Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка14/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 20

(про Тенґо)

Лакей-Карась і Божевільний Капелюшник

Безперечно, Місяців було два.

Один — відомий здавна, другий — набагато менший, зелений, іншої форми, блідіший, схожий на бідну, непривабливу дитину далеких родичів, нав'язану певними обставинами й нікому непотрібну. Однак його не можна було викреслити. Це не був ані привид, ані галюцинація. А справді-таки небесне тіло з реальною формою та обрисами. Не літак, не космічний корабель і не штучний супутник. Не пап'є-маше, яке жартома хтось зробив. Це була, безсумнівно, кам'яна брила, що мовчки й непохитно посідала на небі власне місце, ніби крапка, поставлена після глибоких роздумів, або родима плямка, якій судилося бути на обличчі.

Тенґо довго дивився зухвалим поглядом на новий Місяць. Ніяк не міг відірвати від нього очей. Навіть майже не кліпав повіками. Та хоч скільки дивився, Місяць не зрушив з місця. Сидів мовчазно, з кам'яною упертістю на небесному склепінні.

Тенґо розслабив кулак правої руки і майже несвідомо ледь-ледь хитнув головою. «Це часом не пов'язане з „Повітряною личинкою“? — подумав він. — Із світом з двома Місяцями на небі. Коли пробудилася доота, Місяців стало два».

«Це своєрідний знак. Радимо часто й пильно дивитися на небо», — казали карлики дівчині. Цей текст написав Тенґо. За порадою Комацу він описав новий Місяць якомога докладніше й конкретніше. До цієї частини оповідання він доклав багато зусиль. І новий Місяць набув такого вигляду, яким його придумав Тенґо.

«Тенґо-кун, ти лишень ось про що подумай. Читачі досі не один раз бачили один Місяць на небі. Так чи ні? А от двох — ніколи. Тому, коли в оповідання вноситься щось небачене, то воно потребує якомога докладнішого й точнішого опису. Адже можна або треба опустити лише опис того, що майже всім читачам відоме», — казав Комацу.

Правильна думка.

Поглядаючи на небо, Тенґо ще раз коротко хитнув головою. Новий Місяць мав саме таку форму й розміри, як його описав Тенґо. Майже дослівно за текстом.

«Це неможлива річ, — подумав він. — Яка реальність наслідує метафору?» — «Це неможливо!» — спробував він сказати вголос, але не зумів. Його горло пересохло так, ніби він пробіг довгу відстань. Як не крути, це неймовірно. Це фіктивний світ. Світ, який реально не існує. Це світ фантастичного оповідання, яке ночами Фукаері розповідала Адзамі, а Тенґо наповнив конкретними подробицями.

«То невже це світ оповідання? — запитав він себе. — Невже через якісь обставини я віддалився від реального світу й заліз у світ „Повітряної личинки“? Як Аліса, що впала в кролячу нору. А може, реальний світ перемінився за взірцем світу, описаного в „Повітряній личинці“? Невже споконвічний знайомий світ з його єдиним Місяцем перестав існувати? І, може, до цього приклали свою руку карлики?»

Шукаючи відповіді, Тенґо озирнувся. Але перед ним відкривався тільки звичайнісінький міський краєвид житлового кварталу. Чогось дивного й незвичного він не помітив. Ні Червової Королеви, ні Лакея-Карася, ні Божевільного Капелюшника. Його оточували безлюдна пісочниця з гойдалкою, ртутний ліхтар з безживним світлом, розлога дзельква, замкнений громадський туалет, новий шестиповерховий багатоквартирний будинок зі світлом лише в одному вікні, дошка районних оголошень, червоний торговий автомат з емблемою кока-коли, зелений, старої моделі, «Volkswagengolf», припаркований з порушенням правил, телеграфні стовпи з електричними дротами й далекі неонові вогні основних кольорів. Повсякчасний шум, повсякчасне світло. Тенґо мешкав у кварталі Коендзі сім років. Не тому, що тут йому особливо подобалося. Просто випадково натрапив недалеко від станції на квартиру з дешевою орендною платою й оселився в ній. Їздити на роботу звідси було зручно, а тому і далі жив у ній. Бо не любив переселятися. Краєвид за вікном залишався добре знайомим. Тож будь-яку зміну він одразу помітив би.

Коли Місяців стало два, Тенґо не міг згадати. Можливо, вже кілька років тому, але він цього лише не помічав. Так він не звертав уваги на багато чого. Газет не читав, телевізора не дивився. Того, що всі знали, а він не знав, годі було порахувати. То, може, зовсім недавно щось сталось і Місяців стало два. Не завадило б когось із близьких людей про це запитати: «Вибачте за дивне запитання. Ви часом не знаєте, коли Місяців стало два?». Однак таких людей навколо нього не було. Дослівно нікого, навіть кота.

Та ні, це не зовсім так. Хтось поблизу забивав молотком цвях у стіну. Тук-тук-тук! — лунав безперервний стукіт. Досить тверда стіна й досить твердий цвях. «Цікаво, хто, власне, в таку пору забиває цвях?» — здивувався Тенґо й озирнувся, але ніде не побачив чогось схожого на стіну. Та й не було людини, яка забиває цвях.

Невдовзі він зрозумів, що це калатає його серце. Стимульоване адреналіном, воно раптово збільшило потік крові й, пронизливо гупаючи, розігнало її по всьому тілу.

Від двох Місяців у Тенґо легко запаморочилася голова. Здавалося, нервова система вийшла з рівноваги. Сидячи на вершині дитячої гірки й тримаючись рукою за поруччя, із заплющеними очима він чекав, коли все минеться. Він мав таке відчуття, ніби навколишня сила тяжіння змінилася. Десь відбувався приплив, а десь — відплив. Люди байдуже ставали то insane, то lunatic — то божевільними, то лунатиками.

Раптом Тенґо помітив, що в цьому запамороченні його не настигло давнє видіння матері. Він уже давно не бачив картини, ніби поряд нього, де він, немовля, спить, мати у білому бюстгальтері годує молоком молодого чоловіка. Зовсім забув, як таке видіння мучило його впродовж багатьох років. Коли востаннє він його бачив? Не міг точно пригадати, але, здається, тоді, коли почав писати новий твір. Хтозна-чому материна душа перестала блукати біля нього.

А от зараз, сидячи на дитячій гірці в парку Коендзі, натомість він споглядає два Місяці. Новий незбагненний світ насувається зусібіч на нього, немов темна вода. Мабуть, нова неприємність доганяє давню. Давня знайома загадка замінилася новою, яскравою. Так думав Тенґо. Без жодної іронії. Не мав також бажання протестувати. Хоч би яким був цей новий світ, напевне, доведеться його мовчки прийняти. Про якийсь вибір немає й мови. Адже попередній світ він також не вибирав. Так що в цьому розумінні ніщо не змінилося. «Зрештою, — запитував він себе, — якби я хотів протестувати, то, власне, до кого мав би звертатися?»

Серце незмінно, сухо й твердо, калатало. Але запаморочення потрошку відступало. Чуючи під вухом власне серцебиття, Тенґо обіперся головою об поруччя дитячої гірки й дивився на два Місяці, що пливли в небі. Надзвичайно дивне видовище. Новий світ з новим Місяцем. Усе — непевне, багатозначне. «Тільки одне можна стверджувати», — подумав він. Хоч би що з ним у майбутньому сталося, цей краєвид з двома Місяцями він навряд чи зможе вважати знайомим і звичним. Так, видно, буде завжди.

«Цікаво, власне, яка таємна угода пов'язує Аомаме з Місяцем?» — подумав Тенґо. І пригадав її серйозні очі, коли вона вдень дивилася на Місяць. Що, власне, вона тоді пересилала йому?



І що, власне, станеться тепер зі мною?

Про це довго думав десятирічний Тенґо, відчуваючи потиск руки Аомаме в шкільній аудиторії після уроків. Зляканий підліток, що стояв перед великими дверима. І от зараз він думав про те саме, що й тоді. Та сама тривога, той самий страх і те саме тремтіння. Він стояв перед ще більшими новими дверима. І перед двома Місяцями, а не одним.

Де зараз Аомаме?

З дитячої гірки Тенґо знову оглянувся навкруги. Але ніде не побачив того, що хотів. Розкрив перед очима ліву руку й намагався прочитати на ній якийсь натяк. Однак на його долоні, як завжди, видніло тільки кілька зморщок. Під безживним світлом ртутного ліхтаря вони скидалися на сліди марсіанських каналів, які нічого йому не підказували. Ця велика рука засвідчувала, що від свого десятирічного віку він пройшов довгу дорогу, аж поки не добрався сюди. До дитячої гірки в маленькому парку в кварталі Коендзі. І до двох Місяців на небі.

«Де зараз Аомаме? — ще раз запитав він сам себе. — Де, власне, вона переховується?»

«Можливо, вона перебуває зовсім близько, — сказала Фукаері. — Куди звідси можна дійти пішки».

Чи бачить ці два Місяці Аомаме, яка, напевне, перебуває десь зовсім близько?

«Може, бачить», — подумав Тенґо. Звісно, підстав для цього не мав. Однак на диво твердо вірив. Напевне, зараз вона бачить те, що й він. Міцно стиснувши кулак, він кілька разів ударив ним по підлозі дитячої гірки. Аж рука заболіла.

«Саме тому нам треба зустрітися, — вирішив він. — Десь близько, куди можна дійти пішки. Мабуть, Аомаме хтось переслідує і вона, як поранена кішка, там переховується. Лишилося обмаль часу, щоб її знайти». Але де її шукати, Тенґо зовсім не знав.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

Розділ 21

(про Аомаме)

Що робити?

Того вечора Аомаме, в сірому спортивному костюмі з джерсі й капцях, вийшла на веранду поглянути на Місяць. У руці тримала чашку з какао. Їй давно так не хотілося випити його, як зараз. У буфеті вона помітила банку какао фірми «Van Hoten» й, поки розглядала її, раптом захотіла пити. На південно-західній частині погідного, без жодної хмарки, неба виразно проступали два Місяці — великий і малий. Замість зітхнути вона горлом простогнала. З повітряної личинки народилася доота, й Місяців стало два, а 1984 рік перетворився на 1Q84. Колишній світ зник і більше сюди не повернеться.

Сидячи на садовому стільці, що стояв на веранді, вона потрошку пила гаряче какао і, примруженими очима поглядаючи на обидва Місяці, намагалася згадати колишній світ. Але зараз спромоглася пригадати лише каучукове деревце, яке залишила в квартирі. Де воно тепер? Тамару доглядає його, як обіцяв по телефону? «Все буде гаразд! Не турбуйся! — переконувала вона себе. — Тамару вміє дотримувати обіцянку. Якщо треба, він без жодних вагань і тебе може вбити. Але й до останку доглядатиме твоє каучукове деревце».

Однак чого так хвилювало її те деревце?

Перед тим, як залишити його й вийти з кімнати, Аомаме особливо про нього не думала. Воно справді було непоказним. Сірим і на вигляд нездоровим. Під час розпродажу на ньому висіла етикетка з ціною сім тисяч вісімсот єн, а коли Аомаме підійшла з ним до каси, то, нічого не кажучи, його віддали за тисячу п'ятсот єн. Якби Аомаме поторгувалася, то, може, купила б ще дешевше. Очевидно, воно тривалий час залишалося непроданим. По дорозі, несучи його додому, вона сильно пожалкувала, що так зопалу його купила. Бо воно було непоказним, громіздким і, що й казати, чимось живим.

Аомаме вперше в житті придбала щось живе. Вона ніколи не купувала ні карликового дерева, ні кішки чи собаки, нічого такого не отримувала в подарунок і не підбирала надворі. І лише цього разу спізнала, що значить жити разом з чимось живим.

Побачивши у вітальні старої пані маленьких червоних рибок, куплених для Цубаси, Аомаме й сама захотіла собі такими обзавестися. Дуже захотіла. Не могла очей від них відірвати. Чого вона так раптом подумала? Може, тому, що позаздрила Цубасі. Їй самій ані разу ніхто нічого не купив у вечірній крамничці. І навіть не водив її туди. Її батьки, палкі прихильники «Братства свідків», дотримуючись у всьому Святого Письма, зневажали й сторонилися будь-яких марновірних свят.

Тому Аомаме вирішила зайти у крамницю здешевлених товарів поблизу станції Дзіюґаока й купити червоних рибок. Якщо ніхто їй не купить ані рибок, ані акваріуму, то чого б не зробити цього самій? «Що ж тут поганого? — подумала вона. — Я вже доросла й живу у власній квартирі сама. У банківському абонементному сейфі маю цілу купу банкнот. Якщо куплю собі червоних рибок, то не мушу ні перед ким соромитися».

Та поки у крамниці вона дивилася, як в акваріумі рибки плавали, помахуючи плавцями, схожими на мереживо, то в неї відпала охота їх купувати. Вони здалися їй маленькими, нерозважливими й бездумними, але, що й казати, живими істотами. І вона подумала, що не годиться купувати за гроші їхнє життя. Рибки викликали в її пам'яті згадку про своє дитинство. Запроторені в скляний акваріум, вони залишалися безпорадними — не могли нікуди піти. Та, здається, їх це не хвилювало. Мабуть, справді їм нікуди не хотілося йти. Однак Аомаме ніяк не могла заспокоїтися.

Чогось подібного вона зовсім не відчувала, коли дивилася на рибок у вітальні господині «Садиби плакучих верб». Рибки плавали в скляному акваріумі надзвичайно граціозно й радісно. Літнє сонце мерехтіло у воді. Спільне життя з такими рибками здавалося чудовою мрією. Вони, напевне, трохи скрасили б його. Однак у пристанційній крамничці від споглядання рибок Аомаме задихалася. Трохи подивившись на них, вона міцно стулила губи й подумала: «Ні, я не зможу їх тримати».

Тоді в кутку крамниці стояло каучукове деревце. Воно щулилося там, немов покинута сирота, відсунута подалі від людей. Принаймні так здавалося Аомаме. Сірого кольору, воно не мало гарної форми. Проте, не довго думаючи, Аомаме вирішила його купити. Не тому, що воно сподобалося. Просто не могла не купити. Правду кажучи, навіть принісши додому, вона рідко звертала на нього увагу — лише тоді, коли іноді підливала водою. А от, залишивши каучукове деревце в колишній квартирі й подумавши, що вдруге його не побачить, Аомаме чомусь занепокоїлася. Вона супилася так, як часто робила це, коли в нестямі хотіла кричати. Лицеві м'язи вкрай розтягувалися. А обличчя ніби ставало чужим, іншої людини. Викривляючи його в різних напрямах, вона нарешті повертала йому первісний вигляд.

Чого так каучукове деревце її турбує?

«У всякому разі, Тамару, напевне, його береже. Доглядає за ним старанніше, ставиться відповідальніше, ніж я. Він звик піклуватися про все живе, любити його і жаліти. На відміну від мене. Він ставився до собаки, як до себе самого. У вільний час обходив сад старої пані й уважно перевіряв стан кущів. У дитячому сиротинці взяв під свій захист молодшого безпорадного підлітка. Я на таке не здатна, — подумала Аомаме. — я не спроможна опікуватися чужим життям. Я ледве несу тягар власного життя і терплю власну самотність».

Слово «самотність» викликало в пам'яті згадку про Аюмі.

Якийсь чоловік у «готелі для закоханих» прив'язав її наручниками до ліжка й, грубо зґвалтувавши, задушив паском від купального халата. Наскільки Аомаме знала, злочинця все ще не арештували. «Аюмі мала родичів і колег по роботі. Однак залишалася самотньою. Настільки самотньою, що мусила вмерти такою жахливою смертю, — згадувала Аомаме. — А я не могла відповісти на її бажання. Вона хотіла чогось від мене. Безсумнівно. Але я мусила берегти свою таємницю, якою не могла з нею поділитися. З якого це дива вона саме моєї прихильності домагалася? Хоча на світі є також інші люди».

Заплющивши очі, Аомаме уявила собі каучукове деревце, залишене в порожній квартирі.



Чого так каучукове деревце її турбує?

Після того якийсь час Аомаме плакала. «Власне, що сталося? — похитуючи головою, думала вона. — Я забагато плачу». Вона не хотіла плакати. «Чого це я проливаю сльози, згадуючи про непоказне каучукове деревце?» Однак не могла стриматися. Плакала, здригаючись плечима. «У мене вже нічого не лишилося. Навіть жалюгідного каучукового деревця. Усе, хоч трохи дороге, одне за одним зникло. Все мене покинуло. Крім теплого спогаду про Тенґо».

«Треба вже перестати плакати, — переконувала вона себе. — Я зараз усередині Тенґо. Як учені з науково-фантастичного фільму „Fantastic Voyage“».[21] Згадавши його назву, Аомаме змогла трохи поліпшити свій настрій. Вона перестала плакати. Хоч і пролила трохи сліз, але, ясна річ, нічого не вирішила. Доведеться знову ставати колишньою холоднокровною і напористою Аомаме-сан.

Хто цього хоче?

«Я цього хочу».

І вона озирнулася навколо. На небі все ще видніли два Місяці.

— Це своєрідний знак. Раджу часто й пильно дивитися на небо, — пошепки сказав тихоголосий карлик.

— Так-так! — вигукнув Клакер.

І тоді Аомаме раптом помітила, що на Місяці дивиться не лише вона. По той бік вулиці в дитячому парку вона побачила юнака. Сидячи на вершині дитячої гірки, він поглядав у тому напрямі, що й вона. «Той чоловік, як і я, бачить два Місяці, — зрозуміла вона інтуїтивно. — В цьому нема сумніву. Він дивиться на те саме, що й я. Він бачить, що в цьому світі є два Місяці. „Та це не означає, що всі люди на світі можуть бачити два Місяці“, — казав лідер».

Не було жодного сумніву, що той кремезний юнак дивиться на два Місяці, що пливли в небі. «Можна побитися об заклад, — подумала Аомаме. — Мені це ясно. Сидячи там, він поглядає на два Місяці — великий жовтий і малий зелений, наче вкритий мохом. І, видно, роздумує над тим, що означає існування двох Місяців. Невже і його мимоволі прибило до берегів нового світу з його 1Q84 роком? Можливо, він розгубився, потрапивши в цей незрозумілий світ. Напевне, так сталося. Саме тому, піднявшись на дитячу гірку, самотній дивиться на Місяці, а в голові ретельно перебирає й перевіряє різноманітні можливості й гіпотези».

«Е ні, може, це не так. Можливо, він — переслідувач із секти „Сакіґаке“, який прийшов сюди, шукаючи мене», — подумала Аомаме.

Та саме тоді її серце забилося швидше, а у вухах раптом задзвеніло. Права рука Аомаме машинально потяглася до пістолета за поясом і рішуче схопила його тверду рукоятку. Проте у поведінці юнака не відчувалося чогось загрозливого. Жодних ознак насильницьких дій. Сидячи самотньо на вершині дитячої гірки, він обіперся головою на поруччя і, звівши погляд на Місяці в небі, занурився у глибокі роздуми. З веранди третього поверху, сидячи на садовому стільці, Аомаме дивилася на нього зверху вниз через щілину між непрозорими пластиковими жалюзі й металевим поруччям. Навіть якби він звернув свій погляд сюди, то її, напевне, не помітив би. До того ж, чоловік до самозабуття удивлявся в небо й, здавалось, гадки не мав, що хтось за ним стежить.

Аомаме заспокоїлась і повільно перевела подих. Розслабивши пальці й відпустивши рукоятку пістолета, вона зайняла попередню позу й далі спостерігала за чоловіком. Зі свого положення бачила тільки його профіль. Ртутний ліхтар з висоти виразно освітлював його високу фігуру, широкі плечі, коротко пострижене жорстке волосся, теніску з довгими, до ліктів, рукавами. Хоча красенем він не був, але мав приємне, з правильними рисами, обличчя. І непогану форму голови. Навіть якщо він постарішає, а волосся порідшає, вона, напевне, залишиться привабливою.

Та раптом у неї сяйнула думка: «Це Тенґо».

Така думка здалася їй неймовірною. Аомаме різко й коротко кілька разів хитнула головою. Напевне, вона помилилася. Що не кажи, щось подібне не може статися так просто. У неї перехопило подих. Організм розладнався. Між волею і дією пропав зв'язок. «Треба ще раз до нього добре придивитися», — подумала вона. Але чомусь не могла сфокусувати зір. Під якимсь впливом начебто ліве й праве око зненацька стали бачити по-різному. Вона машинально насупилася.

Що робити?

Вона встала із садового стільця і безтямно оглянулася навколо. Тоді раптово згадала, що в буфеті вітальні лежить маленький бінокль фірми «Nikon». Вона взяла його й, притьмом вернувшись на веранду, глянула на дитячу гірку. Юнак усе ще був там. Сидів у тій самій позі. Повернувшись профілем до веранди, поглядав на небо. Тремтячими руками вона сфокусувала бінокль і побачила чоловіків профіль зблизька. Затаївши подих, напружила зір. Так, безсумнівно, це Тенґо. Вона впізнала його, хоча минуло двадцять років. Це не хто інший, а тільки він.

Аомаме найдужче вразило, що зовні Тенґо залишився майже таким, яким був у десятирічному віці. Здавалося, десятирічний підліток просто став тридцятирічним. Але тепер у ньому вже не було нічого дитячого. Статура набагато більша, шия товстіша, риси обличчя дорослої людини. Вираз обличчя багатіший. Рука, покладена на коліно, велика, сильна. Зовсім інша, ніж двадцять років тому, коли Аомаме стискала її в аудиторії початкової школи. Проте атмосфера, яку породжувала його постать, не відрізнялася від тієї, що огортала Тенґо в десятирічному віці. Його міцне, здорове тіло наділяло її природним теплом і глибоким відчуттям душевного спокою. Вона хотіла пригорнутися щокою до його грудей. Дуже хотіла. Це її радувало. Він, сидячи на дитячій гірці, поглядав на небо з таким же запалом, як і вона. «Місяців два. Так, ми можемо дивитися на те саме», — думала вона.

Що робити?

Аомаме не знала, що робити. Поклала бінокль на коліна й міцно — так, що аж нігті вгризлися у шкіру, — стиснула обидві руки. Стиснуті кулаки дрібно тремтіли.



Що робити?

Вона чула, як шалено дихає. Здавалося, що зненацька її організм розривається зсередини надвоє. Одна половина намагалася сприймати той факт, що Тенґо перед її очима. А друга відмовлялася його сприймати й відштовхувала від себе бозна-куди. Переконувала себе, що така річ неможлива. Обидві сили, діючи в різні сторони, шалено змагалися в її душі. Пробували потягнути її кожна у свій бік. Здавалося, ніби от-от м'язи порвуться, суглоби розпадуться, а кістки поламаються.

Аомаме хотіла побігти до дитячого парку, піднятися на дитячу гірку і заговорити з Тенґо. Та що вона йому скаже? Все-таки вона видушить із себе якісь слова. «Мене звати Аомаме. Двадцять років тому я потиснула вам руку в аудиторії початкової школи міста Ітікава. Ви пам'ятаєте?»

Можна так сказати?

Мабуть, можна придумати щось трохи краще.

Інша її половина скомандувала: «Сиди тихо на веранді! Ти вже нічого не можеш. Хіба не так? Ти вчора ввечері уклала угоду з лідером. Жертвуючи власним життям, ти рятуєш Тенґо. Продовжиш його життя на цьому світі. Такий зміст угоди. Вона вже укладена. Лідер уже на тому світі, а ти погодилася віддати своє життя. Тож яка користь з того, що ти зараз зустрінешся з Тенґо й розкажеш йому якусь казку? А якщо він тебе не пам'ятає або пригадає як нещасну богомільну дівчину, то що ти збираєшся робити? Якщо так станеться, то в якому душевному настрої ти вмиратимеш?».

Від таких думок її тіло заціпеніло й дрібно, нестримно задрижало. Здавалося, до самих кісток її пройняло щось схоже на крижаний озноб під час страшної застуди. Якийсь час вона, обхопивши себе руками, тремтіла від цієї холоднечі, але не відривала очей від Тенґо, що сидів на дитячій гірці, поглядаючи на небо. Видно, побоювалася, що як відірве їх, то він кудись зникне.

Їй кортіло опинитися в його обіймах. Відчути всім тілом пестощі його великих рук і його тепло. «Хочу, щоб він зігрів мене, — думала вона. — Хочу, щоб забрав від мене крижаний холод у тілі. Хочу, щоб проник у мене й сильно розворушив лоно. Ніби розмішуючи какао ложкою. Повільно, до самого дна. Якби він це зробив, то я готова відразу навіть умерти. Справді».

«Та чи справді так було б? — міркувала Аомаме. — Можливо, я тоді відхотіла б померти. А бажала б усе життя бути разом з ним. І тоді рішучий намір померти, може, випарувався б, як роса від ранкового сонця. А можливо, я захотіла б убити його. Спочатку застрелити його з пістолета фірми „Heckler & Koch“, а після того пустити й собі кулю в лоб». Вона зовсім не знала, що станеться і що вона вчинить.

Що робити?

Аомаме не могла вирішити, що ж їй робити. Гарячково дихала. Різноманітні думки приходили на зміну одні одним і розминалися. Вона не могла зібрати їх докупи. Не знала, що правильне, а що — ні. Тільки одне розуміла: що хоче опинитися в його дужих руках. А що буде потім, її не цікавило. Нехай це визначить Бог або диявол.

Нарешті Аомаме зважилася. Зайшла у ванну кімнату й витерла рушником залишки сліз на обличчі. Стоячи перед дзеркалом, швиденько поправила волосся. Її обличчя справляло на неї неприємне враження. Очі налилися кров'ю. Одяг був жахливий. З під пояса спортивного костюма з бляклого джерсі випинався пістолет і тому на спині утворився дивний горб. З'являтись у такому вигляді перед людиною, з якою вона прагла зустрітися двадцять років, не годилося. Будь-що треба було одягтися трохи нормальніше. Але зараз це неможливо зробити. Нема часу, щоб переодягтися. Аомаме взула на босу ногу тенісні туфлі на гумовій підошві й, не замикаючи дверей, чимдуж спустилася запасними сходами з третього поверху вниз. Перетнула вулицю й, зайшовши у парк, попрямувала до дитячої гірки. Однак Тенґо там уже не застала. На дитячій гірці, освітленій штучним світлом ртутного ліхтаря, не було ні душі. Там панувала порожнеча, темніша й холодніша, ніж на зворотній стороні Місяця.

«Ні, це не галюцинація, — задихаючись думала вона. — Безсумнівно, Тенґо щойно тут був». Аомаме піднялася на дитячу гірку й озирнулася навколо. Ніде не було видно нікого. Мабуть, він недалеко відійшов. Кілька хвилин тому ще був тут. Відтоді минуло чотири чи п'ять хвилин. Якщо побігти за ним, то можна наздогнати.

Але Аомаме передумала. Майже силоміць себе затримала. «Е ні, з цього нічого не вийде! Я ж навіть не знаю, в якому напрямі він пішов». Вона не хотіла шукати Тенґо, бігаючи навмання нічними вулицями кварталу Коендзі. «Я не повинна цього робити». Поки, сидячи на веранді, Аомаме вагалася, Тенґо спустився з дитячої гірки й кудись подався. «Якщо добре подумати, то така моя доля. Я так довго вагалася, що Тенґо встиг піти. Я сама в усьому винна».

«Зрештою, це непогано, — переконувала вона себе. — Може, це найкраще. Принаймні я змогла зустріти Тенґо. Побачити його по той бік вулиці й тремтіти від можливості опинитися в його обіймах. Навіть якщо це тривало кілька хвилин, я змогла насолоджуватися шаленою радістю і сподіванням». Заплющивши очі, Аомаме схопилася за поруччя дитячої гірки й прикусила губу.

Сидячи на дитячій гірці так само, як Тенґо, вона вдивлялася в південно-західну частину неба, де поряд видніли два Місяці — великий і малий. Потім вона зиркнула на веранду третього поверху. В квартирі горіло світло. Ще недавно з цієї веранди вона дивилася на Тенґо. Здавалося, на цій веранді ще панувало її вагання.

«Цей світ дістав назву — 1Q84 рік. Півроку тому я зайшла в нього, а тепер намагаюсь вибратися звідси. Ненароком зайшла, але навмисне хочу вийти. Навіть якщо я піду, Тенґо в ньому залишиться. Звичайно, я не знаю, яким цей світ стане для Тенґо. Не зможу побачити. Та байдуже. Я збираюся померти заради нього. Для себе не могла жити. Мене заздалегідь позбавили такої можливості. Натомість я зможу померти заради нього. Це ж добре. Усміхаючись, зможу померти.

Це правда».

Аомаме намагалася відчути хоч якісь ознаки перебування Тенґо на дитячій гірці. Але не знайшла там жодного тепла. Вечірній вітер, сповнений передчуття осені, пролітаючи між листям дзелькви, змів звідти всі його сліди. І все ж Аомаме сиділа й споглядала два Місяці на небі. Їхнє дивне, байдуже світло проникало їй в душу. Її оточували різноманітні міські шуми, що, перемішавшись між собою, ставали бассо континуо. Аомаме згадала маленьких павучків, що гніздилися на аварійних сходах столичної швидкісної автостради. Чи вони ще живуть і плетуть своє павутиння?

Аомаме всміхнулася.



«Я приготувалася, — подумала вона. — Однак перед тим доведеться відвідати одне місце».
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка