Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка13/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 18

(про Тенґо)

Мовчазний самотній супутник

— Можливо, вона перебуває зовсім близько, — прикусивши нижню губу й серйозно подумавши, сказала Фукаері.

Сплівши пальці рук на столі, Тенґо дивився їй прямо в очі.

— Близько? Тобто в Коендзі?

— Туди можна дійти пішки.

«Звідки ти це знаєш?» — хотів спитати він. Але якби й спитав, усе одно, мабуть, не дістав би відповіді. Так йому здавалося. Хотів почути конкретну відповідь — «так» чи «ні».

— Інакше кажучи, якщо десь тут пошукати, то можна з нею зустрітися? — спитав Тенґо.

Фукаері хитнула головою.

— Просто гуляючи, не можна зустріти.

— Ти хочеш сказати, що до неї можна дійти пішки, але, гуляючи, не вдасться знайти?

— Бо вона переховується.

— Переховується?

— Як поранена кішка.

Тенґо уявив собі, начебто Аомаме, зіщулившись, сховалася десь під запліснявілою верандою.

— Чому вона від когось ховається? — спитав він. Ясна річ, відповіді не отримав.

— Якщо вона ховається, то це означає, що вона перебуває в якомусь критичному становищі? — запитав Тенґо.

— У критичному становищі, — повторила Фукаері слова Тенґо. І скривилася, немов дитина, якій піднесли до рота гіркі ліки. Мабуть, їй не сподобалося, як прозвучали ці слова.

— Наприклад, хтось її переслідує, — припустив Тенґо.

Фукаері злегка схилила набік голову. Мовляв, не знаю.

— Але назавжди вона там не залишиться.

— Має обмежений час?

— Обмежений.

— Вона десь сховалася, немов поранена кішка, а тому надворі не прогулюється?

— Не робить цього, — чітко відповіла вродлива дівчина.

— Отже, я маю шукати її в особливому місці?

Фукаері кивнула.

— В якому особливому місці? — спитав Тенґо. Безперечно, відповіді не було.

— У вас є що згадати про неї? — після невеликої паузи спитала Фукаері. — Це може стати вам у пригоді.

— Стати у пригоді? — перепитав він. — Ти хочеш сказати, що я, може, дістану якийсь натяк, якщо про неї щось згадаю?

Вона мовчки легенько здвигнула плечима. В цьому відчувалося щось схоже на підтвердження.

— Дякую, — сказав Тенґо.

Фукаері кивнула, немов задоволена кішка.

Тенґо приготував у кухні вечерю. Фукаері жваво вибирала на полиці грамплатівки. Він мав їх небагато, але вибір забрав багато часу. Після довгих роздумів вона вийняла «Старий альбом» гурту «Rolling Stones», поклала на програвач й опустила голку звукознімача. Цю платівку Тенґо позичив у когось, коли вчився у середній школі вищого ступеня, і чомусь не віддав. Досить давно він її не слухав.

Слухаючи «Mothers Little Helper» і «Lady Jane», з шинки, грибів і неполірованого рису приготував плов, а з місо, тофу й морської капусти — суп. Зварив цвітної капусти й полив її соусом кері. З квасолі й ріпчастої цибулі зробив салат. Тенґо готував їжу без жодних труднощів. Мав звичку думати за такою роботою. Про буденні проблеми, математичні задачі, оповідання або метафізичні твердження. Коли в кухні працював руками, то міг думати логічніше, ніж коли нічого не робив. Та хоч скільки думав, не зумів догадатися, де це «особливе місце», на яке натякала Фукаері. Намагаючись навести лад у безладі, він переконувався у марності своїх спроб. Кількість місць, куди він міг добратися, була обмеженою.

Вечеряли вони за столом одне навпроти одного. Розмова не клеїлася. Як подружжя, що втомилося одне від одного, вони мовчки підносили їжу до рота й думали щось своє. А може, й нічого не думали. Особливо важко було розпізнати, думає чи не думає Фукаері. Після їди Тенґо пив каву, а Фукаері смакувала пудингом, який вийняла з холодильника. Хоч би що вона їла, вираз її обличчя не змінювався. Здавалося, вона думає тільки про жування.

Тенґо сів за робочий стіл і, як радила Фукаері, спробував згадати щось про Аомаме.



У вас є що згадати про неї? Це може стати вам у пригоді.

Однак Тенґо не міг зосередитися на такій роботі. На програвачі крутився інший альбом гурту «Rolling Stones» з піснею «Little Red Rooster», записаною в той час, коли Мік Джаґґер до безтями захопився чиказьким блюзом. Непогана музика. Але якщо глибоко поміркувати, то не для людини, яка всерйоз намагається докопатися до чогось у своїй пам'яті. У гурту «Rolling Stones» майже немає такої щедрості. І він подумав, що десь у тихому місці йому треба побути наодинці.

— Я вийду трохи надвір, — сказав Тенґо.

Поглядаючи на футляр з під альбому гурту «Rolling Stones», який тримала у руках, Фукаері начебто байдуже кивнула.

— Хоч би хто прийшов, нікому не відчиняй, — застеріг він.

Якийсь час Тенґо в темно-синій тенісці з довгими рукавами, акуратно випрасуваних штанах з цупкої бавовняної тканини кольору хакі і туфлях на гумовій підошві йшов до станції, але недалеко від неї звернув у пивничку «Муґіатама» й замовив бочкового пива. В цьому невеличкому закладі, що вміщав заледве двадцять чоловік, можна було випити й перекусити. Він і раніше кілька разів сюди заходив. Пізнього вечора там завжди галасувала молодь, а от від сьомої до восьмої відвідувачів було порівняно мало й панувала приємна тиша. Пивничка годилася для того, щоб, сівши за стіл у кутку й сьорбаючи пиво, читати книжку. На стільці було зручно й приємно сидіти. Звідки взялася така назва[19] й що вона означає, Тенґо не здогадувався. Можна було спитати в офіціанта, але вести балачки про се про те з невідомим відвідувачем не входило в його обов'язки. Зрештою, якщо походження назви залишиться невідомим, шкоди від цього не буде. Так чи інакше, пивничка з такою назвою справляла приємне враження.

На щастя, в ній не лунала музика. Сівши за столик біля вікна, Тенґо пив пиво фірми «Carlsberg», гриз різноманітні горіхи з полумисочка й згадував про Аомаме. Спогади про неї повертали його знову до того часу, коли він був десятирічним підлітком. Відтворювали один поворотний пункт в його житті. В десятирічному віці Аомаме потиснула йому руку, а після того він відмовився ходити вслід за батьком, який збирав абонентну плату для «NHK». А згодом він на власному досвіді дізнався, що таке ерекція і полюція. В житті Тенґо це був один поворотний пункт, який, напевне, настав би, навіть якби Аомаме не потиснула йому руку. Раніше чи пізніше. Однак Аомаме спонукала його до такої зміни. Наче штовхала у спину.

Тенґо довго вдивлявся у розкриту ліву долоню. «Десятирічна дівчина стиснула цю руку й щось у мені сильно змінила», — подумав він. Чому так сталося, не міг собі логічно пояснити. Однак тоді надзвичайно природним чином між ними встановилося взаєморозуміння і взаємоприйняття. Повне, майже як чудо. Таке трапляється в житті людини нечасто. Іноді, можливо, тільки один раз. Але в ту мить Тенґо не міг до кінця усвідомити, яке вирішальне значення матиме ця подія для нього. І не лише тоді. Ще зовсім недавно насправді не розумів її наслідків. Він лише невиразно плекав її образ у своїй душі.

Мабуть, тепер, у свої тридцять, вона зовні сильно перемінилася. Напевне, стала високою, повногрудою, природно, з іншою зачіскою. Якщо покинула «Братство свідків», то по-своєму користується косметикою. Можливо, носить дорогий модний одяг. Тенґо уявляв собі, як вона у костюмі від Кальвіна Клайна, у туфлях на високих підборах жваво йде вулицею. Звісно, це можливо. Адже коли людина росте, то зазнає зовнішньої зміни. Можливо, вона зараз у цій пивничці, але він її не помічає.

Нахиляючи склянку з пивом, Тенґо озирнувся навколо. «Вона недалеко звідси. Туди можна дійти пішки». Так сказала Фукаері. Він довіряв її словам. Якщо Фукаері так сказала, то це можливо.

Однак, крім нього, в пивничці сиділа перед шинквасом молода парочка, схожа на студентів, і, притулившись одне до одного, про щось жваво й щиро розмовляла. Поглядаючи на них, Тенґо, як ніколи, відчув глибоку тугу. Подумав, що в цьому світі він абсолютно самотній, ні з ким не пов'язаний.

Він злегка приплющив очі, зосередився й знову уявив собі аудиторію початкової школи. Цю ж картину він подумки бачив заплющеними очима учора вночі, коли під час громовиці мав статевий акт з Фукаері. Реально, дуже конкретно. Завдяки цьому його спогад, здавалося, став набагато яскравішим, ніж завжди. Так, ніби нічна злива змила з нього пилюку.

Тривога, сподівання і страх розповзлися повсюди в порожній аудиторії і, як маленькі боязливі звірятка, причаїлися — хто де міг. Класна дошка із залишками формул, надламаний шматок крейди, збляклі дешеві штори, квітка із забутою назвою у вазоні на кафедрі, приколоті на стіні дитячі картини, карта світу за кафедрою, запах навоскованої підлоги, погойдування штор, радісні дитячі крики, що долинали з вікна, — усю цю картину Тенґо дуже виразно відтворював у своїй голові. Простежував одну за одною ознаки, задуми й загадки, що в ній містилися.

Упродовж кількох секунд, коли Аомаме стискала його руку, Тенґо побачив багато чого і все це точно, як фотоапарат, закарбував на сітківці. Ця картина, яка допомогла йому прожити наступні десятиліття, сповнені страждань, завжди супроводжувалася сильним відчуттям дівочих пальців. Її права рука незмінно підбадьорювала Тенґо, який дорослішав натужно, в муках. «Усе гаразд! Ти маєш мене!» — заспокоювала ця рука.



Ти не самотній.

«Вона переховується», — сказала Фукаері. Як поранена кішка.

Як добре подумати, то це дивовижна випадковість. Фукаері також переховується. З квартири Тенґо не сміє виходити. У цьому кварталі Токіо однаково переховуються дві жінки. Від чогось тікають. Обидві тісно пов'язані з Тенґо. Невже в цьому є спільна причина? Чи це лише випадковий збіг?

Звісно, відповіді не було. Тільки запитання безцільно виринали. Надто багато запитань і надто мало відповідей. Щоразу.

Коли Тенґо допив пиво, до нього підійшов молодий офіціант і запитав, чи він ще чогось бажає. Після короткого вагання Тенґо попросив принести віскі «Bourbon» з льодом і ще одну порцію суміші горішків. Офіціант сказав: «Є тільки американське віскі „Four Roses“. Годиться?» Тенґо відповів, що годиться. «Байдуже!» — подумав він і знову згадав про Аомаме. З кухні у глибині пивнички щирився запах смаженої піци.

«Власне, від кого ховається Аомаме? Може, тікає від правосуддя?» — припустив Тенґо. Однак він і подумати не міг, що вона стала злочинницею. Власне, який злочин вона скоїла? Ні, поліція тут ні до чого. Хоч би хто це був, але не за порушення закону він її переслідує.

«А може, її переслідують ті самі, що й Фукаері? — раптом подумав Тенґо. — Скажімо, карлики. Але чому й за що вони мали б переслідувати її?»

«Та якщо припустити, що насправді вони переслідують її, то головну роль у цьому, можливо, відіграю я, — міркував Тенґо, але, звісно, не міг зрозуміти, чому сам опинився в центрі такого розвитку подій. Якщо припустити, що є певний фактор, який пов'язує між собою Фукаері й Аомаме, то це лише він, Тенґо. — Може, я, нічого не знаючи, скористався якоюсь силою, щоб притягти її ближче до себе».



Якоюсь силою?

Він глянув на свої руки. «Незрозуміло. Власне, де в мене така сила?» — подумав Тенґо.

Принесли «Four Roses» з льодом і полумисок з новими горішками. Ковтнувши віскі, він узяв кілька горішків у долоню і легенько потрусив ними, наче гральними кісточками.

Так чи інакше, Аомаме перебуває десь у цьому місті. Куди можна дійти пішки. Так сказала Фукаері. «І я цьому вірю, — роздумував Тенґо. — Якби хтось запитав чому, не знав би, що відповісти, але все одно вірю». Однак, власне, як можна відшукати Аомаме, що десь переховується? Нелегко знайти навіть людину, яка відкрито живе в суспільстві. А якщо вона навмисне ховається, то, ясна річ, це завдання стає складнішим. Може, оголосити її прізвище по гучномовцю? Навряд чи тоді вона зголоситься. Бо лише приверне до себе увагу навколишніх людей і піддасться ще більшій небезпеці.

«Мабуть, залишилося щось варте спогадів», — подумав він. «У вас є що згадати про неї? Це може стати вам у пригоді», — сказала Фукаері. Однак уже давно перед тим Тенґо мав відчуття, ніби не міг пригадати одного-двох важливих фактів, що стосувалися Аомаме. Вони, немов камінець, що потрапив у черевик, раз по раз його непокоїли. Не різко, але невідступно.

Ніби витираючи шкільну дошку, Тенґо зосередився по-новому й спробував ще раз поритися в пам'яті. Як рибалка неводом, пройшовся по її намулистому дну, щоб виловити щось про Аомаме, про себе самого та їхнє оточення. Усе по порядку, одне за одним, уважно відтворював у пам'яті. Та що й казати, відтоді збігло двадцять років. І хоча тогочасна картина, так би мовити, залишилася яскравою, мало що вдавалося згадати конкретно.

Однак він мусив виявити щось з минулого, на що досі не звернув уваги. Негайно, зараз. Бо інакше не зможе віднайти Аомаме, яка, напевне, переховується десь у цьому місті. Якщо вірити словам Фукаері, час для пошуку обмежений. І щось Аомаме переслідує.

Тенґо вирішив думати про зір. Що бачила там Аомаме? І що бачив він сам? Вирішив подумки простежити за плином часу і зором.

Стискаючи його руку, дівчина дивилася йому прямо в очі. І той погляд ані на мить не відвертала. Спочатку, зовсім не розуміючи її поведінки, Тенґо подивився на неї так, ніби хотів пояснення. «Напевне, це якась помилка, якесь непорозуміння», — подумав він. Та ні, це не була ні помилка, ні непорозуміння. Він бачив, що в неї страшно глибокі й прозорі очі. Таких чистих очей він досі ні разу не зустрічав. Вони скидалися на глибоке джерело з прозорою водою, під якою, однак, не видно дна. Якщо в них довго вдивлятися, то, здавалося, можна потонути. Тому він, ніби втікаючи, одвернув від них свій погляд. Мимоволі.

Насамперед він глянув на дерев'яну підлогу під ногами, потім на порожній вхід аудиторії, а після того, злегка повернувши голову, зиркнув за вікно. І тоді погляд Аомаме не перемінився. Вона вп'ялася ним в очі Тенґо, який дивився надвір. Тенґо відчував його шкірою. Її пальці з незмінною силою стискали його ліву руку. В цьому потиску не було ні крихти сумніву або вагання. Вона не боялася. Не мала чого боятися. І через пальці намагалася передати Тенґо свою рішучість.

Позаяк це сталося після прибирання, то для провітрювання вікна були широко розчинені, а білі штори повільно гойдалися од вітру. За вікном простягалося небо. Стояв уже грудень, але сильний холод ще не відчувався. Високо в небі пливли стрімкі білі хмари, що нагадували про осінь. Здавалося, щойно хтось провів по них щіткою. Потім там, під хмарою, щось з'явилося. Сонце? Ні, не воно. Це було не Сонце.

Тенґо затаїв подих і, притиснувши палець до скроні, спробував заглянути глибше в пам'ять. І саме тоді намацав у свідомості тонку нитку, яка от-от могла обірватися.



Так, там був Місяць.

Ще не смеркло, але Місяць чітко виднів. Місяць третьої фази. «Виявляється, ще завидна можна бачити Місяць так виразно!» — здивувався Тенґо. Він це добре пам'ятає. Та сіра безживна кам'яна брила, наче прив'язана невидимою ниткою, знічев'я висіла низько в небі. На ній панувала штучна атмосфера. З першого погляду здавалося, що це — Місяць, зроблений для театральної декорації. Але, звісно, це був справжній Місяць. Бо хто ж витрачатиме час на те, щоб вішати на справжньому небі штучний Місяць?

Раптом Тенґо помітив, що Аомаме вже не дивилася йому в очі. Звернула свій погляд туди, куди він дивився. Як і він, Аомаме вп'ялася очима в Місяць серед білого дня. З дуже серйозним виразом обличчя міцно стискаючи його руку. Тенґо знову глянув їй в очі. Вони вже не були такими прозорими, як перед тим. Натомість в них відчувалася твердість кристалу. Яскраві, вони одночасно віддавали суворістю, що нагадувала про паморозь. Що це, власне, означало, Тенґо не міг збагнути.

Нарешті дівчина, очевидно, зважилась — раптом відпустила його руку, повернулася до нього спиною і, не промовивши жодного слова, притьмом вийшла з аудиторії. Ні разу не обертаючись, залишила Тенґо на порожньому місці.

Розплющивши очі, Тенґо розслабився, глибоко видихнув і ковтнув віскі «Bourbon» з льодом, насолоджуючись, як воно проходить через горло й спускається вниз стравоходом. Потім ще раз вдихнув і видихнув. Постаті Аомаме вже не було видно. Повернувшись до нього спиною, вона покинула аудиторію. І зникла з його життя.

Після того минуло двадцять років.



«Місяць!» — подумав Тенґо.

«Я тоді бачив Місяць. І Аомаме так само його бачила. Попелясту кам'яну брилу, що о пів на четверту пливла на ще світлому небі. Мовчазного самотнього супутника. Вони обоє дивилися на нього. Але що, власне, це означає? Що Місяць веде мене туди, де перебуває Аомаме?»

«Можливо, тоді Аомаме потай довірила свою душу Місяцю, — зненацька подумав Тенґо. — Й уклала з Місяцем щось схоже на таємну угоду. В її погляді, зверненому до Місяця, проглядало щось надзвичайно серйозне, що спонукало до такого припущення».

Звичайно, Тенґо не здогадувався, що вона посилала тоді Місяцеві. Але що Місяць дарував їй, Тенґо приблизно уявляв собі. Мабуть, повну самотність і мир — найкраще, що Місяць може подарувати людині.

Розплатившись, Тенґо вийшов з пивнички «Муґіатама» й звів очі до неба. Місяця не побачив. Небо було чисте, й, напевне, десь на ньому він плив. Але з вулиці, оточеної будинками, його не вдавалося помітити. Засунувши руки в кишені, у пошуках Місяця Тенґо переходив з однієї вулиці на іншу. Хотів добратися до місця з відкритим полем зору, але в кварталі Коендзі, рівній, без пагорбів і навіть схилів, місцевості, чогось такого не знайшов. Подумав, що не завадило б вибратися на якийсь дах, з якого відкрився б горизонт, але навколо себе підходящого будинку не побачив.

Однак, безцільно блукаючи вулицями, Тенґо несподівано згадав, що поблизу був дитячий парк. Під час прогулянок він не раз проходив повз нього. У цьому невеликому парку, напевне, є дитяча гірка. Якщо на неї піднятися, то, мабуть, удасться хоч трохи побачити небо. Навіть з такого невисокого місця видимість буде краща, ніж із рівної землі. І Тенґо попрямував до парку. Стрілки годинника показували майже восьму годину.

У парку не було ні душі. Ртутний ліхтар на високому стовпі посередині освітлював усі його кутки. У парку росла велика дзельква з усе ще густим листям і кілька невисоких, заввишки з людину, кущів. Був фонтанчик для пиття, лавки, гойдалки й дитяча гірка. Був і громадський туалет, але надвечір районна влада його замикала — можливо, щоб там не ночували волоцюги. Вдень, перед тим як вести дітей до дитячого садка, молоді мами зупинялися там і, даючи дітям погратися, самі жваво розмовляли про се про те. Та як тільки сутеніло, майже ніхто парку не відвідував.

Піднявшись на дитячу гірку, Тенґо глянув на вечірнє небо. На північному боці парку височів новий шестиповерховий багатоквартирний будинок. Раніше його там не було. Видно, його збудували зовсім недавно. Цей будинок закривав, немов стіною, північну частину неба. У всіх інших напрямах стояли тільки низькі будівлі. Озирнувшись навколо, у південно-західному напрямі Тенґо помітив Місяць, який плив над дахом старого двоповерхового будинку. Місяць третьої фази. «Такий самий, як двадцять років тому, — подумав Тенґо. — Однакових розмірів, однакової форми. Випадковий збіг. Можливо».

Однак цей Місяць, виразно окреслений на осінньому вечірньому небі, ніс у собі характерне для цієї пори року тепло. Справляв зовсім інше враження, ніж Місяць грудневого дня о пів на четверту. Його лагідне природне сяйво лікувало й заспокоювало душу. Як потік прозорої води й ніжний шелест листя на деревах.

Стоячи на дитячій гірці, Тенґо довго дивився на Місяць. З 7-ї кружної дороги долинав змішаний шурхіт автомобільних шин різноманітних розмірів, схожий на шум моря. Він раптом нагадав Тенґо про батькову оздоровницю на березі моря в префектурі Тіба.

Звичайне міське освітлення, як завжди, стерло цятки зірок. На чистому небі тільки де-не-де ледь-ледь пробивалося їх кілька, особливо яскравих. А от Місяць виднів виразно. Плив гідно в небі, не скаржачись ані на вуличне освітлення, ні на повітря, отруєне автомобільним шумом. Напруживши зір, Тенґо бачив на ньому дивні тіні, витворені велетенськими кратерами й долинами. Поки він невинно споглядав місячне сяйво, в ньому пробудилася пам'ять, успадкована з прадавніх часів. Ще перед тим, як людство здобуло вогонь, знаряддя праці й мову, Місяць був незмінним союзником людей. Іноді розганяючи темряву над світом, немов божий дар у вигляді вогню, він послаблював людський страх. Зміна його фаз дала людям поняття часу. Здається, і в наш час, коли темряву вигнано звідусіль, відчуття подяки Місяцеві за таку щедрість міцно закарбувалося в людських генах. Як спільний теплий спогад.

«Здається, я давно не дивився так пильно на Місяць, — подумав Тенґо. — Цікаво, коли востаннє це було? Серед цієї міської метушні жив, дивлячись тільки під ноги. І навіть забув кинути погляд на нічне небо».

Потім в іншому місці неба, неподалік від цього Місяця, він помітив ще один. Спочатку подумав, що це галюцинація. Або оптичний обман. Та, придивившись уважніше, впевнився, що то другий Місяць з чітко окресленим контуром. На мить утративши мову й розтуливши рот, Тенґо розгублено поглядав у цьому напрямі. Не міг усвідомити, що бачить. Обриси й реальний предмет не накладалися одне на одного. Як іноді ідея й слово.

Ще один Місяць?

Заплющивши очі, Тенґо потер долонями щоки. «Власне, що сталося зі мною? — подумав він. — Адже я випив не багато». Він спокійно вдихнув і видихнув. Упевнився, що свідомість повернулася в реальний стан. У темряві із заплющеними очима ще раз перевірив, хто він, де і що зараз робить. Вересень 1984 року, дитячий парк у кварталі Коендзі Токійського адміністративного району Суґінамі, він, Тенґо Кавана, дивиться на Місяць у вечірньому небі. У цьому нема сумніву.

Потім, розплющивши очі, він знову глянув на небо. Спокійно, уважно. Однак там пливло два Місяці.

Це не була галюцинація. У небі висіли два Місяці. Тенґо довго стискав кулак правої руки.

Місяці все ще мовчали. Але вже не були самотніми.



Розділ 19

(про Аомаме)

Коли прокинулася доота

Хоча «Повітряна личинка» — фантастичне оповідання, воно загалом легко читалося. Було написане в стилі розмовної мови десятирічної дівчини, без важких слів, силуваної логіки, нудних пояснень і вишуканих виразів. Від початку до кінця його розповідає дівчина. Її слова легкозрозумілі, прості, в багатьох випадках приємні на слух, але майже нічого не пояснюють. Вона плавно розказує лише те, що сама бачила. Вона не зупиняється і не роздумує: «Власне, що зараз сталося?» або «Що це означає?». Повільно, з помірною швидкістю просувається вперед. Читачі, дивлячись на все її очима, йдуть услід за нею. Дуже природно. І несподівано помічають, що опинилися в іншому світі. Нетутешньому. У світі, де карлики плетуть повітряні личинки.

Уже перші прочитані десять сторінок справили на Аомаме сильне враження своїм стилем. Якщо цей стиль належить Тенґо, то він справді наділений літературним талантом. Наскільки вона знала, він уважався математичним генієм, якого називали вундеркіндом. Легко розв'язував математичні задачі, які не давалися навіть дорослим. Його успішність з інших предметів також була високою, хоча й не такою, як з математики. Однокласники не могли його наздогнати ні в чому. Кремезної статури, він був незрівнянним у спорті. Однак Аомаме не пригадувала, щоб він особливо виділявся літературними здібностями. Можливо, в той час вони ховалися в тіні його математичного таланту й не впадали в око.

А може, Тенґо просто переніс її манеру розповіді в літературний текст. І його оригінальність ніяк не причетна до стилю оповідання. Однак їй здавалося, що це, мабуть, не зовсім так. З першого погляду текст виглядав простим, невинним, але після уважного читання вона побачила, що він був усебічно прорахованим і впорядкованим. Без нічого зайвого, але водночас з усім потрібним. З обмеженим набором образних виразів, але точним описом і багатством відтінків. Та головне — в ньому відчувалася досконала гармонія. І не читаючи його вголос, читачі могли її глибоко відчувати. Подібного твору не здатна так вправно написати сімнадцятирічна дівчина.

Його головний персонаж — десятирічна дівчина. Вона належить до малої громади, що проживає у горах префектури Яманасі. Її батько й мати живуть спільно з іншими членами цієї громади. Братів і сестер у неї немає. Дівчину привезли сюди відразу після народження, а тому про зовнішній світ вона майже нічого не знає. За щоденними клопотами вони всі троє не мають нагоди як слід спокійно поговорити, але живуть дружно. Вдень дівчина ходить до місцевої початкової школи, а батьки головно зайняті сільським господарством. У вільний час вона їм допомагає по господарству.

Дорослі люди, які живуть у громаді, відкидають спосіб життя, що панує в зовнішньому світі. Вони часто повторюють, що їхній світ — прекрасний самотній острів, фортеця у морі капіталізму. Дівчина не знає, що таке капіталізм або, як іноді кажуть, матеріалізм. Але судячи із зневажливого тону, з яким люди вимовляють це слово, вона здогадується, що, може, це щось неприродне й несправедливе. Якийсь спотворений спосіб життя. Дівчину навчають триматися подалі від зовнішнього світу для того, щоб зберегти в чистоті своє тіло й думки. Бо інакше душа забрудниться.

Громада складається приблизно з п'ятдесяти порівняно молодих чоловіків і жінок, але ділиться на дві групи. Одна група виступає за революцію, друга — за мир. Батьки дівчини загалом належать до другої групи. Її батько — серед людей найстарший і від заснування громади грав у ній центральну роль.

Звісно, десятирічна дівчина не може логічно пояснити причини протистояння обох груп. Не зовсім розуміє відмінності між революцією і миром. У неї лише складається враження, що революція — це мислення гострої форми, а мир — обтічної. Обидва способи мислення мають свою форму і забарвлення. І змінюються так само, як фази Місяця. Приблизно таким було її розуміння.

Дівчина також не знала, за яких обставин виникла громада. Вона тільки чула, що приблизно десять років тому, відразу після її народження, в суспільстві сталися великі події і люди, покинувши міське життя, переселилися в самотнє гірське село. Про місто вона знала небагато. На електричці не їздила, не піднімалася й не спускалася на ліфті. Не бачила будинку, вищого за третій поверх. Вона багато чого не знала. Розуміла тільки ті навколишні речі, які бачила власними очима й торкалася власними руками. Проте завдяки приземленому поглядові и неприкрашеній мові дівчина природно, жваво описала становлення громади, навколишню територію, спосіб життя і мислення її членів.

Хоча спосіб мислення двох груп різнився, між ними зберігалося сильне почуття солідарності. Вони спільно вважали, що життя подалі від капіталізму — це добре, і хоча їхні погляди трохи не збігалися, вони розуміли, що не виживуть, якщо не триматимуться купи. Життя було скрутним. Люди невтомно працювали, вирощували городину, обмінювалися товарами з навколишнім населенням, зайві продукти продавали й, живучи серед природи, як тільки могли, уникали використання товарів масового виробництва. А якщо хоч-не-хоч користувалися електроприладами, то це був відремонтований старий мотлох, підібраний на звалищі. Майже весь одяг був старим, звідкись присланим.

Дехто не міг пристосуватися до такого простого, але суворого щоденного життя й покидав громаду. Однак були й такі, що, почувши про неї, приїжджали й ставали її членами. Новоприбулі кількістю перевищували тих, що залишали громаду. Тому її членів поволі ставало щораз більше. Складалася бажана тенденція. У запущеному селі, в якому вони жили, було чимало покинутих хат, придатних для життя після невеликого ремонту. Залишилося також багато ріллі. Збільшення кількості робочих рук тільки віталося.

У громаді налічувалося вісім-десять дітей. Більшість з них народилися в ній, а найстаршою виявилася дівчина, головний персонаж оповідання. Діти відвідували місцеву початкову школу. Ішли до школи й поверталися додому всі разом. Вони мусили ходити до місцевої школи. Так визначав закон. Засновники громади вважали, що для її існування необхідно підтримувати дружні стосунки з місцевим населенням. Однак, з іншого боку, діти громади діяли спільно, бо місцева дітвора гребувала ними, сторонилась і допікала. Гуртуючись, діти громади захищали себе від фізичної загрози й духовного отруєння.

Поряд з тим у самій громаді створилася своя школа, в якій почергово викладали дорослі. Бо більшість з них мала вищу освіту, а чимало — й кваліфікацію вчителя. Особливих труднощів у цьому не було. За спеціальними підручниками дітей навчали грамоти й арифметики. Викладали також основи хімії, фізики, фізіології й біології. Розповідали про суспільний устрій. Про те, що у світі існує дві системи — капіталізм і комунізм, які ненавидять одна одну. Що загалом, коли йдеться про серйозні проблеми, обидві системи рухають світ у поганому напрямі. Споконвіку комунізм дотримувався високих ідеалів, однак самолюбні політики їх спотворили. Одного з таких самолюбних політиків дівчина бачила на фотографії. Чоловіка з великим носом і чорною великою бородою. Він здавався їй королем дияволів.

У громаді не було телевізора, а радіо дозволялося слухати тільки в особливих випадках. Газети й журнали траплялися рідко. Новини, які вважалися потрібними, повідомлялися усно на зборах після вечері. На них люди реагували радісними вигуками або незгідливим стогоном. Стогони були набагато частішими. Для дівчини це служило єдиним засобом масової інформації. Від народження вона ні разу не бачила кіно. Не читала коміксів у стилі манґа. Дозволялося слухати лише класичну музику. У кімнаті для зборів була стереосистема і багато платівок, які хтось приніс. У вільний час там можна було слухати симфонії Брамса, п'єси для фортепіано Шумана, музику Баха для органа й релігійну музику. Це була для дівчини дорогоцінна, але майже єдина розвага.

Та от одного дня дівчину покарали. Того тижня їй наказали доглядати від ранку до вечора кількох кіз, але через домашнє завдання та інші обов'язки вона про них забула. Наступного ранку найстаршу сліпу козу знайшли охололою і мертвою. Дівчину покарали — на десять днів відлучили від громади.

Вважалося, що ця коза мала особливе значення для людей, але постаріла й через якусь хворобу висохла, як скіпка. Надії на те, що вона одужає, ніхто не мав, незалежно від того, доглядатимуть її чи ні. Її смерть була тільки питанням часу. Однак це не зменшило провини дівчини. Ішлося не лише про смерть кози, але й про те, що дівчина злегковажила обов'язком. Відлучення від громади вважалося найбільшою карою.

Дівчину замкнули разом з мертвою сліпою козою у невеликому старому погребі. Його називали «кімнатою для роздумів». За порушення законів громади винуватому давали змогу подумати над своїм переступом. Під час відлучення від громади ніхто з дівчиною не розмовляв. Вона мусила терпіти десять днів у повній мовчанці. Їй приносили мінімум води та їжі, а в самому погребі було темно, холодно й вогко. І відгонило мертвою козою. Двері замикалися ззовні, в кутку стояло відро для справляння природної нужди. Високо під стелею було віконце, з якого в погріб проникало світло сонця й місяця. Коли небо не заволікали хмари, на ньому видніло кілька зірок. Іншого світла не було. Лежачи на твердому матраці, покладеному на дерев'яну підлогу, й загорнувшись двома старими вовняними ковдрами, дівчина всю ніч тремтіла. Уже настав квітень, але ночі в горах залишалися холодними. Коли сутеніло, очі мертвої кози блищали відбитим світлом зірок. Від страху дівчина не могла заснути.

Уночі на третій день коза розтулила рота. Щось із середини його силоміць розштовхувало. І звідти вилізли маленькі люди. Всього шестеро. Коли вони вилазили, були заввишки десять сантиметрів, а коли стали на підлогу, то швидко, як гриби після дощу, виросли щонайбільше до шістдесяти сантиметрів. Самі назвали себе карликами.

«Щось схоже на „Білосніжку й сім гномів“, — подумала дівчина. У дитинстві батько читав їй цю казку. — Щоправда, одного не вистачає».

— Якщо треба сім, то можна так зробити, — сказав карлик низьким голосом. Здається, вони вміють читати її думки. Коли вона перерахувала, їх виявилося не шестеро, а семеро. Але дівчину це особливо не здивувало. Коли карлики вилізли з рота кози, правила в світі вже змінилися. Нема чого дивуватися, якщо тепер щось станеться.

— Чому ви вилізли з рота мертвої кози? — спитала дівчина. Вона помітила, що її голос звучить якось дивно. І манера говорити змінилася. Мабуть, тому, що три дні ні з ким не розмовляла.

— Бо її рот став каналом зв'язку, — відповів хрипкоголосий карлик. — Ми не помітили, що вона мертва, поки не прийшли сюди.

— Нам байдуже, це коза, кит чи квасоля. Лише б канал зв'язку був, — сказав різкоголосий карлик.

— Ти створила канал. Тому ми його спробували. Поцікавилися, куди ж він веде, — сказав низькоголосий карлик.

— Я створила канал, — сказала дівчина. І цього разу власний голос здався їй чужим.

— Ти зробила для нас добре діло, — сказав тихоголосий карлик.

Кілька карликів голосно погодилися.

— Ти не хочеш погратися з нами — плести повітряну личинку? — запитав інший карлик тенором.

— Бо саме для цього ми й прийшли сюди, — сказав інший карлик баритоном.

— Повітряну личинку? — спитала дівчина.

— Витягувати нитки з повітря й будувати з них оселю. Вона дуже швидко збільшується, — сказав Низькоголосий.

— Оселю для кого? — спитала дівчина.

— Незабаром зрозумієш, — сказав Баритон.

— Коли вийде, зрозумієш, — сказав Низькоголосий.

— Так-так! — вигукнув інший карлик.

— Я можу вам у цьому допомогти? — спитала дівчина.

— Звичайно, — відповів Хрипкоголосий.

— Ти зробила для нас добре діло. Попрацюймо разом, — сказав Тенор.

Коли дівчина набула певних навичок, то витягувати нитки з повітря виявилося не дуже важко. Позаяк вона спритно орудувала кінчиками пальців, то швидко навчилася виконувати цю роботу. Добре придивившись, помітила в повітрі різноманітні нитки.

— Правильно, роби саме так, — сказав Низькоголосий.

— Ти дуже розумна. Маєш добру пам'ять, — сказав Різкоголосий.

Карлики мали однакові обличчя, однаковий одяг і відрізнялися лише голосами.

Їхній одяг був звичайнісінький. Але, як не дивно, нічим не запам'ятовувався. Якщо відвернути від них погляд, то не вдавалося пригадати, який на них був одяг. Те саме можна сказати й про їхнє обличчя. Воно не було ні добрим, ні поганим. Звичайнісіньким. Якщо відвернути від нього погляд, то не вдавалося пригадати, яким воно було. Те саме стосується волосся. Воно не було ні довгим, ні коротким. Просто волоссям. Крім того, вони нічим не пахли.

Коли ніч кінчалася, півні співали й на сході розвиднювалося, семеро карликів припинили роботу й випросталися, а щойно розпочату білу повітряну личинку (вона досягала розмірів зайчика) заховали в кутку погреба так, щоб її не помітила людина, яка принесе їжу для дівчини.

— Настав ранок, — сказав Тихоголосий.

— Скінчилася ніч, — сказав Низькоголосий.

«З таких різноголосих карликів можна створити хор», — подумала дівчина.

— У нас немає пісні, — сказав Тенор.

— Так-так! — підтвердив карлик у ролі клакера.



Карлики, змалівши до десяти сантиметрів, посунули вервечкою назад у рот мертвої кози.

— Наступної ночі знову прийдемо, — сказав Тихоголосий перед тим, як закрився рот кози. — Про нас нікому не можна казати.

— Якщо скажеш, то станеться щось дуже неприємне, — додав Хрипкоголосий.

— Так-так! — підтвердив Клакер.

— Нікому не скажу, — пообіцяла дівчина.

Зрештою, якби вона й сказала, ніхто б їй, напевне, не повірив. Дорослі часто її сварили за висловлені думки. Казали, що в них нема різниці між фантазією і реальністю. Здається, вона мислила зовсім по-іншому, ніж решта людей. Дівчина не розуміла, що в ній таке погане. У всякому разі, про карликів краще нікому не розповідати.

Коли карлики зникли, а рот кози закрився, дівчина обшукала те місце, де вони заховали повітряну личинку, але нічого не знайшла. Видно, добре постаралися. Хоч скільки шукала, нічого не помітила в тісному погребі. Цікаво, куди це вони її запхали?

Після того, закутавшись у ковдру, дівчина заснула. Сон, як ніколи, був спокійним. Без снів і пробудження. Її тішив такий міцний сон.

Удень коза залишалася мертвою. Із задубілим тілом і каламутними, наче скляними, очима. Та коли споночіло і погріб огорнула темрява, її очі виблискували відбитим зоряним світлом. Немов за покликом цього світла, рот кози відкрився і з нього вилізли карлики. Цього разу від самого початку їх було семеро.

— Продовжуймо вчорашню роботу, — сказав Хрипкоголосий.

Решта карликів голосно його підтримали.

Сім карликів разом з дівчиною розсілися навколо личинки й знову взялися до роботи. Витягували з повітря білі нитки й вплітали їх у личинку. Майже не розмовляючи, вони мовчки віддавалися роботі. Завзято орудуючи руками, навіть не зважали на нічну холоднечу. Час збігав непомітно. Вони не скучали й не відчували дрімоти. Личинка поволі, але помітно більшала.

— Якою великою ми її зробимо? — спитала дівчина, коли надходив світанок. Перебуваючи ув'язненою на десять днів у цьому погребі, вона хотіла знати, чи ця робота скінчиться.

— Якомога більшою, — відповів Різкоголосий.

— Коли дійдемо до певного розміру, вона природно трісне, — радісно сказав Тенор.

— І щось з неї вийде, — напружено продовжив Баритон.

— Що? — спитала дівчина.

— Що вийде? — уточнив Тихоголосий.

— Щось тобі на радість, — сказав Низькоголосий. — Так-так! — підтвердив Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

У стилі оповідання відчувалася якась особлива дивна похмурість. Помітивши її, Аомаме ледь-ледь насупилася. Оповідання скидалося на фантастичну казку для дітей. Але глибоко під ним текла невидима прихована течія. У простих, невибагливих словах Аомаме розрізняла її зловісний гуркіт, який вказував на прихід якоїсь хвороби. Смертельної хвороби, що зсередини пожирає людську душу. А приносили цю хворобу сім карликів, схожих на хор. «У цьому є щось нездорове», — подумала дівчина. І цю близьку загрозу Аомаме чомусь відчувала в їхніх голосах.

Відірвавшись від книжки, Аомаме згадала, що перед смертю лідер розповідав про карликів.

«Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло окремо не існували. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася».

Аомаме читала оповідання далі.



Карлики разом з дівчиною безперервно працювали, й через кілька днів повітряна личинка майже досягла розмірів великого пса.

— Завтра скінчиться моє ув'язнення і я піду звідси, — сказала дівчина карликам, коли почало розвиднюватися. Семеро карликів мовчки прислухалися до її заяви. — Тому ми вже не зможемо разом виплітати повітряну личинку.

— І це дуже шкода, — скрушно сказав Тенор.

— Ти нам дуже допомогла, — мовив Баритон.

— Та все-таки загалом личинка готова. Якщо ще трохи попрацюємо, то закінчимо, — сказав Різкоголосий.

Карлики поставали рядком і дивилися на личинку так, ніби міряли її розміри очима.

— Залишилося вже зовсім мало, — мовив Хрипкоголосий так, наче підбирав тон для одноманітної пісні човняра.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Коли скінчилася десятиденна кара відлученням, дівчина повернулася до громади. Знову почалося для неї колективне життя згідно з багатьма приписами, й вона вже не залишалася наодинці. Звісно, виплітати повітряну личинку разом з карликами вже не могла. Щовечора перед сном вона уявляла собі, як семеро карликів, сидячи навколо повітряної личинки, стараються зробити її більшою. Про інше не думалося. Навіть здавалося, ніби ця повітряна личинка залізла їй у голову.

Дівчина нестерпно хотіла дізнатися, що, власне, міститься всередині повітряної личинки і що з неї вийде, якщо настане відповідний час. Що й казати, жалкувала, що не зможе на власні очі побачити цієї сцени. «Я стільки допомагала плести личинку, що маю право бути присутньою, коли з неї щось вийде», — думала вона. І навіть серйозно міркувала над тим, чи не скоїти чогось й, отримавши покарання, вернутися у погріб. Та якщо вона навіть це зробить, карлики можуть не з'явитися у погребі. Мертву козу віднесли й десь поховали. Її очі не блищать відбитим світлом зірок.

Аомаме читала про щоденне життя дівчини у громаді. Регулярні завдання, доручена робота. Як найстарша вона вела за собою молодших дітей і доглядала за ними. Скромна їжа. Іноді перед сном хтось з батьків читав їй оповідання. При нагоді слухала класичну музику. Загалом її життя ніщо не отруювало.

Карлики навідувалися до неї уві сні. Вони могли будь-коли приходити до людей під час сну. «Оскільки незабаром повітряна личинка трісне, то чи не хочеш прийти подивитися? — спокушали вони дівчину. — Прийди зі свічкою до погреба, коли смеркне, щоб люди не бачили».

Дівчина не могла стримати своєї цікавості. Вилізла з постелі, взяла приготовлену свічку й нишком, навшпиньки, зайшла у погріб. Там не застала нікого. На підлозі лежала тільки повітряна личинка. Набагато більша за ту, яку дівчина бачила востаннє, — завдовжки з метр тридцять чотири сантиметри. З неї струменіло тьмяне світло. З красивим обрисом, вона мала посередині звуження. Перед тим вона не була такою. Очевидно, відтоді карлики завзято попрацювали. До того ж, личинка вже почала розколюватися — уздовж утворилася акуратна щілина. Нахилившись, дівчина заглянула крізь неї всередину.

Вона відкрила в личинці саму себе. Побачила, що там лежить її власна гола фігура. Її подоба лежала горілиць із заплющеними очима. Була, здається, несвідомою. І не дихала. Геть-чисто немов лялька.

— Це — твоя доота, — сказав Хрипкоголосий і відкашлявся.

Дівчина оглянулася — біля неї півколом стояли карлики.

— Доота, — машинально повторила дівчина.

— А тебе називають мадзою, — сказав Низькоголосий.

— Мадза й доота[20] — повторила дівчина.

— Доота є представником мадзи, — сказав Різкоголосий.

— Я розділилася надвоє? — спитала дівчина.

— Та ні, — відповів Тенор. — Ти не розділилася надвоє. Ти залишилася повністю собою. Не турбуйся. Доота — це лише тінь душі мадзи, що набула людської подоби.

— А коли вона прокинеться?

— Незабаром. Як тільки настане відповідний час, — сказав Баритон.

— Що робить ця доота як тінь моєї душі? — спитала дівчина.

— Виконує роль перцепієнтки, — відповів пошепки Тихоголосий.

— Перцепієнтки, — повторила дівчина.

— Тієї, що сприймає, — сказав Хрипкоголосий.

— Сприйняте передає реципієнтові, — мовив Різкоголосий.

— Тобто доота — канал зв'язку для нас, — сказав Тенор.

— Замість кози? — спитала дівчина.

— Мертва коза — це лише тимчасовий канал зв'язку, — сказав Низькоголосий. — А для зв'язку між нашим і твоїм світом потрібна жива доота. Як перцепієнтка.

— А що робить мадза? — спитала дівчина.

— Мадза перебуває біля дооти, — відповів Різкоголосий.

— Коли прокинеться доота? — спитала дівчина.

— Через два або три дні, — відповів Тенор.

— Одного з цих днів, — сказав Тихоголосий.

— Старанно доглядай дооту, — мовив Баритон. — Бо це твоя доота.

— Доота не може обійтися без догляду мадзи. Так їй важко довго прожити, — сказав Різкоголосий.

— Якщо мадза втратить дооту, то залишиться без тіні душі, — додав Тенор.

— А що станеться з мадзою, яка залишилася без тіні душі? — спитала дівчина.



Карлики перезирнулися. Ніхто на це запитання не відповів.

— Коли прокинеться доота, на небі буде два Місяці, — сказав Хрипкоголосий.

— Другий Місяць відображатиме тінь душі, — сказав Баритон.

— Місяців буде два, — машинально повторила дівчина.

— Це своєрідний знак. Раджу часто й пильно дивитися на небо, — пошепки сказав Тихоголосий. — Пильно дивитися на небо й рахувати Місяці, — наголосив він.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Дівчина втекла.

Вона розуміла, що в цьому є щось помилкове, неправильне, страшно викривлене. Вона не знала, чого хочуть від неї карлики. Але власна фігура в повітряній личинці викликала в неї страх. Жити поряд зі своїм другим «я» вона не могла. «Треба тікати, — подумала дівчина. — І то якнайшвидше. Поки доота не прокинулася. Поки на небі не засяяли два Місяці».

У громаді заборонялося мати особисті гроші. Однак батько передав їй потаємно одну банкноту вартістю десять тисяч єн і дрібні гроші, сказавши: «Заховай її так, щоб ніхто не бачив». Він також передав їй написані на папірці адресу, прізвище й телефонний номер і порадив: «Якщо доведеться тікати, то за ці гроші купи собі квиток, сядь на електричку і вирушай туди».

Мабуть, батька щораз більше непокоїла можливість того, що в громаді невдовзі заворушиться щось погане. Дівчина довго не вагалася. Діяла притьмом. Навіть не мала часу попрощатися з батьками.

Вона витягла з пляшки, закопаної під землею, банкноту на десять тисяч єн, дрібні гроші й папірець. Під час уроку в початковій школі відпросилася до лікарського кабінету, бо, мовляв, погано почувається, вийшла надвір. Сіла на маршрутний автобус і поїхала на залізничну станцію. Там просунула у віконечко десятитисячну банкноту, купила квиток до станції Такао. Отримала решту. Вона вперше в житті купила квиток, отримала решту й сіла в електричку. Як треба діяти, вона запам'ятала завдяки докладним батьковим порадам.

Згідно з вказівкою, написаною на папірці, вона доїхала лінією Тюосен до Такао, зійшла з електрички і з телефону-автомата подзвонила за вказаним номером. Вона телефонувала давньому батьковому приятелеві, художникові, старшому від батька на десять років, який жив разом з дочкою в горах поблизу Такао. Його дружина вже померла, а дочка Курумі була молодшою від дівчини на один рік. Коли батьків приятель поговорив з дівчиною, що втекла з громади, по телефону, то негайно приїхав на станцію і радо її зустрів.

Наступного дня з вікна художникового дому дівчина побачила на небі два Місяці. Поблизу одного, звичного, виднів менший, схожий на висушену квасолю. «Доота прокинулася, — подумала дівчина. — Другий Місяць відображає тінь душі». Дівчина затремтіла. Світ змінився. І от-от мало щось статися.

Зв'язку з батьками не було. Мабуть, ніхто в громаді не помітив, що дівчина втекла. Бо після неї залишилася доота — її друге «я». Звичайні люди не помітили відмінності між дівчиною та її доотою. Однак її батьки, звичайно, знали, що доота — це лише подоба їхньої дочки. Що дочка залишила її після себе, а сама втекла з громади. Знали, куди вона подалася. Однак ані разу нею не поцікавилися. Напевне, цим мовчанням давали знати, щоб вона не поверталася назад.

Іноді дівчина відвідувала школу. Новий зовнішній світ сильно відрізнявся від колишнього, у громаді, де вона виросла. Відрізнявся правилами, цілями і вживаними словами. Тому тут їй було важко знайти товаришів. До шкільного життя вона не могла звикнути.

Однак уже в середній школі вона подружилася з одним хлопцем. Його звали Тоору. Він був малий, худорлявий. З кількома, як у мавпи, глибокими зморшками на обличчі. Видно, в ранньому дитинстві він на щось хворів і не брав участі у жвавих спортивних змаганнях. Хребет мав трохи скривлений. Під час перерви він завжди відлучався від решти школярів і читав книжку. Друзів не мав. Був надто малий і дуже негарний. Під час перерви дівчина сідала поруч і заводила з ним розмову. Розпитувала про книжку, яку він читав. І тоді він уголос читав їй уривки з неї. Дівчині подобався його голос. Тихий, хриплуватий, але їй зрозумілий. Оповідання, яке він читав уголос, зачаровувало її. Тоору читав прозовий текст так гарно, наче декламував поезію. Дівчина постійно проводила з ним перерву. Уважно слухала, як він читає оповідання.

Однак невдовзі Тоору не стало. Карлики забрали його від неї.

Однієї ночі в кімнаті Тоору з'явилася повітряна личинка. Поки він спав, карлики день за днем робили її щораз більшою. І щоночі уві сні показували дівчині цю картину. Але дівчина не могла зупинити їхню роботу. Згодом личинка досягла відповідної величини й уздовж розкололася. Як у випадку з дівчиною. Та всередині цієї личинки були три великі гадюки. Вони так переплелися між собою, що ніхто — навіть вони самі — не міг би їх розділити. Їхні слизькі голови, здавалося, сплелися навічно в один клубок. Їх дратувало те, що вони не можуть стати вільними. Вони намагалися відірватися одна від одної, але що більше старалися, то їхнє становище дедалі погіршувалося. Карлики показували дівчині, що відбувається біля Тоору, який, нічого не відаючи, спокійно спав. Усе це бачила тільки вона.

Через кілька днів хлопець несподівано захворів і його відвезли в далеку оздоровницю. На що він захворів, не сказали. У всякому разі, Тоору вже не повернувся до школи. Його не стало.

Дівчина збагнула, що це — повідомлення від карликів. Очевидно, вони не могли нічого вдіяти їй, яка була мадзою. А натомість завдавали шкоди або й знищували близьких їй людей. Щоправда, не всіх. Про це свідчило те, що вони не спромоглися заподіяти зла її опікунові, художнику, та його дочці Курумі. Вони обирали собі найслабшу жертву. Вони витягли із свідомості хлопця три чорні гадюки й розбудили. Знищивши хлопця, вони попередили її, щоб повернулася до своєї дооти. «По суті, так сталося через тебе», — повідомляли вони.

Дівчина знову стала самотньою. До школи перестала ходити. Ні з ким не дружила, щоб не наражати нікого на небезпеку. От у чому полягало життя під двома Місяцями. Це вона знала.

Згодом дівчина нарешті почала плести власну повітряну личинку. Вона це могла робити. Карлики казали, що проходять сюди через канал зв'язку. Якщо це правда, то вона, мабуть, зможе піти в протилежному напрямі, до них. Якщо піде, то розгадає таємницю про те, що означає мадза й доота. А може, й урятує пропалого Тоору. Дівчина почала робити канал зв'язку. Можна виплести личинку, витягуючи нитки з повітря. Щоправда, на це доведеться витратити багато часу. Та байдуже. Вона впорається.

Однак раз по раз дівчина переставала розуміти, що з нею відбувається. Її охопило сум'яття. «Невже я справді мадза? А може, я десь перетворилася на дооту?» — думала вона. І що довше думала, то більше втрачала впевненість. «Як можна довести, що я — мадза?» — запитувала себе.

Оповідання закінчувалося символічно — тим, що дівчина намагається відчинити двері до каналу зв'язку з карликами. Про те, що сталося за дверима, не було написано нічого. Можливо, так нічого й не сталося.

«Доота», — подумала Аомаме. Перед смертю лідер вимовив це слово. Він сказав, що дочка втекла, залишивши натомість власну дооту для того, щоб протидіяти карликам. Напевне, так сталося. І два Місяці бачила не тільки вона сама.

Однак Аомаме здавалося, що вона розуміє, чому люди так охоче сприймають і широко зачитуються цим оповіданням. Ясна річ, на це, мабуть, значно вплинуло те, що його авторка — вродлива сімнадцятирічна дівчина. Але цього не досить, щоб народився бестселер. Привабливість цього твору, безсумнівно, спирається на жвавість і точність опису. Очима дівчини читачі яскраво бачать світ, який її оточує. Оповідання передавало нереальний досвід перебування дівчини в особливому середовищі й знайшло природний відгук у людських душах. Напевне, щось пробуджувалося в їхній підсвідомості. Ось чому читачі втягувалися в його зміст.

Надто дивуватися літературним якостям оповідання не годилося, позаяк до нього, мабуть, доклав свій хист і Тенґо. Аомаме мусила читати його, передусім зосередивши увагу на тій його частині, де виступають карлики. Для неї це був надзвичайно практичний твір, в якому ставилося питання життя і смерті. Своєрідний посібник. Вона мусила добути з нього потрібне знання і «ноу-хау». Мала хоч трошки докладніше й конкретніше прочитати про світ, в який потрапила.

«Повітряна личинка» не була, як думали люди, лише нестримною фантазією, витвореною в голові сімнадцятирічної дівчини. Аомаме не сумнівалася, що попри зміни імен більшість описаного в ній — це правдива реальність, крізь яку пройшла дівчина. Пережиті події Фукаері описала якомога точніше, щоб приховану таємницю широко відкрити світові. Щоб довести до відома більшості людей інформацію про існування карликів та їхні вчинки.



Доота, яку вона залишила по собі, мабуть, стала каналом зв'язку карликів з її батьком, лідером секти, а потім реципієнтом. Вони призвели до кривавого знищення непотрібної фракції «Акебоно» й перетворили «Сакіґаке» на пристойну радикальну, але замкнуту в собі релігійну організацію. Тим самим створили для себе зручне середовище.

Чи могла доота Фукаері довго й безпечно жити без неї? Карлики казали, що це неможливо. А на що перетворюється життя мадзи, яка втратила тінь душі?

І після втечі дівчини своїми руками карлики у такий самий спосіб створили кілька нових дооту секті «Сакіґаке». Карлики розширили свій канал зв'язку, що було їхньою метою. Так само як збільшують кількість смуг на автостраді. Таким чином кілька доот стали для карликів перцепієнтками і виконували роль жриць. Однією з них була Цубаса. Якщо припустити, що лідер секти мав статеві стосунки не з мадзами, а з доотами, то стане зрозумілим його вираз про те, що він «багатозначно єднався». Цим також пояснюється, що очі Цубаси не мали глибини, а сама вона майже не говорила. Щоправда, неясно, чому доота Цубаси втекла із секти. В усякому разі, можливо, її повернули до своєї мадзи в повітряній личинці. А криваве вбивство пса було попередженням від карликів. Як і у випадку з Тоору.

Дооти хотіли народити дітей від лідера, але, не будучи мадзами, не мали місячного. Однак, за словами лідера, вони щиро цього прагнули. Цікаво, навіщо?

Аомаме хитнула головою. Багато чого залишалося незрозумілим.

Аомаме кортіло негайно розповісти господині із «Садиби плакучих верб», що, можливо, той чоловік ґвалтував лише тіні дівчат. І що, може, їм не треба було вбивати його.

Та, звісно, в таке пояснення вона так просто не повірить. І її можна зрозуміти. Адже стара пані, як і будь-яка нормальна людина, не сприйме за правду існування карликів, мадзи, дооти чи повітряної личинки. Бо для нормальної людини все це — лише літературна вигадка. Така ж неймовірна, як і Червова Королева і Заєць з годинником в «Алісі в Дивокраї».

Але ж Аомаме справді бачила на небі два Місяці — старий і новий. Вона жила під їхнім сяйвом. Усім тілом відчуваючи викривлену дію сили тяжіння. Крім того, у темному готельному номері власними руками вона вбила лідера. На її руці залишився зловісний слід від того часу, коли гостро наточене вістря голки проникло в його шию. Ще й досі від того відчуття шкіра вкривається сиротами. А перед тим вона бачила, як лідер підняв важкий годинник над комодом сантиметрів на п'ять. Це не галюцинація, не фокус. А незаперечний факт.

Таким чином карлики практично заволоділи сектою «Сакіґаке». Аомаме не знала, чого вони врешті-решт цим домагаються. Можливо, їхні прагнення виходять за межі добра й зла. Однак дівчина, головний персонаж «Повітряної личинки», інтуїтивно відчуває, що в цьому є щось погане, й пробує по-своєму противитися. Залишивши свою дооту, вона тікає з громади і, як казав лідер, для підтримання рівноваги у світі збирає антикарликові сили. Вона намагається проникнути туди, звідки прийшли карлики, скориставшись їхнім каналом зв'язку. Оповідання стало для неї засобом. Тенґо, ставши її партнером, допомагав його вдосконалити. Хоча сам він, мабуть, не розумів, що робить. А може, й досі не розуміє.

У всякому разі, «Повітряна личинка» стала великим ключем.

Усе починається з цього оповідання.

«Однак, власне, яка моя роль у ньому? — подумала Аомаме. — Коли я, слухаючи „Симфонієту“ Яначека, спустилася аварійними сходами на забитій автомобілями столичній автостраді, то потрапила у світ з двома Місяцями — маленьким і великим — і загадковим 1Q84 роком. Що це означає?»

Заплющивши очі, Аомаме задумалася.

«Мабуть, я мимоволі приєдналася до антикарликових сил, які створила Фукаері з Тенґо. Ці сили принесли мене сюди, — подумала Аомаме. — Іншого пояснення нема. Виходить, я відіграю в цьому оповіданні немалу роль. Можливо, навіть одну з головних».

Аомаме озирнулася навколо. «Я опинилася в оповіданні, яке вдосконалив Тенґо, — подумала вона. — У певному розумінні я потрапила в його організм. — Вона це відчувала. — Я, так би мовити, перебуваю у святилищі».

Колись давно вона бачила по телевізору старий науково-фантастичний фільм, назву якого забула. В ньому розповідалося, як учені, зменшившись до розмірів, помітних лише під мікроскопом, на засобі пересування, схожому на підводний човен (звісно, також однаково зменшений), проникли кровоносними судинами до мозку хворого й провели там незвичну, неймовірно складну операцію. «Щось подібне, здається, відбувається зі мною, — подумала Аомаме. — Проникнувши у кров Тенґо, я циркулюю в його організмі. Борючись з білими тільцями, які відторгають чужорідне тіло (тобто мене), я прямую до наміченої мети — знешкодження джерела хвороби. Вбивши лідера в номері готелю „Окура“, я, можливо, зуміла викорінити цю хворобу».

Від таких думок Аомаме стало на душі трохи тепліше. «Я виконала доручене завдання, — міркувала вона. — Безперечно, важке завдання. Аж страшно подумати. Серед шуму громовиці я холоднокровно й безпомильно завершила роботу. Мабуть, раніше, ніж гадав Тенґо». Вона цим подумки гордилася.

«Якщо повернутися до аналогії з кровоносними судинами, то після виконання завдання мене, мабуть, скоро виведуть з вен і викинуть з організму. Такий закон його існування. Такої долі мені не вдасться уникнути. Та байдуже! — подумала Аомаме. — Я зараз перебуваю усередині Тенґо. Огорнута теплом його тіла й підпорядкована його серцебиттю. Керована його логікою та правилами. І, можливо, його стилем. Як чудово почуватися в ньому!»

Сидячи на підлозі, Аомаме заплющила очі. Понюхала сторінку книжки і вдихнула її запах. Запах паперу й фарби. Спокійно віддалася якомусь потоку. Слухала, як б'ється серце Тенґо.

«Ось воно, царство небесне! — подумала вона. — Я готова до смерті. Будь-коли».

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка