Нестор махно (1888-1934) Валерій Волковинський Нестор Махно: легенда І реальність



Сторінка3/13
Дата конвертації09.03.2016
Розмір3.66 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

— Це Нестор, — говорили червоногвардійці, вибухівку розшукує по місту і зносить до в'язниці, щоб виконати своє слово — каменя на камені не залишити від цієї жандармської катівні.

— Раз він слово дав, — відказував один з земляків Махна, — то неодмінно дотримає.

Та події розвивалися так швидко, що настирний гуляйполець не встиг сам один втілити задумане.

У цей час доля звела Махна з анархістською Жанною д'Арк — Марусею Никифоровою. Ця худорлява жінка з тонкими рисами обличчя, незламним духом та відчайдушною рішучістю в очах упродовж усього 1917 року практично затьмарювала Махна. Подвиги Никифорової набули розголосу по всій Україні, їхні біографії були дещо схожі. Маруся входила до партії анархістів з 1903 року. У 1908 році за вбивство урядника була засуджена на 20 років каторги, однак зуміла втекти й емігрувала до Парижа, де пробула аж до повалення самодержавства в Росії. Повернувшись на батьківщину майже водночас із Махном, розпочала в Олександрівську активну діяльність, створила революційний загін. Никифорова стала фактично повновладною господаркою у Єлисаветградському та Олександрівському повітах. Тому, хто не виконував її наказів, загрожувала смертна кара; місцеві органи, які ігнорували її вказівки, негайно розганялися. Так був страчений голова Єлисаветградської Ради. Офіцерів, буржуїв та поміщиків вона розстрілювала власноручно. За розпорядженням Никифорової на поміщиків накладалася велика контрибуція, а її загін регулярно проводив реквізиції продовольства і грошей як у державних установ та організацій, так і у населення. Никифорова постійно повторювала одну й ту ж фразу: "Робітники та селяни повинні якнайшвидше взяти в свої руки все, що ними було створено впродовж багатьох століть, і розпоряджатися ним у своїх інтересах". У 1917 році власті спробували вгамувати Марусю Никифорову, і затятий ворог Махна — уповноважений Тимчасового уряду в Олександрівському повіті Махно навіть заарештував настирну анархістку. Проте революційні загони, в тому числі й "чорна гвардія" Махна, прийшли їй на допомогу, і вона була звільнена.

Отож, можна стверджувати, що перші практичні уроки втілення революційного вчення в життя дала Махну саме М. Никифорова. В майбутньому "батькові" вдалося обійти її, ставши найпершою і найпопулярнішою фігурою серед селянства півдня і анархістів.

...Наприкінці січня 1918 року Центральна Рада, збройні сили якої були розгромлені радянськими військами, підписала з Німеччиною та її союзниками угоду, щоб хоч так відстояти свою владу на Україні. Скориставшись з неузгодженостей між членами більшовицького уряду щодо підписання Брестського миру, кайзерівська армія розпочала наступ на величезній території від Балтики до Чорного моря. У тих складних умовах Троцький викинув гасло "Соціалістична вітчизна в небезпеці!", сподіваючись на ентузіазм революційних сил країни. Одначе, цим сподіванням не судилося збутися — молода Республіка Рад не здатна була протистояти силам iнтервентів і зрештою мусила підписати грабіжницький договір. Після його укладення Радянська Росія вже не могла відкрито втручатися у боротьбу з інтервентами на Україні. Збройний опір чинили лише червоногвардійські загони, що брали участь у розгромі каледінщини. Головнокомандуючий радянськими військами на півдні Росії В. О. Антонов-Овсієнко увійшов до складу уряду республіки — Народного Секретаріату і очолив війська на Україні. Розрізнені червоногвардійські загони були об'єднані в п'ять армій. З 1 березня по 15 квітня 1918 року на Україну було надіслано з РРФСР 112 тисяч гвинтівок, 378 кулеметів, 150 мінометів, багато боєприпасів. Була і в махновців зброя, прихована з часів війни та відібрана під час роззброєння військових ешелонів, що рухалися на південь через станції Олександрівськ, Гуляйполе, Пологи. Однак переважаючі сили окупантів і Центральної Ради, долаючи опір радянських військ, продовжували просуватися в глиб України.

Махно різко виступив проти політики Центральної Ради, звинувативши її у зраді інтересів революції, й водночас підтримав Брестський мир, вважаючи його одним з найбільш розумних і тактичних маневрів у тій ситуації.

Селянство ж, яке отримало землю і більше думало про весняну сівбу, ніж про збройний опір, не дуже поспішало поповнювати махновські загони. До того ж прибічники Центральної Ради розпустили чутки, нібито німці везуть ешелони мануфактури, інші необхідні товари, які будуть дешево розпродувати. Деякі агенти Центральної Ради, навпаки, залякували селян тим, що австро-німецькі війська спалюють села, мешканці яких чинять опір окупантам...

Махно розумів, що, лише маючи численні, добре озброєні загони, він становитиме реальну силу, тому, крім своїх анархістів, вербував і солдатів, що поверталися з фронту. Однак озброїти їх могли тільки радянські війська, які вели бойові дії проти Центральної Ради та іноземних інтервентів.

У березні 1918 року, дізнавшись, що в Пологах перебуває начальник південних радянських військ О. М. Беленкевич, Махно запросив його до Гуляйполя, розповів про свою нелегку долю царського в'язня, про досягнення у боротьбі проти поміщиків і колоністів й навіть влаштував парад війська. Беленкевич, вражений побаченим, у запалі вигукнув: "Гуляйполе — це маленький червоний Петроград!" Він виділив Махнові 3000 гвинтівок, 2 вагони патронів, 6 гармат і 9 вагонів снарядів.

Навесні 1918 року Махно ще не наважувався особисто командувати військом, оскільки жодного дня до цього не був на військовій службі. Тому довірив цю справу офіцерам. Ті ж, коли до Гуляйполя наблизилися німці, вирішили видати Махна окупантам. Йому вдалося втекти лише завдяки В. Шаровському, котрий встиг попередити про наміри зрадників. Згодом Махно призначив свого рятівника командиром артилерії. Відтоді він ніколи не довіряв офіцерам і завжди жорстоко з ними розправлявся.

Приставши до одного з червоногвардійських загонів, що відступали на схід, Махно рушив у напрямку Таганрога. Так, принаймі описали втечу Махна з Гуляйполя його поплічники О. Чубенко і Н. Зуйченко. Сам же він стверджував, що у той час, коли готувалася оборона села, його викликав командуючий 1-ю революційною армією, яка вела бої з німецькими військами в районі Нікополь-Олександрівськ, П. В. Єгоров. Але призначена у селі Федорівці Мелітопольського повіту зустріч не відбулася, оскільки командарм переїхав до Волновахи. Тут Махно і дізнався, що гуляйпільці без бою здали село німцям і гайдамакам. Після цього йому начебто нічого не залишалося, як приєднатися до відступаючих. Серед них було багато його старих друзів-анархістів, яких очолювала Маруся Никифорова. Та не міг Махно залишатися на других ролях. А тому покинув загін і подався до Москви. Таким чином, з приходом кайзерівських окупантів Махно втратив у Гуляйполі та окрузі свій вплив.

Зазнали краху й усі здійснені ним перетворення. У маєтки повернулися поміщики та колоністи, які за допомогою окупантів відібрали у селян землю, майно і реманент, вчинили криваву розправу над ними. Характеризуючи діяльність свого учня з березня 1917 до квітня 1918 року, П. Аршинов писав: "Серед місцевих селян він у той час завоював величезну популярність, однак на тлі російської дійсності, коли революція висунула ряд енергійних натур, він нічим особливим не вирізнявся".

Наприкінці квітня й у травні Махно подорожував містами Південної Росії й Поволжя. Побував у Таганрозі, Ростові-на-Дону, Царицині, Саратові, Астрахані, потім знову опинився в Саратові, звідки вирушив до Москви. І скрізь він намагався встановити зв'язок з місцевими анархістами, видаючи себе за політкаторжанина, активного борця проти тих, хто хотів задушити революцію й реставрувати монархію. В Саратові Махно, хоча й з великим запізненням, дізнався про те, що 29 квітня німці розігнали Центральну Раду і поставили на чолі української держави гетьмана П. П. Скоропадського. З одного боку, його порадувала ця звістка, оскільки начебто підтверджувала справедливість боротьби проти Центральної Ради, а з іншого — він розумів, що відродження гетьманщини є кроком до відновлення монархічних порядків.

Поїзд, яким їхав Махно, через відсутність палива на кілька днів зупинився у Тамбові. Махно уважно прислухався до розмов про життя у столиці. Дізнавшись, що її населення голодує, накупив повну валізу білого хліба і з таким багажем та револьвером за пазухою з'явився у перших числах червня в Москві.

Первопрестольна за рік різко змінила своє обличчя. З середини березня 1918 року Москва стала столицею Радянської Росії. Зустрівшись з П. Аршиновим, Махно дізнався про розгром у квітні органами ЧК московської та петроградської організацій анархістів. Як відомо, протягом певного часу після перемоги Жовтня радянська влада не переслідувала так званих "ідейних анархістів", котрі у дні революції виступали проти Тимчасового уряду, заявляючи, що борються за інтереси трудящих. Однак у міру того, як одноосібно зміцнювались більшовики, усіма засобами відтісняючи інші партії, анархісти розгорнули активну кампанію проти них, повели шалену пропаганду за руйнування основ створеного державного устрою, заперечення будь-якої влади, особливо в руках однієї партії; певна частина їх стала на шлях розбою й насильства. До своїх лав вони почали залучати не лише карних злочинців, але й запеклих ворогів революції. Іноземна та внутрішня контрреволюція поспішила використати ситуацію для дискредитації радянської влади, стверджуючи, що анархія — породження Жовтневої революції і немає сили, здатної її приборкати. Скориставшись цим, ЧК на чолі з Ф. Е. Дзержинським здійснила ряд операцій по знешкодженню анархістів.

Махно обурювався діями радянської влади, хоча в глибині душі вважав міських анархістів зрадниками великої ідеї. Він був твердо переконаний у тому, що справжній анархіст має не відсиджуватися в столиці, а йти на село і піднімати селянські маси на революційну боротьбу.

Аршинов організував зустріч Махна з Кропоткіним, яка стала знаменною у долі гуляйпільського анархіста: можливо, вперше він відчув себе особою, здатною вершити історичної ваги справи. Побував він і в залі засідань Всеросійського з'їзду профспілок текстильників, який проходив під головуванням Максима Горького, слухав виступи лідерів лівих есерів М. Спиридонової і Б. Камкова.

Махно не був позбавлений певної політичної прозірливості. Коли 6 липня у Москві під час роботи V Всеросійського з'їзду Рад спалахнув лівоесерівський заколот, він заявив, що "більшовики розіб'ють їх одним авторитетом Леніна і Троцького". І справді, виступ лівих есерів був досить швидко придушений як у Москві, так і на Східному фронті, де підняв повстання командарм Муравйов. Вірогідно що саме у ці дні Махно зустрівся з одним із керівників лівоесерівського заколоту Д. І. Поповим, колишнім балтійським моряком-анархістом. Після придушення збройного виступу Попов був проголошений ворогом радянської влади і заочно засуджений революційним трибуналом до страти. У 1919 році він уособлюватиме найбільш контрреволюційні сили махновщини.

У пресі, за якою уважно слідкував Махно, дедалі частіше з'являлися повідомлення про кривавий терор, який чинили кайзерiвські окупанти та гетьманці на Україні, про селянські повстання, що спалахнули на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, Катеринославщині та в інших губерніях України.

У ті ж дні довелося Махнові бачити секретаря Московського більшовицького комітету В. М. Загорського, М. І. Бухаріна, котрий, до речі, провів його у приймальню голови ВЦВК Я. М. Свердлова. Махно навіть перекинувся кількома словами з Миколою Івановичем про становище на Україні та про те, як добирався до Москви. Потрапивши без особливих труднощів у Кремль, а потім до керівника. Радянської Росії, Махно переконався, що плітки, які розпустили про більшовиків, багато в чому безпідставні (якраз напередодні його візиту до ВЦВК московські анархісти попереджали, що до більшовицьких лідерів практично не пробитися, бо вони перебувають під посиленою охороною). Тим більше здивував Махна теплий прийом, виявлений Свердловим. У свою чергу анархіст з Гуляйполя, який говорив про те, що мріє повернутися в рідні краї, щоб продовжувати боротися з ворогом, також справив на голову ВЦВК приємне враження.

— Ви ж зовсім не схожі на анархістів, які тут осіли було на Малій Дмитровці, — сказав він Махнові.

Свердлов вирішив влаштувати Махнові зустріч з Леніним, щоб проінформувати його про становище селянства на півдні України.

"Наступного дня, рівно о першій годині, я був знову в Кремлі у товариша Свердлова, — згадував пізніше "батько". — Він провів мене до Леніна. Той, ледь торкаючись мого плеча, посадив у крісло. Потім попросив сісти Свердлова, а сам пройшовся до свого, певне, секретаря чи переписувача і сказав йому:

— Ви, мабуть, закінчите це до другої години?.. — й тільки тоді сів навпроти мене й заходився розпитувати.

— Із яких країв? Як селяни сприйняли гасло "Вся влада Радам!" на місцях? Як вони організували відсіч супротивникам цього гасла? І чи бунтували селяни проти контрреволюційних і німецьких військ? Якщо так, то чого їм бракувало, щоб злитися з червоногвардійцями (боротьба ж за наші спільні досягнення)?

Відповідав коротко.

Ленін же, з притаманним організаторові й керівникові вмінням, намагався так продумувати свої запитання, щоб я найдокладніше зупинявся на них.

Ленін перепитував тричі, як поставилися селяни до гасла, й щоразу дивувався, що я казав йому: влада Рад на місцях — це по-селянському означає, що вся влада й у всьому має ототожнюватися безпосередньо із свідомістю й волею трудящих; це всього-на-всього одиниці революційного згуртування та господарського самоврядування на шляху життя й боротьби з буржуазією та її поплічниками — правими соціалістами та їхньою коаліційною владою.

— Чи думаєте ви, що це розуміння селянами нашого гасла цілком правильне? — спитав Ленін.

— Так.

— В такому разі, селянство в вашій місцевості заражене анархізмом... — додав Ленін.

— А хіба це погано?

— Я цього не хочу сказати. Навпаки, мене тішить, бо воно прискорило б перемогу комунізму над капіталізмом та його .владою.

— Для мене це приємно, — сказав я Леніну, напів-усміхаючись.

— Ні, ні, я серйозно стверджую, що таке явище в житті селянства прискорило б... — повторив Ленін і додав: — Але я лише думаю, що це явище для селянства неприродне: воно занесене анархістами-пропагандистами. Я ладен допустити, що цей настрій зовсім не організований і, потрапивши під удари контрреволюції, уже віджив своє.

Я зауважив Леніну, що вождеві не можна бути песимістом і скептиком.

Свердлов перебив мене:

— Отже, на вашу думку, треба розвивати це анархічне явище в житті селян?

— О, ваша партія його не буде розвивати! — відповів я.

А Ленін підхопив:

— Та в ім'я ж чого? Щоб розпорошити революційні сили пролетаріату, щоб відкрити шлях для контрреволюції, піти самим і повести за собою весь пролетаріат на ешафот?

Я не стримався і гарячково закинув Ленінові, що анархізм й анархісти не прагнуть контрреволюції і не ведуть до неї пролетаріат.

— А хіба я це сказав? — спитав у мене Ленін (і став пояснювати свою думку, що анархісти не мають своєї організації широкого масштабу).

Далі розмова звернула на інші теми, зокрема про червоногвардійські загони.

Пам'ятаю, як Ленін з особливою душевною тривогою, яка може бути лише в людини, що живе пристрастю боротьби з ненависним йому ладом та жагою перемоги над ним, турбувався, коли я сказав:

— Я учасник руйнування десятків козачих ешелонів, які залишили протинімецький фронт наприкінці грудня 17-го та на початку 18-го року, й добре знайомий із "революційною мужністю" червоногвардійських груп та загонів, особливо їхніх командирів. І мені здається, що ви, товаришу Ленін, маючи відомості із третьорядних рук, це перебільшуєте.

— Як так? Ви цього не визнаєте?

— Була й революційність, і мужність, але не такі значні. Всі вони формувалися поспіхом, не пo-партизанському й не пo-фронтовому. Вони діяли поблизу залізничних колій, десь за десять-п'ятнадцять верст од залізниць, а між ними залишався вільний простір: або для контрреволюції, або для революції. Тільки з наближенням до вузлових станцій чи в містах і селах червоногвардійці кидались в атаки. Але загони часто навіть не встигали випустити своє звернення до населення всього району, бо тут же контрнаступ — і вони тікають уздовж залізниці.

— Що ж роблять революційні пропагандисти?

— Не треба захоплюватися ними. Вони безпорадні. Там більше ворожої агітації...

Свердлов, позираючи то на мене, то на Леніна, з неприхованим захватом усміхався. Ленін же, переплівши пальці своїх рук і схиливши голову, щось думав. Потім випростався і сказав мені:

— За всім, що ви зараз переді мною висвітлили, доводиться пожалкувати... — А далі, повернувши голову до Свердлова: — Реорганізувавши червоногвардійські загони в Червону Армію, ми підемо правильним шляхом, до остаточної перемоги пролетаріату над буржуазією.

— Так, так, — швидко проказав Свердлов.

Потім Ленін спитав:

— Що ви думаєте робити в Москві?

Я відповів, що затримався ненадовго; за ухвалою нашої повстанської конференції в Таганрозі, я маю в перших числах липня бути на Україні.

— Нелегально?

— Авжеж.

Ленін, звертаючись до Свердлова:

— Анархісти завжди самовіддані, вони готові на будь-які пожертви, але це — короткозорі фанатики й прогавлюють сучасне задля далекого майбутнього, — й тут же просить не брати це на свій рахунок. — Вас, товаришу, я вважаю за людину реальності й кипучої злоби дня. Коли б таких анархістів-комуністів була б хоча третина в Росії, то ми, комуністи, згодні йти з ними на певних умовах і спільно працювати на користь вільної організації виробників.

Я особисто починаю благоговіти перед ним і глибоко в душі соромитися себе. Тим часом випалив:

— Всі анархісти-комуністи дорожать революцією та її здобутками, а це свідчення того, що вони з цього боку такі ж, як і ви.

— Ну, ви цього нам не кажіть! — сказав, сміючись Ленін. — Ми знаємо анархістів не згірш од вас. Більшість із них, коли ані стільки, то в кожному разі дуже мало думають про сучасне, а воно таке серйозне, що не думати про нього й не визначити свого позитивного ставлення стосовно сучасного — це більш, аніж ганьба... більшість анархістів думає й пише про майбутнє, не збагнувши сучасного; це й розмежовує нас, комуністів, і їх.

З останньою фразою Ленін підвівся з крісла і, пройшовшись сюди-туди в кабінеті, додав:

— Так, так, анархісти дужі думками про майбутнє, а в сучасному ж вони без грунту, жалюгідні саме через те, що вони, завдяки своїй беззмістовній фанатичності, реально не мають із майбутнім зв'язку...

Свердлов усміхнувся і сказав мені:

— Ви заперечити не можете. Зауваження Володимира Ілліча правильні.

— А хіба анархісти коли усвідомлювали свою безпідставність у житті "сучасного"? Вони ніколи й не думали про це, — підхопив Ленін.

На все це я відповів Леніну й Свердлову, що я — напівписьменний селянин і з приводу такого заплутаного твердження про анархістів сперечатися не можу. Але скажу Вам, товаришу Ленін, думка про те, що, мовляв, анархісти не розуміють "сучасного", реально не мають із ним зв'язку і т. п., докорінно помилкова. Анархісти-комуністи на Україні — півдні Росії дали надзвичайно багато доказів щодо того, що вони цілком пов'язані з сучасністю. Адже командири загонів Мокроусов, Марія Никифорова, Чередник, Гарін, Черняк, Луньов та багато інших — це ж анархісти-комуністи. Ми всією плоттю занурилися в "сучасне", працюємо в ньому і саме в ньому шукаємо наближення нас до майбутнього, про яке так ми думаємо і думаємо серйозно.

В цю мить я глянув на Свердлова. Він зашарівся, але усміхнувся до мене.

Ленін же розкинув руками:

— Але можливо, що я помиляюсь. Помилятися властиво кожній людині, особливо за таких обставин, у яких ми опинилися зараз, — стверджував Ленін, розводячи руки. І тут же, побачивши, що я трохи занервував, намагався по-батьківськи заспокоїти мене, переводячи розмову на іншу тему.

Але моя кепська вдача не дала мені змоги далі вести розмову з Леніним. Я відчув себе ніби скривдженим. У мене щось усередині мовби обірвалось, і стало тяжко на душі.

Ленін помітив ці зміни. Він раптом, несподівано для мене, вдруге спитав:

— Отже, ви хочете перебратися на свою Україну?

— Так.

— Бажаєте скористатися моєю підтримкою?

— Навіть дуже.

А тоді — до Свердлова:

— Хто в нас безпосередньо працює тепер у бюро у справі переправлення людей на південь?

— Товариш Карпенко, а може, Затонський. Найкраще запитати...

— Зателефонуйте, будь ласка, й довідайтеся, — попросив Ленін Свердлова, а сам обернувся до мене.

Той телефонував. Ленін же переконував мене, що з його ставлення до мене я мав зробити висновок: взаємини між партією комуністів та анархістами не такі вже і ворожі.

— Та коли нам, — сказав Ленін, — випало взяти й без будь-яких сентиментальних вагань відібрати в анархістів із Малої Дмитрівки особняк, де вони переховували всіх відомих московських і приїжджих бандитів, то відповідальні за це не ми, а самі анархісти. Між іншим, ми вже їх не турбуємо. Ви, напевне, знаєте, що їм дозволили взяти інший будинок, там же, неподалік Малої Дмитрівки, і вони вільно працюють.

— Чи маєте які відомості? — спитав я.

Ленін:

— Так, їх зібрала й перевірила Надзвичайна комісія.

У цей час знову підсів Свердлов:

— Відає направленням людей на південь безпосередньо Карпенко, але й товариш Затонський також утаємничений у справи.

Ленін вмить і собі втрутився:

— Отож, товаришу, зайдіть завтра, післязавтра або коли визнаєте за потрібне до товариша Карпенка. Він вам порадить надійний маршрут через кордон.

— Який кордон? — спитав я.

— Хіба ви не знаєте? Тепер установлено кордон між Росією й Україною. Його охороняють німецькі війська, — знервовано зауважив Ленін...

— Товаришеві Карпенку ви скажете, що я послав вас до нього. Коли сумніватиметься, хай довідається по моєму телефону. Адреса Карпенка — така-то...

І ми втрьох підвелись, потисли руки, щиро, здавалося, подякували один одному, і я вийшов од Леніна, навіть забувши нагадати Свердлову про необхідну позначку на документі стосовно отримання від Московської Ради ордера на заселення безплатного помешкання. Я вмить опинився на подвір'ї Кремля і попрямував у номери до Бурцева".

ПРОВОДИР ПОВСТАЛОГО СЕЛЯНСТВА

29 червня 1918 року Махно залишив "безтолковогомінливу" Москву. Проводи на Курському вокзалі були, зрозуміло, не велелюдними. Лише Аршинов супроводжував "батька", побажавши йому благополучно дістатися Гуляйполя й успішно розпочати задуману справу. Коли ж поїзд рушив, учитель майже пошепки попросив не забувати при нагоді подавати матеріальну допомогу московським анархістам. Він знав, що під час перебування в столиці Махно, відвідавши нечисленні анархістські організації і ознайомившись з їх "діяльністю", розчарувався в анархізмі і, по суті, відійшов від нього.

У кишені Нестора лежали документи на ім'я колишнього вчителя, офіцера Івана Яковича Шепеля, одержані від члена Всеукраїнського бюро для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів В. П. Затонського. Він мав тривалу розмову з "батьком" і навіть радив їхати не в провінцію, а до Харкова, де діяло добре організоване підпілля. Бюро виникло в зв'язку з реорганізацією першого радянського» уряду республіки — Народного Секретаріату і ЦВК Рад. Ось чому Махно вважав, що проїзні документи йому видані від імені уряду України. Це вселяло впевненість у важливості його місії саме в рідних місцях.

Від'їзду з Москви передувала зустріч ще з одним відомим політичним діячем, народним комісаром у військових та морських справах Л. Троцьким. "Я, — згадував наприкінці свого життя Махно, — поспішив на мітинг Л. Троцького, яким, як оратором, захоплювався не лише я за час свого перебування в Москві, але й багато друзів і супротивників його. I, слід сказати правду, він цього заслуговував. Його промови не можна було порівнювати ні з виступами писаки Зінов'єва, ні з промовами Бухаріна. Він умів говорити, і ним можна було захоплюватися. Правда, цьому багато в чому сприяв особливо гострий, в розумінні бойовитості партії більшовиків, час".

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка