Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка4/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 4

(про Тенґо)

Можливо, такого краще не бажати

«Де вона й що тепер робить? Усе ще належить до вірних „Братства свідків“? Було б добре, якби це було не так», — думав Тенґо. Звісно, не вірити — це право кожної людини. І йому не слід сюди втручатися. Однак, наскільки він пригадував, у дитинстві вона, здається, не тішилася тим, що виконує приписи «Братства свідків».

Одного разу в студентські роки Тенґо підробляв на оптовому складі спиртних напоїв. За непогану плату йому доводилося тяжко працювати — переносити великі вантажі. Щодня після роботи навіть він, що міг похвалитися міцним здоров'ям, відчував, як болять усі суглоби. Поряд з ним випадково працювали два хлопці, яких виховували батьки, прибічники «Братства свідків». Це були порядні, доброзичливі парубки однакового з ним віку. Вони серйозно ставилися до роботи. Трудилися не покладаючи рук й ні на що не нарікаючи. Одного разу Тенґо подався з ними до пивнички випити бочкового пива й там за розмовою дізнався, що вони, друзі від самого дитинства, кілька років тому з певних причин зреклися секти й вернулися в реальний світ. Але, як помітив Тенґо, здається, й досі не призвичаїлися до цього нового широкого світу. Від самого народження виростали у тісній громаді, а тому з великими труднощами розуміли й сприймали його правила. Часто не знали, як вчинити, відчували розгубленість. Насолоджувалися свободою, покинувши секту, і водночас не могли позбутися сумнівів щодо правильності свого кроку.

Звісно, Тенґо співчував їм. Якби вони ще в дитячі роки, перед усвідомленням свого «я», залишили секту, то мали б усі шанси пристосуватися до навколишнього суспільства. Та коли проґавили їх, хлопцям нічого іншого не залишалось, як жити в «Братстві свідків» відповідно до цінностей секти або дорого заплатити, щоб власними силами перебудувати життєві звички й свідомість. Розмовляючи з ними, Тенґо згадав про ту дівчину. І подумав, що й вона, напевне, зазнала подібних страждань.

Після того, як та дівчина нарешті відпустила руку й, не озираючись назад, мерщій вийшла з аудиторії, Тенґо, застигнувши на місці, довго не знав, що робити. Вона стискала його руку так сильно, що впродовж кількох днів він виразно відчував на ній її пальці. І навіть з плином часу, коли їхній безпосередній дотик ослаб, не зникав відбиток того, що закарбувалося тоді в його душі.

Трохи пізніше Тенґо все збагнув. З кінця затверділого прутня скапнула крапля якоїсь рідини, липкішої за сечу, що супроводжувалося легким болем. Тенґо тоді ще не знав, що це — провісник сперми, а тому занепокоївся. Подумав, що в його організмі, можливо, відбувається щось ненормальне. Однак ні в батька, ні в однокласників не наважився запитати. Коли серед ночі уві сні прокидався (який це був сон, не міг пригадати), то помічав, що труси злегка змокріли. Йому здавалося, ніби завдяки потиску руки тієї дівчини з нього щось витікає.

Після того він не мав з дівчиною жодного контакту. Як і досі, Аомаме залишалася в класі самотньою, ні з ким не розмовляла і перед шкільним обідом, як завжди, виразним голосом проказувала дивну молитву. Коли іноді з ним розминалася, то навіть не мінялася на обличчі — мовляв, між ними ніколи нічого не було. Здавалось, вона зовсім його не помічає.

А от Тенґо, як тільки траплялася нагода, нишком, щоб ніхто не помітив, уважно стежив за нею і переконався, що в неї правильні риси обличчя, які принаймні можуть збудити приязнь. Вона була струнка й завжди носила трохи широкувате вбрання з бляклої тканини. Коли одягалася у спортивний костюм, то виступи на її грудях зовсім не проступали. З незворушним виразом обличчя, майже цілковито мовчазна, вона завжди немов дивилася кудись далеко. Її очі залишалися безживними. Хоча того дня, коли він у них зазирнув, вони були прозорі й повні світла.

Відчувши потиск її руки, Тенґо збагнув, що в цій худорлявій дівчині таїться незвичайно велика сила. Не лише фізична, але й, здається, ще більша духовна. Зазвичай вона приховувала цю свою життєву енергію від однокласників. На уроках, коли вчителька викликала, говорила тільки те, що вважала справді за потрібне (або навіть мовчала), а під час офіційного тестування показувала непогані результати. Тенґо припускав, що вона могла б досягти ще кращих оцінок, якби захотіла. Можливо, щоб не привертати до себе уваги, навмисне абияк писала письмову іспитову роботу. Мабуть, за допомогою подібної мудрості діти, поставлені в такі, як вона, умови, намагалися вижити, зазнаючи якнайменшої кривди від навколишніх людей. Якнайменше виділялися серед інших. Залишалися якнайбільше прозорими.

«От було б добре, якби вона жила, як усі діти, у звичайних умовах і могла невимушено вести розмови!» — думав Тенґо. Тоді, можливо, вони обоє подружилися б. Десятирічним дівчині й хлопцеві завжди не просто цього досягти. Ба більше, в цьому світі це, певне, одна з найважчих справ. Однак іноді, при певній нагоді, очевидно, можна було б принаймні подружньому поговорити. Однак така нагода ніяк не траплялася. З нею, відмінною від інших, самотньою, ніхто не пробував розмовляти, а вона сама вперто зберігала мовчанку. І Тенґо не наважився всупереч усьому підтримувати стосунки з живою Аомаме, а волів потай, в уяві та спогадах, спілкуватися з нею. Десятирічний Тенґо не мав конкретного уявлення про секс. Від дівчини тільки прагнув ще раз відчути міцний потиск її руки. Наодинці, без зайвих свідків. І почути від неї хоч щось про саму себе. Хотів, щоб вона тихенько відкрила свої таємниці, притаманні дівчині десятирічного віку. Він постарався б зрозуміти її. І з того часу, можливо, щось почалося б. А що саме — Тенґо не здогадувався.

У квітні, ставши п'ятикласником, він опинився в іншому, ніж Аомаме, класі. Інколи вони розминалися в коридорі, стояли разом на автобусній зупинці. Однак, як завжди, вона, здавалось, зовсім ним не цікавилася. Принаймні так думав Тенґо. Навіть тоді, коли він був поряд, вона й бровою не ворушила. І погляду не звертала. Її очі залишалися без глибини й блиску. «А, власне, що тоді сталося?» — думав Тенґо. Іноді йому здавалося, ніби то був сон. Щось таке, чого ніколи в реальності не відбувалося. А проте незвичайно сильний потиск руки Аомаме все ще виразно відчувався. Як на його думку, цей світ був переповнений багатьма загадками.

Тенґо незчувся, як дівчина на прізвище Аомаме покинула школу. Очевидно, перевелася кудись-інде, але подробиць про це він не знав. Ніхто не знав, куди переселилася з батьками. Напевне, тільки його одного в початковій школі схвилювало її зникнення.

Після того Тенґо довгий час нарікав на свої дії. Точніше, нарікав на їхній брак. Тепер він подумки згадував слова, які повинен був їй сказати. Слова, які хотів і мав сказати. Повертаючись у минуле, він тепер розумів, що було не дуже важко зупинити її й поговорити. Досить було знайти добру нагоду й набратися хоча б найменшої відваги. Однак він на це не спромігся. І нагоду назавжди втратив.

Перейшовши із початкової до середньої муніципальної школи, Тенґо часто згадував про Аомаме. Частіше відчував ерекцію й іноді, думаючи про неї, самозадовольнявся. Лівою рукою, на якій ще відчувався її потиск. У його спогадах вона залишалася худорлявою і без виразних виступів на грудях. Але для цього йому вистачало уявити собі її у спортивному костюмі.

У середній школі вищого ступеня Тенґо почав іноді домовлятися про побачення з дівчатами-однолітками. У них з під одягу чітко випиналися форми молодих грудей. Від їхнього споглядання йому перехоплювало дух. Але навіть тепер перед тим, як заснути, уявляючи собі пласкі, без округлостей, груди Аомаме, він ворушив лівою рукою. І щоразу відчував глибоку провину. «Це, напевне, щось неправильне й ненормальне», — думав він.

Однак вступивши до університету, Тенґо не так часто, як раніше, згадував Аомаме. Головною причиною було те, що він зустрічався з живими жінками й почав мати з ними статеві стосунки. Став уже зрілим чоловіком, і, природно, образ худорлявої десятирічної дівчини у спортивному костюмі трохи віддалився й перестав бути об'єктом його жаги. Але після того вдруге не зазнав такого шаленого душевного трепету, як тоді в аудиторії від потиску її руки. Ні в студентські роки, ні після закінчення університету жодна дівчина, з якою пощастило познайомитися, не залишила в його серці такого яскравого сліду, як колись Аомаме. У жінках він насправді не знаходив нічого такого, чого шукав. Були серед них і вродливі, й з доброю душею. Були й такі, що дорожили ним. Але врешті-решт так само, як зграйки пташок з барвистим пір'ям сідають на гілля, а потім кудись летять, жінки з'являлись і зникали. Вони не могли його задовольнити, а він — їх.

І от тепер, уже в тридцятирічному віці, знічев'я впадаючи в задуму, Тенґо з подивом помітив, що згадує ту десятирічну дівчину. Після уроків у порожній аудиторії вона міцно стискала його руку й прозорими очима дивилася йому прямо в обличчя. Або була в спортивному костюмі, що облягав її худорляве тіло. Або ж недільного ранку вслід за матір'ю йшла торговою вулицею Ітікави. Завжди міцно стискала губи й дивилася невідомо куди.

«Здається, що моя душа ніяк не може від неї відірватися, — думав тоді Тенґо. І тепер жалкував, що не заговорив з нею у шкільному коридорі. — Якби я тоді був зважився, то, можливо, моє теперішнє життя склалося б по-іншому».

Цього разу Тенґо згадав про Аомаме, коли в супермаркеті купував «едамаме» — молоді соєві боби. Вибираючи їх, природно, подумав про «аомаме» — зелені соєві боби. Тож, узявши в руки китицю бобів, непомітно для самого себе, застиг у задумі, ніби серед білого дня занурився в сон. Скільки часу тривав такий стан, він не пам'ятав. Прийшов до тями, коли почув жіночий голос: «Вибачте», бо своєю великою статурою він загородив доступ до прилавка з городиною.

Тенґо отямився від задуми, попросив вибачення, запхав боби у пакет і разом з іншими товарами — крабами, молоком, тофу[6] й крекерами — попрямував до каси. Змішавшись з навколишніми домогосподарками, став у довгу чергу, яка утворилася перед молодою й недосвідченою касиркою саме під час надвечірнього напливу людей, але Тенґо цим особливо не переймався.

Якби в цій черзі перебувала Аомаме, то чи впізнав би він її? Адже минуло років двадцять, як вони не бачилися. Напевне, досить мала ймовірність того, що вони впізнали б одне одного. Або чи зміг би він окликнути її відразу, якби розминувся на вулиці й подумав: «Можливо, це вона?». Не мав у цьому певності. Можливо, забарився б і, ні на що не зважившись, пішов далі. А потім глибоко жалкував би, чому тоді не сказав жодного слова.

«Тенґо-кун, тобі не вистачає сили волі й наполегливості», — часто повторював Комацу. Напевне, він таки мав рацію. Адже, завагавшись, Тенґо думав: «Та чи варто?» — і врешті-решт відмовлявся від свого наміру. Такий мав характер.

«Та якби часом я побачив її і ми, на щастя, впізнали б одне одного, то, мабуть, я щиро, нічого не приховуючи, відкрився б їй. За столиком, щось попиваючи, у найближчій кав'ярні, куди зайшли б, якби вона мала час і погодилася на запрошення».

Він хотів розповісти їй багато чого. Що досі добре пам'ятає, як вона в аудиторії початкової школи потиснула йому руку. Як після того прагнув з нею подружитися. Докладніше про неї дізнатися. Однак ніяк не зміг. З різних причин. Найголовніша — це його боязливість. Потім він жалкував за цим. І досі ще жалкує. Але часто думає про неї. Звичайно, не сказав би, що самозадовольняється, уявляючи собі її постать у спортивному костюмі. Бо це щось таке, що не має нічого спільного зі щирістю.

«Однак, можливо, такого краще не бажати. І краще знову не зустрічатися. Бо тоді можна розчаруватися», — думав Тенґо. Можливо, вона стала просто нудною, із втомленим обличчям, працівницею якогось офісу. Або невдоволеною матір'ю, що пронизливим голосом сварить своїх малих дітей. Може, вони не матимуть жодної спільної теми для розмови. Звісно, є така можливість. А якби так сталося, то все дорогоцінне, що зберігалося в його серці, пропало б назавжди. Та все-таки Тенґо не вірив у таку прикру можливість. У рішучому погляді та вольовому профілі десятирічної дівчини він бачив непохитний намір не піддаватися часовій ерозії.

А що сталося з ним?

Від такої думки його охопила тривога.

Чи не Аомаме розчарується, якщо вони знову зустрінуться? У початковій школі Тенґо був вундеркіндом з математики, найкраще вчився майже з усіх предметів, був кремезним і добрим спортсменом. Учителі відзначали його здібності й пророкували йому велике майбутнє. Можливо, і в її очах він мав вигляд героя. Однак тепер він працює у підготовчій школі на посаді вчителя за договором, яку не можна назвати постійною. Робота в нього справді легка й дозволяє самому жити небідно, перебуваючи якомога далі від стовпів, на яких тримається суспільство. Поряд з працею у школі він пише художні твори, але ще нічого не надрукував. Підробляє також у жіночому журналі — складає гороскопи. Здобув на цьому популярність, але, правду кажучи, вся ця його писанина — чиста брехня. Ні надійних друзів, ні коханки не має. Щотижнева таємна зустріч із старшою від нього заміжньою подругою — майже єдиний його стосунок з людьми. А своїм найбільшим дотеперішнім досягненням як автора-привида — тим, що «Повітряна личинка» стала бестселером, — він у жодному разі не має права привселюдно гордитися.

Поки він роздумував, касирка взялася й до його пакета.

З пакетом у руках Тенґо вернувся додому. Переодягнувся у короткі шорти, добув з холодильника банку пива й, попиваючи його, налив у велику каструлю гріти воду. І поки вода скипіла, вилущив соєві боби й, розклавши рівненько на кухонній дошці, посолив і кинув в окріп.

«І чого та десятирічна дівчина ніяк не виходить мені з голови? — думав він. — Після уроків вона підійшла до мене й потиснула руку. І не сказала ні слова. От і все. Та йому здалося, що саме тоді вона забрала частину його тіла й душі. А натомість залишила в ньому частину свого тіла й душі. За зовсім короткий час відбувся такий важливий обмін».

Тенґо дрібно покришив купку імбиру. До відповідного розміру нарізав селери, печериць і китайської петрушки. Зняв з крабів панцир і промив водою з під крана. На розстеленому паперовому рушнику акуратно, немов солдатиків, розклав крабів. Зварені соєві боби пересипав у бамбуковий кошичок, щоб охололи. Потім, підогрівши велику сковороду, розлив по ній кунжутову олію. На слабкому вогні повільно підсмажив покришений імбир.

«А все-таки було б добре зустрітися зараз з Аомаме», — знову подумав він. Байдуже, навіть якби вона або він розчарувалися. У всякому разі, Тенґо хотів побачити її. Хотів лише знати, як вона потім жила, де перебуває зараз, що її тішить і що засмучує. Бо навіть якщо вони змінилися і ніщо їх обох уже не пов'язує, залишається незмінним той факт, що давно колись після уроків в аудиторії початкової школи вони обмінялися чимось дуже дорогоцінним.

Покришену селеру й печериці Тенґо висипав на сковороду. Збільшивши вогонь й легенько потрушуючи сковородою, бамбуковою лопаточкою старанно перемішав усе, що було на ній. Посипав трошки солі й перцю. Коли зелень почала розігріватися, додав промитих крабів. Ще раз посипав усе сіллю та перцем, у маленьку склянку налив саке. Побризкав соєвим соусом й нарешті притрусив петрушкою. Усе це виконував машинально, майже не думаючи, що зараз робить, немов літак, якого поставили на режим автопілота. Узагалі приготування такої страви не вимагало дотримання складної процедури. Він тільки вправно ворушив руками, а його голова не переставала думати про Аомаме.

Коли краби з овочами підсмажилися, Тенґо пересипав їх у велику тарілку. Добув з холодильника нову банку пива, сів за стіл і, поринувши в задуму, взявся наминати приготовану страву, яка все ще парувала.

«Упродовж кількох останніх місяців у мені начебто відбувається помітна зміна, — міркував він. — Навіть можна сказати, що я духовно зростаю. Нарешті, підійшовши до тридцятирічного віку… Хіба це не досягнення? — Тримаючи в руці надпиту банку пива, Тенґо насмішкувато хитнув головою. — Надзвичайне. Цікаво, скільки часу потрібно, щоб у такому темпі досягти звичайної, як у всіх людей, зрілості?»

У всякому разі, приводом такої внутрішньої зміни, здається, стала «Повітряна личинка». Завдяки тому, що він переробив у своєму стилі оповідання Фукаері, в ньому зміцнився намір написати власний твір, виношуваний у душі. Народилося щось схоже на таке бажання. А в цьому новому бажанні знайшлося місце і для спогаду про Аомаме. Останнім часом він чомусь усе частіше думав про неї. Не раз душа повертала його на двадцять років назад, у шкільну аудиторію після уроків, як людину, яка, стоячи на морському березі, полоще ноги у сильному відпливі.

Урешті-решт Тенґо не допив другої банки пива й залишив половину крабів з овочами. Рештки пива вилив в умивальник, а страву переклав у маленьку тарілку й, загорнувши поліетиленовою плівкою, помістив у холодильник.

Трохи перекусивши, він сів за столиком, увімкнув електронну друкарську машинку й викликав на екран сторінку з розпочатим текстом.

Тенґо живо відчував, що, мабуть, таки немає особливого сенсу в тому, як повчала заміжня подруга, щоб переписувати минуле. Вона мала рацію. Бо хоч би як він наполегливо переписував минуле, теперішнє своє становище, в якому сам перебуває, навряд чи зможе змінити. Час має таку величезну силу, що може геть-чисто скасувати всі людські зміни. Безперечно, над внесеними поправками допише нові й поверне все в попереднє річище. Навіть якщо буде змінено дрібні факти, людина з іменем Тенґо врешті-решт залишиться сама собою.

Можливо, ось що йому треба зробити: стати на роздоріжжі, що називається «сучасністю», й описати майбутнє так, як переписують минуле, пильно в нього вдивляючись.

Від жалю і каяття

Розривається грішне серце,

Щоб краплі моїх сліз

Приємні пахощі,

Вірний Ісусе, тобі народили.

Це слова з арії «Пристрастей за Матвієм», які недавно продекламувала Фукаері. Наступного дня Тенґо прослухав грамплатівку й поцікавився словами перекладу. Ця арія на початку «Пристрастей за Матвієм» стосується історії з обливанням Ісуса миром у Витанії. Коли Ісус відвідав у тому містечку дім прокаженого, одна жінка налила йому на голову дорогоцінного мира. Побачивши це, його учні обурилися таким беззмістовним марнотратством. Мовляв, краще було б продати й гроші пожертвувати вбогим. Однак Ісус стримав обурених учнів словами: «Чого ви докучаєте цій жінці? Вона ж добрий вчинок зробила. Приготувала мене до похорону».

Жінка знала, що невдовзі Ісус має померти. А тому налила на голову Ісуса дорогоцінного мира, ніби проливаючи за ним сльози. Ісус також знав, що незабаром йому доведеться йти страдницькою дорогою. Тому сказав: «Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Звісно, вони не змогли змінити майбутнього.

Тенґо ще раз заплющив очі, глибоко вдихнув й подумки впорядкував слова. Переставивши їх, добився виразнішого образу й точнішого ритму.

Як Володимир Горовиць перед новою клавіатурою із шістдесятьма вісьмома клавішами, він погойдав у повітрі своїми десятьма пальцями. А тоді рішуче почав вибивати ієрогліфи на екрані електронної друкарської машинки.

Він описував світ, в якому на сході надвечірнього неба видніли два Місяці. І людей, які в ньому жили. І час, який у ньому протікав.

«Усюди в світі, де тільки проповідуватиметься ця Євангелія, згадуватимуть і те, що зробила ця жінка».

Розділ 5

(про Аомаме)

Миша натрапляє на кота-вегетаріанця

Коли Аомаме усвідомила смерть Аюмі як реальний факт, якийсь час в ній відбувалося щось схоже на перестроювання свідомості. Згодом вона розплакалася. Плакала тихо, безголосо, дрібно трусячись плечима й затуливши обличчя руками — так, щоб ніхто у світі цього не бачив.

Вікна були щільно заслонені, але вона побоювалась, що хтось звідкись підглядає. Того вечора, розгорнувши на кухонному столі вечірню газету, Аомаме сиділа перед нею й безперестанку плакала. Іноді, не витримуючи, раптом схлипувала, а потім знову беззвучно ридала. Стікаючи по руках, сльози скапували на газету.

У цьому світі Аомаме зазвичай не плакала. Якщо хотіла плакати, то скоріше сердилася. На когось або на себе саму. А тому сльози на її очах були рідкістю. Однак цього разу, розплакавшись, вона вже не могла вгамуватися. Так довго вона плакала тільки після самогубства Тамакі Оцуки. Скільки років тому це було — не пригадувала. В усякому разі, дуже давно. Тоді Аомаме ридала без упину. Упродовж кількох днів. Нічого не говорила й не виходила з дому. Тільки іноді поповнювала в організмі запаси води, що виливалася у вигляді сліз, і знеможено впадала в короткий сон. Потім знову безперервно плакала.

Аюмі вже не було на цьому світі. Вона перетворилася на холодний труп, який, мабуть, віддали на судово-медичну експертизу. Після розтину тіла його, напевне, знову зшили й, відправивши скромну похоронну службу, відвезли у крематорій і спалили. Обернувшись у дим, вона піднялася в небо й змішалася з хмарами. А під час дощу падає на землю і десь живить собою трави. Безмовні, безіменні. Аомаме вже ніколи не побачить живої Аюмі. Усе це суперечило законам природи, було несправедливим і виходило за межі будь-якої логіки.

Відтоді, як Тамакі Оцука покинула цей світ, Аомаме не знайшла людини, крім Аюмі, до якої відчувала хоч якусь дружбу. Та, на жаль, цій дружбі настав кінець. Аюмі була поліцейським, а Аомаме — серійним убивцею. Переконаною в своїй правоті, сумлінною, але все-таки вбивцею, з юридичного погляду, безперечно, злочинцем. Аомаме належала до тих, кого арештовують, а Аюмі — до тих, хто арештовує.

Тому, хоча Аюмі домагалася глибшого зв'язку, Аомаме, згнітивши серце, мусила їй відмовити. Якби між ними встановилися дружні стосунки, які не обходяться без щоденного спілкування, то виникли б різні суперечності й промахи, здатні обернутися для Аомаме смертю. Загалом Аомаме була щирою і відвертою. Не могла підтримувати з кимось чесних стосунків і водночас приховувати щось важливе й брехати. Такий стан породжував в її душі небажаний розлад.

До певної міри Аюмі, мабуть, розуміла, що Аомаме тримає в собі якусь особисту таємницю, а тому навмисне зберігає певну відстань між нею і собою. Аюмі мала чудову інтуїцію. Під її награною відкритістю приховувалася м'яка, уразлива чутливість. Аомаме про це знала. Можливо, через її захисну позицію Аюмі почувалася самотньою, відкинутою, відстороненою. Від такої думки в неї, напевне, кололо в грудях.

І от Аюмі вбито. Мабуть, у місті вона познайомилася з невідомим чоловіком, разом з ним випила спиртного й подалася до готелю. І там у темному номері почалася вигадлива сексуальна гра. Із кляпом у роті й пов'язкою на очах. Аомаме уявила собі, як чоловік стискає шию жінки пояском купального халата й, стежачи, як вона мучиться, збуджується і кінчає. Однак цього разу чоловік потягнув поясок надто сильно. І те, що мало скінчитися, не скінчилося.

Напевне, і сама Аюмі побоювалася, що коли-небудь таке може статися. Вона регулярно потребувала бурхливого сексу, її організм (і, можливо, душа) прагнув цього. Однак обзавестися постійним коханцем вона не хотіла. Стабільні людські стосунки її гнітили й непокоїли. Тому вона віддавалася сексу з випадковими чоловіками, які їй підходили. І в цьому була схожою на Аомаме. Але, на відміну від Аомаме, мала схильність заходити в сексі надто далеко. Загалом її вабив ризикований, шалений секс. Може, вона підсвідомо хотіла, щоб їй завдавали болю. Аомаме була іншою — обережною й нікому не дозволяла над собою наруги. А якби таке трапилося, то вона, напевне, чинила б завзятий опір. А от Аюмі мала схильність погоджуватися на будь-які забаганки партнера. Натомість сподівалася від нього якоїсь віддяки. Небезпечна схильність. Адже йшлося про випадкових чоловіків. Заздалегідь не було відомо, які, власне, в них примхи й нахили. Звісно, Аюмі знала про таку загрозу. А тому відчувала потребу в такій надійній спільниці, як Аомаме. Людині, яка її зупинить і пильно оберігатиме.

Аомаме також потребувала Аюмі, наділеної здібностями, яких сама була позбавлена. Мала відкриту, веселу вдачу, що заспокоювала Аомаме. Була привітною, до міри допитливою, по-дитячому жвавою, цікавою в розмові. З великими грудьми, що приваблювали чоловіків. Поряд з нею Аомаме могла похвалитися хіба що таємничою усмішкою. Чоловіки хотіли знати, що, власне, в ній ховається. У цьому розумінні вони разом становили ідеальну комбінацію непереможних секс-машин.

«За будь-яких обставин я мусила б сприймати її прихильніше, — думала Аомаме. — Мала б розуміти її настрій і міцно стискати в обіймах. Саме цього вона прагнула. Безумовного сприйняття і міцних обіймів. Заспокоєння хоч на короткий час. Та я не змогла відповісти на її бажання. Давався взнаки сильний інстинкт самозахисту, а крім того, побоювання, що тим самим оскверню пам'ять про Тамакі Оцуку».

І от Аюмі сама, без Аомаме, подалася на вулиці вечірнього міста і там була задушена. Із справжніми наручниками на руках, з пов'язкою на очах і з кляпом у роті, зробленим з панчіх або нижньої білизни. Сталося те, чого сама Аюмі завжди побоювалася. Якби Аомаме ставилася до неї приязніше, то, може, того дня вона не вирушила б у місто сама. Подзвонила б і, напевне, запросила б із собою Аомаме. І тоді обоє в безпечнішому місці, контролюючи одна одну, віддалися б в обійми чоловікам. Та, мабуть, Аюмі соромилася Аомаме. А сама Аомаме ні разу їй не телефонувала, щоб запросити на еротичні розваги.

Приблизно о четвертій ночі, не витримавши самотності, Аомаме взула сандалії і вийшла з дому. У самій безрукавці й шортах безцільно блукала досвітнім містом. Хтось окликав її, але вона навіть не оберталася. Поки ходила, відчула спрагу, а тому зайшла у крамницю цілодобового обслуговування, купила пакет помаранчевого соку й випила за одним разом. Повернувшись додому, знову якийсь час плакала. «Я любила Аюмі, — думала вона, — більше, ніж мені здавалося. Якщо вона хотіла до мене пригорнутися, то нехай би так і робила».

Наступного дня в газеті з'явилася стаття під назвою: «Задушення жінки-поліцейського». Поліція з усіх сил розшукує чоловіка, який зник з місця злочину. За даними газети, її колеги розгубилися. Аюмі, яку всі навколо любили, була життєрадісної вдачі, відповідальна й активна в роботі, мала великі досягнення як поліцейський. Її рідня, передусім батько і старший брат, служили в поліції і дорожили родинними узами. Усі вони приголомшені й не розуміють, як таке лихо могло статися.

«Ніхто нічого не знає, — подумала Аомаме. — А от мені все зрозуміло. У душі Аюмі наче утворилася велика порожнина, схожа на пустелю край світу. Хоч скільки поливай її водою, вода відразу просочується в землю. І на поверхні не залишається жодної краплі вологи. В неї не пускає коренів ніяке життя. У небі над нею навіть птахи не пролітають. Що спричинило в її душі таке спустошення, знає лише Аюмі. Та ні, можливо, і вона не знає правди. Без сумніву, одна з головних причин цієї біди — збочені сексуальні домагання, нав'язувані силою навколишніми чоловіками. Аби огородити свою фатальну душевну порожнину, Аюмі мусила сфабрикувати своє „я“. І коли одна за одною зривала штучну оздобу на ньому, то опинилася перед бездонною прірвою, що зветься „ніщо“. І це лише страшно висушило її душу. Та хоч як вона намагалася забути те „ніщо“, воно регулярно навідувалося до неї. І пополудні після поодиноких дощів, і на світанку після пробудження від кошмарного сну. Тож у такий час вона могла віддаватися в обійми будь-кому».

Аомаме добула з коробки для взуття пістолет «НК-4» фірми «Heckler & Koch», звичними рухами зарядила магазин, спустила запобіжник, відтягнула назад затвор, загнала патрон у патронник, звела курок і, міцно тримаючи пістолет обома руками, націлилася на одну точку в стіні. Дуло пістолета не хиталося. Руки вже не тремтіли. Аомаме, затаївши подих, зосередилась, а тоді щосили видихнула. Пістолет опустила. Поставила запобіжник. Зважила на долоні його вагу, вп'ялася очима в його тьмяний блиск. Пістолет наче став частиною її самої.

«Треба вгамувати свої почуття, — наказала вона собі. — Навіть якщо покарати її дядька й старшого брата, вони, мабуть, не зрозуміють, за що їм така кара. Тепер уже Аюмі не вернеться. На жаль, рано чи пізно таке мало статися. Аюмі повільно, але невідворотно наближалася до центру смертельного вихору. Навіть якби я вирішила ставитися до неї тепліше, ніщо не змінилося б. Перестану плакати. Треба ще раз узяти себе в руки. Найголовніше — віддавати перевагу правилам, а не своїм емоціям. Як казав Тамару».

«Кишеньковий дзвінок» пролунав уранці, на п'ятий день після смерті Аюмі. Слухаючи по радіо останні новини, Аомаме кип'ятила в кухні воду для кави. «Кишеньковий дзвінок» лежав на столі. Аомаме глянула на телефонний номер, що висвітився на маленькому екрані. Номер був незнайомий, але, безсумнівно, його прислав Тамару. Вона підійшла надворі до найближчого телефону-автомата й набрала присланий номер. За третім гудком слухавку взяв Тамару.

— Ви готові? — запитав він.

— Звичайно, — відповіла Аомаме.

— Повідомлення від мадам. О сьомій сьогоднішнього вечора бути у фойє головного відділення готелю «Окура». Готовою до звичної роботи. Вибачте за поспішність, але конкретної домовленості про зустріч досягнуто в останню хвилину.

— О сьомій сьогоднішнього вечора, у фойє головного відділення готелю «Окура», — машинально повторила Аомаме.

— Я хотів сказати, що молюся за вашу удачу, та, напевне, така молитва вам не допоможе.

— Бо ви людина, яка не покладає надії на удачу.

— Навіть якби й покладав, добре не уявляю собі, що це таке, — сказав Тамару. — Бо ще ніколи не бачив.

— Можете не молитися. Натомість я прошу вас зробити одну річ: доглянути в моїй квартирі карликове каучукове деревце. Бо я не встигла ним розумно розпорядитися.

— Погоджуюсь.

— Дякую.

— Доглядати каучукове деревце набагато приємніше, ніж кота чи рибок тропічних морів. Більше прохань нема?

— Нема. Рештою я розпорядилася.

— Як закінчите роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоните за цим номером. Тоді я дам вам наступну інструкцію.

— Як закінчу роботу, на станції Сіндзюку ще раз подзвоню за цим номером, — повторила Аомаме.

— Гадаю, ви це знаєте, але все-таки нагадую: телефонного номера не записуйте. Коли вийдете з дому, «кишеньковий дзвінок» розбийте й викиньте.

— Зрозуміло. Так і зроблю.

— Порядок зустрічі повністю узгоджено. Так що не турбуйтеся. У всьому іншому покладіться на нас.

— Не турбуватимусь, — відповіла Аомаме.

На хвилину Тамару замовк.

— Можна вам сказати свою відверту думку?

— Будь ласка.

— Я зовсім не маю наміру стверджувати, що ваша спільна справа даремна. Бо вона ваша, а не моя. Однак, дуже м'яко кажучи, нерозсудлива. І не видно їй кінця.

— Можливо, — погодилася Аомаме. — Але вже не можна нічого змінити.

— Так само, як не вдається запобігти сніговим лавинам, коли настає весна.

— Мабуть.

— Однак нормальна людина із здоровим глуздом у таку небезпечну пору року не наближається до місця, де може статися лавина.

— Нормальна людина із здоровим глуздом передусім не веде з вами такої розмови.

— Можливо, — погодився Тамару. — До речі, на випадок снігової лавини з вашою ріднею можна зв'язатися?

— Я не маю рідні.

— Взагалі не маєте чи маєте, але не підтримуєте стосунків?

— Маю, але не підтримую стосунків, — відповіла Аомаме.

— Чудово, — сказав Тамару. — Найкраще — бути без нічого. А за родича вважати каучукове деревце — просто ідеал.

— Коли в домі мадам я надивилася на золотих рибок, то запалилася бажанням і собі їх придбати. Подумала: от було б добре, якби вони були в моїй квартирі! Вони маленькі, мовчазні й нічого не вимагають. І от наступного дня я пішла їх купувати у пристанційній крамничці, та, побачивши їх в акваріумі, раптом утратила до них цікавість. А тому замість золотих рибок придбала убоге каучукове деревце, що залишилося непроданим.

— Гадаю, що ви зробили правильний вибір.

— Мабуть, я вже ніколи не зможу купити золотих рибок.

— Мабуть, — сказав Тамару. — А от каучукове деревце зможете.

Настала коротка мовчанка.

— О сьомій сьогоднішнього вечора у фойє головного відділення готелю «Окура», — ще раз підтвердила Аомаме.

— Сидіть там і чекайте. Вас помітять.

— Мене помітять.

Тамару легенько відкашлявся.

— До речі, ви знаєте оповідання про те, як миша натрапила на кота-вегетаріанця?

— Не знаю.

— Хочете послухати?

— Дуже.


— Одного разу на горищі миша натрапила на великого кота й опинилася в кутку, з якого не могла втекти. Тремтячи зі страху, вона сказала: «Котику-братику, я тебе благаю: не їж мене! Я мушу повернутися додому. Там на мене чекають голодні дітки. Будь ласка, відпусти мене». Кіт відповів: «Не турбуйся! Я тебе не з'їм. Бо, правду кажучи, тихенько признаюся тобі, що я — вегетаріанець і м'яса зовсім не їм. Тож тобі пощастило, що натрапила на мене». Миша сказала: «О, який сьогодні чудовий день! Яка я щаслива, що зустріла котика-вегетаріанця!» Але наступної миті кіт накинувся на неї, притиснув кігтями і вп'явся в горло гострими зубами. Спускаючи дух у тяжких муках, миша запитала: «А хіба ти не казав, що ти — вегетаріанець і зовсім не їси м'яса? Ти збрехав?» Облизуючись, кіт відповів: «Так, я не їм м'яса. Я не збрехав. Я тебе понесу в зубах й обміняю на салат-латук».

Аомаме на хвилю задумалася.

— А в чому мораль цього оповідання?

— Її немає. Просто я згадав його, коли недавно зайшла мова про удачу. От і все. Звісно, ви маєте право самі шукати моралі.

— Зворушливе оповідання.

— І ще одне: гадаю, вам доведеться спочатку пройти обшук і перевірку особистих речей. Пам'ятайте про це.

— Пам'ятатиму.

— Ну, то до наступної зустрічі, — сказав Тамару.

— До наступної зустрічі, — машинально повторила Аомаме.

Телефонна розмова урвалася. Аомаме хвилину дивилася на слухавку й, злегка скривившись, поклала її на місце. Потім, міцно закарбувавши в пам'яті телефонний номер, висвітлений на екрані, вимкнула «кишеньковий дзвінок». «До наступної зустрічі», — ще раз подумки повторила вона. Хоча знала, що навряд чи коли-небудь у майбутньому побачиться з Тамару.

Уважно переглянувши ранкову газету, Аомаме вже не знайшла статей про вбивство Аюмі. Схоже, що його розслідування вже припинилось і невдовзі всі тижневики одночасно розглядатимуть цей випадок як щось екстраординарне. Молода жінка на посаді поліцейського в готелі Сібуї віддавалася сексуальній грі, використовуючи наручники, під час якої її, повністю голу, хтось задушив. Однак такі сенсаційні статті Аомаме не хотіла читати. Після того, як сталося це вбивство, вона перестала вмикати телевізор. Не хотіла чути новини про смерть Аюмі, повідомлені штучно-пронизливим голосом диктора.

Ясна річ, Аомаме хотіла, щоб злочинця впіймали. Його будь-що треба покарати. Але яка користь з того, якщо його арештують, віддадуть під суд і всі подробиці вбивства стануть відомими? Усе одно Аюмі не воскресне. Це очевидно. Зрештою, покарання може виявитися легким. Можливо, загибель Аюмі кваліфікуватиметься як смерть від нещасного випадку через необережність. А якби злочинця навіть присудили до смертної кари, то це не було б жодним відшкодуванням. Аомаме згорнула газету й, обіпершись ліктями об стіл, обхопила обличчя руками. І думала про Аюмі. Але вже не плакала. Тільки ледве стримувала гнів.

До сьомої вечора було ще досить далеко. Аомаме не мала чого робити. На роботу у спортивний клуб не пішла. Невелику торбу з грошима готівкою та переміною одягу на кілька днів і сумку через плече, як радив Тамару, вже поклала в автоматичну камеру схову на станції Сіндзюку. Кожних три дні вона їздила до станції, вкидала нові монети в автоматичну камеру схову й перевіряла її вміст. Прибирати квартиру не мала потреби, страв не готувала, бо холодильник залишився майже порожнім. У кімнаті, крім каучукового деревця, не було нічого, що свідчило б про її життя. Усю інформацію, що стосувалася її особисто, Аомаме знищила. Усі шухляди спустіли. «Завтра мене вже тут не буде, — думала вона, — і тоді від мене не залишиться жодного сліду».

Одяг, приготований на цей вечір, лежав акуратно складеним на ліжку. Поряд була сіра спортивна сумка з причандаллям, потрібним для стретчинґу. Аомаме ще раз уважно його перевірила. Костюм з джерсі, килимок для виконання вправ з йоги, великі й малі рушники, а також невеличка коробочка з тонкою мініатюрною плішнею. Вона вийняла з коробочки плішню, зняла з неї корок, помацала пальцем вістря голки й пересвідчилася, що її гострота не змінилася. Однак для певності легенько наточила її тонюсіньким бруском. Аомаме уявила собі картину, як ця голка безшумно занурюється в одне особливе місце на шиї чоловіка. І, як завжди, все скінчиться за одну мить. Без зойку й жодної краплі крові. Спазма триватиме секунду. Знову насадивши на корок вістря голки, Аомаме обережно поклала її у коробочку.

Потім з коробки для взуття вона добула пістолет, загорнутий у теніску, і звичними рухами зарядила магазин патронами калібру дев'ять міліметрів. Із сухим брязкотом загнала патрон у патронник. Зняла запобіжник, а тоді знову його поставила. Обгорнула білою хусточкою й помістила у вініловий мішечок. Над ним поклала переміну білизни — щоб пістолет не впадав в очі.

«Що ще треба зробити?» — подумала вона, але не пригадала. Стоячи на кухні, приготувала каву. Сівши за стіл, пила її й закусувала рогаликом.

«Можливо, це — остання моя робота, — міркувала вона. — Найголовніша й найважча. Після її виконання мені вже не доведеться більше вбивати людей».

Аомаме не була проти втрати власного «я». Ба навіть навпаки, в певному розумінні вітала її. Не шкодувала ні за прізвищем, ні за обличчям. Не пригадувала в минулому нічого, за чим могла сумувати. «Почати життя по-новому — ось чого, мабуть, я жадала», — подумала вона.

А коли замислилася над тим, чого, по змозі, не хотіла б утрачати, то, як не дивно, передусім своїх непоказних грудей. З дванадцятирічного віку до сьогодні вона постійно жила невдоволена їхньою формою і розмірами. Часто думала, що її життя склалося б спокійніше, ніж тепер, якби груди були хоч трошки більшими. Та коли трапилася нагода (це був неминучий вибір) насправді змінити їхній розмір, вона відчула, що зовсім не бажає цього робити. Краще залишити такими, якими вони є. Можна й ними обійтися.

Аомаме помацала рукою груди під безрукавкою. Вони були такими, як завжди. Схожими формою на хлібини, що неоднаково набухали із замішаного борошна. До того ж розміри лівої і правої грудей дивно різнилися. Аомаме хитнула головою. «Байдуже! Все-таки вони мої», — подумала вона.

«Що ще, крім грудей, у мене залишиться? Звичайно, спогад про Тенґо. Відчуття дотику його руки. Шалене тремтіння серця. Жадоба опинитися в його обіймах. Навіть якщо я стану іншою людиною, прихильність до нього мене не покине. Тим я сильно відрізняюся від Аюмі, — міркувала Аомаме. — В серцевині мого єства немає порожнечі. Запустіння, безводної пустелі. В його центрі — кохання. Я не перестаю думати про десятирічного хлопця на ім'я Тенґо. Про його фізичну силу, розум і доброту. Його тут немає. А коли так, то його тіло не старіє, а невисловлені обіцянки не порушуються».

Теперішній, тридцятирічний, Тенґо в душі Аомаме не був реальним Тенґо. А, так би мовити, лише гіпотезою. Можливо, витвором її уяви. Він усе ще зберігав тодішню фізичну силу, розум і доброту. І тепер мав по-дорослому товсті руки, широкі груди й міцного прутня. Коли Аомаме бажала, він завжди був поряд. Міцно стискав її в обіймах, гладив волосся й цілував. У кімнаті, де вони обоє перебували, завжди панувала темрява, тож його постаті не бачила. У цій пітьмі лише світилися теплом його очі. В їхній глибині перед нею відкривалися картини світу, яким його Тенґо сприймав.

Якщо іноді Аомаме нестерпно хотіла спати з чоловіками, то, можливо, тому, що прагла якомога чистішим зберегти його образ, виплеканий в її душі. Мабуть, завдяки нестримному сексу з незнайомцями хотіла звільнитися від фізичної жаги й після того перебувати з ним у спокійному світі наодинці, необтяженою ніякими клопотами. Напевне, цього вона прагла.

У таких роздумах про Тенґо того пополудня минуло кілька годин. Аомаме сиділа в алюмінієвому кріслі, що стояло на тісній веранді, поглядала на небо, слухала гуркіт автомашин та, іноді обриваючи листя з убогого каучукового деревця, згадувала про Тенґо. На небі ще не було видно Місяців. Вони мали з'явитися через кілька годин. «Де я буду завтра в цей час? — думала вона, але не здогадувалася. — Та це дрібниця. Головне, що Тенґо є в цьому світі».

Аомаме востаннє полила каучукове деревце, а тоді поставила на програвач грамплатівку із «Симфонієтою» Яначека — єдину, яку собі залишила. Заплющивши очі, слухала музику. І уявила собі, як рівнинами Богемії гуляє вітер. «Як було б чудово прогулятися там удвох», — подумала вона. Звісно, вони трималися б за руки. Пролітаючи над землею, вітер безшумно колисав м'якою зеленою травою. Аомаме відчувала у своїй руці тепло його руки. Ця картина поволі гасла, як щасливий кінець кінофільму.

Після того Аомаме лягла на ліжко й, згорнувшись калачиком, заснула на півгодини. Сну не бачила. А коли прокинулася, стрілки годинника показували половину п'ятої. Із яєць, шинки й масла, що залишилися в холодильнику, приготувала яєчню. Напилася з пакета помаранчевого соку. Після денного сну тиша видалася на диво гнітючою. Увімкнула радіо — з нього полинув концерт Вівальді для дерев'яних духових інструментів. Флейта «піколо» виводила бадьорі трелі, схожі на пташине щебетання, і, здавалось, тільки підкреслювала нереальність навколишньої дійсності.

Прибравши посуд, Аомаме прийняла душ і переодяглася у вбрання, що кілька тижнів тому приготувала для цього дня. Просте й зручне. Темно-сірі бавовняні штани й білу, з короткими рукавами блузку без жодних прикрас. Волосся — зібране докупи й пришпилене гребінцем. Жодних аксесуарів. Знятий одяг не поскладала, як звичайно, у коробку для прання, а запхала у вініловий пакет. Тамару сам ним розпорядиться. Аомаме старанно підстригла нігті, довго чистила зуби. Прочистила вуха. Підрівняла ножицями брови, легенько протерла кремом обличчя, шию трошки оббризкала туалетною водою. Перед дзеркалом з різних боків перевірила обличчя. Узяла спортивну сумку з емблемою «NIKE» і подалася до дверей.

На порозі востаннє озирнулася назад і подумала, що більше сюди не вернеться. Від цієї думки кімната стала ще жалюгіднішою. Схожою на в'язницю, що замикається зсередини. Без жодної картини, без вазона з квітами. Залишилося на веранді тільки каучукове деревце, яке вона купила на розпродажі замість золотих рибок. Не йняла віри, що прожила тут стільки років, не відчуваючи особливого невдоволення і сумнівів.

— Бувай! — тихо проказала вона на прощання. Не до кімнати, а до себе самої.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка