О. В. Гнидіна (координатор Л. Л. Халецька), Полтавська обл



Сторінка9/37
Дата конвертації19.02.2016
Розмір5.74 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   37
Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика Худфонду України. '

У галузі кераміки в Україні працювало і працює багато талановитих народ­них майстрів і художників-професіоналів: В. Біляк, Т. Демченко, В. Омельчен-ко, Г. Пошивайло, В. Газдик, І. Галас, М. Денисенко, В. Коваленко, Т. Левків, Я. Шеремета, Б. Горбалюк та інші.

Дванадцята група 7. Деревообробні промисли і ремесла

В Україні здавна виготовляли з дерева кухонний посуд (ковші, миски, ков-ганки, ополонки, солонки), домашні меблі (лавки, цеберки, ряжки, діжі, бодні), сани і вози, знаряддя праці, пристрої для прядіння і ткацтва тощо.

Особливо розвивалися деревообробні промисли на Поліссі і в лісостепових районах, де був достатній вибір деревини. Найпростішим і, очевидно, найдавні­шим, що зберігся ще в XIX на початку XX ст., прийомом обробки дерева було випалювання чи видовбування (вирізання) із суцільних його кусків. Так робили кадуби, жлукта (для лужіння білизни), ступи, човни, ночви, вулики, солонки, ложки. Ложки, ополонки, ковганки обробляли згодом спеціальними ножами та різцями і шліфували так званим шліфером. Ложки були прості (мужицькі, ци­ганські) і пофарбовані у золотистий і темно-червоний колір (руські).

Бондарство

До пізніших промислів, що потребували складніших прийомів роботи й ін­струменту, належить бондарство виготовлення ємкостей для зберігання та пе­ревезення рідких і сипучих продуктів. Це бодні, діжі (хлібні діжі), цебра, траяни, барила, баклаги. Значне місце серед бондарних виробів займали різні за призна­ченням і розмірами бочки: 50—60-відерні для кінного транспортування води, об­ладнані двома днищами і отвором для зливу; невеликі 5—10-літрові ручні-бак-лаги і барила; бочки для пива і квасу на 20—30 літрів, для засолювання риби і грибів, овочів та фруктів. Другу групу бондарних виробів становив відроподіб-ний посуд коновки, цебри, шаплики, дійниці, джбани, діжки. Вони мали фор­му циліндра, який або звужувався, або розширювався догори.

Бондарний промисел передбачав наявність у столяра високої майстерності і неабияких умінь. Прорізування пазів у клепках, так званих уторів при встав­ленні днищ було досить складною технічною операцією, що потребувала точ­ності, уміння і спеціального інструменту. Крім сокири, пилки, стамески, долота, молотка, свердла користувалися ще фуганком, рубанком, циркулем, шерхебе­лем, лінійкою, кривим стругом («уторником»), відшукуючи радіус дна шляхом ділення величини круга виготовлюваного виробу на шість. Клепки скріплювали двома чи кількома дерев'яними, а пізніше залізними обручами операція, що також неможлива без відповідних навичок і вмінь.

Українські майстри добре розумілися в особливостях різних сортів дереви­ни, попередньо піддаючи його необхідній обробці. Зрублені дерева розпилювали вручну, ретельно висушували, сортували.

Стельмахування

Значного рівня розвитку досягло стельмахування вироблення саней і возів, а також коліс. Виготовлення коліс, виточування круглих ступиць до них роби­лося на простих верстатах коловоротах. Матеріал для гнуття ободів, дуг, по­лозів для саней попередньо розпарювали у спеціальних парильнях («парнях»), що являли собою невеликі зрублені землянки з піччю і чаном, димарем і отвором для виведення пари. Відома була і давніша «суха парня» — неглибока яма з багат­тям, покрита дерном, на який клали призначений для гнуття матеріал.

Столярне ремесло

Поширеним в Україні було і столярне ремесло. Крім загальновживано­го інструменту столярі користувались також столярним верстатом, на якому за допомогою рубанка і фуганка виготовляли стільці, мисники, ліжка, рами для ві­кон і рамки для вуликів, дерев'яні частини борін, плугів. Круглі за формою вироби фігурні колони для церков і ґанків, деякі деталі для самопрядок, веретена, качалки, стріли, дитячі іграшки виготовлялися на простому токарному верстаті для дерева.

Столярі-гребінники, користуючись стругом, спеціальними швайками й пи­лами, виготовляли гребені і гребінці, необхідні для прядіння, випилювали і ви­палювали зубці у заготовках з клена і груші. Столярі-бердники, вистругуючи і відполіровуючи тонкі дерев'яні пластинки, монтували з них дошкоподібне бер­до для ткацьких станків.

Теслярство

Будівництвом житла і господарських прибудов (комор, хлівів, клунь) із де­рева займалися переважно теслі. Сокирою вручну обтісували і пилкою розпилю­вали колоди, в яких долотом вибиралися поздовжні пази, а на кінцях робилися кутові зарубки. Колоди за допомогою простого, але хитромудрого пристосуван­ня «драчки», щільно з'єднувалися («придиралися») в зруб. У добу капіталіз­му з появою відхідництва сільські теслі і столярі, об'єднуючись в артілі, будува­ли водяні й вітряні млини, церкви, монастирі та інші великі споруди.

Художнє оздоблення виробів із дерева

Відчуваючи потяг до краси, українські майстри прагнули орнаментувати вироби чи окремі деталі будов. Наприклад, наличники вікон прикрашали різь­бою; сволок у хаті написами, хрестами і розетками. Різьбою, випилюванням, фарбуванням орнаментувалися дуги, ярма, стінки возів і саней та багато інших виробів аж до деталей плугів. Із особливим старанням розписували скрині.

Плетіння

У поліських районах помітне місце серед деревообробних промислів займа­ло плетіння кори дерева, бересту, лози корзин і кошиків. Коробки-сівалки гну­ли із дранки тонких широких дощечок, ретельно обструганих і розпарених. З тонших і вужчих смужок дранки, бересту, липи чи дубу, лика плели кошики для ягід, грибів і перенесення неважкої поклажі в руках або через плече.

Немало виробів, особливо напівсферичні корзини-верейки для збирання картоплі та інших овочів, плели з лози; коробки-сівалки, кадуби (солом'яники) для зберігання зерна, брилі з соломи. На Поліссі плели з лика личаки. Як і інші види виробів з дерева, плетені предмети відзначалися художньою доско­налістю. Нині в Україні крім личаків, які повністю вийшли з ужитку, плетіння зберігається переважно у вигляді художнього промислу.
Тринадцята група

8. Український костюм

Традиційний одяг виразно розкриває специфіку конкретного етносу, особ­ливості його матеріальної та духовної культури, служить етнічною позначкою.

Етнодиференцюючі особливості традиційного одягу допомагають простежити специфічні та спільні риси культури, виявити початкові, етногенетичні витоки, а також різночасові нашарування у процесі історичного розвитку.

Український костюм до XIX — початку XX ст. став яскравим, самобутнім, багатогранним явищем культури, яке формувалося протягом складної історії українського народу в конкретних природноюгіматичних, соціально-економіч­них та побутових умовах. У традиційному українському костюмі відобразила­ся спільність походження східнослов'янських народів, тривалі взаємовпливи та взаємодії культур українського народу та сусідніх із ним слов'янських, а також Неслов'янських народів.

Історія українського традиційного вбрання генетично пов'язана з одя­гом населення Київської Русі, з її культурою, що простежується при вивченні археологічних матеріалів, писемних джерел та усної народної творчості. Архе­ологічні знахідки засвідчують широкий розвиток ткацтва та різноманітних ре­месел, а також дають уявлення про давньоруське вбрання. Наприклад, археоло­гічні матеріали, що стосуються II половини І тисячоліття та періоду Київської Русі, засвідчують, що на території Дніпровсько-Дністровського Межиріччя вже на той час вирощувались льон та коноплі як основна сировина для тканини. На базі землеробства розвивалось і скотарство. Рослинні волокна, вовна, шкі­ра та хутро домашніх і диких звірів були основою та сировиною для розвитку промислів і ремесел щодо виготовлення матеріалів для одягу.

Давні слов'яни підтримували торговельні зв'язки з населенням Північного Причорномор'я, зокрема Криму, Візантійської Імперії, арабського Сходу, з без­посередніми сусідами на південному сході — степовими та осілими племенами, а з XVII—XVIII ст.— із західноєвропейськими країнами. На Русь імпортували­ся різні види тканин — шовкові, сукняні, оксамитові. Шовкові тканини найріз­номанітніших кольорів під загальною назвою «паволока» поділялися на парчу, пурпур, порфир, червленицю або багр. Із Західної Європи руські князі вивози­ли фрицькі та фламандські сукна. їх використовували переважно князі і бояри, з них виготовляли церковний одяг. Із арабського Сходу надходили крім тканин намистини з кольорового та посрібленого чи позолоченого скла.

Загалом в економіці Давньої Русі імпорт відігравав другорядну роль. Це були переважно предмети розкоші, які поширювалися серед вузького кола на­селення, а пізніше використовувались, для культового призначення. Широкі верстви населення користувалися виробами місцевих майстрів та ремісників. Як матеріали, так і саме вбрання селян і простих городян були саморобними.

Відомості про одяг зберігалися у давньоруських писемних пам'ятках. При­міром, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові про похід Ігорів» — кожух і опанча, в інших письмових джерелах — сорочка, ногавиці, онучі, корз-но, свита, клобук, вінець. Археологічні матеріали засвідчують і побутування в Київській Русі взуття шкіряного — постолів, чобіт із стебел рослий і кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас. Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюють іконографічні матеріали XI—XIV ст.— фрески, ікони, книжкові мініатюри, які здебільшого дають уявлення про одяг князів, бояр, дружинників. Фрески Софійського собору у Києві зберегли зоб­раження не тільки київської сім ї, характерним елементом вбрання якої був плащ — корзно, але й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та со­рочки з поясом.

Давні писемні та археологічні пам'ятки свідчать про майнову та соціаль­ну диференціацію східнослов'янського суспільства. Про накопичення значних багатств серед певної частини населення Київської Русі свідчать як численні скарби, так і коштовності, зброя. Прикраси часто художньо декорувалися ре­алістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій, поширеним був гео­метричний орнамент.

Самобутнім та мальовничим був костюм давньоруської селянки. Вбрання заміжньої жінки та дівчини складалося із довгої вишитої сорочки, поясного одя­гу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше з двох частково зшитих шматів орнаментованої або картатої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінок, а в заміжньої жінки — рушникоподібний шма­ток тканини, головний убір, яким прикривали волосся. На ноги одягали плетені або шкіряні постоли.

Не таким яскравим був чоловічий одяг. Він складався із сорочки довжиною до колін, що одягалася навипуск та підперезувалася шкіряним або в'язаним поя­сом, а також нешироких штанів (порти, гачі). На голові — валяна шапка, на но­гах плетені або шкіряні постоли з онучати. У холодну пору року одягали сук­няну свиту, а взимку — кожух.

У XV—XVII століттях сформувався суто український .народний одяг ши­рокі шаровари, кептарі, бурки, смушеві шапки — у чоловіків, сорочки з суціль­ними рукавами, плахти, запаски, лейбики — у жінок. У костюмах переважав світлий колорит основного полотняного одягу. Білими були не тільки сорочки і штани, а часто і вовняний верхній одяг — свити, гулі, гуні.

Майже білого кольору було некрите овчинне вбрання, вироблене «набі­ло» — кожухи, кептарі. Ця білизна підкреслювала яскраві барви плахт, запасок, поясів, головних уборів, а також вишивок і аплікацій. Широко вживались ко­ричневий і сірий кольори різних відтінків, чорний, яскраво-червоний (особли­во у запорізьких козаків), у жіночих плахтах та поясах статей. Популярним був синій колір. Розмаїтість кольорів не порушувала принципу переважання коло­ритної єдності, двохколірності і навіть монохромності у кольоровому вирішен­ні костюмів.

Роль начіпних прикрас була відносно незначною: у жінок нашийне і нагруд­не намисто різного типу, сережки, персні, а у чоловіків — тільки персні. Крім того, і чоловіки, і жінки користувалися аграфами та пряжками. Намисто низа­ли переважно з бісеру, коралів, металевих бляшок, ланцюжків і монет. Чоловічі та жіночі головні убори оздоблювалися пір'ям і квітами, колосками, мітелками ковили, стрічками.

Український народний костюм при всіх спільних рисах відзначається ве­ликою різноманітністю, регіональними особливостями, які визначалися че­рез історичні, економічні, географічні причини. Приблизно до 70-х рр. XIX ст.

народний одяг виготовлявся переважно з тканин домашнього вироблення. З роз­витком промислового виробництва на селі з'являються дешеві фабричні ткани­ни, які народ пристосовує до традиційних форм одягу.

Чотирнадцята група 9. Ювелірні вироби з каменю та бісеру

Ювелірна прикраса — це ніби той штрих, яким художник завершує полот­но, надаючи образові чіткості й виразності. Доречно підібрані намисто, сережки, брошки, перстень створюють ансамбль, підкреслюють вроду жінки чи чоловіка і водночас свідчать про гарний смак.

Ще в сиву давнину людей полонила нетлінна краса мінералів. Індійський мінералог Pao Бохадур на підставі досліджень, проведених в Індії, Бірмі та інших країнах, підтвердив, що добування дорогоцінного і напівдорогоцінного камін­ня є одним із найдавніших видів геологічної діяльності людини. Халцедон, не­фрит, агат та інше кольорове каміння служило людям прикрасою ще VII—X ти­сяч років тому. Бірюзу почали добувати й обробляти на Синайському пів­острові за III тисячоліття до нашої ери. У знаменитих копальнях Клеопатри на березі Червоного моря за II тисячі років до нашої ери добували смарагди. Рубіни й сапфіри знаходили у розсипах на острові Шрі-Ланка близько 2600 років тому, а алмази Індії були відомі III тисячі років тому назад. Ювелірне ре­месло належить до найдавніших. Воно — майже ровесник кравецтва й шевства. Обробляючи мінерали, оправляючи їх у золото або срібло, майстри розкривали всю їхню природну принадність.

Краса каміння не лише додавала ошатності одягу, а й упродовж віків на­дихала людей на створення чарівних поетичних образів: «Онікс, яхонт і пер­ли — твої очі, ланіти й зуби»,— так змальовував сірійський поет X сторіччя Ас-Санаубарі дівочу красу. А марновірні люди приписували каменям цілющі властивості, магічну силу, пов'язували їх із місцями народження або відповід­ними знаками зодіаку (в перекладі з грецької — «коло із зображень тварин»). Таємнича сила, нібито властива тому чи іншому каменю, визначала його місце, коли ювелір оздоблював одяг, зброю, інші речі.

У східних народів вважалося, що сердолік, бірюза приносять щастя, доб­робут, коралам приписували цілющу силу. В Західній Європі у великій пошані були топаз, рубін, смарагд. Вірили, що смарагд оберігає подружню вірність, сап­фір дає заспокоєння вдові, червоний рубін дарує пристрасть, рожевий — ніжне кохання, аметист — відданість, сардонікс — подружнє щастя, агат — здоров'я, хризопраз — успіх, бурштин — «морський ладан» — здоров'я і щастя, а топазу остерігалися, бо він пробуджує ревнощі... У поетичній легенді, яку переповів грецький драматург Есхіл, йдеться, що бурштин — це застиглі сльози дочок Геліоса, бога Сонця. Коли їхній брат Фаетон, виблагавши у батька дозвіл сісти у вогняну колісницю, щоб проїхатися по небу, не справився з крилатими кінь­ми й загинув, сестри дуже побивалися за ним. Боги перетворили їх на тополі. Стоять вони над Ериданом, роняють сльози в холодну воду, й гіркі ті краплі перетворюються на бурштин.

Стародавні єгиптяни любили червоний сердолік, на ньому вирізьблювали зображення священного жука-скарабея. Греки з халцедону, агату, сардоніксу виготовляли дивної краси мініатюри камеї. Деякі з них збереглися в Ермі­тажі «Камея Гонзага», «Адам і Єва», «Едіп і сфінкс» та інші, вирізані са­ме із сардоніксу. Античні геми камені із вирізьбленим зображенням різ­номанітні за сюжетами. Стародавні майстри прагнули увічнити всі гідні уваги аспекти тогочасного світу.

Камея вважалася надзвичайно престижною прикрасою.

Існувало дивне переконання, що магічна сила каменя цілком проявиться лише тоді, як його проковтнеш, розтерши на порошок. Нині, певна річ, кош­товностей уже ніхто не ковтає. Що ж до магічної сили, то, на жаль, лиховісні пророкування аж надто часто збувалися: власники славетних діамантів, смараг­дів нерідко прощалися з ними за трагічних обставин, однак виною тому були не якісь потойбічні сили, а людська зажерливість і жорстокість. Але в усі часи і за будь-яких обставин самоцвіти, що виграють усіма барвами райдуги, прикра­си, зроблені з них, приносять людям незрівнянну естетичну насолоду. Дорого­цінне каміння не лише напрочуд гарне, але й довговічне, над ним не владні ні плин часу, ні фізичні чи хімічні чинники. Видатні вчені розробили класифіка­цію мінералів виходячи з основних їх властивостей, таких, як реальна цінність, поширеність у природі, мода на прикраси тощо.

Поділяють Мінерали на три групи:

  1. Ювелірні (дорогоцінні) алмаз, смарагд (зелений різновид берилу), оле­ксандрит (блакитнувато-зелений різновид хризоберилу), рубін (червоний різновид корунду), сапфір (синій різновид корунду), благородна шпінель, евклаз, топаз, берил (із безліччю різновидів), червоний рожевий, зелений, синій і поліхромний турмаліни, аметист (фіолетовий різновид кварцу), деякі гранати: альмандин (червоний), демантоїд (зелений), уваровіт (смарагдово-зелений); циркон і його червоно-бурий різновид
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   37


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка