Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка12/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 17

(про Аомаме)

Витягати мишу

У телевізійних новинах о сьомій ранку розлого сповіщалося про затоплення території станції Акасака-Міцуке, а от про смерть лідера «Сакіґаке» в номері люкс готелю «Окура» не було ніякої згадки. Коли передача новин телерадіокорпорації «NHK» скінчилася, Аомаме, перемикаючи телевізор на інші канали, подивилася новини кількох телекомпаній. Однак у жодній програмі світові не повідомляли про безболісну смерть того здоровенного чоловіка.

«Вони заховали його труп», — подумала вона, скрививши обличчя. Тамару заздалегідь попереджував про таку можливість. Але що це сталося насправді, Аомаме не могла повірити. Мабуть, вони якимось способом винесли труп лідера з номера люкс готелю «Окура», поклали в автомашину й поїхали. Труп такого здорованя, напевне, виявився важким. Крім того, в готелі було чимало гостей та обслуги. У багатьох місцях виблискували очима спостережні відеокамери. Як це вони зуміли непомітно для людей перенести труп у підземну автомобільну стоянку?

Так чи інакше, вони, напевне, серед ночі відвезли останки лідера у штаб-квартиру секти в горах префектури Яманасі. І, мабуть, провели нараду, що з ним робити. Принаймні вони не повідомлять офіційно поліцію про його смерть. Одного разу заховане доведеться берегти від людських очей.

Можливо, несамовита локальна злива, супроводжувана безладом, пішла їм на користь. У всякому разі, вони уникнули розголосу цієї події. Їхній лідер майже не показувався перед людьми. Його існування й поведінку огортала загадковість. А тому, навіть коли його не стане, його відсутність, мабуть, упродовж певного часу не приверне до себе уваги. Факт його смерті або вбивства залишиться таємницею лише для жменьки людей.

Ясна річ, Аомаме не знала, як вони збираються заповнити порожнє місце, що утворилося після смерті лідера. Заради цього вони, напевне, не пошкодують сил. Щоб зберегти життя організації, як казав той чоловік, вони й тоді, коли не стане керівника, підтримуватимуть існування системи. Цікаво, хто перебере на себе роль лідера? Зрештою, це Аомаме не стосується. Виконавши доручене завдання — знищення лідера, вона не ліквідувала секти.

Аомаме подумала про двох охоронців у чорних костюмах. Голомозого й Кінського хвоста. Невже, повернувшись у секту, вони візьмуть на себе відповідальність за те, що на їхніх очах так зухвало вбито лідера? Аомаме уявила собі, як їм наказують догнати її й розправитися або схопити. «Будь-що її знайдіть. Інакше не вертайтеся сюди», — звучить наказ. Це може статися. Вони бачили її зблизька. Вони спритні, а їхні очі горять помстою. Як в акторів, що грають роль мисливців. І керівництво секти мусить докопатися, хто стоїть за спиною Аомаме.

Вона з'їла на сніданок одне яблуко. Апетиту майже не мала. На її руках усе ще залишилося відчуття того, як вона заганяла вістря голки в чоловікову шию. Чистячи яблуко ножиком у правій руці, вона відчувала всім тілом легке тремтіння, якого досі ні разу не зазнала. Навіть якщо когось убивала, переспавши ніч, геть-чисто все забувала. Звичайно, позбавляти людину життя неприємно. Зрештою, всі вони виявлялися чоловіками, що не були вартими життя. До них вона відчувала не жаль, а скоріше огиду. А от цього разу все було інакше. Якщо брати до уваги лише об'єктивні факти, то все, що робив той чоловік, суперечило людській моралі. Однак у багатьох аспектах він виявився незвичайною людиною. Та його незвичайність, принаймні частково, здавалося, виходила за межі критеріїв, що таке добро й зло. І смерть була незвичайною. Після себе вона залишила дивні наслідки. Незвичайні наслідки.

Він залишив обіцянку. Після довгого роздуму Аомаме дійшла такого висновку. Значущість такої обіцянки залишилася, немов знак, у її руці. Вона це розуміла. І, мабуть, цей знак ніколи не зникне.

Після дев'ятої ранку задзвонив телефон від Тамару. Тричі пролунав і перестав, а через двадцять секунд знову повторився.

— Усе-таки вони не повідомили поліцію, — сказав Тамару. — Нічого не було в телевізійних новинах. І газети не писали.

— Але він таки помер.

— Я, звичайно, знаю. Лідер, безперечно, помер. Вони трохи заворушилися. З готелю вже забралися. Серед ночі зійшлися їхні люди із столичних відділень, щоб непомітно для стороннього ока забрати труп. Вони до такої роботи звикли. Приблизно о першій годині ночі з підземної готельної стояки виїхали автомобілі з димчастими вікнами «S-Class Benz» і «Ніасе» фірми «Тойота». Обидва з номерами префектури Яманасі. Мабуть, удосвіта вони добралися до штаб-квартири «Сакіґаке». Позавчора туди заходила для обшуку поліція, але, нічого важливого не знайшовши, вже давно пішла. Секта має свій справжній крематорій. Якщо вони кинули в нього труп, то від нього навіть кісточки не залишилося. Все перетворилося на дим.

— Жах!


— Так, це неприємні типи. Навіть якщо лідер помер, організація, напевне, все ще існуватиме. Як гадюка, що не перестає рухатися, коли їй відрубають голову. І без голови вона знає, куди просуватися. А що буде далі, невідомо. Може, вмре або відростить нову голову.

— Той чоловік був незвичайним.

З цього приводу Тамару не висловив своєї думки.

— Цього разу все було зовсім не так, як досі, — сказала Аомаме.

Тамару оцінював звучання її слів. Потім сказав:

— І я уявляю собі, що було не так, як досі. Але нам краще думати про майбутнє, яке незабаром, мабуть, справді настане. Інакше не вдасться вижити.

Аомаме хотіла щось сказати, але не знаходила слів. Вона все ще усім тілом трусилася.

— Мадам хоче з вами поговорити, — повідомив Тамару. — Зможете?

— Звичайно, — погодилася Аомаме.

Слухавку взяла господиня «Садиби плакучих верб». І в її голосі вчувався спокій.

— Хочу вам подякувати. Так глибоко, що не можна словами виразити. Цього разу ваша робота ідеальна.

— Дякую. Але, гадаю, вдруге зробити такого я не зможу, — відповіла Аомаме.

— Розумію. Я недоречно висловилася. Дуже рада, що ви щасливо повернулися. Удруге просити вас робити щось таке не збираюся. На цьому закінчимо. Безпечне місце для вас готове. Можете не турбуватися. Перечекайте в цьому сховку. А ми приготуємо умови для вашого нового життя.

Аомаме подякувала.

— Вам зараз чогось бракує? Якщо так, то скажіть. Тамару відразу роздобуде.

— Ні, наскільки я помітила, всім потрібним мене начебто забезпечено.

Стара пані легенько кашлянула.

— Ну, то добре. Будь ласка, запам'ятайте, що ми абсолютно правильно зробили. Перешкодили тому, щоб щось подібне сталося в майбутньому. Зупинили появу нових жертв. Не треба цим перейматися.

— І він те саме казав.

— Хто?


— Лідер «Сакіґаке». Чоловік, якого я учора спровадила на той світ.

Секунд п'ять господиня мовчала. Потім сказала:

— Він знав?

— Так, він знав, що я прийшла з ним розправитися. Тому й погодився мене прийняти. Скоріше він сам очікував приходу смерті. Його організм уже зазнав сильного пошкодження і повільно, але неминуче прямував до смерті. Я лише трохи наблизила цей час і дала відпочити організмові, що страждав від дикого болю.

Почувши це, господиня, видно, всерйоз здивувалася. І знову на хвилину втратила мову. Як на неї, сталося щось рідкісне.

— Цей чоловік… — почала господиня й додала: — Він сам прагнув покарання за скоєний вчинок?

— Хотів якомога швидше скінчити життя, сповнене мук.

— Із власної волі дав себе вбити.

— Саме так.

Про домовленість між лідером і нею Аомаме промовчала. Щоб залишити Тенґо живим на цьому світі, вона сама мусила вмерти. Ось таку таємну угоду уклала вона з тим чоловіком. І ніхто про це не мав знати.

— Те, що вчинив той чоловік, — ненормальність, що виходить за будь-які людські межі, й він неминуче заслужив смерті. Але він був незвичайною людиною. Людиною, принаймні наділеною чимось особливим. У цьому нема сумніву.

— Чимось особливим? — перепитала господиня.

— Я не можу як слід вам цього пояснити, — відповіла Аомаме. — Крім особливих здібностей і темпераменту, він мав на душі великий тягар. І це, видно, пожирало його зсередини.

— І це особливе щось спонукало його до ненормальних вчинків?

— Можливо.

— У всякому разі, ви його заспокоїли.

— Це правда, — сказала Аомаме сухим голосом.

Тримаючи слухавку в лівій руці, вона поглянула на розкриту праву долоню, на якій ще залишилося відчуття смерті. Аомаме не могла зрозуміти, що означає багатозначно єднатися з дівчатами. Ясна річ, і пояснити цього старій пані не могла.

— Як завжди, зовні все матиме вигляд природної смерті, але вони можуть у цьому засумніватися. Судячи з обставин, вони, напевне, подумають, що якимось чином я причетна до смерті їхнього лідера. І, як ви знаєте, вони досі не повідомили про неї в поліцію.

— Незалежно від їхніх дій, ми докладемо всіх зусиль, щоб вас захистити, — сказала стара пані. — Вони мають свою організацію. А ми — сильні зв'язки й достатню кількість грошей. А крім того, ви — обережна й розумна людина. Не зробите того, що вони хочуть.

— Цубаса-тян ще не знайшлася? — спитала Аомаме.

— Усе ще невідомо, де вона. По-моєму, вона, мабуть, на території секти. Бо їй же більше нікуди податися. Поки що ми не знайшли способу, як її повернути. Та, можливо, смерть лідера призведе до розладу в секті. І скориставшись ним, нам, може, вдасться врятувати дівчину. Її будь-що треба захистити.

Лідер сказав, що в притулку старої пані живої Цубаси не було, а лише ідея в людській подобі. От чому, мовляв, її повернули додому. Однак розповідати про це господині не годилося. Адже Аомаме сама не знала, що це насправді означає. Але вона пам'ятала про те, як піднявся у повітря мармуровий годинник. Це справді відбувалося перед її очима.

— Скільки днів я переховуватимуся в цій квартирі? — спитала Аомаме.

— Вважайте, від чотирьох днів до тижня. Після того ми забезпечимо вас новим прізвищем і середовищем — перевеземо кудись далеко. Коли ви там улаштуєтеся, певний час заради безпеки нам доведеться перервати з вами контакт. Якийсь час не зможемо зустрічатися. Враховуючи мій вік, можливо, ми вже не побачимося. Може, краще було б, якби я вас не втягувала в таку клопітну справу. Я не раз так думала. І тоді вас не втратила б. Однак…

Стара пані на хвилину запнулася. Аомаме мовчки очікувала її наступних слів.

— Однак ні про що не жалкую. Можливо, так усе судилося. Мусила вас утягти в цю справу. Я не мала іншого вибору. Мною рухала якась нездоланна потужна сила. Прошу вибачення у вас, що так сталося.

— Але натомість ми набули щось спільне. Щось таке дорогоцінне, чого з кимось іншим не могли б здобути. Чого інакше не вдалося б дістати.

— Це правда, — погодилася стара пані.

— Для мене це дуже важливе надбання.

— Дякую. Якщо ви так вважаєте, то це мене трохи радує.

Аомаме з прикрістю усвідомлювала, що не зможе зустрічатися із старою пані, яка була для неї однією з небагатьох близьких людей.

— Будьте здорові! — промовила Аомаме.

— І ви так само будьте здорові! — сказала стара пані. — Нехай вам щастить.

— Якщо це можливо, — сказала Аомаме. Щастя було для неї чимось дуже далеким.

Слухавку взяв Тамару.

— Поки що ви тим ще не користувалися, чи не так? — спитав він.

— Ще ні.


— Краще таки не користуватися.

— Постараюсь виправдати ваші сподівання, — сказала Аомаме.

Зробивши коротку паузу, Тамару промовив:

— Я недавно вам казав, що виріс у сиротинці в горах Хоккайдо.

— Що вас туди помістили після розлуки з батьками й репатріації із Сахаліну.

— У тому закладі перебував хлопець, молодший за мене на два роки, змішаної крові — японки та негра-солдата, що служив на американській військовій базі поблизу Місави. Мати того хлопця була чи то повією, чи то офіціанткою бару. Він опинився там, коли відразу після народження мати його покинула. Був дебелий, але на розум не дуже багатий. Звісно, навколишні діти часто з нього знущалися. Бо кольором шкіри відрізнявся. Гадаю, ви це розумієте.

— Та начебто.

— Позаяк я не японець, то мимоволі взяв на себе роль його захисника. Бо ми обидва опинилися в однакових умовах. Як кореєць, експатрійований із Сахаліну, і син негра та повії. Ми належали до найнижчої касти. Але внаслідок цього я загартувався. Зміцнив свій характер. А він ніяк не зміг. Якби я був не взяв його під свою опіку, то він загинув би. Бо в такому середовищі він, схильний до бійки з будь-якого приводу, не вижив би.

Аомаме мовчки слухала його розповідь.

— Хоч би що йому доручали, нічого в нього не виходило. Нічого нормально не міг зробити. Ні ґудзика застебнути, ні зад як слід витерти. А от у різьбі був неперевершеним. Якщо тільки мав у руках ножа й шматок дерева, то вмить якусь гарненьку річ вирізьблював. Не малюючи ескіза, точно відтворював тривимірний предмет, образ якого раптом виник у голові. Тонко, реалістично. Був по-своєму геніальним. Чимось дивовижним.

— Із savant syndrome,[18] — сказала Аомаме.

— Так, справді. І я пізніше про це дізнався. Це так званий «синдром ученого». Існують люди, наділені такими незвичайними здібностями. Але тоді про це ніхто не здогадувався. Вважали, що він розумово відсталий. З тупою головою, але спритними руками, які майстерно різьблять. Однак чомусь він вирізьблював тільки мишей. Вони в нього гарно виходили. Як не дивись, здавалися живими. Однак нічого іншого він не робив. Усі його просили вирізьбити інших тварин. Скажімо, коня або ведмедя. Заради цього водили його навіть у зоопарк. Та хлопець не виявляв до інших тварин жодного зацікавлення. Тому всі з цим примирились і дозволили йому вирізьблювати тільки мишей. Як йому подобалося. Він створював мишей різноманітної форми, розміру й вигляду. Що й казати, дивовижа, та й годі! Бо в сиротинці не жили миші. Було надто холодно, й поживи бракувало. Там навіть миші бідували. Ніхто не розумів, чому хлопець так прив'язався до мишей… У всякому разі, історія про мишей набула розголосу, про неї написали в місцевій газеті, а тому з'явилися люди, готові купити мишачі скульптурки. І от директор сиротинця, католицький священик, домовився, щоб цих мишей з дерева продавала туристам якась крамниця виробів народного мистецтва. Це приносило певний зиск, але самому хлопцеві не перепадала жодна єна. Куди пропадали вторговані гроші, невідомо, та, мабуть, їх використало належним чином начальство сиротинця. Хлопець, діставши ножа й деревину, постійно сидів у майстерні й вирізьблював мишей. Можна сказати, що йому пощастило, якщо робив скульптурки мишей, а не працював тяжко на полі.

— А що потім з ним сталося?

— Не знаю. У чотирнадцятирічному віці я втік із сиротинця й жив сам. Потім, сівши на пароплав, перебрався до центральної Японії, й відтоді моя нога не ступала на Хоккайдо. Коли я бачив його востаннє, він, низько нахилившись над робочим столом, вирізьблював скульптурку миші. Навіть якби тоді я щось сказав, він не почув би. Тому я і не попрощався з ним. Якщо він ще живий, то, напевне, й тепер різьбить мишей. Бо ні на що інше не здатний.

Аомаме мовчки очікувала продовження розповіді.

— Я й тепер часто думаю про нього. Життя в сиротинці було жахливим. Завжди голодним і холодним. Робота — тяжка, а знущання старших дітей над молодшими — нестерпне. А от він, здавалося, не вважав таке життя гірким. Вирізьблюючи ножем мишей, почувався щасливим. Коли в нього забирали ножа, він ставав напівбожевільним, але в інших випадках поводився цілком спокійно. Нікому не завдавав клопоту. Лише мовчки вирізував мишачі скульптурки. Довго тримаючи в руках шматок деревини, він міг побачити, якої форми миша в ньому приховується. Але потребував багато часу, щоб побачити. Та як тільки бачив, за допомогою ножа лише витягував мишу з дерева. Він часто повторював фразу: «Витягати мишу». І витягнена миша, здавалось, от-от побіжить. Інакше кажучи, він постійно звільняв мишей, замкнених у шматку деревини.

— І ви того хлопця обороняли?

— Не тому, що хотів, а через те, що опинився в такому становищі. Це була моя позиція. І якщо вона мені судилася, то будь-що я мав його захищати. Такі були правила. І я їх дотримувався. Якщо хтось на зло забирав у нього ніж, то я збивав напасника з ніг. Старшого, міцнішого за мене, ба навіть кількох разом. Байдуже. Звісно, й мені від них добряче перепадало. І то не раз. Не мало значення, хто перемагав, а хто програвав — кого збивали з ніг чи хто збивав з ніг. Я обов'язково забирав ножа. Це було дуже важливо. Розумієте?

— Здається, розумію, — відповіла Аомаме. — Але врешті-решт ви його покинули.

— Я мусив жити сам-один і не міг вічно доглядати за ним. Цього я не міг собі дозволити. Це ж природно.

Аомаме знову розтулила праву руку й глянула на неї.

— Я кілька разів помічала, що ви тримали в руці маленьку скульптурку миші. Її зробив той хлопець?

— Так. Він дав мені одну маленьку. Я забрав її, коли тікав із сиротинця. І зараз я її маю.

— Тамару-сан, чого це ви сьогодні про це мені розповідаєте? Адже, гадаю, ви не з тих, хто просто так про себе розказує.

— Зокрема, я хочу тим сказати, що часто про нього згадую, — відповів Тамару. — Це не означає, що хочу з ним зустрітися. Спеціально не хочу. А якби зустрівся, то не мав би про що розмовляти. Але в моїй голові все ще залишилася яскрава, дорога для мене картина того, як він, не відриваючи очей, витягує з дерева мишу. Ця картина мене чогось навчає. Або намагається чогось навчити. Щоб людина жила, їй потрібна картина, що має зміст, який не можна пояснити словами. Ми живемо для того, щоб щось як слід пояснити. Я так думаю.

— Ви хочете сказати, що це стане фундаментом для нашого життя?

— Можливо.

— І я бачу таку картину.

— Бережіть її.

— Берегтиму, — сказала Аомаме.

— І ще одне я хочу сказати: захищатиму вас, як тільки зможу. Якщо доведеться збивати когось з ніг, зіб'ю. Будь-кого. Незалежно від того, переможу чи програю, напризволяще вас не покину.

— Дякую.


Кілька секунд тривала спокійна тиша.

— Якийсь час не виходьте з квартири. Вважайте, що опинитеся в джунглях, якщо зробите один крок назовні.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.

І розмова урвалася. Поклавши слухавку, Аомаме відчула, що міцно стискає це слово в кулаці.

«Мабуть, Тамару хотів передати мені, що я — незамінний член їхньої родини, а наш зв'язок, одного разу встановлений, ніколи не перерветься, — подумала Аомаме. — Ми поєднані, так би мовити, умовно кров'ю». Аомаме відчула вдячність до Тамару за таке послання. Очевидно, він знав, в якій скруті вона зараз перебуває. Саме для того, щоб дати їй відчути себе членом родини, він потроху відкривав їй власну таємницю.

Та коли Аомаме подумала, що такі тісні стосунки виникли внаслідок насильства, то вже не могла заспокоїтися. «Усупереч закону вбивши кількох людей і опинившись в особливому становищі, коли мене хтось переслідує і, може, збирається вбити, я відчула, що міцно з ними пов'язана. Однак якби вбивства не було, то хіба про такі довірливі стосунки взагалі могло йтися? Навряд».

Попиваючи чай, Аомаме дивилася телевізійні новини. Повідомлення про затоплення станції Акасака-Міцуке вже не було. Коли вдосвіта вода відступила й відновився нормальний рух поїздів метро, все здавалося далеким минулим.

І про смерть лідера секти «Сакіґаке» люди все ще не дізналися. Цей факт був відомий лише жменьці людей. Аомаме уявила собі, як горить у крематорії труп того здоровенного чоловіка. «Жодної кістки від нього не залишиться», — казав Тамару. Незалежно ні від благодаті, ні від страждань, усе обернеться в дим і розчиниться в осінній атмосфері. Аомаме в думках бачила цей дим і небо.

У новинах повідомлялося про зникнення безвісти сімнадцятирічної дівчини, авторки бестселера «Повітряна личинка». Про місце перебування Фукаері, тобто Еріко Фукади, невідомо вже понад два місяці. Поліція, отримавши від її опікуна заяву про розшук, проводить докладне розслідування, але поки що без особливого успіху. Так повідомляв диктор. На екрані показали купи «Повітряної личинки» на прилавках книгарень. Стіни книгарні прикрашували афіші з фотографією цієї вродливої дівчини. Молода продавчиня перед мікрофоном телевізійної компанії пояснювала: «І зараз книжка успішно продається. Я також купила її й прочитала. Це цікавий твір, сповнений багатої уяви. Гадаю, було б добре, якби Фукаері-сан швидко знайшлася».

У цьому повідомленні не згадувалося про стосунки між Еріко Фукадою та «Сакіґаке». ЗМІ остерігаються справ, до яких причетні релігійні організації.

У всякому разі, Еріко Фукада пропала безвісти. У десятирічному віці її зґвалтував власний батько. Якщо вірити його словам, вони багатозначно єдналися. І внаслідок цього в його нутро ввійшли карлики. Як це він сказав?… Еріко Фукада стала перцепієнткою, тобто здатною сприймати, а її батько — реципієнтом, тобто здатним приймати. І той чоловік відтоді почув особливий голос. Став представником карликів і засновником релігійної секти «Сакіґаке». Після того дочка покинула секту. І тепер, узявши на себе роль антикарликової сили, разом з Тенґо написали твір під назвою «Повітряна личинка», який став бестселером. Та от зараз з якоїсь причини вона пропала безвісти. Поліція розшукує її.

«З іншого боку, вчора ввечері спеціальною мініатюрною плішнею я вбила батька Еріко, лідера секти „Сакіґаке“. Його послідовники вивезли його труп з готелю й потай знищили». Аомаме не уявляла собі, як зреагувала Еріко Фукада, коли дізналася про батькову смерть. «Навіть якщо ця смерть була за власним бажанням, безболісною, так би мовити, з милосердя, я все-таки власними руками вкоротила життя людині. Людське життя індивідуальне, але не ізольоване, а десь пов'язане з іншим життям. І, можливо, за це я мушу нести в якійсь формі певну відповідальність.

Тенґо також безпосередньо причетний до низки цих подій. Ми пов'язані між собою завдяки існуванню батька і дочки Фукада. Перцепієнтки й реципієнта. Де зараз Тенґо й що робить? Має якесь відношення до зникнення Еріко Фукади чи ні? До яких дій вони вдвох зараз удаються? Ясна річ, телевізійні новини не розповідають нічого про долю Тенґо. Здається, досі ще ніхто не знає, що він — справжній автор „Повітряної личинки“. А от я знаю.

Відстань між нами начебто потроху скорочується. Через якісь обставини опинившись у цьому світі, Тенґо-кун і я наближаємось одне до одного так, наче нас підхопила велика, можливо, навіть смертельна, круговерть. Та якщо вірити натякам лідера, то за інших обставин наша зустріч неможлива. Подібний чистий зв'язок утворюється на ґрунті насильства».

Аомаме глибоко дихнула. Потім, простягнувши руку до пістолета фірми «Heckler & Koch», впевнилася в його моці. Уявила собі, як встромляє собі в рот і натискає пальцем на гашетку.

Зненацька на веранду прилетіла велика ворона й, сівши на поруччя, кілька разів виразно каркнула. Якийсь час Аомаме й ворона розглядали через скло одна одну. Ворушачи одним великим блискучим оком, ворона стежила за рухами Аомаме у кімнаті. Здавалося, гадала над тим, що це таке — пістолет. Ворони — розумні створіння. Вони чомусь розуміють важливе значення шматка металу.

Потім ворона, розпростерши крила, кудись полетіла так само несподівано, як і прилетіла. Наче побачила все, що хотіла. Коли ворона зникла, Аомаме, вставши, вимкнула телевізор і зітхнула. «Тільки б ця ворона не була шпигункою карликів!» — подумала вона.

Як завжди, Аомаме зробила на килимі розминку м'язів. Цілу годину їх мучила. Час минав з відповідним болем. Вона почергово викликала кожен м'яз на сувору перевірку. Назви, роль і властивості м'язів зберігалися в її голові. Вона нічого не пропускала. З неї стікало багато поту, на повну силу діяли органи дихання і серце, свідомість перемикалася з одного каналу на інший. Прислухаючись до потоку крові, вона приймала мовчазні повідомлення, які висилали її нутрощі. Лицеві м'язи сильно, немов у артиста на сцені вар'єте, ворушилися й пережовували ці повідомлення.

Потім вона стала під душ і змила піт. Зважившись, переконалася, що її вага не дуже змінилася. Ставши перед дзеркалом, упевнилася, що розміри грудей та волосся на лобку не зазнали зміни, й зробила сильну гримасу. Як завжди вранці.

Вийшовши з ванної кімнати, Аомаме одягла зручний спортивний костюм з джерсі. І щоб згаяти час, вирішила ще раз перевірити, що було в квартирі. Почала з кухні. Які продукти, посуд та інше кухонне причандалля приготовлено? Кожне зафіксувала в голові. Склала приблизний план, в якому порядку використовувати цей запас, як їсти. За її грубим розрахунком, вона могла прожити, не голодуючи й не виходячи з квартири, принаймні днів десять. А якщо економитиме, то й два тижні протягне. Стільки продуктів було в запасі.

Після того вона уважно переглянула запас товарів щоденного вжитку — туалетний папір, косметичні серветки, пральні засоби, пакети для сміття. Нічого не бракувало. Все було уважно дібрано. Видно, до цієї роботи залучили жінку. У всьому проглядала старанність досвідченої господині. До дрібниць було враховано, що й скільки потрібно здоровій тридцятирічній незаміжній жінці для того, щоб прожити тут короткий час. Такого чоловік не спромігся б зробити. Хіба що уважний, спостережливий «голубий».

У стінній шафі спальні лежали простирадла, ковдра, укривало й подушка. Уся постіль нова, щойно вироблена. Звісно, все біле-білісіньке. Без жодних прикрас. Привабливість та індивідуальність були зайвими.

У вітальні стояв телевізор, відеомагнітофон і невелика стереосистема. Були також касетний магнітофон і програвач для грамплатівок. На протилежному боці од вікна, під стіною, стояв дерев'яний сервант заввишки до пояса, в якому за дверцятами містилося рядком книжок двадцять. Видно, хтось потурбувався, щоб, переховуючись тут, Аомаме не нудьгувала. Добирав книжки ретельно. Усі нові, з твердими обкладинками й неторкнутими сторінками. З першого погляду по заголовках було зрозуміло, що це нові видання, які останнім часом набули популярності. Мабуть, їх вибрано на прилавку великої книгарні, але, видно, з добрим смаком. З дотриманням високих критеріїв. Одна половина книжок належала до художньої літератури, а друга — до біографічного жанру. Серед них Аомаме помітила й «Повітряну личинку».

Злегка кивнувши, Аомаме взяла цю книжку й сіла на диван у вітальні. На диван падало м'яке сонячне проміння. Книжка була не грубою, а легкою, з великим шрифтом. Вона поглянула на обкладинку — на ній надрукували ім'я авторки — Фукаері. Поклавши книжку на долоню, Аомаме оцінила вагу, прочитала текст на рекламній стрічці. І понюхала книжку. Пахло запахом нового видання. Прізвище Тенґо на ній не значилося, але його присутність відчувалася. Надрукований текст пройшов через нього. Заспокоївшись, вона розгорнула першу сторінку.

Перед нею була чайна чашка й пістолет фірми «Heckler & Koch».

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка