О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл



Сторінка7/37
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.74 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37
За тематикою живопис поділяється на жанри: побутовий, історичний, де­тальний, портрет, пейзаж, натюрморт, міфологічний, релігійний, анімалістич­ний, батальний, іконопис.
Слайди № 7, 8

Побутовий жанр — галузь мистецтва, присвячена відображенню у художніх творах подій та сцен повсякденного життя людини.

Історичний жанр — галузь мистецтва, присвячена зображенню конкретних історичних явищ суспільного життя минулого та сучасного, а також діяльності історичних осіб.

Детальний жанр — в образотворчому мистецтві досконале, реалістичне ви конання всіх дрібниць та подробиць у зображенні будь-чого. Практика деталь­ного жанру притаманна художникам Раннього Відродження.

Слайд № 9

Портрет — один із провідних жанрів живопису, скульптури, графіки, при­свячений зображенню певної конкретної людини; окремий художній твір, що належить до портретного жанру. Портрет може відображати одночасно кількох людей. Портретний жанр набув поширення ще у мистецтві часів рабовласни­цької формації (Стародавні Єгипет, Греція, Рим) і, будучи забутим у середні ві­ки, з новою силою розвинувся у добу Відродження — особливо у XVII ст., коли творили великі майстри портрету Рембрандт та Веласкес. Провідне місце в жит­ті тодішнього суспільства посів жанр портрета, розвиток якого розпочався з до­кторських та надгробних зображень. Цей вид портрета був досить поширеним , В українському мистецтві.

(Портрети Яна Рорбурта, Костянтина Корнякта.)

Найпопулярнішим був портрет світського призначення, спочатку погруд­ний, згодом у повний зріст. Невеликого формату ранні портрети об'єднані органічно цілим ренесансним сприйняттям людини. У таких портретах пере­плелися впливи західноєвропейського мистецтва з традиціями українського жи­вопису, якому належить провідна роль.

Слайд № 10

Пейзажний жанр — один із жанрів в образотворчому мистецтві, присвяче­ний зображенню первісної або зміненої людиною природи. Окремий художній твір відповідного жанру також називається пейзажем. Як самостійний жанровий різновид пейзаж існує у європейському мистецтві з XVII ст., набувши особливо великого розвитку в голландському живописі цієї доби. Лише у XIX ст. пейзаж став поширеним жанром. З часом він розгалужується на різновиди: парковий, історичний, міський, індустріальний тощо.

Слайд № 11

Натюрморт (від французького «мертва природа») — один із жанрів образ­отворчого мистецтва, присвячений зображенню неживих предметів. Найбільшо­го розвитку як самостійний жанр досяг у XVIII ст. в голландському та іспан­ському живописі.

Слайд № 12

Іконопис — в історії мистецтва галузь станкового (духовного) живопису, твори якого були об'єктом культу та поклоніння.

Батальний жанр — галузь образотворчого мистецтва (переважно маляр­ства), присвячена військовій тематиці. Головним чином відображує бойові події. Батальний жанр може розглядатись і як окремий розділ історичного жанру.

Слайд № 13

Анімалістичний жанр — жанровий різновид образотворчого мистецтва, що зображує тварин, птахів.

Художні образи живопису створюються за допомогою малюнка, кольору, світлотіні, колориту і перспективи. Важливу роль відіграє і композиція (лат. compositio — складання, розміщення) — побудова художнього твору, співвідно­шення окремих частин і елементів, що зумовлені його ідейно-образним змістом, характером і призначенням.

Найважливішим зображальним та емоційним засобом живопису є колір. У живописі використовуються фізичні властивості світла, що дає можливість зобразити предмет у кольорі, створювати колорит. Колорит (італ. colorio — за­барвлений) — загальне кольорове рішення, система сполучення кольорів та їх відтінків у художньому творі. Якщо у творі домінують сині, зелені, фіолетові відтінки, колорит називають холодним, а коли домінують жовті, червоні, оран­жеві — теплим. За допомогою кольору, приведеного в творі у гармонійну сис­тему, передаються краса й багатство барв реального світу, матеріальність пред­метів, їхнє природне забарвлення і його зміни залежно від освітлення і оточення.

Техніка живопису різноманітна, фарби
гвром речовин, що сполучають барвники. 3^. відрізняються одна від одної харак-
^ керамічні, силікатні, воскові, темпера. Застосовують фарби олійні, клецові,


||У ПІДСУМОК

Ми вже знаємо, що таке живопис. Вш ; у реальному житті. Складається враженнями сповнений простору, глибини, як ^йарини, ростуть дерева, квіти, хоча наспраГ Що там діють живі люди, рухаються їднні. Завдяки ш, майстерності художника аЛвді це лише кольорові фзрби на пло­ских почуттів, характерів та стосунків, спсО живопис може відобрази™ світ люд-^фантазп. Тобто живопис має великі можли^стереження за природою та сміливі ^иишнього життя і внутрішнього світу люлЬосгі для передання резльного нав-Ііистецтва, який має багато шанувальників. Мини. Тому це найполул*рніший вид ~сності, майстерність застосування худо^ Глибина і правдивість відображення ШОУ ідейного і емоційного впливу жнвопис^ніх і технічних засобів визначають ^мистецтва, є однією із форм суспільному на глядача Живопис, і інші ви-' ■йного та естетичного виховання людей. * свідомості засобом пізнання світу,

ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

Творчим групам дібрати зразки живоп відали на уроці.

«су до тих жанрів, про які вони роз-


//. В. Кондратюк (координатор (\

^- К- Щербенко), Черкаська обл. ознайомлення 3 мистецтво*. Мета: спираючись на здобуті

художньої фотограф»

розрізняти види та жан^нання на минулому уро^'. навчитись
цтвом художньої фотоїч^и живопису; ознайомитись із мисте-
сного. ^>афії; виховувати любо»
Д° "Рекра-


дукції



урок засвоєння нових з
: Обладнання: відеослайди з різними х

Жанрами живопису, живописні репро-

Тип уроку:

чань, практичних умінь і навичок.

Хід ур«у

НОСТІ УЧНІВ

ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЦ Оголошення теми та завдань уроку. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Запитання: * Пригадайте вид образотворчого мист^

якого є колір (слайд із живописним^ ^а, основним виражальним засобом

репродукціями).

  • Визначте, до якого виду живопису належать запропоновані твори мистец­тва. (Слайди з репродукціями картин, творів із декоративним розписом, при­кладами театрально-декораційного живопису?)

  • Назвіть жанр живопису. (Слайди з різними жанрами живопису.)

III. ОЗНАЙОМЛЕННЯ З НОВИМ МАТЕРІАЛОМ

Історія винаходу фотографії

Фотографія супроводжує нас усе життя. Вона поглядає на нас із газетних і журнальних сторінок, «намертво» приклеєна до наших документів, вона у на­ших сімейних альбомах, красується на стінах і вітринах.

Фотографія це зримий образ історії. Здавалося б, фотографія була завж­ди, настільки вона є звичною для нас. Проте цьому явищу трохи більше півтора століття. Історія фотографії цікава, часом драматична і дуже повчальна.

За своїм значенням в історії світової культури відкриття фотографії можна порівняти з винаходом книгодрукування. Оскільки велика частина інформації сприймається людиною у вигляді зорових образів, створення різних процесів і пристроїв, що фіксують візуальну інформацію технічними засобами, збагати­ло суспільство принципово новими можливостями. Тому чим далі у минуле йде все те, що пов'язане з відкриттям фотографії, тим більший інтерес викликають особи її винахідників.

Камера-обскура

Пращуром сучасних фотографічних апаратів можна назвати камеру-обску­ру, яка була відома ще в старовині. Наприклад, середньовічні феодали будували у своїх замках темні кімнати (так перекладаються з латинської слова «обскура» і «камера»). У стіні такої кімнати залишався отвір на вулицю. Величина отвору розмірялася з відстанню до протилежної стіни. За законами оптики все, що від­бувається на вулиці, можна було спостерігати на стіні, щоправда, догори ногами. Незабаром камеру-обскуру зменшили до розмірів ящика і забезпечили збіль­шувальним склом, яке і стало першим об'єктивом. У XVI ст. Леонардо да Вінчі залишив опис камери-обскури, яка вимальовувала простір перед собою, у своє­му «Трактаті про живопис». Інженери використовували такі камери для зняття плану місцевості. До часу зародження ідеї фіксації зображень камера-обскура була достатньо вивчена.



Термін «фотографія» першим вжив у 1839 році англійський астроном Джон Фредерік Вільям Гершель. Сьогодні ми називаємо так усі види знімків від лю­бительських родинних до карт Землі, зроблених зі супутника.

Першим фотографічним методом стала дагерротипія, у якій образ в ка-мері-обскура проеціювався на мідну пластинку. Перші дагерротипи представив у 1835 році Луї Жак Дагер.

Зображення, спроеційоване лінзою камери-обскури, можливо було зафіксу­вати тільки обводячи його контури.

Початком відліку історії фотографії прийнято вважати 7 січня 1839 року. Цього дня на засіданні Паризької академії наук її секретар Домінік Франсуа Aparo виступив із повідомленням про винахід Л. Ж. Дагером дагеротипу. Як часто буває в історії, Дагеру дісталися усі лаври винахідника фотографії: сла­ва, гроші, почесті.

І дійсно, Дагер був надзвичайно гідним і заслуговував цього, однак історія винаходу закріплення зображень на папері розпочалася задовго до Л. Ж. Да-гера.



Луї Жак Дагер Жозеф Нісефор Ньєпс

Ж. Н. Ньєпс був першим, хто отримав фотографічне зображення на світ­лочутливій речовині за допомогою камери-обскури. Оригінал цинкової пла­стини, покритої світлочутливим асфальтом, яку Ж. Н. Ньєпс експонував протя­гом 8 годин, знаходиться у музеї Техаського університету в Сполучених Шта­тах Америки.

Історія кольорової фотографії пов'язана з реалізацією двох методів кольо­рового відтворення. Перший метод отримав назву прямого (об'єктивного). В ньому при формуванні зображення намагаються забезпечити умови, які без­посередньо відтворюють кольори оточуючих нас об'єктів.

Використовуючи явище інтерференції, французи Е. Бекерель і А. Ньєпс де Сент-Віктор отримали якісне зображення спектру на полірованій срібній пла­стині, обробленій хлористим сріблом. Проте зображення було нестійким і збері­галося тільки в темряві. Інтерференційний метод був узагальнений Г. Ліппма-ном, який виготовив кольорові фотографії у 1891 році.

Хронологія розвитку кольорових відбитків

1840 рік — Едмонд Бекерель у ході експериментів одержує кольорове зоб­раження на пластинках, покритих хлористим сріблом.

1861 рік — Джеймс Кларк Максвел одержує триколірне зображення.

1869 рік — Луї-Дюко дю Орон публікує роботу «Кольори в фотографії», у якій висловлює принципи адитивного і субтрактивного колірних методів.

1873 рік — Герман В. Фогель одержує емульсію, чутливу не тільки до синьо­го, але й до зеленого кольорів.

1878 рік — дю Орон разом із братом публікують роботу «Кольорова фо­тографія», в якій описують використані ними методи отримання кольорового зображення.

1891 рік — Габріель Ліпман одержує природні кольори методом інтерферен­ції. Габріелю Ліпману за ці дослідження було вручено Нобелівську премію.

1891 рік — Фредерік Айвіс винаходить фотоапарат для отримання трьох негативів кольороподілу шляхом зйомки в одну експозицію.

1893 рік — Джон Джоулі винаходить лінійний растровий світлофільтр. За­мість зображення, складеного з трьох кольорових позитивів, у результаті вихо­дило багатоколірне зображення. Аж до 30-х років нашого століття растрові фо-топластини дозволяли одержувати просто хороше кольорове зображення.

1903 рік — брати Люмьєр розробляють процес «автохром». Експозиції при хорошому освітленні не перевищували одну-двох секунд, а експонована пла­стинка оброблялася за методом обігу, в результаті виходив кольоровий позитив.

1924 рік — Леопольд Маніс і Леопольд Годовський патентують двоколірний субтрактивний метод із використанням плівки з двома емульсивними шарами.

1935 рік — у продаж надходять плівки «Кодахром» із трьома емульсивни­ми шарами.

1942 рік — у продаж надходить плівка «Кодаколор» — перша плівка, яка дозволяє одержувати кольорові відбитки.

1963 рік — у продаж надходить фотоапарат «Полароїд», який дозволяє ро­бити моментальні кольорові знімки протягом хвилини.
Становлення фотографії як мистецтва

Становлення фотографії як мистецтва нерозривно пов'язане з її технічним удосконаленням. На ранніх стадіях технічного розвитку і зародження фотогра­фії були створені шедеври фотографічного мистецтва, твори, що є для поколінь фотографів зразками досконалості. Історія мистецтва фотографії доводить, що ніколи технічне оснащення фотографа не було вирішальним чинником при створенні витвору мистецтва.

Займаючись фотографією, треба як і в будь-якій справі стежити за розвит­ком техніки. Не слід любов до фотографії підміняти гонитвою за модною тех­нікою.

Головне для створення чудових фотографій — це вдумливість, щирість, чуй­ність і прагнення зробити добру справу. Фотографії народжуються миттєво.

Фотографи, які не мають систематичної професійної освіти, знань з історії образотворчого мистецтва, основ композиції, теорії світла, кольору, мистец­твознавства, багато чого упускають у своїй творчості. Часто фотографи, що оволоділи технікою фотографування і виготовлення відбитків, не вміють та і і не мають потреби передати найпростіші почуття, торкнутися найпростіших проблем.

Думка, що фотограф не може змінювати зображення, отримане за допо-\ могою фотоапарата, що нібито техніка не в змозі відобразити природу образ-Іно, а лише як документ, не могла допустити прилічення фотографії до мисте­цтва. Зараз можна цілком безумовно віднести фотомистецтво до сфери людсь-|кої культури.

Живописець або графік, створюючи витвір мистецтва, реалізує свій задум, Інаперед визначивши тему твору. Він може сюжет зсунути у будь-якому тимча-|совому просторі, може суміщати їх, підпорядковувати своїй уяві.

У фотографа час — головний матеріал, з якого він створює твір. Але він |йе може через природу фотографічного процесу зробити фотографії з майбут­нього або минулого. Йому підкоряється тільки теперішній час. Ця основна вла-|стивість фотографії і перевага, котра відрізняє її від усіх інших мистецтв.

Час — головний матеріал фотомистецтва. Фотографічне зображення має . увазі копіювання натури, документальну її фіксацію у певний відрізок часу.

Так само, як художник уміння зображати навколишній світ не ставить вище і ціль досягнення образності, так і у творчої фотографії документалізм, будучи її основою, не повинен бути єдиною ціллю.

Фотографія, що правдиво відображає об'єкт зйомки, може бути тільки нату-істичною і не дати глядачу ніяких відчуттів, окрім інформації. Для того щоб ати витвором мистецтва, вона повинна мати багато переваг.

Витвір мистецтва можливий лише тоді, коли задум знаходить своє втілення і художній формі. Те, що фотограф не може втрутитися у створення зображен-- головний аргумент супротивників фотомистецтва. Але це не так. Саме по собі зображення — це диво людської думки і діяльності. Мисте-во фотографії — таке ж технічне, як і живопис. Від зубила до кисті, від граніт-аї скелі до полотна, від клинопису до гравюри на пластині, від винаходу олів-до синтетичних фарбників з тисячею відтінків кожного кольору — за всім ям стоїть величезна промисловість, наукові дослідження, що збагатять творчі ожливості художників. Але далеко не кожен, хто володіє цими засобами, мо-Ке ставати художником.

Opio (Мілан) — художник і фотограф, що працює у кінематографі. Мистецтво Opio далеко від будь-якого фактичного відтворення реальності, вдяки використанню і поєднанню різних технологічних можливостей (тради-*ої фотографії, полароїда, цифрового друку, відеозйомки) він досягає у своїх ботах відчуття якогось ірреального, енергетичного простору. На його фото-рафії світло, відкидані ним тіні, і навіть час перетворюються на образи — живу станцію, так само як і блукаючі в ній фігури людей, предмети, рослини.

(Демонстрація слайдів із творами фотохудожників України.)



Тіна Модотті (1896-1942) Тіна Модотті — культова фігура в історії фотографії, адже вона не була професійним фотографом. Точніше фотографія не була для неї єдиним життє­вим покликанням.

IV. ПІДСУМКИ УРОКУ

Дайте відповіді на запитання:

  • Який вид мистецтва ми називаємо художньою фотографією?

  • Що лягає1 в основу при створенні художньої фотографії?

  • Що є спільним між живописом та художньою фотографією?

  • Чи можна твори художньої фотографії поділити на жанри?

V. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

У домашньому фотоархіві знайти фотографії, які відносяться до творів мистецтва. На наступному уроці спробувати довести, що це — твори фото-мистецтва.

/. 0. Цунікова, О. М. Феропонтова, Ю. Б. Саприкіна (координатор С. М. Лобинцева), Донецька обл.

ДЕКОРАТИВНО-УЖИТКОВЕ МИСТЕЦТВО

Мета: визначити роль декоративно-ужиткового мистецтва в житті людини; вчитися характеризувати художньо-образний зміст народних творів; вчитися формулювати власні враження під час спілкування з творами народного мистецтва, використо­вуючи спеціальну мистецьку термінологію; розвивати вміння інтерпретації художніх творів за змістом і мовними засобами, формувати пізнавальну активність, повагу, любов до культу­ри рідного краю, до мистецьких добутків народних майстрів;



Обладнання:
Тип уроку: Ключові слова:

розвивати здатність давати естетичну оцінку художнім тво­рам; виховувати духовність, що виникає внаслідок тонкощів бачення та сприйняття світу, інтерес та любов до цих видів мистецтва.

наочний матеріал, фрагменти відеоуроку № 4 із електрон­ного посібника, ілюстративний матеріал, фрагменти слайд-шоу.

урок засвоєння нових знань, практичних умінь і навичок.

декоративно-ужиткове мистецтво, вишивка, килимарство, гончарство, народна іграшка, лялька, художня обробка ме­талу, дерева, шкіри, вироби з бісеру, костюм.

Хід уроку

  1. ОРГАНІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ УЧНІВ Оголошення теми та завдань уроку.

  2. АКТУАЛІЗАЦІЯ ОПОРНИХ ЗНАНЬ

Гра «Сніговий ком»

Значення гри полягає в тому, що відповідь на запитання формується пос­тупово, учні по черзі відповідають, додаючи важливі моменти, риси у колектив­ній формі відповіді.

Запитання до гри з учнями:

  • Які види мистецтва відносять до просторових? Назвіть їхні спільні риси.

  • У чому полягає специфіка скульптури та архітектури як видів мистецтва?

  • Які жанри живопису ви знаєте? Назвіть відомих представників кожного з жанрів.

- У чому полягає специфіка графіки як виду мистецтва? II. ВИКЛАД НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Завдання

По мірі ознайомлення з навчальним матеріалом учні повинні заповнити таблицю.

Декоративно-ужиткове мистецтво

види або жанри

техніка та матеріали

Базовий інформаційний матеріал Завдання з моделювання

(Надання інформаційного матеріалу бажано-проводити учнями у вигляді презентації мистецького жанру. Вчитель наперед ділить клас на малі групи (по два учні), задає домашнє завдання: самостійно опрацювати інформаційний блок, текст, зробити нариси, необхідні малюнки, створити емблему мистецького жанру, розробити презентаційну структуру. Форма презентації обирається уч­нями самостійно. Час виконання презентації суворо регламентований — 5 хв.)
Перша група

Декоративно-ужиткове мистецтво має своє особливе художнє значення і свою декоративну образність та безпосередній зв'язок з побутовими потребами людей. Людина упродовж життя займається різноманітними справами: домаш­нім побутом, широким колом суспільних, трудових, культових функцій, спор­тивних, мистецьких занять та безліч інших. Тому існує велика кількість різних побутових предметів, речей, що допомагають виконувати людині свої справи. Багато з них мають відношення до сфери декоративно-ужиткового мистецтва. Виготовляють їх із найрізноманітніших матеріалів (традиційно з дерева, гли­ни, тканин, скла, металу), тому класифікують твори декоративно-ужиткового мистецтва в основному за матеріалом і технологією виготовлення:

  1. художні тканини (килими, вибійка, батик, художнє в'язання, мереживо);

  2. художня кераміка (майоліка, фаянс, фарфор, кам'яна маса, шамот);

  3. художнє.скло;

  4. меблі;

  5. одяг;

  6. ювелірні вироби;

  7. художній метал;

  8. художня обробка дерева (різьбярство, столярство, бондарство);

  9. художня обробка шкіри;




  1. народне малювання;

  2. народна іграшка.


Історична довідка

З давніх-давен людина у створених виробах задовольняє не тільки свої що­денні утилітарні потреби, але одночасно й свої естетичні потреби, намагаючись прикрасити предмет, яким вона користується. Поява орнаментованих предметів у первісному мистецтві була пов'язана з трудовою діяльністю та обрядом. Як вид художньої творчості декоративно-ужиткове мистецтво остаточно складаєть­ся під час виділення ремесла у самостійну галузь виробництва. До промислово­го перевороту всі вироби виготовлялися вручну майстром та його підмайстра­ми — ковалями, гончарями, швачками...

В Україні сформувалося багато видів народного мистецтва:

  • художня обробка дерева, каміння, металу;

  • гончарство;

  • художня вишивка;

  • ткацтво і килимарство;

  • декоративний розпис тощо.

Художньо-побутові вироби, які виготовляються вручну, в наш час набули ■значного розвитку в усіх областях України. Кожен вид декоративно-ужитково­го мистецтва тісно пов'язаний з історією, національними традиціями регіонів і свідчить про мистецьку обдарованість народних майстрів. Назвемо основні ху­дожні осередки:

  1. Опішня (Полтавська обл.) — художня кераміка;

  2. Решетилівка (Полтавська обл.) — килимарство;

3. Дігтярі (Чернігівська обл.) — килимарство, рушники, плахтові тканини;
- 4. Петриківка (Дніпропетровська обл.) — петриківський розпис;

  1. Кролевець (Сумська обл.) — кролевецькі рушники;

  2. Бубнівка (Вінницька обл.) — центр традиційного гончарства;

  3. Клембівка (Вінницька обл.) — художня вишивка;

  4. Косів (Івано-Франківська обл.) — килими, художні вироби з дерева, кера­міка, шкіра;

  5. Вижниця (Чернівецька обл.) — вироби з дерева, оздоблені різьбленням та випалюванням.

Найвищим званням «Народний художник України* відзначені:

  • К. В. Білокур (народне малювання);

  • Д. Ф. Головко (художня кераміка);

  • Л. Є. Гоголь (художник килимів і гобеленів);

  • І. В. Зарицкий (художнє скло);

  • І. С. Литовченко (художнє ткацтво, монументальне мистецтво);

  • М. О. При(й)маченко (майстер народного розпису);

  • О. Ф. Наєнко (монументальне мистецтво, працював в техніці інкрустації соломкою);

  • Л. С. Товстуха (художник килимів);

  • М. К. Тимченко (майстер народного розпису).


Друга група

Суспільний розподіл праці вже на стадії мануфактури, розвиток промисло­вості призвели до того, що користь і краса, функції та прикраси виготовлених предметів стали цариною різних фахівців. У період розвитку машинного ви­робництва, для того щоб зберегти естетичну цінність виробів, запрошувався ху­дожник, завданням якого було не вироблення продукції у цілому, а лише його прикрашання: художник став як би уживати своє мистецтво до готового про­дукту. Органічне злиття форми предмета, яка чітко виражає його призначення, з художньо-зображальними засобами, що роблять річ красивою, відображає про­фесійну майстерність автора того чи іншого твору.

З часом виникає художня промисловість машинне виробництво деко­ративно-ужиткових художніх виробів, якими оздоблюють житлові та громад­ські споруди, речі хатнього вжитку. В наш час крім художніх промислів ма­сове виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва забезпечується спеціальними підприємствами художньої промисловості. В Україні ця галузь промисловості набула широкого розвитку.

Найбільші художньо-промислові підприємства:

  1. Барановський, Коростенський (Житомирська обл.), Полянський (Хмельни­цька обл.), Бориславський (Львівська обл.) фарфорові заводи.

  2. Будянський (Харківська обл.) фаянсовий завод.

  3. Заводи художнього скла в Костянтинівці (Донецька обл.), Києві, Львові, Стрию (Львівська обл.).

  4. Текстильні комбінати в Києві, Херсоні, Черкасах, Луцьку, Рівному, Чернівцях.

  5. Меблеві підприємства в Ужгороді, Львові, Закарпатті (Рухівська меблева фабрика) тощо.

Упродовж тривалого часу декоративно-ужиткове мистецтво та художня промисловість відзначались відданістю традиціям, збереженням вироблених і відшліфованих віками свої форм і елементів декоративного оздоблення.

«Будь щасливим, користуючись мною»,— награвірував на маленькій срібній ложці майстер далекої римської епохи. Цей девіз можна віднести до всіх видів ужиткового мистецтва нехай будуть щасливими люди, для яких раціональне невіддільне від поетичного.

Протиставлення народного декоративного мистецтва професійному (ре­меслам та промислам) відбувається за двома передумовами. По-перше, народ­не мистецтво створюється самим народом і для себе, тобто людьми, які зайняті хліборобством, скотарством, мисливством, а не спеціалістами художниками й майстрами, які займаються виключно мистецтвом. По-друге, це мистецтво під­коряється своїм законам, а не закономірностям стильового розвитку, тому має особливий характер, зміст і художню структуру виробів.

Народне декоративне мистецтво багатофункціональне явище. У його основі лежать практична, обрядова, естетична, ідейно-смислова, виховна функції.

Основні характеристики народно-декоративного мистецтва:

  1. Утилітарність, побутова функція.

  2. Створюється на колективній основі, традиційна наступність.

  3. Високий ступінь художнього узагальнення, який стосується форми та змі­сту. Причому зміст визначається ідеями добра, життєстверджуючого актив­ного перетворення дійсності, що визначає образну специфіку.

  4. Варіативність (одного центру виробництва петриківський розпис).

  5. Канонічність.

Третя група Природа ужиткового мистецтва

Трудова діяльність людини породжує трудові ритми повтори тіла, змахи рук. Не виключено, що найдавніший вид мистецтва трудові пісні, які ґрунту­ються на робочих ритмах, свідчення того, що людина давно збагнула значення ритму. Почуття ритму один із фундаментів естетичного засвоєння дійсності.

Можна говорити про те, що ритм є єднальною ланкою між матеріальним та ду­ховним світом, допомагаючи в праці, розвиваючи здатність людини сприймати світ, відтворювати його. Механічні подряпини та сліди обробки матеріалу на­бували характеру ритмічного повтору. Виникало зображення, яке ми називає­мо орнаментом. Найяскравіше своє виявлення народний орнамент виявив в ма­лярстві та вишивці.

Види ужиткового мистецтва Народні промисли

1. Українська народна вишивка — прикрашання одягу та побутових предметів з тканин, на яких вишивається орнамент або зображальний мотив. Техніки вишивки найрізноманітніші — хрестик, гладь, ажурна, мережка тощо. Дуже часто вони комбінуються, доповнюючи один одного. Розрізняють білу (однокольорову) та багатокольорову. Під руками народних майстринь простий шматок домотканого полотна ставав справжнім витвором мистецтва. Орнамен­товані вишивками рушники, підзори, наволоки, декоративні тканини оживляли інтер'єр традиційного народного житла, входили до складу фольклорно-естетич­ного контексту селянського побуту; прикрашений вишивкою одяг був органіч­ним компонентом святково-обрядових свят.

Історична довідка

З давніх-давен традиція вишивання жила серед народу, її коріння губиться ще у дохристиянських культурах. Про це свідчать археологічні знахідки, а також символічне значення вишитої тканини орнаментами. Наприклад, розміщення вишивки на рукавах жіночої сорочки пов'язане із вшануванням рук як знаряддя праці, побажання сили, вправності. Живучість традиції використання рушників у інтер'єрі житла, в обрядах певною мірою пояснюється її зв'язком з релігійни­ми віруванням охоронної функції. З плином століть магічне значення вишитої тканини вивітрилося з народної пам'яті і у її використанні стали переважати естетичні та архітектонічні функції: розвішані над вікнами й дверима рушники фіксували конструктивні деталі житла, вишиті на комірі і рукавах орнаменти підкреслювали край сорочки. Час не владний над художнім образом вишивки. І хоча кожне з поколінь вишивальниць вносить в орнаментику своє світоспри­йняття, але в численних повторах її мотивів збереглися елементи світоглядних уявлень людей, символіка пізніших землеробських культур Європи.

Найпростіші геометричні орнаменти розшифровуються: пряма горизон­тальна лінія — земля, хвиляста — вода, змія; квадрат — засіяне поле. Зміст гео­метричних і рослинних орнаментів розкривається у термінології візерунків, ча­сто пов'язаній з практичною діяльністю людей, тваринним і рослинним світом.

Художні особливості вишивки були завжди тісно пов'язані з технологією і матеріалом. Геометричний орнамент виконувався набиранням, низзю, занизу­ванням, гладдю, хрестиком, тобто швами, що пов'язані, з рахуванням ниток тка­нини. Рослинні орнаменти виконувалися поверхневими швами: полтавською гладдю, художньою гладдю. Вільно пливуть по поверхні тканини тамбурний та рушниковий шви. Легкість і прозорість вишитих виробів досягається завдяки виколюванню і вирізуванню, оздобленню мереживом і бахромою.

Багаті художні традиції вишивального мистецтва набули подальшого роз­витку в художніх промислах, які виникли і сформувались у XX ст. Було ство­рено низку кооперативних майстерень у відомих центрах мистецтва — на Пол­тавщині, Київщині, Поділлі. Демонстрацією багатства української народної вишивки стала перша виставка народного мистецтва 1936 року, на якій експо­нувалось близько 700 оригінальних, майстерно виконаних експонатів із різних областей України. У 40-і й наступні роки широкої популярності набув вишива­ний портрет, що імітував живопис, сюжетні вишивки стають тематично багат­шими. У галузі вишивального мистецтва на Україні працює багато талановитих умільців, серед них — заслужені майстри народної творчості України — П. Бе-резівська, О. Василенко, О. Великодна, О. Гасюк, Г. Герасимович, Р. Горбач, К. Горобець, Я. Грицишин, О. Гуцул, І. Дерцені, П. Клим, Г. Козак, 3. Крако-вецька, І. Куцик, Т. Левицька, Г. Леончук, 3. Магеровська та ін.
Четверта група

2. Український народний декоративний розпис пов'язаний з художнім оздобленням предметів побуту. Українці з давніх-давен прикрашали стіни хат та господарські будівлі, дерев'яний хатній інтер'єр, меблі, посуд, господарські речі. Найдавнішим і найпоширенішим видом народного малярства був настін­ний розпис хат, який відзначався великою різноманітністю мальованих орна­ментальних мотивів у кожній зоні та області. Розписом покривалися стіни хат, призьба, фриз, що йшов угорі, стіни, наріжні пілястри, підвіконня, обрамлення вікон та дверей, самі двері, віконниці. А в інтер'єрі хати — піч, стеля, сволок, обрамлення вікон та дверей, образів тощо. У декоруванні фасадної стіни основ­ним орнаментальним мотивом виступали «квіти у вазоні».

Важливе місце у художньому орнаменті житла в Україні посідали декора­тивні розписи на дереві, якими прикрашали меблі, господарські речі, дерев'яний посуд, дитячі іграшки і особливо скрині. Народний декоративний розпис увій­шов яскравою сторінкою в історію культури українського народу. До нього на­лежать:

  1. настінний розпис культових приміщень (церков), жител і надвірних госпо­дарських споруд;

  2. різнобарвні малюнки на папері, відомі як мальовки;

  3. станковий народний живопис і графіка;

  4. оздоблення олійними фарбами дерев'яних виробів (скринь, мисників, вули­ків, віялок, дерев'яного посуду, іграшок, музичних інструментів);

  5. писанкарство;

  6. розпис тканин;

  7. малюнки на склі (поширені переважно в західних областях України). Настінний розпис — це живописне зображення, виконане безпосередньо

на стіні й пов'язане з архітектурою. Настінні розписи мають форми мозаїки, панно тощо. Розписи бувають тематичними й орнаментальними, виконуються технікою фрески, темпери, клеєного, силікатного та воскового живопису із за­стосуванням синтетичних матеріалів.

Мальовка декоративний малюнок на тонкому папері, виконаний анілі­новими фарбами «манійками», що прийшов на зміну настінному розпи­су в оформленні інтер'єру хати. З кінця XIX століття були винайдені яскраві анілінові барвники, тому майстрині настінного розпису починають малювати не на стінах, а на паперових аркушах-мальовках відповідного розміру та фор­мату. Паперові прикраси квіти в овалі, вазони-букети. Прямокутні килимки наклеювали на стіни, дотримуючись традиційних правил оздоблення хатнього інтер'єру (на каміні та сволоку, над вікнами та підлогою). З початку XX століт­тя відомим центром виготовлення мальовок стає с. Петриківка Дніпропетровсь­кої області.

Петриківський декоративний розпис виник у селі Петриківка (нині Цари-чанського р-ну Дніпропетровської обл.). З часу свого заснування у 1772 році Петриківка була важливим адміністративним і торговельним центром Протов-чанської паланки, де тричі на рік збирався ярмарок, на якому місцеві майстри продавали килими, вибійчасті тканини, а також вироби з дерева, розмальо­вані самобутнім рослинним орнаментом. Після ліквідації Січі село стало ка­зенною слободою, жителі якої не зазнавали постійного кріпацького гніту, що також сприяло розвитку народного мистецтва. Петриківські декоративні роз­писи розвивались у вигляді стінопису житлових приміщень та декору речей гос­подарського і хатнього вжитку. В XIX столітті Петриківка вже була центром розповсюдження стінопису в Україні, орнаментика якого бере початок від ста­родавньої традиційної орнаментики, що широко застосовувалася у побуті за­порізьких козаків для оздоблення їхнього житла, начиння та зброї. Характерним для мистецтва петриківського розпису є рослинний орнамент, що продовжує традиції орнаментики українського бароко. Він грунтується на уважному ви­вченні реальних форм місцевої флори та створенні на цій основі фантастичних, неіснуючих у природі форм квітів.

Широкого застосування у розписі набули мотиви садових і лугових квітів та ягід калини, полуниці, винограду. Характерним для петриківського орна­менту є також зображення акантового листя (папороті), пуп'янків, перистого ажурного листя.

Роботи сучасних петриківських майстринь, виконані на папері темперою, експонувались на Першій виставці українського народного мистецтва в Києві та Москві (1936 р.). У 1936—1941 роках у Петриківці існувала школа декоративно-то народного малювання, в якій композицію петриківського орнаменту виклада­ла відома майстриня петриківського розпису, майстер народної творчості Укра­їни Т. Пата та її дочка В. Кучеренко. З 1958 року в Петриківці відкрито цех підлакового розпису, де виготовляють скриньки й декоративні тарілки із пре­сованої тирси, розписані олійними фарбами. З 1970 року в експерименталь­ному цеху стали виробляти декоративні панно, відточені з дерева декоративні вази, тарілки, кухлі, цукерниці, яйця-мальовки. У наш час діє Центр народної творчості «Петриківка» (директор В. Г. Биленко). Відомі майстри петриківсько-го розпису — Т. Я. Пата, В. Ф. Ланко, Т. Г. Куліш, М. К. Тимченко та ін.

П'ята група 3. Декоративний розпис виробів із дерева

Декоративний розпис виробів із дерева (скринь, мисників, віялок, саней, дерев'яного посуду, іграшок тощо) бере свій початок від настінного розпису дерев'яних культових споруд, поширених ще з давніх часів. Незначну части­ну декоративного розпису, що вціліла, становлять настінні розписи по дереву олійними фарбами в церквах, наприклад, у церкві Воздвиження у м. Дрогоби­чі (близько 1636 р.), розпис плафона у церкві с. Черва Закарпатської області (1753 р.).

Яворівський розпис на дереві

Це український народний промисел, який виник у XVIII столітті на те­риторії сучасного Яворівського р-ну Львівської області — центрі збуту розма­льованих виробів із дерева. Він сформувався як своєрідна народна школа, виготовлення зі своїм специфічним розписом яворівських скринь, дитячих ігра-шок-забавок. Розпис скринь базувався на використанні традиційних україн­ських орнаментальних мотивів, чіткої послідовності технічних засобів виконан­ня із використанням фарб із природних барвників. Головний акцент у компози­ції розпису робився на орнаментальних мотивах, розміщених у центрі виділених на площині «віконець». Вони становили основу традиційної системи розпису, в якій домінували рослинні орнаментальні мотиви. їм завжди підпорядковува­лись геометричні візерунки, що тактовно вводились у композицію. Залежно від композиційного вирішення орнаментальних мотивів скрині іменувались: вазо­нова, віночкова, квіткова. У II половині XIX ст. у центральній композиції малю­вали квіти у вазонах, розміщені симетрично щодо вертикальної осі. У розписах скринь використовували і додаткові елементи — зображення сонця і зірок, де­рев, вазонів. На початку XX століття вазонкові композиції були майже повністю замінені віночковими. Квіти, розетки, зірки малювались в обрамленні віночка у центрі «віконця» передньої стінки і віка скрині. Кольорова гама яворівсько­го розпису скринь базується на п'яти основних кольорах: коричневому, зелено­му, жовтому, білому, червоному. Окремі кольори мали конкретне призначення у розписі: темно-коричневою фарбою обводили смуги по краях скринь і бордю­ри; темно-зеленою розмальовували площини «вікон»; світло-зеленою — мотиви качечок; червоною — зображення квітів і листя в галузках.

У післявоєнний час у зв'язку зі зміною побуту мальовані скрині не знахо­дили застосування в домашньому інтер'єрі, все частіше майстри декоративного розпису почали створювати вироби сувенірного характеру.

Різновидом яворівського розпису на дереві в наш час є дитячі іграшки — коники, метелики, пташки, візочки, виготовлені з дерева із оригінальною кон­струкцією, механікою для кожної забавки. Яворівські народні іграшки користу­валися великою популярністю серед населення Прикарпаття. У II половині

XX ст. на зміну розпису традиційних побутових виробів на Яворівщині набуло масового поширення малювання сувенірних точених виробів (вазочки, грибки, яйця-мальованки) ацетоновими фарбами. Провідними майстрами Яворівського розпису на дереві в наш час є Ю. Момрик, Ю. Турко, М. Петрів, Ю. Ференц, П. Люта та ін.

Шоста група

4. Писанкарство ,

Одним із видів українського народного мистецтва виступають писанки, орна­ментовані пташині яйця. Поширений здавна в Україні звичай розписувати пта­шині яйця пов'язаний із дохристиянським обрядом зустрічі весни. Мотиви роз­пису завжди мали символічний зміст: у них поетизувалась краса буття, втілю­валось сподівання на краще майбутнє. Упродовж століть мистецтво писанки набуло характеру народно-декоративного живопису.

Багато народів світу шанували, возвеличували яйце з його власною атрибу­тикою. У багатьох стародавніх народів збереглися перекази, у яких яйце висту­пає джерелом життя, світла, навіть зародком усього Всесвіту. В античній Греції і Римі вважали, що Всесвіт виник із яйця казкового птаха Фенікса, який поклав його у святилище Геліоса (сонця). Яйце для римлян мало магічну силу, тому во­ни використовували фарбовані яйця в різноманітних обрядах і забавах.

Досліджуючи матеріали археологічних експедицій щодо вивчення трипіль­ської культури, вчені-археологи біля села Лука Врублівецька знайшли декіль­ка керамічних яєць із так званими торохкальцями — маленькими камінчиками, що вільно торохкотіли всередині яйця. їх використовували як засоби, що від­лякують злих духів.

На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в X—XIII століттях. Найдавнішу українську писанку знайдено археологами на Київщині, вона датується X—XI століттями. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки — яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими, повідомляючи по прихід весни. Улюбленими кольорами майстрів були жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному, тлі. За пе­ріод з XIII до другої половини XIX століття у писанкарстві майже не виникає нових елементів.

У 20—30-х роках XX століття писанки були зараховані до шкідливих куль­тових атрибутів, а ті, хто їх виготовляв, заслуговували зневаги. Виготовлення писанок припинилося в усіх областях Радянської України, за винятком відда­лених карпатських сел.

У 60-х роках XX століття писанкарство відновилося як мистецтво. Навесні, перед великими святами, у Вижниці, Косові, Коломиї народні майстри продава­ли писанки на ярмарках, сприяючи цим стихійному виникненню писанкарсько-го промислу. У 70-х роках писанки вже експонувалися на виставках. З'явилися приватні колекції писанок У 80-х роках до писанкарства звертаються професійні художники, у містах виникають музеї писанок (м. Коломия). Великі експозиції писанок має Львівський музей етнографії та художніх промислів — понад 11 000 екземплярів із 20 областей України. Українські писанки можна побачити за ме­жами України: в Лондонському королівському музеї, у Санкт-Петербурзі в ко­лишньому музеї етнографії народів СРСР, в музеях Праги і Кракова.

У народі кажуть, що писанка — це енциклопедія українського народного ор­наменту. Серед писанок, прикрашених рослинним орнаментом, спостерігається велика різноманітність мотивів: гілочки, квіти, вазонки, гірлянди, листки. Гео­метричний орнамент писанки має невелику кількість лінійних і фігурних еле­ментів — різноманітність мотивів творить тут відповідний уклад малюнка. Пи­санки з тваринними мотивами зустрічаються рідше.

Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка — яйце, пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з'явилася крапанка, яка побутує і досі.

Сьома група Найпоширеніші способи виготовлення писанки:

  • фарбування яйця в один колір (червоний, синій, зелений, жовтий), харак­терне для всієї України — крашанки, галки, галунки, сливки;

  • нанесення малюнка на пофарбоване в один колір тло яйця гострим пред­метом — дряпайки або скробанки;

розпис яйця пензликом олійними фарбами — кальовки;

накрапування на пофарбоване яйце воску з наступним занурюванням йо­го в фарби, від світлої до темної — краланки.

Із кінця XIX століття поряд із писанками створюються дряпанки і мальо­ванки.

Дряпанка — це крашанка, на якій орнамент видряпаний голкою або мета­левим стержнем.

Мальованка — це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля.

Білі писанки (галунки), що належать до вишуканих мистецьких творів, трапляються здебільшого на Київщині та Чернігівщині.

Після нанесення кольорового орнаменту решту яйця знебарвлюють міц­ним капустяним квасом або галуном, і тоді на сніжно-білому тлі розквітають неперевершено! краси та яскравості малюнки.

У наш час мистецтво писанок чарує око розмаїттям орнаментальних мотивів і буянням насичених фарб. У художньому відношенні писанки міцно пов'язані з іншими видами народного мистецтва певної місцевості, у них простежують­ся давні традиції та форми українського народного орнаменту. Писанки — це витвір руки і душі. Коломия — це національний центр писанкарства.

5. Українські народні тканини (ткацтво) мають різне призначення, виго­товляються народними майстрами ручним способом. Ткацтво — сукупність ви­робничих процесів виготовлення тканини на ткацькому верстаті шляхом пере­плетення взаємно перпендикулярних текстильних ниток. До народних тканин



Щ належать сурові полотна, сукна, вовняні тканини, поштучні вироби (скатерки, 1| рушники, хустки, пояси, рядна, намітки, плахти, запаски та ін.).

ä Історична довідка

Ь Примітивне ручне ткацтво виникло ще за часів неоліту як вид плетіння. Ж' Вважають, що ручний ткацький верстат виник ще за 5 тисяч років до н. е. Ран-£ ня стадія ткацького виробництва на східнослов'янських землях припадає на пе-( Ц рюд трипільської культури. Археологічні знахідки цього періоду являють со-, Ъ бою значну кількість ткацького знаряддя деталі первісних ткацьких верстатів, глиняні прясельця для веретен, ткацькі грузила. Самих тканин цього періоду не виявлено, але є відбитки їх на денцях керамічного посуду. В Київській Русі ткацтво було важливим ремеслом. Із X ст. зустрічаються згадки про наявність на Русі сукна, з якого шили свити і опанчі. Спочатку ткацтво було в Україні до­машнім ремеслом, з часом воно розмежувалось на сільське і міське ремесла, що привело до виникнення і співіснування протягом кількох століть двох форм народного домашнього промислу та цехового ремесла.

Перші механічні ткацькі верстати з'явилися в Англії наприкінці XVIII ст. Велике значення у розвитку ткацтва мало винайдення у 1804 році машини Жа-^ J1 .кардо. У вітчизняному ткацтві перші механізовані верстати стали застосовува­ти на початку XIX ст. У XVII—XIX століттях на основі існуючих у Львові, Го­родку, Дрогобичі, Стриї цехів та дворових поміщицьких майстерень виникли ткацькі мануфактури у Лагоді та Бродах на Львівщині, Залізцях, Немирові та Тульчині на Поділлі, Горохові та Корці на Волині, Києві, на Чернігівщині, t ж. Полтавщині та Харківщині. На цих мануфактурах народними майстрами виго-I
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка