Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка1/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16
Харукі МУРАКАМІ

1Q84

КНИГА ІІ

(липень — вересень)
Розділ 1

(про Аомаме)

То було найнудніше місто у світі

Хоча ще не було офіційного оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні.

Тамару зустрів Аомаме перед входом. На ньому був темнуватий літній костюм, біла сорочка й однобарвна краватка. Те, що він, такий огрядний, будь-якого гарячого дня нітрохи не пітнів, завжди її страшенно дивувало.

Подивившись на неї, він легенько кивнув, нечутно й коротко привітався, але не сказав ані слова. Не заводив, як завжди, легкої розмови. Не оглядаючись назад, ішов попереду довгим коридором туди, де на Аомаме чекала господиня. Аомаме припустила, що, мабуть, він не має настрою з ким-небудь вести світські балачки. Можливо, далося взнаки те, що загинула вівчарка. «Треба замінити сторожового пса», — сказав він їй по телефону. Так, ніби йшлося про погоду. Але Аомаме розуміла, що не це він мав на думці. Вівчарка була для нього дорогим створінням, з яким упродовж довгих років він знаходив спільну мову. Тож її раптову незрозумілу смерть сприймав як своєрідну особисту образу й виклик. Дивлячись на його мовчазну, широку, мов класна дошка, спину, Аомаме здогадувалась, який гнів він відчуває.

Тамару відчинив двері у вітальню, пропустив туди Аомаме, а сам, очікуючи розпоряджень господині, став на порозі.

— Напоїв досить, — сказала йому стара пані.

Тамару мовчки кивнув і тихо зачинив за собою двері. У кімнаті залишилася господиня та Аомаме. На столі поруч із кріслом з бильцями, на якому сиділа стара пані, стояв круглий скляний акваріум з двома червоними рибками. Звичайний акваріум із звичайними рибками. У воді, як годиться, плавали зелені водорості. Аомаме не один раз бувала в цій вітальні, обставленій з добрим смаком, однак акваріум побачила вперше. Інколи вона відчувала легенький повів прохолоди — очевидно, кондиціонер працював не на всю потужність. Позаду господині стояв вазон з трьома великими білими ліліями, схожими на маленькі заморські створіння, що занурилися в роздуми.

Жестом руки господиня запросила Аомаме присісти на диван поруч із собою. Вікно, що виходило у двір, заслоняла біла мережана штора, але літнє пообіднє сонце її сильно просвічувало. У цьому промінні стара пані, як ніколи, здавалася втомленою. Її тонка рука безсило підпирала щоку, а тіло тонуло у великому кріслі. Очі в неї позападали, на шиї побільшало зморшок. Губи зблідли, а бокові краї довгих брів, ніби переставши опиратися всесвітньому тяжінню, ледь-ледь опустилися. Можливо, кровообіг сповільнився. Шкіра на ній побіліла так, наче її де-не-де посипали борошном. Порівняно з попереднім разом вона, здавалося, постаріла десь на п'ять-шість років. І крім того, не звертала особливої уваги на те, що така втома вилізла назовні. Це було незвично. Принаймні за спостереженням Аомаме, господиня завжди пильно стежила за своєю зовнішністю — намагалася сидіти прямо, бути зосередженою й не показувати жодних ознак старіння. І такі зусилля завжди приносили варті уваги успіхи.

«Сьогодні все в цьому домі змінилося, — подумала Аомаме. — Навіть світло в кімнаті мало інше забарвлення. І звичайні рибки та акваріум, трохи недоречні в кімнаті з високою стелею, заповненою вишуканими старомодними меблями».

Якийсь час господиня не розтуляла рота. Підперши щоку рукою, що ліктем спиралася на бильце крісла, вона втупилася очима в простір коло Аомаме. Однак та розуміла, що там нема нічого особливого. Просто стара пані потребувала на чомусь тимчасово зупинити свій погляд.

— Пити хочеться? — тихим голосом запитала господиня.

— Ні, не хочеться, — відповіла Аомаме.

— Он там є чай з льодом. Якщо хочете, налийте собі в склянку й випийте.

Господиня показала рукою на сервісний столик поблизу дверей. На ньому стояв глечик чаю з лимоном і льодом, а поряд — три гранчасті склянки.

— Дякую, — сказала Аомаме. І, не змінюючи пози, чекала наступних слів.

Якийсь час господиня зберігала мовчанку. Мала що розповісти, та, можливо, побоювалася, що завдяки розкриттю факти стануть ще достовірнішими. А тому хотіла відкласти його хоч трохи на пізніше. На щось таке натякала її мовчанка. Вона зиркнула на акваріум поруч себе. Потім, ніби примирившись з неминучістю, нарешті глянула прямо в очі Аомаме. Краї її міцно стулених губ злегка свідомо піднялися.

— Вам Тамару розповів, що вівчарка, яка сторожила притулок, загинула незрозумілою смертю? — запитала господиня.

— Розповів.

— А після того зникла Цубаса.

Аомаме злегка насупилася.

— Зникла?

— Так. Можливо, серед ночі. Сьогодні вранці її вже не було.

Стуливши губи, Аомаме шукала потрібних слів. Але відразу не знаходила.

— Але ж… Минулого разу ви казали, що з нею завжди хтось спить. У тій самій кімнаті, заради обережності.

— Це правда. Однак, видно, ця жінка, як ніколи, міцно заснула й не помітила, що Цубаса зникла. Удосвіта Цубаси під ковдрою вже не було.

— Загинула вівчарка, а наступного дня зникла Цубаса-тян, — ніби для підтвердження, сказала Аомаме.

Стара пані кивнула.

— Поки що невідомо, чи ці дві події якось пов'язані. Та я думаю, що, можливо, між ними є певний зв'язок.

Аомаме безпричинно перевела погляд на акваріум. Те ж саме, ніби вслід за нею, зробила й господиня. Дві рибки, легенько помахуючи плавцями, безтурботно рухалися сюди-туди по ставку, зробленому зі скла. Літнє світло, дивовижно переламуючись у ньому, створювало ілюзію, ніби заглядаєш, у таємничу морську глибінь.

— Цих рибок я купила для Цубаси, — дивлячись на Аомаме, пояснювала господиня. — У торговельному кварталі Адзабу відбувалося невелике свято, і я повела на нього із собою Цубасу. Подумала, що перебування під замком шкодить її здоров'ю. Ясна річ, з нами був і Тамару. Там увечері ми й купили рибок разом з акваріумом. Здається, дівчина рибками дуже зацікавилася. Сидячи в кімнаті, цілими днями не відводила від них очей. Та коли вона зникла, я перенесла акваріум сюди. Сама тепер на них часто поглядаю. Просто так, знічев'я. Як це не дивно, здається, не можу на них надивитися. Досі я ні разу так зацікавлено на них не дивилася.

— А ви не здогадуєтеся, куди вона подалася? — спитала Аомаме.

— Ні, не здогадуюсь, — відповіла господиня. — Вона не має родичів, до яких могла б вирушити. Наскільки я знаю, в цьому світі їй нема де притулитися.

— А хтось силоміць її не забрав?

Стара пані, ніби відганяючи невидиму мушку, злегка нервово хитнула головою.

— Ні, вона просто звідси пішла. Ніхто не приходив і силоміць не забирав. Інакше навколишні жінки прокинулися б. У них і так сон неглибокий. Гадаю, що Цубаса сама вирішила піти. Тихенько спустилася сходами, відімкнула двері й вийшла надвір. Я так собі уявляю. Вівчарка не гавкала. Бо загинула напередодні вночі. Дівчина пішла, не переодягнувшись. У самій піжамі, хоча її одяг лежав у кімнаті. І, напевне, без грошей.

Аомаме ще більше скривилася.

— Сама, у піжамі?

Стара пані кивнула.

— Саме так. Власне, куди могла піти десятирічна дівчина, в самій піжамі й без грошей? Це виходить за межі здорового глузду. Однак я чомусь думаю, що в цьому нема чогось особливо ненормального. Мені тепер навіть здається, що сталося те, що мало статися. Тому її не шукаю. А тільки споглядаю рибок.

Господиня зиркнула на акваріум, а потім знову перевела погляд на Аомаме.

— Бо розумію, що марно її тут шукати. Вона вже недосяжна для мене.

Після таких слів стара пані перестала підпирати щоку рукою і повільно видихнула повітря, що в ній довго накопичувалося. Обидві руки поклала рівно на коліна.

— Однак чому вона пішла? — запитала Аомаме. — У притулку вона була в безпеці й, крім того, не мала куди йти.

— Причини я не знаю. Та мені здається, що смерть вівчарки стала своєрідним спусковим гачком. Відтоді, як вона до нас прибула, дуже полюбила вівчарку, а та надзвичайно до неї прихилилася. Між ними зав'язалися стосунки, як між нерозлучними друзями. А тому криваву, незрозумілу смерть собаки Цубаса сприйняла як страшний шок. Це ж природно. Бо всіх у притулку смерть страшно приголомшила. Однак зараз я думаю, що, можливо, жорстока смерть вівчарки була чимось схожим на послання, спрямоване дівчині.

— Послання?

— Мовляв, тобі не можна тут залишатися. Знаємо, що ти тут переховуєшся. Тобі треба звідси забиратися. Бо інакше з навколишніми людьми, можливо, станеться щось погане. От таке послання.

Пальці старої пані на коліні дрібно вистукували уявний час. Аомаме чекала продовження.

— Можливо, дівчина зрозуміла зміст послання й сама пішла звідси. І не тому, що хотіла піти. Мусила піти, хоча знала, що не має куди йти. Від такої думки мені стає нестерпно важко. Десятирічній дівчині довелось на таке зважитися.

Аомаме захотіла простягти свою руку до руки господині. Але передумала. Розмова ще не закінчилася. Господиня вела далі:

— Безперечно, для мене це був великий удар. Здавалось, ніби від мене відірвали частину тіла. Бо я мала намір офіційно її удочерити. Звісно, я усвідомлювала, що не все піде так легко. Розуміючи труднощі, ще більше цього прагла. Навіть якби я щось зробила неправильно, ніхто не міг би скаржитися на мене. Однак, правду кажучи, в такому віці ця невдача мене сильно підкосила.

— Але ж через певний час раптом одного дня Цубаса може повернутися. Бо без грошей і не має де дітися.

— Хочеться так думати, але такого, мабуть, не станеться, — сказала господиня монотонним голосом. — Їй десять років, але пішла вона звідси з власної волі. І сама назад не вернеться.

Сказавши «Вибачте», Аомаме встала, підійшла до сервісного столика біля дверей і налила чаю з льодом у синю гранчасту склянку. Горло особливо не пересохло, але їй хотілося зробити невеличку паузу. Повернувшись на диван, вона ковтнула чаю і поставила склянку на стіл.

— На цьому поки що припинимо розмову про дівчину, — сказала господиня, дочекавшись, коли Аомаме добре вмостилася на дивані. І ніби для зміни настрою випростала шию та міцно зчепила перед собою пальці обох рук. — Тепер поговоримо про «Сакіґаке» та її лідера. Я розкажу вам, що я про нього змогла дізнатися. Це найголовніше, заради чого я вас сьогодні сюди запросила. Звісно, кінець кінцем воно стосуватиметься і Цубаси.

Аомаме кивнула. Цього вона сподівалася.

— Як я вже казала, цього так званого лідера нам обов'язково треба прибрати. Коротко кажучи, спровадити на той світ. Як вам відомо, він має звичку ґвалтувати десятирічних дівчат. Дівчат, які ще не мали першого місячного. Щоб виправдати такий учинок, він використовує секту, для якої на свій розсуд придумав віровчення. Я провела, наскільки могла, докладне розслідування щодо цього. Доручила зробити його за певні гроші надійним людям. Це було нелегко. Довелося заплатити набагато більше, ніж я очікувала. У всякому разі, вдалося встановити імена чотирьох дівчат-підлітків, яких він досі зґвалтував. Одна з них — Цубаса.

Аомаме знову взяла склянку й ковтнула чаю. Він не мав смаку. Здавалось, у роті була вата, яка його повністю поглинула.

— Усіх подробиць ще не з'ясовано, але відомо, що принаймні двоє з них усе ще живуть у секті, — мовила господиня. — Кажуть, начебто вони виконують при ньому роль жриць. Перед звичайними вірними не показуються. Невідомо, вони з власної волі залишилися в секті чи не могли втекти й змушені там перебувати. Не з'ясовано також, чи лідер і тепер має з ними статевий зв'язок. У кожному разі, вони начебто живуть разом. Як одна сім'я. Вхід до його житла простим його прибічникам заборонений. Багато речей оточено таємницею.

Гранчаста склянка на столі почала пітніти. Господиня, зробивши паузу, перевела дух і розповідала далі:

— В одному нема сумніву: серед чотирьох перших жертв, кажуть, є власна дочка лідера.

Аомаме нахмурилася. М'язи на обличчі мимовільно ворухнулись і сильно скривилися. Вона хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі.

— Так. Вважають, що цей чоловік спершу зґвалтував власну дочку. Сім років тому, коли їй було десять років, — уточнила господиня.

Стара пані підняла слухавку внутрішнього телефону й наказала Тамару принести пляшку хересу й дві склянки. А тим часом обидві, зберігаючи мовчанку, давали лад своїм думкам. Тамару приніс на таці нову пляшку хересу й дві вишукані склянки з тонкого кришталю. Він поставив усе на стіл і, ніби скручуючи голову птахові, точними рухами відкоркував пляшку. Потім сміливо налив вина у склянки. Коли господиня кивнула, він уклонився і вийшов з кімнати. Не сказавши ні слова, безшумно.

«Ідеться не тільки про собаку», — подумала Аомаме. Тамару глибоко образило те, що з перед його очей зникла дівчина, якою господиня понад усе дорожила. Щоправда, не можна сказати, що він ніс за це відповідальність. Адже не мешкав у «Садибі плакучих верб», а звичайно, за винятком особливих обставин, приходив на роботу з власного дому, що містився на відстані десяти хвилин ходьби звідси. Загибель собаки й зникнення дівчини сталися вночі, коли він спав дома. А тому ніяк не міг перешкодити обом випадкам. Його робота полягала в тому, щоб охороняти господиню та її садибу, а не відповідати за безпеку притулку, що був по сусідству. А проте обидві події обернулися для нього особистим програшем і неприпустимою образою.

— Ви готові прибрати того чоловіка? — запитала господиня.

— Готова, — ясно відповіла Аомаме.

— Це нелегке завдання, — сказала стара пані. — Звичайно, я завжди доручаю вам непросту роботу. Та цього разу вона, здається, особлива. Я зробила все, що в моїх силах, але не можу гарантувати вам повної безпеки. Можливо, вас підстерігає більший, ніж будь-коли, ризик.

— Я це знаю.

— Як я вже казала, я не хочу посилати вас у небезпечне місце. Але, правду кажучи, цього разу іншого вибору нема.

— Я не проти, — відповіла Аомаме. — Не можна допустити, щоб той чоловік і далі жив на цьому світі.

Господиня взяла склянку й легенько потягувала херес. Потім знову хвильку поглядала на рибок.

— Я здавна звикла пити теплуватий херес літнього пообіддя. Пити у спеку холодне мені не до вподоби. Коли випиваю хересу, то лягаю й засинаю. Навіть не помічаю коли. А як прокидаюся, то спека трохи спадає. І тоді гадаю собі: от було б добре коли-небудь так померти. Випити трошки хересу влітку пополудні, непомітно заснути й більше не прокинутися.

Аомаме також узяла склянку й ковтнула хересу. Він їй не дуже подобався, але хотілося чогось випити. На відміну від чаю з льодом, цього разу смак трохи відчувався. Алкоголь сильно обпікав язика.

— Скажіть мені чесно, — сказала господиня, — ви боїтеся смерті?

Відповіді довелося чекати. Аомаме хитнула головою.

— Особливо не боюся. Якщо подивитися на те, як я живу.

На губах старої пані майнула усмішка. Здавалось, вона наче трохи помолоділа. Губи ожили. Можливо, розмова з Аомаме підбадьорила її. Або проявила свою дію невелика порція хересу.

— Однак, напевне, ви були в когось закохані, еге ж?

— Була. Але можливість реально поєднатися з цим чоловіком близька до нуля. А тому в разі смерті мої втрати будуть так само майже нульовими.

Господиня примружила очі.

— Ви вважаєте, що не зможете з ним зійтися. Конкретно з якоїсь причини?

— Особливої причини нема. Крім тієї, що я — це я.

— А зі свого боку ви не хочете якось вплинути на нього?

Аомаме хитнула головою.

— Для мене найголовніше те, що я щиро його прагну.

Стара пані якийсь час здивовано поглядала на Аомаме.

— Ви дуже ясно мислите.

— Мусила так робити, — відповіла Аомаме. І для годиться пригубила склянку з хересом. Без особливої охоти.

На хвилину в кімнаті запанувала тиша. Лілії і далі хилили свої голівки, а рибки плавали у заломленому літньому світлі.

— Можливо, станеться так, що ви опинитеся наодинці з «лідером» секти, — сказала господиня. — Це непросто, й потрібен час. Але врешті-решт я цього доб'юся. І тоді ви зможете зробити те, що завжди робили. Однак цього разу вам доведеться зникнути. Я допоможу зробити вам пластичну операцію. Теперішню роботу, звичайно, кинете й поїдете далеко звідси. Зміните прізвище. Залишите все, що мали досі. Станете іншою людиною. Звісно, за це ви отримаєте добру винагороду. А відповідальність за все інше я візьму на себе. Ви не проти?

— Як я вже казала, мені нічого втрачати. Ні робота, ні прізвище, ні життя в Токіо не мають для мене особливого значення. Я не заперечую, — відповіла Аомаме.

— І обличчя зміниться.

— Стане гарнішим?

— Якщо, звісно, забажаєте, це можна зробити, — серйозно відповіла стара пані. — Змінити обличчя можна за вашим бажанням, але, звичайно, до певної міри.

— При такій нагоді я хотіла б зробити пластичну операцію для збільшення грудей.

Господиня кивнула.

— І це, можливо, непогана ідея. Так би мовити, для обману людей.

— Та це я пожартувала, — сказала Аомаме. І полагідніла на обличчі. — Я не гордовита й обійдуся теперішніми грудьми. Бо їх легко носити й не доведеться купувати нової білизни.

— Я куплю вам те, що вам до вподоби.

— І знову ви жартуєте, — сказала Аомаме.

Господиня усміхнулася.

— Тоді вибачте. Бо ви не звикли жартувати.

— Я не проти пластичної операції, — сказала Аомаме. — Досі я не думала про неї, а тепер не маю підстав заперечувати. Обличчя мені здавна не подобається, та й нема людини, якій би воно особливо припало до душі.

— Тоді ви друзів утратите.

— Та я не знаю людей, яких могла б назвати друзями, — відповіла Аомаме. І раптом згадала про Аюмі. «Якби я, нічого не сказавши, несподівано зникла, то, можливо, Аюмі засмутилася б. Або ж почувалася б зрадженою», — подумала вона. Але ж від самого початку назвати Аюмі подругою не мала підстав. Бо подружитися з жінкою-поліцейським — це надто небезпечна дорога.

— Я мала двох дітей, — сказала стара пані. — Сина й молодшу за нього на три роки дочку. Дочка померла. Як я вже казала, вкоротила собі життя. Дітей у неї не було. Син через різні обставини тривалий час зі мною не знаходив спільної мови. І тепер майже не розмовляє. Маю трьох онуків, але вже давно з ними не зустрічалася. Та якби я померла, то більшість мого майна успадкував би син та його діти. Майже автоматично. Останнім часом, на відміну від минулого, заповіт не має особливої сили. Та поки що в моєму особистому розпорядженні досить багато грошей. Тож якщо ви впораєтеся із поставленим завданням, то я хотіла б заповісти їх вам. Та не зрозумійте мене неправильно: я не збираюся купувати вас за гроші. Просто хочу сказати, що сприймаю вас як власну дочку. Думаю собі: от би мені таку справжню дочку!

Аомаме незворушно дивилася на господиню. А та, ніби щось згадавши, поставила склянку на стіл. Обернулась і глянула на яскраві пелюстки лілій. Понюхала їхній густий аромат і знову перевела погляд на співрозмовницю.

— Як я вже казала, я збиралася удочерити Цубасу. Але врешті-решт утратила її. Не змогла стати їй опорою. Склавши руки, прогледіла її зникнення серед темної ночі. Тож цього разу не хочу посилати вас у надзвичайно небезпечне місце. Справді не хочу цього робити. Та, на жаль, поки що не бачу іншого способу досягнення мети. Іншої реальної заміни вам не можу знайти.

Аомаме мовчки уважно слухала. Коли господиня замовкла, із-за скляних дверей долинуло виразне пташине щебетання. Та через хвильку птахи кудись полетіли.

— Того чоловіка будь-що треба прибрати, — сказала Аомаме. — Тепер це найголовніше. Я глибоко вам вдячна за те, що дорожите мною. Ви знаєте, що з певних причин я покинула батьків. Так само в дитячі роки вони покинули мене. Мені довелося піти у світ, не знаючи батьківської ласки. Щоб вижити, мусила пристосуватися до таких обставин. Це було нелегко. Іноді почувалася відщепенкою. Беззмістовною, брудною. Тому дякую вам за ваші добрі слова. Однак змінювати своє мислення і життя вже трохи запізно. Та от з Цубасою не все ще втрачено. Її ще можна врятувати. Не зневіряйтеся. Не втрачайте надії і поверніть її назад.

Стара пані кивнула.

— Можливо, я неправильно висловилася. Звісно, я не відмовляюся від Цубаси. Хоч би там що, маю намір докласти всіх зусиль, щоб повернути її. Та, як самі бачите, я зараз страшно втомилася. Знесилилася через те, що не змогла стати їй опорою в житті. Потрібен якийсь час для того, щоб набратися нової енергії. А може, я надто постаріла? Може, ніколи вже сили до мене вдруге не повернуться?

Аомаме встала з дивана, підійшла до господині й потиснула її тонку випещену руку.

— Ви — надзвичайно цілеспрямована й сильна людина. Сильніша за будь-кого. Зараз ви тільки занепали духом і втомилися. Вам треба лягти й відпочити. А коли прокинетесь, знову станете такою ж бадьорою, як колись.

— Дякую, — сказала господиня й потиснула руку Аомаме. — Справді, мені варто трохи поспати.

— Дозвольте попрощатися, — мовила Аомаме. — Чекаю від вас дзвінка. А я тим часом готуватимусь. Щоправда, речей у мене небагато.

— Не беріть нічого зайвого, що завадило б вільно переміщатися. Бо якщо чогось не вистачатиме, я негайно роздобуду.

Відпустивши руку господині, Аомаме встала.

— Відпочивайте. Усе буде добре.

Стара пані кивнула. І, сидячи в кріслі, заплющила очі. Аомаме ще раз глянула на акваріум, вдихнула запах лілій і залишила вітальню з високою стелею.

На виході її чекав Тамару. Була п'ята, але сонце все ще стояло на небі високо й зовсім не втратило свого тепла. Його чорні, з кордовської шкіри, туфлі, як завжди ретельно начищені, виблискували в сонячному промінні. По краях неба, ніби ховаючись від сонця, видніли білі літні хмари. До кінця дощового сезону було надто далеко, але останні дні скидалися на літні. З дерев у саду долинало не дуже голосне сором'язливе сюрчання цикад, яке, однак, надійно віщувало настання літа. Як завжди, світ дотримувався заведеного порядку. Цикади сюрчали, літні хмари пливли по небу, а на туфлях Тамару не було жодної плямки. Однак для Аомаме чомусь здалося новим, що світ залишається таким незмінним.

— Тамару-сан, — звернулася вона до нього, — можна з вами трошки поговорити? Маєте час?

— Можна, — відповів Тамару з незворушним обличчям. — Маю час. Бо частина моєї роботи полягає в тому, щоб гаяти час. — Він сидів на садовому стільці біля дверей. Аомаме сіла на сусідньому кріслі. Заслонені довгим піддашшям від сонця, вони обоє опинилися в прохолодному затінку. Пахло свіжою травою.

— Уже літо, — сказав Тамару.

— І цикади почали сюрчати, — мовила Аомаме.

— Цього року вони засюрчали трохи раніше, ніж завжди. Цей квартал знову стане шумним від їхнього сюрчання. Аж вуха болітимуть. Так само як тоді, коли я зупинявся у місті поблизу Ніагарського водоспаду. Такий шум тривав безперервно від ранку до вечора. Здавалося, сюрчить мільйон маленьких і великих цикад.

— Ви побували біля Ніагарського водоспаду?

Тамару кивнув.

— То було найнудніше місто у світі. Я пробув там сам-один три дні й нічого іншого не міг робити, а тільки слухав шум водоспаду. Шум був такий гучний, що я навіть не міг книжки читати.

— І що ж ви там три дні робили?

Тамару не відповів. Тільки легенько хитнув головою.

Якийсь час вони обоє слухали неголосне сюрчання цикад.

— Маю до вас одне прохання, — сказала Аомаме.

Тамару начебто зацікавився, адже Аомаме не мала звички щось просити.

— Трошки незвичне прохання, — вела вона далі. — Було б добре, якби воно не здалося вам неприємним.

— Не знаю, чи зможу вам допомогти, але радо послухаю. В усякому разі, як вихована людина я не вважаю неприємним жіноче прохання.

— Мені потрібен пістолет, — по-діловому сказала Аомаме. — Такого розміру, щоб уміщався в сумочку. З малою віддачею, але з достатньою руйнівною силою і надійними технічними даними. Але тільки не перероблена модель пістолета або копія філіппінського виробництва. Для одноразового використання. Бажано також один патрон.

Запала мовчанка. Увесь цей час Тамару не відводив очей від Аомаме ні на міліметр.

— В цій країні закон забороняє звичайним громадянам мати пістолет. Ви це знаєте? — підкреслено поволі запитав Тамару.

— Звичайно.

— Хочу, щоб ви знали: мене досі ні разу не притягали до кримінальної відповідальності, — сказав Тамару. — Інакше кажучи, я не мав судимості. Можливо, коли-небудь і порушував закон. Не заперечую. Та якщо спиратися на документи, то я — нормальний громадянин. Абсолютно чистий, бездоганний. Я — «голубий», але це не суперечить закону. Справно сплачую податок. Беру участь у виборах. Хоча кандидат, за якого голосую, ніколи не виходив переможцем. Учасно й повністю сплачую штраф за порушення правил паркування. За останніх десять років поліція ні разу мене не затримувала за перевищення швидкості. Застрахований на випадок хвороби. Послуги «NHK» оплачую з банківського рахунку. Маю кредитні картки «American Express» та «Master Card». Я цього не збираюся робити, та якби хотів, то міг би взяти позику з виплатою впродовж тридцяти років на будівництво власного дому. І таке становище мене особисто постійно тішить. А ви таку цілком нормальну людину, яку можна назвати фундаментом суспільства, просите роздобути пістолет. Ви це розумієте?

— А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?

— Так, справді, я це чув.

— Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.

Тамару щось тихо прогугнявив. Здавалось, насилу приглушено зітхнув.

— Якби я був спроможний роздобути те, що ви просите, то резонно запитав би: а кого, власне, ви збираєтеся вбивати?

Аомаме спрямувала вказівний палець на скроню.

— Можливо, себе.

Якийсь час Тамару незворушно поглядав на її палець.

— А з якої причини? — запитав би я.

— Бо не хочу, щоб мене спіймали. Смерті не боюся. Опинитися у в'язниці страшенно неприємно, але, гадаю, допустимо. А от потрапити до рук невідомих типів і зазнати катування — це мені понад силу. Бо я побоююсь назвати чиєсь ім'я. Розумієте, що маю на увазі?

— Здається, розумію.

— Я не збираюся нікого вбивати й нападати на банк. А тому великого напівавтоматичного двадцятизарядного пістолета не потребую. Годиться компактний, з малою віддачею.

— Але ж можна вибрати отруту. Набагато практичніше, ніж володіти пістолетом.

— Поки вийму і вип'ю отруту, пройде час. А коли мені запхають руку в рот перед тим, як я розкушу капсулу, то вже не ворухнуся. А от стримуючи супротивника пістолетом у руках, я зможу робити все, що задумала.

Тамару замислився над сказаним. Його права брова трохи піднялася.

— По змозі я не хотів би вас утратити, — сказав Тамару. — Ви мені більше за інших подобаєтеся. Одним словом, особисто.

Аомаме ледь-ледь усміхнулася.

— Як жінка?

Не змінюючись на обличчі, Тамару відповів:

— І чоловік, і жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.

— Безперечно.

— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.

— Байдуже, — сказала Аомаме.

Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.

— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.

— Дякую. Можливо, наступна робота буде останньою. І я вже не побачуся з вами, Тамару-сан.

Тамару розкрив обидві руки й повернув долоні догори — так наче стояв посеред пустелі й чекав, коли випаде дощ. Але нічого не сказав. Долоні були великі й товсті, подекуди зі шрамами й здавалися не частиною організму, а скоріше велетенського механізму.

— Страшно не люблю прощатися, — сказав він. — Бо навіть не мав нагоди попрощатися з рідними батьками.

— Вони померли?

— Не знаю, чи живуть чи померли. Я народився на Сахаліні за рік до кінця війни. Тоді південна його частина належала Японії і мала назву Карафуто, але влітку 1945 року була окупована радянськими військами, а мої батьки стали полоненими. Батько, здається, працював у порту. Більшість цивільних японських полонених невдовзі репатріювали на батьківщину, та позаяк мої батьки були корейцями, присланими на роботу, то до Японії їх не повернули. Японський уряд відмовився їх приймати під тим приводом, що вихідці з Корейського півострова перестали бути громадянами Великої Японії. Страшна, жорстока історія. Якби батьки хотіли, то могли б повернутися до Північної, але не до Південної Кореї. Бо СРСР тоді не визнавав Південної Кореї. Мої батьки родом з рибальського села поблизу Пусана і не хотіли їхати до Північної Кореї, де не мали жодних родичів або знайомих. Мене малого довірили японським репатріантам, що перебралися на Хоккайдо. У той час на Сахаліні була велика скрута з продовольством, а ставлення радянських військ до полонених — жахливе. Батьки, які, крім мене, мали інших малих дітей, не могли там і мене втримувати. Видно, вирішили спочатку мене самого переправити на Хоккайдо, а потім зустрітися знову. А може, просто хотіли скористатися доброю нагодою, щоб позбутися зайвого тягаря. Подробиць я не знаю. У всякому разі, ми більше не зустрілися. Можливо, батьки й досі перебувають на Сахаліні. І ще не вмерли.

— Ви нічого про них не пам'ятаєте?

— Нічогісінько. Бо коли ми розлучилися, мені не було й року. Спочатку мене виховувало японське подружжя, а потім влаштувало в сиротинець, що містився в гірському передмісті Хакодате. Очевидно, воно не мало засобів, щоб мною опікуватися. Сиротинцем управляла католицька організація. Там жилося нелегко. Після війни було безліч сиріт, не вистачало харчів і тепла. Щоб вижити, доводилося багато чого робити. — Тамару зиркнув на тилову сторону правої руки. — Там як усиновлена дитина я формально дістав японське громадянство та японське прізвище Кеньїті Тамару. Пам'ятаю, що моє справжнє прізвище Пак. Корейців з такими прізвищами так багато, як зірок на небі.

Аомаме й Тамару сиділи поряд і слухали сюрчання цикад.

— Треба обзавестись новим собакою, — сказала Аомаме.

— Так само радить мадам. У домі потрібен новий сторожовий пес. Та поки що нема настрою це робити.

— Я розумію ваш настрій. Та все одно бажано шукати. Зрештою, я не маю права комусь щось радити.

— Я пошукаю, — сказав Тамару. — Потрібен тренований сторожовий пес. Постараюсь якомога швидше зв'язатися із собакознавцями.

Аомаме подивилася на годинник і встала. До заходу сонця ще залишався певний час, але на небі вже проглядали ознаки надвечір'я. До небесної блакиті почав домішуватися інший відтінок. Сп'яніння від хересу ще не вивітрилося. Цікаво, чи господиня спить?

— Ось як висловився Чехов, — повільно піднімаючись, сказав Тамару. — Якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити.

— І що це означає?

Тамару стояв навпроти Аомаме, вищий від неї лише на кілька сантиметрів.

— Що у п'єсі треба обходитися без зайвої декорації. Якщо в ній буде пістолет, то рано чи пізно він має вистрелити. Чехов любив писати твори так, щоб уникати непотрібних прикрас.

Аомаме поправила рукав сукні й повісила сумку на плече.

— І це вас непокоїть? Якщо на сцені з'явиться пістолет, то обов'язково колись вистрелить?

— Якщо Чехов має рацію.

— А тому ви не хочете давати мене пістолета?

— Бо це небезпечно й протизаконно. Крім того, Чехов — письменник, який заслуговує довіри.

— Але ж ідеться не про п'єсу, а про реальний світ.

Тамару примружив очі й не відривав погляду від Аомаме. Потім повільно сказав:

— Та хто це знає?

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка