О. М. Бойченка Лауреати обласної літературної премії ім.Є. Маланюка



Сторінка4/4
Дата конвертації19.02.2016
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4

Погрібний В. Серед українців. Слово про духовність. Публіцистика.-Кіровоград: Центрально - Українське видавництво, 2004.-375 с.

Світ врятує турбота і самопожертва заради ближнього. Світ врятує бажання зберегти рай, що його подарував людині Господь на землі. Світ врятує краса людської душі. Антиподи цього всього — егоїзм, черствість, твердолобість, дикунство зажерливості, духовне спустошення — приведуть світ до загибелі. Така сутність гострої, актуальної і образної публіцистики письменника лауреата республіканської літературно-мистецької премії імені І.Нечуя-Левицького Віктора Погрібного.

У книзі "Серед українців" уміщено публіцистичні твори 1986-2003 років. Незважаючи на те, що деякі з них писались десять і більше років тому, їх злободенність час не ущербив, вони звучать свіжо і так же болісно. Бо йдеться про долю українців, їх завтрашній день, зміст і сутність їхнього життя.

Духовний світ українця, поклик до його чистоти, рідна мова і рідна культура, культура здоров'я і культура наших стосунків, розум дій і дурість вчинків — про це Віктор Погрібний говорить щиро, правдиво, вкладаючи серце своє у кожен рядок.


Батько

З неї писано ікони. Пресвята Богородиця з дитям на руках. Рятівниця. Жалібниця. Благословляє, щастя дає, гріхи прощає...

І любов до неї, до матері, безмірна, вічна, незнищенна, поки ми свідомі цього світу, свідомі життя.

І часто замислюєшся, перехоплюючи отой погляд, звернений до матері, теплий, вдячний, коли поруч стоїть він - батько... Ні, не той п'янчуга триклятий, бузувір, від якого тільки й залишилося спомину, що шкіряний чересок. Ні, не з штучної шкіри. Штучна шкіра не так пристає. А отой, із справжньої... і виляски справжні йдуть.

Ні, не той, що з матюком. Не той, що за машиною дітей не бачить, або стріляє за молодицею, або вбивається за посаду і світу для нього не існує, або лежебока, брехун...

Ні, звичайний добрий батько. Той, хто вставав до вас маленьких, до колиски, як мати стомлювалась, а ви геть не спали, кректали, хлипали, а то й відверто ревли... Той, хто вночі поправив ковдрочку, якою вас накривали вже у ліжечку, а потім по всіх лікарнях з вами бігав, як у вас животики боліли, як вам ручку, чи ніжку... Разом з матір'ю, а то й сам. Той, хто над вашими зошитами, над арифметиками і фізиками, над історіями і природами... Той, хто сльозу змахнув, як ви стали перед ним і перед матір'ю на весільний рушник.

Той, хто про ваших діток, своїх онуків, питає вас тричі на день...

То чому ж іноді доводиться (та що там іноді!) бачити до такого батька погляд байдужий, спасибі, хоч не сердитий. Ніби в нього, у батька, замість серця - звичайна гума, ніби в нього й душі нема, ніби йому однаково, чи ви, діти, все-таки з якимсь теплом про щось його спитаєте, чи пробубните собі під ніс, а то й гаркнете...

Знав я одного діда Івана. Померла у нього дружина. Не зміг у хаті один бути. Куди не піде. А з кожного кутка йому: "Ваню..." На двір вийде, а з городу йому: "Вань!.." У садок - з хати: "Ваню..." Поїхав до дочки в райцентр. Якби мати, то щось би там на кухні допомогла, якось би закрутилася, забулася. А він: підріже дерево - не так, полагодить дверцята - не так, роззується на веранді - чого босий ходиш, зайде у взувачці - чого не роззувся: скільки я прибирати після тебе буду?..

З дочкою жив рік. У сина - в іншому райцентрі - три місяці. Невістка ніби нічого, а син: чого носа сунеш сюди, чого туди, ляж і лежи, чого ти в магазин пішов, чого ти позіхаєш?..

А ти ж плакало маленьким цілу ніч, а батько оцей взяв тебе на руки і цілу ніч вигойдував на руках, всі короткі "люлі" переспівав по триста разів, щоб ти заспокоїлось...

Повернувся дід Іван у своє рідне село, до своєї рідної оселі. І як тільки зайшов - почулося йому від тієї лави, де вона востаннє лежала: "Ваню..." Ото після цього голосу якраз я зустрівся з дідом Іваном і він повідав свою драму...

До батька - як тебе щось прикрутить, як виручити треба. Бігати, просити, добиватись, а пригорнутись до батька - ніби й незручно.

І стало чомусь це законом життя на багато віків. Тільки одного разу прийшов до батька син, і батько поклав йому руку на голову. Це був блудний син, так зворушливо закарбований художником...

Простіть батькові колись суворе слово, може, колись і чересок був, простіть і ту не дуже вдалу чарку, коли він раз у житті вас розганяв, простіть йому суворість, скупість на ласкаве слово... В нього теж є душа, і вона стрепенеться і від радості заплаче, коли син прихиле своє чоло до його чола, коли ніжно обійме дочка.

Зробіть це хоч раз у житті!..



27.02.1990

(Із книги Віктора Погрібного Серед українців. Слово про духовність. Публіцистика)
Твори Погрібного В.О.
Погрібний В. … А гуси гелготіли : Новела //Кіровоградська правда. – 2002. – 9 квітня. – С.3

Погрібний В. … Аби сіль не гірчила : Роздуми після ІІ з’їзду Української інтелігенції //Кіровоградська правда. – 1999. – 3 червня. – С.3

Погрібний В. Академічний театр : без права на посередність/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -7 березня. - С. 3

Погрібний В. Безсрібники: Символи Юрія Гончаренка: спроба творчого портрета/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -30 квітня. - С.3

Погрібний В. Бенефіс Леоніда Куценка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -22 листопада. - С. 4

Погрібний В. Біжать літа - не пробігають: Старійшині літоб‘єднання "Степ" Георгію Позняку - 80 років/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -25 лютого. - С. 3

Погрібний В. Білий мамонт: Памфлет/ В. Погрібний // Народне слово. -2008. -11 листопада. - С. 3

Погрібний В. Біля підніжжя гімалаїв сучасності: До виходу першої книги прози Ольги Полевіної/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -20 січня. - С.3

Погрібний В. Р.Валькевич - народна артистка України/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -12 вересня. - С.1

Погрібний В. Василь Марко - вчений, літератор, інтелігент/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -18 лютого. - С. 2

Погрібний В. Вечірня пісня/ В. Погрібний; Комп. М. Маслов // Кіровоградська правда. -2004. -16 жовтня. - С. 4

Погрібний В. Віднині театр корифеїв - академічний/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -25 лютого. - С. 1

Погрібний В. Відплата : Оповідання/ В. Погрібний // Літературна Україна. -2005. -1 вересня. - С. 5: фото

Погрібний В. Він степ оспівував, як батька: Урочисто відзначили 100 - річчя з дня народження Тереня Масенка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -15 листопада. - С.1

Погрібний В. Вітрильник Миколи Кравченка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2007. -18 травня. - С. 1, 3: фото; Вечірня газета. -2007. -18 травня. - С. 15

Погрібний В. До розсипів Золотого Поля/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2008. -23 грудня. - С. 5

Погрібний В.О. Жертовне вогнище : Воєнні оповіді. – Кіровоград : Степ, 1995. – 173 с.

Погрібний В. Жива легенда - Іван Казнадій: Відомому режисеру і актору виповнюється 80 літ/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -5 липня. - С. 4

Погрібний В. З горна Леоніда Куценка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -6 вересня. - С. 3

Погрібний В. Залоїлись наші жили?/ В. Погрібний // Народне слово. -2008. -28 серпня. - С. 2

Погрібний В. Зародки Олега Попова/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -19 квітня. - С. 4

Погрібний В. "Зоряни" доросли до "Академіків"/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -7 вересня. - С.1

Погрібний В. І Винниченко подивиться на нас : А поки що пам‘ятника йому нема/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -5 квітня. - С. 2

Погрібний В. "І плачу, і сміюся з нею..."/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -1 вересня. - С. 7

Погрібний В. І радість білих снігів, і щемний спогад ...: Кіровоград відзначив 60 - річчя визволення/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -10 січня. - С.1

Погрібний В. Імена : Кіровоград: від Єгорова... до Гончаренка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -18 вересня. - С. 3

Погрібний В. Його "Добрий день" не згасне/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -13 липня. - С. 3: фото

Погрібний В. Камінь від хандри: Оповідання/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -23 вересня. - С. 3

Погрібний В. Коли серце, як ранок : Георгію Позняку - 75/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -20031 -19 червня. - С.3

Погрібний В. Коли одягати вінець слави/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -30 вересня. - С.3

Погрібний В. Коні : Новела // Кіровоградська правда. – 2000. – 6 травня. – С.2

Погрібний В. Культура - живою стежиною/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -30 травня. - С.1

Погрібний В. Маловисківські кларнети : літературне життя маловищан // Кіровоградська правда. – 1997. – 14 серпня. – С.4

Погрібний В.О. Маркове пекло : Памфлети, фейлетони, гуморески / В.О. Погрібний. -Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2005. -293 с.

Погрібний В. Мистецтво золотого поля зачарувало столицю: Відбувся творчий звіт майстрів мистецтв та художніх колективів Кіровоградської області/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -18 травня. - С. 1

Погрібний В. Морози - українські актори/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -14 січня. - С. 4

Погрібний В. Морська душа - капітан Тухов/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -26 листопада. - С. 4.; 29 листопада. - С. 4

Погрібний В. На Кіровоградщині зібрано мільйон тонн зерна!/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -20 липня. - С.1.

Погрібний В. Намисто для Миколи/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -7 червня. - С. 4; Народне слово. -2005. -4 серпня. - С. 3-4: фото

Погрібний В. Напис на шибці : Вірші різних літ. – Кіровоград : Степ, 1993. – 95 с.

Погрібний В. Невідомий Василь Симоненко: Спогад однокурсника/ В. Погрібний // Народне слово. -2003. -4 січня. - С.4

Погрібний В. Нелегкий шлях до читача "Грому..." Василя Журби/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -13 травня. - С.3

Погрібний В. Обернись - побачиш образ/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -14 травня. - С.3

Погрібний В. Перший і єдиний музей української національної хореграфії/ В. Погрібний, А. Кривохижа // Народне слово. -2007. -20 жовтня. - С. 2

Погрібний В. Пильнуй!/ В. Погрібний // Вежа. -2002. -№ 12. - С.34-45

Погрібний В. Поки сонце...: Народному артисту України Івану Кравцову - сімдесят/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -1 липня. - С. 2

Погрібний В. Полум'я і граніт/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -14 червня. - С. 4

Погрібний В. Правда. І тільки ! Її переінакшують щодо історії літературного процесу в краї/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2006. -19 грудня. - С.3

Погрібний В. Про свій народ - з теплом і з болем/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2008. -9 вересня. - С. 5

Погрібний В.О. Прости мій гнів ( Знайдені записники) : Вірші різних літ / В.О. Погрібний. -Кіровоград: КОД, 2006. -97 с.

Погрібний В.О. Серед українців : Слово про духовність : Публіцистика / В.О. Погрібний ; Передм. Г. Клочека. -Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2004. -374 с.

Погрібний В. Сім футів під кілем !: Василю Бондарю виповнилось 50 літ/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -20 січня. - С.3

Погрібний В. Сонячний млин духовності: Народному артистові України Анатолію Короткову - 60 літ/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -20 січня. - С.1

Погрібний В. Співає той, хто чує/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -10 серпня. - С. 4

Погрібний В. Степова перлина С.Шаповалова: Виставки/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -19 вересня. - С.1

Погрібний В. Тарас Шевченко у моєму житті: Наші діти надто багато знають Шевченка?/ В. Погрібний // Вечірня газета. -2004. -5 березня. - С. 7

Погрібний В. То був високий лет душі, або Ці лірично-іронічні Остап Шутко, Хобарт Ерл.../ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2007. -1 червня. - С. 3

Погрібний В. Три вірші/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -27 грудня. - С. 3

Погрібний В. Формула поступу : Завершився ХІ фестиваль "Травневі музичні зустрічі"/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2008. -3 червня. - С. 6

Погрібний В., Швець О. Хто на покуті : Про Л.Народового // Степ. – 1993. – № 1. – С.36-38

Погрібний В.О. Царина : Новели, оповідання, етюди / В.О. Погрібний; Передм. В.Бондаря. -Кіровоград : ПВЦ "Мавік", 2004. -169 с.

Погрібний В. Центральна фігура: Інтерв'ю з Г.Д.Клочеком, ректором КДПУ ім. В.Винниченка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2005. -13 грудня. - С. 3: портр

Погрібний В. Чим загнуздати "важкі метали"?: Питна вода/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -3 серпня. - С.2

Погрібний В. Шевченко - геній, а хто - ми?: 9 березня - 190 - річчя з дня народження Т. Г. Шевченка/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2004. -6 березня. - С.2

Погрібний В. Юрій Обжелян – переможець конкурсу «Коронація слова» //Кіровоградська правда. – 2002. – 10 січня. – С.2

Погрібний В. Як розвиватись Кіровоградщині: Засідання третьої сесії 24 скликання/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2002. -7 вересня. - С.1

Погрібний В. Якщо палко прагнеш...: Володимиру Шурапову - 75/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2003. -14 жовтня. - С.3

"Стежина. Літературний часопис" : Випуск 147-й. 22 травня відбулися Всеукраїське Шевченківське свято "В сім’ї вольній, новій" та обласний День поезії/ В. Погрібний // Кіровоградська правда. -2008. -23 травня. - С. 15

"Стежина. Літературний часопис" : Випуск 148-й // Кіровоградська правда. -2008. -27 червня. - С. 14
Публікації про життя і творчість Погрібного В.О.
Бондар В.В. Рясні врожаї Віктора Погрібного: Віктору Погрібному-70/ В. Бондар // Кіровоградська правда. -2005. -6 серпня. - С. 2

Віктор Погрібний - лауреат премії імені Нечуя-Левицького // Кіровоградська правда. - 1997. -25 листопада. - С. 1

Віктор Погрібний - лауреат республіканської премії імені Остапа Вишні // Кіровоградська правда. -2008. -11 листопада. - С. 3; Народне слово. -2008. -11 листопада. - С. 3

Віктор Погрібний – член Спілки письменників України// Вечірня газета. -1996. -17 травня. - С. 1; Кіровоградська правда. – 1996. – 16 травня. – С.1

Віктору Погрібному – 60 років :Біографія, вірші //Народне слово. – 995. – 5 серпня. С.3

Вручено премію імені Євгена Маланюка // Народне слово. -2005. -5 лютого. - С. 1

Гончаренко В. Напис на серці : Про книгу В.Погрібного «Напис на шибці» //Вечірня газета. – 1995. – 6 січня. – С.8

Гончаренко В. Негаснучий вогонь болючої пам’яті : Вийшла книга В.Погрібного «Жертовне вогнище» //Вечірня газета. – 1996. – 12 січня. – С.5

Клочек Г. З роду подвижників : Віктору Погрібному – 60 //Кіровоградська правда.- 1995. – 5 серпня. – С.3

Левочко В. «…і хлібом єдиним» : Про нарис В.Погрібного « З вершин степового кургану» // Кіровоградська правда. – 1984 .- 6 травня. – С.3

Марко В. Вогонь - із попелу літ: Погрібний В.О. Прости мій гнів (знайдені записники): Вірші різних літ. - Кіровоград: Код, 2006. - 98с./ В. Марко // Кіровоградська правда. -2007. -14 грудня. - С. 4

Марко В. Карби долі : Про книгу кіровоградського письменника В.Погрібного «Напис на шибці» //Вітчизна. – 1996. - № 5-6. – С.122-123; Народне слово 1995.- 23 лютого. – С.3

Марко В. Серед небайдужих і байдужих/ Василь Марко // Березіль. -2006. -№ 9. - С. 180-181

Могилюк В. Про "царину" душевної рівноваги "серед українців": На здобуття обласної літературної премії ім. Є.Маланюка/ В. Могилюк // Народне слово. -2004. -28 жовтня. - С. 4

Могилюк В. "Сміється той, хто не сміється останнім!.."/ В. Могилюк // Народне слово. -2005. -8 листопада. - С. 3

Названо лауреатів премії імені Є. Маланюка // Народне слово. -2005. -15 січня. - С. 1

Нові лауреати - Тамара Журба і ВІктор Погрібний: Визначено переможців обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за 2004 рік // Кіровоградська правда. -2005. -18 січня. - С. 1

Поетичне одкровення Віктора Погрібного : Його творчий ювілейний вечір відбувся в театрі імені М.Кропивницького // Кіровоградська правда. -2005. -6 грудня. - С. 3

Полевіна О. Слово - як діяння: Книги наших земляків/ О. Полевіна // Народне слово. -2004. -30 вересня. - С. 3

Полевина О. Слово - как деяние/ О. Полевина // Молодіжне перехрестя. -2008. -13 березня. - С. 4

Премія імені Євгена Маланюка // Літературна Україна. -2005. -10 лютого. - С. 2

Слово лауреатам премії імені Євгена Маланюка // Народне слово. -2005. -8 лютого. - 2

Сіренко С. Мала Виска в житті письменників/ С. Сіренко // Молодіжне перехрестя. -2005. -24 листопада. - С. 9
2005 рік

Барабаш Світлана Григорівна

Барабаш Світлана Григорівна народилася 30 червня 1941 року в селищі Олександрівка Кіровоградської області. 1958 року з медаллю закінчила Олександрівську СШ №1.

Закінчила філологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працювала журналістом, учителем, викладала українську літературу в Донецькому університеті та в Кіровоградському педагогічному інституті.

Захистила кандидатську дисертацію, присвячену творчості Андрія Малишка (1979), дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук "Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті доби" (2004).

Заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки письменників України (2004).

Останнім часом очолювала кафедру українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Автор понад 200 наукових праць з історії української літератури, фольклору, питань сучасного літературного процесу та культури.

Окремими виданням вийшли праці: «Чарівне джерело поезії» (1985), «Серце вільне і пісенне» (1989), «Душа прозріє Всесвітом очей...», «Поетичний світ Ліни Костенко», «Ліна Костенко: Філософія поетичного живопису» (2003), «Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення» (2003), «Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу» (2003) та ін.

Автор збірки поезій «Золоті причали» (1998). Разом з Б. М. Кузиком впорядкувала збірку українських народних пісень «Пісні з маминого голосу» (2003). Ведуча публіцистичної програми Кіровоградського обласного телебачення «Вітальня Світлани Барабаш». Лауреат премії ім. В. Винниченка кіровоградської обласної газети «Народне слово» та Обласної літературної премії ім. Є. Маланюка за книгу «Душа прозріє всесвітом очей… Поезія Ліни Костенко: монографія» в номінації літературознавство та публіцистика (2005).

Померла 28 квітня 2007 року.


Барабаш С.Г. «Душа прозріє всесвітом очей... «Поезія Ліни Костенко: Монографія. - Кіровоград: Поліграф -Терція, 2004, - 272 с.
Поетичний корпус творів Ліни Костенко в контексті сучасного літературного процесу аналізується в монографії у світлі літературознавчих, філософських і психологічних аспектів. Духовна енергія слова видатного митця - об'єкт пильної уваги авторки.
Для науковців, учителів, студентів, а також тих, хто цікавиться українською літературою і культурою.
Твори Барабаш С.Г.
Барабаш С.Г. Благословенний будь, Василю! // Народне слово. -2004. -13 січня. - С.5

Барабаш С.Г. Дружнє слово авторові/ С. Барабаш // Народне слово. -2006. -27 червня. - С. 3

Барабаш С.Г. "Душа переходить в слова"/ С. Барабаш // Народне слово. -2004. -7 жовтня. - С. 3

Барабаш С.Г. Душа прозріє всесвітом очей ... : Поетичний світ Ліни Костенко / С.Г. Барабаш. -Кіровоград : Поліграф-Терція, 2004. -271 с.

Барабаш С.Г. Етика поетичного живопису Ліни Костенко/ С. Барабаш // Українська мова та література. -2003. -17 травня. - С.24 -26

Барабаш С.Г. Золоті причали : Поезія / С.Г. Барабаш. - Кіровоград : ВД "Єлисавет", 1998. -131 с.

Барабаш С.Г. "Коли ти маєш божу іскру в серці...": На здобуття літературної премії імені Є.Маланюка/ С. Барабаш // Народне слово. -2006. -12 січня. - С. 3

Барабаш С.Г. Ліна Костенко : філософія поетичного живопису / С.Г.Барабаш. -Кіровоград: Б.в., 2003. -95 с.

Барабаш С.Г. Лірика кохання Ліни Костенко : спроба осягнення / С.Г.Барабаш. -Кіровоград: Б.в., 2003. -83 с.

Барабаш С.Г. "Наллю своє життя у глечик із Опішні": На здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка/ С. Барабаш // Молодіжне перехрестя. -2005. -6 січня. - С. 3

Барабаш С.Г. Непереборна сила театральної сцени: Слово про нову книгу Володимира Шурапова/ С. Барабаш // Народне слово. -2003. -17 квітня. - С.3

Барабаш С. "Ну що б, здалося, слово..."/ С. Барабаш // Народне слово. -2004. -10 березня. - С. 3

Барабаш С.Г. Особистість і час : взаємооприявлення/ С. Барабаш // Вечірня газета. -2003. -21 лютого. - С.10

Барабаш С.Г. Поетична історіософія Ліни Костенко : безсмертя Духу / С.Г.Барабаш. -Кіровоград: Б.в., 2003. -79 с.

Барабаш С. Про "Осіннього звіра " Петра Селецького і не тільки ...: На здобуття обласної літературної премії імені Є. Маланюка/ С. Барабаш // Кіровоградська правда. -2004. -13 січня. - С.3

Барабаш С.Г. Смарагдове різблення словом: Мала проза Василя Бондаря // Народне слово. -2003. -4 січня. - С.3

Барабаш С.Г. "Так добре знати, що такі свої ми..."/ С. Барабаш // Народне слово. -2005. -5 квітня. - С. 3

Барабаш С.Г. Філософія осягнення світу: Про лірику Ліни Костенко // Дзвін. -2003. -№ 4. - С. 142-145

Барабаш С.Г. Чарівні джерела поезії : Естетичні функції фольклоризму в поетиці Андрія Малишка / С.Г. Барабаш. -К.: Вища школа, 1990. -122 с.

Барабаш С.Г. Щастя любити: На здобуття обласної літературної премії імені Є. Маланюка/ С. Барабаш // Кіровоградська правда. -2007. -5 січня. - С. 2

Барабаш С.Г. Щоб любов моя стала добротворящою: літературний огляд поетичних та прозових книг Приінгульського краю початку третього тисячоліття // Вежа. -2002. -№ 12. - С.228-236
Публікації про життя і творчість Барабаш С.Г.
Вихрист Н. Зробити світ добрішим/ Н. Вихрист // Освітянське слово. -2008. -лютий. - С. 8

Вшанували лауреатів літературної премії // Народне слово. -2006. -4 лютого. - С. 1: портр; Кіровоградська правда. -2006. -7 лютого. - С. 3

Здір Л. Вони є прикладом для інших/ Л. Здір // Народне слово. -2006. -5 вересня. - С. 1: фото; Кіровоградська правда. -2006. -5 вересня. - С. 1

Корінь А. "Відроблю, відроблю..."/ А. Корінь // Народне слово. -2008. -24 квітня. - С. 3

Макей Л. Світлини пам’яті Світлани Барабаш/ Л. Макей // Народне слово. -2007. -6 грудня. - С. 3

Маленко О. «Поезія прийшла, не питавши згоди…» //Освітянське слово. – 2002. - № 4. – С.5

Нові лауреати обласної літературної премії імені Євгена Маланюка // Кіровоградська правда. -2006. -17 січня. - С. 1; Народне слово. -2006. -17 січня. - С. 1

Світлана Барабаш // Вечірня газета. -2007. -4 травня. - С. 3

Стадна Л. Сповіді " Золотих причалів " Світлани Барабаш: Урок поезії : 11 клас/ Л. Стадна // Освітянське слово. -2007. -жовтень. - С. 6

Тишко А. Світлана Барабаш : Вибираю золоте // Вечірня газета. – 1997. – 27 червня. – С.7

Тишко С. "Душа моя сонця намріяла...": Етюд про вчителя/ С. Тишко // Народне слово. -2004. -2 жовтня. - С. 1

Тишко С. Світлана Барабаш : «Вибираю золоте» // Вечірня газета. – 1997. – 27 червня. – С.7

Царук А. Як зернятко в долоні/ А. Царук // Народне слово. -2007. -25 жовтня. - С. 3

Члени обласного літоб'єднання " Степ" - українські письменники // Кіровоградська правда. -2004. -14 грудня. - С. 3

Шпудейко Г. Осінній вальс: Пам'яті С.Г.Барабаш. Вірш/ Г. Шпудейко // Молодіжне перехрестя. -2007. -6 вересня. - С. 9
Берізка Галина Спиридонівна

Берізка Галина Спиридонівна (Шарандак-Бровченко) народилася 17 вересня 1920 року в с. Могильне Гайворонського району Кіровоградської області.

Член Національної спілки письменників України (1999). До початку Великої Вітчизняної війни навчалась в Одеському держуніверситеті на філологічному факультеті. Перебуваючи на окупованій території, 6 листопада 1943 року заарештована гестапо в місті Гайвороні за участь в Організації українських націоналістів. У Молдові втекла з гестапо (1944). 20 березня 1946 року на третьому курсі ОДУ заарештована органами МВС, засуджена до 10 років таборів каторги. Покарання відбувала в Норильську, у 1955 році звільнена, але до кінця 1957 року була на становищі політичного висланця без права виїзду. Всі подальші роки працювала в Могильненській середній школі вчителькою української мови та літератури. З 1976 року - на пенсії.

Вірші пише з середини 1930-х років. Перші публікації - в газеті «Літературна Україна» (1959). Друкувала вірші у щоквартальнику «Поезія» (1989 і 1996), збірниках «З облоги ночі» (1993), оповідання і спогади у книзі Олеся Волі «Мор» (1993).

Автор поетичних збірок «Недоспалені листи» (у книзі «Час збирати каміння», 1997), «Вибране» (2000), «Про все пам'ятаю» (2003) та прози «Сакраменто» (2004).

Лауреат літературної премії ім. Валерія Марченка.

У 2005 році за книгу прози «Сакраменто» удостоєна обласної літературної премії ім. Є. Маланюка.

Померла у вересні 2007 року.




Берізка Г.С. Сакраменто: Оповідання.-К.: Укр. письменник, 2004.-127 с.
Досі читачі знали Галину Берізку з її поезій, а в цій книзі вона постає як прозаїк — глибокоемоційний і вдумливий.

Авторка - речник того покоління, яке зазнало і війни, і лютих голодоморів, і сталінських репресій. Проза її вражаюча, окремі з оповідань не можна читати без сліз...



БРАТ КОЛЯ

Коля щодуху мчався до своєї хрещеної матері, — рідної сестри його батька — Горпини Лазурихи. Була дощова днина, вже три дні зверху ляпало: небо було сіре, похмуре, непривітне, як і все навкруги в Куцівці. Штанці Коля підкотив вище колін, щоб не заваляти в болото. Бо ж це були його єдині штанята, в яких і до школи треба йти щодня, і дома поратись біля молодших сестер і братів. А всіх з Колею було восьмеро в сім'ї Андрія та Антоніни; найстаршого — дев'ятнадцятирічного Артема — застрелив голова комісії по хлібозаготівлі ще восени минулого 1932 року. За те, що кидав з горища цеглинами з розваленого комина в цих грабіжників, які забрали вже все зерно й борошно з комори.



  • Не дам! Не віддам більш ні зернини! Не зоставлю дітей на голодну смерть! — і все кидав, кидав на грабіжників цеглину за цеглиною, та нікого не влучав, бо вони відступали до дверей. Нарешті зупинився, бо цегли вже небуло. Кінець, смерть!

Отоді один з районних активістів поліз на горище. Артем стояв над драбиною, відпочивав. Активіст вистрелив у нього з пістолета, а тоді швидко поліз по східцях додолу.

  • Готовий! Більш не буде, контра, давати іншим приклад!

  • Антонина й Андрій лежали в сінях непритомні. А ті, собаки, грабіжники, пішли з двору, регочучи і посвистуючи.

Антонина й Андрій кілька днів не вставали з долівки, опухли з голоду. Прийшов фельдшер, оглянув їх і сказав: «Крім виснаження, у них черевний тиф. Відправимо в Черкаси до лікарні».

Ось Коля вже два тижні сам бореться за життя дітей. В господарстві вже нема ні коней, ні корови, ні свині. Лише голодних кілька курок бродять в бур'яні, скубуть листя споришу та кульбаби. Коля їх не ріже: щодня є якесь яєчко для найменшого дитяти.

Діти — Оленка, Маринка, Ганнуся, Іринка, Тарасик та Василько — висохли, знесиліли, лише голубі жилки світяться через тоненьку шкіру. Проте всі гарненькі, всі білявенькі, блакитноокі й білозубі; всі кучеряві, мов янголята.

Жодне не вдалося в Антонину — чорняву, карооку і огрядну молодицю, якою знали її люди ще до голоду.

Тепер Коля дітям і мати, і батько, і старший брат. Він рятує їх, як може. Щодня біжить до хрещеної мами Горпини, розкаже їй усе про дітей і швиденько біжить назад, додому, де нетерпляче чекають його діти.

Найстаршій, Оленці, всього 8 років, потім ідуть всі молодші одне від одного; наймолодшому Василькові лише два роки. Коля їх купає щодня в березі, кладе сам спати. Вранці він устає, годує їх вареною квасолею, яку ще до світанку приносить хрещена мама Горпина. Інколи перепадає їм від неї то грудка сиру, то шматок мамалиґи, то глечик молока. Після сніданку Коля біжить до школи. Він відмінник, всі предмети знає, а особливо мови, історію й літературу. На уроках літератури (Коля вже у 5-му класі, йому дванадцять років) він не раз дивує вчительку своєю багатющою фантазією.

Важкі сюжети увінчує щасливим кінцем, звичайні — виростають в його уяві у трагедії. Колю! Такого ж нема в цій книжці! Але в тебе все на багато краще, цікавіше. Продовжуй, продовжуй! Я тебе слухаю!

Коля доходить до того, що вже плаче над своїми героями і, закривши долонею очі, сідає за свою парту.

І раптом Колі не стало в класі. Побігли хлопчики до нього додому. Коля лежав на дерев'яному ліжку, горів у гарячці.

Не підходьте! — закричала Оленка: — у нашого Колі тиф! Ми хочемо їсти! Приходила тітка Горпина, приносила чаю, а молочка і квасолі вже нема, вже все з'їли. А корівка перестала доїтися! І що ми будемо їсточки? І хто нас помиє в річці? Он Василько вже теж заслаб! — і Оленка заголосила, а за нею всі дітки.

Хлопчаки, які прийшли дізнатись, чому Коля не ходить до школи, постояли, посумували — й пішли собі з хати. Залишились діти самі.

Настав вечір, і вони, зморені голодом і дитячим своїм горем, заснули. Лише Коля не спав. Метався на ліжку, щось говорив, щось у когось просив.

Вранці прибігла двоюрідна сестра Оляна і розповіла дітям, що у тітки Горпини тиф, що буде до них ходити або вона, Оляна, або Дуня.

І Дуня, й Оляна ходили до дітей щодня по два-три рази, щось у горшку приносили, проте ні сиру, ні мамалиґи вже не було.

Кінчався травень, в садку розцвіли квіти і розстелив свої ніжні сині квіточки барвінок. Минуло з тиждень часу. Коля переміг тиф, почав підніматися з ліжка. Але одразу падав. Крутилася голова, нудило від голоду. Коля мацав свої руки і бачив, що м'язів у нього вже нема — сама шкіра і кістки. Він зробився подібним на Некрасова. Так і говорили однокласники учительці літератури: «Ми провідували Колю, він дуже худий, подібний до Некрасова».

Вчителька приносила інколи щось із їжі. Але не могла, вона нагодувати стількох дітей!

Тим часом сестри Оляна й Дуня теж захворіли на тиф. Тітка Горпина ще не одужала. І вже ніхто не приходив до дітей, не ніс від Горпини спасіння.

Поміж люди пішла чутка, що з зерна недостиглого жита готують коржі, тільки їсти треба дуже мало, щоб не вмерти. Коля прислухався до цих розмов і вирішив собі напекти таких коржів. Він узяв серпа, нажав на городі молодого жита, обтеребив колоски, затим зерно втер у великій макітрі, підсолив, добре перемішав з розбитим яйцем і почав на сковороді в садку на триніжках пекти коржі. Спік першу сковороду, поставив другу. Взяв один коржик, подув на нього, відломив і поклав в рот. Коржик виявився смачним для голодного хлопця і він покликав всіх дітей.

— Їжте, тільки потрошку, а то, не дай Господи, помрете, наївшись багато. — Діти їли, і їм стало так гарно!

— Більше не їжте, інакше помрете, — сказав їм суворо Коля. — Ідіть спати, а я піду на долину, принесу води, щоб випрати ваше шмаття. Глядіть, не чіпайте більше коржиків.

Пішов на долину. Набрав відро води і вже хотів іти до хати, коли защебетали на вербах соловейки, та так гарно, чарівно, що Коля не міг рушити з місця.

Вже смеркалося. Зорі світили над його головою, спів солов'їний чарував душу. І Коля про себе заспівав пісню, яка тоді була в моді — «Сміються, плачуть солов'ї». Коля був уже на тринадцятім році, він уже таємно любив свою сусідку Тоню, писав їй вірші. Але ні їй, ні іншим не показував.

Нарешті Коля переміг себе і пішов до хати. Діти лежали покотом на долівці, за постіль слугувала їм солома, прикрита домотканим простирадлом. Коля шукав очима миску з коржиками. Вона стояла на столі порожня. «Поснули», — подумав Коля і почав збирати в хаті брудне шмаття. «Піду в сіни, засвічу лампу та поперу. Завтра неділя, до школи не йти. Все зранку посушу на сонці, діти встануть і одягнуть усе чистеньке». Не додумав свою думку, як у хаті почувся крик кількох дітей одразу. Діти верещали не своїми голосками, ніби їх різали ножами. Василько і Тарасик корчилися, витягалися, борсалися в усі боки, потім затихли і тільки тихо, безсило стогнали, нарешті замовкли. За ними всі четверо дівчаток конали одна по одній.

На ранок Коля виносив по черзі всіх у садок. Викопав велику яму, вистелив квітами барвінку й листям вишень і поклав дітей без труни на дно ями. Перехрестив, як мати їх хрестила на ніч, почав засипати яму.

Довго робив цю роботу, падав від безсилля і знову брався за лопату. Коли яма була вже засипана, рівно вивершив її. Взяв сокиру, зрубав велику гілку з тополі, що стояла біля воріт, зробив хрест. Закопав хреста в головах померлих дітей. Потім сплів вінок з вишневого листя і повісив хресті. «Спіть спокійно, мої братики й сестрички! Не зумів я вас поберегти! Але не моя вина! Прокляття тим, хто забрав наш хліб!»

Коля впав на могилу й тяжко заплакав. До вечора він лежав не рухаючись, майже не дихаючи.

Увечері загавкав собака, якого вже давно Коля не бачив у дворі. А це прибіг і кинувся до Колі.

Де ж ти бродив? Що ти їв? — спитав його Коля, гладячи по морді. Пес вертівся, хапав Колю за штани, тягнув до воріт.

За ворітьми показались Андрій і Антонина, що вернулись додому з лікарні.

Тату, мамо! — закричав Коля і впав непритомний на стежці, що вела у садок. Батьки ввійшли до хати, за ними й пес. Побачили пусту і збиту солому. Пес смикав Антонину за спідницю, тягнув у садок. Всі вийшли і попрямували до свіжої могили. Одразу все зрозуміли.

Господи! Краще б Ти нас обох забрав, ніж такого діждатися! Діти мої, діти, — голосила мама, ридав батько і жалібно на весь куток завивав пес... А Коля все лежав на землі, з-під якої лунали голоси невинно замучених голодом його братів і сестер.
САКРАМЕНТО
По тому минуло вже тридцять років.

Але все пережите — міцно засіло в пам'яті,

яка вічно жива, нічого не викидає геть.

Грудень 1972 року.

1.

Їй було всього вісімнадцять, коли гестапівці обшукали її квартиру на Новий рік 1943 року, марно намагаючись там знайти певні докази її зв'язку з радянською розвідкою.



Звали її Лідою. У неї було густе хвилясте волосся попелястого кольору, великі сірі очі, густі довгі вії, маненький красивий рот, гостре підборіддя, кирпатий милий носик, дві родимі плями на лівій щоці і дрібнесенькі веснянки під очима. Комплекцію мала ніжну і струнку, її не могла сховати вагітність останнього періоду і бідний одяг.

Один з німців, які обшукували квартиру, після закінчення обшуку через перекладача сказав: «Маєш щастя, що нічого не знайшли і що у нас святковий настрій. Але у нас є дані про тебе. Знаємо, хто ти... Коли народиш байстрюка, ми за тебе візьмемось. Втеча тобі не допоможе. Ти в такому стані... Легко буде шукати! Отже, гуте нахт!»

І вони пішли.

Ліда не ворухнулась, щоб зачинити за ними двері. Несподіваний обшук, тривога зціпили її тіло; в голові калатало, немов хтось бив по скронях молотками. Вона так і стояла посеред кімнати.

Потрібно вже було спати, адже далеко за північ. Бабуся Ірина спала на кухні, тільки чути було її важке дихання крізь непричинені двері.

Ліда постояла ще кілька хвилин. Нарешті, заціпеніння минало. Перше, що їй прийшло в голову — це свідомість своєї небезпеки.

«Він мені підказав правильну думку, може, сам не відаючи, що робить помилку...За час до пологів я зможу сповістити Івана про загрозливе становище, про непевну долю своєї — його і моєї — дитини... Якщо мене арештують, — дитину годуватиме бабка Ірина до часу, поки він зможе забрати дитя. Адже скоро, скоро перемога!»

З такими гадками Ліда стелила постіль і вкладалась спати.

Навкруги було так тихо, що до її маленьких вух доносилось цокотання мініатюрного годинника, який лежав на шафі з книжками.

Ліда дрімала, але справжній сон не приходив.

«Яким буде він, мій син, мій омріяний первісток? Як назву його? На кого буде схожий — на мене чи Івана? Чи виживе дитя в цьому страхітливому оточенні найжорстокішого періоду окупації, коли в озлоблених німців ось-ось відступ, залишення міста? Хіба віддадуть вони його без нових жертв?»

До ранку вона читала Мопасанові новели про пруську окупацію.


2.

Дитя народилось тринадцятого числа в січні нового 1943 року. Нещаслива дата, «чортова дюжина», як кажуть старі жінки. Хлопчик. Назвали Валентином в честь її діда.



  • Дуже милозвучно — Валентин Іванович! — говорила, рада сином, Ліда.

Вона схудла, зблідла, але була сповнена енергії, не втрачала надії на щасливе закінчення цієї війни.

Бабка Ірина щодня ходила в недалеке від міста село, до своїх родичів, і приносила звідти свіже молоко, коржі з чорного борошна, картоплю. Недільні дні вона проводила в безперервному поході від міста до лісосмуг, де збирала в мішок сухі гіллячки, кору, дубове листя.

Треба було чимсь топити, обігрівати новонародженого. Жаліла бабуся немовля! Адже народилося, сердешне, в тяжкий час, та ще хтозна, яка його доля. З усякого старого, але чисто випраного дрантя, з продірявлених сорочок і простирадел Ліда робила пелюшки, а з міцніших країв шила сорочечки - розпашонки. Навіть любовно вимережувала, вишивала монограми нитками муліне, знайденими серед давнього вишиття бабки Ірини.

Щастя материнства якось відсунуло на задній план тривогу, осторогу, можливість арешту.

Ліда навіть співала колискових пісень над своїм Валіком. Згадала стару пісню, складену батьком-революціонером, скрипалем, збирачем народних пісень. Цю пісню він співав їй, коли їй було вже чотири-п'ять років.

Спи, моя дитино,

Поки ще малая,

Поки ще не знаєш,

Яка доля злая;
Як пішов твій батько

Здобувати волю,

Та й ліг навік спати

У крові на полі.


Як виростеш, сину,

Будеш в світі жити, —

Не забудь за батька

Ворогам помститись.


Минуло три місяці.

Хлопчик зробився, мов яблучко, кругленький і рум'яний. Народжений чорноволосим, зробився білим, як льон, очі з чорних змінилися на сині. Дзвінко, милозвучно сміявся, впирався ногами в її руку, коли вона сповивала його.

— А щоб ти мені ріс, як із води, веселий, та здоровий, та розумний, — говорила Ліда. — маму щоб жалів, бабку Ірину забрав до себе! Без неї і ти, і мама твоя давно пропали б!

Так промовляла Ліда над своїм сином, забувши про причаєне лихо.


3.

Горе не довго змусило на себе чекати. В кінці червня 1943 року в місті почався страшенний рух, метушня. Важкі вантажні, криті чорними і рудими брезентами, машини стовплювались на вулицях, так що перехожим не було можливості перебратись на протилежні тротуари. Проходили в проміжках між машинами, слухаючи лайки німців: «сакраменте, фарфмохте, шайзе, донер веттер» та інші.

Пихаті, люті німці били ногами перехожих жінок, підлітків. Коли ж їм на очі потрапляла якась гарненька дівчина, фрици виструнчувались, підтягали ремені, підсували вище свої військові кашкети.

— Паненка, карош, гут, красіва...— Дівча лякливо дивилося з-під лоба і втікало швидше геть. Були ж такі, що вступали в розмови з німцями, знаючи трохи німецьку мову:

— Камарад, скоро поїдеш нах гаузе? скоро кінець війні? Кажуть пан Гітлер кличе всіх додому?

Дехто із солдатів сміявся, розуміючи зміст цих слів, дехто насуплювався і показував дівчатам автомат.

У місті, сірому й обдертому, змученому й голодному, почались масові арешти молоді, матерів, діти яких пішли в партизанський загін.

Під рудою цегляною тюрмою, яка до війни служила житлом для робітників маслозаводу, щодня стирчали черги вбитих горем матерів, старих чоловіків, близькі яких потрапили під арешт. Люди тут обшарпані, майже старці. Хоча була вже літня пора, вони, йдучи до тюрми з убогими передачами, вдягались в тепліше вбрання, сподіваючись або на облаву, або на арешт. Одного такого дня, осмученого новими відомостями про арешти в місті, гестапівці ввірвались на Лідину квартиру.

Ліда з дитям і бабка Ірина сиділи на канапі, бавлячись із хлопчиком. Коли долинув гул німецьких голосів, вони так і сиділи, серцем відчувши, що горе, невимовне і нестерпне, ввійшло в їхнє життя.

Гестаповець, який був перший раз у Ліди під час обшуку, привітався, запитав:

— Як діла?

Потім наказав збиратись.

— Кому зоставиш дитину? — спитав по хвилині.


  • Бабці, — відповіла мертвотно бліда Ліда. Вона швидко знайшла вже давно наготовлений вузол з необхідними речами.

— Пішли, — сказала глухо.

— А це що? — спитав гестапівець, вказуючи на вузлик в її руці.

— Мої сукні, білизна, — відповіла Ліда.

— Розв'язуй! Шнелль! Бістро! — вже сердитим голосом командував німець.

Ліда розгорнула вузлик. З нього посипалось різне убоге ганчір'я. Раптом йому блиснули в очі дві дитячі сорочечки-розпашонки...

— Це навіщо? — спитав, — адже дитина залишається тут?! — він зблід і похитнувся.

— Дозвольте взяти з собою на пам'ять про сина...

— Бери, сакраменто! У мене теж є дитина. Я — не звір. Я виконую наказ шефа гестапо. Я не винен, що дехто з ваших продався і вказав на твоє перебування в місті. І в нас, і у вас є сволочі. А я... солдат! Після поранення і шпиталю мене сюди послали.

Він весь трусився. Тремтячими руками шукав щось у своїх кишенях. Нарешті знайшов: це були німецькі гроші — марки, ціла купа, певно, тільки сьогодні одержаної зарплати, ще не пропитої.

— Бери! — гукнув він бабі Ірині! — буде на молоко дитині. У мене теж є дитина! Я теж батько! Бери! Я все одно їх проп'ю!

— Не треба цих кривавих грошей! — гнівно випалила Ліда. Німець несамовито рвонув її за руку і, не давши і слова сказати бабі Ірині, виштовхнув за двері, де його й арештовану чекали два поліцаї і німець зі свастикою на рукаві.
4.

Увечері після страшного допиту, побоїв та обіцянок бути розстріляною, Ліда сиділа в жіночій камері серед такого ж, як і вона, приреченого товариства. Вона мовчала, нічого не розказувала про те, як з нею поводилися на допиті. Боялась, щоб хто недобрий не підслухав та не доніс німцям.

Просидівши з годину в німому мовчанні, вона раптом згадала дитячі сорочечки-розпашонки.

Ледве повертаючись і стогнучи від нестерпного болю, Ліда розв'язала принесений з дому вузлик. Відтак розгорнула, знайшла розпашонки, розгладила їх руками. Підняла до обличчя, цілувала, вдихаючи рідний запах тіла її сина, її дорогої дитини.

Потім розридалась. Вся камера плакала разом з нею.

Ридали мокрі, вкриті мохом стіни, ридала стеля, ридало повітря!

Нещасна юна мати над розпашонками свого сина оплакувала невимовні жертви своєї України, її багатостраждального народу.

Але в цих риданнях і матері, і всієї камери не було безнадії: в них чувся гнів і вирок ненависним окупантам.


5.

Минуло майже тридцять років після описаних подій.

Давно немає тих окупантів на нашій землі, а також і в Лідиному місті. Давно виріс її син Валентин. Він одружився у віці двадцяти двох років. Тепер він — інженер, батько трьох дітей, яких безмежно любить: двох дівчаток і сина. Заповіт мами Ліди, даний йому над колискою в дні очікування арешту, він виконав. Бабку Ірину, яка живе й досі, якій минуло 92 роки, він забрав до себе, як тільки одружився.

Бабка ще, нівроку, ходить пішки до села, міцно ночами спить, сама себе доглядає, дивиться телепередачі. І коли їй трапляється дивитись фільми про Німеччину, вона згадує:

— Коли б не той молоденький німець, який кинув мені купу марок, я б ніколи не вижила з дитиною в той страшний час. Були, видно, й серед них добрі, не всі фашисти!

18 грудня 1945 року. Одеса

Переписано 18 грудня 1972 р .у с. Могильне

(Оповідання з книги Галини Берізки «Сакраменто»).


Твори Берізки Г.С.

Берізка Г.С. Бувальщини: Брат Коля; Зустріч/ Г. Берізка // Літературна Україна. -2003. -10 квітня. - С.4

Берізка Г.С. Вибране : Вірші різних років / Г.С.Берізка. -Слов`янськ : Б.в., 2000. -71 с.

Берізка Г.С. Вірші/ Г.С. Берізка // Вечірня газета. -2004. -5 березня. - С. 6

Берізка-Бровченко Г.С. Дума про епоху: Мемуари/ Г. Берізка-Бровченко // Народне слово. -2005. -27 вересня. - С. 4; 29 вересня. - С. 4

Берізка Г.С. «О, якби ми були не раби…» : Вірші // Вечірня газета. – 2000. – 26 травня. – С.7

Берізка Г.С. Пісні невільниці : Вірші / Г.С. Берізка. -Гайворон : Б.в., 2007. -32 с.

Берізка Г.С. Про все пам`ятаю : Поезії різних років / Г.С. Берізка. -Кіровоград: Центр.-Укр. вид-во, 2003. -141 с.

Берізка Г.С. Спомин про Тереня Масенка : До 30-х роковин від дня смерті поета // Вечірня газета. – 2000. – 28 липня. – С.6

Берізка Г.Г. Сукні : Оповідання. Галині Берізці – 8 // Народне слово. – 2000. – 14 вересня. – С.3


Публікації про життя і творчість Берізки Г.С.

Барабаш С. "Коли ти маєш божу іскру в серці...": На здобуття літературної премії імені Є.Маланюка/ С. Барабаш // Народне слово. -2006. -12 січня. - С. 3

Бондар В. Тюремна Одіссея українського інтелігента/ В. Бондар // Кіровоградська правда. -2008. -18 листопада. - С. 6

Вшанували лауреатів літературної премії // Народне слово. -2006. -4 лютого. - С. 1: портр; Кіровоградська правда. -2006. -7 лютого. - С. 3

Гуцалюк О. Березка с несгибаемым характером/ О. Гуцалюк // Украина-центр. -2005. -16 сентября. - С. 7

Нові лауреати обласної літературної премії імені Євгена Маланюка // Кіровоградська правда. -2006. -17 січня. - С. 1: фото; Народне слово. -2006. -17 січня. - С. 1



Іменний покажчик


Андрієнко В.

Бабенко О.

Бабич В.

Бажан В.


Базилевський В.

Барабаш С.

Баран Є.

Барчан В.

Берізка Г.

Бондар В.В.

Брюховецька Л.

Вихрист Н.

Вічірко Я.

Вольська М.

Гармазій Н.

Гладир Ю.

Голик О.

Гончаренко В.

Горболіс Л.

Гурбанська А.

Гуцалюк О.

Дараган Ю.

Даценко В.

Добрянський І.А.

Здір Л.

Зимомря М.



Іванко А.

Каюков В.

Классова Е.

Клочек Г.

Колісник С.

Корінь А.

Корінь Т.

Костенко Л.В.

Красюк Н.

Кримський А.

Куманський Б

Куценко Л.

Левочко В.

Лісниченко Ю.

Лісняк К.

Лопушенко Г.

Макей Л.

Маленко О.

Мариненко Ю.

Мармер Е.

Могилюк В.

М‘ятович В.

Ніколаєвська Л.

Овдієнко Н.

Ожоган В.

Олександров Г.

Орел С.

Павленко А.



Павлюк В.

Панченко В.

Погрібний В.

Полулях І.

Рыбченков Г.

Романюк Н.

Рябий М.

Савранова Е.

Саєнко В.

Селецький П.

Семенов М.

Сиднин В.

Ситченко А.

Сіренко С.

Смілянцева В.

Соколова В.

Стадна Л.

Стасюк О.

Степанова О.

Суржок М.

Тишко А.

Ткаченко Н.

Френчко Л.

Харченко Ю.

Царук А.

Черненко Н.

Чернігівська К.

Шевченко Г.

Шкабой В.

Шпудейко Г.

Штонь Г.


Покажчик назв творів

Смарагдові китиці у воді 8

Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань 13

Dominus Маланюк: тло і постать. 14

Осінній звір. 18

Світ «Велесової книги» 23

Зимова флейта. Поезії 29

Серед українців. Слово про духовність 34

Душа прозріє всесвітом очей…: Поезія Ліни Костенко: Монографія. 40

Сакраменто: Оповідання 43


Покажчик назв використаних періодичних видань

Березіль


Ведомости Плюс

Вежа


Вечірня газета

Вітчизна


Всесвіт

Голос України

21-й канал

Дивослово

Дзвін

Дніпро


Забава

Київ


Кіно-театр

Кіровоградська правда

Кур‘єр Кривбасу

Літературна Україна

Молодий комунар

Молодіжне перехрестя

Народне слово

Новий Погляд

Освітянське слово

Офіційний вісник Президента України

Порог

Слово і час



Степ

Украина-Центр

Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах

Українська мова та література

Урядовий кур‘єр


З м і с т

Положення про премію імені Євгена Маланюка 4

Євген Филимонович Маланюк 6

Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Маланюка 7


2002 рік

Бондар Василь Васильович 8

Куценко Леонід Васильович 13
2003 рік

Селецький Петро Іванович 18

Клочек Григорій Дмитрович 23
2004 рік

Журба Тамара Гнатівна 29

Погрібний Віктор Олексійович 33
2005 рік

Барабаш Світлана Григорівна 40

Берізка Галина Спиридонівна 43

Іменний покажчик 51

Покажчик назв творів 52

Покажчик назв використаних періодичних видань 54




Інформаційне видання

Лауреати обласної літературної премії ім.Є. Маланюка

Вип.1

Бібліографічний покажчик



Укладачі:

Гурба Людмила Володимирівна,

Товстопят Наталія Сергіївна

Комп’ютерна верстка: Ротар Тетяна Петрівна


Кіровоградська Обласна бібліотека для юнацтва

ім. О.М.Бойченка

25006 м. Кіровоград

вул. Декабристів, 6/15



тел.: 22-77-93
http//www.lib.kr.ua
e-mail:bbojchenka@yandex.ru


1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка