних Комісарів, до співчуття сім'ям страчених у США 1927 року революціонерів Сакко і Ванцетті... Ряд статей Махно присвятив 10-річчю Жовтневої революції на Україні, святкуванню 1 Травня, національному й селянському питанням, дуже багато писав про форми й методи збройного захисту республіки, доводив свою непри- четність до єврейських погромів на Україні... Особливо багато про це почав говорити після вбивства Симона Петлюри. 25 травня 1926 року "головного отамана" застрелив на перехресті паризьких вулиць годинниковий майстер Шварцбард — виходець з України, що прийняв французьке підданство. Вбивця заявив, що не належить ні до якої політичної партії і діяв самостійно, а Петлюру вбив тому, що вважав за обов'язок помститися за вчинені отаманом незліченні єврейські погроми на Україні. Шварцбарду не повірили й намагались довести, що його руку спрямовувала неіснуюча "більшовицька терористична організація", інші політичні організації. Згадувалося й ім'я Махна. Як стверджує Мішель Мале у своїй книзі "Нестор Махно у російській громадянській війні", антагонізм між "батьком" і головним отаманом в еміграції ще більше зріс, і останній, будучи знайомий з майбутнім вбивцею Петлюри, навіть брав участь в обговоренні подробиць замаху. Відбувалося це 10 травня в російському ресторані. За столиком сиділо декілька анархістів, у тому числі Махно і Шварцбард, коли до залу ввійшов Петлюра, який того дня був іменинником. Від несподіванки майбутній вбивця сполотнів, а Махно лишився незворушний.

Проте ряд інших біографів "батька" вважав його непричетним до цього терористичного акту.

Скирда, автор книги "Нестор Махно: козак анархії", посилаючись на спогади болгарського анархіста К. Радеффа, писав, що Шварцбард консультувався в "батька" з питань підготовки замаху. Але Махно буцімто намагався відрадити його, стверджуючи, що вбивство — метод, засуджений анархістами, доводив непричетність Петлюри до єврейських погромів. Махно робив це на знак подяки Петлюрі за те, що 1922 року, під час перебування у Польщі, той нібито врятував його від розправи агресивно настроєних петлюрівських офіцерів. Коли ж отамана було вбито, Махно висловив своє обурення. До того ж він дуже злякався, розуміючи, що за аналогією з Петлюрою його також можуть звинуватити в заохочуванні єврейських погромів на півдні України...

Тож не дивно, що у квітні 1927 року Махно написав звернення "до євреїв всіх країн", де закликав єврейську громадськість здійснити перевірку "брудного матеріалу". 23 червня того ж року він виступив у паризькому клубі "Фобур" на диспуті "Чи був "генерал" Махно другом євреїв, чи брав участь у вбивстві їх", де доводив, що однією з причин розстрілу Григор'єва була організація ним масових єврейських погромів.

Усі, хто знав Махна під час еміграції, констатували притаманну йому патологічну недовіру й підозрілість. Після вбивства Петлюри Махно змінив прізвище і офіційно став йменуватися Міхненком. Нове прізвище стали носити його дружина і дочка.

Жила родина Махно невибагливо, постійно відчуваючи матеріальні нестатки. У 1927 році Г. Кузьменко і Н. Махно офіційно розірвали шлюб, хоча продовжували підтримувати хороші стосунки. Галина мешкала з дочкою у містечку Кенсі, де працювала прачкою в пансіонаті-інтернаті для дітей російських емігрантів.

http://exlibris.uaweb.org/machno/img18.jpg




Махно з дочкою Оленою. Париж, 1929 р.

Махно жив у Парижі, часто міняючи місця роботи. Дружина і дочка щотижня відвідувала його. Махно дуже любив свою Оленку, годинами з нею бавився, купував недорогі подарунки. Але методи виховання часто були таким ж, які "батько" застосовував колись до своїх підлеглих. Покаравши дівчинку за якусь провину, Махно впадав потім у депресію, мучився, задаючи собі одне й те ж запитання: як він міг підняти на неї руку?

Колишньому "батькові" не вдалося здійснити свій задум — збити довколо себе армію з представників різних партій, що втекли з Росії, щоб продовжити боротьбу проти більшовиків. Проте друге завдання — написати історію махновщини й розповісти усьому світові про свою боротьбу — йому частково вдалося. Підготовка мемуарів стала головною справою Махна, хоча умови життя й здоров'я перешкоджали цьому. 1929 року в Парижі побачив світ перший том його спогадів "Русская революция на Украине (от марта 1917 года по апрель 1918 года)". 1936 року вийшла друком друга книжка "Под ударами контрреволюции (апрель-июнь 1918 года)", а через рік третя — "Украинская революция на Украине (июль-декабрь 1918 года)". Перший свій том ще встиг прочитати Нестор Іванович, але два наступних вийшли вже після його смерті за редакцією Воліна (В. М. Ейхенбаума), який у 1919 році очолював в армії "батька" реввійськраду.

Немає сумніву, що писав їх власноручно Нестор Махно. Це підтверджує й порівняльний аналіз його записок, опублікованих 1923 року в берлінському "Анархическом вестнике". Проте в двох останніх випусках Волін, очевидно, чимало додав від себе — про роль анархістів, про вчення цієї партії щодо поширення селянського повстанського руху на чолі з легендарним "батьком". Та й самого Нестора Івановича він намагався показати більше борцем за анархістські ідеали, ніж за інтереси селянства, як це було насправді.

Слід згадати й про те, що між Махно та Воліним і в Парижі існував антагонізм. Анархістка І. Метт писала пізніше, що Волін одружився після смерті Махна на Галині Кузьменко, а та, витягнувши з-під подушки першого чоловіка його спогади, передала новому обранцю. Знайома Махна, очевидно, недолюблювала його колишню дружину, оскільки стверджувала, що та хотіла вбити сплячого "батька" ще в польському таборі, що в роки війни "зв'язалася" з німецькими офіцерами, й інші нісенітниці...

За іронією долі найближчим приятелем Махна на схилі життя став Я. Ф. Карабань — колишній білий офіцер, один з тих, з ким затято на протязі всієї громадянської війни боровся "батько". Тоді ж Махно згадав і про свого першого наставника — організатора "Спілки бідних хліборобів" Вольдемара Антоні, який мешкав у Латинській Америці. Крім ностальгічних листів про спільну революційну боротьбу в роки першої російської революції Махно надіслав йому й свої спогади.

Як і в роки громадянської війни, Махно користувався популярністю у жінок — переважно представниць першого покоління російської еміграції. Особливо тісно спілкувалися з ним у цей період анархістка Іда Метт, яка чула про "гуляйпільського батька" ще у роки його злету. "Я, молода студентка, яка мріяла про героїчні подвиги, про "необмежену свободу", уявляла собі Махна таким богатирем — сильним, сміливим, безстрашним, безкорисливим борцем за народну справу.., — згадувала вона. — І ось у 1925 році я приїжджаю до Парижа і дізнаюсь, що Махно також перебуває у Парижі. Я з нетерпінням чекаю можливості побачити його. Невдовзі трапився випадок... Він виявився зовсім іншим: невеликого зросту, кволим, зовсім не з тих, на кого звертаєш увагу у натовпі. Потім у мене була можливість зустрічатися з ним часто, і, коли я познайомилася з Махном ближче, мені стали зрозумілими і він сам, і його роль у громадянській війні. Я думаю, самим суттєвим у нього було те, що він завжди залишався українським селянином... який чудово знав життя села і турботи його мешканців".

Наблизившись до фінішу свого життя, Махно мріяв повернутися на батьківщину. Про це свідчать, зокрема, кілька листів, написаних ним у другій половині 20-х років. В оточенні друзів він згадував першу дружину Настю Васецьку. Мріяв, як, повернувшись у Гуляйполе, розпочне спокійне життя звичайнісінького селянина і одружиться на працьовитій дівчині. У нього буде добрий кінь, плуг. Після заходу сонця вони разом з дружиною повертатимуться додому, а у вихідні їхатимуть в хорошому настрої з базару, вдало продавши городину й накупивши у міських лавках гостинців... Захопившись розповіддю-мрією, він навіть забував, що сидить у якомусь невеличкому кафе, тоді як на Україні здійснюється насильницькими методами колективізація і "розкуркулювання" селянства...

Закордонне життя і діяльність Махна перебували від пильним наглядом Ф. Е. Дзержинського і В. Р. Менжинського. Проте, за свідченням ветеранів ВЧК, вони не бачили в ньому потенційного ворога радянської влади, вважаючи політичним трупом.

Але не тільки це стримувало чекістів. Махно і очолюваний ним рух були своєрідною зброєю у боротьбі проти Троцького — затятого ворога Сталіна. Як писав у середині 30-х років колишній командуючий 2-ю Українською армією А. Є. Скачко, махновщина "б'є по Троцькому і пропонує переоцінку його... Справа зовсім не в особистостях, а у боротьбі сталінської й троцькістської концепцій революції". Щоправда, махновщину офіційні власті усе ж таки побоювалися. У 20-х роках в СРСР вийшло ряд книг і статей про Махна й анархо-махновщину. їх авторами були і історики, і самі учасники повстанського руху — В. Білаш, М. Кубанін, Н. Герасименко, В. Руднєв, І. Тепер... Проте, коли виникла криза хлібозаготівель, а за нею послідувала насильницька колективізація, почався голод 1932—1933 років, офіційні власті, щоб не нагадувати селянству

http://exlibris.uaweb.org/machno/img19.jpg




Н. І. Махно. 1930-ті роки.

про недавню історію, коли воно активно зі зброєю в руках захищало свої інтереси, припинили видання книг про Махна і очолюваний ним рух. Публікація таких праць поновилася лише наприкінці 30-х років, коли, як писав той же А. Є. Скачко, "зміцнів колгоспний лад і нічого було боятися махновщини".

Махно стежив за становленням Червоної Армії, особливо цікавився долею її "вождя" Ворошилова. Згадуючи громадянську війну, свої стосунки з наркомвоєнмором, "батько" чи то всерйоз, чи з іронією говорить, що за інших життєвих обставин теж міг бути червоним маршалом, подібно до Ворошилова або Будьонного.

Емігрантська преса, згадуючи час від часу про Махна, констатувала, що відсутність у нього "конкретно-політичної підготовки" не дала змоги "батькові" зробити блискучу кар'єру у більшовиків. "Він, — писав М. А. Алданов, — прекрасно міг стати маршалом, як унтер-офіцер Будьонний або як слюсар Ворошилов. Однак задуми його були набагато ширшими. Думаю, що в період найвищих його військових успіхів він думав і про ленінський престол в Москві або принаймні у Києві". Фантазія письменника в останніх рядках очевидна. Втім, живучи в Парижі, Махно не один раз говорив своїй подрузі І. Метт, що справлявся б з обов'язками наркома військових та морських сил СРСР не гірше від Ворошилова, згадуючи й порівнюючи свої та "першого червоного офіцера" бойові успіхи в роки громадянської війни...

Не забували Махна в Радянському Союзі і у 30-х роках. Про нього і рух, який він очолював, видавалися історичні праці, образ "куркульського батька" часто зустрічався в художніх творах. 7 листопада 1933 року "Правда" опублікувала вірш Д. Бєдного "Тени прошлого" з ілюстраціями Кукриніксів, в якому поряд з затятими ворогами радянської влади Колчаком, Денікіним, Юденичем, Врангелем та Анненковим знайшлося місце й для Махна.

Зверь, Махно, кулацкой масти,
Лютый враг Советской власти
Несмотря на ряд потерь,
Бесновался он, как зверь,
Защищался, не сдавался,
Объявившись, вновь скрывался
Нынче здесь, а завтра там,
Но гонимый по пятам,
В деревнях лишась опоры,
Ускакал не в лес, не в горы,
А к буржуям под крыло.
Где ему теперь тепло:
Дом господский — весь в колоннах,
И затем при миллионах.
Вот он славный вождь каков
Украинских кулаков.

...З кожним роком здоров'я Махна погіршувалось. У червні 1934 року лікарям нічого не залишалося, як запропонувати йому складну операцію. Про останні дні Махна залишила спогади Галина Кузьменко:

"Якось у кінці червня, — писала вона 18 березня 1974 року до своїх родичів у Гуляйполе, — я зайшла до нього в госпіталь. Він був стомлений, змучений, знесилений. На моє питання: "Ну як?" — нічого не відповів, тільки з очей покотилися сльози. Я теж заплакала. Нам більше не було про що говорити, я зрозуміла, що йому дуже тяжко, що життєві сили залишають його, що він вже не жилець на цьому світі. А за кілька днів до мене на роботу в Кенсі приїздить на таксі один товариш, Максим, і говорить: "Збирайся, Галино, зараз же їдемо до Парижа, Нестор вмирає". Я взяла дочку, спустилася до завідуючої і заявила їй, що я зараз з дочкою від'їжджаю до Парижа, бо там помирає мій чоловік, батько моєї дочки. Ми сіли в таксі і поїхали, а годині о п'ятій вечора вже були в Парижі, в госпіталі. Чоловік лежав у ліжку після операції блідий, з напівзаплющеними очима, з розпухлими руками, відгороджений від решти простирадлом.

1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка