/. О. Цунікова, О. М. Феропонтова, Ю. Б. Саприкіна (координатор С. М. Лобинцева), Донецька обл.
ОСНОВНІ ЕЛЕМЕНТИ ХУДОЖНЬО-ОБРАЗНОЇ МОВИ ТЕАТРАЛЬНОГО МИСТЕЦТВА. ТЕАТРАЛЬНІ ПРОФЕСІЇ Мета: розглянути основні елементи художньо-образної мови театрального мистецтва; подати знання про специфіку театрального мистецтва; розкрити особливості театрального мистецтва; розглянути на уроці види театральних професій та специфіку їх роботи (актор, режисер та ін.); розвивати вміння висловлювати власні враження під час спілкування із творами цього виду мистецтва, використовуючи спеціальну мистецьку термінологію; виховувати духовність, мистецький смак.
Тип уроку: іючові слова:
Обладнання: фрагменти відеоуроку із електронного посібника, фрагменти слайд-шоу, лекції з електронного посібника, енциклопедичний довідник.
урок засвоєння нових знань, практичних умінь та навичок.
театр як вид мистецтва, актор, режисер, маска, художньо-образна мова театрального мистецтва.
Хід уроку
Что наша жизнь — игра.
А. С. Пушкин
ОРГАНІЗАЦІЙНА ЧАСТИНА Оголошення тами та завдань уроку.
АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ У ФОРМІ ПОВТОРЕННЯ ВИВЧЕНОГО МАТЕРІАЛУ
Завдання № 1
Проведення дискусії на тему: «Що важливіше у нашому житті фотографія [ комп'ютерна графіка?». Обов'язкове обгрунтування, приклади, порівняльний валіз.
ЧІ. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ
1. Мотивація пізнавальної діяльності
Завдання № 2 (у формі дедукції (формулювання гіпотез та їх підтвердження фактами))
Ведучий. За двадцять п'ять століть, свого існування театр пройшов шлях від ритуального дійства до спектаклів, що трактують складні духовні питання. Мистецтво сцени народилося у давнину. В різні часи воно було покликане розважати, виховувати, проповідувати. І з цими завданнями театр справлявся. Його можливості різноманітні, а сила впливу велика, тому театральне мистецтво прагнули поставити собі на службу королі й князі, імператори й міністри, революціонери й консерватори.
Сценічний простір мислили як модель світобудови, де була єдина можливість розіграти, повторити таїнство витвору Всесвіту.
В епоху Відродження на. театр усе частіше стали покладати завдання виправлення пороків. «Засуджуючи низькі вдачі й омани, слід спонукати людей до життя гідного»,— говорилося в одному із творів того часу. А в епоху Просвітництва мистецтво сцени оцінювалося дуже високо — як таке, що очищає і заохочує чесноти. Ці ідеї пізніше розвинув російський письменник і драматург М. В. Гоголь. Теза «театр — університет» зберігає своє значення й донині. Роз-мислюючи над явищем театру, О. С. Пушкін писав, що «дух часу вимагає змін на сцені драматичній». Кращі театральні здобутки завжди виявлялися чуйними до історичних змін.
Театрознавець. Історія театру йдесвоїм корінням далеко у минуле людства. Перші сценічні дійства можна було побачити в релігійних обрядах, святкуваннях на честь Богів, яким поклонялися люди. Класичний театр у його розумінні як виду мистецтва починає свою історію із стародавньоїГреції.
1. Специфіка театру як виду мистецтва
Як будь-який інший вид мистецтва (музика, живопис, література), театр має свої, особливі, ознаки.
Це мистецтво синтетичне: театральний твір (спектакль) складається із тексту п'єси, роботи режисера, актора, художника і композитора.
В опері і балеті вирішальна роль належить музиці.
Театр — мистецтво колективне. Спектакль — це результат діяльності багатьох людей, не тільки тих, хто з'являється на сцені, але й тих, хто шиє костюми, майструє предмети реквізиту, встановлює світло, зустрічає глядачів. Недарма існує визначення «працівники театрального цеху».
Театр пропонує власний спосіб пізнання навколишнього світу і відповідно власний набір художніх засобів. Спектакль — це і особлива дія, розіграна у просторі сцени, і особливе, відмінне, скажімо від музики, образне мислення.
Люди, як і багато століть, назад, приходять до театру. Зі сцени звучить текст ґ'єс, перетворений силами і почуттями виконавців. Артисти ведуть свій діалог — і не тільки словесний. Це бесіда жестів, поз, поглядів, міміки. Фантазія удожника-декоратора за допомогою кольору, світла, архітектурних споруджень сценічному майданчику змушує простір сцени «заговорити». 1 все разом укла-не в тісні рамки режисерського задуму, що додає різнорідним елементам за-ршеності й цілісності. Глядач свідомо (а часом і несвідомо) оцінює гру ак-5рів і режисуру, відповідність рішення театрального простору загальному заду-Але головне — він, Глядач, залучається до мистецтва, яке не схоже на інші, отре діється тут і зараз. Осягаючи зміст спектаклю, він осягає і сенс жигтя.
Режисер. В основі театральної вистави лежить текст, наприклад, п'єса драматичного спектаклю. Навіть у тих сценічних постановках, де слово як е відсутнє, текст буває необхідним; зокрема, балет, а іноді й пантоміма має енарій — лібрето. Процес роботи над спектаклем полягає у перенесенні дра-атургічного тексту на сцену — це свого роду «переклад» з однієї мови на іншу, результаті літературне слово стає словом сценічним.
Перше, що бачить глядач після того, як відкриється завіса,— це сценічний стір, у якому розміщені декорації. Вони вказують на місце дії, історичний ас, відбивають національний колорит. За допомогою просторових побудов ^ожна передати навіть настрій персонажів. Під час дії за допомогою спеціаль-ої техніки декорації змінюють: день перетворюють на ніч, зима — на літо, ву-яця — на кімнату. Ця техніка розвивалася разом із науковою думкою люд-ва. Піднімальні механізми, щити і люки, які за давніх часів приводилися а дію і>учну, тепер піднімає й опускає електроніка. Свічки й газові ліхтарі замінені ' а електролампи; часто використовують і лазери.
Ще в античності сформувалося два типи сцени і глядацького залу: ецти-роробкиісцена-амфітеатр. : 1. Сцена-коробка передбачає яруси і партер. 2. Сцену-амфітеатр глядачі оточують із трьох сторін.
Зараз у світі використовують обидва типи. Сучасна техніка дозволяє змінювати театральний простір — влаштовувати поміст посередині партеру, саджати глядача на сцену, а спектакль грати в залі.
Велике значення завжди додавали театральному будинку. Театри зазвичай будувалися на центральній площі міста; архітектори прагнули, щоб будинки були красивими, привертали увагу. Приходячи до театру, глядач відокремлюється від повсякденного життя, якби піднімається над реальністю. Тому не випадково до залу часто ведуть прикрашені дзеркалами сходи. Підсилити емоційний вплив драматичного спектаклю допомагає музика. Іноді вона звучить не тільки під час дії, але й в антракті — щоб підтримати інтерес публіки.
Актор. Головна особа в спектаклі — актор. Глядач бачить перед собою людину, яка таємничим чином перевтілилася в художній образ — своєрідний твір мистецтва. Звісно, твір мистецтва — не сам виконавець, а його роль. Вона — витвір актора, створений голосом, нервами і чимось невловимим — духом, душею.
Режисер. Аби дія на сцені сприймалося як цільне, необхідно її продумати і послідовно організувати. Ці обов'язки в сучасному театрі виконує режисер. Від таланту акторів у спектаклі залежить, звичайно, багато чого, проте вони підлеглі волі керівника — режисера.
Драматург. Збираючись поставити спектакль, його творці спочатку вибирають п'єсу, тобто неодмінно звертаються до драматургії. Особливий текст, призначений для показу публіці, називається драмою чи п'єсою.
Аристотель. У IV в. до н. е. я, давньогрецький філософ Аристотель {384—322 рр. до н.е.), визначив драму як один із видів літератури поряд з епосом і лірикою. Драма — із давньогрецького «дія», «дійство». Цьому слову понад двадцяти п'яти століть. Поняття жанру виникло в античні часи, але називали його вид.
Розглядаючи тільки два жанри — трагедію і комедію, у трактаті «Поетичне мистецтво («Поетика») стверджує, що драма наслідує дію. Вона не описує події, а показує їх через вчинки дійових осіб.
Центральне поняття^ античній поетиці — мімесис (гр.— «наслідування») збереже ще довго своє значення. Трагедія наслідує (можна сказати, говорить чи зображає, відображає) щось жахливе, страшне, але обов'язково значне. Стрижень комедії — безглузді події, вчинки смішних людей. Таким чином, трагедія і комедія — два полюси драматургії.
Театрознавець. Багатьма століттями пізніше, у XVIII столітті, драмою почали називати не тільки рід літератури, але і жанр драматургії.
Термін «п'єса» (франц.— «шматок») народився значно пізніше. У XVI— XVII ст. цим словом називали будь-який фрагмент, який представляли актори або виконували музиканти. Лише у XVIII столітті так стали називати текст, написаний для сцени.
Термін «жанр» (фран.) затвердився у Франції у XVII ст. як спосіб зображення, форма опису різних явищ і Родій.
У XVIII столітті з'явилися п'єси, де ознаки трагедії і комедії сусідять. Цей овий жанр і одержав назву «драма». Отже, поняття «драма» має подвійне зна-ення: це й один із трьох видів літератури, і в той же час жанр усередині одно-менного роду.
Драматург. Драматургією називають літературні тексти, що відрізняться особливими рисами. У драматичних творах автор зображує відносини іж людьми, їхні переживання, помилки та удачі за допомогою діалогу.
Драматичні персонажі звуться дійовими особами. їхній склад завжди мітиться перед текстом п'єси. Іноді автор просто вказує персонажів, іноді описує : менш докладно — називаючи вік, характер одягу, навіть колір волосся й очі. агато подій, що згадуються в п'єсі, на сцені не відбуваються — про їх розпові-ть самі персонажі.
Про появу дійових осіб читачі дізнаються з ремарок (фр,) — пояснень ав-ра, призначених для читача, постановника і актора. Ремарки визначають по-удову сценічного простору — позначають переміщення героїв п'єси по сцені «підійшов, до столу»), інші дії («запалив свічку», «одягає рукавички»). Іноді ни коротко описують стан діючих облич, інтонацію, з якою вимовляються пліки (нервово, тихим голосом, з розпачем, плачучи тощо). У різні періоди ■"витку театрального.мистецтва ремарки бували різними; у деяких драматур-" вони перетворювалися на розгорнуті, докладні описи.
Ведучий. Із історії театрального мистецтва. Перші драматичні твори, що 'явилися в епоху Античності, призначалися виключно для сценічного втілен-я. Протягом тривалого часу (і вепоху Відродження, і вXVII ст.) драматург міг обачити свій твір тільки на сцені.
Про те, що драма — рід літератури, як учив Аристотель, немов забули. Ве-кі драматурги — Жан Батист Мольєр, Вільям Шекспір тощо — не прагнули, об текст був опублікований. Працюючи над п'єсою, вони уявляли собі акторів, ' голоси, вигляд.
У XVIII столітті ставлення до драматургії і взагалі до театрального мисте-а змінилося. Століття Просвіти вимагало, щоб зі сцени звучали піднесені ова, а постановки служили виховним цілям. Відповідно підвищилися вимоги театральних текстів. П'єса стала оцінюватися не тільки як матеріал для сце-, але і як літературний твір. З'явилося поняття «драма для читання».
До Німеччини в кінці XVIII ст. воно прийшло із Давнього Риму: у ті далекі "и твори драматурга і філософа Луція Аннея Сенеки (близько 4 ст. до н. е. — изько 65 р. н. е.) теж призначалися для читання. Однак ця традиція в історії ~тру не мала продовження аж до XVIII століття, коли почали друкуватися їрки п'єс. Протягом XIX і XX століть письменники і люди театру неоднора-о намагалися розділити сцену і драму. Сцена часто була не готова зрозуміти асну драматургію і віддавала перевагу новим п'єсам, перевіреним часом. Проте драма (п'єса) повинна бути поставлена на сцені — такі закони теат-ьного мистецтва.
Персонажі драми — тобто дійові особи згідно із сюжетом (послідовність подій) грають сценічну дію. П'єса розкривається повною мірою тільки у просторі сцени, під час спектаклю.
Крім трагедії, комедії і «середнього» жанру — драми — віддавна гралися пантоміми — короткі сценки найчастіше комічного змісту, що сполучають імпровізований діалог, сггів і танці. Пізніше, наприкінці епохи Відродження, з'явилася трагікомедія — у ній поєднувалися ознаки трагедії і комедії. Однак від драми цей жанр відрізняється тим, що в трагікомедії завжди наявне двоїсте ставлення до життя, поняття добра і зла чітко не визначені, чорне і біле можуть мінятися місцями.
У XVIII столітті виник ще один вид п'єс — мелодрама (з грецьк. «мелос» — «пісня», «мелодія» і «драма»). Спочатку такі спектаклі дійсно супроводжувалися музикою. Пізніше мелодрамами стали називати п'єси, де зображуються жахливі події, але усе завершується, як правило, добре. Добрі люди, переживши горе і потрясіння, знаходять тиху гавань — щастя і статок, а лиходії або вмирають страшйою смертю або закінчують своє життя за ґратами. Персонажі мелодрами завжди говорять один із одним у підвищених тонах, супроводжуючи мову різкими жестами, гірко плачуть чи ридають. На відміну від трагікомедії, зло і добро, чорне і біле різко розділені. Моральні висновки не терплять різночитань. Сюжети і прийоми мелодрами широко використовують творці сучасних телесеріалів (наприклад, «Багаті теж плачуть», «Співаючі в терені»).
До межі XIX—XX ст. належить поява монодрами (від грецьк. — «один», «єдиний» і «драма»). Це твір для сцени (драма чи комедія, навіть водевіль), написаний для одного актора.
Запитання до учнів:
Розкажіть, що вам відомо про давні українські театри (вертепні, шкільної драми)?
Пригадайте, за якими ознаками театр відносять до синтетичних видів мистецтва?
Актор. Професія — актор. За двадцять п'ять століть існування театру його служителі пережили гоніння і тріумфи, любов і ненависть. Тривалий час на тих, хто носив маску, личину, дивилися з недовірою і навіть побоюванням. Залякувала сама сутність акторського ремесла — уміння стати іншою людиною, сьогодні — веселим і добрим, а завтра — похмурим і злим.
Акторське мистецтво має обрядове походження. Першими акторами можна вважати жерців: виконуючи ритуали, вони, по суті, грали роль і повинні були знати її без запинки. Жерці одягали спеціальні костюми, іноді маски.
У сучасних акторів є й інші попередники — блазні. Вони з'явилися в історії людства дуже рано. Блазень, як і жрець, взявши на себе роль, не відмовлявся від
еї протягом усього життя. Такий «родовід» пояснює двоїсте ставлення до акторів. Існували дві крайні точки зору.
Актор часто сприймався глядачами як обранець — служитель високого истецтва, що розмовляє з богами, чи як легковажний і грубий потішник. У пер-ому випадку його порівнювали з жерцями, а в другому — з блазнями.