Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка11/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

— Саме так! — сказала Аюмі, ляскаючи пальцями. — Як у фільмі «Втеча» із Стівом Макквіном. У руках пачка банкнот і дробовик. Таке мені подобається.

— Таке життя не дуже радісне! — мовила Аомаме до стіни.

Потім Аомаме зайшла у ванну кімнату, роздяглась і стала під душ. Гаряча вода змила неприємний піт, що залишився на тілі. Вийшовши з ванної кімнати, сіла перед кухонним столиком і, витираючи рушником мокре волосся, ще раз ковтнула з бляшанки пива.

«Сьогодні багато чого успішно просунулося вперед, — подумала вона. — Дзенькнувши, закрутилися коліщатка. Тепер уже назад не повернуться. Так заведено у світі».

Узявши пістолет, вона покрутила ним вгору-вниз і вставила його дуло собі в рот. Зубами відчула страшний холод твердого металу й легкий запах мастила. Так можна прострелити мозок. Звести курок і натиснути на гашетку. На цьому все скінчиться. Не доведеться ні про що думати. Не доведеться тікати.

Аомаме не дуже боялася смерті. «Я помру, але Тенґо-кун залишиться живим. Він житиме 1Q84 року в цьому світі з двома Місяцями. Але мене там не буде. У цьому світі я з ним не зустрінуся. Хоч би як світ перемінився, я його не побачу. Принаймні так сказав лідер».

Вона поволі обвела очима кімнату. «Як показова кімната, — подумала вона. — Чиста, обставлена в одному стилі. З усім потрібним. Але знеособлена, відчужена. Як звичайне пап'є-маше. Смерть у такому місці навряд чи можна назвати приємною. А якби навіть вдалося зробити декорації привабливими, то хіба смерть у цьому світі стала б приємною? Бо, як добре подумати, то світ, в якому ми живемо, — це велетенська показова кімната. Заходиш у неї, сідаєш, п'єш чай, поглядаєш на краєвид за вікном і, коли настає відповідний час, дякуєш і виходиш. Усі меблі там тимчасові, штучні. Навіть Місяць, що висить у вікні, зроблений з пап'є-маше».

«Однак я люблю-таки Тенґо-куна», — подумала Аомаме. І вголос тихо сказала: «Я люблю Тенґо-куна. Це — не дешевий балаган. 1Q84 рік — це реальний світ, з якого потече кров, якщо його різонути. Біль — усюди біль, страх — усюди страх. Місяці, що висять у небі, не зроблені з пап'є-маше. Це — справжня пара Місяців. І в цьому світі заради Тенґо-куна я добровільно погодилася на смерть. Ніхто не зможе сказати, що це фальш».

Аомаме зиркнула на круглий настінний годинник простого дизайну фірми «Braun», що пасував до пістолета фірми «Heckler & Koch». Крім нього, на стіні нічого не висіло. Стрілки годинника перейшли за десяту. Скоро ті охоронці виявлять труп лідера.

У спальні вишуканого номера-люкс готелю «Окура» один чоловік спустив дух. Незвичний чоловік здоровенної статури. Він перебрався в той світ. Ніхто його вже ніяк не поверне сюди.

І нарешті почнеться час привидів.

Розділ 16

(про Тенґо)

Як «Летючий голландець»

«Цікаво, яким буде світ завтра?»

— Цього ніхто не знає, — вгадавши його думки, сказала Фукаері.

Однак коли Тенґо прокинувся, світ, здавалося, помітно не змінився порівняно з тим, яким був напередодні перед сном. Стрілки годинника при узголів'ї перейшли за шосту. За вікном зовсім просвітліло. Повітря було прозоре, крізь щілину між шторами, наче клин, пробивалося світло. Нарешті літо, видно, наближалося до свого кінця. Лунали різкі, яскраві пташині голоси. Вчорашня несамовита громовиця зникла, як привид. Або відбувалася хтозна-де в далекому минулому. Пробудившись, Тенґо насамперед подумав, чи не зникла вночі Фукаері. Та ні, вона міцно спала поряд з ним, неначе звірятко під час зимової сплячки. Її сонне обличчя було гарне, тонке чорне волосся, спадаючи на білу щоку, вимальовувало на ній складний візерунок. Вухо ховалося під волоссям. Вона тихо посапувала. Якийсь час Тенґо дивився на стелю і прислухався до її дихання, схожого на подмух маленького ковальського міха.

Він усе ще ясно пам'ятав учорашнє виверження сімені. Як тільки згадав, що розлився у лоно дівчини, то страшно збентежився. Воно було потужним. Уранці подумав, ніби виверження насправді не було — так само як зливи. А воно приснилося. Коли був підлітком, у нього кілька разів траплялася полюція. Під час еротичного сну вивергав сім'я і через це прокидався. Вся подія відбувалася уві сні, й тільки еякуляція була справжньою. І цього разу відчуття не дуже відрізнялося від колишнього.

Однак це не була полюція. Тенґо не мав сумніву, що вивергнув сім'я у лоно Фукаері. Вона сама впустила всередину його прутень і до останку з нього все поглинула. Він тільки слухняно їй підкорявся. Тоді його тіло настільки задерев'яніло, що не міг і пальцем ворухнути. Самому Тенґо здавалося, ніби вивергає сім'я, перебуваючи в аудиторії початкової школи. «Не турбуйтесь, я в жодному разі не завагітнію», — раптом сказала Фукаері. Що все це сталося насправді, він не міг зрозуміти. Проте воно сталося таки в реальному світі як щось реальне. Мабуть.

Вибравшись із ліжка, Тенґо одягнувся і, скип'ятивши в кухні воду, приготував каву. Поки варив каву, спробував дати лад думкам. Як речам у шухляді. Однак порядку не навів. Лише кілька речей поміняв місцями. На місці гумки поклав скріпки, на місці скріпок — стругачку для олівців, на місці стругачки для олівців — гумку. Один безлад тільки змінився іншим.

Випивши свіжої кави, пішов у ванну кімнату й, слухаючи по радіо програму барокової музики, поголився. Передавали партитуру для виконання соло на різних інструментах Телемана. Тенґо завжди поводився однаково. Випивав приготовлену на кухні каву й, слухаючи по радіо програму «Барокова музика для вас», голився. Щодня змінювався тільки репертуар. Скажімо, вчора була музика для клавесина Рамо.

Коментатор розповідав:

У першій половині вісімнадцятого століття Телемана високо оцінювали в усіх куточках Європи, а от у дев'ятнадцятому столітті його твори, через їхню надмірну кількість, люди почали зневажати. Однак вини Телемана в цьому немає. Унаслідок змін у формуванні європейського суспільства значно змінилися цілі музикальної творчості, що й призвело до такої радикальної переміни оцінок.

«Це новий світ?» — подумав Тенґо.

Він оглянувся навколо. Якихось змін не помітив. Ще не бачив і людей, схильних до зневаги. Так чи інакше, треба голитися. Бо ніхто його не поголить, незалежно від того, світ змінився чи ні. Тільки власна рука це зробить.

Поголившись, він з'їв підсмажений тост з маслом і випив ще одну чашку кави. Зайшов у спальню подивитися на Фукаері. Видно, вона міцно спала, бо зовсім не ворушилася. Її поза анітрохи не змінилася. Волосся вимальовувало на щоці той самий візерунок. Уві сні дихала так само спокійно.

Наразі Тенґо нічого на сьогодні не запланував. Лекцій у підготовчій школі не мав. Не збирався нікуди йти й не чекав нікого в гості. Мав право робити цілий день те, що хотів. Сівши за кухонний стіл, писав продовження свого твору. За допомогою авторучки заповнював ієрогліфами клітинки аркушів паперу. Як завжди, відразу зосереджувався на роботі. Перемикав свідомість на інший канал, і все інше зникало з його поля зору.

Фукаері прокинулася перед дев'ятою. Скинувши піжаму, одягла його теніску. Ту саму теніску з того часу, коли Джеф Бек гастролював у Японії, яку мав на собі, відвідуючи у Тікурі Ебісуно-сенсея. Пара її грудей помітно випиналися з під неї. І це мимоволі нагадало Тенґо про вчорашню нічну подію. Як роки правління імператора про історичні факти.

З радіоприймача лилася органна музика Марселя Дюпре. Тенґо перестав писати й приготував для Фукаері сніданок. Вона пила чай «Earl Grey» і їла тости з полуничним джемом, який намазувала довго й старанно — так Рембрандт виписував складки на одязі.

— Як продається твоя книжка? — запитав він.

— «Повітряна личинка», — спитала вона.

— Так.

— Не знаю, — відповіла Фукаері й ледь-ледь насупила брови. — Дуже багато.



«Кількість не має для неї особливого значення», — подумав Тенґо. Її вираз «дуже багато» викликав в уяві безкрає поле конюшини, яку ніхто не здатний порахувати.

— Багато людей читає «Повітряну личинку», — сказав він.

Нічого не відповідаючи, Фукаері перевіряла, як намазала джем.

— Треба зустрітися з Комацу-саном. Якнайскоріше, — сказав Тенґо, поглядаючи через стіл на дівчину. Як завжди, її обличчя нічого не виражало. — Ти, звісно, його бачила, чи не так?

— На прес-конференції.

— Розмовляла?

Фукаері тільки легенько хитнула головою. Мовляв, майже не розмовляла.

Тенґо виразно уявив собі ту картину. Як завжди, Комацу із шаленою швидкістю торохтить те, що думає (або чого особливо не думає), а вона майже не розтуляє рота й не слухає як слід того, що він говорить. Однак Комацу цим не переймається. Якби хтось попросив навести конкретний зразок «несумісного й безперспективного поєднання людей», то можна назвати Фукаері й Комацу.

— Я досить давно з ним не зустрічався. І не можу з ним зв'язатися. Він зараз начебто дуже чимось зайнятий. Бо не має вільної хвилини через те, що «Повітряна личинка» стала бестселером. Але вже настала пора з ним зустрітись і серйозно обговорити різні питання. Тим паче тепер, коли ти зі мною. Добра нагода. Чого б нам разом не зустрітися? — сказав Тенґо.

— Утрьох.

— Так. Розмова буде жвавішою.

Фукаері трохи над цим задумалася. А може, щось собі уявила. І тоді сказала:

— Я не проти. Якщо це можна зробити.

«Якщо це можна зробити», — подумки повторив Тенґо. В цих словах звучало щось пророче.

— Ти гадаєш, що це не можна зробити? — боязко спитав він.

Фукаері на це не відповіла.

— Якщо можна, то зустрінемося з ним. Значить, ти не проти?

— Для чого зустрінемося?

— Для чого зустрінемося? — повторив він запитання. — Насамперед віддати гроші. Недавно на мій банківський рахунок перераховано круглу суму як винагороду за переписування «Повітряної личинки». Але я не хочу її брати. Я, звісно, не жалкую, що переробляв твоє оповідання. Така робота стимулювала мій рух у правильному напрямі. Вибач за відвертість, але я з нею впорався успішно. Фактично її високо оцінили, а крім того, книжка добре продається. Вважаю, що не зробив помилки, коли до неї взявся. Однак не сподівався, що вся ця справа набуде такого широкого розголосу. Позаяк я взявся до неї, то, певна річ, мушу нести за неї відповідальність. Але отримувати за це винагороду не збираюся.

Фукаері ледь-ледь здвигнула плечима.

— Повір, це правда. Навіть якщо я так зроблю, ніщо, гадаю, не зміниться. Але мені треба чітко визначити свою позицію.

— До кого?

— Насамперед до себе самого, — трохи понизивши голос, відповів Тенґо.

Узявши в руки кришку банки з джемом, Фукаері розглядала її як щось рідкісне.

— Та, може, це вже надто пізно, — додав він.

І на це Фукаері нічого не сказала.

Коли після першої Тенґо зателефонував Комацу у видавництво (зранку Комацу не приходив на роботу), слухавку взяла жінка й сказала, що він уже кілька днів не з'являється в редакції. Більше нічого вона не знала. А якщо й знала, то, видно, не збиралася розповідати Тенґо. На його прохання жінка з'єднала Тенґо з іншим знайомим редактором. Той редактор завідував місячником, в якому Тенґо вів під псевдонімом невелику колонку. Він був старший від Тенґо на два роки, закінчив той самий університет і приязно ставився до нього.

— Комацу-сан уже тиждень не з'являється у видавництві, — повідомив той редактор. — На третій день телефонував і сказав, що погано почувається. І після того перестав приходити на роботу. Колеги занепокоїлися. Як би там не було, Комацу-сан став відповідальним редактором «Повітряної личинки» й сам-один керував випуском тієї книжки. Як редактор літературно-мистецького часопису він так одгородився від усіх, щоб ніхто його не тривожив. І тому, коли перестав ходити на роботу, ніхто з колег не може чимось зарадити. Можна тільки сказати, що нема ради, якщо погано почувається.

— В якому розумінні?

— Не знаю. Сказав лише, що погано почувається. Сказав і поклав слухавку. Відтоді зовсім не давав про себе знати. Я хотів спитати по телефону, як у нього справи, але телефон стояв завжди на автовідповідачеві. Просто біда.

— Комацу-сан має сім'ю?

— Ні, живе сам-один. Мав дружину й дитину, але вже давно розлучився. Так кажуть. Сам нічого не розповідає, тому жодних подробиць невідомо.

— У всякому разі, дивно, що він цілий тиждень не приходить на роботу й лише один раз зателефонував. Правда?

— Бо, як знаєте, він не може похвалитися здоровим глуздом.

Не випускаючи з рук слухавки, Тенґо подумав над цим і сказав:

— Справді він сам не знає, що може витворити. Не визнає загальновизнаних суспільних норм і має свавільну вдачу. Проте, наскільки мені відомо, до роботи ставиться відповідально. Просто не віриться, що в той час, коли «Повітряна личинка» так успішно продається, він, хоч і хворий, кинув на півдорозі цю справу й навіть не підтримує як слід зв'язку з видавництвом. Досі з ним такого не траплялося.

— Це правда, — погодився редактор. — Можливо, варто навідатися до нього додому і все розізнати. У зв'язку із зникненням Фукаері заварилася каша із «Сакіґаке». Можна подумати, що щось таки сталося. Я не думаю, що Комацу-сан, удаючи хворого, не ходить на роботу. Скоріше він зайнятий тим, що десь переховує Фукаері.

Тенґо мовчав. Він не міг сказати, що вона перед ним чистить вухо ватяною паличкою.

— Крім того, він зав'язнув по вуха в історії з тією книжкою. Вона добре продається, але щось його не задовольняє. Так здається не тільки мені, але й багатьом нашим колегам у видавництві… До речі, ви маєте до Комацу-сана якусь справу?

— Ні, не маю нічого особливого. Просто давно з ним не розмовляв, тому й вирішив спитати, як поживає.

— Останнім часом він був дуже заклопотаний. Можливо, перебував під стресом. У всякому разі, «Повітряна личинка» — перший бестселер нашого видавництва в його історії. Цьогорічний бонус — велика для нас утіха. А ви цю книжку вже прочитали?

— Звичайно, прочитав. Як рукопис, поданий на конкурс.

— Справді, ви ж рецензували рукопис.

— Це — добре написане, цікаве оповідання.

— Так, справді з цікавим змістом. Варте того, щоб його почитати.

В цих словах Тенґо причулася зловісна нотка.

— У цьому проявилася його інтуїція як редактора. Твір дуже майстерно написаний. Не сумніваюсь. Навіть трохи занадто майстерно. Як для молодої авторки — сімнадцятирічної дівчини, що зараз кудись пропала безвісти. Та й з редактором не можна зв'язатися. І тільки книжка рухається прямо з напнутими сприятливим вітром вітрилами, як безлюдний «Летючий голландець».

Тенґо промимрив щось невиразне.

А його співрозмовник вів далі:

— Химерна, таємнича історія. Між нами кажучи, у видавництві перешіптуються, що, мовляв, Комацу-сан приклав руку до цього твору, вийшовши за межі здорового глузду. Я в цьому сумніваюся, та якщо це правда, то ми маємо небезпечну бомбу.

— А може, вам просто щастить.

— Якщо й щастить, то чи довго так триватиме? — сказав редактор.

Подякувавши, Тенґо скінчив розмову.

Поклавши слухавку, він сказав Фукаері:

— Уже цілий тиждень Комацу-сан не ходить на роботу, і не дає про себе знати.

Дівчина нічого не відповіла.

— Схоже, що навколо мене одні за одними зникають люди, — мовив Тенґо.

Фукаері знову нічого не сказала.

Тенґо раптом згадав той факт, що кожного дня поверхня людської шкіри втрачає сорок мільйонів клітин. Вони лущаться і, перетворюючись на дрібні, невидимі оком пилинки, зникають у повітрі. Можливо, ми для цього світу — клітини своєрідної епідерми. Якщо це так, то нема чого дивуватися, що хтось одного дня несподівано зникає.

— Може, наступного разу моя черга, — сказав він.

Фукаері коротко хитнула головою.

— Ви не зможете пропасти.

— Чому?


— Бо зробили очищення.

Кілька секунд Тенґо над цим розмірковував. Але, звісно, ніякого висновку не дійшов. Наперед знав, що не варто думати. Однак зовсім не думати не міг.

— У всякому разі, зустрітись зараз з Комацу-саном я не можу, — сказав Тенґо. — І так само повернути гроші.

— Проблема не в грошах, — мовила Фукаері.

— Тоді, власне, в чому? — запитав він.

Ясна річ, відповіді не почув.

Ще вчора Тенґо остаточно вирішив шукати Аомаме. Якщо він цілими днями наполегливо старатиметься, то, напевне, натрапить на її слід. Та коли взявся до пошуку, то побачив, що ця робота не така проста, як йому уявлялося. Залишивши Фукаері вдома (кілька разів нагадав їй, щоб нікому не відчиняла дверей), він подався до телефонної станції, де міг переглянути телефонні книги всієї Японії. Перегортаючи телефонні книги двадцяти трьох адміністративних районів Токіо, шукав прізвище Аомаме, сподіваючись, що коли не вона, то принаймні хтось з її родичів десь тут мешкає. У них і зможе дізнатися про Аомаме.

Однак у жодній телефонній книзі не знайшлося людини з таким прізвищем. Тенґо розширив територію пошуку до масштабів Токіо з околицями. І там нічого не виявив. Потім у сферу своїх пошуків включив Канто[17] — префектури Тіба, Канаґава, Сайтама… На це витратив багато енергії та часу. Від перегляду дрібних ієрогліфів у телефонних книгах аж очі заболіли.

Урешті-решт Тенґо зупинився на таких можливостях:

1) Вона мешкає на околиці міста Утасінаї на Хоккайдо.

2) Вона вийшла заміж і змінила прізвище на Іто.

3) Вона не включила свого прізвища до телефонної книги, щоб уберегти себе від чужого втручання в особисте життя.

4) Навесні, два роки тому, вона захворіла на злоякісну інфлюенцу й померла.

Напевне, було й чимало інших можливостей. Адже нерезонно покладатися тільки на телефонні книги. Геть усіх телефонних книг не можна передивитися. До Хоккайдо він добереться хіба що наступного місяця. Тож доведеться шукати Аомаме іншим способом.

Купивши телефонну картку, Тенґо зайшов у будку телефонної станції й подзвонив до початкової школи в місті Ітікаві, яку колись закінчив. Попросив назвати зареєстровану адресу Аомаме — мовляв, для того, щоб зв'язатися з колишніми однокласниками. Люб'язна, видно, нічим не зайнята секретарка переглянула список випускників і повідомила, що позаяк у п'ятому класі Аомаме перевелася до іншої школи, то її прізвище у цьому списку не значиться і теперішня адреса залишається невідомою. Та, мовляв, якщо він хоче, то вона може взнати її тодішню нову адресу. Тенґо відповів, що хоче.

Він занотував нову адресу й телефонний номер Аомаме. Квартира в районі Адаті належала Такасі Тадзакі. Очевидно, вже тоді Аомаме залишила батьківський дім. Напевне, щось сталося. Вважаючи, що дарма дзвонить, Тенґо все-таки набрав цей номер. Його сподівання справдилося — телефонний номер уже застарів. Адже як-не-як минуло двадцять років. Подзвонивши у довідкове бюро й назвавши адресу та прізвище Тадзакі, він дізнався, що такий телефонний номер не зареєстровано.

Після того Тенґо спробував розшукати телефонний номер штаб-квартири «Братства свідків», але в телефонній книзі не знайшов його. Не було в ній і згадки ні про «Братство свідків», ні про «Перед потопом», ні про щось у цьому роді. Не натрапив він на щось подібне у спеціальній телефонній книзі під рубрикою «Релігійні організації». Добряче попомучившись, Тенґо дійшов висновку, що, мабуть, вони не хочуть ні з ким спілкуватися.

Як подумати, то це дивно. Вони приходять до людей, коли їм тільки заманеться. У будь-який час — коли люди підсмажують суфле, працюють з паяльником, миють голову, дресирують мишей або роздумують над квадратними функціями — вони, ні на що не зважаючи, натискають на кнопку дзвінка або стукають у двері й з усміхом на обличчі вмовляють: «Ви не хочете разом з нами вивчати Святе Письмо?». Люди не проти того, що вони приходять. Але самі (якщо не стають їхніми прихильниками) не йдуть до них з власної волі. Одного простого запитання їм не досить. Що й казати, незручна розмова.

Та навіть якщо вдасться розшукати номер телефону й подзвонити їм, то важко уявити собі, що вони при їхній закритості на чиюсь вимогу люб'язно нададуть інформацію про когось із своїх вірних. Мабуть, по-своєму вони мають підставу замикатися в собі. Адже через крайню своєрідність їхнього віровчення і настирливість в його поширенні більшість людей їх не любить і сторониться. Траплялося, що вони викликали деякі суспільні проблеми й унаслідок цього до певної міри зазнавали переслідування. І, можливо, таким чином їхньою звичкою стало захищати свою громаду від недружнього зовнішнього світу.

У всякому разі, поки що таку дорогу пошуків Аомаме було перекрито. Тенґо не міг відразу придумати, до якого іншого способу вдатися. Аомаме — досить рідкісне прізвище. Почувши один раз, його не можна забути. Однак щойно Тенґо пробував натрапити на слід людини з таким прізвищем, то вмить натикався на тверду стіну.

Може, найшвидший спосіб — розпитати в когось із вірних «Братства свідків». Якщо звернутися прямо до їхньої штаб-квартири, то, можливо, вони щось запідозрять і нічого не розкажуть, а от якщо поговорити з кимось із вірних особисто, то, здається, він люб'язно поділиться своєю інформацією. Однак Тенґо не знав нікого з вірних «Братства свідків». І, якщо подумати, за останні десять років ніхто з них не приходив до нього додому. І чого це вони не приходять, коли треба, і приходять, коли не треба?

Був ще один спосіб — подати в газету оголошення на три рядки: «Аомаме-сан, негайно дайте про себе знати. Кавана». Безглуздий текст. Крім того, Тенґо не вважав, що Аомаме дасть про себе знати, навіть якщо побачить таке оголошення. Скоріше насторожиться. Кавана — також нечасто вживане прізвище. І Тенґо не думав, що вона його ще пам'ятає. Кавана… Хто це такий? У всякому разі, вона з ним не зв'яжеться. Зрештою, хто читає в газеті оголошення на три рядки?

Інший спосіб полягав у тому, щоб доручити пошук Аомаме великому довідково-детективному агентству. Вони звикли розшукувати людей. Мають для цього різні засоби й зв'язки. Як натраплять на слід, то, напевне, швидко знайдуть. І, можливо, не вимагатимуть високої плати. «Але краще відкласти це на останок, — вирішив Тенґо. — Передусім спробую власними силами обійтися». Йому здалося, що варто ще трохи помізкувати, на що сам здатний.

Повернувшись додому, коли стемніло, Тенґо побачив, що Фукаері, сидячи на підлозі, слухає грамплатівки — старі джазові записи, які залишила заміжня подруга. На підлозі валялися футляри з під платівок Дюка Еллінґтона, Бені Ґудмана, Біллі Холідея. На програвачеві зараз крутилася платівка із піснею «Chantez Les Bas» y виконанні Луї Армстронґа. Вражаюча пісня. Почувши її, Тенґо згадав про заміжню подругу. У перерві під час сексу вони удвох часто слухали цю платівку. Наприкінці цієї мелодії тромбоніст Траммі Янґ так розпалився, що забув про домовленість і зайвий раз повторив приспів на вісім тактів. «Послухай ось це місце!» — пояснювала подруга. Ясна річ, Тенґо мав обов'язок вставати з ліжка й голим іти до сусідньої кімнати й перевертати платівку, коли один її бік закінчувався. Все це він згадував зараз з приємністю. Звісно, він не думав, що такі їхні стосунки триватимуть вічно. Але на такий раптовий їх кінець і не сподівався.

Побачивши, з яким запалом Фукаері слухає платівки, які залишила Кьоко Ясуда, він здивувався. Здавалося, що вона, насупивши брови, намагається почути в музиці минулої епохи щось більше, ніж музику. А може, напруживши зір, старається помітити в її звучанні якусь тінь.

— Ця платівка тобі сподобалася?

— Я слухала її кілька разів, — відповіла дівчина. — Ви не проти?

— Звичайно, не проти. А хіба самій тобі не було нудно?

Фукаері ледь-ледь хитнула головою.

— Я думала.

Тенґо хотів запитати в неї про те, що сталося між ними вчора ввечері, коли бушувала громовиця. Мовляв, чому вона це зробила. Адже Тенґо навіть не міг подумати, що Фукаері відчуває до нього статеву жагу. Виходить, що все сталося незалежно від цього. Власне, що воно означало?

Однак отримати пряму відповідь він не сподівався, навіть якби про це запитав. Крім того, не мав охоти заводити подібну розмову такого мирного, спокійного вересневого вечора. Подібну розмову годилося вести в темний час, у темному місці, серед несамовитої зливи. У звичайний день її зміст, можливо, докорінно змінився б.

— У тебе нема місячного? — з іншого боку спитав Тенґо. Хотів почути відповідь — ні або так.

— Нема, — коротко відповіла вона.

— Не було ні разу?

— Так, ні разу.

— Може, я пхаю носа не в свою справу, але вважаю незвичайним те, що у свої сімнадцять ти ще не мала місячного.

Фукаері злегка здвигнула плечима.

— З цього приводу до лікаря зверталася?

Вона хитнула головою.

— Це не допомогло б.

— Чому не допомогло б?

Дівчина на це не відповіла. Здавалося, навіть не чула його запитання. Може, мала у вухах особливі клапани, які розрізняли доречні запитання від недоречних і відкривалися та закривалися відповідно до потреби, немов зябра водяника.

— Карлики також із цим пов'язані? — спитав Тенґо.

Відповіді так само не було.

Тенґо зітхнув. Він не придумав іншого запитання, яке б наблизило його до розуміння вчорашньої події. Вузька, туманна дорога на цьому закінчувалася, а попереду починався глибокий ліс. Він перевірив землю під ногами, озирнувся навколо й звів очі догори. У розмові з Фукаері дорога завжди обов'язково десь обривалася. У такому разі гіляки, можливо, рухалися б уперед і без дороги. Але не Тенґо.

— Я зараз шукаю одну людину, — почав він про інше. — Жінку.

Він добре знав, що ніщо не зміниться, якщо почне таку розмову з Фукаері. Однак хотів з кимось поговорити. З будь-ким. Хотів сказати вголос, що думає про Аомаме. Бо йому здавалося, що інакше вона ще трохи віддалиться від нього.

— Уже двадцять років я з нею не зустрічався. Востаннє бачив її, коли мені було десять. Як і їй. Ми вчилися в одному класі початкової школи. Я розшукував її різними способами, але натрапити на її слід не зміг.

Платівка скінчилася. Фукаері зняла її з програвача й, примруживши очі, кілька разів понюхала її вініловий запах. Після того обережно, щоб не залишити на ній сліди пальців, поклала в паперовий пакет, а пакет — у футляр. З любов'ю, як кладуть у ліжко сонне кошеня.

— Ви хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Бо вона має для мене величезне значення.

— Ви двадцять років її шукали, — спитала дівчина.

— Ні, не двадцять, — відповів Тенґо. І поки шукав наступні слова, зчепив пальці обох рук на столі. — Правду кажучи, почав шукати сьогодні.

На обличчі Фукаері з'явився вираз нерозуміння.

— Сьогодні? — сказала вона.

— Чому такої дорогої людини досі не шукав? — замість Фукаері сказав Тенґо. — Гарне запитання.

Фукаері мовчки дивилася на нього.

Якийсь час Тенґо давав лад своїм думкам. Потім сказав:

— Мабуть, я довго їхав кружною дорогою. І дівчина з прізвищем Аомаме… як би це краще сказати… довго й незмінно перебувала в центрі моєї свідомості. Для мене вона залишалася дорогоцінним скарбом. Та, незважаючи на це, її значення я, здається, не міг збагнути.

Фукаері не спускала очей з Тенґо. З виразу її обличчя не було ясно, чи вона хоч трохи розуміє його слова. Зрештою, байдуже. Він розповідав наполовину сам собі.

— Та нарешті я зрозумів. Вона — не ідея, не символ, не метафора. А реальна істота з гарячим тілом і невтомною душею. Це тепло й невтомність я не повинен втратити. Щоб зрозуміти таку природну річ, знадобилося двадцять років. Я звик думати довго, ба навіть надто довго. А може, вже надто пізно. Та все-таки я хочу її розшукати. Навіть якщо вже пізно.

Сидячи на підлозі, Фукаері випросталася. На тенісці з портретом Джефа Бека виразно випнулися її груди.

— Аомаме, — сказала Фукаері.

— Так. Дивне прізвище.

— Хочете з нею зустрітися, — спитала Фукаері без запитальної інтонації.

— Звісно, хочу, — відповів Тенґо.

Прикусивши нижню губу, Фукаері хвилину над чимось думала. Потім, підвівши голову, розсудливо сказала:

— Можливо, вона перебуває зовсім близько.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка