Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка10/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16

Розділ 14

(про Тенґо)

Переданий пакет

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала Фукаері. — Нам удвох треба ще раз поїхати до котячого міста.

— Тебе обійняти? — спитав Тенґо.

— Ви не хочете цього робити, — без запитальної інтонації спитала Фукаері.

— Та не в цьому річ. Бо просто… не знаю, як і сказати… не розумію, для чого це.

— Щоб зробити очищення, — монотонним голосом відповіла дівчина. — Ідіть сюди й обніміть мене. Одягніть на себе піжаму й погасіть світло.

Послухавшись її, Тенґо загасив лампу, що висіла під стелею. Роздягнувся і накинув на себе піжаму. «Цікаво, коли востаннє я її прав?» — переодягаючись, подумав він. Позаяк не міг пригадати, то, напевне, досить давно. Але, на щастя, вона нічим не пахла. Загалом Тенґо не дуже пітнів. Але вважав, що піжаму треба прати частіше. У цьому непевному житті будь-коли може щось статися. Тож старанно випрана піжама тоді стане у пригоді.

Він заліз у ліжко й несміливо обхопив Фукаері рукою. Дівчина поклала голову на його правицю. І стишилася, немов створіння, що готується до зимової сплячки. Її тепле тіло було м'яким, безборонним.

Грім знову подужчав. Тепер і дощ почав іти. Ніби шаленіючи від злості, його косі струмені безперервно періщили віконні шибки. Повітря, здавалось, гусло, а світ чимдуж наближався до свого похмурого кінця. Напевне, таке відчуття було й тоді, коли стався світовий потоп. Під час такої негоди й парі носорогів, і парі левів, і парі пітонів довелося чимало витерпіти, перебуваючи в тісному Ноєвому ковчегу. Бо їхні життєві звички сильно різнилися, а вони не мали кому поскаржитися, до того ж чужі запахи їх дратували.

Слово «пара» нагадало Тенґо про Сонні й Шер. Однак рішення посадити їх у Ноїв ковчег, щоб представляти людську пару, навряд чи можна було назвати правильним вибором. Для такої ролі, напевне, набагато краще підійшла б інша пара.

Обіймаючи в ліжку Фукаері, одягнену в його піжаму, Тенґо перебував у дивному настрої. Йому навіть здавалося, ніби обіймає частину самого себе. Як істоту з розділеним тілом і кров'ю, але однаковим запахом і спільною свідомістю.

Він уявив собі, що замість Сонні й Шер обрали його з Фукаері в ролі людської пари й посадили на Ноїв ковчег. Але і їх не можна було назвати підходящим зразком такої пари, яка представляла б людство. «Узагалі, як не крути, те, як ми оце зараз обіймаємося в ліжку, важко назвати зразковим», — подумав він і вже не міг заспокоїтися. І, перемикаючись на інше, уявив собі, як у Ноєвому ковчегу дружно живуть Сонні й Шер з пітонами. Зовсім беззмістовна гра уяви, але завдяки їй Тенґо вдалося хоч трохи зняти напруження.

Фукаері, перебуваючи в обіймах Тенґо, не ворушилась і не говорила. Мовчав і він. Навіть обіймаючи її в ліжку, майже не відчував статевого потягу. Для Тенґо статевий потяг був насамперед продовженням спілкування. Тому прагнути його без можливості спілкування вважав недоречним. Загалом він також розумів, що й вона не хоче цього від нього. Йому хотілося чогось іншого, а чого — не знав.

Та незалежно від того, яка була мета, обіймати вродливу сімнадцятирічну дівчину не було чимось особливо неприємним. Іноді її вухо торкалося його щоки. Її теплий подих відчувався на його шиї. Її груди, порівняно з тендітним тілом, здавалися великими й твердими. Їхню пругкість Тенґо намацав над самим животом. Її шкіра чудово пахла. Такий особливий життєвий запах випромінює лише організм на стадії формування. Запах розпущеної в розпал літа квітки, вкритої вранішніми росинками. Схожі пахощі йому траплялися колись по дорозі до початкової школи.

«Тільки не треба ерекції, — подумав Тенґо. Бо тоді вона одразу зрозуміє. А він опиниться у трохи незручному становищі. Якими словами й ходом думок пояснить сімнадцятирічній дівчині, що випадково збудився, хоча не відчував безпосереднього статевого потягу. Але, на щастя, ерекції ще не було. І жодних її ознак. — Перестану думати про запах. Треба повернути думки на речі, ніяк не пов'язані із сексом».

Тенґо знову якийсь час думав про стосунки Сонні й Шер з парою пітонів. Чи матимуть вони спільну тему для розмови? Якщо матимуть, то яку? Співатимуть разом пісні? А коли пізніше уявлення про ковчег під час бурі вичерпалося, Тенґо взявся подумки множити тризначні числа. Він часто так робив, коли займався сексом із заміжньою подругою. Завдяки цьому затримував момент виверження сімені, до чого подруга ставилася дуже строго. А от чи це могло мати якийсь вплив на те, щоб зупинити ерекцію, він не знав. Але краще щось робити, ніж нічого. Треба щось робити.

— Я не проти, якщо підніметься, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері.

— Не проти?

— У цьому нема нічого поганого.

— Нема нічого поганого, — повторив Тенґо її слова. «Як учень початкової школи на уроці статевого виховання», — подумав він. В ерекції немає нічого соромного й поганого. Але, звісно, треба вибирати підходящий час і місце.

— Значить, уже почалося очищення? — спитав Тенґо, щоб перемінити тему розмови.

Дівчина на це не відповіла. Здавалось, її маленькі чарівні вуха намагалися щось розчути крізь перекоти грому. Це Тенґо розумів. Тому вирішив більше нічого не казати. Перестав перемножувати й тризначні числа. «Якщо Фукаері не проти, то чому б йому не підніматися?» — подумав Тенґо. Та його прутень не виявляв ознак ерекції, а занурився у трясовиння спокою.

— Мені так подобається твій пісюн, — сказала заміжня подруга. — І формою, і кольором, і розміром.

— А от мені не дуже, — заперечив Тенґо.

— Чому? — тримаючи в руці його м'якого прутня, немов сонну домашню тваринку, й оцінюючи його вагу, спитала вона.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Мабуть, тому, що я його не вибирав.

— Дивак, — сказала подруга. — Дивно міркуєш.

Це була дуже давня розмова. Подія, що сталася ще до всесвітнього потопу, коли Ной рятувався на ковчегу.

Фукаері спокійно, ритмічно дихала теплом у шию Тенґо. У тьмяному зеленому світлі електронного годинника й поодиноких спалахів блискавки, що нарешті почалися, він розглядав її вухо, яке здавалося йому схожим на м'яку таємничу печеру. «Якби вона була моєю коханкою, я невтомно його цілував би, — думав Тенґо. — Під час сексу, занурившись в її лоно, приклав би губи до цього вуха, легенько покусував би, лизав би язиком, дихав на нього й нюхав би». Та робити це зараз він не хотів. Його ситуативне уявлення спиралося на чисте припущення — мовляв, якби вона була коханкою, то так зробив би. З морального погляду він не мав чого соромитися. Можливо.

Однак, незалежно від того, чи це морально, чи ні, йому не треба про це думати. Його прутень, здавалось, прокинувся із спокійного сну в трясовинні від постукування пальцем по спині. Позіхнув, неквапливо підвів голову й почав твердіти. І немов яхта, що відкрила свої вітрила постійно сприятливому північно-західному вітру, беззастережно досяг повної ерекції. Унаслідок цього мимоволі торкнувся попереку Фукаері. Тенґо подумки глибоко зітхнув. Відколи зникла заміжня подруга, він понад місяць не займався сексом. Напевне, причина в цьому. Треба було й далі перемножувати тризначні числа.

— Не хвилюйтеся, — сказала Фукаері. — Це ж природно, що піднявся.

— Дякую, — відказав Тенґо. — Але, можливо, карлики звідкись стежать.

— Нічого не зможуть зробити, навіть якщо стежитимуть.

— От і добре, — неспокійним голосом сказав він. — Та коли подумаю, що стежать, чомусь хвилююся.

Знову грім розпанахав небо так, наче розривав стару штору, й несамовито заторохтів віконними шибками. Здавалося, вони справді збиралися розбити вікна. Може, скло от-от таки розлетиться. Алюмінієва рама була міцна, але якщо такий лютий струс триватиме й далі, то вона навряд чи довго витримає. Великі краплі дощу й далі обстрілювали шибки, наче мисливський дріб оленя.

— Схоже, що грім майже не перемістився, — сказав Тенґо. — Зазвичай він так довго не триває.

Фукаері глянула на стелю.

— Ще якийсь час нікуди не піде.

— Скільки?

Фукаері на це не відповіла. Залишившись без відповіді і з безцільною ерекцією, Тенґо й далі боязко обіймав дівчину.

— Ще раз поїдемо до котячого міста, — сказала вона. — Тому треба заснути.

— Та хіба можна як слід заснути, коли так гримить і ще немає дев'ятої? — занепокоєно спитав він.

Тенґо подумки складав рівняння. Складне довге рівняння, розв'язок якого вже знав. Завдання полягало в тому, щоб прийти до нього якнайскоріше й найкоротшим шляхом. Він змусив мозок швидко працювати. Безбожно напружував його. Однак ерекція не припинялася. А навпаки, здавалось, зростала.

— Можна, — сказала Фукаері.

Сталося так, як вона сказала. У несамовиту безперервну зливу, серед перекотів грому, що стрясав будинок, з неспокоєм на душі й сильною ерекцією Тенґо все-таки непомітно заснув. Хоча зовсім не думав, що така річ можлива…

«Все перемішалося, — подумав він перед тим, як заснути. — Найкоротший спосіб розв'язання задачі треба якось знайти. Час для цього обмежений. А аркуш для письмової відповіді невеликий». Годинник чесно відмірював час: тік-так, тік-так, тік-так.

Тенґо незчувся, як помітив, що став голим. Як і Фукаері. На ній не було нічого. Її груди мали вигляд привабливих досконалих півкуль. Бездоганних. Вони були не надто великими, все ще м'якими, такими, що поволі намагаються досягти довершеності. Хоч і були вже великими, але, здавалось, майже не відчували впливу земного тяжіння. Обидві стирчали красиво догори. Немов нові паростки лози, що прагнуть сонячного світла. Потім він помітив, що лобок у неї безволосий. Там, де мало бути волосся, видніла гладка біла шкіра, яка ще більше підкреслювала беззахисність дівчини. Між ногами прозирало її лоно, що здавалось таким же щойно створеним, як і вухо. Можливо, й справді його недавно зроблено. «І вухо, й лоно дуже схожі між собою», — подумав Тенґо. Звернені вгору, вони наче до чогось дослухалися. Скажімо, до ледве чутного далекого дзвону.

Лежачи навзнак, Тенґо дивився у стелю. Фукаері сиділа на ньому верхи. Його ерекція все ще не припинялася. Не перестав гуркотіти й грім. І доки він торохтітиме? Так можна й небо розірвати на частини. І ніхто не зможе його після того полагодити.

«Я спав, — пригадав Тенґо. — Заснув з ерекцією. І досі залишаюся в такому стані. Невже ерекція тривала й під час сну? Чи, може, відновилася, коли прокинувся? Як другий, скажімо, кабінет міністрів. Цікаво, як довго я спав? Та, зрештою, яке це має значення? У всякому разі ерекція зараз триває (незалежно від того, переривалася вона чи ні) й немає ознак, що зупиниться. Ніщо не допоможе її зупинити — ні Сонні й Шер, ні перемножування тризначних чисел, ні складна математична задача».

— Я не проти, — сказала Фукаері. Розкривши ноги, вона притиснулася своїм щойно створеним лоном до живота Тенґо. Здавалось, зовсім цього не соромилася. — Нема нічого поганого в тому, якщо підніметься.

— Я не можу рухатися, — мовив Тенґо. І це була правда. Намагався підвестись, але не міг ворухнути й пальцем. Відчував вагу тіла Фукаері й свою ерекцію. Але, здавалось, задерев'янів, ніби чимось прив'язаний.

— Рухатися не треба, — сказала Фукаері.

— Треба. Бо це моє тіло, — заперечив Тенґо.

Фукаері нічого на це не відповіла.

Тенґо сумнівався, чи взагалі його слова у вигляді звуку стрясають повітря. М'язи навколо рота ворушились, як він задумав, але не був певен, що слова формуються. Він начебто хотів щось передати Фукаері. Однак їхнє спілкування скидалося на невиразну розмову по міжміському телефону. Принаймні Фукаері зуміла не почути того, чого не треба чути. А от Тенґо не зумів.

— Не турбуйтесь, — сказала дівчина й поволі сповзла тілом униз. Було ясно, що означає такий рух. В її очах проглянуло небачене досі світло.

Тенґо навіть не думав, що в такому її маленькому, щойно створеному лоні поміститься його дорослий прутень. Великий і твердий. Напевне, буде боляче. Але Тенґо незчувся, як зрозумів, що він уже всередині Фукаері. Без жодного опору. На обличчі дівчини в той момент нічого не змінилося. Тільки трохи порушилося дихання й протягом п'яти-шести секунд злегка змінився ритм руху грудей униз-угору. Все інше залишалося природним, звичним, буденним.

Злившись в одно, вони завмерли. Тенґо все ще не міг ворухнути тілом, а Фукаері, випрямившись, немов громовідвід, сиділа непорушно на ньому зверху. Розтуливши рота, ледь-ледь ворушила тремтливими губами. Намагалася знайти якісь слова. Здавалось, у такій позі вона чогось очікувала.

Тенґо опанувало глибоке безсилля. Хоча незабаром могло щось статися, він не знав, що саме, й власною волею не міг цього контролювати. Відчуття пропали. Ворушитися він не міг. І тільки прутень, щоправда, не відчуттям, а чимось близьким до ідеї, сповіщав, що Тенґо в лоні Фукаері. Сповіщав, що ерекція повна. «Мабуть, треба скористатися презервативом? — занепокоївся він. — Біда, якщо вона завагітніє». Заміжня подруга щодо цього була надзвичайно строгою. І Тенґо до цього призвичаївся.

Він намагався щосили думати про щось інше, але не зумів. Навколо панував хаос, в якому час, здавалося, спинився. Але ж цього не могло бути. У принципі. Мабуть, час став нерівномірним. Загалом довго протікав з певною швидкістю, а в окремо взятий проміжок, можливо, змінив свій плин. У період такого його локального сповільнення послідовність подій та їхня імовірність не мають жодної вартості.

— Тенґо-кун, — сказала Фукаері. Вона вперше зверталася до нього по імені. — Тенґо-кун, — повторила ще раз, ніби тренувалася вимовляти іноземні слова. «Чого це вона назвала мене по імені?» — здивувався Тенґо. Потім Фукаері, поволі нагнувшись, наблизилася до його обличчя й поцілувала в губи. Напіврозтулені губи розкрилися, і її м'який, з приємним запахом язик проник у його рот, наполегливо шукаючи там закарбований таємничий код — невисловлені слова. Язик Тенґо підсвідомо відповів їй тим же. Так, щойно пробудившись від зимової сплячки й розшукавши по запаху у весняній траві одне одного, жадібно горнуться молоді змії.

Після того Фукаері стиснула ліву руку Тенґо своєю правицею. Міцно, обхопивши всю її своїми пальцями. Її маленькі нігті вп'ялися в його долоню. Скінчивши жагучий поцілунок, вона розігнулась і сказала:

— Заплющіть очі.

Тенґо слухняно заплющив обидва ока. І тоді перед ним відкрився дуже глибокий темнуватий простір, який наче доходив до самого центру земної кулі. У цей простір просочувалося світло, схоже на надвечір'я. Приємне, дороге серцю надвечір'я, що настало після довгого-предовгого дня. Було видно, як у цьому світлі плавало безліч дрібних цяток. Можливо, порошинок. Квіткового пилу або чогось іншого. Невдовзі глибокий простір поволі звузився. Світло стало яскравішим, і поступово з напівтемряви проступили навколишні предмети.

І тоді раптом Тенґо незчувся, як опинився в аудиторії початкової школи. В справжній час, у справжньому місці. Справжнім було світло і він, десятирічний підліток. Він справді вдихав тамтешнє повітря, відчував запах лакованої деревини й крейди на ганчірці, якою витирають класну дошку. В аудиторії було тільки їх двоє — він і дівчина. Інших школярів не було видно. Вона цією випадковою нагодою вміло скористалася. А може, давно її очікувала. В усякому разі, простягнувши свою руку, дівчина стискала його ліву руку. Її зіниці пильно вдивлялися в його очі.

Йому в роті пересохло. Зникла вся волога. Оскільки ця подія була такою несподіваною, то він не здогадувався, що робити й що казати. Лише стояв, коли дівчина стискала його руку. Потім під поясом він відчув легкий, але глибокий біль, якого досі не зазнавав. Біль з'явився так само, як шум моря, що докотився здалека. І в цю ж мить до його вух долинули реальні звуки. Дитячі крики, що виривалися з відчинених вікон. Удари бити по софтбольному м'ячику. Різкий викрик дівчинки з молодшого класу, яка на щось скаржилася. Звуки старовинної флейти, на якій хтось тренувався виконувати мелодію пісні «Квіти й трави в саду».[15] Це сталося після уроків.

Тенґо хотів стиснути її руку так само, як вона його. Але не мав сили. Видно, рука в неї була набагато сильнішою. Водночас він не міг рухатися так, як хотів. Хтозна-чому не годен був і пальцем ворухнути. Почувався ніби закованим у кайдани.

«Схоже, час зупинився», — подумав Тенґо. Він спокійно дихав і прислухався до власного дихання. Шум моря не стихав. Раптом реальні звуки зникли. А біль під поясом набрав іншої, конкретнішої форми. До нього долучилося особливе оніміння. Як дрібні порошинки, воно перемішалося з гарячою кров'ю і завдяки роботі серця — цього своєрідного ковальського міха — слухняно розійшлося кровоносними судинами по всьому тілу. У грудях утворилося щось схоже на густу хмаринку, яка змінила ритм дихання і посилила серцебиття.

«Напевне, колись пізніше я сам зрозумію зміст і мету цієї події, — подумав Тенґо. — Тому треба якомога точніше й виразніше запам'ятати її». Поки що він — лише десятирічний підліток, який може похвалитися тільки математичними здібностями. Перед його очима нові двері, але він не знає, що його очікує за ними. Він знав, що безсилий, недосвідчений, емоційно неврівноважений і досить боязливий. Та й дівчина не сподівалася на повне розуміння. Вона тільки хотіла донести до Тенґо свої почуття й передала йому пакет у маленькій твердій коробці, обгорнутій чистим папером і міцно зав'язаній стрічкою.

«Цього пакета не треба зараз відкривати, — мовчки давала зрозуміти вона. — Відкриєш, коли настане відповідний час. Зараз досить узяти його».



«Вона вже багато чого знає», — подумав Тенґо. А він — ні, не знає. На цьому новому полі вона захопила ініціативу. Там були нові правила, нові фініші й нова динаміка. Тенґо не мав про це жодного уявлення. А вона знала.

Невдовзі дівчина відпустила його руку й мовчки, не обертаючись, квапливо покинула аудиторію. Тенґо залишився сам-один. Крізь відчинене вікно долинали дитячі голоси.

Наступної миті він відчув, що вивергає сім'я. Бурхливе виверження тривало досить довго. «Де саме я вивергнув?» — думав він розгублено. У шкільній аудиторії після уроків це було недоречно. Просто жах, якби хтось це побачив! Ні, це була не аудиторія. Отямившись, Тенґо збагнув, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Він цього не хотів робити. Але зупинитись уже не міг. Усе відбувалося в непідвладній йому сфері.

— Не турбуйтесь, — трохи згодом, як завжди, одноманітним голосом сказала Фукаері. — Я не завагітнію. Бо в мене нема місячного.

Розплющивши очі, Тенґо глянув на неї. А вона, все ще сидячи на ньому верхи, дивилася вниз. Перед його очима видніла пара її грудей ідеальної форми, що піднімалися й опускалися в ритм із спокійним регулярним диханням.

«Це була поїздка до котячого міста? — хотів запитати Тенґо. — Власне, де воно?» Він спробував висловити це запитання словами, але м'язи навколо рота не ворушилися.

— Вона була потрібною, — ніби прочитавши його думки, сказала Фукаері. Її відповідь була лаконічною. І водночас ніякою. Як завжди.

Тенґо знову заплющив очі. Він поїхав туди й, вивергнувши сім'я, знову повернувся сюди. І еякуляція, і сім'я були справжніми. Якщо Фукаері сказала, що це було потрібне, то, можливо, вона має рацію. Організм задерев'янів і втратив відчуття. А знемога після еякуляції неначе огортала всього його тонкою плівкою.

Фукаері довго сиділа в незмінній позі й, немов комаха, що п'є нектар з квітки, до останку поглинала сім'я Тенґо. Потім, буквально не залишаючи ні краплі, поволі вийняла його прутень і мовчки пішла у ванну кімнату. Тенґо незчувся, як грім стих. Раптово припинилась і злива. Грозові хмари, які вперто нависали над його квартирою, безслідно зникли. Навколо запанувала нереальна тиша. Було тільки чути, як Фукаері купається під душем. Позираючи на стелю, Тенґо чекав, коли до нього повернуться колишні відчуття. Ерекція все ще зберігалася, але, як і слід було сподіватися, прутень начебто ставав м'якішим.

Одна частина душі Тенґо все ще перебувала в аудиторії початкової школи. На його лівій руці залишилося чітке відчуття пальців дівчини. Він не міг підняти її і перевірити, але, напевне, сліди на лівій долоні від її маленьких нігтів почервоніли. У серцебитті ще трохи зберігалися наслідки збудження. Хоча густа хмаринка у грудях і розвіялася, натомість щось зовсім біля серця скаржилося на приємний, глухий біль.



«Аомаме, — подумав Тенґо. — Треба зустрітися з нею. Відшукати. — Цікаво, чому він досі не догадався до такої очевидної речі? Вона ж передала йому цінний пакет. — Чого я викинув його, так і не відкривши?» Він спробував хитнути головою, але все ще не міг. Організм ще не позбувся оніміння.

Незабаром Фукаері повернулася у спальню. Загорнувшись у купальний халат, сіла на край ліжка.

— Карлики вже не бешкетують, — сказала вона, як холоднокровний, досвідчений розвідник, що доповідає про ситуацію на передовій лінії фронту. І описала пальцем у повітрі маленьке коло. Досконале коло, яке італійський художник епохи Відродження намалював на церковній стіні. Коло без початку й кінця. Якийсь час воно висіло в повітрі.

— Кінець.

Сказавши це, дівчина скинула халат і хвильку стояла гола. Так, наче в нерухомій атмосфері повільно, природним чином висушувала залишки вологи на тілі. Картина була прекрасна. Гладкі груди й безволосий низ живота.

Після того, нахилившись, Фукаері підняла піжаму, залишену на підлозі, й накинула на себе, не одягнувши перед тим білизни. Застебнула ґудзики й зав'язала поясок. У напівтемряві Тенґо несамохіть стежив за процесом, схожим на те, як личинка перетворюється на комаху. Його піжама була завелика, але Фукаері до неї звикла. Потім вона прослизнула у вузьке ліжко, знайшла собі в ньому місце й поклала голову на плече Тенґо. Голим плечем він відчув форму її маленького вуха, а на шиї — її теплий подих. І тоді оніміння з плином часу, як морський відплив, стало помалу віддалятися.

Повітря залишалося вологим, але ця вологість не була липкою й неприємною. За вікном почали дзижчати комахи. Ерекція зовсім припинилася, і його прутень знову занурювався у трясовиння спокою. Здавалось, усе, пройшовши відповідні стадії, зробило один оборот і нарешті закінчило свій цикл. У повітрі було намальоване одне коло. Тварини зійшли з ковчега й розбрелися по рідній землі. Всі пари повернулися на свої місця.

— Бажано поспати, — сказала дівчина. — Дуже міцно.

«Засну дуже міцно, — вирішив Тенґо. — Посплю й прокинуся. Цікаво, яким буде світ завтра?»

— Цього ніхто не знає, — вгадавши його думки, сказала Фукаері.



Розділ 15

(про Аомаме)

Нарешті почнеться час привидів

Аомаме добула з шафи запасну ковдру й накинула її на здоровенне чоловікове тіло. Потім, ще раз приклавши палець до шиї, переконалася, що артерія цілком перестала пульсувати. Людина, прозвана лідером, уже перебралася в інший світ. Який це світ — невідомо. Але точно не 1Q84 року. А в цьому світі він уже став називатися покійником. Навіть не видавши найменшого звуку і тільки на мить, ніби від холоду ледь-ледь здригнувшись, перейшов вододіл між життям і смертю. Не пролив ані краплі крові. І тепер, звільнившись від усіх болів, лежить німотно мертвий долілиць на синій маті для вправ з йоги. Її робота, як завжди, була швидкою і точною.

Аомаме настромила на вістря голки корок і поклала її в коробочку, а коробочку — в спортивну сумку. З вінілового мішечка вийняла пістолет фірми «Heckler & Koch» і засунула за пояс штанів. Зняла запобіжник і загнала патрон у патронник. Відчувши ззаду, на попереку, надійну металеву зброю, вона полегшено зітхнула. Підійшла до підвіконня й, заслонивши вікно, затемнила кімнату.

Після того взяла спортивну сумку й попрямувала до дверей. Узявшись за клямку, озирнулась і ще раз зиркнула на здоровенного чоловіка, що лежав ниць у темряві. Здавалося, ніби він міцно спав. Так само, як тоді, коли його вперше побачила. Ніхто, крім Аомаме, в цьому світі не знав, що він помер. Та ні, хіба що карлики знали. Саме тому вони припинили громовицю. Бо знали, що посилати зараз таке попередження — марна справа. Обраний ними представник уже мертвий.

Аомаме відчинила двері й, відвертаючи вбік очі, зайшла в освітлену кімнату. Тихо зачинила двері. Голомозий сидів на дивані й пив каву. На столі лежала велика таця з готельним кавником і купою сандвічів, з яких залишилася тільки половина. Дві невикористані чашки стояли поряд. Кінський хвіст, як і перед тим, сидів, випроставшись, на стільці у стилі рококо біля дверей. Очевидно, вони обидва мовчки провели увесь цей час в однаковій позі. В кімнаті збереглася незмінна атмосфера.

Коли Аомаме зайшла, Голомозий поставив свою чашку на тарілочку й поволі встав.

— Закінчила, — сказала Аомаме. — Зараз він спить. Процедура забрала досить багато часу. Навантаження на м'язи, гадаю, було великим. Дайте йому виспатися.

— Спить?


— Міцно, — відповіла Аомаме.

Голомозий подивився Аомаме прямо в очі. Заглядав у них до самого дна. Потім, ніби перевіряючи, чи нема чогось підозрілого, поглянув на її ноги, а тоді — знову на обличчя.

— Усе було звичайним?

— Коли сильний стрес знято з м'язів, людина часто міцно засинає. Нічого особливого в цьому немає.

Голомозий підійшов до дверей, що відділяли вітальню від спальні, й, тихо повернувши клямку, прочинив їх і зазирнув усередину. Ніби готуючись у разі чого вихопити пістолет, Аомаме схопилася правою рукою за пояс. Охоронець секунд десять роздивлявся по кімнаті, а тоді зачинив двері.

— Як довго спатиме? — спитав він. — Не годиться залишати його постійно на підлозі.

— Через години дві зможе прокинутися. А до того часу залиште його в цьому положенні.

Голомозий зиркнув на свій наручний годинник, щоб звірити час. Потім легко кивнув.

— Зрозуміло. Так і зробимо, — сказав він. — Душ не приймете?

— Не треба. Тільки дозвольте переодягтися.

— Звичайно. Зайдіть, будь ласка, в туалетну кімнату.

Аомаме хотіла якомога швидше покинути готель, особливо не переодягаючись. Але вирішила, що краще не викликати підозри охоронців, і тому переодяглася в те, у чому прийшла. Треба було повертатися додому в такому самому одязі. У туалетній кімнаті вона зняла робочий костюм, скинула мокру від поту білизну і, витерши тіло рушником, одягла нову. Натягла на себе попередні бавовняні штани й білу блузку. Пістолет запхала під пояс, щоб не було видно ззовні. Зробила кілька рухів руками й ногами, щоб перевірити, чи вони не здаватимуться неприродними. Помила обличчя милом, розчесала щіткою волосся. Тоді стала перед великим дзеркалом над умивальником і під різними кутами рішуче скривила обличчя, щоб розслабити напружені, застиглі м'язи. Через певний час її обличчя повернуло собі звичний вигляд. Але після неодноразових гримас вона не відразу згадала, яким був її звичний вираз обличчя. Щоб з цим хоч якось визначитися, довелося зробити кілька спроб і помилок. Удивляючись у дзеркало, Аомаме доскіпливо перевірила своє обличчя. «Безперечно, — подумала вона, — воно звичне. Може всміхатися. І руки не тремтять. І погляд впевнений. Як завжди у мене, холоднокровної».

Однак нещодавно, коли вона щойно вийшла зі спальні, Голомозий пильно придивлявся до неї. Може, помітив сліди сліз на її обличчі. Вони, напевне, ще залишилися після того, як вона плакала. Подумавши про це, Аомаме занепокоїлася. Можливо, він здивувався, чого це вона, розминаючи лідерові м'язи, мала б пускати сльозу. Чи не запідозрив, що сталося щось незвичайне? Може, відчинивши двері, знову зайшов подивитися на лідера й відкрив, що його серце зупинилося…

Аомаме сягнула рукою до пояса й помацала рукоятку пістолета. «Треба заспокоїтися, — подумала вона. — Нема чого боятися. Якщо страх буде видно на обличчі, охоронець засумнівається».

Приготувавшись до найгіршого, вона взяла лівою рукою спортивну сумку й сторожко вийшла з туалетної кімнати. Її права рука могла в будь-яку мить схопити пістолет. Однак у кімнаті нічого особливого не сталося. Голомозий, схрестивши руки, стояв посеред кімнати й, примруживши очі, про щось думав. Кінський хвіст, незмінно сидячи на стільці біля входу, спокійно спостерігав, що відбувається навколо. Його холодна пара очей скидалася на кулемет бомбардувальника. Він звик наодинці стежити за блакитним небом. Його очі відсвічували блакиттю.

— Мабуть, утомилися, — сказав Голомозий. — Може, вип'єте кави із сандвічами?

— Дякую, — відповіла Аомаме. — Після роботи я не відчуваю голоду. Приблизно через годину поволі з'являється апетит.

Голомозий кивнув. І з внутрішньої кишені піджака вийняв товстий конверт і, ніби зваживши його вагу на долоні, передав Аомаме.

— Вибачте, але ми платимо вам не лише за візит. Як я вже казав, дуже просимо, щоб про сьогоднішню зустріч ніхто не дізнався.

— Ви хочете сказати, що платите мені також за мовчання? — жартома спитала вона.

— Ні, просто хочемо сказати, що забрали у вас багато часу, — навіть не всміхаючись, відповів охоронець.

— Я зберігаю таємницю незалежно від грошової суми. Це входить у рамки моєї роботи. Назовні ніщо не просочується, — сказала Аомаме й, узявши конверт, запхала його в спортивну сумку. — Розписку дати?

Голомозий хитнув головою.

— Не треба. Все це залишається між нами. Декларувати його як дохід нема потреби.

Аомаме мовчки кивнула.

— Мабуть, чимало потрудилися? — поцікавився Голомозий.

— Більше, ніж завжди, — відповіла Аомаме.

— Бо йдеться про незвичайну людину.

— Начебто.

— Це незамінна людина, — сказав охоронець. — Тривалий час страждав від страшного фізичного болю. Так би мовити, перебрав на себе наші муки. Нашим бажанням було хоч трохи той біль зменшити.

— Позаяк основна причина болю невідома, то нічого певного не можна сказати, — добираючи слова, сказала Аомаме. — Гадаю, хоч трохи біль зменшиться.

Голомозий кивнув.

— Як бачимо, і ви досить вморилися.

— Можливо, — відповіла Аомаме.

Поки Аомаме й Голомозий розмовляли, Кінський хвіст, сидячи біля дверей, мовчки стежив за тим, що відбувається в кімнаті. Вираз його обличчя не змінювався, лише очі ворушилися. Хтозна, чи їхня розмова доходила до його вух. Самотній, мовчазний та надзвичайно пильний, він шукав між хмарами тінь ворожого літака, який спочатку скидався на макове зернятко.

Трохи завагавшись, Аомаме спитала Голомозого:

— Вибачте за недоречне запитання, але скажіть, чи пити каву і їсти сандвічі з шинкою не суперечить приписам секти?

Повернувши голову, Голомозий зиркнув на стіл з кавником і сандвічами. На його губах з'явилося щось схоже на легенький усміх.

— У нашій секті немає надто суворих приписів. Алкогольні напої і куріння заборонені. До певної міри обмежено все, що стосується статевого життя. Однак у виборі харчування ми порівняно вільні. Як правило, споживаємо прості продукти, але ні кава, ні сандвічі з шинкою нам не протипоказані.

Не висловивши своєї думки про це, Аомаме тільки кивнула.

— Коли збирається разом багато людей, то, звісно, певні правила співжиття потрібні. Та коли увага звертається в основному на формальності, то може загубитися первісна мета. Без приписів і віровчення, безперечно, не можна обійтися. Але головне — не форма, а зміст.

— І таким змістом наповнював секту лідер?

— Авжеж. Він міг чути голос, який до нас не доходив. Це особлива людина, — сказав охоронець і ще раз глянув в очі Аомаме. — Щиро дякую за вашу сьогоднішню працю. Здається, щойно і дощ перестав.

— Був страшний грім, — мовила Аомаме.

— Дуже страшний, — погодився Голомозий. Але, видно, не виявляв особливої цікавості ні до грому, ні до дощу.

Уклонившись, Аомаме взяла спортивну сумку й попрямувала до дверей.

— Почекайте, будь ласка, — різким голосом затримав її ззаду Голомозий.

Зупинившись посеред кімнати, Аомаме озирнулася. Її серце шалено закалатало. Несамохіть її права рука торкнулася пояса.

— А мата?… — запитав молодший охоронець. — Ви забули взяти мату, яку принесли, щоб постелити на підлозі.

Аомаме всміхнулася.

— На ній ваш лідер міцно спить, тож не годиться витягувати її з під нього. Якщо ви не проти, я вам її залишу. Вона не дорога і досить зужита. Якщо буде непотрібна, викиньте.

Голомозий трошки задумався, але потім кивнув.

— Дякуємо за допомогу, — сказав він.

Коли Аомаме підійшла до порога, Кінський хвіст підвівся зі стільця і відчинив двері. Злегка вклонився. «Він так і не розтулив рота», — подумала Аомаме. Уклонившись у відповідь, вона рушила повз нього.

Та саме в цю мить, як сильний електричний розряд, її прошила ґвалтовна думка, що Кінський хвіст збирається схопити її праву руку. Це мав бути надзвичайно швидкий і точний рух. Такий, з яким у повітрі ловлять муху. Таким виразним було її миттєве враження. Усі м'язи Аомаме затужавіли. Шкіра взялася сиротами, серце закалатало вдвічі рідше. Перехопило подих, а по спині поповз мороз. Свідомість перейшла у збуджений стан. «Якби цей чоловік схопив мене за праву руку, я не змогла б вихопити пістолета, — думала вона. — І тоді я програла б. Він відчув, що я щось скоїла. Інтуїтивно усвідомив, що в цій кімнаті щось сталося. Невідомо що, але щось страшно недоречне». Інстинкт підказав йому: «Цю жінку треба затримати». Наказав повалити на підлогу, накинутися всім тілом і викрутити їй руки. Та це була лише інтуїція. Без жодних надійних доказів. У разі помилки він опинився б у неприємному становищі. Він сильно засумнівався і врешті-решт відмовився від свого наміру. Вирішувати міг тільки Голомозий, а він не мав права схопити її за праву руку й зробити безпорадною. Аомаме виразно відчула, як свідомість Кінського хвоста впродовж однієї-двох секунд пройшла через кілька стадій.

Аомаме вийшла в коридор, устелений килимом. Не озираючись, неквапливо попрямувала до ліфта. Здавалось, Кінський хвіст визирнув з дверей і стежить за її поведінкою. Вона спиною відчувала його гострий, мов кинджал, погляд. Усі її м'язи страшно свербіли, але вона не оберталася. Цього не треба було робити. Повернувши за ріг коридору, вона нарешті розслабилася. Але все ще не могла заспокоїтися. Не знала, що станеться наступної миті. Вона натиснула на кнопку й, очікуючи ліфта (поки він прийшов, минула ціла вічність), сягнула рукою рукоятки пістолета. Щоб у будь-яку мить витягти його, якщо Кінський хвіст передумає й кинеться навздогін. Перед тим, як він своєю сильною рукою схопить її, вона без жодних вагань повинна застрелити його або себе. Котрий з двох варіантів треба вибрати, вона не знала. Можливо, до останку не знатиме.

Однак ніхто її не переслідував. У готельному коридорі панувала тиша. Двері ліфта з дзенькотом розчинились, і Аомаме зайшла всередину. Натиснула на кнопку фойє й дочекалася, коли двері зачиняться. Прикусивши губу, стежила за покажчиком поверхів. Спустившись униз, пройшла через просторе фойє й сіла в таксі, що стояло перед входом. Дощ уже зовсім перестав, але з автомобіля стікало стільки дощових крапель, що здавалося, наче він щойно виринув з під води. «До західного входу станції Сіндзюку», — сказала Аомаме. Коли таксі рушило від готелю, вона щосили видихнула повітря, що зібралося в тілі. Заплющила очі й звільнила голову від будь-яких думок. Не хотіла ні про що думати.

Її сильно занудило. Відчуття було таке, ніби щось у шлунку піднімається до горла. Та якось вона повернула його назад. Натиснувши на кнопку, опустила наполовину шибку і набрала в легені вологого нічного повітря. Спершись на спинку сидіння, кілька разів глибоко дихнула. У роті відчувала зловісний запах. Здавалося, наче в тілі щось гниє.

Вона раптом знайшла в кишені своїх бавовняних штанів дві жувальні гумки. Тремтячими руками зірвала паперову обгортку й поволі жувала. М'ята. Рідний, знайомий запах, який трохи втихомирив нерви. Поки вона рухала щелепами, неприємний запах у роті мало-помалу слабшав. «Це означає, що насправді ніщо в мені не гниє, — подумала Аомаме. — Це страх навіяв мені таке дивне відчуття».

«У всякому разі, цим усе скінчилося, — міркувала вона. — Більше нікого не доведеться мені вбивати. Але я зробила правильно, — повторювала вона собі. — Той чоловік заслужив смерті. І, крім того, чисто випадково, він сам її прагнув. А я, за його бажанням, допомогла йому спокійно вмерти. Нічого неправильного не зробила. Лише пішла проти закону».

Та хоч скільки вона повторювала собі такі слова, в душі не могла себе переконати в їхній правильності. Нещодавно вона вбила своїми руками незвичну людину. Все ще виразно пригадувала, як безшумно встромила в чоловікову шию гостре вістря голки. Як побачила незвичну реакцію, яка її немало збентежила. Відкривши долоні, Аомаме якийсь час їх оглядала. Вони чимось відрізнялися від тих, якими були перед тим. Але чим, вона не могла визначити.

Якщо вірити словам того чоловіка, то вона вбила провидця, який чує Божий голос. Але власник цього голосу — не бог. А, можливо, карлики. Провидець — одночасно володар, якому судилося бути жертвою. Інакше кажучи, вона стала вбивцею, якого послала доля. Завдяки тому, що вона його насильно прибрала, у світі збереглася рівновага між добром і злом. Але внаслідок цього їй доведеться загинути. Щоправда, вона тоді уклала оборудку. Якщо вона вб'є того чоловіка й фактично вкоротить собі віку, то тим самим зможе врятувати Тенґо. Такий зміст цієї оборудки. Звісно, якщо вірити словам того чоловіка.

Але ж Аомаме загалом не могла не вірити тому, що він казав. Чоловік не був фанатиком, а крім того, перед смертю людина не бреше. Та головне — його слова мали переконливу силу. Як великий якір. Усі кораблі мають якорі відповідної величини й ваги. Незалежно від того, які мерзоти він вчинив, скидався на великий корабель. Аомаме не могла цього не визнавати.

Непомітно для таксиста вона вийняла зза пояса пістолет і, знявши запобіжник, поклала у вініловий мішечок. Відділила від свого тіла смертельних п'ятсот грамів.

— Недавно був страшний грім, еге ж? І велика злива, — сказав таксист.

— Грім? — перепитала вона. Їй здавалося, що це було дуже давно. Хоча минуло приблизно півгодини. Справді, торохтів грім. — Правду кажете. Була страшна громовиця.

— У прогнозі погоди про таке зовсім нічого не говорилося. Мовляв, цілий день стоятиме гарна погода.

Аомаме задумалася. Щось треба сказати. Але потрібних слів не знаходила. Здавалося, голова отупіла.

— Бо взагалі-то прогнози не справджуються, — мовила вона.

Таксист зиркнув у дзеркалі на неї. Можливо, її манера говорити здалася йому трохи неприродною.

— Кажуть, злива затопила вулиці, потекла на станцію Акасака-Міцуке, й колія метро опинилася під водою. Тому що дощ випав на обмеженій території. Поїзди на лінії Ґіндзасен та Маруноутісен тимчасово перестали ходити. Про це недавно говорилося в новинах по радіо.

«Через сильну зливу припинило роботу метро, — думала Аомаме. — Цікаво, який це матиме вплив на мої дії? Треба швидко вирішувати. Поїду на станцію Сіндзюку і з автоматичної камери схову заберу валізку і сумку. Потім зателефоную Тамару й отримаю від нього вказівку. Якщо із станції Сіндзюку доведеться добиратись по лінії Маруноутісен, то, можливо, матиму клопіт. Для втечі маю лише дві години. Якщо мине цей час, вони, занепокоєні тим, що їхній лідер не прокинувся, заглянуть у сусідню кімнату й виявлять, що він спустив дух. І тоді відразу почнуть діяти».

— На лінії Маруноутісен поїзди все ще не ходять? — спитала вона таксиста.

— Невідомо. Може, послухаємо новини по радіо?

— Так, будь ласка.

За словами лідера, ту громовицю спричинили карлики. Вони затопили дощем невелику територію в районі Акасака, тому метро й зупинилося. Аомаме похитала головою. Можливо, в цьому був якийсь їхній задум. Не все в неї піде гладко за планом.

Таксист увімкнув радіостанцію «NHK», яка передавала музичну програму. Японський співак виконував добірку американських народних пісень, популярних у другій половині 60-х років. Аомаме пригадала, що в дитячі роки чула їх, але зовсім не вважала чимось рідним, незабутнім. Навпаки, в її грудях піднялося щось неприємне. Вони нагадали їй тільки про все те, чого вона не хотіла згадувати. Якийсь час вона терпеливо слухала музичну програму, але, хоч як довго чекала, повідомлення про рух поїздів у метро так і не дочекалася.

— Вибачте, ви не могли б вимкнути радіо? — сказала Аомаме. — Так чи інакше, я вирішила поїхати на станцію Сіндзюку й побачити все своїми очима.

Таксист вимкнув радіо.

— Станція Сіндзюку, напевне, забита людьми.

Станція Сіндзюку, як казав таксист, справді була переповнена. Оскільки поїзди на лінії Маруноутісен перестали ходити, то на цій станції, з'єднаній з державною електричкою, панувала людська метушня. Хоча минула година «пік», коли люди поверталися додому, пробитися крізь їхній натовп було нелегко.

Нарешті Аомаме добралася до автоматичної камери схову й добула з неї сумку й валізку з чорної штучної шкіри. У валізці містилися гроші, взяті з абонементного сейфа. Вийнявши кілька речей зі спортивної сумки — конверт з грошима, отриманими від Голомозого, вініловий мішечок з пістолетом, коробочку з мініатюрною плішнею, — переклала частинами в сумку й валізку. Непотрібну спортивну сумку з емблемою «NIKE» засунула в сусідню автоматичну камеру схову, опустила в її щілину монету в сто єн і замкнула. Забирати назад не мала наміру. Ніяких даних про її власницю там не було.

З валізкою в руці Аомаме пішла шукати телефон-автомат у станційному приміщенні. Біля всіх телефонів-автоматів стояли довжелезні черги людей, які, запізнюючись через зупинку поїздів, хотіли подзвонити додому. Аомаме ледь-ледь насупилася. «Здається, карлики у такий простий спосіб не дають мені втекти, — подумала вона. — За словами їхнього лідера, вони не можуть завадити мені безпосередньо. Але здатні іншими засобами перешкодити мені».

Аомаме, відмовившись від наміру стояти в черзі до телефону, залишила станцію і, зайшовши у кав'ярню, що потрапила їй на очі, замовила кави. Рожевий телефон у ній також був зайнятий, але, як і слід було сподіватися, черги біля нього вона не побачила. Аомаме стала за спиною жінки середніх літ і чекала, коли та скінчить свою довгу розмову. Жінка невдоволено зиркала на неї, але через хвилин п'ять хоч-не-хоч повісила слухавку.

Аомаме вкинула в телефон-автомат усі дрібняки, які мала, й набрала номер, збережений у пам'яті. Після третього дзвінка почула, як незвичний голос, записаний на плівці, сказав: «Поки що мене нема. Залиште, будь ласка, після сигналу своє повідомлення».

Почувши сигнал, Аомаме сказала у слухавку:

— Тамару-сан, якщо ви є, то візьміть слухавку.

— Я тут, — озвався Тамару, взявши слухавку.

— От і добре, — сказала вона.

Здається, Тамару відчув в її голосі іншу, ніж завжди, напружену інтонацію.

— Усе гаразд? — спитав він.

— Поки що.

— Робота вдалася?

— Спить міцним сном. Надзвичайно міцним, — відповіла вона.

— Зрозуміло, — сказав Тамару. Видно, полегшено зітхнув. Це відчувалося в його голосі. Рідкісна річ для Тамару, несхильного виказувати свої почуття. — Так і передам кому треба. Напевне, заспокоїться.

— Однак усе це далося непросто.

— Розумію. Але робота скінчилася.

— Начебто, — сказала вона. — Цей телефон безпечний?

— Користуюся особливою лінією. Можете не турбуватися.

— З автоматичної камери схову забрала свої дорожні речі. Що далі?

— Час маєте?

— Півтори години, — відповіла Аомаме й коротко пояснила свою ситуацію. Мовляв, через півтори години обидва охоронці перевірять сусідню кімнату й виявлять, що їхній лідер спустив дух.

— Півтори години досить, — сказав Тамару.

— Цікаво, чи тоді вони відразу повідомлять поліцію?

— Невідомо. Вчора у штаб-квартирі секти поліція якраз почала розслідування. Поки що веде допит, але до справжнього обшуку ще не дійшло. Та якщо засновник секти мертвий, можуть виникнути певні складнощі.

— Тобто вони замовчать смерть свого лідера й самі сховають у воду кінці цієї справи?

— Ці типи на таке здатні. Що сталося, буде ясно із завтрашніх газет. Чи повідомили вони поліцію про смерть засновника секти, чи ні. Я не люблю азартних ігор, та якби довелося на щось ставити, то я поставив би на те, що не повідомили.

— А чи не подумають вони, що смерть настала природним чином?

— З першого погляду не буде ясно. Якщо не провести докладної судово-медичної експертизи, то не вдасться визначити, була це природна смерть чи вбивство. Та, в усякому разі, вони насамперед зацікавляться вами. Адже ви — остання людина, яка розмовляла з живим лідером. А якщо дізнаються, що ви виїхали зі своєї квартири й кудись зникли, то, природно, дійдуть висновку, що смерть не була природною.

— І почнуть мене розшукувати. З усіх сил.

— Безперечно, — погодився Тамару.

— А чи зможу я заховатися як слід?

— Такий докладний план уже готовий. Якщо будете діяти обережно, чітко згідно з ним, то ніхто вас не помітить. Найгірше — це страх.

— Постараюсь, — відповіла Аомаме.

— Нітрохи не розслаблюйтеся. Дійте швидко, зробіть час своїм союзником. Ви ж обережна, наполеглива людина. Робіть, як завжди.

— На малій території Акасаки була сильна злива і зупинилися поїзди метро, — сказала Аомаме.

— Знаю, — відповів Тамару. — Але не турбуйтесь. За нашим планом, вам не доведеться ним користуватись. Підхопите таксі й приїдете до безпечної квартири в місті.

— У місті? А хіба не йшлося про те, що я поїду кудись далеко?

— Звичайно, поїдете далеко, — ніби переконуючи, поволі сказав Тамару. — Але перед тим треба підготуватися. Змінити прізвище й обличчя. Крім того, сьогоднішня робота була важкою. Напевне, ви перебуваєте у збудженому стані. А в такому разі квапливість недоречна. Якийсь час побудете в безпечній оселі. Все буде гаразд, ми вас підтримаємо.

— Де ця оселя?

— У Коендзі, — відповів Тамару.

«Коендзі», — повторила Аомаме й кінцем нігтя легенько постукала передній зуб. З таким районом вона не була обізнана.

Тамару назвав їй адресу багатоквартирного будинку. Як завжди, вона нічого не записала, а закарбувала в пам'яті.

— Південний вихід станції Коендзі. Поблизу — 7-ма кільцева дорога. Квартира номер 303. Код вхідних дверей будинку — 2831.

Тамару зробив паузу. Аомаме подумки повторила: «303 і 2831».

— Ключ під килимком перед дверима квартири. У квартирі є все, що потрібне на певний час для життя, а тому виходити надвір не доведеться. Я підтримуватиму з вами зв'язок. Після трьох дзвінків через секунд двадцять телефонуватиму ще раз. Самі звідти не дзвоніть.

— Зрозуміла, — сказала Аомаме.

— Охоронці сильні? — запитав Тамару.

— З першого погляду начебто здібні. Навіть трохи страшнуваті. Але не професіонали. До вас їм далеко.

— Таких, як я, мало.

— Мабуть, це краще.

— Можливо, — погодився Тамару.

З багажем у руках Аомаме попрямувала до станційної стоянки таксі. Там утворилася довга черга. Очевидно, рух поїздів метро ще не відновився. Та, в усякому разі, іншого вибору в неї не було — довелося терпеливо чекати своєї черги.

Очікуючи таксі серед багатьох людей з роздратованим виразом обличчя, вона подумки повторювала адресу безпечної оселі, номер квартири, код вхідних дверей і телефонний номер Тамару. Наче монах-аскет, який, сидячи на камені, що на вершині гори, бубонить важливу мантру. Аомаме здавна не сумнівалася у своїй пам'яті. Таку кількість інформації без жодних труднощів легко запам'ятовувала. Однак зараз ці числа були для неї рятівним поясом. Якби вона забула хоч одну цифру або помилилася, то навряд чи залишилася б живою. Тож мусила забивати їх собі глибоко в голову.

Коли нарешті вона сіла в таксі, минула майже година після того, як вона залишила труп лідера й вийшла з кімнати. Досі вона витратила майже вдвічі більше часу, ніж запланувала. Мабуть, той час карлики використали на свою користь. Спричинили велику зливу в Акасаці, зупинивши поїзди в метро, перешкодили людям повернутися додому, створивши штовханину на станції Сіндзюку, призвели до нестачі таксі й сповільнили її заплановані дії. Тому її нерви поволі напружувалися. Вона от-от могла втратити холоднокровність. «Невже це випадковий збіг обставин? Та ні, мабуть, так сталося випадково. Можливо, я боюся навіть тіні карликів, яких нема на світі».

Аомаме сказала таксистові, куди їхати, і, вмостившись глибоко на сидінні, заплющила очі. Охоронці у чорних костюмах, поглядаючи на годинник, напевне, зараз чекають, коли прокинеться засновник їхньої секти. Вона уявила собі їхні постаті. Голомозий, попиваючи каву, думає про се про те. Думати — його обов'язок. Думаючи, оцінювати. Можливо, він запідозрив, що лідер спить занадто спокійно. Лідер завжди спав тихо, не хропів і не сопів. Однак завжди якісь ознаки цього подавав. Зрештою, вона сказала, що він міцно спатиме дві години. Для відновлення м'язів треба на такий час залишити його у спокої. Минула тільки година. Однак щось нервувало його. Можливо, слід заглянути в сусідню кімнату. «Невже щось сталося?» — тривожився він.

Але насправді небезпечним був Кінський хвіст. Аомаме виразно пам'ятала, як однієї миті він був готовий вдатися до фізичної сили. Він мовчазний, але з гострою інтуїцією. Мабуть, добре обізнаний з прийомами рукопашного бою. Набагато спритніший, ніж вона сподівалася. І її знання бойового мистецтва не допоможе. Він не дасть їй вихопити рукою пістолет. Та, на щастя, він — не професіонал. Перед тим, як пустити в хід інтуїцію, думає головою. Звик отримувати від когось накази. На відміну від Тамару. На його місці Тамару, напевне, насамперед затримав би й обеззброїв супротивника, а тоді думав би. Спочатку діяв би. І тільки потім, використовуючи інтуїцію, робив би логічний висновок. Бо знає, що одна мить вагання — це поразка.

Згадуючи недавні події, Аомаме відчула, що під її пахвами виступив рясний піт. Мовчки хитнула головою. «Мені пощастило, — подумала вона. — Принаймні уникла затримання на місці злочину. Далі треба бути обережною. Як казав Тамару. Найголовніше — обережність і терпеливість. Одна мить розслаблення обертається катастрофою».

Таксист, чоловік середнього віку, говорив ввічливо. Зупинивши автомобіль і вимкнувши мотор, розгорнув карту й старанно розшукав на ній потрібний будинок. Подякувавши йому, Аомаме вийшла з автомобіля. Новий сучасний шестиповерховий будинок стояв у центрі житлового кварталу. Перед його входом не було ні душі. Аомаме набрала цифру 2831, і вхідні двері автоматично відчинилися. Сівши у чистий, але тісний ліфт, вона піднялася на третій поверх. Покинувши ліфт, насамперед перевірила, де запасні сходи. Потім під килимком перед дверима взяла ключ і відімкнула двері. Коли відчинила їх, автоматично спалахнуло освітлення. У кімнаті відгонило характерним для новобудови запахом. Меблі й електроприлади були цілковито новими, без жодних слідів користування. Видно, щойно вийняті з коробок і звільнені від вінілових обгорток. Здавалось, їх куплено разом, як рекомендував дизайнер, для облаштування показової квартири в будинку, приготовленої для здачі в оренду. Все в ній було простим, функціональним, без запахів попереднього мешканця.

Відразу за дверима ліворуч була їдальня, яка водночас правила за вітальню. Коридор вів до туалету й до ванної кімнати. В глибині містилося дві кімнати. Спальня із застеленим ліжком королівського розміру. Заслонене вікно, що виходило на вулицю. Відчинивши його, Аомаме почула гуркіт транспорту на 7-й кільцевій дорозі, схожий на шум далекого моря. А коли зачинила його, гуркіт майже пропав. Вітальня виходила на маленьку веранду. Звідси по той бік вулиці виднів маленький парк з гойдалкою, дитячою гіркою, пісочницею і громадським туалетом. Високий ртутний ліхтар неприродно яскраво освітлював усе навколо. Висока дзельква розпустила навсібіч свої віти. Квартира містилася на третьому поверсі, а по сусідству не було високих будівель, тож побоюватись людських очей не доводилося.

Аомаме згадала свою квартиру в районі Дзіюґаока, з якої щойно перебралася. У старому будинку, не дуже чисту, іноді з тарганами й тонкими стінами. Не можна сказати, що вона їй особливо подобалася. Однак зараз вона була для неї рідною. У цій новій, бездоганно чистій квартирі їй здавалося, ніби вона стала анонімною особою, позбавленою пам'яті й індивідуальності.

Відчинивши холодильник, побачила в ньому чотири банки пива «Heineken». Відкрила одну й випила один ковток. Увімкнула телевізор з широким екраном і, сівши перед ним, дивилася останні новини. Повідомлялося про грім і локальну зливу. Про те, що зупинився рух поїздів метро на лінії Маруноутісен і Ґіндзасен, що вода стікала по сходах, як водоспад, що працівники станції в дощовиках клали мішки з піском перед входом до станції, але було вже запізно. Поїзди метро все ще стояли, й не було надії, що їхній рух відновиться. Репортер телебачення з мікрофоном у руці запитував людей, які не потрапили додому. Дехто з них нарікав: «А в ранковому прогнозі обіцяли, що сьогодні цілий день стоятиме гарна погода».

Аомаме додивилася до кінця останні новини, але, звісно, в них не згадувалося про смерть лідера секти «Сакіґаке». Охоронці, напевне, все ще чекають у сусідній кімнаті, коли мине дві години. А тоді дізнаються правду. Аомаме вийняла з валізки мішечок, а з нього — пістолет і поклала його на кухонний стіл. Автоматичний пістолет німецького виробництва на столі здавався страшенно незграбним і мовчазним. Був чорним-чорнісіньким. Але завдяки цьому, здавалося, став центром уваги в цій знеособленій квартирі. «Краєвид з автоматичним пістолетом», — промимрила Аомаме наче заголовок картини. У всякому разі, відтепер їй не можна з ним розлучатися. Треба тримати напоготові. Щоб застрелити або когось, або себе. У великому холодильнику був запас продуктів, яких в разі потреби вистачить на півмісяця. Овочі, фрукти й готові до споживання напівфабрикати. В ньому лежало м'ясо й риба різного виду та хліб. І навіть морозиво. У буфеті стояли ряди слоїків з харчовими продуктами, консерви й приправи. Рис і локшина. Багато мінеральної води. Дві пляшки вина — білого й червоного. Хто приготував, невідомо, але запас виявився повним. Наразі нічого не бракувало.

Відчувши, що трохи зголодніла, Аомаме добула камемберського сиру, нарізала шматочками й поїла з крекерами. З'ївши половину сиру, ретельно промила стебло селери і схрумала її з майонезом.

Після того вона відсунула шухляду комода у спальні. Передусім зверху побачила піжаму й тонкий купальний халат. Усе нове, у вініловому пакеті. У наступній шухляді лежала теніска, три пари шкарпеток, панчохи, переміна білизни. Все просте, біле, наче відповідно до дизайну меблів, й також у вінілових пакетах. Мабуть, чимось подібним забезпечені в притулку жінки — жертви домашнього насильства. Все було якісним, але з печаттю благодійництва.

У ванній кімнаті Аомаме побачила шампунь, відновлювач волосся, крем для шкіри, туалетну воду. Все, що їй потрібне. Зазвичай Аомаме майже не користувалася косметикою і зберігала обмежений набір таких засобів. Там була також зубна щітка й тюбик зубної пасти. Щітка для волосся, ватні палички, бритва, ножички і засоби жіночої гігієни. Багато туалетного й косметичного паперу. В шафі лежали акуратно складені рушники для купання і для витирання обличчя.

Аомаме відчинила стінну шафу. Сподівалася знайти в ній сукню і взуття свого розміру. Не завадило б, якби вони були від Армані й Ферраґамо. Однак стінна шафа виявилася порожньою. Без нічого. Аомаме зрозуміла, як ретельно, від початку до кінця, вони все продумали. Як Джей Ґетсбі[16] заповнив свою бібліотеку добірними книжками. Але навіть не розрізав у них сторінки. Перебувати в цій квартирі й не потребувати вихідного костюма, мабуть, непогано. Непотрібного вони не припасли. Тільки не забули про чимало плічок.

Аомаме добула з валізки свій одяг і, переконавшись, що він не пожмаканий, повісила на плічках. Щоправда, розуміла, що для неї, втікачки, було б краще тримати його у валізці. Та в цьому світі їй найбільше не подобалося одягатись у щось зім'яте.

«Мабуть, я не зможу стати холоднокровною професійною злочинницею, — подумала вона. — Якщо в такий час мене дратують складки на одязі». І раптом вона згадала свою розмову з Аюмі.

— Ховаю готівку під матрацом у ліжку і в разі небезпеки хапаю її й тікаю через вікно.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка