О. І. Борзенко, М. П. Сподарець біографії українських письменників



Сторінка6/8
Дата конвертації11.03.2016
Розмір2.35 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8
®

1921 р. у них народилася донька Мирослава. 1925 р. разом із дружиною та дочкою В. Свідзинський переїхав до Харкова, де до кінця життя пропрацював в редакції журналу «Червоний шлях (з 1936 р. - «Літературний журнал»). На початку 1930-х рр. поет пережив глибоку драму, що суттєво позначилася на його творчості: дружина з дочкою залишила Харків і переїхала жити до сестри до Вінниці, де померла від черевного тифу в липні 1933 р. В. Свідзинський залишився з дванадцятирічною Мирославою на руках. З початком Другої світової війни поет був заарештований органами НКВС, а напередодні вступу німецьких військ до Харкова 18 жовтня 1941 р. був спалений живцем під м. Куп'янськом у сараї разом з іншими в'язнями.

Перший вірш В. Свідзинський надрукував 1912 р. в альманасі українських модерністів «Українська хата». Перша збірка поета «Ліричні поезії» з'явилася 1922 р., наступна - «Вересень» вийшла 1927 р. на власний кошт автора. Останньою прижиттєвою стала збірка «Поезії» 1940 р. В. Свідзинський все життя цурався галасливого білялітературного середовища, тому більшість своїх поезій писав у шухляду, на самоті висловлюючи в них свої найпотаємніші думки. Вже після його смерті на еміграції була упорядкована збірка недрукованих поезій «Медобір». Значну частину творчого доробку В. Свідзинського складають поетич­ні переклади Гесіода, Овідія, Арістофана, Лопе де Вега, О. Пушкіна, М. Лермонтова, Янки Купали та ін. Йому належить поетичний переклад «Слова о полку Ігоревім».

Поезії В. Свідзинського є одними з найдовершеніших зразків української філософсько-медитативної лірики. Небезпідставною є думка дослідників, що поезія «Холодна тиша...», написана античним розміром сенарієм, належить до перлин не лише української, а й світової лірики. У своїх творах В. Свідзинський поєднував традиції народної поезії із поетичними здобутками модерної української поезії ХХ ст., пе­редусім М. Зерова, М. Рильського, П. Тичини, Є. Плужника.

Свідзинський споглядає світ як людина, ще ніби не обтяжена сучасним досвідом і знанням: все це ще належить набути. Оце безпосереднє світопізнання «від азів» являє в його творчості свій колосальний поетичний та морально-філософський потенціал. Завдяки цьому мислительне і фольклорно-міфологічне начала постають у нього в дивовижному злитті: вони, по суті, тотожні. I в такому ж співвідношенні, максимально близькому до тотожності, перебувають його індивідуально-особистісна свідомість і свідомі­сть народнопоетична - з тим суттєвим уточненням, що остання ніби витворюється наново, постає «неготовою» і в процесі цього нового становлення виявляє, вивільняє колосальні експресивні ресурси і не меншу поетично-пізнавальну результативність.

Сугестивний ліризм Свідзинського - особливий: він тяжіє до філософської медитації, поєднує в собі і емоційність, і предметно-зорову пластичну конкретику, і напружену духовну роботу. Гранична невловні­сть сугестивного образу вступає у складні взаємини з багатоплановим, але в цій багатоплановості все ж визначеним сенсом його символів.

МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ (1893-1933)
Микола Григорович Фітільов (справжнє прізвище письменника) народився 1 (13) грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині (нині місто Сумської області) в родині сільських вчителів. Приблизно 1904 чи 1905 року мати майбутнього письменника Єлизавета Іванівна, забравши дітей, переїхала тимчасово на хутір Зубівка до сестри, яка була одружена з дрібним поміщиком М. Смаковським. Незабаром, діставши посаду, вона вчителювала в селі Чернеччині на Богодухівщині, а згодом — на хуторі Дем'янівка поблизу Диканьки.

Так з 11 чи 12 років Микола виростав без батька. Крім матері, ним опікувалися М. Смаковський та збіднілий ліберальний поміщик Савич. У великій бібліотеці, якою міг користуватися хлопець, були «Кобзар» Т. Шевченка та ще деякі українські книжки. Микола закінчив Краснокутську вищепочаткову школу та вступив до Богодухівської гімназії, з якої за розповсюдження нелегальної соціалістичної літератури й зухвалу поведінку був виключений з п'ятого класу. З 1911 року він працював писарем у Рублівській волосній управі, активно займаючись самоосвітою. 1916 року Микола успішно склав екстерном іспити за курс гімназії і отримав диплом. Того ж року він добровільно пішов в армію. Восени 1917 року Микола повернувся до Дем'янівки. На початку 1918 року М. Хвильовий оселився в Богодухові, де працював у волосній управі. Наприкінці літа 1918 року він брав участь в організації повстанського загону (за деякими свідченнями очолював його), який в листопаді 1918 року захопив

Богодухів. З початком наступу армії генерала Денікіна М. Хвильовий відступив на північ, де цей загін влився до лав Червоної армії. 1919 року М. Хвильовий став членом КП(б)У.

Десь наприкінці 1918 чи на початку 1919 року М. Хвильовий одружився з молодою вчителькою Катериною Гащенко. У них народилась донька Іраїда. Проте шлюб цей не був тривалим. Весною 1921 року М. Хвильовий переїхав до столичного Харкова, де 1922 або 1923 року він одружився з Юлією Уманцевою.

Микола Хвильовий одразу увійшов у харківське українське культурне коло, яке формувалося навколо редагованої Василем Елланом-Блакитним газети «Вісті ВУЦВК». Влітку 1921 року вийшла окремим виданням його поема «В електричний вік», а в листопаді того ж року — збірник «Жовтень», в якому замість передмови був надрукований «Наш універсал до робітництва і пролетарських митців укра­їнських», підписаний Миколою Хвильовим, Володимиром Сосюрою та Майком Йогансеном, що став маніфестом нової української радянської літератури. Саме в цей час авторитет і талант М. Хвильового в літературі зростав блискавично. Майже в усій тогочасній періодичній пресі друкуються його твори, окремим виданням виходять збірки поезій «Молодість» (1921) та «Досвітні симфонії» (1922). З кінця 1922 року починають з'являтися новели М. Хвильового, а збірка «Сині етюди» (1923) стала подією в історії української пореволюційної прози. На думку майбутнього академіка О. Білецького, який назвав М. Хвильового «основоположником справжньої нової української прози», фактично його збірки новел «Сині етюди» та «Осінь» «визначили все коло тем нашої революційної белетристики».

Новий етап творчості М. Хвильового почався з 1925 року, коли він 20 листопада заснував літературно-мистецьке угруповання ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури) та почав видавати журнал «Вапліте». ВАПЛІТЕ об'єднала багатьох кращих українських літераторів, які мешкали в Харкові (П. Тичина, Ю. Яновський, М. Куліш, А. Любченко, М. Бажан, О. Довженко, М. Йогансен, О. Слісаренко, Ю. Смолич, П. Панч та ін.). Проза М. Хвильового цього періоду («Мати», «Арабески», «Повість про санаторійну зону», «Сентиментальна історія», «Із Вариної біографії», «Іван Іванович», незакінчений роман «Вальдшнепи» та ін.) свідчила про те, що письменник вступив у пору творчої зрілості, стильового утвердження та філософського осмислення життя.

У цей же час М. Хвильовий своїми Статтями в пресі фактично розпочав Літературну дискусію 1925- 1928 років. Упродовж 1925- 1926 років з'явився ряд памфлетів, об'єднаних у цикли: «Камо грядеши?», «Думки проти течії», «Апологети писаризму» та «Україна чи Малоросія?» (останній так і не побачив друку). У цих памфлетах М. Хвильовий виступив проти примітивізму та епігонізму нової радянської літератури і закликав митців орієнтуватися на найкращі зразки світового та, насамперед, західноєвропейського мистецтва. Від обговорення шляхів розвитку української літератури дискусія поступово перейшла у політичну площину, коли М. Хвильовий проголосив кінець російській гегемонії на Україні, бо Україна має свою месіанську ідею, яку він окреслив метафорою «Азіатський ренесанс». У дискусію втрутилася партія та особисто Й. Сталін, написавши листа «Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У» від 26.04.1926 р., в якому піддав критиці погляди комуніста М. Хвильового. У червні 1926 року пленум ЦК КП(б)У засудив позицію М. Хвильового. Критика письменника тривала й у пресі: був конфіскований шостий номер журналу «Вапліте», з надрукованою там другою частиною роману «Вальдшнепи» (рукопис М. Хвильовому пізніше довелося знищити), а відтак припинила існування і сама організація. Від письменника вимагали каяття та самообпльовування. М. Хвильовий змушений був піти на поступки, і вже 4 грудня 1926 року він написав першого свого покаянного листа, в якому визнав «помилки» та засудив свої погляди. Але звинувачення в «хвильовизмі» супроводжували його до кінця життя.

Взимку 1928 року М. Хвильовий здійснив поїздку за кордон. Впродовж 1929 року фактично під його керівництвом виходив позагруповий журнал «Літературний ярмарок», який згодом також мусив припинити своє існування. Наприкінці 1929 року за активною участю М. Хвильового створюється організація «Пролітфронт», але й вона на початку 1931 року була розпущена. Постановою ЦК ВКП(б) з 23 квітня 1932 року всі письменники були загнані до однієї офіційної спілки письменників. Розгром керівництва Української комуністичної партії завершився призначенням росіянина Павла Постишева на посаду диктатора країни. Він приїхав в Україну з новим шефом ДПУ та зграєю поплічників. Саме йому партія доручила організувати винищення селян. Почався голодомор 1932— 1933 років. У квітні 1933 року М. Хвильовий побував на Полтавщині і на власні очі побачив це. Арешти, що раніше знищили стару українську інтелігенцію (сумнозвісний процес «СВУ»), розпочалися й серед комуністів. 12 травня заарештували найближчого приятеля М. Хвильового — Михайла Ялового. Наступним, імовірно, мав бути він.

зо)

13 травня 1933 року письменник запросив до себе друзів — М. Куліша, О. Досвітнього, Г. Епіка, М. Йогансена, І. Дніпровського, І. Сенченка... За якийсь час у робочому кабінеті письменника пролунав постріл. Залишилися передсмертні записки до друзів-письменників, до дочки...


ГРИГОРІЙ КОСИНКА (1899—1934)
Г. Косинка — один з найкращих українських новелістів XX ст. Григорій Михайлович Стрілець (справжнє прізвище письменника) народився 29 листопада 1899 р. в с. Щербанівці на Київщині в бідній селянській родині. 1913 р. закінчив початкову школу в с. Красному і працював писарем. 1914 р. Григорій переїхав до Києва, де доводилося працювати і вчитися на вечірніх гімназійних курсах. Під час визвольних змагань брав участь у бойових діях у лавах армії УНР, за що певний час довелося відсидіти у в'язниці. Пізніше примкнув до лівих есерів («боротьбистів»), які симпатизували більшови­кам. 4 травня 1919 р. в газеті «Боротьба» було надруковано автобіографічний етюд «На буряки», за підписом Г. Косинка, що став псевдонімом письменника.

1920 р. вступив до Київського інституту народної освіти (КІНО), який згодом довелося залишити через матеріальну скруту. Його новели з'являлися на сторінках багатьох часописів, а 1922 р. вийшла його перша збірка «На золотих богів». Г. Косинка часто виступав на літературних вечірках з читанням своїх творів, що, за свідченнями багатьох сучасників, він робив із неперевершеною майстерністю. Г. Косинка був членом київського літературного об'єднання письменників-попутників «Ланка» (з 1926 р. — МАРС — Майстерня Революційного Слова), до якого входили В. Підмогильний, Б. Антоненко-Давидович, Є. Плужник, Т. Осьмачка та ін. У 1920— 1930-ті рр. виходило багато збірок письменника: «В житах» (1926), «Політика» (1927), «Вибрані оповідання» (1929), «Серце» (1933) тощо. Писав він і публіцистичні твори, перекладав російських письменників. 5 листопада 1934 р. Г. Косинка був заарештований і 18 грудня того ж року розстріляний.

У своїй творчості Г. Косинка розвиває найкращі традиції української новелістики початку XX ст., зокрема М. Коцюбинського, С. Васильченка і передусім В. Стефаника. Письменник прагне на обмеженому часі і просторі художнього твору зобразити трагічну розірваність сучасного йому світу, в якому персонажі не можуть ужитися. Для змалювання індивідуальних характерів Г. Косинка майстерно використовує такі засоби психологічного аналізу, як індивідуалізація мовлення, точна й лаконічна художня деталь, символічний пейзаж, показ найдрібніших нюансів психологічного стану персонажів. Суспільні проблеми у творах Г. Косинки зазвичай проходять крізь індивідуалізоване сприйняття героїв, що виключає однобічні оцінки, наголошуючи на перевазі загальнолюдських цінностей над класово-ідео­логічними.

ОСТАП ВИШНЯ (1889—1956)


Остап Вишня — видатний український письменник- сатирик і гуморист. П авло Михай­лович Губе нко ( справжнє ім' я письменника) народивс я 1 3 листопада 1 88 9 р. на хуто рі Чечва Охтирського району Сумської області в багатодітній родині управителя пансько­го маєтку. 1907 року закінчив Київську військово-фельдшерську школу. З 1917 року навчався в Київському університеті, який через події революції 1917 р. та громадянської війни так і не закінчив.

Друкуватися почав у Кам'янці-Подільському, який у 1919- 1920 рр. був тимчасовою столицею Української Народної Республіки. З перших публікацій (більшість яких не збереглася) відомі фейлетони «Демократичні реформи Денікіна» в газеті «Трудова громада» за підписом «П. Грунський» та «Казка (про красногвардєйця)» у сатиричному журналі «Реп'яхи», підписана «П. Михайлович». У цьому фейлетоні розповідається про те, як не придатний ні до якого діла бовдур, пристає до погромників і бандитів, а коли набирається там «досвіду», то сам Ленін благословляє його до лав червоногвардійців.

Після поразки УНР Остап Вишня був заарештований ЧК і спроваджений до Харкова на слідство. Із в'язниці його визволив у квітні 1921 р. В. Еллан-Блакитний і запропонував роботу перекладача в газеті «Вісті ВУЦВК». З того ж року письменник почав друкуватися в «Селянській правді» під псевдонімом

Остап Вишня. У 1920 — 1930-х рр. видав збірки «Діли небесні» (1923), «Вишневі усмішки (сільські)» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні» (1927), «Вишневі усмішки літературні» (1927), «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Вишневі усмішки закордонні» (1930) та інші.

26 грудня 1933 р. Остап Вишня за звинуваченнями в політичному тероризмі був заарештований і засуджений до розстрілу. Вирок було замінено десятирічним ув'язненням у північних таборах. Відповідно до наказу Головліту УРСР за № 228 від 25 вересня 1938 року, всі твори Остапа Вишні підлягали вилученню з книготорговельної мережі та бібліотек загального користування. У Гадячі на Полтавщині навіть відбувся процес над учителями та учнями за читання творів опального гумориста й сатирика.

Після несподіваного звільнення 3 грудня 1943 року Остап Вишня був змушений писати памфлети, спрямовані проти збройної боротьби УПА на Західній Україні («Українсько-німецька націоналістична самостійна дірка», «Самостійний смітник» тощо). Письменника навіть змусили заперечити факт власного ув'язнення у творі «Великомученик Остап Вишня».

У повоєнний період виходили книжки «Весна-красна» (1949), «Вишневі усмішки» (1950), «Мудрість колгоспна» (1950), «Отак і пишу» (1954), «Великі ростіть!» (1955). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 у Киеві, похований на Байковому кладовищі. Вже після смерті письменника було упорядковано та видано цикл «Мисливські усмішки» (1958) та щоденникові записи «Думи мої, думи мої...».

Не всі твори Остапа Вишні є однаковими за своїм художнім рівнем. Йому доводилося віддавати данину часові і використовувати свій талант на розв'язання численних, часом химерних, вигаданих «проблем», як того вимагали партія та радянське керівництво. Проте, незважаючи на певні недоліки, Остап Вишня залишився в літературі своїми найкращими творами, які завжди викликали щирий, безпосередній сміх. Гумор Остапа Вишні дуже близький до народного анекдоту. У творах часто присутній мудрий оповідач, завжди іронічно-усміхнений, який вживає «соковиту» народну лексику, вдається до лаконічних народних жартів і фразеологізмів, несподіваного поєднання «високого» та «низького» стилів. Дотепні й художньо неповторні діалоги стають одним із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Чималу роль відіграють також пейзаж і художня деталь, створюючи неповторну атмосферу «вишневих» усмішок.


ЄВГЕН МАЛАНЮК (1897-1968)
Євген Филимонович Маланюк народився 2 лютого 1897 року в Новоархангельську на Кіровоградщині. Батько походив із козацько-чумацького роду, а мати, Гликерія, була дочкою чорногорця Якова Стоянова.

1 9 1 4 року Є . М аланюк закінчив з емське ре альне училище в Є лисаветграді і вс тупив до Петербурзького політехнічного інституту. Але з початку світової війни став слухачем військової школи в Києві. У січні 1916 року Є. Маланюк потрапив на Південно-Західний фронт, де до пізньої осені 1917 року очолював кулеметну роту. Невдовзі він став старшиною української армії, брав активну участь у визвольних змаганнях 1917-1920 рр. Є. Маланюк був ад'ютантом генерала В. Тютюнника, служив сотником у 5-й Херсонській дивізії. Однак після падіння УНР разом з іншими потрапив до Польщі, де в таборі інтернованих у Каліші почав писати перші вірші. Тут же в Каліші Є. Маланюк взяв участь у збірці «Озимина» (1923).

З 1923 року він студент гідротехнічного відділу інженерного факультету Господарської академії у чеському місті Подєбрадах, яку закінчив 1928 року. 1925 року Є. Маланюк побрався з молодою студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини, але 1929 року вони розлучилися.

1925 року в Подєбрадах виходить перша збірка Є. Маланюка «Стилет і стилос», а 1926 року в Гамбурзі — друга — «Гербарій». Пізніші збірки поета — «Земля й залізо» (1930), «Земна Мадонна» (1934), «Перстень Полікрата» (1939). У грудні 1926 року в «Літературно-науковому віснику» з'явилося довге «Посланіє» Є. Маланюка до Максима Рильського, в якому він докоряв поетові, що той байдуже ставиться до подій в Україні. Ні П. Тичина, ні М. Рильський на це «Посланіє» не зреагували, а відповідь написав В. Сосюра.

3 1929 року Є. Маланюк переїхав до Варшави, де працював інженером і брав найактивнішу участь у літературному процесі (був одним з фундаторів літературної групи «Танк»). 1930 року він одружився з чешкою Богумилою Савицькою, яка померла 1963 року. У них є син Богдан.

1944 року Є. Маланюк емігрував до Західної Німеччини, де працював учителем математики, брав участь у літературному процесі, зокрема був членом «МУРу». 1949 року він виїхав до США, де працював інженером. У післявоєнний період Є. Маланюк видав кілька збірок поезій («Влада», 1951, «Проща», 1954, «Остання весна», 1959, «Серпень», 1964) та літературно-критичних статей («Книга спостережень», 1962, 1966; «Нариси з історії нашої культури», 1954) тощо.

16 лютого 1968 року Євген Маланюк помер від серцевого нападу в Нью-Йорку. Вже посмертно вийшла збірка поезій «Перстень і посох» (1972).

Головними мотивами творчості Є. Маланюка є втрачена батьківщина і розбите особисте життя. Мотив «втраченої батьківщини» поет розвиває у багатьох своїх віршах, аналізуючи причини та наслідки цієї втрати. Другий мотив, переплітаючись із першим, ґрунтується на особистісних почуттях поета, що випливають із мотивів розлуки з рідним краєм. Для стилю Є. Маланюка характерне протиставлення протилежних властивостей якогось явища задля досягнення більшої точності й виразності провідного мотиву.


ЮРІЙ ЯНОВСЬКИЙ (1902-1954)
Відомий український прозаїк, поет і драматург Юрій Іванович Яновський народився 27 серпня 1902 року на хуторі Майєрове на Єлисаветградщині (нині село Нечаївка Кіровоградської області) в заможній селянській родині. У 1911-1919 роках Ю. Яновський навчався в Єлисаветградському реальному училищі, яке закінчив із золотою медаллю. До 1921року він працював у різних установах Елисаветграда. 1922 ро­ку Ю. Яновський вступив на електромеханічний факультет Київського політехнічного інституту, звідки через два роки навчання його виключили за приховування соціального походження. Друкуватися Ю. Яновський почав з 1922 року, дебютувавши віршами російською мовою. 1924 року був надрукований перший вірш українською мовою «Дзвін».

1925 року молодий поет переїхав до Харкова, де працював у редакції журналу «Кіно», очолюваного М. Семенком. Того ж року вийшла перша книжка новел Ю. Яновського «Мамутові бивні». 1926 року він став редактором ВФУКУ (Всеукраїнського фотокіноуправління) і переїхав до Одеси, де обіймав посаду головного редактора кінофабрики. Після звільнення 1927 року Ю. Яновський повернувся до Харкова, де активно включився до літературного життя, ставши членом ВАПЛІТЕ з першого дня її заснування. Після ліквідації ВАПЛІТЕ він і далі належав до позагрупового середовища М. Хвильового. 1929 року разом з усіма колишніми ваплітянами письменник брав активну участь у творенні місячника «Літературний ярмарок». Наприкінці 1929 року Ю. Яновський стає членом і засновником нової літературної організації ПРОЛІТФРОНТ. Разом з цією організацією він пережив її ліквідацію за наказом партії 1931 року та перейшов до офіційної спілки письменників.

На цей період припадає період розквіту таланту Ю. Яновського. 1927 року з'являється збірка новел «Кров землі», а наступного — книжка поезій «Прекрасна УТ». Роман «Майстер корабля» (1928), написаний автором на основі досвіду роботи редактором Одеської кінофабрики, одразу був сприйнятий критикою як новаторське явище в українській літературі. Наступний роман «Чотири шаблі» (1930), який по праву вважається одним із найкращих творів української літератури, викликав гостру негативну реакцію офіційної критики і понад п'ятдесят років не видавався в УРСР. Письменник потрапив в опалу до офіційної влади. Роман у новелах «Вершники» (1935), в якому Ю. Яновський спробував виправити «ідеологічні помилки» попереднього твору, зміг з'явитися друком лише в російському перекладі в Москві, де після офіційного обговорення було дано дозвіл на друк твору в Україні.

Невдовзі Ю. Яновський написав п'єсу «Дума про Британку» (1937) до 20-річчя Жовтневої революції, яка мала успіх на радянській сцені. 1939 року письменник переїхав до Києва і очолив редакцію журналу «Українська література» (з 1946 року — «Вітчизна»). Під час війни журнал видавався в Уфі, і Ю. Яновський фактично став координатором тогочасного українського літературного процесу. За роки війни письменник написав драму «Син династії» (1942) та видав збірку оповідань «Земля батьків» (1944).

Однак по війні на нього чекали нові неприємності. 1946 року «за пропаганду буржуазно-націоналістичної ідеології» на сторінках редагованого ним журналу «Вітчизна» Ю. Яновського звільнили з посади головного редактора, а наступного року ідеологічного розгрому зазнав його новий роман «Жива вода», який вже після смерті автора вийшов у спотвореному вигляді під назвою «Мир» (1956). Полегшення прийшло лише 1949 року, коли письменникові було присуджено Сталінську премію за збірку «Київські оповідання». 1953 року Ю. Яновський видав драму «Дочка прокурора», яка користувалася успіхом у


глядачів.

Помер Ю. Яновський 25 лютого 1954 року в Києві.
ВАЛЕР'ЯН ПІДМОГИЛЬНИЙ (1901—1937)
Валер'ян Петрович Підмогильний народився 2 лютого 1901 р. в с. Чаплі під Катеринославом (нині увійшло до складу Дніпропетровська) в селянській родині. 1910 р. Валер'ян після початкової сільської школи вступив до Катеринославського реального училища, яке закінчив у червні 1918 р. Восени того ж року вступив до Катеринославського університету. 1919 р. він залишив навчання і працював учителем у Павлограді та Катеринославі. 1921 р. письменник переїхав до Києва. З 1923 р. В. Підмогильний працював редактором видавництва «Книгоспілка», пізніше редактором журналу «Життя і революція», був одним із засновників літературної групи «Ланка» (з 1926 р. — МАРС (Майстерня Революційного Слова)), до якої входили київські письменники попутники (тобто письменники, котрі не пропагували у творах комуністичну ідеологію, але й не виступали проти). 1929 р. В. Підмогильний переїхав до Харкова, де працював консультантом з іноземної літератури в кооперативному видавництві «Рух». У грудні 1934 р. письменник був заарештований і за­суджений на десять років ув'язнення в концентраційному таборі на Соловецьких островах. 3 листопада 1937 р. В. Підмогильний був розстріляний в урочище Сандормох у Карелії.

Перші оповідання В. Підмогильний почав писати, ще навчаючись в реальному училищі. 1920 р. вийшла збірка, яка мала назву «Твори. Том І». 1921 р. друкуються оповідання «В епідемічному бараці», пові­сть «Остап Шаптала». 1922 р. в еміграційному журналі «Нова Україна», який видавав В. Винниченко, був надрукований цикл оповідань «Повстанці» та оповідання «Іван Босий». 1924 р. вийшла книжка оповідань «Військовий літун», 1925 р. — повість «Третя революція». Популярність і визнання приніс В. Підмогильному роман «Місто» (1928), який викликав широку дискусію. Офіційна критика засудила твір, визнавши його «наскрізь несучасним», «песимістичним», «класово ворожим», у якому «соціальні чинники» підмінені «психологічними» тощо. 1930 р. на сторінках журналу «Життя і революція» було надруковано роман «Невеличка драма», який також брутально засудили критики. В останні роки життя письменник зміг видати новелу «З життя будинку», незавершена «Повість без назви» була надрукована лише 1988 р. В. Підмогильний багато перекладав, зокрема твори Вольтера, Д. Дідро, О. де Бальзака,

A. Франса, Г. де Мопассана, Г. Флобера та ін. Активно займався письменник і проблемами функціону-
вання української мови, уклавши разом із Є. Плужником словник «Фразеологія ділової мови», який
видавався 1926 та 1927 рр.

Прозу В. Підмогильного можна назвати інтелектуально-психологічною. Світогляд письменника сформований під впливом зарубіжної класичної літератури ХХ ст. та найяскравіших представників західноєвропейської філософії поч. ХХ ст.: З. Фрейда, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера. З-поміж попередників

B. Підмогильного слід згадати кращих представників української оповідної прози: М. Коцюбинського,
В. Винниченка, В. Стефаника. Як і його попередників, письменника цікавила насамперед людина у проявах
людського, її внутрішній та емоційно-духовний світ. Найкращий роман В. Підмогильного «Місто» написано
за моделлю французького реалістичного роману, передусім «Милого друга» Гі де Мопассана. Письменник
у романі «Місто» вдало поєднує реалістичну манеру письма з поглибленим психологізмом, увагою до
взаємодії свідомості та підсвідомості в людській поведінці, духовного та біологічного начал. Самотність
та відчуженість головних персонажів прози В. Підмогильного в неприродному й абсурдному світі, поро-
джені несвободою людини, яскраво свідчать про превалювання у філософсько-естетичній концепції
письменника екзистенціальних мотивів.
БОГДАН-ІГОР АНТОНИЧ (1909-1937)
Богдан-Ігор Антонич народився 5 жовтня 1909 року в селі Новиця Горлицького повіту на Лемківщині (територія між Східними Бескидами, річками Сяном і Попрадом та на захід від Ужа). Його батько — сільський священик Василь Кіт, що змінив прізвище незадовго перед народженням єдиного сина.

Дитячі роки Антонича припали на час Першої світової війни, коли його батьки були змушені 1914 року переселитися до Відня, а 1919 року — на Пряшівпгину, до Чехословаччини. Хлопець спочатку навчався вдома, а з 1920 року — у Сяноцькій гімназії, яку він закінчив 1928 року. Після закінчення гімназії Богдан-Ігор поступив на гуманітарний факультет Львівського університету за спеціальністю «слов'янська філологія». Паралельно із загальними філологічними студіями і поетичною творчістю Антонич багато уваги приділяв оволодінню українською літературною мовою, чому сприяло уважне читання та опрацьовування творів українських письменників — від класиків до сучасників (П. Тичини, М. Рильського, Є. Плужника). Уперше прилюдно з читанням власних творів Антонич виступив 20-річним юнаком 1929 року як член товариства студентів-україністів у «Живій літературній газеті».

Після закінчення університету Б.-І. Антонич здобув ступінь магістра філософії та магістра польської філології. На державну службу Б.-І. Антонич не пішов, бо за часів польського панування українцеві дістати її було дуже важко. Він почав співпрацювати у львівських українських журналах, збірниках, виступав з поезіями і статтями на літературні та мистецькі теми. Поет друкував свої твори у журналах різних політичних спрямувань («Вогні», «Дзвони», «Вісник», «Назустріч», «Наша культура», «Ми» тощо). Не бажаючи обмежувати свою поетичну творчість якоюсь певною ідеологією, Б.-І. Антонич з 1934 року припинив публікуватися у «Віснику», що його редагував Д. Донцов, та релігійному часописі «Дзвони», віддаючи перевагу позапартійному часописові «Назустріч». Якийсь час він редагував молодіжний часопис «Дажбог».

Перша збірка поезій Б.-І. Антонича «Привітання життя» вийшла 1931 року, коли авторові було 22 роки. Згодом з'явилися ще дві: «Три перстені» (1934) та «Книга Лева» (1936). Уже після смерті поета побачили світ «Зелена євангелія» (1938) та незакінчена збірка «Ротації» (1938).

Б.-І. Антонич добре грав на скрипці, малював. У приватному житті він був малоговірким задумливим самітником, так і не встиг одружитися. Смерть настигла його нагло, наче якесь непорозуміння. Богдан захворів на апендицит. Після операції розпочалося запалення легенів. Він довгий час перебував у лікарні. Його стан поліпшувався: він навіть став працювати над переробкою лібрето опери «Довбуш». Та раптом все змінилося: не витримало змалку слабке серце, до того ж перевтомлене високою температурою. 6 липня 1937 року Богдан-Ігор Антонич помер. Похований у Львові.
ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО (1894-1956)
Олександр Петрович Довженко народився 10 вересня 1894 р. в місті Сосниця на Чернігівщині в селянській родині. Навчався в Сосницькій початковій школі, пізніше — в Глухівському вчительському інституті.

У серпні 1917 р. прибув до Києва на посаду вчителя Київської вищепочаткової школи та водночас подав документи на право бути вільним слухачем економічного відділу київського комерційного інституту. Тим часом почалася громадянська війна, у якій О. Довженко брав найактивнішу участь на боці Центральної Ради та УНР.

Від кінця 1917 року до повернення О. Довженка з-за кордону до Харкова 1923 року — багато темних місць у біографії митця. Є свідчення, що О. Довженко в складі куреня чорних гайдамаків під проводом С. Петлюри брав участь у штурмі київського заводу «Арсенал» у січні 1918 року. Відступивши до Кам'янця-Подільського, після поразки військ УНР О. Довженко потрапив до концентраційного табору, і наприкінці 1919 року його справу розглядала ЧК. Відомо, що він вступив до партії есерів-боротьбістів, яка згодом влилася до лав КП(б)У. 1920 року О. Довженко вже перебуває на посаді комісара з питань освіти й культури. Потім майбутній кінодраматург перебував на дипломатичній роботі у Варшаві та Берліні, де відвідував лекції в Берлінській Академічній вищій школі образотворчого мистецтва.

1923 року О. Довженко повернувся до Харкова і почав працювати художником-ілюстратором газети «Вісті». 1926 р. переїздить до Одеси, де разом з Юрієм Яновським працює на Одеській кіностудії ВУФКУ. Там виходять перші фільми О. Довженка — сатиричні комедії «Вася-реформатор» (1926) та «Ягідка кохання» (1926). За сценарієм М. Йогансена та Ю. Тютюнника він зняв фільм «Звенигора» (1927), який навічно уславив ім'я молодого режисера як органічно українського митця

Кожний наступний фільм О. Довженка ставав подією — «Арсенал» (1929), «Земля» (1930), «Іван» (1932). Кожний фільм викликав пристрасті. Наприклад, відомий революційний поет Дем'ян Бєдний відгукнувся на появу «Землі» фейлетоном «Філософи» у газеті «Известия», в якому висміяв твір як просякнутий куркульською ідеологією. А 1958 року на Всесвітній виставці в Брюсселі 117 відомих кінознавців і кінокритиків із 20 країн назвали «Землю» в числі 12 найкращих фільмів усіх часів і


народів. Після критичних нападок фільм «Іван» було знято з прокату, а О. Довженко з дружиною Ю. Солнцевою їде на Далекий Схід, де знімає фільм «Аероград». Епізод авіаційного параду з цього фільму по кілька разів полюбляли переглядати як Сталін, так і Гітлер.

Пізніше О. Довженко поставив такі фільми, як «Щорс» (1939; Сталінська премія 1941), «Мічурин» (1948; Сталінська премія 1949), що вивели його на перші місця серед радянських кіномитців. З початком війни О. Довженко створив кілька оповідань, два документальних фільми і «Україну в огні», яку розкритикував та заборонив особисто Сталін, звинувативши автора в українському націоналізмі.

Майже до кінця життя художник був позбавлений права вільно творити та права повернутися в Україну. Як страждав від цього О. Довженко, можна побачити, переглянувши його «Щоденники».

В історію української культури О. Довженко увійшов не лише як визначний кінорежисер, а також як творець нового літературного жанру — кіноповісті. «Земля», «Україна в огні», «Зачарована Десна» стали шедеврами української літератури.

Помер О. Довженко 25 листопада 1956 року.
ІВАН КОЧЕРГА (1881-1952)
Іван Антонович Кочерга народився 6 жовтня 1881 року в містечку Носівка на Чернігівщині в сім'ї службовця залізничного транспорту. Учився в Чернігівській гімназії. Закінчив 1903 року юридичний факультет Київського університету. Творчу діяльність розпочав 1904 року як театральний критик. Перший художній твір — драматична казка «Пісня в келиху» (1910, рос. мовою), в якій зображено епізод з історії німецького середньовічного міста. П'єса «Дівчина з мишкою» у 1914 — 1915 роках з успіхом йшла в театрах Петербурга, Москви, Києва, Житомира, була екранізована.

Першою п'єсою, написаною українською мовою, стала комедія «Фея гіркого мигдалю» (1926), дія якої пов'язана з минулим славного Ніжинського ліцею. Історичній тематиці присвячені також п'єси І. Кочерги «Алмазне жорно» (1927) та «Свіччине весілля» («Пісня про Свічку», 1930).

Популярність драматургові принесла п'єса «Майстри часу» (1933). Спершу І. Кочерга подав її на розгляд українського репеткому, але п'єсу було відхилено. Драматург переклав її російською мовою і під назвою «Часовщик и курица» надіслав на Всесоюзний конкурс до Москви, де вона і була відзначена третьою премією. Після цього і в Спілці радянських письменників України наперебій заговорили про небуденний талант І. Кочерги та визнали за ним першорядне місце в українській радянській драматургії.

Пізніше І. Кочерга писав п'єси на сучасну тематику, але вони важко давалися драматургу й не мали великого успіху.

З початком війни І. Кочерга живе в Уфі в евакуації, де редагує газету «Література і мистецтво» та працює в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР.

Справжнім творчим досягненням І. Кочерги стала драматична поема «Ярослав Мудрий» (уперше опублікована в журналі «Українська література», 1944, № 12; 2-а редакція — 1946). У цій п'єсі універсальні, загальнолюдські проблеми осмислюються в контексті проблем, які постали перед нашим народом у період завершення Великої Вітчизняної війни й відродження країни. Вперше п'єса була поставлена 1946 року на сцені Харківського українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка. «Ярослав Мудрий» був відзначений Сталінською премією 1947 року. Останній визначний твір І. Кочерги — поема «Пророк» (1948, опублікована 1961) присвячена Т. Шевченку. І. Кочерга був також автором наукових статей із теорії драматургії («Драматичний елемент у творчості Т. Г. Шевченка», «Тема патріотизму і боротьба за свободу Вітчизни в драматургії» та ін.).

Помер І. Кочерга 22 грудня 1952 року.

Як митець І. Кочерга сформувався під впливом символізму, тому в кожній його п'єсі обігруються певні символи. Основним конструктивним принципом п'єс І. Кочерги є взаємодія закладених в тексті певних символічних кодів із центральним символом твору (світло — «Свіччине весілля», закон — «Ярослав Мудрий»).

УЛАС САМЧУК (1905-1987)
Улас Олексійович Самчук (справжнє прізвище — Данильчук) народився 20 лютого 1905 року в селі Дермань на Рівненщині. Батьки — Олексій (1869- 1936) та Анастасія (1877- 1933) — були заможними селянами. Із п'ятьох дітей вижив лише він.

У. Самчук закінчив спочатку сільську школу в селі Тилявці, потім Дерманську двокласну школу при семінарії та Крем'янецьку гімназію ім. Стешенка. 7 березня 1927 року він був мобілізований до польської армії, служив у Західній Польщі, звідки 23 серпня 1927 року дезертирував до Німеччини. У. Самчук опинився у місті Бойтен, три місяці працював бендюжником, учителював у родині директора місцевої гімназії, пізніше переїхав до міста Бреслау (нині — Вроцлав), де почав відвідувати лекції в місцевому університеті. 1929 року У. Самчук залишив Німеччину і переїхав до столиці Чехословаччини Праги, де завершив своє навчання в українському вільному університеті (1929-1931).

З 1929 року У. Самчук плідно співпрацює зі львівським «Літературно-науковим вісником», часописами «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін) та іншими. У цей час письменник розпочинає працю над епопеєю «Волинь». Перша книга під назвою «Куди тече та річка» з'явилася 1934 року, два наступні томи: «Війна і революція» та «Батько і син» були написані упродовж 1935- 1937 років. Паралельно з працею над «Волинню» У. Самчук написав ще два романи, присвячені українському селу: «Кулак» (1932) і «Марія» (1934).

Восени 1938 — весною 1939 року У. Самчук як кореспондент брав безпосередню участь у проголошенні Закарпатської України під проводом Августина Волошина. Після поразки цієї відчайдушної спроби самостійного державного будівництва письменник потрапив до угорської тюрми, звідки йому майже чудом вдалося вислизнути. Наслідком цих вражень став роман «Гори говорять».

З початком агресії фашистської Німеччини проти Радянського Союзу У. Самчук, не полишаючи надії на розбудову Української Самостійної Держави, нелегально перетнув кордон у липні 1941 року і прийшов до Львова. Пізніше він став головним редактором рівненської газети «Волинь». За публікацію 23 березня 1942 року статті «Так було і так буде» У. Самчука заарештували. Внаслідок втручання колишніх приятелів (ще з часів перебування його в Німеччині) письменника через місяць звільнили. Після виходу з тюрми він продовжує друкуватися в різних, переважно українських, виданнях.

З 1943 року У. Самчук перебирається на захід: Львів, Польща, Німеччина. Після закінчення війни письменник опинився в таборах «Ді-Пі», де був обраний головою Мистецького українського руху (МУР) — організації українських митців-еміґрантів, до якого серед інших входили Василь Барка, Іван Багряний, Євген Маланюк, Тодось Осьмачка, Юрій Шевельов. Там же вийшов друком автобіографічний роман «Юність Василя Шеремети» (1947) та перша частина нового роману-епопеї «Ost» під назвою «Морозів хутір» (1948). (Другий том епопеї — «Темнота», виданий в Америці 1957 року, а третій — «Втеча від себе» — 1982 року в Канаді).

23 вересня 1947 року У. Самчук виїхав до Канади, де в Торонто провів останні сорок років життя. У цей час він став одним із засновників Об'єднання українських письменників «Слово» 1954 року. З-під пера письменника вийшли романи: «Чого не гоїть вогонь» (1959) про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967), «Слідами піонерів» (1980) про життя українських переселенців у Канаді та США. У. Самчук пише також спогади, присвячені передусім рокам Другої світової війни: «П'ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному», «Планета Ді-Пі» тощо.

Помер Улас Самчук 9 липня 1987 р. в Торонто, похований на цвинтарі церкви св. Володимира канадського містечка Київ.

Твори У. Самчука написані в кращих традиціях європейської реалістичної прози, для яких характерні масштабність і багатоаспектність охоплення дійсності, глибоке розкриття психології персонажів. Письменнику вдається поєднати публіцистичність оповіді з поетизацією селянського життя.
ІВАН БАГРЯНИЙ (1906-1963)
Іван Павлович Лозов'ягін (справжнє прізвище письменника, що походить від зрусифікованого — Лозов'яга) народився 2 жовтня (за старим стилем 19 вересня) 1906 року в місті Охтирка в родині робітника-

1   2   3   4   5   6   7   8


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка