Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка16/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Вихід перекритий.

Вернувши обличчю попередній вираз, Аомаме пильно озирнулася навколо й ще раз перевела погляд на рекламний щит фірми «Ессо». Тигр з наливним шлангом у лапах, задерши хвіст трубою й косо позираючи в її бік, радісно всміхався. Наче був на вершині щастя — задоволення, яке абсолютно не можна перевершити.

«Це ж природно, — подумала Аомаме. — Зрозуміло від самого початку. Перед тим, як у готелі „Окура“ померти від моїх рук, лідер ясно сказав, що немає вороття з 1Q84-го до 1984 року, а двері в цей світ відчиняються лише в одному напрямі».

І все ж Аомаме мусила переконатися в цьому на власні очі. Така була її натура. І вона в цьому пересвідчилася. Кінець. Що й треба було довести.

Обіпершись об залізний парканчик, Аомаме глянула на небо. Бездоганна погода. На тлі глибокої блакиті пливло кілька продовгуватих хмарин. Куди не глянь, усюди небо. Зовсім не таке, як звичайно буває в місті. Однак Місяців не було. «Куди вони поділися? Байдуже. Місяці — це Місяці. А я — це я, — подумала Аомаме. — Кожен живе по-своєму. У кожного свій план».

На її місці Фей Даневей, можливо, добула б тоненьку сигарету й запалила б її від запальнички. Елегантно примруживши очі. А от Аомаме не курила й не носила запальнички. У сумці вона мала лимонні драже проти кашлю. І, крім того, сталевий пістолет з патронами калібру дев'ять міліметрів і спеціальну плішню, якою досі кольнула в шию кількох чоловіків. Вони обоє, напевне, були набагато смертельнішими, ніж сигарети.

Аомаме глянула на ряд автомашин у заторі. Їхні пасажири пильно дивилися на неї. Нічого дивного. Адже не завжди можна побачити, як звичайна людина йде столичною швидкісною автострадою. Тим паче молода жінка. Крім того, в міні-спідничці, туфлях на високих каблуках, зелених окулярах і з усміхом на губах. Як на таке можна не дивитися?

Більшість автомашин у заторі були вантажними, що везли товари звідусіль до Токіо. Напевне, їхні водії всю ніч сиділи за кермом. А от тепер, уранці, потрапили у фатальний затор. Утомлені водії нудьгували, не знали, що робити. Їм хотілося залізти у ванну, поголитися й поспати. Тільки цього вони бажали. Вони байдуже дивилися на Аомаме, наче на якусь незнайому рідкісну тварину. Щоб цікавитися нею, були надто втомлені.

З такою кількістю вантажівок змішався, немов прудка антилопа з табуном незграбних носорогів, один сріблястий «Mercedes-Benz coupe». Новісінький, ніби щойно з конвеєра, він своїм гарним корпусом яскраво виблискував у промінні ранкового сонця. Подібного кольору були й ковпаки на колесах. Опустивши шибку коло себе, жінка-водій середніх літ, ошатно вдягнена, пильно дивилася на Аомаме. На ній були окуляри від Жіванші. На пальці руки поверх керма мерехтів перстень.

Вона справляла враження доброї людини. Можливо, навіть переживала за Аомаме. Мабуть, запитувала себе: «Що, власне, робить на автостраді така молода елегантна жінка? Що сталося?». Здавалось, от-от озветься до Аомаме. І якщо та попросить, то підвезе куди завгодно.

Аомаме зняла окуляри марки «Ray-Ban» і засунула у нагрудну кишеню жакета. Примруживши очі від яскравого ранкового сонця, якийсь час розтирала сліди від окулярів, що залишилися по обидва боки носа. Кінцем язика облизала засохлі губи. Відчула легкий присмак помади. Глянула на погідне небо, а потім, для певності, знову перевела погляд під ноги.

Розкрила сумку через плече й поволі витягла з неї пістолет фірми «Heckler & Koch». Сумку кинула під ноги й вивільнила обидві руки. Лівою рукою зняла запобіжник, відтягла назад затвор і загнала патрон у патронник. Ряд цих рухів був швидким і точним. Навколо розійшовся приємний брязкіт. Аомаме легенько змахнула рукою — перевірила вагу пістолета. Сам пістолет важив чотириста вісімдесят грамів, а до нього додавалася вага семи патронів. Усе в порядку, нема сумніву, що пістолет заряджений. Вона відчувала це по вазі.

На її губах усе ще застиг усміх. Люди стежили за її поведінкою. Ніхто не злякався, навіть коли побачив, що вона добула пістолет із сумки. Принаймні ні в кого на обличчі не було видно переляку. Мабуть, ніхто не думав, що пістолет справжній. «Але він таки справжній!» — подумала Аомаме.

Потім вона підняла рукоятку пістолета догори, а дуло встромила в рот. Цілилася прямо у мозок. У сірий лабіринт, де міститься свідомість.

Згадувати слова молитви не довелося — вони автоматично спливали в пам'яті. Встромивши дуло пістолета в рот, вона промовляла їх скоромовкою. Мабуть, ніхто не добере, що вона каже. Зрештою, байдуже. Аби тільки Бог почув. У дитинстві змісту цих слів вона майже не розуміла. Але вони проникли в її душу. У школі перед обідом вона мусила їх вимовляти. Наодинці, але вголос. І не звертати уваги на цікавість і насміхи оточення. Найголовніше — щоб Бог почув. Від його очей ніхто не може втекти.

«Старший Брат тебе бачить».

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Жінка середніх літ з приємними рисами обличчя за кермом новенького автомобіля «Mercedes-Benz coupe» все ще не відривала очей від Аомаме. Здавалося, вона — як і решта людей — не розуміла значення пістолета в руках Аомаме. «Якби розуміла, то мала б від мене відвернутися, — подумала Аомаме. — Бо не зможе сьогодні ні обідати, ні вечеряти, якщо побачить, як розлітається навсібіч мій мозок. Тому не ображайся, а відвернися, будь ласка, — мовчки зверталася Аомаме до неї. — Я не чищу зуби. Я сунула в рот дуло автоматичного пістолета німецького виробництва фірми „Heckler & Koch“. І навіть скінчила молитву. А що це означає, ти повинна б розуміти.

Це — попередження від мене. Важливе попередження. Відвернись і на мене не дивись, а на своєму сріблястому автомобілі повертайся додому, де тебе чекає не дочекається твій дорогий чоловік і діти, й далі живи спокійним життям. Такі люди, як ти, не повинні цього бачити. Це справжній огидний пістолет, заряджений сімома огидними патронами калібру дев'ять міліметрів. І, як казав Антон Чехов, якщо в першій дії п'єси висить рушниця, то в останній вона має вистрелити. У цьому суть п'єси».

Однак жінка середніх літ ніяк не відверталася від Аомаме. Примирившись із цим, Аомаме злегка хитнула головою. «Вибач, але більше я не можу чекати. Часу вже нема. Скоро почнеться шоу».

«Впустіть тигра у свій бензобак».

— Так-так! — сказав Клакер.

— Так-так! — хором підтримала решта карликів.

— Тенґо-кун, — сказала Аомаме й напружила палець на гашетці.

Розділ 24

(про Тенґо)

Поки ще залишилося тепло

Сівши зранку на експрес, що виїжджав з Токійського вокзалу, Тенґо вирушив до Татеями. Там пересів на електричку, що зупинялася на кожній станції, й доїхав до Тікури. Стояв гарний погідний ранок. Безвітрий й майже без хвиль на морі. Літо вже минуло, й тонкий піджак з бавовняної тканини поверх сорочки з короткими рукавами був якраз доречним. Приморське місто, з якого позникали курортники, несподівано виявилося безлюдним. «Схоже, що воно справді стало котячим», — подумав Тенґо.

Перекусивши в забігайлівці біля станції, він сів у таксі. До оздоровниці прибув після першої. Як і минулого разу, за конторкою його зустріла та сама медсестра середнього віку. І вчора ввечері вона підійшла до телефону. Її прізвище — Тамура. Вона пам'ятала Тенґо й тепер була трохи люб'язнішою, ніж першого разу. Навіть злегка всміхалася. Можливо, на неї трохи вплинуло те, що цього разу він охайніше одягнувся.

Насамперед вона провела його до їдальні й почастувала кавою. «Будь ласка, трохи почекайте. Сенсей прийде сюди», — сказала вона. Через хвилин десять, витираючи рушником руки, з'явився батьків лікар — чоловік років п'ятдесяти з жорстким сивуватим волоссям. Очевидно, виконував якусь роботу, скинувши лікарняний халат. У тренувальних штанах, бавовняній сорочці, зношених спортивних кедах, він, міцної статури, скидався швидше на тренера університетської команди, яка ніяк не може піднятися вище другої ліги, ніж на лікаря оздоровниці.

Його розповідь загалом збігалася з тим, що Тенґо почув учора ввечері по телефону. «На жаль, з медичного погляду зараз уже майже нема ради», — скрушно повідомив лікар. З виразу його обличчя і висловлювання було видно, що він щиро співчуває.

— Здається, вже не залишилося іншого способу, як тільки вам, синові, звертатися до нього, розбуджувати в ньому охоту до життя.

— Якщо хтось звертається, то батько чує? — спитав Тенґо.

Сьорбаючи теплуватий зелений чай, лікар нахмурився.

— Правду кажучи, невідомо. Батько в коматозному стані. На звертання фізично майже не реагує. Взагалі кажучи, дехто з таких хворих навіть у глибокій комі чує навколишні голоси й до певної міри розуміє, що йому кажуть.

— Але цього зовні не видно, чи не так?

— Не знаю.

— Я побуду тут до половини сьомої вечора, — сказав Тенґо. — І за цей час, якщо вдасться, спробую з ним поговорити.

— Якщо помітите якусь реакцію, повідомте мені, будь ласка, — сказав лікар. — Я буду поблизу.

Молода медсестра Адаті провела Тенґо до батькової палати. Батька перемістили у відділення з одномісною палатою, призначене для тяжкохворих. Коліщата крутилися тільки в одному напрямі. Переміщатися далі вже не було куди. У цій вузькій, непривітній палаті ліжко займало майже половину її площі. За вікном простягався сосновий бір, що своїми густими кронами, немов стіною, відділяв оздоровницю від неспокійного реального світу й захищав од вітру. Коли медсестра пішла, Тенґо залишився удвох з батьком, що спав, звернувши обличчя до стелі. Сівши на маленький дерев'яний стілець, поставлений коло ліжка, Тенґо глянув на батькове обличчя.

У головах стояв штатив крапельниці, а з пластмасової банки через трубку витікала рідина у вену руки. І в сечоводі стирчав катетер для відведення сечі, якої виявилося навдивовижу мало. Порівняно з попереднім місяцем батько здавався ще більш змарнілим. На худих щоках і підборідді стирчало біле волосся, яке днів два не голили. Його очі завжди були запалими, але тепер вони запали ще глибше. Здавалося, що довелося б використати якийсь спеціальний інструмент, щоб витягти очні яблука із заглибин. Повіки обох очей, немов затуляючи ці западини віконницями, міцно заплющилися, а рот залишався ледь-ледь розтуленим. Його дихання не було чути, та коли Тенґо наблизився вухом до обличчя, то відчув легенький рух повітря. Життя потай ще жевріло в ньому на найнижчому рівні.

Тенґо відчув як щось страшно реальне слова, які сказав учора ввечері по телефону лікар про те, що, мовляв, «так, поволі зменшуючи швидкість, наближається до зупинки поїзд».

Поїзд з назвою «Батько» поволі зменшував швидкість і, до останку використовуючи інерцію, от-от мав зупинитися посеред рівнини. Тільки одне втішало: в ньому не залишилося жодного пасажира. Навіть якщо поїзд зупиниться, ніхто з цього приводу не скаржитиметься.

«Треба щось сказати», — подумав Тенґо. Але що, як і яким голосом заговорити, не знав. Навіть вирішивши заговорити, не знаходив жодних змістовних слів.

— Тату, — тихо прошепотів він. Однак наступні слова не з'являлися в голові.

Він підвівся зі стільця і, підійшовши до вікна, подивився на старанно доглянутий газон та високе небо, що простягалося над сосновим бором. На великій антені сиділа ворона й, гріючись у сонячному промінні, сторожко озиралася навколо. В узголів'ї батькового ліжка стояв транзисторний приймач з будильником, але батькові вже не треба було звертати на нього уваги.

— Я — Тенґо. Щойно приїхав з Токіо. Ви чуєте мене? — все ще стоячи біля вікна й дивлячись на батька, сказав він. Реакції зовсім не було. Його голос, на мить струснувши повітря, безслідно поглинула цілковита порожнеча.

«Він от-от помре», — подумав Тенґо. Зрозумів це, коли глянув на глибоко запалі очі. Батько вже остаточно вирішив скінчити життя. Заплющивши очі, заснув глибоким сном. Хоч би що Тенґо говорив і хоч як підбадьорював, його рішення не вдасться змінити. З медичного погляду він ще жив. Однак для нього життя вже дійшло свого кінця. В ньому вже не залишилося ні приводу, ні волі для того, щоб своїми зусиллями його продовжити. Тенґо міг тільки поважати батькове прагнення й дати йому спокійно вмерти. Його обличчя мало надзвичайно втихомирений вигляд. Здавалося, він уже зовсім не відчуває мук. Як сказав лікар по телефону, це була єдина втіха.

А все-таки Тенґо мусив щось сказати батькові. Бо, по-перше, так пообіцяв лікареві. Здавалося, лікар турбувався про батька, як кревний родич. А по-друге, так би мовити, хотів зберегти правила пристойності. Вже тривалий час Тенґо не мав з батьком повноцінної розмови. Навіть не говорив з ним про буденні справи. Мабуть, остання розмова відбулася ще тоді, коли вчився в середній школі. Після того майже не навідувався додому, якщо приходив з якогось приводу, то будь-що намагався батька уникати.

Однак зараз цей чоловік, перебуваючи в глибокій комі, перед ним спокійно помирає. Він фактично зізнався Тенґо, що не є його справжнім батьком, і нарешті, здавалося, зняв з його плечей тягар і дав відчути на душі полегшення. «Кожен з нас зняв зі своїх плечей тягар. В останню мить», — подумав Тенґо.

Цей чоловік, навіть кровно непов'язаний, прийняв Тенґо як власного сина й доглядав його, поки той не став заробляти собі на життя. Уже це заслуговує вдячності. Тенґо подумав, що зобов'язаний розповісти йому, як досі жив і про що думав. Ні, йдеться не про обов'язок, а про правила пристойності. І не має значення, чи дійдуть ці слова до його вух і чи буде з них якась користь.

Тенґо знову сів на стілець коло ліжка й почав коротко розповідати про своє життя, прожите досі. Вступивши у середню школу вищого ступеня, він покинув рідний дім і почав жити у гуртожитку для дзюдоїстів. Відтоді його життя майже не стикалося з батьковим і кожен зовсім не знав, що робить інший. Можливо, таку велику порожнечу варто було заповнити.

Однак про своє життя під час навчання у середній школі вищого ступеня Тенґо не міг чогось особливого розказати. Завдяки успіхам у дзюдо він вступив до загальновизнаної приватної середньої школи у префектурі Тіба. Радів з того, бо ця престижна школа надавала йому найсприятливіші умови: звільняла від оплати за навчання й забезпечувала щоденно триразовим харчуванням. У ній Тенґо став головним членом клубу дзюдо, у перервах між тренуванням учився (і без наполегливого навчання в цій школі міг легко залишатися серед відмінників), а під час канікул разом з товаришами по дзюдо підробляв на тимчасовій фізичній роботі. Всі дні, від ранку до вечора, не мав вільної хвилини. Про три роки життя в середній школі міг лише сказати, що був постійно зайнятий. Особливих радощів не зазнав, щирих друзів не набув. Та й до численних шкільних правил зовсім його душа не лежала. З товаришами по дзюдо він знаходив спільну мову, але в глибоку дружбу не заходив. Правду кажучи, ні разу до самозабуття не віддавався змаганням з дзюдо. Щоб вижити, мусив показувати добрі досягнення у цьому виді спорту, тому, аби не розчарувати оточення, серйозно тренувався. Іншого, крім спорту, реального способу вижити не мав. Можна сказати, що це була робота. Усі три роки в середній школі вищого ступеня йому хотілося якнайскоріше її закінчити й зажити нормальнішим життям.

Однак, вступивши до університету, він не кинув дзюдо. В основному жив так само, як у середній школі вищого ступеня. Бо, залишаючись членом клубу дзюдо, міг поселитися в гуртожитку й не турбуватися, де переспати й що поїсти (принаймні на мінімальному рівні). На самій стипендії, яку отримував, зовсім нелегко жилося. Тому він мусив займатися дзюдо. Звісно, як спеціальність обрав собі математику. Вчився в університеті по-своєму успішно, й професор-куратор рекомендував йому вступати в аспірантуру. Однак через три-чотири роки запал до математики як науки у Тенґо швидко випарувався. Як і раніше, математика йому подобалася, але відпала охота займатися математичними дослідженнями. Так само як і дзюдо. Сам добре розумів, що може бути аматором, але щоб віддати все життя дзюдо, не мав ані характеру, ані бажання.

Коли зацікавлення до математики ослабло і перед закінченням університету зникла причина для заняття дзюдо, Тенґо зовсім не знав, що тепер робити і якою дорогою рухатися. Здавалось, його життя втратило сенс. Загалом його життя було безцільним, але сторонні люди щось від нього сподівались і вимагали. Відповідаючи на це, його життя по-своєму крутилося. Та як тільки сподівання й вимоги зникли, не залишилося нічого, вартого уваги. Життєвої мети і друга він не мав. Він опинився у чомусь схожому на штиль і не міг на чомусь як слід зосередитися.

В університеті дружив з кількома дівчатами, мав з ними сексуальні стосунки. Загалом він не був вродливим, товариським і здатним зацікавити розмовами. Через постійну нестачу грошей яскраво не вдягався. Але так само, як запах деяких рослин приваблює метеликів, він притягав до себе деяких жінок. І то досить сильно.

Цей факт від відкрив у двадцятирічному віці — майже тоді, коли почав утрачати запал до математики як науки. Без його старань біля нього обов'язково крутилися жінки, які ним зацікавилися. Вони хотіли, щоб він обійняв їх своїми товстими руками. Або принаймні не заперечували проти цього. Спочатку Тенґо не розумів таких задумів і розгублювався, але незабаром дечого навчився й успішно користувався своїми можливостями. Відтоді майже не відчував нестачі жінок. Однак він сам по-справжньому не закохувався. Просто дружив з ними й мав статеві стосунки. Щоб разом з ними заповнити порожнечу. Дивно, але факт, що його ні разу сильно не вабила жінка, яку він до себе притягував.

Усі ці перипетії Тенґо розповів непритомному батькові. Спочатку повільно добираючи слова, потім швидше й нарешті з певним запалом. Якомога одвертіше розповів про свої сексуальні проблеми. Вважав, що тепер уже не варто соромитися. Батько лежав горілиць і, не змінюючи пози, далі спав міцним сном. Його дихання також не перемінилося.

Приблизно о третій прийшла медсестра й, замінивши пластмасову банку крапельниці та сечоприймач, виміряла температуру батькового тіла. Медсестра Омура була тілистою, з великими грудьми, із зав'язаним у вузол волоссям, в якому стирчав олівець.

— Нічого не сталося? — спитала вона, записуючи олівцем цифри зверху на папці.

— Нічого. Тільки постійно спав, — відповів Тенґо.

— У разі чого, будь ласка, натисніть на оту кнопку, — сказала вона й показала на кнопку виклику, а олівець знову застромила у волосся.

— Зрозуміло.

Незабаром після того, як вона вийшла, почувся короткий стук у двері й на порозі показалася медсестра Тамура.

— Їсти не хочете? Можете щось поїсти в їдальні.

— Дякую. Я ще не голодний, — відповів Тенґо.

— А як батько?

Тенґо кивнув.

— Я увесь цей час говорив. Але не знаю, чи він чув.

— Добре, що говорили, — сказала медсестра й підбадьорливо всміхнулася. — Ваш батько напевне чув.

Вона тихо зачинила двері. Тенґо знову залишився наодинці з батьком у тісній палаті.

Тенґо розповідав далі.

Закінчивши університет, він став викладати математику в столичній підготовчій школі. Перестав бути математичним вундеркіндом, на якого покладали надії, і перспективним дзюдоїстом. Став просто вчителем підготовчої школи. Але це його тішило. Нарешті він міг вільно дихнути. Вперше у житті, нікого не соромлячись, міг вільно жити самостійним життям.

Згодом він почав писати оповідання. Написав їх кілька й подав на премію молодого автора, організовану видавництвом. У той час познайомився з Комацу — чудернацьким редактором — і дістав доручення переписати «Повітряну личинку», сюжет якої належав Фукаері (Еріко Фукаді). Вона придумала оповідання, але не вміла написати тексту, а тому це завдання взяв на себе Тенґо. Він успішно з ним упорався, і твір одержав премію молодого автора, започатковану літературно-мистецьким часописом, вийшов у вигляді книжки й став неперевершеним бестселером. «Повітряна личинка» набула такого широкого розголосу, що відбірна комісія поставилася до неї з підозрою і не присудила премії Акутаґави. Книжка так добре продавалася, що, вживаючи щирий вислів Комацу, «ця премія була непотрібною».

Тенґо не був певен, чи його розповідь доходить до батькових вух. Навіть якщо доходила, все одно залишалось невідомим, чи він їх розуміє. Ніякої реакції і ніякого наслідку не було видно. Навіть якби батько розумів, хтозна, чи це його цікавило. Можливо, воно його дратувало. Може, думав: «Мені байдуже до чужого життя, дайте мені спокійно поспати». І все ж Тенґо нічого іншого не залишалось, як далі розповідати все, що спливало йому на пам'ять. У цій тісній палаті, віч-на-віч з батьком, він не міг нічого іншого придумати.

— Я не можу сказати, що зараз у мене все йде добре, але я хотів би жити з написання художніх творів. Не переписувати чужих, а писати власні. Мені подобається писати тексти, особливо оповідання. Хочеться зробити щось гарне. Нарешті воно народилося в моїй душі. Я ще нічого не опублікував під своїм прізвищем, але найближчим часом це мені, гадаю, якось удасться. Насмілюся сказати, що я непоганий стиліст. Щоправда, деякі редактори трохи недооцінюють мої літературні здібності. Але я цим не переймаюся.

До цього можна додати, що я, здається, наділений характером реципієнта. У всякому разі, фіктивний світ, який я описую, реально затягує мене до себе. Але про такі хитромудрі речі не варто зараз говорити. Це зовсім інша справа.

І він вирішив змінити тему розмови.

— Для мене найпекучішим питанням є те, що я досі не міг серйозно когось полюбити. Від самого народження я нікого беззастережно не любив. Не знаходив людини, якій би міг віддатися повністю. За винятком одного разу.

Сказавши це, Тенґо подумав: «А чи цей старий чоловік, що лежить переді мною, коли-небудь у житті когось щиро любив?». Можливо, любив матір Тенґо. І саме тому взяв його малого на утримання як власного сина, хоча знав, що з ним кровно не пов'язаний. Якщо це правда, то він жив набагато змістовнішим духовним життям, ніж Тенґо.

— Так би мовити, винятково добре пам'ятаю одну дівчину. Вчився з нею два роки — третій і четвертий — в одному класі початкової школи міста Ітікави. Так, це було двадцять років тому. Мене вона дуже сильно привабила. Я постійно думав про неї й тепер не забуваю. Але практично я з нею майже не розмовляв. Несподівано вона перевелася в іншу школу, й відтоді ми більше не зустрічалися. Та останнім часом з певної причини я загорівся бажанням розшукати її. Нарешті відчув, що вона мені потрібна. Захотів побачитися з нею і поговорити. Та врешті-решт не зумів дізнатися, де вона перебуває. Напевне, треба було розпочати її пошуки набагато раніше. І тоді, гадаю, все склалося б простіше.

По цих словах Тенґо на хвилину замовк. І почекав, поки його слова, сказані досі, вляжуться в батьковій голові. Точніше, в його власній голові, а не батьковій. А тоді провадив далі.

— Так, у таких речах я був дуже несміливим. Наприклад, з цієї ж причини не перевірив власне походження за домовою книгою. Якби був хотів дізнатися, чи мати справді померла, легко міг би це зробити. Пішов би до районної управи й переглянув акти реєстрації громадян. Кілька разів збирався це зробити. Навіть підходив до районної управи. Але ніяк не наважувався попросити документи. Боявся глянути в очі фактам. Боявся їх відкрити власними руками. Сподівався, що колись, з плином часу, вони самі собою стануть відомими.

Тенґо зітхнув.

— Так чи інакше, цю дівчину треба було шукати якомога скоріше. Я йшов до неї надто довгим кружним шляхом. Був млявим. Як би це краще сказати… був сором'язливим у сердечних питаннях. Фатально.

Він підвівся зі стільця й, підступивши до підвіконня, глянув на сосновий бір. Вітер ущух. Не було чути й морського шуму. Здоровенна кішка проходила через двір. Її обвислий живіт свідчив, що вона, здається, кітна. Лігши під деревом, вона розкинула ноги й почала облизувати живіт.

Обіпершись на підвіконня, Тенґо розповідав батькові.

— Та попри це останнім часом моє життя начебто нарешті змінюється. Так мені здається. Правду кажучи, я довгий час злився на вас, тату. З дитячих років уважав, що не заслужив такого жалюгідного, скрутного становища, що гідний набагато щасливішого середовища. Відчував, що таке ставлення до мене несправедливе. Мені здавалося, що однолітки щасливі й задоволені. Що вони, з гіршими здібностями й рисами характеру, живуть набагато веселіше порівняно зі мною. Я тоді серйозно хотів, щоб ви не були моїм батьком. Постійно думав, що це якась помилка й ви — не мій справжній батько. Що між нами нема кровної спорідненості.

Тенґо ще раз зиркнув на кішку за вікном. А вона, не відаючи, що за нею стежать, знічев'я лизала свій роздутий живіт. Не відриваючи від неї очей, Тенґо розповідав далі.

— Тепер я так не вважаю. Так не думаю. Гадаю, що перебував у гідному середовищі й мав гідного батька. Правду кажу. Якщо казати щиро, то я був нікудишньою людиною. Нічого не вартою. У певному розумінні я сам себе звів нанівець. Тепер я це добре розумію. У дитинстві я справді був математичним вундеркіндом. Усі на мене звертали увагу, балували. Та врешті-решт мій талант виявився нездатним розвиватися в якомусь змістовному напрямі. Він просто зупинився на одному місці. Здоровий з малих літ, я успішно займався дзюдо. Посідав високі місця на префектурних змаганнях з цього виду спорту. Та коли виходив на ширшу арену, знаходилися сильніші за мене дзюдоїсти. У збірну університетську команду на всеяпонські змагання не потрапив. Від такого шоку я певний час не розумів, хто я такий. Це було цілком природно. Бо насправді я був ніким.

Відкривши пляшку принесеної мінеральної води, Тенґо зробив один ковток. Потім знову сів на стілець.

— Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для «NHK». Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати… так вам найкраще вдавалося. Це було єдиною точкою дотику між вами й суспільством. І саме цю сцену ви хотіли мені показати. Тепер і це я розумію. Звісно, ви також розраховували, що разом з дитиною вам буде легше збирати абонентну плату. Але, напевне, суть не лише в цьому.

Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.

— Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було — загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, по-своєму загартувався. Жити в цьому світі — нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.

Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.

— Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І все-таки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.

Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.

— Нічого особливого не сталося?

— Нічого. Батько тільки спав, — відповів Тенґо.

Медсестра кивнула.

— Незабаром прийде лікар. Кавана-сан, до котрої години ви можете побути?

Тенґо зиркнув на годинник.

— О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.

Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.

— Від полудня постійно розповідаю, але, здається, батько нічого не чує, — сказав Тенґо.

— Коли я вчилася на медсестру, то запам'ятала одну річ: що добрі слова благодатно діють на барабанну перетинку людини. Навіть якщо їхній зміст не доходить до неї, барабанна перетинка все одно приємно коливається. Тому нас учили говорити голосно добрі слова, незалежно від того, чи пацієнт їх чує чи ні. Бо, що не кажіть, це приносить користь. Сама в цьому переконалася, — мовила медсестра.

Тенґо трохи над цим задумався.

— Дякую, — сказав він.

Медсестра Омура, легко кивнувши, поспішно вийшла з палати.

Після того Тенґо з батьком тривалий час зберігали мовчанку. Тенґо вже не мав що сказати. Однак мовчанка не була особливо гнітючою. Пообіднє сонце поволі слабшало, навколо ширилися ознаки надвечір'я. Останні промені сонця мерехтіли в тихій палаті.

«А я розповідав батькові про два Місяці? — раптом подумав Тенґо. — Здається, ще ні». Зараз він жив у світі з двома Місяцями на небі. «Хоч би скільки я дивився на небо, така картина надзвичайно дивна», — хотів сказати він. Але подумав, що зараз не варто заводити розмову про таку річ. Батькові байдуже, скільки на небі Місяців. З цим питанням Тенґо сам мусить розібратися у майбутньому. Крім того, незважаючи на те, скільки на небі Місяців у цьому чи, може, тому світі — один, два чи три, — Тенґо завжди один. Будь-де Тенґо один і той самий зі своїми особистими проблемами й особистою вдачею. Так, суть проблеми не в Місяцях, а в ньому самому.

Через півгодини знову прийшла медсестра Омура. Цього разу чомусь без олівця у волоссі. Куди дівся олівець? От що хвилювало Тенґо. Разом з нею два кремезних, смаглявих чоловіки прикотили пересувне ліжко на коліщатах. І зовсім нічого не говорили. Скидались на іноземців.

— Кавана-сан, вашого батька треба перевезти в іншу кімнату для проведення аналізів. Ви тим часом зможете тут побути? — повідомила медсестра.

Тенґо подивився на годинник.

— З батьком погано?

Медсестра хитнула головою.

— Ні, не погано. У цій палаті нема приладів для проведення аналізів, а тому ми його перевозимо. Нічого особливого не сталося. Пізніше лікар, гадаю, вам усе розкаже.

— Зрозуміло. Почекаю.

— В їдальні можете випити теплого чаю. Раджу вам трохи перепочити.

— Дякую, — сказав Тенґо.

Обидва чоловіки старанно переклали худюще батькове тіло разом з трубками крапельниці на пересувне ліжко й, підхопивши штатив, викотили його в коридор. Зробили це надзвичайно спритно. І мовчки.

— Вам не доведеться довго чекати, — сказала медсестра.

Однак батько не повертався. Світло, що проникало з вікна, ставало щораз слабшим. Але Тенґо не вмикав електричного освітлення. Бо йому здавалося, ніби щось важливе зіпсується, якщо його ввімкнути.

На ліжку лишилася западина від батькового тіла. Досить виразна, хоча його вага була невеликою. Поглядаючи на западину, Тенґо відчув себе самотнім, покинутим у цьому світі. Йому навіть здалося, що вже не настане ранок, якщо зайде сонце.

Сидячи на стільці у тій самій позі, він, огорнутий першими надвечірніми сутінками, надовго віддався роздумам. Потім раптом спіймав себе на тому, що насправді ні про що не думає. Просто занурився у безнадійну порожнечу. Він поволі встав зі стільця й пішов у ванну кімнату справити малу нужду. Помився холодною водою, витер обличчя хустинкою і глянув на своє зображення в дзеркалі. Згадавши пораду медсестри, спустився вниз до їдальні й випив зеленого чаю.

Коли, згаявши хвилин двадцять, Тенґо вернувся у палату, батька все ще не було. Замість нього у западині від його тіла лежав якийсь незнайомий білий клубок.

Завдовжки один метр і сорок чи п'ятдесят сантиметрів, він мав красиві гладкі обриси. З першого погляду здавався шкаралущею арахісу, ніби вкритою м'яким коротким пір'ям. А це пір'я випромінювало тьмяне, але рівномірне й ніжне сяйво. У щораз темнішій палаті цей клубок лежав ледь-ледь огорнутий тьмяно-блакитним світлом. Здавалося, ніби потаємно заповнював тимчасову порожнечу, яку залишив батько. Зупинившись на порозі й не відпускаючи клямки дверей, Тенґо якийсь час придивлявся до дивовижного клубка. Його губи начебто ворушилися, але слова не з'являлися.

«Власне, що це таке? — завмерши на місці й примруживши очі, запитав він сам себе. — Чому замість батька на ліжку з'явилася така річ?» З першого погляду Тенґо зрозумів, що її не приніс ані лікар, ані медсестра. Навколо панувала нереальна атмосфера.

Та раптом Тенґо здогадався: «Це — повітряна личинка».

Повітряну личинку він побачив уперше. В оповіданні «Повітряна личинка» докладно описав її, але, ясна річ, вочевидь не бачив і навіть не припускав, що вона реально існує. Однак зараз вона була саме такою, якою уявляв собі й описав. Надзвичайно яскраве, невідчепне дежа-вю. Незважаючи ні на що, Тенґо зайшов у палату й зачинив за собою двері. Краще, щоб ніхто не був свідком. Потім проковтнув клубок слини так, що горло видало неприродний звук.

Він поволі підійшов до ліжка й, зупинившись від нього приблизно на метр, узявся пильно спостерігати повітряну личинку. Звернув увагу на те, що вона мала таку форму, яку він намалював, коли переписував оповідання. Перед тим, як описувати повітряну личинку в тексті, він накидав на папері її ескіз. Власному уявленню надав зорової форми й переніс в оповідання. Увесь час, поки переробляв «Повітряну личинку», ескіз висів пришпилений перед ним на стіні. За своєю формою це був скоріше кокон, а не личинка. Однак Фукаері (і Тенґо) називала його тільки «повітряною личинкою».

У той час Тенґо сам придумав і додав повітряній личинці багато зовнішніх особливостей. Скажімо, елегантне звуження посередині й прикрасу — круглі ґулі на обох кінцях. В усній розповіді Фукаері цього не було. Для Фукаері повітряна личинка залишалася повітряною личинкою, так би мовити, чимось середнім між реальним предметом та ідеєю, і, здається, дівчина майже не відчувала потреби в її словесному описі. Тому Тенґо самому довелося видумувати до подробиць її форму. І ось тепер він бачив посередині повітряної личинки виразне звуження, а на обох кінцях — чарівні ґулі.

«Це — повітряна личинка, яку я намалював й описав словами тексту, — подумав Тенґо. — Так само, як це було у випадку двох Місяців». Чомусь форма, описана в тексті, до найменших подробить стала реальністю. Причина й наслідок переплуталися.

У руках і ногах було дивне відчуття, ніби нерви перекрутилися, а шкіра стала шерехатою. Не вдавалося визначити, в чому цей світ реальний, а в чому фіктивний. Чим завдячує Фукаері, а чим — Тенґо. І чим — їм обом.

Уздовж, від вершини личинки, проглядала пряма щілина. Личинка от-от мала розколотися. Щілина досягала сантиметрів двох. Якщо нахилитись і заглянути, то, здавалось, удасться побачити, що там усередині. Але Тенґо на це не зважувався. Сидів на стільці коло ліжка й, вирівнюючи дихання, стежив за повітряною личинкою. Біла личинка, випромінюючи тьмяне світло, не ворушилася. Тенґо очікував чогось схожого на математичне судження.

Власне, що міститься усередині личинки?

Що вона хоче йому показати?

В оповіданні «Повітряна личинка» дівчина, головний його персонаж, знаходить у личинці своє друге «я». Свою дооту. Вона залишає дооту й тікає з громади. А от що, власне, міститься в його (Тенґо інтуїтивно відчув, що це його власна личинка) повітряній личинці? Щось добре чи зле? Воно кудись поведе його чи стане перешкоджати? І, власне, хто доправив сюди повітряну личинку?

Тенґо не знав, яких дій від нього вимагають. Але ніяк не міг набратися відваги, щоб встати й зазирнути всередину личинки. Боявся того, що щось у личинці завдасть йому шкоди. І круто змінить його життя. Від таких думок, сидячи на маленькому стільці, він завмер, немов людина, якій перекрито дорогу для втечі. Зараз він боявся так само, як тоді, коли не відважився заглянути в домову книгу своїх батьків або шукати Аомаме. Не хотів знати того, що, приготовлене для нього, містилося в повітряній личинці. Якби міг, хотів би залишитися в невіданні. Хотів би негайно піти з цієї палати, сісти в електричку й повернутися до Токіо. Хотів би заплющити очі, затулити вуха і втекти у свій маленький світ.

Однак він знав, що нездатний цього зробити. «Якби я поїхав, не побачивши, що там усередині, то, напевне, все життя жалкував би, — міркував Тенґо. — Відвернувшись від того, що в личинці, ніколи не міг би собі простити».

Не знаючи, що робити, він довго сидів на стільці. Не міг ні рушити вперед, ні відступити назад. Поклавши руки на коліна, вдивлявся у повітряну личинку на ліжку й іноді крадькома поглядав за вікно. Сонце вже заходило, й легкі вечірні сутінки поволі огортали сосновий бір. Як і перед тим, не було вітру і не чулося морського шуму. Панувала дивовижна тиша. Коли в палаті ставало щораз темніше, білий клубок на ліжку світився дедалі яскравіше й виразніше. Тенґо здавалося, ніби сам клубок живе. У ньому світилося життя. Зберігалося своєрідне тепло й звучала таємнича нота.

Нарешті зважившись, Тенґо встав і нахилився над ліжком. Тікати вже не годилося. Він не міг жити, відвернувшись від усього, що було перед очима, як лякливий підліток. Тільки знання правди дарує людині надійну силу. Хоч би якою була та правда.

Щілина на повітряній личинці залишалася незмінною — ні більшою, ні меншою. Примруживши очі, Тенґо спробував заглянути в неї, але не зміг нічого там помітити. Його зір наткнувся на темряву і начебто на тонку плівку. Тенґо перевів подих і перевірив, чи не тремтять руки. Після того просунув пальці у двосантиметрову щілину й поволі, немов розчиняючи двері, розсунув її на обидва боки. Розсунув її просто, без опору й звуку. Так, наче вона очікувала, що він це зробить своїми руками.

Тепер сама повітряна личинка м'яко освітлювала себе зсередини чимось схожим на світло, відбите снігом. І цього вистачило, щоб упізнати те, що було всередині.

Тенґо побачив там вродливу десятирічну дівчину.

Вона спала глибоким сном. У простій, без прикрас, білій сукні, схожій на спальний халат, поклавши маленькі руки на пласкі груди. Тенґо з першого погляду збагнув, хто це. Продовгувате обличчя, рівні, немов прокреслені під лінійку губи. На гладкому, гарної форми чолі акуратно підрізаний чубчик. Носик, звернутий догори так, ніби щось вимагав. По обидва боки від нього трохи розширені вилиці. Повіки заплющені, але Тенґо знав, які очі з'являться, якщо вона їх розплющить. Не міг не знати. Адже впродовж цих двадцяти років жив, зберігаючи в душі її образ.

— Аомаме! — сказав Тенґо.

Дівчина міцно спала. Глибоким природним сном. Дихала майже нечутно. Її серце билося так слабо, що його калатання не доходило до людського вуха. Вона навіть не мала сили, щоб розплющити повіки. Ще той час не настав. Її свідомість була десь далеко, але не тут. Однак слово Тенґо могло сколихнути барабанну перетинку дівчини. Це було її прізвище.

Аомаме почула його звертання здалека. «Тенґо-кун?» — подумала вона. І мовила виразно вголос. Але це слово не ворухнуло губи дівчини у повітряній личинці. Тому до Тенґо не долетіло.

Як зачарована людина, неглибоко дихаючи, Тенґо невтомно вдивлявся в обличчя дівчини. Воно здавалося надзвичайно спокійним. У ньому не проглядала ні найменша тінь смутку, страждання або тривоги. Здавалось, її губи от-от заворушаться й скажуть щось значуще. Тенґо щиро молився, щоб це сталося. Точних слів молитви не мав, але його душа пряла їх навмання з повітря. Однак не було видно ознак, що дівчина прокинеться зі сну.

— Аомаме! — ще раз покликав Тенґо.

Він мусив багато чого сказати Аомаме. І хотів це зробити. Багато років жив з такою думкою. Але зараз міг вимовити тільки її прізвище.

— Аомаме! — кликав він.

А тоді рішуче торкнувся руки дівчини, що лежала у повітряній личинці. Накрив її своєю, великою рукою дорослої людини. Колись її маленька рука міцно стискала руку десятирічного Тенґо. Вона його хотіла й підбадьорювала. В руці дівчини, що спала під тьмяним світлом, безсумнівно, зберігалося життєве тепло. «Аомаме прийшла сюди, щоб передати мені це тепло», — подумав Тенґо. Таким був зміст пакета, який вона вручила йому в шкільній аудиторії двадцять років тому. Нарешті він розкрив цей пакет і побачив його вміст.

— Аомаме! — сказав Тенґо. — Я обов'язково тебе знайду.

Після того, як повітряна личинка, поступово втративши яскравість, потонула в темряві разом з фігуркою маленької Аомаме, а Тенґо не зміг оцінити, чи все це сталося насправді чи ні, на його пальцях від дотику маленької руки все ще залишилося рідне тепло.

«Мабуть, воно вже ніколи не зникне», — думав Тенґо в експресі, що прямував до Токіо. Усі ці двадцять років він жив разом з пам'яттю про відчуття, яке залишила рука дівчини. Так само тепер він, напевне, зможе жити з цим новим теплом.

Коли експрес описував упритул до гір велику криву уздовж морського узбережжя, на небі, виразно проступаючи над спокійним морем, видніли два Місяці — великий жовтий і малий зелений. Їхні обриси були яскраві, а відстань до них невизначена. Під їхнім сяйвом хвильки на поверхні моря загадково мерехтіли, немов скалки розбитого скла. Згодом, відповідно до руху експреса по кривій, обидва Місяці поволі, залишаючи на морі ці дрібні скалки як мовчазний натяк, перемістилися за вікном і нарешті зникли з поля зору.

Як тільки Місяці зникли, у груди знову повернулося тепло. Слабке, але надійне тепло, що передавало обіцянку, наче вогник, який замерехтів перед мандрівником.

«Тепер я житиму в цьому світі», — заплющивши очі, подумав Тенґо. Як побудований цей світ, за якими принципами рухається — цього він ще не знав. І не здогадувався, що потім станеться. Та байдуже. Боятися не треба. Навіть якщо доведеться почекати, він житиме в цьому світі й знайде в ньому свою дорогу. Якщо тільки не забуде цього тепла й не загубить власної душі.

Він довго не розплющував очей. А коли згодом розплющив, то за вікном побачив нічну темряву початку осені. Моря вже не було видно.

«Я знайду Аомаме, — знову повторив Тенґо. — Хоч би що сталося, у будь-якому світі, хоч би ким вона була».



Примітки


1

В. С. Хенді (1873–1958) — американський композитор і музикант. (Тут і далі — прим. перекладача.)



2

«Афера» (оригінальна назва «The Sting») (1973) — відомий американський фільм про шахраїв та їхніх жертв Дж. Р. Хілла за участю Р. Редфорда й П. Ньюмена, який отримав сім премій «Оскара».



3


Хідекі Тодзьо (1884–1948) — японський генерал, який під час Другої світової війни посідав різні міністерські посади, зокрема й прем'єр-міністра.

4


Якудза — японські гангстери.

5

«Кишеньковий дзвінок» (оригінальна назва — «pocket bell») — портативна радіосистема пошукового виклику.



6


Тофу — сир із перекислих соєвих бобів.

7

«Перевал Дайбосацу» — історичний роман Накадзато Кайдзана (1885–1944).



8


Бон — свято поминання померлих, яке відзначається в середині липня.

9

«Тhe Beat Goes On» — відома пісня дуету Сонні й Шер.



10

«Золота гілка» — багатотомний науковий твір Джеймса Фрейзера (1854–1941), англійського антрополога, культуролога й історика релігії.



11

«Монополія» — популярна американська настільна гра.



12


Місо — висушена маса перекислих соєвих бобів, що використовується для приготування супу.

13


Хасі — палички для їди.

14


Карл Ґустав Юнґ (1875–1961) — швейцарський психолог і психіатр, засновник «аналітичної психології», в якій важливу роль відіграє поняття «архетип», зокрема «тінь» — темна, підсвідома частина людської психіки, яку людина часто проектує на оточення, тобто приписує свої негативні властивості навколишнім людям.

15

«Квіти й трави в саду» — японський варіант ірландської народної пісні «The Last Rose of Summer».



16


Джей Ґетсбі — головний персонаж роману «Великий Ґетсбі» американського письменника Ф. С. Фіцджеральда (1896–1940).

17

Канто — Токіо з прилеглими до нього шістьма префектурами.



18

Savant syndrome — «синдром ученого», часто властивий розумово відсталим людям.



19

Мугіатама — ячмінний колосок.



20

«Мадза» і «доота» — японська вимова англійських слів «mother» і «daughter», відповідно.



21

Ідеться про американський фільм, який згадується наприкінці розділу 19.



22


«Впустіть тигра у свій бензобак» — реклама компанії «Ессо».
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка