О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл



Сторінка8/37
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.74 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37
§• товлялися у значній кількості багато оздоблені й коштовні тканини шпалери Ä (гобелени), золототкані тканини поплін, оксамит, китайка, тафта, кумач. 4 Мистецтво ткачів найяскравіше виявилось у виготовленні візерункових Д тканин. Для візерункового ткацтва майстрині самі готували пряжу з місцевої ( сировини і фарбували домашнім способом. Провідними техніками візерунко-

вого ткання були: і класичний ручний перебір;

ремізно-підніжкове візерункове ткання; jj техніка килимового закладного ткання.

■•і». Оздоблювалися народні тканини крім тканого візерунку ще вибійкою, гап-.*' туванням або вишивкою. За візерунком, композицією і колористикою вони були досить різноманітними: смугасті, картаті, з геометричним чи рослинним орна­ментом, прикрашені стилізованими мотивами птахів, тварин, дерев, а. Загалом кольорове вирішення українських народних тканин було злагодже-gvf ним, позбавленим строкатості. Переважали в основному світлі кольори полотна і білої вовни, коричневі, сірі відтінки. Чорний колір був типовим для тканин, із яких шили верхній одяг бойки і лемки. Поширеним був яскраво-червоний, \ а також синій. Рідше використовували кольори зелений, жовтий і фіолетовий. і 3 кінця XIX початку XX ст. у зв'язку з поширенням машинного текс-$ тильного виробництва народне ручне ткацтво почало занепадати. Відродження

його на базі народних традицій розпочалося із 30-х років XX століття. Особли­вого розвитку воно набуло в традиційних осередках народного ткацтва. У га­лузі художнього ткацтва в Україні працювало і працює багато талановитих май­стрів та художників. З XVIII—XIX ст. стали відомими імена досвідчених тка­чів — П. Бідного, родини Голиків і Демченків, І. Златоглавнина, Оболонських, І. Прилуцького, Я. Суходольського. У наш час особливо відзначились у цій га­лузі лауреати Державних премій України ім. Т. Г. Шевченка, заслужені майс­три народної творчості України Г. Верес і Г. Василащук; заслужені майстри на­родної творчості України Н. Антончик, О. Балун, Н. Бабенко, М. Виноградська, П. Клим, Г. Денисенко, В. Ракоїд, Д. Єфремова та інші.

Восьма група

Косівські візерункові тканини — художні вироби ручного ткацтва, що виго­товлялися на Косівщині та в гірських районах Івано-Франківської області Ук­раїни. У 1882 році в Косові було організоване ткацьке товариство, яке надава­ло допомогу ткачам щодо художнього і технічного удосконалення їх творчості. У II половині XIX ст. поширеним типом художніх тканин були візерункові тканні верети з поперечними смугами, ліжники, поліхромні пояси з багатим ор­наментом, які набули широкого розвитку з 40-х років XX ст. У цей період у Ко­сові та навколишніх селах створено ряд ткацьких артілей, які згодом укрупни­лися і були реорганізовані у фабрики. Найбільш характерними для Косовських тканин є поперечносмугасті візерунки, виконані в яскравих, золотисто-жовтих кольорах, що доповнюються блакитним, зеленим, фіолетовим та білим.

Буковинські візерункові тканини — своєрідні ткані художні вироби, виконані на Буковині (Чернівецька обл.). Міцні традиції художнього ткацтва дозволили в м. Хотині і Путивлі організувати промислове виготовлення килимів, наки­док, серветок. їх геометричний і геометризовано-рослинний малюнок будується за принципом поперечносмугастих композицій.

Львівські візерункові тканини виготовлялися на Львівщині. Розвиток на­родного ткацтва тут відомий здавна. Уже в XIV ст. на цій території заснову­ються спеціальні ткацькі цехи в Самборі (1376 р.), у Львові (1445 р.), Городку -(1537 р.). Серед виробів цехових майстрів Львівщини основне місце займало полотно і вироби з нього — скатертини, рушники, перемітки, сорочки. Значно­го розвитку набули львівські тканини в XVII ст. на ткацьких мануфактурах, які існували у Бродах, Сокалі, Львові, Золочеві. Основними видами продукції були килими, а також шовкові й золотолиті тканини. Із XIX ст. спостерігався занепад ручного ткацтва на Львівщині, його поступово витісняло машинне. Відновлен­ня ручного виробництва відбулося у повоєнні роки. Тут виникає ряд ткацьких артілей, де на ручних верстатах виготовлялися скатерки, покривала, рушники, килими. У 1960 році при Львівському відділенні Художнього фонду України відкрито ткацьку художньо-виробничу майстерню. Наприкінці 60-х років ху­дожньо-виробнича майстерня була реорганізована у спеціалізований ткацьких цех, де випускаються візерункові тканини: верети, рушники, декоративні доріж­ки, накидки для м'яких крісел і телевізорів, виготовляються одягові тканини.

ф Орнамент львівських узорних тканин в основному геометричний, із ви-£ користанням елементів народного ткацтва. Колорит поліхромний, з перевагою теплих рожево-червоних, брунатних, світло-сірих тонів. Деколи вживається лю-* рекс.

. Килимарство — виготовлення килимів та килимових виробів (гобеленів, доріжок, паласів, шпалер, паласів, сумахів). Основною сировиною килимарства є вовна, бавовна, льняні волокна. Останнім часом застосовують ручний або ма­шинний способи. Ручне виробництво килимів здійснюється на вертикальних ^і, і горизонтальних верстатах, машинне — на механізованих килимарських вер-I статах і жакардових машинах.

? Килим — твір художнього ткацтва, призначений для оздоблення або утеп­лення житлових і громадських приміщень.
Дев'ята група

^ Історична довідка

Щ Килими відомі з глибокої давнини. Знайдений на Алтаї в одному з Пази-„Ц. рицьких курганів ворсовий килим належить до V—IV століття. Це так званий пазирицький килим — найдавніший килим ручної роботи. Пазирицький килим має майстерне композиційне вирішення: центральне поле заповнене великими розетками, бордюр орнаментований зображенням орлиного грифа і має кайму із низки розеток. Ближче до країв килима зображено лань, яка пасеться, а на ши­рокому центральному бордюрі — вершники. Фон килима — теракотовий, орна-мент золотисто-жовтого, темно-синього, голубого і кремового кольорів. У наш час цей килим зберігається в Ермітажі. $' Збереглися відомості про існування килимів в Ассирії і Вавилоні, в античних І містах, у скіфських оселях Північного Причорномор'я, найбільш відомі килими і- Сходу — перські, туркменські, азербайджанські, таджицькі, вірменські. Пізніше килими набули поширення у європейських народів, зокрема у слов'ян.

£ Техніка виконання

і Килими бувають безворсовими і ворсовими.

1. Безворсові килими більш різноманітні за технікою виконання. Виділяють чотири їх основні типи:

а) двобічні гладенькі, виконані так званою рахунковою технікою (вона дає
можливість використання у килимах малюнків широкої кольорової гами
і різноманітних мотивів);


б) двобічні гладенькі зі складним орнаментальним або сюжетно-тематич-
л ним малюнком;

\ в) однобічні килими-паласи;

і г) складні за структурою однобічні килими-сумахи.

л 2. Ворсові килими бувають трьох типів:

4 а) звичайні ворсові (довжина ворсу 4—5 мм);

4

б) високоворсові (довжина ворсу 10—12 мм);

в) махрові (довжина ворсу 13—15 мм).

Килимова орнаментика

Традиційний килимовий малюнок поділяється на центральну частину і кай­му (бордюр). Найширша частина кайми називається основною каймою, а обля­мовуючі її смуги — підкаймами. Є три основні схеми розміщення візерунків у центральній частині і на каймі килима:

  • симетрична композиція;

  • рапортна композиція (складається із повторюваних у певному ритмі узорів одного масштабу);

  • композиція з вільним розміщенням узорів на площині;

  • композиція без спільного орнаментального поля і кайми (так звані смуга­сті).

Українські килими

Найбільш цікавим елементом українських килимів є орнаментика. Най­давніші килими, які збереглися до нашого часу, оздоблені рослинним орнамен­том, проте перші українські килими мали геометричний малюнок. Це були про­сті, одноколірні смуги технічного походження. Згодом такі смуги розкладалися на окремі орнаментальні мотиви — трикутники, скісні й східчасті фігури, прямо­кутники і чотирикутники, розміщені у ритмічному порядку. Подальша розробка геометричної орнаментики призвела до появи великої кількості найрізноманіт­ніших візерунків: клинців, стріл, зірок, мотивів у вигляді хреста. В результаті ус­кладнення геометричних узорів на українських килимах з'явилися медальйонні композиції, в основу яких було покладено один або кілька великих, здебільшого ромбовидних, мотивів. Такі килими набули особливого поширення на Поділлі, Волині і в західних областях України.

Рослинний орнамент українських килимів — витвір народних майстрів піз­нішого часу. Нерідко в основу рослинних мотивів покладено зображення де­ревця, стеблин і гілля. Вишуканим, багатобарвним рослинним орнаментом славляться килими Лівобережжя — Полтавщини, Чернігівщини і Середнього Подніпров'я — Київщини. Цікаві форми рослинної орнаментики бачимо в ки­лимах Поділля, Буковини, Волині.

Десята група

5. Гончарство

Гончарство — виготовлення із глини різних за призначенням гончарних ви­робів — посуду, кахлів, іграшок, малої скульптури. Воно виникло в епоху нео­літу. Гончарство розвивалося там, де були придатні для цього глини. Сирови­ну очищали від шкідливих домішок, місили, виробляли посуд чи інші вироби, сушили на сонці і потім випалювали, спочатку — на відкритих вогнищах, піз­ніше — у звичайних печах, і наприкінці — у спеціальних гончарських горнах.

З появою гончарного круга гончарство стало окремим ремеслом. Уже в добу нео­літу гончарні вироби прикрашали прокресленим декором, відбитками шнура, гребінця. У часи неоліту вироби гончарства оздоблювали орнаментом, мальова­ними кольоровими фарбами мінерального походження.

Вироби з природних глин або сумішей їх з мінеральними домішками, випа­лені до твердого стану мають назву — кераміка.

Якість керамічних виробів залежить від добору сировини й технології ви­готовлення.

Основними технологічними видами кераміки е:

  • гончарство;

  • теракота;

  • майоліка;

  • фарфор;

  • кам'яні маси.

Українська народна кераміка

На території України сліди гончарства археологи датують VI — початком

  1. тисячоліття до н. е. Неолітичний посуд виготовлявся ліпним способом, або слабо випаленим. У часи мідної доби значного розвитку набула трипільська кераміка, поширена в лісостеповій та степовій зонах Правобережної України.

  2. І тис. до н. е. — до початку І тис. н. е. на степовій та лісостеповій території України та на Північному Причорномор'ї існувало високорозвинуте мистецтво численних племен — кіммерійців, скіфів, сарматів. Гончарство мало велике зна­чення лише у осілого населення. Виробляли різноманітний посуд — горщики, корчаги, миски, а також прясельця, ґудзики. Посуд ліпили вручну. Оздоблюва­ли пластичним орнаментом. З кінця VII ст. до н. е. поширюється виробництво

, чорігалощеного посуду, прикрашеного різьбленим геометричним орнаментом,

; інкрустованим білою глиною.

Одинадцята група

Історична довідка

Ранньослов'янська кераміка найкраще представлена пам'ятками черняхів-ської культури II—V ст. н. е., поширеної в зоні лісостепу. Тут побутували горщи­чки сірого кольору з лощеною поверхнею, широким отвором і вузьким дном, ве­ликі й малі миски, глечики з високою циліндричною шийкою, кубки, кухлі, вази. їДля української народної кераміки після монгольської доби характерне широ-.;,ке запровадження швидкообертового гончарського круга. Це дало можливість 'витягувати тонкостінний високоякісний посуд. Розширився його асортимент: з'явилися ринки, кухлики, чарки; горщики стають ширшими, отримують криш­ку. Переважна більшість виробів у XIV—XV ст. була сірого кольору внаслідок випалювання у безкисневому середовищі. Декор складався із простих мотивів — смужок, зірок, трикутників, хвилястих ліній, нанесених на сирі стінки штампом, орнаментальним валиком або зубчастим коліщатком. Прикраси утворювали

горизонтальну смугу у верхній частині предмета. Кераміку такого типу ви­робляли у Львові, Кам'янці-Подільському, Кремінці, Косові, Луцьку. У XV— XVI ст. у західних районах України поширюється оздоблення стінок посу­ду кілкуванням. Поширеним видом оздоблений сірого посуду в XIV—XVI ст. було лискування. Крім сірого посуду в цей час все ширше розповсюджується виробництво посуду з черепком природного червоного або жовтого кольорів, випаленого в кисневому середовищі. Ці вироби почали оздоблювати опискою або кальовкою, тобто кольоровими глинами. Із XVI ст. міські гончарі почина­ють вживати свинцеву поливу, яка надає нових декоративних якостей. Вини­кає нова техніка підглазурний розпис кольоровими ангобами. Українські гон­чарі виробляють кахлі, архітектурні вставки, черепицю. У XIX на початку XX ст. вироблялись дитячі глиняні іграшки (Поділля і Полтавщина). Протягом XVIII—XIX ст. викристалізувались характерні особливості української керамі­ки, формувалися її головні осередки, кожному з яких притаманний свій оригі­нальний стиль декоративного оздоблення керамічних виробів:

  • дибинецька кераміка (Київщина);

  • ічнянські кахлі (Чернігівщина);

  • подільська народна кераміка;

  • кераміка західних регіонів України косівська кераміка, закарпатська на­родна кераміка, буковинська народна кераміка, народна кераміка Львівщини;

  • опішнянська кераміка (Полтавщина).

Наприкінці 20-х років розпочалося кооперування гончарів. Виникли кера­мічні артілі у Дибинцях, Василькові, Цвітній, Бубнівці, Опішні. У 1935 році при музеї українського народного мистецтва в Києві було організовано керамічну майстерню. Тут працювали П. Іванченко, П. Мусієнко, С. Пучко, брати Гераси-менки, М. Приймаченко. Найвизначнішим у цьому колективі був І. Т. Гончар. У 1960 році у зв'язку з ліквідацією промкооперації художні артілі було реор­ганізовані у фабрики і комбінати:

  1. Васильківський майоліковий завод.

  2. Виноградівський керамічний завод (Закарпаття).

  3. Косівське виробничо-художнє об'єднання «Гуцульщина».

  4. Опішнянський керамічний завод «Художній керамік».

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка