Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка15/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ 22

(про Тенґо)

Поки на небі два Місяці

Спустившись з дитячої гірки й покинувши парк, Тенґо безцільно блукав містом. Навмання переходив з однієї вулиці на іншу. Майже не помічав, куди йде. І тим часом намагався надати своїм безладним думкам хоч трохи виразніших обрисів. Та незважаючи на зусилля, не міг зібрати їх докупи. Напевне, тому, що на дитячій гірці думав одночасно про надто багато різних речей. Про два Місяці, кровну спорідненість, новий відправний пункт життя, реальний сон наяву, супроводжуваний запамороченням, Фукаері та «Повітряну личинку» й Аомаме, яка десь тут, мабуть, переховується. Його голову переповнювали різноманітні думки, а зосередженість доходила до крайньої межі. Якби була змога, йому хотілося залізти в ліжко й міцно, як убитий, заснути. Решту можна було додумати завтра вранці після пробудження. А зараз прийти до чогось змістовного він уже не сподівався.

Коли Тенґо повернувся додому, Фукаері сиділа за його письмовим столом і складаним ножичком старанно підстругувала олівці. На столі в нього завжди було їх штук десять, а зараз налічувалося аж двадцять. Він ще ніколи не бачив таких акуратно підструганих олівців, кінчики яких скидалися на голки.

— Телефонували, — перевіряючи гостроту олівця пальцем, сказала вона. — 3 Тікури.

— Але ж ти не мала брати слухавки.

— Я догадалася, що повідомлення важливе.

Невже вона дізналася про важливість повідомлення за характером дзвінка?

— З якого приводу дзвонили? — спитав Тенґо.

— З якого, не сказали.

— Але це був дзвінок з оздоровниці в Тікурі?

— Просили подзвонити.

— Подзвонити їм звідси?

— Сьогодні, навіть у пізній час.

Тенґо зітхнув.

— Телефонний номер відомий?

— Відомий.

Фукаері запам'ятала номер. Тенґо вніс його у записник. І зиркнув на годинник. Було пів на дев'яту.

— Коли дзвонили?

— Зовсім недавно.

Тенґо зайшов у кухню й випив склянку води. Обіпершись руками на край умивальника, заплющив очі, а коли впевнився, що голова нормально працює, підійшов до телефону й набрав номер. Можливо, батько помер. Або принаймні опинився на грані між життям і смертю. Інакше в таку пізню годину вони не телефонували б.

Слухавку взяла жінка. Назвавшись, Тенґо сказав, що недавно звідти йому дзвонили, тож він вирішив розпитати, що сталося.

— Ви — син Кавани-сана?

— Так, — відповів Тенґо.

— Ми з вами колись зустрічалися, — сказала жінка.

Перед очима Тенґо спливло обличчя медсестри середнього віку в окулярах з металевою оправою. Її прізвища він не міг пригадати.

Тенґо коротко привітався.

— Мені передали, що ви недавно телефонували.

— Так, телефонувала. Я зараз з'єднаю вас з лікарем вашого батька. Поговоріть, будь ласка, безпосередньо з ним.

Не відриваючи слухавки від вуха, Тенґо очікував з'єднання. Співрозмовник усе не підходив до телефону. У слухавці майже цілу вічність лунала одноманітна мелодія американської народної пісні «Home on the Range». Заплющивши очі, Тенґо згадав краєвид навколо оздоровниці на березі півострова Босо. Густий сосновий бір і вітер, що між стовбурами прилітає з моря. Хвилі Тихого океану, що невтомно накочуються на берег. Тихе фойє, без відвідувачів. Брязкіт коліс пересувного ліжка в коридорі. Вицвілі віконні штори. Акуратно випрасувані білі халати медсестер. Запах гіркої слабої кави в їдальні.

Потім до телефону підійшов лікар.

— Вибачте, що змусив вас чекати. Мене терміново викликали до іншої палати.

— Та нічого, — сказав Тенґо. І спробував уявити собі обличчя батькового лікаря. Але не пригадав — він його ні разу не бачив. Голова ще справно не працювала. — Може, щось сталося з батьком?

Зробивши коротку паузу, лікар відповів:

— Сьогодні нічого особливого не сталося, однак уже якийсь час він хронічно почувається не дуже добре. Мені прикро вам про це казати, але ваш батько в коматозному стані.

— В коматозному стані, — повторив Тенґо.

— Спить глибоким сном.

— Тобто непритомний?

— Так.


Тенґо задумався. Змусив голову працювати.

— Може, батько на щось захворів, а тому впав у коматозний стан?

— Ні, це не так, — розгублено відповів лікар.

Тенґо чекав.

— Пояснювати по телефону важко, але чогось особливо поганого, жодної конкретної хвороби в нього не було — ні раку, ні запалення легенів. З медичного погляду, в нього нема виразних симптомів якоїсь хвороби. Невідомо, з якої причини, але у вашого батька помітно знизилися природні сили, які підтримували його життя. А позаяк причина невідома, то й надійного методу лікування не вдається вибрати. Йому поставили крапельницю для підживлення організму. Але таке лікування тимчасове, алопатичне, а не радикальне.

— Можна вас одверто спитати? — сказав Тенґо.

— Звичайно, можна, — відповів лікар.

— Батько недовго протримається?

— Якщо кома триватиме, то ймовірність цього велика.

— Дається взнаки стареча неміч?

— Вашому батькові ще не сповнилось і сімдесяти. Тож про старечу неміч не йдеться, — невпевненим голосом сказав лікар. — Загалом він здоровий. Іншої хронічної хвороби, крім порушення функцій мозку, в нього не помічено. Регулярні вимірювання його фізичних спроможностей дають досить добрі результати. Якоїсь проблеми ми з ним не мали.

На цьому лікар замовк. А потім вів далі:

— Однак… за останні кілька днів у нього начебто з'явилися ознаки, як ви кажете, старечої немочі. Функції організму знизилися, і, здається, ослабла воля до життя. Такі симптоми, як правило, властиві людям під дев'яносто років. У такому віці трапляються випадки, коли людина втомлюється і відмовляється докладати зусилля, щоб підтримати своє життя. А от чому щось подібне відбувається з Каваною-саном, я поки що не розумію.

Прикусивши губи, Тенґо задумався.

— Коли настала кома? — спитав він.

— Три дні тому, — відповів лікар.

— І ті три дні він не прокидався?

— Ані разу.

— І ознак життя щораз меншало?

— Не швидко, але, як я вже казав, потроху його життєві сили помітно ослабли. Так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд.

— Як ви гадаєте, скільки часу в нього лишилося?

— Точно не можу сказати. Якщо такий стан триватиме, то в найгіршому випадку лишився один тиждень, — відповів лікар.

Тенґо переклав слухавку з однієї руки в другу і ще раз прикусив губу.

— Я завтра до вас навідаюся, — сказав він. — І без вашого дзвінка я збирався поїхати. Але добре, що ви подзвонили. Дякую.

Почувши це, лікар, здається, полегшено зітхнув.

— Так і зробіть. Бажано, щоб ми зустрілись якомога швидше. Батько не може говорити, але, напевне, зрадіє, коли ви приїдете.

— Але ж він непритомний, хіба ні?

— Непритомний.

— Відчуває біль?

— Гадаю, ні. Можливо, не відчуває. Лихо не без добра — він міцно спить.

— Щиро дякую, — сказав Тенґо.

— Кавана-сан, — мовив лікар, — ваш батько… як би це сказати… був надзвичайно невибагливою людиною. Нікому не завдавав жодного клопоту.

— Він здавна був таким, — сказав Тенґо. І, ще раз подякувавши лікареві, поклав слухавку.

Підігрівши каву, Тенґо сів пити її за столом, навпроти Фукаері.

— Завтра вирушаєте? — спитала вона.

Він кивнув.

— Доведеться вранці сісти в електричку й ще раз поїхати до котячого міста.

— Поїдете до котячого міста, — невиразним голосом сказала Фукаері.

— А ти мене тут почекаєш, — запитав Тенґо. Живучи разом з нею, він звик запитувати без запитальної інтонації.

— Почекаю.

— Я сам поїду до котячого міста, — сказав він. І ковтнув кави. Потім, раптом згадавши, спитав: — А ти щось вип'єш?

— Якщо є — біле вино.

Тенґо відкрив холодильник і подивився, чи немає там холодного білого вина. У кутку знайшов пляшку «Chardonay», куплену недавно на розпродажу. З диким кабаном, намальованим на етикетці. Відкоркувавши пляшку, налив вина у склянку й поставив перед Фукаері. Потім, трохи повагавшись, налив і собі. Напевне, хотілося вина більше, ніж кави. Вино виявилося дуже холодним і солодким, але алкоголь трохи заспокоїв Тенґо.

— Ви завтра їдете до котячого міста, — повторила Фукаері.

— Рано-вранці сідаю на електричку, — сказав Тенґо.

Пригубивши склянку, він пригадав, що вивергнув сім'я в лоно цієї вродливої сімнадцятирічної дівчини, що сиділа навпроти за столом. Хоча це сталося вчора ввечері, а здавалося подією дуже далекого минулого. Навіть майже історичною. Але тодішні відчуття все ще залишилися виразними.

— Місяців побільшало, — неквапливо повертаючи в руці склянку, ніби в чомусь зізнаючись, сказав Тенґо. — Коли недавно подивився на небо, то побачив два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Мабуть, це сталося раніше. Але я не помічав. І тільки недавно нарешті побачив.

Про збільшення кількості Місяців Фукаері не висловила своєї думки. Почувши це повідомлення, вона начебто не здивувалася. Вираз її обличчя зовсім не змінився. Вона навіть не здвигнула плечима. Здавалося, для неї це не було особливою новиною.

— Може, й не варто говорити, але поява двох Місяців на небі схожа на те, що відбувається у світі «Повітряної личинки», — сказав Тенґо. — А новий Місяць такий самий, як я описав. Такого ж розміру й забарвлення.

Фукаері мовчала. Не відповідала на запитання, яке не потребувало відповіді.

— Чому так сталося? Чому так могло статися?

Відповіді також не було.

— Інакше кажучи, ми потрапили у світ, описаний у «Повітряній личинці»? — спитав він рішуче й одверто.

Якийсь час дівчина уважно розглядала форму нігтів на обох руках. А тоді сказала:

— Бо ми вдвох написали книжку.

Тенґо поставив склянку на стіл і запитав:

— Ми вдвох написали й опублікували «Повітряну личинку». Виконали спільну роботу. Книжка стала бестселером і відкрила людям інформацію про карликів, дооту й мадзу. І внаслідок цього ми разом потрапили в новий, змінений світ. Ти це хочеш сказати?

— Ви виконуєте роль реципієнта.

— Я виконую роль реципієнта, — повторив Тенґо. — Я справді писав у «Повітряній личинці» про реципієнта. Але що це означає, сам добре не знав. Яку, власне, конкретну роль виконує реципієнт?

Фукаері легенько хитнула головою. Мовляв, не можу пояснити.



«Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш», — казав батько.

— Бажано, щоб ми були разом, — сказала Фукаері. — Поки не знайдеться та людина.

Якийсь час Тенґо дивився на її обличчя. Намагався прочитати, що воно виражає. Однак не побачив на ньому жодного виразу. Як завжди. І тоді він машинально повернув голову й зиркнув за вікно. Але Місяців не побачив. Лише телеграфні стовпи й огидне плетиво електричних дротів.

— Щоб узяти на себе роль реципієнта, потрібен особливий характер?

Фукаері злегка кивнула підборіддям. Мовляв, потрібен.

— Але ж «Повітряна личинка» — твоє власне оповідання. Ти сама його створила з нуля. Воно вийшло з твого нутра. А я випадково, на прохання, упорядкував його текст. Лише виконав просту технічну функцію.

— Бо ми вдвох написали книжку, — Фукаері повторила слова, сказані перед тим.

Тенґо машинально приклав палець до скроні.

— Ти хочеш сказати, що з того часу я, нічого не знаючи, став реципієнтом?

— Відтоді, — відповіла Фукаері. І вказівним пальцем правої руки спочатку вказала на себе, а потім на Тенґо. — Я — перцепієнтка, а ви — реципієнт.

— Perceiver i receiver? — уточнив він. — Інакше кажучи, ти сприймаєш, а я — приймаю. Ти це хочеш сказати?

Фукаері коротко кивнула.

Тенґо трохи скривив обличчя.

— Тобто ти знала, що я реципієнт або маю характер реципієнта, тому й довірила мені переписати «Повітряну личинку». Те, що сама сприймала, передала через мене у формі книжки. Ти це хочеш сказати?

Відповіді не було.

Тенґо повернув скривленому обличчю свій попередній вигляд. І поглядаючи в очі Фукаері, сказав:

— Конкретно ще невідомо, але, здається, приблизно з того часу я потрапив у світ з двома Місяцями. Тільки досі цього не помічав. Не побачив, що Місяців побільшало, бо ні разу серед ночі не дивився на небо. Напевне, так було, правда?

Фукаері все ще мовчала. Її мовчанка ширяла в повітрі, немов дрібні порошинки борошна. Порошинки, які щойно розсипав табун метеликів, що з'явився з особливого простору. Якийсь час Тенґо спостерігав, що виписували ці порошинки в повітрі. Йому здалося, ніби він став учорашньою вечірньою газетою. Інформація поновлюється щодня. І тільки він нічого про неї не знає.

— Схоже, ніби причина й наслідок безнадійно переплуталися, — сказав він, узявши себе в руки. — Невідомо, що було раніше, а що пізніше. В усякому разі, ми опинилися в новому світі.

Фукаері підвела голову й заглянула в очі Тенґо. Може, це тільки здавалось, але в її очах ледь-ледь спалахнуло лагідне світло.

— В усякому разі, колишнього світу вже нема, — сказав Тенґо.

Фукаері злегка здвигнула плечима.

— Ми в ньому житимемо.

— У світі з двома Місяцями?

Вона на це не відповіла. Ця вродлива сімнадцятирічна дівчина, міцно стуливши губи, дивилася прямо в очі Тенґо. Як Аомаме на нього, десятирічного, в аудиторії після уроків. В її погляді вчувалася глибина й сила зосередженості. Під таким поглядом Фукаері йому здалося, ніби він скам'янів. Скам'янівши, перетворився на новий Місяць. Малий, здеформований. Невдовзі Фукаері послабила свій погляд. Підняла праву руку й пальцем торкнулася легенько скроні. Наче хотіла прочитати власні таємничі думки.

— Ви шукали ту людину, — спитала Фукаері.

— Так.

— Але не знайшли.



— Не знайшов, — відповів Тенґо.

Аомаме не знайшов, але натомість відкрив світ з двома Місяцями. Бо за підказкою Фукаері порився у своїй пам'яті й тому захотів подивитися на Місяць.

Дівчина трохи послабила свій погляд і взяла в руку склянку з вином. Взявши його в рот, пила, немов щось дорогоцінне, як комаха росу.

— Ти сказала, що вона десь ховається. Якщо це так, то її нелегко знайти.

— Можете не турбуватися, — мовила дівчина.

— Можу не турбуватися, — повторив її слова Тенґо. Фукаері виразно кивнула.

— Тобто ти хочеш сказати, що я зможу її знайти?

— Вона вас знайде, — тихо сказала дівчина. Голосом, схожим на вітер над м'якими травами полів.

— У кварталі Коендзі?

Фукаері задумалася. Мовляв, не знаю.

— Десь, — відповіла вона.

— Десь у цьому світі? — запитав Тенґо.

Фукаері легенько кивнула.

— Поки на небі два Місяці.

— Схоже, що нічого іншого не залишається, як повірити твоїм словам, — нарешті, після довгого роздуму, сказав він.

— Я сприймаю, а ви приймаєте, — розсудливо сказала вона.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — повторив Тенґо її слова, змінивши займенники.

«Тому ми єдналися? — хотів запитати він дівчину. — Під час учорашньої нічної громовиці. Що, власне, це означало?» Однак не спитав. Вважав недоречним таке запитання. Зрештою, відповіді все одно б не дочекався. Це він розумів.



«Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш», — казав батько.

— Ти сприймаєш, а я приймаю, — ще раз повторив Тенґо. — Так само, як тоді, коли я переписував «Повітряну личинку».

Фукаері хитнула вбік головою. Відкинула назад волосся і відкрила одне маленьке гарне вухо, ніби виставивши антену радіопередавача.

— Не так само, — сказала вона. — Ви змінилися.

— Я змінився, — повторив Тенґо.

Фукаері кивнула.

— В чому змінився?

Дівчина довго вдивлялася у склянку з вином, яку тримала в руці. Здавалося, немов бачила там щось дорогоцінне.

— Дізнаєтеся, коли поїдете до котячого міста, — відповіла вродлива дівчина. І виставивши вухо, ковтнула білого вина.

Розділ 23

(про Аомаме)

Впустіть тигра у свій бензобак

Аомаме прокинулася після шостої ранку. День видався гарний, погідний. Вона приготувала кави з розмолотих зерен, підсмажила тости, зварила яйце й поснідала. Дивлячись телевізійні новини, переконалася, що про смерть лідера секти «Сакіґаке» ще не повідомлялося. Не звертаючись до поліції й нічого не повідомляючи своїм людям, вони, напевне, нишком кудись діли його труп. Зрештою, байдуже, якщо так зробили. Це не дуже важлива проблема. Мертва людина залишається мертвою, незалежно від того, як нею розпорядилися. Мертвому все одно.

О восьмій вона прийняла душ, ставши перед дзеркалом у ванній кімнаті, ретельно зачесалася й ледь-ледь напомадила губи. Натягла на ноги панчохи. Одягла білу шовкову блузку, що висіла в шафі, й стильний костюм від Дзюнко Сімади. Кілька разів стряснувши й покрутивши тілом, припасувала бюстгальтер з пружинистим матеріалом, щоб хоч трохи збільшити розмір грудей. Напевне, думала про те саме сотні тисяч разів, стоячи перед дзеркалом. Зрештою, це її право — думати про це ще один раз. Нічого поганого в цьому нема. «Принаймні поки я живу, — розмірковувала вона, — можу думати будь-коли про будь-що. І ніхто мені за це не дорікатиме». Після того вона взула туфлі на високих каблуках від Шарля Журдана.

Зупинившись у передпокої перед дзеркалом на людський зріст, Аомаме перевірила, чи все на ній бездоганне. Піднявши трохи одне плече, подумала, що схожа на Фей Даневей з кінофільму «Афера Томаса Крауна», яка в ньому виступила в ролі незворушної, немов холодний ніж, розслідувачки страхової компанії. Їй, холоднокровній і сексуальній, дуже личив діловий костюм. Звісно, Аомаме не скидалася повністю на Фей Даневей, але мала навколо себе принаймні щось з подібної атмосфери. Особливої атмосфери, що може витати лише навколо першокласної професіоналки. До того ж, в її сумці через плече містився холодний автоматичний пістолет.

Вона нап'яла на носа малі темні окуляри марки «Ray-Ban» і вийшла з квартири. Перейшла через вулицю навпроти у парк, стала перед дитячою гіркою, де минулого вечора сидів Тенґо, й відтворила в пам'яті вчорашню картину. «Дванадцять годин тому тут — через дорогу від мене — перебував реальний Тенґо, — думала Аомаме. — Спокійно сидів і довго дивився на два Місяці». Як і вона.

Подібна випадкова зустріч з Тенґо здалася їй майже чудом. А також своєрідним одкровенням. Щось привело його до неї. І ця подія, здавалося, сильно змінила щось в будові її організму. Відтоді, як Аомаме прокинулася, безперервно відчувала скрип в усьому тілі. Тенґо показався їй і пішов. «Ми не змогли ні поговорити, ні пригорнутися одне до одного, — думала Аомаме. — Але за цей короткий час він багато чого змінив у мені. Буквально перемішав, як ложкою какао, душу й тіло. Нутрощі й навіть матку».

Стоячи там хвилин п'ять, вона поклала одну руку на сходинку дитячої гірки й, злегка насупившись, гострим каблуком туфлі стукнула об землю. Насолоджувалася відчуттям того, як при цьому стрепенулася душа й тіло. Після того, вирішивши залишити парк, вийшла на широку вулицю й підхопила таксі.

— Спочатку їдьте до кварталу Йоґа, а потім столичною швидкісною автострадою номер три до Ікедзірі, — звеліла вона таксистові.

Ясна річ, він розгубився.

— Власне, який кінцевий пункт нашої поїздки? — спитав таксист байдужим тоном.

— Ікедзірі. Передусім.

— Але ж звідси до Ікедзірі пряма дорога набагато коротша. Якщо їхати до кварталу Йоґа, то доведеться зробити гак, а крім того, в таку ранню годину третя автострада до центру столиці забита. Транспорт майже не посувається вперед. Як завжди в середу.

— Байдуже, що дорога переповнена. Не має значення, сьогодні четвер, п'ятниця чи День народження Імператора. В усякому разі, в кварталі Йоґа виїжджайте на столичну швидкісну автостраду. Бо часу мені вистачить.

Таксист мав років тридцять п'ять з лишком. Був сухорлявий, білолиций, з продовгуватим обличчям. Скидався на лякливу травоїдну тварину. Його підборіддя випиналося вперед так, як у кам'яних скульптур на острові Пасха. Він дивився на Аомаме у дзеркало заднього виду й намагався прочитати, чи вона просто з глузду з'їхала, чи опинилася в якомусь скрутному становищі. Але нічого не міг збагнути. Особливо з її зображення в маленькому дзеркалі.

Аомаме вийняла із сумки гаманець і сунула під ніс таксистові новеньку, щойно віддруковану банкноту на десять тисяч єн.

— Решти не треба. І так само квитанції, — мовила вона коротко. — Тому я хотіла б, щоб ви без зайвих слів зробили те, що я сказала. Спочатку їдьте до кварталу Йоґа, а потім по столичній швидкісній автостраді до Ікедзірі. Навіть якщо потрапимо в затор, цієї плати, гадаю, вистачить.

— Звичайно, вистачить, але… — сказав таксист, усе ще сумніваючись. — Хіба на автостраді маєте якусь особливу справу?

Аомаме помахала банкнотою, неначе вимпелом.

— Якщо не поїдете, то мені доведеться пересісти в інше таксі. Якомога швидше вирішуйте, поїдете чи ні.

Насупивши брови, таксист секунд десять поглядав на банкноту. Потім нарешті зважився і взяв її. Пересвідчившись під світлом, що вона справжня, засунув її у робочу сумку.

— Зрозуміло. Поїдемо на столичну швидкісну автостраду номер три. Але там справді потрапимо у страшний затор. До того ж, між кварталом Йоґа та Ікедзірі з неї з'їхати не можна. І нема громадського туалету. Тож якщо хочете справити природну нужду, то подумайте про це зараз.

— Не турбуйтесь. Їдьте негайно.

Таксист, пробравшись заплутаними вуличками через житловий район, виїхав на 8-му кільцеву дорогу й попрямував по ній, переповненій автомашинами, до кварталу Йоґа. Увесь той час вони обоє мовчали. Водій слухав програму радіо, а Аомаме заглибилася у свої думки. Коли таксі опинилося перед в'їздом на швидкісну автостраду, зменшивши гучність радіоприймача, водій спитав:

— Вибачте за надмірну допитливість. У вас якась особлива професія?

— Розслідувачка страхової компанії, — не вагаючись, відповіла Аомаме.

— Розслідувачка страхової компанії, — ніби пробуючи незнайому страву, старанно повторив таксист.

— Розслідую грошові махінації в страховій компанії.

— Ого! — здивувавшись, сказав він. — Ця махінація якось пов'язана із столичною швидкісною автострадою?

— Саме так.

— Як у тому фільмі.

— Якому?

— Старому. Зі Стівом Макквіном у головній ролі. Щоправда, назву забув.

— «Афера Томаса Крауна», — підказала Аомаме.

— Так-так. У ньому Фей Даневей виконує роль розслідувачки страхової компанії. Вона фахівець з питань незаконного отримання компенсації за крадене застраховане майно. Макквін — мільйонер, який для власної розваги чинить злочин. Фільм дуже цікавий. Я його дивився, коли був учнем середньої школи вищого ступеня. Музика в ньому мені подобалася. Класна.

— Мішеля Леґрана.

Таксист проспівав собі під ніс перших чотири такти. А потім, зиркнувши у дзеркало, ще раз пильно придивився до обличчя Аомаме.

— До речі, у вас є щось схоже з тією Фей Даневей, чи не так?

— Щиро дякую, — сказала Аомаме, зробивши певне зусилля, щоб приховати усмішку на своїх губах.

Смуга столичної швидкісної автостради, що вела до центру, як і пророкував таксист, була переповнена. Затор почався приблизно через сто метрів, як вони виїхали на неї. Виявився, так би мовити, взірцевим. Але саме цього Аомаме бажала. Однакового одягу, однакової дороги, однакового затору. Шкода тільки, що з радіоприймача в таксі не лилася «Симфонієта» Яначека, а звук не був таким високоякісним, як у тому автомобілі «Crown-Royal Saloon» фірми «Тойота».

Затиснуте між вантажівками, таксі рухалося повільно. Довго зупинялося на одному місці, потім, ніби згадавши, посувалося трошки вперед. Молодий водій сусіднього рефрижератора під час зупинки захоплено читав журнал з малюнками у стилі манґа. Подружжя середніх літ у кремовім автомобілі «Corona-Mark II» фірми «Тойота» з невдоволеним виразом обличчя дивилися вперед й ані разу не заговорили. Можливо, не мали про що. А може, тому, що одне одному щось сказали. Зручно вмостившись на сидінні, Аомаме віддалася роздумам, а таксист слухав радіопрограму.

Нарешті вони доїхали до дорожнього знаку з написом «Комадзава» й, немов равлик, посунули до Санґендзяя. Раз по раз Аомаме піднімала голову й поглядала на краєвид за віконцем. «Я востаннє бачу це місто. Їду кудись далеко», — думала вона. Однак, незважаючи на такі думки, ніяк не могла полюбити Токіо. Всі будівлі вздовж столичної швидкісної автостради були непривабливими, почорнілими від вихлопних газів автомашин, повсюди стирчали крикливі рекламні оголошення. Від споглядання такого краєвиду на душі ставало важко. Навіщо люди створюють таке гнітюче середовище? І навіть не кажуть, що світ має бути прекрасним. Хіба не було б краще, якби все не опустилося до такого огидного рівня?

А тим часом нарешті в полі зору Аомаме з'явилося знайоме місце. Того разу вона вийшла тут з таксі. А загадковий таксист середніх літ повідомив їй про аварійні сходи. Попереду виднів великий рекламний щит фірми «Ессо», на якому усміхнений тигр тримає в лапах наливний шланг. Такий самий, як тоді.

«Впустіть тигра у свій бензобак».[22]

Раптом Аомаме відчула, що в неї пересохло в горлі. Вона відкашлялась і, засунувши руку в сумку, вийняла баночку з лимонним драже проти кашлю. Поклала в рот одне драже, а баночку повернула в сумку. І при цьому міцно стиснула рукоятку пістолета фірми «Heckler & Koch», щоб упевнитися в його міцності й вазі. «От і добре», — подумала вона. А тим часом таксі просунулося трохи вперед.

— Перейдіть у лівий ряд, — сказала Аомаме таксистові.

— А хіба у правому нема руху? — спокійно заперечив він. — Крім того, поворот до Ікедзірі з правого боку, а тому пізніше буде важко змінити рядність, якщо я зараз перейду в лівий ряд.

Аомаме не прийняла заперечення.

— Нічого, перейдіть у лівий ряд.

— Ну, якщо так кажете… — ніби змірившись, погодився таксист.

Висунувши руку з віконця, він дав знак рефрижератору й, переконавшись, що той водій його зрозумів, просунувся у лівий ряд. А коли проїхав метрів п'ятдесят, вервечка автомобілів одностайно спинилася.

— Відчиніть двері, бо я тут вийду.

— Вийдете? — спитав приголомшений таксист. — Вийдете тут?

— Так, вийду тут. Бо маю тут справу.

— Але ж ми посередині швидкісної автостради. Небезпечно, й, крім того, вам нема куди йти.

— Нічого, недалеко звідси попереду є аварійні сходи.

— Аварійні сходи? — таксист махнув головою. — Я не знаю, чи щось таке є. Та якщо я вас випущу, то матиму великі неприємності від своєї компанії. І від управління столичною швидкісною автострадою можу дістати догану. Вибачайте.

— Так склалося, що мені обов'язково треба тут зійти, — сказала Аомаме і, вийнявши ще одну банкноту на десять тисяч єн й клацнувши пальцями, простягла її таксисту. — Вибачте за настирливість. Це вам за те, що завдаю клопоту. А тому, будь ласка, випустіть мене.

Таксист не взяв банкноти, а ніби змірившись, поворотом важеля під рукою відчинив задні автоматичні дверцята.

— Грошей мені не треба. Досить того, що спочатку отримав. Тільки будьте обережні. На автостраді нема узбіччя. Навіть серед такого затору йти людині небезпечно.

— Дякую, — сказала Аомаме. Зійшовши з таксі, вона постукала у віконце, щоб таксист опустив шибку. Нахилившись до вікна, просунула йому банкноту на десять тисяч єн.

— Візьміть, будь ласка. Про мене не турбуйтесь. Бо в мене грошей вдосталь.

Таксист поглядав то на банкноту, то на обличчя Аомаме.

— Якщо поліція або компанія щось про мене розпитуватиме, то скажіть, що я пригрозила вам пістолетом. Мовляв, не було іншої ради. Тоді вас, мабуть, не ганитимуть.

Таксист, здавалося, не розумів, що вона каже. Грошей вдосталь? Пістолетом пригрозила? Однак банкноту взяв. Відмовлявся від неї, бо, видно, побоювався чогось несподіваного.

Як і попереднього разу, Аомаме рушила в напрямі до Сібуї, пробиваючись між огорожею та лівим рядом автомашин. Пройшла метрів п'ятдесят. Люди в автомобілях супроводжували її здивованими поглядами. Однак Аомаме на них не звертала уваги, а йшла, випроставшись, урочисто, немов модель на подіумі під час Паризького тижня моди. Вітер гойдав її волосся. Від великогабаритних автомашин, що швидко мчали на порожній зворотній смузі автостради, здригалося дорожнє полотно. Рекламний щит фірми «Ессо» ставав щораз ближчим, і невдовзі Аомаме досягла знайомої площадки, призначеної на випадок аварії.

Навколишній краєвид не змінився порівняно з колишнім. Той самий залізний парканчик, а за ним жовта телефонна будка.

«Тут почався 1Q84 рік, — подумала вона. — Відтоді, як я спустилася аварійними сходами на державне шосе номер 246, світ для мене перемінився. Тому я вирішила ще раз ними спуститися. Тоді, на початку квітня, на мені був бежевий плащ. Зараз усе ще початок вересня, і плащ недоречний. Та якщо не брати до уваги плаща, все інше на мені таке саме. У такому ж одязі в готелі в кварталі Сібуя я вбила того нікчемного чоловіка, пов'язаного з нафтовим промислом. У костюмі від Дзюнко Сімади й туфлях на високих каблуках від Шарля Журдана. У білій блузці. У панчохах і пружинистому бюстгальтері. Підібгавши міні-спідничку, я перебралася через залізний парканчик і спустилася аварійними сходами.

Зараз я зроблю ще раз те саме. З чистої цікавості. Просто хочу дізнатися, що станеться, коли в тому ж місці, в тому ж одязі зроблю те саме. Не думаю, що це мене врятує. Смерті особливо не боюся. Як настане той час, нітрохи не вагатимусь. Помру з усміхом на устах». Однак Аомаме не хотіла вмирати необізнаною з тим, що відбувається навколо. «Хочу тільки спробувати. Якщо нічого не вийде, змирюся. Але врешті-решт зроблю те, що можу зробити. Це мій спосіб життя».

Перехилившись через залізний парканчик, Аомаме взялася шукати аварійні сходи. Однак їх там не було. Вона кілька разів приглядалась, але картина залишалася однаковою. Аварійні сходи зникли.

Аомаме прикусила губу й скривила обличчя.

Місцем вона не помилилася. Адже аварійна площадка таки була. Навколишній краєвид залишився однаковим. Перед очима рекламний щит фірми «Ессо». У світі 1984 року аварійні сходи тут існували. Як і підказав той дивний таксист, вона легко змогла їх помітити. Змогла перебратися через залізний парканчик і спуститися сходами. Однак у світі 1Q84 року аварійних сходів уже не було.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка