Нестор махно (1888-1934) Валерій Волковинський Нестор Махно: легенда І реальність



Сторінка2/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

БУТИРСЬКИЙ КАТОРЖНИК

2 серпня 1911 року засудженого на каторгу "без строку" Махна везли разом з іншими 11 арештантами у "столипіні" до Москви. Закутаний в кайдани і наручники, він мовчки сидів біля вікна і з гіркотою спостерігав, як панорама широких степів з невеличкими хуторами поступово змінюється на суцільні ліси, де, здавалося, й люди не живуть. У ньому боролися два почуття: з одного боку, радість, що залишився живим, а з другого — жахлива перспектива скінчити відведений богом вік серед кам'яних стін. Уранці 4 серпня крізь грати арештантського вагона Махно вперше побачив первопрестольну, а через годину за ним зачинилися масивні ворота московської центральної пересильної в'язниці — сумно відомої Бутирки.

Наглядач відвів Махна до камери № 5. Акуратно склавши свій небагатий скарб, він почав мовчки розглядати камеру і її мешканців. У порівнянні з іншими в'язницями, які довелося змінити Нестору, Бутирка видалась особливо гнітючою.

Сусіди ж відзначили, що новенький чоловік не товариський, і дали йому кличку "Скромний". І хоча перше враження не завжди вірне, прізвисько приклеїлося до нього назавжди.

Через кілька тижнів, коли Махно, дивлячись на вологу стіну камери, згадував материну чепурно вибілену хату, пронизливо зарипіли металеві двері, й наглядач наказав йому виходити з речами. Провівши арестанта з десяток метрів тюремним коридором, він відкрив камеру з ледь помітною цифрою "1" і, штовхнувши туди Махна, з гуркотом зачинив масивні двері.

У камері Нестор виявився не один. Сусіда, який представився першим, виявився земляком, досить відомим анархістом Петром Андрійовичем Аршиновим.

Аршинов народився в родині катеринославського фабричного робітника. З малих років розпочав трудову діяльність. Сімнадцятирічним юнаком прилучився до революційної боротьби. У буремному 1905 році працював слюсарем залізничних майстерень у Кизил-Арваті, в Середній Азії, де вступив до більшовицької організації і став редактором нелегального революційного органу робітників "Молот". Але невдовзі змушений був, уникаючи переслідування поліції, повернутися до Катеринослава. Аршинов був максималістом у житті, прагнув негайних і конкретних результатів, а тому відійшов від більшовизму і, перейшовши до анархістів, зайнявся терористичною діяльністю. 23 грудня 1906 року він висаджує у повітря поліцейський участок у селі Амур біля Катеринослава. 7 березня наступного року вчиняє замах на начальника головних залізничних майстерень міста Олександрівська Василенка, котрий піддав військовому суду більше тисячі робітників — учасників грудневого повстання 1905 року. Аршинова було схоплено і за законами надзвичайного становища засуджено до страти на шибениці. Однак вирок було відкладено, а товариші Аршинова, здійснивши напад на в'язницю, визволили його. Майже два роки перебував він в Австро-Угорщині, займаючись транспортуванням революційної літератури та зброї до Росії. 1910 року потрапив до рук австрійської поліції і був переданий царським властям, котрі засудили його на 20 років каторжних робіт. Так він опинився у Бутирці.

Захоплено слухаючи сповнені романтичного героїзму розповіді Аршинова, Махно пишався, що й сам, хоча й в значно скромніших масштабах, брав участь у подібних акціях, був земляком такої легендарної особи. Спілкуючись з бутирськими в'язнями, він чув, як шанобливо говорили каторжники про його надзвичайну витриманість, рішучість, завзяття та відчайдушну сміливість, а героїзм Аршинова був взірцем для багатьох терористів.

В Аршинові Махно побачив живого героя, про якого чув, будучи ще членом організації "Спілки бідних хліборобів", і якому прагнув наслідувати. Тому він з перших днів цілком потрапив під його вплив. До того ж Аршинов став ще й духовним наставником Махна, допоміг певною мірою упорядкувати безладні бунтарські думки і міркування юнака, почав у доступній формі роз'яснювати основні положення анархізму.

Саме в Бутирці Махно вперше почув і про знаменитого селянського ватажка О. Пугачова, який у 1775 році очікував смерті в одній із башт цієї в'язниці.

Слід сказати, що Пугачов більше приваблював Махна, ніж його земляки-запорожці, про яких багато чув у дитинстві. На їхньому тлі Пугачов виглядав загадковою фігурою, яка різко контрастувала з безликою селянською масою. Запорожців було сотні тисяч, а хто їх пам'ятає поіменно? Згадують лише деяких гетьманів, та й то через те, що обіймали високу посаду. А тут якийсь простий мужик, оголосивши себе царем і організувавши багатотисячну селянську армію, нагнав страху на всю імперію і ледь не зруйнував віковічне царство рабства й визискування...

Захоплювався Нестор і Разіним, але менше, ніж Пугачовим, цікавився особою Єрмака. У цей час, як помітили ті, хто оточував Махна, він дедалі частіше став заявляти, що сенс його життя — у боротьбі за інтереси селянства і, що, мовляв, коли вийде на волю, стане неодмінно великою людиною, про яку знатимуть всі. "В умовах каторги, — писав П. Аршинов про Махна, — він нічим особливим не відрізнявся від інших, жив, як і всі, — носив кайдани, сидів по карцерах, вставав на перевірку. Єдине, що привертало в ньому увагу, — це його невгамовність. Він постійно перебував у сварках, в репресіях і бомбардував тюрму своїми записками. Писати на політичні і революційні теми було його пристрастю. Крім цього, сидячи в тюрмі, він любив складати вірші і в цій галузі досяг більшого успіху, ніж у прозі".

Вірші Махно писав російською мовою, вкраплюючи подекуди українські слова. І коли читав свої описи сусідам по камері, саме це й справляло на них особливе враження, бо надавало віршам якогось особливого колориту. Ось один з них сповнений неприхованого суму і задумливого розпачу каторжника по рідних місцях і близьких людях.

 
Гей, батька мой, степь широкая!


А поговорю я еще с тобою...
Ведь молодые ж мои бедные года
Да ушли за водою...

Ой, вы звезды, звезды ясные,


Уже и красота мне ваша совсем немила...
Ведь на темные мои кудри да пороша
Белая легла.

Ой, ночи черные да безглазые!


И не видно мне, куда иду...
Еще с малых лет я одинокий.
Да таким и пропаду.

Где ж вы, братья мои милые?


Никто слез горьких мне не вытер...
И вот стою я, словно тот дуб,
А вокруг только тучи да ветер...

Земляк Махна — письменник Григорій Лютий, аналізуючи поетичну творчість молодого бунтаря, видав бажане за дійсне — зробив припущення, що той писав українською мовою. Переклавши й дещо поліпшивши стиль махновських віршів, він видрукував їх українською мовою, стверджуючи, що в оригіналі вони були саме такими. Щоправда, цього можна було й не робити, оскільки у 30-і роки те ж саме здійснив В. Підмогильний...

Ті, хто знав Махна, відзначили його природну кмітливість і феноменальну пам'ять, завдяки якій він, не дивлячись на жорстокість звичаїв і духовну убогість каторги, багато почерпнув з прочитаного і в майбутньому міг легко жонглювати книжковою термінологією й справляти цим самим сильне враження на неосвічене селянство, котре потягнулося до революційної боротьби.

Разом з тим перебування у тюрмі негативно позначилося на здоров'ї і психіці Махна. За рекомендацією Аршинова Нестор звернувся 14 жовтня 1911 року до тюремного лікаря, і той виявив у нього туберкульоз. "Це продукт тюремного ув'язнення, який виріс на сприятливому для цього грунті, — сказав лікар. — Але дістали ви його, юначе, не у нас, а там — у себе". Хвороба прогресувала, і невдовзі довелося робити операцію. Існує переказ, що в роки громадянської війни в одному з захоплених махновцями міст "батько" зустрів того самого тюремного лікаря, який, рятуючись від голоду, тікав з Москви, і наказав виділити йому і сім'ї цілу підводу продовольства.

Внаслідок операції Махно залишився без однієї легені. Однак він не втрачав надії вирватися на свободу. З нетерпінням чекав відзначення 300-річчя династії Романових, сподіваючись на амністію. І дійсно — у лютому 1913 року з цього приводу відбулися пишні торжества з оголошенням маніфесту про помилування ув'язнених. Та Махна ця милість не торкнулася. Коли він дізнався про це, то у відчаї ледь не скінчив життя самогубством.

Першу світову війну, на відміну від багатьох інших арештантів, Махно зустрів без ентузіазму, розуміючи, що воювати доведеться мільйонам селян, у тому числі його братам, яких він любив. Ще під час російсько-японської війни брат Савка потрапив у Маньчжурії у полон. На все життя вкарбувались в пам'ять Нестора ті нескінченні місяці, коли вся родина з нетерпінням чекала повернення додому старшого брата...

Тюремні власті дозволяли державним злочинцям раз у місяць надсилати листи близьким. Махно ніколи цієї можливості не пропускав і регулярно писав у Гуляйполе, переважно матері та коханій дівчині. Лише один раз — 10 серпня 1914 року він звернувся до тюремного начальства з проханням написати листа поза чергою, щоб попрощатися із старшим братом Омельком, мобілізованим на війну.

З Гуляйполя листи приходили рідко, здебільшого на великі релігійні свята. Починалися вони довгим переліком привітань від численних рідних, близьких та сусідів, а закінчувалися побажаннями "звернутися до Ісуса Христа, який врятує і захистить від усяких бід". З сімейного листування Махно дізнавався про маленькі радощі рідних упереміж з тривогами. Дуже ображався, коли вістей з рідного села не було довго. "Так чекаю я від Вас і Насті, — писав він матері, — тієї вісточки, яка мені скаже, що Ви обидві живі-здорові, що у Вас, мамо, є сподівання на здорове життя і на щастя побачити мене біля себе, а у Насті — надія на її щасливе юне життя, спізнання свого покликання і також бачитися зі мною. Я лише тільки від одних спогадів приходжу в несказане захоплення..."

Але таке "захоплення" наступало рідко, частіше Махно перебував у пригніченому стані, інколи навіть у душевному розладі, коли його відвідували думки про самогубство. Щоб відігнати їх, Нестор починав грюкати у двері. Нерідко після цього він опинявся у карцері. У арештантській картці проти графи "поведінка" незмінне красувався один і той же запис — "погана".

Хто знає, чим би скінчилося перебування за товстими мурами Бутирки одного з тисяч бунтарів, зісланих царськими властями на каторгу, якби не Лютнева революція. Повалення самодержавства, не дивлячись на інформацію, що проникала у тюремні каземати, усе ж таки стало для Махна несподіванкою і буквально приголомшило. Зі сльозами на очах він радів давно очікуваній волі, твердячи, що якби доля свого часу відвернулася від нього, то на його безіменній могилі давно б виросла трава заввишки з нього самого.

У ніч з першого на друге березня якісь офіцери і робітники з пов'язками на рукавах і маленькими червоними прапорцями на багнетах порушили гнітючу тишу Бутирки. Під їх наглядом тюремники відчиняли камери, робили перекличку, видавали якісь папірці з печаткою і відпускали каторжників на всі чотири сторони. Махно став у чергу до довгов'язого робітника, котрий перепилював заіржавілі кайдани і кидав їх убік. Хто бажав залишити собі на пам'ять, могли це вільно зробити.

http://exlibris.uaweb.org/machno/img02.jpg




Група в'язнів Бутирської тюрми, визволених після Лютневої революції
2 березня 1917 р. У першому ряду зліва - Н. І. Махно.

Десь о 3 ночі Нестор був готовий, але вирішив востаннє переночувати в Бутирці і вже вранці визначити, що робити далі. У кишені лежала адреса лефортовської анархістської організації, куди він мав намір вирушити. Від збудження і відчуття так давно очікуваної волі довго не міг заснути. Марилися Гуляйполе, рідні, нове вільне життя...

Вийшовши наступного ранку за тюремні ворота, Махно загубився в людському вирі. Ось коли він зрозумів правоту цезаревих слів: краще бути першим у провінції, ніж другим у столиці. Кілька тижнів працював ніби у футуристському театрі — у лефортовській анархістській організації. На численних мітингах намагався перекричати інших ораторів, доводив, що щастя в безвладді, говорив з запалом і люттю, але кожного разу його хтось роздратовано уривав, і він йшов з трибуни, понуривши голову, під свист і глузування натовпу. Махно виїхав на батьківщину.

Революція відкинула геть усі закони й правосуддя, поставивши на перше місце грубу силу. У кожному місті, повіті, селі ті, хто вважав себе революціонерами, на власний розсуд чинили розправу над колишніми експлуататорами та їх прибічниками з застосуванням нечуваної у звичайний час жорстокості, їдучи з Москви до Гуляйполя, Махно надивився на криваві розправи й дикі витівки натовпу, який застосовував проти представників поваленого режиму відверте насилля. Було зрозуміло, коли це робили колишні солдати або офіцери, що мали за плечима досвід війни, але коли насолоду від крові одержували прості, ще вчора покірні селяни, які сповідували заповідь "Не убий"... Цього Нестор збагнути не міг.

Махнові, який мріяв очолити революційний рух у Гуляйполі і до цього нікого не вбивав, потрібно було переступити через цей "Рубікон", стати жорстокішим, лютішим і нещаднішим за тих, кого він мав повести за собою. Морально він мав на це якесь право, оскільки мусив розправлятися з тими, хто був винуватцем усіх його особистих бід і митарств, хто віками пригнічував його рідних, мільйони таких, як він, селян. Зі своєю роллю народного месника-революціонера він впорався більш ніж вдало і став врівень з тими, хто століттями наганяв жах на панівні класи.

"Молодість Махна, — розмірковував письменник-емігрант М. Алданов, — була надзвичайно тяжкою. Цілком припускаю, що він міг з неї винести люту ненависть до "привілейованих верств населення". Можливо, від природи він був чоловік злий та жорстокий; Махно, безперечно, мав розум, велику силу волі, дар впливу на людей. Сукупність цих якостей може створити Степана Разіна. Потенційних Разіних та Пугачових у світі скільки завгодно. Але в останні століття історія дуже рідко створювала обстановку, в якій такі люди мали можливість показати себе по-справжньому. Революція створила ці обставини для Нестора Махна".

ГУЛЯЙПІЛЬСЬКИЙ ДИКТАТОР

Отже, Махно повернувся до Гуляйполя справжнім героєм. Жадоба діяльності й влади переповнювала його. Він щиро вважав, що своєю боротьбою з експлуататорами сприяв поваленню самодержавства і заслужив значно більшого, ніж інші. Тому, об'єднавши колишніх "експропріаторів" і молодь, яка прагнула покінчити з багатіями, повів боротьбу з тими, хто після Лютневої революції захопив владу в Гуляйполі. Це були, в основному, офіцери кулеметної команди дислокованого тут 8-го Сербського полку. Вони створили "Громадський комітет", який намагався втілювати в життя політику Тимчасового уряду.

Махно відразу ж виступив під прапором захисту законних інтересів селян, чим викликав їх любов, повагу та підтримку. Він зажадав створення "Селянського союзу", який мав би право контролювати дії "Комітету".

Нестор користувався великою підтримкою не лише селянства, яке вбачало в ньому "страждальника" за їхні інтереси, але й місцевих робітників. Не останню роль відіграв і той факт, що, повернувшись до Гуляйполя, Махно одразу став працювати маляром на заводі "Богатир". Людина він був демократична й дисциплінована. В "малярці" не курив, а йшов до заводської "курилки", де щедро роздавав робітникам цигарки, а потім розпочинав розмову про життя-буття, про революцію й про те, що й кому вона дала.

З запалом говорив про великі промислові центри, де відробив зміну — і сам собі господар. Оце, мовляв, справжній пролетар — нічого не має і втрачати йому нічого. А гуляйпільський слюсар чи маляр після роботи мусять ще й на своєму городі копирсатися або їхати до батьків, на село, і там працювати як селянин.

У квітні "Селянський союз" на чолі з Махном було створено. Крім того, він увійшов до складу "Громадського комітету". Добре вивчивши своїх політичних суперників (втім жоден з них не наважився стати на один щабель у справі революційних завоювань з Махном), він невдовзі розправився з ними.

Використовуючи всі доступні й недоступні методи, аж до вбивства тих, хто займав вищі за нього посади, Махно став справжнім диктатором Гуляйполя та округи. У серпні 1917 року він очолив Раду робітничих і селянських депутатів, 4 жовтня був обраний головою профспілки деревообробників та металістів, керував рядом інших організацій Гуляйполя, що виникали тоді.

Анархісти, серед яких було багато таких, хто готовий був згорнути діяльність і лише користуватися плодами революційних завоювань на свій розсуд, почали звинувачувати свого лідера, котрий замість руйнування засад державності активно добивався в різні органи влади, в зраді ідеї. На це Махно спокійно відповідав, що захоплює владу в інтересах революції. "В силу можливостей, — повчав він, — потрібно викидати буржуазію і займати посади своїми людьми".

З числа колишніх анархістів була створена "чорна гвардія", яка тероризувала весь повіт. До неї увійшли П. Гавриленко, О. Калашников, С. Каретников, П. Петренко, С. Лютий, О. Марченко, О. Чубенко, Ф. Щусь та інші. Майже всі вони були земляками і ровесниками Махна, брали участь у першій світовій війні, дослужилися до нижчих офіцерських чинів або були нагороджені георгієвськими хрестами, а в майбутньому стали активними учасниками махновщини. Кожен гуляйполець, писав В. О. Антонов-Овсієнко, вважав своїм обов'язком відзначитися на фронтах світової війни. Цей дух бойового суперництва був притаманний махновщині протягом усієї громадянської війни. З фронтів Імперіалістичної вони привезли не лише нагороди, вміння воювати, зневагу до свого або чужого життя, але й величезну ненависть до представників панівних класів — поміщиків, офіцерів, буржуазії, чиновників, поліції, духівництва. І хоча Махнові було складно суперничати з ними і в хоробрості, і в жорстокості, згодом він цього домігся. Запалали поміщицькі помістя, садиби колоністів, заголосили вдови забитих...

Рятуючись від розправи Махна, багато землевласників залишали маєтки й тікали в інші місцевості, поближче до повітового та губернського центрів, а то й взагалі за кордон. У серпні 1917 року, коли генерал Корнілов виношував задум контрреволюційного заколоту, Махно наказав конфіскувати в Гуляйполі і найближчих селах всю зброю і передати її бійцям "чорної гвардії", що значно збільшилась за рахунок місцевого селянства. Тоді ж він провів облік усієї поміщицької і колоністської землі, розподіливши її між селянами за кількістю їдоків. Відтоді гуляйпільське селянство тривалий час вважало, що землю одержало завдяки діяльності Махна. Авторитет його зростав дуже швидко.

Заперечуючи будь-яку владу, Махно домігся ухвалення такої резолюції: "Гуляйпільський районний з'їзд Рад трудящих (відбувся у вересні 1917 року. — В. В.) рішуче засуджує претензії урядів — Тимчасового уряду в Петрограді і Української Центральної ради у Києві — на управління життям трудящих і закликає Ради на місцях, усе трудове населення, яке згуртувалося навколо них, ігнорувати будь-які розпорядження цих урядів. Це його споконвічна мрія, і настав час втілити її в життя. Віднині вся земля, фабрики і заводи повинні належати трудящим. Трудове селянство — господар землі, робітники — господарі заводів і фабрик".

У створеній Махном організації діяли свої закони. Дещо вони нагадували "кодекс честі" запорозьких козаків, а інколи прямо дублювали правила карних банд. Махно здогадувався, що серйозних зрадників та провокаторів слід шукати не по чутках та плітках, а в архівах поліції. Цієї думки він дійшов ще під час ув'язнення, де всі його свідчення ретельно фіксувалися, куди надходили анонімки та підписані листи жандармських помічників. Тож, захопивши поліцейські архіви і дізнавшись, хто видав 1910 року членів "Спілки бідних хліборобів", Махно жорстоко розправився з ними, продемонструвавши тим самим свою рішучість щодо зрадників. "Я вважав це настільки важливим, — зазначав він, — що готовий був відійти на деякий час від усякої іншої роботи".

Суворі закони махновської організації поширювалися не лише на рядових її членів, а й на ватажків. Ще до ув'язнення Махно покохав місцеву дівчину Настю Васецьку. Сидячи в Бутирці, надсилав їй ніжні листи, через свою матір передавав привіти, мріяв про зустріч. А коли повернувся в Гуляйполе і став першою людиною на селі, вирішив, як водиться, восени одружитися. Невдовзі у молодят народився син. Сім'я відволікала Махна від "боротьби з буржуазією". Це бентежило старих і нових його сподвижників. Тому вони потайки заарештували молоду дружину Махна і, незважаючи на його рішучі протести, під страхом смерті змусили її назавжди залишити Гуляйполе. Так безслідно зникла перша дружина і син грізного в майбутньому "батька". Начштабу В. Білаш висловив припущення, що вони були таємно вбиті членами "чорної сотні". Серед односельців існувала й інша версія: що дожила Васецька до глибокої старості у селі Пологи, а малолітній син дійсно загинув. Однак стверджувати це важко, оскільки дуже багато у тих місцях проживало й проживає Васецьких...

Перемогу Жовтневої революції і проголошення радянської влади на Україні Махно зустрів схвально. Пролетарську революцію підтримували й селянські маси, інтереси яких він взявся захищати. Автори численних праць про Махна, виданих на Заході, стверджують, що в цей період він "відчував на собі величезний вплив з боку більшовицької пропаганди, яка швидко поширювалася". Це було дійсно так, бо, як писав пізніше голова Раднаркому України X. Г. Раковський, українське селянство було охоплене "більшовицькою стихією". Махно ж, прагнучи стати справжнім ватажком селянських мас, поділяв їхні симпатії. "Я стверджую з життєвого досвіду районів, за якими я серйозно слідкував, — згадував він, — що у перші два місяці, а саме у листопаді та грудні, торжество Жовтневого перевороту в Росії українськими трудівниками на місцях тільки віталося". Зрозуміло, що не все українське селянство підтримало владу Рад, багато хто взагалі індиферентно спостерігав, яка Рада — Київська (тобто Центральна) чи Харківська (ЦВК України) — візьме гору.

Наприкінці 1917 — на початку 1918 року Махно розпочав боротьбу проти прибічників Центральної Ради, в яких вбачав серйозних суперників. 18 листопада вони організували в селі урочистості з приводу проголошення Української Народної Республіки. 280 гуляйпільців записалося до "вільного козацтва", для потреб фронту було зібрано три вагони хліба. Махна дратував сам факт діяльності представників Центральної Ради в повіті. Якось він прямо заявив про це "чорній сотні" і зажадав вибити супротивників з Олександрівська.

Пильно спостерігав Нестор за подіями на Дону. Загалом же донці нічим, на думку Махна, окрім вбрання та царських привілеїв, не відрізнялися від його земляків, яких "лампасники" зневажливо називали "мужиками" або "іногородніми". Волю ж вони мали в його уяві безмежну, військо міцне. Махно знав про те, що козаки проголосили незалежність і обрали влітку 1917 року Військовий уряд на чолі з командиром Донського війська генералом Каледіним. Імпонувало й те, що командні посади у донців були виборні. Коли ж Дон охопило контрреволюційне полум'я, Махно частіше плекав думку про те, щоб замінити донських козаків, отих "яничарів царської династії", своїми — гуляйпільцями, створивши своєрідну військову общину, яка, маючи певні вольності й пільги, захищала б околиці новоствореної революційної держави. Але ця ідея не одразу утвердилася в його голові. Він вбирав у себе лише те, що лежало на поверхні. Центральна Рада підтримувала антирадянський заколот отамана Каледіна, пропускала на Дон козацькі частини й ударні батальйони з Південно-Західного та Румунського фронтів, а також офіцерів та юнкерів, які поповнювали білогвардійські частини.

Уряд, очолюваний В. І. Леніним, закликав трудящі маси до рішучої боротьби проти військ Каледіна і Центральної Ради. Для розгрому контрреволюції було створено Південний фронт на чолі з В. О. Антоновим-Овсієнком, де воювали червоногвардійські загони з Петрограда, Москви та деяких районів Центральної Росії, а також революційно настроєні солдати. Велику допомогу їм подавали місцеві загони Червоної гвардії.

У цей період Махно, по суті, вперше виступив на боці радянської влади. Разом з червоногвардійськими загонами Олександрівська брав участь у роззброєнні козаків, котрі їхали з фронту на Дон до отамана Каледіна. Проте діяв Махно не дуже активно. Командування загоном він доручив братові Саві, а сам зайнявся переважно пропагандистською діяльністю, яка зводилася до того, щоб роздобути вибухівку і висадити в повітря Олександрівську в'язницю. Пізно восени, коли з дерев уже пообсипалося листя і було видно кожного перехожого, патрулі, які грілися біля розведеного прямо на бруківці багаття, часто бачили невисоку постать з пакунком.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка