О. І. Борзенко, М. П. Сподарець біографії українських письменників



Сторінка3/8
Дата конвертації11.03.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
о)

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сенченка... За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки...


ГРИГОРІЙ КОСИНКА (1899—1934)
Г. Косинка — один з найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище письменника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному і працював писарем. 1914 р. Григорій переїхав до Києва, де доводилося працювати і вчитися на вечірніх гімназійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойових діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в'язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшови­кам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підписом Г. Косинка, що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з'являлися на сторінках багатьох часописів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читанням своїх творів, що, за свідченнями багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об'єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р. — МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920— 1930-ті рр. виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р. Г. Косинка був заарештований і 18 грудня того ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка і передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі і просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюансів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходять крізь індивідуалізоване сприйняття героїв, що виключає однобічні оцінки, наголошуючи на перевазі загальнолюдських цінностей над класово-ідео­логічними.

ОСТАП ВИШНЯ (1889—1956)


Остап Вишня — видатний український письменник- сатирик і гуморист. П авло Михай­лович Губе нко ( справжнє ім' я письменника) народивс я 1 3 листопада 1 88 9 р. на хуто рі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя пансько­го маєтку. 1907 року закінчив Київську військово-фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київському університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.

Друкуватися почав у Кам'янці-Подільському, який у 1919- 1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони «Демократичні реформи Денікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному журналі «Реп'яхи», підписана «П. Михайлович». У цьому фейлетоні розповідається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.

Після поразки УНР Остап Вишня був заарештований ЧК і спроваджений до Харкова на слідство. Із в'язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан-Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті «Вісті ВУЦВК». З того ж року письменник почав друкуватися в «Селянській правді» під псевдонімом

Остап Вишня. У 1920 — 1930-х рр. видав збірки «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші.

26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено десятирічним ув'язненням у північних таборах. Відповідно до наказу Головліту УРСР за № 228 від 25 вересня 1938 року, всі твори Остапа Вишні підлягали вилученню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування. У Гадячі на Полтавщині навіть відбувся процес над учителями та учнями за читання творів опального гумориста й сатирика.

Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні («Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка», «Самостійний смітник» тощо). Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув'язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».

У повоєнний період виходили книжки «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть!» (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Киеві, похований на Байковому кладовищі. Вже після смерті письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки» (1958) та щоденникові записи «Думи мої, думи мої...».

Не всі твори Остапа Вишні є однаковими за своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв'язання численних, часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагали партія та радянське керівництво. Проте, незважаючи на певні недоліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими творами, які завжди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно-усміхнений, який вживає «соковиту» народну лексику, вдається до лаконічних народних жартів і фразеологізмів, несподіваного поєднання «високого» та «низького» стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одним із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу роль відіграють також пейзаж і художня деталь, створюючи неповторну атмосферу «вишневих» усмішок.


ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897-1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Новоархангельську на Кіровоградщині. Батько походив із козацько-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

1 9 1 4 року Є . М аланюк закінчив з емське ре альне училище в Є лисаветграді і вс тупив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початку світової війни став слухачем військової школи в Києві. У січні 1916 року Є. Маланюк потрапив на Південно-Західний фронт, де до пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став старшиною української армії, брав активну участь у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. Є. Маланюк був ад'ютантом генерала В. Тютюнника, служив сотником у 5-й Херсонській дивізії. Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші. Тут же в Каліші Є. Маланюк взяв участь у збірці «Озимина» (1923).

З 1923 року він студент гідротехнічного відділу інженерного факультету Господарської академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Маланюк побрався з молодою студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.

1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга — «Гербарій». Пізніші збірки поета — «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). У грудні 1926 року в «Літературно-науковому віснику» з'явилося довге «Посланіє» Є. Маланюка до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуже ставиться до подій в Україні. Ні П. Тичина, ні М. Рильський на це «Посланіє» не зреагували, а відповідь написав В. Сосюра.

3 1929 року Є. Маланюк переїхав до Варшави, де працював інженером і брав найактивнішу участь у літературному процесі (був одним з фундаторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одружився з чешкою Богумилою Савицькою, яка померла 1963 року. У них є син Богдан.

1944 року Є. Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працював учителем математики, брав участь у літературному процесі, зокрема був членом «МУРу». 1949 року він виїхав до США, де працював інженером. У післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій («Влада», 1951, «Проща», 1954, «Остання весна», 1959, «Серпень», 1964) та літературно-критичних статей («Книга спостережень», 1962, 1966; «Нариси з історії нашої культури», 1954) тощо.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер від серцевого нападу в Нью-Йорку. Вже посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).

Головними мотивами творчості Є. Маланюка є втрачена батьківщина і розбите особисте життя. Мотив «втраченої батьківщини» поет розвиває у багатьох своїх віршах, аналізуючи причини та наслідки цієї втрати. Другий мотив, переплітаючись із першим, ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів розлуки з рідним краєм. Для стилю Є. Маланюка характерне протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досягнення більшої точності й виразності провідного мотиву.


ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ (1902-1954)
Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911-1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда. 1922 ро­ку Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виключили за приховування соціального походження. Друкуватися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебютувавши віршами російською мовою. 1924 року був надрукований перший вірш українською мовою «Дзвін».

1925 року молодий поет переїхав до Харкова, де працював у редакції журналу «Кіно», очолюваного М. Семенком. Того ж року вийшла перша книжка новел Ю. Яновського «Мамутові бивні». 1926 року він став редактором ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників.

На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927 року з'являється збірка новел «Кров землі», а наступного — книжка поезій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер корабля» (1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикою як новаторське явище в українській літературі. Наступний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вважається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад п'ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Вершники» (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з'явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Україні.

Невдовзі Ю. Яновський написав п'єсу «Дума про Британку» (1937) до 20-річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Українська література» (з 1946 року — «Вітчизна»). Під час війни журнал видавався в Уфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського літературного процесу. За роки війни письменник написав драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).

Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 1946 року «за пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» на сторінках редагованого ним журналу «Вітчизна» Ю. Яновського звільнили з посади головного редактора, а наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий роман «Жива вода», який вже після смерті автора вийшов у спотвореному вигляді під назвою «Мир» (1956). Полегшення прийшло лише 1949 року, коли письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку «Київські оповідання». 1953 року Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка користувалася успіхом у


глядачів.

Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.
ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901—1937)
Валер'ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі під Катеринославом (нині увійшло до складу Дніпропетровська) в селянській родині. 1910 р. Валер'ян після початкової сільської школи вступив до Катеринославського реального училища, яке закінчив у червні 1918 р. Восени того ж року вступив до Катеринославського університету. 1919 р. він залишив навчання і працював учителем у Павлограді та Катеринославі. 1921 р. письменник переїхав до Києва. З 1923 р. В. Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», пізніше редактором журналу «Життя і революція», був одним із засновників літературної групи «Ланка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революційного Слова)), до якої входили київські письменники попутники (тобто письменники, котрі не пропагували у творах комуністичну ідеологію, але й не виступали проти). 1929 р. В. Підмогильний переїхав до Харкова, де працював консультантом з іноземної літератури в кооперативному видавництві «Рух». У грудні 1934 р. письменник був заарештований і за­суджений на десять років ув'язнення в концентраційному таборі на Соловецьких островах. 3 листопада 1937 р. В. Підмогильний був розстріляний в урочище Сандормох у Карелії.

Перші оповідання В. Підмогильний почав писати, ще навчаючись в реальному училищі. 1920 р. вийшла збірка, яка мала назву «Твори. Том І». 1921 р. друкуються оповідання «В епідемічному бараці», пові­сть «Остап Шаптала». 1922 р. в еміграційному журналі «Нова Україна», який видавав В. Винниченко, був надрукований цикл оповідань «Повстанці» та оповідання «Іван Босий». 1924 р. вийшла книжка оповідань «Військовий літун», 1925 р. — повість «Третя революція». Популярність і визнання приніс В. Підмогильному роман «Місто» (1928), який викликав широку дискусію. Офіційна критика засудила твір, визнавши його «наскрізь несучасним», «песимістичним», «класово ворожим», у якому «соціальні чинники» підмінені «психологічними» тощо. 1930 р. на сторінках журналу «Життя і революція» було надруковано роман «Невеличка драма», який також брутально засудили критики. В останні роки життя письменник зміг видати новелу «З життя будинку», незавершена «Повість без назви» була надрукована лише 1988 р. В. Підмогильний багато перекладав, зокрема твори Вольтера, Д. Дідро, О. де Бальзака,

A. Франса, Г. де Мопассана, Г. Флобера та ін. Активно займався письменник і проблемами функціону-
вання української мови, уклавши разом із Є. Плужником словник «Фразеологія ділової мови», який
видавався 1926 та 1927 рр.

Прозу В. Підмогильного можна назвати інтелектуально-психологічною. Світогляд письменника сформований під впливом зарубіжної класичної літератури XX ст. та найяскравіших представників західноєвропейської філософії поч. XX ст.: З. Фрейда, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. З-поміж попередників

B. Підмогильного слід згадати кращих представників української оповідної прози: М. Коцюбинського,
В. Винниченка, В. Стефаника. Як і його попередників, письменника цікавила насамперед людина у проявах
людського, її внутрішній та емоційно-духовний світ. Найкращий роман В. Підмогильного «Місто» написано
за моделлю французького реалістичного роману, передусім «Милого друга» Гі де Мопассана. Письменник
у романі «Місто» вдало поєднує реалістичну манеру письма з поглибленим психологізмом, увагою до
взаємодії свідомості та підсвідомості в людській поведінці, духовного та біологічного начал. Самотність
та відчуженість головних персонажів прози В. Підмогильного в неприродному й абсурдному світі, поро-
джені несвободою людини, яскраво свідчать про превалювання у філософсько-естетичній концепції
письменника екзистенціальних мотивів.
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько — сільський священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина.

Дитячі роки Антонича припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року — на Пряішвпгину, до Чехословаччини. Xлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор поступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «слов'янська філологія». Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому сприяло уважне читання та опрацьовування творів українських письменників — від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника). Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року як член товариства студентів-україністів у «Живій літературній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав співпрацювати у львівських українських журналах, збірниках, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч». Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог».

Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 року, коли авторові було 22 роки. Згодом з'явилися ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена євангелія» (1938) та незакінчена збірка «Ротації» (1938).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть настигла його нагло, наче якесь непорозуміння. Богдан захворів на апендицит. Після операції розпочалося запалення легенів. Він довгий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався: він навіть став працювати над переробкою лібрето опери «Довбуш». Та раптом все змінилося: не витримало змалку слабке серце, до того ж перевтомлене високою температурою. 6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер. Похований у Львові.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956)
Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше — в Глухівському вчительському інституті.

У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вищепочаткової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактивнішу участь на боці Центральної Ради та УНР.

Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з-за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довженко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам'янця-Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до концентраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відомо, що він вступив до партії есерів-боротьбістів, яка згодом влилася до лав КП(б)У. 1920 року О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури. Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, де відвідував лекції в Берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

1923 року О. Довженко повернувся до Харкова і почав працювати художником-ілюстратором газети «Вісті». 1926 р. переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. Там виходять перші фільми О. Довженка — сатиричні комедії «Вася-реформатор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора» (1927), який навічно уславив ім'я молодого режисера як органічно українського митця

Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав пристрасті. Наприклад, відомий революційний поет Дем'ян Бєдний відгукнувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і


©

народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.

Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Сталінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що вивели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, звинувативши автора в українському націоналізмі.

Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно творити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української літератури.

Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.


ІВАН КОЧЕРГА

(1881-1952)


Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німецького середньовічного міста. П'єса «Дівчина з мишкою» у 1914 — 1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

Першою п'єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов'язана з минулим славного Ніжинського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п'єси І. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові принесла п'єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п'єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянських письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.

Пізніше І. Кочерга писав п'єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.

З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий» (уперше опублікована в журналі «Українська література», 1944, № 12; 2-а редакція — 1946). У цій п'єсі універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п'єса була поставлена 1946 року на сцені Xарківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. «Ярослав Мудрий» був відзначений Сталінською премією 1947 року. Останній визначний твір І. Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).

Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.

Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому в кожній його п'єсі обігруються певні символи. Основним конструктивним принципом п'єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).

УЛАС САМЧУК (1905-1987)
Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869- 1936) та Анастасія (1877- 1933) — були заможними селянами. Із п'ятьох дітей вижив лише він.

У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем'янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929-1931).

З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літературно-науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з'явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935- 1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).

Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби самостійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».

З початком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Держави, нелегально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.

З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеччина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).

23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об'єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З-під пера письменника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.

Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістичної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.
ІВАН БАГРЯНИЙ (1906-1963)
Іван Павлович Лозов'ягін (справжнє прізвище письменника, що походить від зрусифікованого — Лозов'яга) народився 2 жовтня (за старим стилем 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка в родині робітника-

©

муляра. Початкову освіту він здобув у рідному місті, 1922 року закінчив Краснопільську художньо-керамічну школу. З 1922 по 1926 рік майбутній письменник, поет і драматург працював на різних посадах: від секретаря комсомолу Тростянецького цукрового заводу до окружного інспектора міліції, викладав малю­вання тощо. У 1926— 1930 роках учився в Київському художньому інституті.

Літературну творчість І. Багряний розпочав ще під час навчання в Охтирській вищепочатковій школі, редагуючи учнівський рукописний журнал «Надія». З 1924 року він входив до охтирської філії літературного угрупування «Плуг», де 1925 року під псевдонімом «Іван Полярний» видав збірку новел «Чорні силуети». Перший твір, підписаний ім'ям «Іван Багряний», був надрукований у київському журналі «Глобус» за 1926 рік. У наступних роках його поетичні та прозові твори періодично з'являються на сторінках українських журналів. 1929 року вийшла перша збірка поезій І. Багряного «До меж заказаних», що мала підзаголовок «Поезії. Кн. 2».

Сенсацією в українському літературному середовищі стала поема «Ave Maria» (1929), яку молодий поет видав в Охтирці власним коштом. Твір одразу ж був заборонений, але 90% тиражу вже встигло розійтися. Гнів цензури викликав не так зміст поеми, як передмова, написана у формі листа до редактора, де автор виступив проти свавілля радянської цензури.

1930 року І. Багряний видав великий історичний роман у віршах «Скелька». Але ситуація в країні вже докорінно змінювалася. 1931 року в журналі «Критика» була надрукована велика стаття-донос О. Правдюка «Куркульським шляхом», в якій автора «Скельки» було названо «співцем куркульської ідеології» та відвертим ворогом радянської влади. Була заборонена поетична збірка «В поті чола». І. Багряний ще встиг видати книжку нарисів «Крокви над табором», але 16 квітня 1932 року його було заарештовано і за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді засуджено до заслання на Далекий Схід. Там він оселився серед українців т. зв. Зеленого Клину, життя і побут яких він пізніше змалював у романі «Тигролови».

Звільнившись, І. Багряний виїхав до Охтирки. І року не пробувши на волі, 16 червня 1938 року він знову потрапив за ґрати. Письменник вже мав досвід і попереднього слідства, і табору, тому, визнаючи звинувачення у контрреволюційній агітації (за що вже відсидів), він не підписав «зізнання» у терористичній діяльності, якого всіма засобами намагалися вибити з нього слідчі. Після падіння наркома НКВС М. Єжова частину в'язнів, які не визнали себе винними, було звільнено. 1 квітня 1940 року справу І. Багряного було припинено за відсутністю доказів, і він вийшов із неволі. Два роки допитів у харківських тюрмах лягли в основу роману «Сад Гетсиманський».

Під час окупації України фашистами І. Багряний працював художником в Охтирському театрі, друкувався в газетах «Голос Охтирщини», «Нова Україна», «Наші дні». Написав комедію-сатиру «Генерал», яку запропонував до постановки Охтирському театру. 1942 року, коли почалися репресії фашистів проти українського самостійницького руху, письменника засудили до страти, і він був змушений переховуватися. І. Багряний перебрався на Галичину, де на нелегальній схованці УПА за два тижні написав роман «Тигролови», який у дуже скороченому вигляді вийшов 1944 року у видавництві «Вечірня година» під назвою «Звіролови». Тоді ж була написана поема «Гуляй-поле».

Наближення кінця війни змусило І. Багряного емігрувати: спочатку до Словаччини, потім до Австрії та Німеччини, де він опинився в американській зоні окупації у таборах «Ді-Пі» («D. P.» — від англійського «Displaced person» — переміщена особа, утікач). Виступаючи проти примусового повернення до СРСР, якого вимагала радянська адміністрація, І. Багряний написав памфлет «Чому я не хочу вертатися до СРСР?», в якому пояснював західним союзникам, що5 змусило тисячі людей тікати зі своєї батьківщини.

В еміграції І. Багряний займався громадсько-політичною та журналістською діяльністю: заснував газету «Українські вісті», разом з І. Майстренком став ініціатором створення УРДП (Української Революційно-Демократичної партії), обирався заступником і головою Української Національної Ради, був організатором і засновником українського молодіжного руху ОДУМ.

Разом з громадсько-політичною діяльністю І. Багряний брав активну участь у літературно-мистецькому житті української еміграції. Наприкінці вересня 1945 року І. Багряний разом з В. Домонтовичем, Ю. Косачем, І. Костецьким, І. Майстренком, Л. Полтавою та Ю. Шерехом заснували об'єднання українських митців на еміграції під назвою «Мистецький український рух» (МУР). Письменник брав найактивнішу участь у роботі МУРу, виступаючи не лише з художніми творами та теоретико-літературними статтями, але й створивши книжку жартів, пародій та епіграм «Буря в Мурі» (1947). Після 1948— 1949 років через від'їзд багатьох членів діяльність цього об'єднання припинилася.

Плідно працював І. Багряний як письменник. 1946 року вийшла збірка поезій «Золотий бумеранг», що мала підзаголовок «Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного». Того ж року в двох томах, повністю, вийшов роман «Тигролови», 1947 року — драматична повість «Морітурі» та «повість-вертеп» «Розгром». Наступного року письменник видав комедію-сатиру «Генерал», а в 1950 — роман «Сад Гетсиманський». 1953 року вийшла повість «Огненне коло» про розгром дивізії «Галичина». І. Багряний замислив написати роман-епопею у чотирьох книгах (тетралогію) про долі української молоді 1940-х років. Із цього задуму 1957 року побачила світ лише перша частина — роман «Маруся Богуславка». Твори письменника перекладалися багатьма мовами. Так, лише перекладів роману «Тигролови» було розпродано понад мільйон примірників.

Проте підірване в молодості здоров'я давалося взнаки: до набутого в тюрмі туберкульозу долучився діабет, потім — серцева хвороба. В останні роки письменникові доводилось все частіше перебувати в лікарнях та санаторіях.

Помер Іван Багряний у західнонімецькому санаторії Сент-Блазієн 25 серпня 1963 року. Похований у Новому Ульмі. Вже після смерті письменника друзі видали роман «Людина біжить над прірвою», який був написаний ще в 1948- 1949 роках. З 1990 року твори письменника почали друкувати і на батьківщині, а 1991 року І. Багряний був нагороджений Державною премією України ім. Т. Г. Шевченка (посмертно).
ТОДОСЬ ОСЬМАЧКА

(1895—1962)


Феодосій Степанович Осьмачка народився 16 травня 1895 р. в с. Куцівці тодішнього Черкаського повіту Київської губернії в родині селянина. Після закінчення місцевої школи працював писарем, 1915 р. екстерном склав іспит при Київський 1-й гімназії на звання земського вчителя. 1916 р. Т. Осьмачка був мобілізований до армії, але захворів і невдовзі після Лютневої революції був звільнений, повернувся додому, де вчителював, брав активну участь у діяльності місцевої «Просвіти» та певний час служив у курені «Чорних запорожців» армії УНР.

Восени 1921 р. Т. Осьмачка вступив до Київського інституту народної освіти. Через рік він одружився зі студенткою медінституту Лесею Трохименко, але сімейне життя у нього не склалося через складний характер поета та матеріальну скруту. Т. Осьмачці довелося залишити навчання і влаштуватися вчителем у Києві. Як поет Т. Осьмачка належав до літературної групи «Ланка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революційного Слова), до якої з-поміж інших входили В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович і Г. Косинка, з яким у Т. Осьмачки склалися особливо дружні сто­сунки.

На початку 1930-х рр. поет виїхав працювати на Кубань. Потім працював у селі біля тодішнього прикордоння, прагнучи виїхати з СРСР. Пізніше Т. Осьмачка зробив небачений у Радянському Союзі крок — він 1932 р. прибув до Xаркова, де подав офіційну заяву на дозвіл виїхати за кордон, що пояснював своєю незгодою із національною політикою радянської влади та неможливістю вільно творити. 5 лютого 1933 р. поета заарештували, але, зважаючи на нервову хворобу, відпустили. У квітні цього ж року в Києві він подав ще одну заяву до німецького консульства з проханням допомогти виїхати до Німеччини. Його знову заарештували і запроторили до психіатричної лікарні, але згодом випустили. Він ще кілька разів потрапляв до психіатричної лікарні протягом 1930-х рр., жив деякий час у Ленінграді, де знову зробив невдалу спробу сісти на пароплав, що йшов до Фінляндії. Ймовірно, що від арешту та знищення Т. Осьмачку рятував паспорт, виданий ленінградською психіатричною лікарнею, який дозволяв йому час від часу бувати на волі.

Початок війни та окупацію німцями Києва поет застав у Кирилівській психіатричній лікарні. Проживши зиму 1941— 1942 рр. у рідні на Черкащині, він у квітні 1942 р. переїхав до Львова. Під кінець 1944 р. Т. Осьмачка був змушений емігрувати на Захід. Спочатку були табори для переміщених осіб («Ді-Пі») в повоєнній Німеччині, де він брав доволі активну участь у діяльності МУРу (Мистецького Українського Руху).

Перебування по в'язницях та психіатричних лікарнях далося взнаки, бо Т. Осьмачці скрізь увижалися агенти КДБ, він був хворий на манію переслідування, тому раптово міняв місце проживання, цураючись знайомств і людських контактів. 1948 р. Т. Осьмачка переїхав до США, пізніше жив у Канаді та знову в США. У лютому 1961 р. поет несподівано вилетів до Іспанії, відвідав Париж і Мюнхен, де після інсульту знов опинився в лікарні. Як громадянина США його спеціальним військовим літаком відправили до

Америки. Помер Т. Осьмачка 7 вересня 1962 р. в психіатричній лікарні під Нью-Йорком.

Творчість Осьмачки позначена впливом поетики символізму та експресіонізму. Перша друкована збірка Т. Осьмачки «Круча» вийшла 1922 р. У ній поет спробував творчо осмислити нещодавні події громадянської війни та голоду 1921 р. Друга збірка «Скіфські вогні» побачила світ 1925 р., провідними мотивами її стали пошук правди та палкий біль за долю народу, віра в його незнищенність; в основу лягли міфологічні мотиви та поетика символізму. 1929 р. вийшла третя збірка поета — «Клекіт», де поміж хаотичних образів домінували апокаліптичні візії передчуття поетом майбутньої трагедії українського села. Поетичний доробок Т. Осьмачки 1920-х рр. критика вважає найяскравішим виявом в українській літературі експресіонізму.

Після поневірянь 1930-х рр. наступна збірка поезій «Сучасникам» побачила світ лише у Львові 1943 р. Символіка в пізніх поезіях Т. Осьмачки стає спокійнішою, набуває рис неоромантизму, в них відчувається нерозривна єдність поета з українською традицією, народною поезією та міфотворчістю. Вже в США 1953 р. вийшла поетична збірка «Китиці часу», а наступного року з'явилася велика книга вибраних поезій «Із-під світу» (1954).

У рамках Українського Мистецького Руху Т. Осьмачка видав віршований роман «Поет» (1947) та прозову повість «Старший боярин» (1946). У цьому творі особливо відчутний вплив М. Гоголя: романтичне світосприйняття, казкові видіння, переплетіння реального і фантастичного, елементи етнографічно-фольклорної оповіді, ліричні відступи тощо. Поетичний талант Т. Осьмачки проявився у наявності в художній структурі повісті яскравих епітетів, несподіваних метафор та образів-символів. Письменник створив власну візію ідеальної України напередодні катастрофи 1917 року, показавши реальність альтернативного шляху.

Пізніше з'явилися прозові твори «План до двору» (1951) і «Ротонда душогубців» (1956), де основою сюжету стали події колективізації та голоду в Україні поч. 1930-х рр. Провідним мотивом, на думку дослідників, стали показ свавілля влади та неприхована ідея помсти. На художності цих двох творів негативно позначилися публіцистична загостреність та чітка національна позиція автора. Але, незважаючи на це, твори Т. Осьмачки прихильно поціновані критиками та літературознавцями, посідають належне місце в антиколоніальному дискурсі української літератури.


ВАСИЛЬ БАРКА (1908—2003)
Василь Костянтинович Барка (справжнє прізвище — Очерет) народився у селі Солониця біля міста Лубни на Полтавщині 16 липня 1908 року. Батько після поранення на фронті Першої світової війни змушений був продати ділянку землі й переїхати до Лубен. Василь почав вчитися в духовному училищі («бурсі»), котре після революції було реорганізоване на «трудову школу». 1927 року він закінчив педагогічний технікум за спеціальністю учитель фізики і математики і виїхав на роботу до шахтар­ського селища Сьома Рота (нині м. Нижнє). 1928 року В. Барка виїхав з України на Північний Кавказ і вступив на українське відділення філологічного факультету Краснодарського педагогічного інституту, який і закінчив 1931 року.

1930 року в Державному видавництві в Xаркові вийшла перша збірка поезій «Шляхи», а 1932 — друга збірка «Цехи». Після згортання «українізації» Кубані В. Барка викладав зарубіжну літературу в Краснодарському педагогічному інституті, працював співробітником художнього музею. 1940 року в Москві захистив кандидатську дисертацію на тему: ««Божественна комедія» Данте: (Політична теорія, гуманізм, риси стилю)». З початком війни вступив до «народного ополчення». У серпні 1942 року він був поранений і потрапив в оточення. Працював коректором у газеті «Кубань», а потім як «остарбайтер» був вивезений до Німеччини. Після закінчення війни потрапив до таборів «Ді-Пі», залишився в еміграції. З 1950 року мешкає у США: до 1970 р.— у Нью-Йорку, з 1970 — у містечку Глен Спей. Помер В. Барка 11 квітня 2003 р. у містечку Ліберті (США).

В. Барка є автором збірок поезій «Апостоли» (1946), «Білий світ» (1947), «Псалом голубиного поля» (1958), «Океан І» (1959), «Лірник» (1968), «Океан ІІ» (1979), «Океан ІІІ» (1992), роману у віршах «Свідок для сонця шестикрилих» (1981), прозових романів «Рай» (1953) та «Жовтий князь» (1963), епічної поеми «Судний степ» (1992), драматичної поеми «Кавказ» (1993), збірок есеїв та ін. Переклав «Короля Ліра» Шекспіра, «Божественну комедію» Данте, «Апокаліпсис».

Для творчості В. Барки характерне поєднання широкої ерудиції та християнського духовно-містичного світосприйняття. У романі «Жовтий князь» автор виділяє три плани зображення. 1. Реалістичне змалювання трагедії родини Катранників і масової загибелі українських селян у 1932— 1933 роках. 2. Психологічний: показ змін, які відбуваються в душі людини під впливом голоду. 3. Метафізичний або символічний план боротьби світлих християнських начал із темними (інфернальними) силами зла, яких у романі уособлюють образи «Жовтого князя» (Сатани) та його слуг — Сталіна, Отроходіна, Шікрятова та ін.


АНДРІЙ МАЛИШКО (1912-1970)
Андрій Самійлович Малишко народився 2 (15) листопада 1912 року в селі Обухові Київської області в родині шевця. 1932 року закінчив Київський інститут народної освіти. Деякий час вчителював, працював у газетах «Комсомолець України», «Літературній газеті», журналі «Молодий більшовик». Друкуватися почав з 1930 року. У другій половині 30-х — на початку 40-х років вийшли друком збірки А. Малишка «Батьківщина» (1936), «Лірика» (1938), «З книги життя» (1938), «Народження синів» (1939), «Жайворонки» (1940), «Листи червоноармійця Опанаса Байди» (1940). Пізніше ним були створені поеми «Ярина» (1938), «Кармалюк» (1940), «Дума про козака Данила» (1940). Під час Великої Вітчизняної війни А. Малишко був кореспондентом газет «Красная армия», «За Радянську Україну!», «За честь Батьківщини». У 1944- 1947 роках — відповідальним редактором журналу «Дніпро». Окрім нарисів, репортажів, відозв у пресі, поет видав збірки «Україно моя!» (1942), «Слово о полку» (1943), «Битва» (1943), «Полонянка» (1944), «Ярославна» (1946). За поему «Прометей» (1946) та збірку «Лірика» (1947) А. Малишко був удостоєний Сталінської премії (1947).

Наступний етап літературної творчості А. Малишка — це півтора повоєнних десятиліття, коли вийшли збірки «Весняна книга» (1949), «За синім морем» (1950; Сталінська премія, 1951), «Дарунки вождю» (1952), «Книга братів» (1954), «Що записано мною» (1956), «Серце моєї матері» (1959). їхня художньо-естетична вартість нерівнозначна. Мажорно-радісна тональність багатьох віршів поета (особливо у збірці «Весняна книга»), романтична піднесеність стилю не відповідали реальній атмосфері повоєнної дійс­ності — важкого періоду в житті народу, особливо селянства, якому поет присвятив чимало поезій.

Певна заданість ідейно-змістової основи творів спричинила й до збіднення засобів художньої виразності. І лише наприкінці 50-х років творчість А. Малишка звільняється від поверховості, загальників, псевдопатетики.

У 60-ті роки поетичний талант А. Малишка реалізувався більш повно і різнобічно. Він опублікував книжки «Полудень віку» (1960), «Листи на світанні» (1961), «Прозорість» (1962), «Далекі орбіти» (1962; Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1964), «Дорога під яворами» (1964; Державна премія СРСР, 1969), «Рута» (1966), «Серпень душі моєї» (1970) та ін. На слова А. Малишка композиторами П. Май-бородою, Л. Ревуцьким, О. Білашем та іншими створено багато пісень («Київський вальс», «Пісня про рушник», «Стежина», «Вчителька» та ін.). Попри надмірну заідеологізованість, характерними рисами лірики А. Малишка є народні етико-естетичні уявлення, народні форми вираження їх і принципи творення цих форм.

Помер А. Малишко 17 лютого 1970 року в місті Києві. Похований на Байковому цвинтарі.
ОЛЕСЬ ГОНЧАР (1918-1985)
Олесь (Олександр) Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року в селі Суха, тепер Кобеляцького району Полтавської області. Після закінчення школи вступив до Xарківського технікуму журналістики. З 1937 року О. Гончар почав друкуватися в українській пресі. 1938 року він вступив на філологічний факультет Xарківського університету.

У перші дні війни пішов добровольцем на фронт у складі студентського батальйону. Брав участь у багатьох боях. Був двічі поранений. Улітку 1942 року в районі Бєлгорода, будучи контуженим, потрапив у полон — Xарківський, потім Полтавський табір військовополонених. Звідти з партією військовополонених був незабаром направлений німцями на сільгоспроботи до радгоспу «Передовик» Кишеньківського району Полтавської області. Тут, працюючи на збиранні хліба, цегельному заводі,

тваринницькій фермі, брав активну участь у діяльності підпільної антифашистської організації, створеної при радгоспі з робітників та військовополонених. У вересні 1943 року з приходом Червоної Армії знову пішов на фронт. На фронті писав вірші, які публікувалися в дивізійній газеті.

Після війни закінчив 1946 року Дніпропетровський університет, навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. Вже перший роман молодого тоді Олеся Гончара «Прапороносці» увійшов в історію української літератури одразу ж після його публікації в журналі «Вітчизна» (1946— 1948 роки). Твір двічі відзначений Сталінською премією (за «Альпи» та «Голубий Дунай» — 1948 року; за «Злату Прагу» — 1949 року).

Протягом 50-х років О. Гончар виступає з оповіданнями (збірки «Південь» (1951), «Новели» (1954), «Чарикомиші» (1958), «Маша з Верховини» (1959)), повістями «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник» (1955) та романами «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957).

Новим кроком у творчій еволюції письменника став роман «Людина і зброя» (1960; Державна премія УРСР ім. Т. Г. Шевченка, 1962) про студентський батальйон у кровопролитних боях 1941 року. Ленінською премією СРСР був відзначений роман у новелах «Тронка» (1963).

Етапним для О. Гончара став роман «Собор» (1968), в якому письменник одним із перших у радянській літературі порушив питання про розуміння історії народу, бережливе сприймання багатств його духовної культури, гостро виступив проти споживацько-браконьєрського ставлення до природи і пам'яток минулого. Після перших позитивних відгуків у пресі вже з квітня 1968 року за ініціативою першого секретаря Дніпропетровського обкому КПРС О. Ватченка, підтриманою українським партійним керівництвом, роман «Собор» та його автора було піддано різкій та бездоказовій критиці. На письменника посипалися не лише художні, а й політичні звинувачення у наклепах на радянську дійсність, у нетиповості характерів та показаних недоліків. Твір з'явився удруге тільки через двадцять років.

Пізніше виходили романи «Циклон» (1970), «Берег любові» (1976), «Твоя зоря» (1980; Державна премія СРСР за 1982 рік), повість «Бригантина» (1973), новели «На косі», «Кресафт», «За мить щастя», «Геній в обмотках», «Ніч мужності», «Народний артист», «Corrida», «Чорний Яр» (1986), а також — літературно-критичні та публіцистичні статті, нариси, зібрані в книжках «Про наше письменство» (1972) і «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991).


ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО (1935-1963)
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селянській сім'ї в селі Біївцях Лубенського району на Полтавщині. Дитинство, що припало на роки війни, було трудним і голодним. Батько кинув сім'ю, і Василя виростила мати Ганна Федорівна. Писати вірші він почав ще у шкільні роки, вміщуючи їх у шкільній стіннівці. 1952 року В. Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету. Під час навчання майбутній поет активно працював у вузівській літературній студії. Після закінчення університету В. Симоненко працював у газеті «Черкаська правда», потім — у газеті «Молодь Черкащини», власним кореспондентом «Робітничої газети». У цей час він і починає друкувати свої твори.

Перша збірка «Тиша і грім» побачила світ 1962 року. Подією в житті В. Симоненка стало обговорення його поезій на творчому вечорі в республіканському будинку літераторів, де прозвучали зокрема ті твори поета, які не могли на той час бути надрукованими. Друга збірка поезій В. Симоненка «Земне тяжіння» вийшла 1964 року, але поетові, на жаль, вже не судилося її побачити. 14 грудня 1963 року, на 29-му році життя, В. Симоненко помер після звірячого та безкарного побиття його міліцією.

Не всі твори поета могли бути надрукованими за тодішніх умов, тому частина з них довгий час лишалася невідомою широкому загалові. Після смерті В. Симоненка його твори кілька разів перевидавалися: «Поезії» (1966), «Лебеді материнства» (1981), «Поезії» (1985), «Народ мій завжди буде» (1990). Варто згадати також збірку новел «Вино з троянд» (1965) та поеми і казки для дітей («Подорож у країну Навпаки», «Цар Плаксій та Лоскотон» тощо).



ДМИТРО ПАВЛИЧКО (нар. 1929 р.)


Дмитро Васильович Павличко народився 28 вересня 1929 р. в селі Стопчатові на Івано-Франківщині в багатодітній селянській родині. Початкову освіту майбутній поет здобув у польській школі села Яблунів. Вчився у Коломийській гімназії та радянській десятирічці, а 1948 року вступив до Львівського університету. Студентом він очолював літературну частину Львівського театру юного глядача. 1953 ро­ку Д. Павличко вступив до аспірантури, досліджував сонети І. Франка, але невдовзі залишив наукову роботу. Того ж року вийшла його перша збірка поезій «Любов і ненависть». З 1954 р. Д. Павличко — член Спілки письменників СРСР. У 1957- 1959 рр. завідував відділом поезії журналу «Жовтень». Тоді ж вийшли друком поетичні збірки «Моя земля» (1955) і «Чорна нитка» (1958). Збірка «Правда кличе» (1958) була визнана «ідеологічно ворожою», а весь її тираж був повністю знищений.

1964 року Д. Павличко переїхав до Києва і очолив сценарну майстерню кіностудії ім. О. Довженка. Ним були написані сценарії кінофільмів «Сон» (1965) і «Захар Беркут» (1970). З 1966 по 1968 рр. Д. Павличко працював у секретаріаті Спілки письменників України. Етапною для поета стала збірка «Гранослов» (1968), у якій він осмислював ідеї, багато в чому спільні для покоління шістдесятників: проблема людини, її взаємин з природою і навколишнім світом, проблема історичної пам'яті народу тощо. Протягом 1971- 1978 рр. Д. Павличко редагував журнал «Всесвіт». Серед багатьох поетичних книжок, що виходили у 1970- 1980-ті роки, можна виділити збірки «Сонети подільської осені» (1973) і «Таємниця твого обличчя» (1979). Поезіям Д. Павличка властиві філософізм, глибина роздумів над сутністю людського буття, звернення до канонічних строф (сонет, терцина, рубаї) та творче використання фольклорних образів і мотивів.

Д. Павличко — лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка 1977 р., автор багатьох літературно-критичних статей, один із засновників Народного руху України, Демократичної партії України, в 1990-1994 рр.— депутат Верховної Ради, певний час був послом України в Канаді. У своїй останній збірці «Покаянні псалми» (1994) поет прагне переосмислити власне життя, розмірковує над історією та майбутнім України.
ЛІНА КОСТЕНКО (нар. 1930 р.)
Ліна Василівна Костенко — українська поетеса. Народилася 19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині у родині вчителів. З 1936 року жила в Києві. Там закінчила середню школу і наприкінці 40-х років стала студенткою Київського педагогічного інституту. Пізніше вступила до Московського літературного інституту, який закінчила 1956 року. 1957 року появилася її перша збірка поезій «Проміння землі», незабаром вийшли збірки «Вітрила» (1958) і «Мандрівка серця» (1961). Потім Ліна Костенко зазнала гострої критики, і в її творчості почалася тривала перерва. Готова на початок 1963 року до друку книжка «Зоряний інтеграл» підпала під чергову хвилю ресталінізації і була заборонена владою. Наступну поетичну книгу «Над берегами вічної ріки» читачі побачили лише 1977 року після шістнадцятирічної перерви. Подією в українській літературі став роман у віршах «Маруся Чурай» (1979). За цей роман Ліна Костенко стала лауреатом Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1987). Перу поетеси належать також збірки поезій «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих скульптур» (1987), збірка віршів для дітей «Бузиновий цар» (1987). Останній твір поетеси — історичний роман у віршах «Берестечко», який вона почала писати ще в 1966— 1967 роках, вийшов друком тільки 1999 року.

Для творчості Ліни Костенко, яка розвинулась на тлі найкращих надбань світової поезії XX століття, характерні потужна інтелектуальна напруга, тяжіння до влучності вислову, поєднання рельєфності в описі деталей і підкресленої суб'єктивності в оцінці явищ.

ПАВЛО ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ (нар. 1924 р.)
Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. у придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині. 1941 р., закінчивши школу, майбутній письменник пішов добровольцем на фронт: став курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, був двічі поранений. Після другого поранення 1942 р. потрапив у полон і до лютого 1945 р. поневірявся по нацистських концтаборах. Після звільнення працював у радянській воєнній місії в Західній Німеччині. 1946 р. П. Загребельний вступив на філологічний факультет Дніпропетровського університету, після закінчення якого з 1951 року працював на журналістській роботі (обласні газети, журнал «Вітчизна»). Помітною для українського літературного процесу став період, коли П. Загребельний у 1961— 1963 роках був головним редактором газети «Літературна Україна», де він уславився підтримкою молодих поетів-шістдесятників. У 1979— 1986 рр. очолював Спілку письменників України, був головою комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка, обирався депутатом Верховних Рад СРСР та України. У 90-ті рр. XX ст. письменник відійшов від активного громадсько-політичного життя, водночас, незважаючи на вік, плідно працюючи на сучасній літературній ниві.

Письменницьку діяльність визнаний майстер-романіст П. Загребельний розпочав із новел та пові­стей, збірки яких виходили у другій половині 1950-х рр. Серед них привертає увагу повість «Дума про невмирущого» (1957). Спираючись на власний гіркий досвід, письменник показав подвиг молодого солдата Андрія Коваленка, який загинув у концтаборі, але не скорився нацистам. Пізніше почали виходити й романи: типовий виробничий «Спека» (1960) та цікавий за композиційним задумом «День для прийдешнього» (1964).

Помітним явищем в українській літературі став історично-психологічний роман «Диво» (1968). Письменник зробив спробу розширити межі російської історичної міфології і розвинути державницьку ідею, запропонувавши авантюрно-гіпотетичне прочитання історії. Це поєднувалося з глибоким розкриттям психології персонажів, філософською аналітичністю, оригінальною композиційною побудовою. Образ собору в романі подано як втілення народного духу. Наголос зроблено на безперервності народної традиції. У трактуванні автора, Софія — не тільки християнська пам'ятка: вона увібрала в себе увесь комплекс культурних здобутків попередніх часів. Неоднозначним є образ князя Ярослава Мудрого. Він — антипод Сивоока, але й заручник свого становища — звідси трагічна роздвоєність його душі. Роман «Диво» поклав початок цілій серії творів, присвячених українському середньовіччю: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Зразком «монументального епічного стилю» в українській прозі цього періоду став роман П. Загребельного «Розгін», 1976 р. (Державна премія СРСР 1980 р.), у якому змальовувалася радянська епоха доби науково-технічної революції. Завдяки ідейній єдності героїчної біографії академіка-кібернетика Петра Карналя з історією радянського суспільства особисте і державне у творі ототожнювалося, а від­сутність соціального аналізу замінялася морально-етичною проблематикою.

Близькими до т. зв. «химерної прози» були романи «Левине серце» (1978) та «Вигнання з раю» (1985). Гострому викриттю соціальних і морально-етичних проблем були присвячені роман «Південний комфорт» (1984) та повісті «В-ван» (1988) і «Гола душа» (1992). Активна творча діяльність П. Загребельного не припиняється і в наш час. Свідченням цього стали його твори останніх років: «Тисячолітній Миколай», «Юлія», «Брухт».
ГРИГІР ТЮТЮННИК (1931-1980)
Григір Тютюнник (за паспортом — Григорій Михайлович, але за літературне ім'я взяв собі «Григір», щоб хоч якось розрізнитися зі своїм старшим братом по батькові, відомим письменником, автором роману «Вир», Григорієм Тютюнником, який за паспортом — Єгор) народився 5 грудня 1931 року в селянській родині у селі Шилівці на Полтавщині. 1937 року, коли Григору було шість років, його батька заарештували органи НКВС, із заслання він не повернувся. Малого Григора забрав до себе на Донбас дядько Філімон. Під час війни Григір, рятуючись від голоду, повернувся пішки до матері на Полтавщину.

Навчався майбутній письменник у Зіньківському ремісничому училищі. Після закінчення працював на Харківському заводі ім. Малишева слюсарем, але захворів, повернувся в Шилівку і став колгоспником. За «втечу» із заводу (бо ж мусив відпрацювати три роки) за тодішніми законами відсидів 4 місяці в колонії. Григір вертається до родичів на Донбас. Звідти пішов в армію, служив у морфлоті на Далекому Сході. Там же почав писати. Після демобілізації закінчив вечірню школу і 1957 року вступив на філологічний факультет Харківського університету.





  1. року журнал «Крестьянка» надрукував перше оповідання Григора Тютюнника «В сумерки», написане російською мовою. Тоді ж він переклав його українською і відтоді писав лише рідною мовою.

  2. року він закінчив навчання і разом із дружиною виїхав на Донбас, де працював учителем у вечірній школі. З 1963 року Г. Тютюнник переїздить до Києва, працює в редакції газети «Літературна Україна», згодом у сценарній майстерні кіностудії ім. О. Довженка, у видавництвах «Радянський письменник», «Молодь», «Дніпро», «Веселка».

1966 року вийшла перша книжка його оповідань «Зав'язь». 1968 року «Літературна газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Григорові Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». У 1970-ті роки вийшли друком його збірки новел «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Коріння» (1978), збірки для дітей «Ласочка» (1970), «Степова казка» (1973), повісті «Климко» (1976) та «Вогник далеко в степу» (1978).

За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Григорові Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 року в галузі дитячої літератури, яку вже немолодий письменник сприйняв як образу. Чиновницький диктат над літературою, неможливість реалізувати себе, особисті проблеми — все це й стало причиною його самогубства 7 березня 1980 року. Творчість Григора Тютюнника була посмертно відзначена Державною премією ім. Т. Г. Шевченка в березні 1989 року.


ОЛЕКСІЙ КОЛОМІЄЦЬ (1919-1994)
Драматург Олексій Федотович Коломієць народився 17 березня 1919 року в селі Харківцях Лохвицького району на Полтавщині в селянській родині.

Навчався на робітфаці при Харківському інституті радянської торгівлі, а з 1938 по 1941 рік — у Харківському університеті. Фронтовик. З 1950 по 1953 рік працював головним редактором газети «Молодь України», з 1953 по 1960 — завідуючим відділом журналу «Зміна». Перша книжка — збірка оповідань «Біла криниця» — вийшла друком 1960 року. Однак популярність О. Коломієць здобув як драматург.

Перша п'єса О. Коломійця «Фараони» (1961), яка спиралася на українські традиції травестійної драми, на тлі одноманітних «колгоспних комедій» 50 —60-х років одразу почала сприйматися як твір новаторський, засвідчивши небуденний талант драматурга. Невдовзі з'явилися п'єси «Чебрець пахне сонцем» (1963), «Планета Сперанта» («Планета Сподівань») (1966), «Келих вина для адвоката» (1969), «Горлиця» (1970), «Перший гріх» (1971), «За дев'ятим порогом» (1972), «Срібна павутина» (1977), «Камінь русина» (1982), «Санітарний день» (1983), «Злива» (1985), «Святі грішниці» (1989) та інші. За романтичну дилогію «Голубі олені» (1973) і «Кравцов» (1975) О. Коломієць був удостоєний Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка (1977). Новаторською у розкритті теми праці стала п'єса «Дикий Ангел» (1979), у якій драматург звертався до конкретних потреб людини, вдаючись до поглибленого психологічного аналізу складної особистості.

Помер О. Коломієць 23 листопада 1994 року. Похований у селі Харківцях.


ЮРІЙ МУШКЕТИК

(нар. 1929 р.)


Юрій Михайлович Мушкетик народився 21 березня 1929 року в селі Вертіївці на Чернігівщині в родині вчителя. 1953 року Ю. Мушкетик закінчив Київський університет. З 1956 по 1972 рік Ю. Мушкетик працював у журналі «Дніпро», з 1958 року — головним редактором. З 1986 року — перший секретар правління Спілки письменників України, а з 1989 року — голова ради СПУ.

Літературну творчість Ю. Мушкетик розпочав оповіданням «Перед грозою» (1952). Перший успіх молодому прозаїкові принесла історична повість «Семен Палій» (1954). Роман «Гайдамаки» (1957) утвердив Ю. Мушкетика в літературі як письменника історичної теми. Наступні твори були присвячені воєнній (повісті «Вогні серед ночі» (1959), «Біль» (1978); романи «Жорстоке милосердя» (1973), «Віхола» (1983)) та сільській темам (повість «Чорний хліб» (1960); романи «Позиція» (1979; Державна премія України ім. Т. Г. Шевченка, 1980), «Рубіж» (1984; Державна премія СРСР, 1987)), інтелігенції (повісті



«День пролітає над нами» (1967), «Старий у задумі» (1978); романи «Крапля крові» (1964), «Біла тінь» (1977)) тощо. Повторно звернувшись до історичної теми, Ю. Мушкетик створив оригінальний і цікавий за концепцією цикл, що складається зі збірок новел: «Зеленеє жито» (1965), «Смерть Сократа» (1971) та «Селена» (1989). До цих збірок увійшли новели, серед яких є справжні перлини жанру, присвячені трагічним, драматичним колізіям людського життя: «Смерть Сократа», «Суд», «Солодке життя Оникія Зайця» та ін.

Талант Ю. Мушкетика як історичного романіста найповніше розкрився в романах «Яса» (1987), у центрі якого — образ кошового війська Запорозького Івана Сірка; та «Гетьманський скарб» (1993), присвячений наказному гетьманові Павлу Полуботкові, що загинув за волю України в катівні Петра І. 1994 року вийшов друком новий історичний роман письменника «На брата брат» (1993), у якому змальовано початок фактично громадянської війни на Україні (яка пізніше дістала назву «Руїни») після смерті Богдана Хмельницького, коли гетьман Іван Виговський зробив відчайдушну спробу повернути Україні втрачену незалежність. Але, незважаючи на блискучу перемогу над Московським військом під Конотопом у червні 1859 року, йому не вдалося зупинити хвилі братовбивства, яке роздмухувалось зовнішніми силами.

Ю. Мушкетик живе і працює в Києві, активно виступаючи в пресі з публіцистичними та літературно-критичними статтями.

О. І. Борзенко, М. П. Сподарець

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка