Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка6/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16

Розділ 7

(про Аомаме)

Зараз ви зайдете

Просторе, з високою стелею, фойє головного відділення готелю «Окура» скидалося на велетенську вишукану печеру. Голоси людей, що, сидячи на диванах, про щось розмовляли, глухо відлунювали, немов зітхання тварин з випатраними нутрощами. Товстий м'який килим здавався доісторичним мохом Крайньої Півночі. Уже не один рік він поглинав людські кроки. Чоловіки й жінки, що снували по фойє, були схожі на привидів, яких унаслідок якогось закляття з давніх-давен примусили виконувати безперестанку задану роль. Чоловіки в ділових костюмах, що облягали їхні тіла, ніби воїнські лати, й стрункі дівчата в шикарних чорних сукнях, готові до участі в церемонії, що мала відбуватися десь у просторій залі. Маленькі, але коштовні аксесуари на їхніх фігурах вимагали для блиску невеликого світла, як кровожерні птахи крові. У кутку, наче на троні, відпочивало втомлене подружжя високих іноземців, схожих на перестарілого короля й королеву.

Темно-сині штани з бавовняної тканини, простенька біла блузка, білі тенісні туфлі й синя спортивна сумка з емблемою «NIKE» в її руках ніяк не відповідали тутешній атмосфері, повній натяків на старовину. «Напевне, я схожа на няньку, яку викликали пожильці готелю для догляду за дитиною, — сидячи на великому кріслі з бильцями, знічев'я думала Аомаме. — Та байдуже! Адже я прийшла сюди не для світської розмови. — Поки вона сиділа в кріслі, мала легке відчуття того, ніби хтось спостерігає за нею. Однак, оглядаючись навколо не один раз, когось особливого не помічала. — Ну що ж, нехай дивиться, скільки йому хочеться».

Коли стрілки наручного годинника показали за десять хвилин сьому, Аомаме встала і зі спортивною сумкою в руці подалася до вбиральні. Вимила милом руки й ще раз перевірила свою зовнішність. А тоді, стоячи перед великим чистим дзеркалом, кілька разів глибоко подихала. Вбиральня — можливо, просторіша за її квартиру — була порожня. «Це — остання робота, — сказала тихо перед дзеркалом. — Як успішно впораюся з нею, то зникну. Раптово, немов привид. Сьогодні я тут. А завтра мене вже тут не буде. Через кілька днів я матиму інше ім'я та інше обличчя».

Повернувшись у фойє, Аомаме сіла на диван. Спортивну сумку поклала на найближчий стіл. У ній містився мініатюрний пістолет із сімома патронами й гостра голка, призначена для того, щоб штрикнути чоловіка в шию. «Треба заспокоїтися, — подумала Аомаме. — Це — остання важлива робота. Мені треба бути, як завжди, холоднокровною і завзятою».

Проте вона не могла не відчувати незвичності свого стану. Якось дивно перехопило подих, шалено калатало серце. Під пахвами виступив рясний піт. Поколювало шкіру. «Це не просто напруження, — думала вона. — Я щось передчуваю. І це передчуття мене попереджує. Безперестанку стукає у двері свідомості: „Ще не пізно! Іди звідси й забудь усе!“».

Якби Аомаме могла, то готова була послухатися цього попередження. Хотіла кинути все й забратися геть із цього готельного фойє. У ньому було щось зловісне. В атмосфері повільно плавала тінь неминучої смерті. Однак, підібгавши хвоста, втекти звідси Аомаме не могла, бо це суперечило її способу життя.

Збігло нестерпно довгих десять хвилин. Сидячи на дивані, Аомаме старалася рівно дихати. Привиди у фойє й далі безупинно видавали глухі звуки, люди пересувалися безшумно по товстому килиму. Іноді до вух Аомаме виразно долинали кроки офіціанток, які носили на тацях кавники з чашками. Але навіть у їхній ході відчувалася підозріла двозначність. Не було доброго наміру. Від напруження в критичну хвилину нічого не вдасться зробити. Заплющивши очі, Аомаме майже автоматично проказала молитву. Молитву, яку звикла проказувати тричі на день — перед сніданком, обідом та вечерею — від самого малечку. Хоча це було дуже давно, вона пам'ятала кожне її слово й речення.

Небесний Отче, хай святиться ім'я Твоє, хай прийде царство Твоє. Прости нам усі наші гріхи. Благослови наші скромні діла. Амінь.

Мимохіть Аомаме мусила визнати, що ця молитва, колись така важка, тепер стала для неї опорою. Значення її слів заспокоювало нерви, відганяло страх і вирівнювало дихання. Натискаючи пальцями на обидві повіки, вона кілька разів подумки повторила її текст.

— Це ви — Аомаме-сан? — спитав зблизька голос молодого чоловіка.

Від цих слів вона розплющила очі й підвела голову. Перед нею стояло двоє молодиків. Обидва в однакових чорних костюмах. Як видно, не з дорогої тканини й не особливого крою. Мабуть, куплених у крамниці залежачих товарів масового виробництва. Трохи завеликого розміру, але без жодної складки, наче щойно випрасуваних. Чоловіки були без краваток. На одному біла сорочка, застебнута на всі ґудзики до самого верху, на другому під піджаком сіра сорочка з круглим вирізом. На ногах в обох непривабливі чорні туфлі.

Чоловік у білій сорочці, заввишки сто вісімдесят п'ять сантиметрів, мав зачіску "Кінський хвіст". Великі брови, акуратно причесані під певним кутом догори й тому схожі на штриховану діаграму. Обличчя незворушне, з правильними рисами, що підходило б артистові. Другий, заввишки сто шістдесят п'ять сантиметрів, наголо стрижений, з м’ясистим носом і невеличкою борідкою, що скидалася на випадково причеплену тінь, із шрамом біля правого ока. Обидва худорляві, із запалими очима й засмаглою шкірою, без зайвого жиру на тілі. Під широкими плечима костюмів вгадувалися міцні м'язи. Їхній вік — у межах від двадцяти п'яти до тридцяти років. В обох погляд глибокий, гострий. Як в очах хижих звірів, без жодного зайвого руху.

Аомаме машинально підвелася. І зиркнула на наручний годинник. Була точно сьома. От як суворо вони дотримуються домовленості!

— Так, я, — відповіла Аомаме.

Їхні обличчя залишалися безвиразними. Вони швидким поглядом оцінили її зовнішність і звернули увагу на її синю спортивну сумку.

— Це — увесь ваш багаж? — спитав Голомозий.

— Так, — відповіла Аомаме.

— Ну то ходімо. Ви приготувалися? — спитав Голомозий. Кінський хвіст лише мовчки розглядав Аомаме.

— Звичайно, — відповіла Аомаме, прикинувши, що, мабуть, низькорослий — старший віком і виконує роль вожака.

Услід за Голомозим Аомаме із спортивною сумкою в руці, поволі перетнувши фойє, попрямувала до ліфта. За нею, відстаючи метрів на два, ішов Кінський хвіст. Вона опинилася наче затиснутою між ними. «Цілком звична річ», — подумала Аомаме. Обидва були підтягнутими, йшли твердими впевненими кроками. Стара пані казала, що вони каратисти. Надії на перемогу, здається, не було, якби довелось боротися з обома одночасно. Аомаме довго вправлялася в бойовому мистецтві, тому добре це розуміла. Проте не відчувала нездоланного страху, на що натякав Тамару. Зовсім незрозумілими опонентами вони їй не здавалися. У випадку двобою передусім довелося б знешкодити невисокого зростом Голомозого. Він — командир. Якби Кінський хвіст залишився сам, то, можливо, вибратися звідси якось удалося б.

Усі троє зайшли в ліфт. Кінський хвіст натиснув на кнопку сьомого поверху. Голомозий стояв поруч з Аомаме, Кінський хвіст — у кутку навпроти. Вони робили все мовчки, методично. Як бейсболісти, що одночасно захищають другу й третю «базу».

Думаючи про це, Аомаме несподівано відкрила для себе, що її власне дихання і серцебиття нормалізуються. «Нема чого боятися, — вирішила вона. — Як завжди, я залишаюся холоднокровною і завзятою. Усе піде добре. Зловісного передчуття вже нема».

Двері ліфта безшумно розчинилися. Кінський хвіст натискав на кнопку «відчинити», поки Голомозий виходив, а за ним — Аомаме. Нарешті Кінський хвіст відпустив кнопку й покинув ліфт. Після того Голомозий пішов першим уздовж коридору, за ним — Аомаме, а за нею, як перед тим, — Кінський хвіст. У просторому коридорі не було ні душі. Всюди панувала тиша й чистота. В такому першокласному готелі кожен куток не залишався поза увагою. Перед дверима номерів не залежувався використаний посуд. У попільничці коло ліфта не було недопалків. З вазонів ширилися свіжі пахощі щойно зрізаних квітів. Усі троє, зробивши кілька поворотів, зупинилися перед дверима. Кінський хвіст двічі постукав. Потім, не дочекавшись відповіді, відчинив двері за допомогою пластикової картки-ключа. Зайшов усередину, оглянув і, переконавшись, що все нормально, легенько кивнув Голомозому.

— Заходьте, будь ласка, — сухим голосом сказав той.

Аомаме зайшла. За нею ступив Голомозий і зачинив двері, замкнув їх на ланцюжок. Кімната була просторою, відрізнялася від звичайної вітальні, обставлена великими меблями, з робочим столом, з великим телевізором і холодильником. Видно, це був особливий, досить дорогий номер-люкс. З його вікна відкривався вечірній краєвид Токіо. Звірившись за годинником, Голомозий запропонував Аомаме сісти на диван. Вона послухалася. Синю спортивну сумку поклала поруч.

— Будете переодягатися? — спитав Голомозий.

— Якщо можна, — відповіла Аомаме. — Бо в костюмі з джерсі легше працювати.

Голомозий кивнув.

— Але перед цим дозвольте вас оглянути. Вибачте, але це — наша робота.

— Добре. Будь ласка, оглядайте, — сказала Аомаме. В її голосі не вчувалося жодного напруження. Навпаки, здавалось, її навіть розважала їхня нервозність.

Кінський хвіст підійшов до Аомаме й, обмацавши лише її тонкі штани з бамбукової тканини й блузку, впевнився, що при ній нема нічого підозрілого. І без огляду було ясно, що під ними не можна нічого сховати. Просто охоронці дотримувалися визначеного порядку. Здавалось, Кінський хвіст від напруження аж задерев'янів. Навіть для годиться не можна сказати, що поводився вправно. Мабуть, йому не часто доводилося обшукувати жінок. Голомозий, обіпершись на стіл, стежив за роботою Кінського хвоста.

Коли обшук скінчився, Аомаме сама розкрила спортивну сумку з тонким літнім джемпером, робочим костюмом з джерсі, великим і малим рушниками, простим набором косметики, книжкою кишенькового формату та невеличким ридикюлем, що був оздоблений бісером і містив гаманець, скарбничку для дрібних монет та брелок з ключами. Вийнявши всі ці речі, Аомаме передала їх Кінському хвостові. Після того нарешті добула чорну вінілову сумочку й відкрила блискавку. Там була переміна спідньої білизни, тампони й менструальні прокладки.

— Я часто пітнію і мушу переодягатися, — сказала Аомаме і, виймаючи білі мережані трусики, спробувала їх розгорнути й показати Кінському хвостові. Він трохи почервонів і кілька разів легенько кивнув. Мовляв, усе ясно, не треба. Аомаме подумала, що, може, цей чоловік узагалі німий.

Вона повільно вклала все назад у вінілову сумочку, закрила її на блискавку й спокійнісінько запхала у спортивну сумку. «Вони — аматори, — подумала Аомаме. — Які з них охоронці, якщо червоніють, побачивши добірну білизну й менструальні прокладки? Якби таку роботу доручили Тамару, то й Білосніжку він обшукав би повністю — навіть між ногами. Поперекидавши бюстгальтер, комбінацію і трусики, докопався б до самого дна вінілової сумочки. Для нього такі речі — очевидно, тому, що залишався непохитним геєм, — були звичайними шматками тканини. Або, може, нічого цього не робив би, а взяв сумочку в руку й оцінив вагу. І неодмінно виявив би пістолет фірми „Heckler & Koch“ вагою приблизно п'ятсот грамів, загорнутий в хустинку, та спеціальну мініатюрну плішню в коробочці».

А ці двоє були аматорами. Можливо, до певної міри зналися на прийомах карате. І поклялися в абсолютній вірності лідерові. Однак аматори залишилися аматорами. Як і передбачала господиня. Можливо, й Аомаме сподівалася, що вони не торкнуться руками жіночих речей, напханих у вінілову сумочку. Так воно й сталося. Звісно, вона ризикувала, але навіть не думала, що її сподівання не справдиться. Могла тільки молитися. Але знала, що молитва допоможе.

Зайшовши у простору туалетну кімнату, Аомаме переодяглася у костюм з джерсі, а блузку й бавовняні штани склала й запхала у спортивну сумку. Перевірила, чи волосся добре пришпилене. Знешкодила спреєм запах у роті. Вийняла із вінілової сумочки пістолет і, спускаючи воду в унітазі, відтягла назад затвор і загнала патрон у патронник. Після того залишалося тільки зняти запобіжник. Мініатюрну плішню поклала на самому верху — щоб якомога швидше її схопити в руки. Після такої підготовки, стоячи перед дзеркалом, розслабила напружене обличчя. «Усе гаразд, першу перепону спокійно пройдено», — подумала Аомаме.

Коли вона вийшла з туалетної кімнати, Голомозий, стоячи до неї спиною, щось тихим голосом говорив по телефону. Помітивши Аомаме, припинив розмову й поволі поклав слухавку. Ніби оцінюючи Аомаме, яка переодяглася в костюм з джерсі від «Адідас», він запитав:

— Приготувалися?

— Як завжди, — відповіла вона.

— Але перед тим хочу попросити вас про одну річ, — сказав Голомозий.

Аомаме ледь-ледь, для годиться, всміхнулася.

— Хочу, щоб ви нікому не розповідали про сьогоднішню зустріч, — сказав він. І, зробивши паузу, чекав, поки його інструкція не осяде в її голові. Так, ніби ждав, коли вода, полита на суху землю, просочиться вглиб і зникне. Увесь той час Аомаме мовчки дивилася на співрозмовника.

А тим часом Голомозий вів далі:

— Можливо, я скажу грубо, але ми збираємося вас добре винагородити. І, мабуть, ще не один раз запрошуватимемо на зустріч. Тому хочемо, щоб ви забули все, що сьогодні тут відбулося. Усе, що бачили й чули.

— Я за професією маю справу з людським організмом, — холоднуватим тоном сказала Аомаме. — Тому добре знаю, що таке обов'язок зберігати таємницю. Ніщо, ніяка інформація про людський організм не вийде за стіни цієї кімнати. Якщо вас це тривожить, то дарма.

— Гаразд. Саме це ми й хотіли почути, — сказав Голомозий. — Та, може, я повторююсь, хотілося б, щоб ви подумали, що йдеться про щось більше, ніж про простий обов'язок зберігати таємницю. Ви зараз ступите, так би мовити, у священну сферу.

— Священну сферу?

— Можливо, я сказав надто пишно, але це зовсім не перебільшення. Зараз ви побачите й торкнетеся святої людини. Іншого відповідного виразу я не знаходжу.

Аомаме мовчки кивнула. Тут краще не казати зайвого.

— Вибачте, але ми з'ясовували подробиці вашої біографії. Може, вам неприємно це чути, однак нам довелося це робити. Ми маємо підстави бути обережними, — сказав Голомозий.

Слухаючи його, Аомаме зиркнула на Кінського хвоста. Той сидів на стільці коло дверей, випроставшись, поклавши руки на коліна й випнувши вперед підборіддя. Сидів незворушно, немов фотографувався на пам'ять. Його очі невідривно стежили за Аомаме.

Голомозий спочатку кинув погляд униз, ніби перевіряв, наскільки зносилися його чорні шкіряні черевики, а потім підвів очі на Аомаме.

— Наш висновок такий: нічого проблемного у вашій біографії не помічено. Тому ми запросили вас приїхати сьогодні. Ви — дуже здібний інструктор, що має надзвичайно високу репутацію.

— Дякую, — сказала Аомаме.

— Наскільки нам відомо, ви колись належали до вірних «Братства свідків». Це правда?

— Правда. Батьки до них належали, тож, природно, і я стала такою ж, — відповіла Аомаме. — Звісно, сама цього не вибирала, однак уже давно перестала сповідувати їх віровчення.

«Під час того розслідування вони часом не розкопали, що іноді я разом з Аюмі в Роппонґі ловила на гачок привабливих чоловіків? Та байдуже! Навіть якщо розкопали, то все одно, здається, не вважали це чимось неприйнятним. І саме тому я зараз тут».

— І це ми знаємо, — сказав Голомозий. — Проте якийсь час ви жили, дотримуючись приписів віри. У ранньому дитинстві, коли людина найбільш сприйнятлива. Тому, напевне, в основному розумієте, що означає бути святим. У будь-якій вірі святість — її ядро. У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити. Визнати, прийняти їхнє існування і ставитися до них з абсолютною повагою — це перший крок будь-якої віри. Ви розумієте, що я хочу сказати?

— Розумію, — відповіла Аомаме. — Однак прийняття її — це зовсім інше питання.

— Звичайно, — погодився Голомозий. — Звісно, ви не зобов'язані її приймати. Бо це наша віра, а не ваша. Однак сьогодні ви побачите щось особливе, що не залежить від того, повірите ви чи ні. Щось незвичайне.

Аомаме мовчала. Щось незвичайне.

Примруживши очі, Голомозий хвилину стежив за її мовчанкою. А тоді поволі сказав:

— Про те, що побачите, нікому нічого не кажіть. Розголошення призведе до безповоротного осквернення святості. Так само як сміття забруднює дзеркально чисту поверхню ставка. Ми в це віримо, незалежно від того, що думають люди і що вимагають юридичні закони. Хотілося б, що ви нас зрозуміли. Якщо ж зрозумієте й дотримаєте обіцянку, то, як я вже казав, ми вас щедро винагородимо.

— Зрозуміло, — сказала Аомаме.

— Ми — невелика релігійна організація. Але маємо сильну душу й довгі руки, — сказав Голомозий.

«Ви маєте довгі руки, — подумала Аомаме. — Чи я переконаюся тепер, наскільки довгі?»

Сплівши руки й обіпершись на стіл, Голомозий дивився на неї так, наче перевіряв, чи не перекосилася рамка картини, повішеної на стіні. Кінський хвіст, як і перед тим, не змінював пози. Його погляд також застиг намертво на Аомаме.

Потім Голомозий зиркнув на наручний годинник і звірив час.

— Ну що ж, підемо, — сказав він. Сухо відкашлявшись, повільною обережною ходою, немов святий подвижник по поверхні озера, перетнув кімнату й двічі постукав у двері до суміжної кімнати. Не дочекавшись відповіді, відчинив двері перед собою. Злегка вклонився і зайшов досередини. Зі спортивною сумкою в руці Аомаме пішла за ним. Ступаючи по килиму, впевнилася, що ритм її дихання не порушився. В уяві палець її руки лежав на гашетці. Нема чого турбуватися. Усе було, як завжди. Однак вона боялася. Спину обдало морозом, якого нелегко позбутися. «Я холоднокровна й спокійна, але вкрай перелякана», — подумала вона.

«У цьому світі є сфери, куди нам не можна й не треба заходити», — сказав Голомозий. Аомаме могла зрозуміти, що це таке. Адже колись вона сама жила у світі, в центрі якого стояла подібна сфера. Можливо, навіть зараз вона насправді далі живе в тому самому світі. Тільки сама цього, може, не помічає.

Аомаме подумки повторила слова молитви. Глибоко вдихнувши, набралася відваги й зайшла в суміжну кімнату.



Розділ 8

(про Тенґо)

От-от прийдуть коти

Після того понад тиждень Тенґо провів у дивовижнім спокої. Одного вечора подзвонив по телефону чоловік на прізвище Ясуда й повідомив, що його дружина пропала й більше до Тенґо не прийде. Через годину зателефонував Усікава й заявив, що Тенґо й Фукаері начебто виконують роль «мислезлочинного» головного переносника заразної хвороби. Безперечно, обидва вони передали йому повідомлення глибокого змісту. Скидались на римлян у тогах, що стояли на сходинках форуму й виголошували оповіщення зацікавленим громадянам. Кожний висловлював те, що хотів, й односторонньо обривав розмову.

Після тих двох вечірніх телефонних розмов більше ніхто з ним не зв'язувався. Не деренчав телефонний дзвінок, не надходили листи. Ніхто не стукав у двері, не прилітали розумні поштові голуби й не кукали. Видно, ніхто — ні Комацу, ні Ебісуно-сенсей, ні Фукаері, ні Кьоко Ясуда — не мав для нього жодних повідомлень.

Та й Тенґо, здається, втратив цікавість до цих людей. І не лише до них, а до всього, що відбувалося навколо. Зовсім не переймався тим, як розпродається «Повітряна личинка», де зараз і що робить її авторка, як розкручується інтрига, яку задумав талановитий редактор Комацу, чи успішно здійснюється далекосяжний план Ебісуно-сенсея, скільки правди розкопали ЗМІ і як поводиться загадкова секта «Сакіґаке». Якщо човен, на якому він опинився, полетить з водоспаду, то нема ради — доведеться падати. Хоч би як зараз Тенґо пручався, змінити течію річки не вдасться.

Звичайно, Кьоко Ясуда не виходила з голови. Про обставини її зникнення Тенґо нічого не знав, але якби міг, то був готовий не шкодувати сил для її порятунку. Однак, незалежно від того, яка проблема перед нею постала, він не годен був нічим їй зарадити. Практично нічого не міг зробити.

Тенґо зовсім перестав читати газети. Світ рухався вперед безвідносно до нього. Безсилля огорнуло його чимось схожим на особистий туман. Він не заходив у книгарні, бо збайдужів до «Повітряної личинки», розкладеної на прилавках. Курсував лише між підготовчою школою і власною оселею. Люди йшли в літню відпустку, однак лекції у підготовчій школі не переривалися, тому для Тенґо настала ще гарячіша трудова пора, ніж звичайно. Але він цьому навіть радів. Принаймні, стоячи за кафедрою, міг ні про що інше, крім математичних задач, не думати.

Він перестав писати й оповідання. Коли сідав за столик і, ввімкнувши електронну друкарську машинку, бачив перед собою її екран, то не мав охоти щось на ньому писати. Щоразу, як тільки пробував про щось думати, в його пам'яті спливали уривки розмов з чоловіком Кьоко Ясуди або Усікавою. І тоді вже не міг зосередитися на своєму оповіданні.

Моя дружина вже пропала і в жодному вигляді не зможе до вас навідуватися.

Так сказав чоловік Кьоко Ясуди.



Якщо дозволите скористатися класичним виразом, то, може, ви відкрили скриньку Пандори. Ваша випадкова зустріч призвела до потужнішої, ніж ви думаєте, комбінації. Ви змогли доповнити одне одного тим, чого в кожного не вистачає.

Так казав Усікава.

Усі їхні висловлювання були вкрай невиразними, їхня суть туманною і двозначною. Однак у них проглядало щось спільне. Здавалось, ніби вони обидва хотіли сказати, що, мовляв, Тенґо володіє якоюсь силою, йому самому невідомою, і за її допомогою справляє реальний вплив (можливо, й дуже несприятливий) на навколишній світ.

Тенґо вимкнув електричну друкарську машинку й, сівши на підлогу, якийсь час вдивлявся в телефонний апарат. Він потребував більше складових частин загадкової картинки. Але ніхто йому їх не давав. Світові тепер (а може, й завжди) бракувало доброти.

Тенґо спало на думку подзвонити комусь — Комацу, Ебісуно-сенсею або Усікаві. Але він ніяк не наважувався це зробити. Уже втомився вислуховувати від них якісь незрозумілі містифікації. Якби розпитував у них про одну загадку, то вони ставили б його перед другою. Тож вести таку нескінченну гру не годилося. Фукаері й Тенґо — потужна комбінація. Зрештою, якщо вони так казали, то хіба це погано? Тенґо й Фукаері геть-чисто були схожі на класний дует Сонні й Шер з їхньою піснею «The Beat Goes On».

Минали дні за днями, і врешті-решт Тенґо набридло сидіти дома й чекати, поки щось станеться. Запхнувши гаманець і книжку малого формату в кишеню, надівши на голову бейсбольну шапочку й нап'явши на ніс темні окуляри, він вийшов надвір. Рішучим кроком попрямував до станції й, показавши місячний квиток, зайшов у вагон швидкої електрички, що вирушала з Токіо по лінії Тюосен. На цей день він нічого не запланував. Тому мав право їхати куди завгодно й робити будь-що (або ж не робити нічого). Була десята ранку сонячного літнього дня, без жодного вітру.

Тенґо насторожився, побоюючись, що, може, «експерти» Усікави за ним стежать. По дорозі до станції він раптово зупинявся і швидко озирався назад, але там не помічав жодної підозрілої особи. На станції навмисне попрямував до іншої, ніж хотів, платформи, а потім, удавши, що несподівано змінив намір, повернув назад і побіг униз сходами. Однак не побачив нікого, хто б подався вслід за ним. Типова манія переслідування. Ніхто за ним не збирався бігти, бо Тенґо не був настільки важливою персоною, а вони, напевне, не мали на це вільного часу. Адже і він сам не знав, куди, власне, їде й що робитиме. Скоріше з цікавості, здалека, хотів простежити за своїми діями.

Електричка, в яку він сів, проїхала Сіндзюку, Йоцуя, Отяномідзу й прибула нарешті на центральний Токійський вокзал. Усі пасажири вийшли. Разом з ними й він. Присів тимчасово на лавку й знову подумав, що ж тепер робити. Куди краще їхати? «Я зараз на Токійському вокзалі, — міркував Тенґо. — Цілісінький день у мене вільний. Як захочу, то поїду куди завгодно. День обіцяє бути спекотним. Можна поїхати до моря». Він підвів голову й глянув на розклад руху поїздів для пересадки.

І саме тоді Тенґо згадав, що збирався робити.

Він кілька разів хитнув головою, але ніяк не міг відігнати від себе цієї думки. Мабуть, уже тоді, коли на станції Коендзі сів у вагон електрички на лінії Тюосен, непомітно для себе самого це вирішив. Зітхнувши, він підвівся з лавки, спустився сходами вниз і попрямував до платформи на лінії Собусен. У станційного службовця розпитав, якою електричкою можна найшвидше дістатися до Тікури. Заглянувши у розклад руху поїздів, той пояснив, що об одинадцятій тридцять буде спеціальний експрес, що прямує до Татеями, на якому, із пересадкою на звичайну електричку, можна добратися до Тікури після другої години. Купивши квитки туди й назад від Токіо до Тікури й на експрес, Тенґо зайшов у станційний ресторан і замовив рис із кері та салат. Трохи перекусивши, гаяв час за чашкою рідкої кави.

Тенґо їхав до батька з важким серцем. Він здавна не відчував до нього приязні, та й батько, здається, не виявляв до нього особливої любові. Тенґо навіть не знав, чи батько хоче з ним бачитися. Після того, як під час навчання в початковій школі він рішуче відмовився допомагати батькові збирати абонентну плату для «NHK», між ними склалися ще прохолодніші взаємини. А згодом Тенґо майже перестав з ним спілкуватися. І тільки в разі крайньої потреби звертався до нього. Чотири роки тому батько звільнився з роботи й невдовзі опинився в лікувально-оздоровчому закладі в Тікурі, призначеному для догляду за хворими з порушенням мозкової діяльності. Тенґо побував там досі лише двічі. Перший раз — відразу після зарахування батька до цієї оздоровниці для залагодження формальностей як єдиний його родич. Опісля йому ще раз довелося туди їхати, щоб вирішити якусь практичну справу. От і все.

Оздоровниця розміщувалася на просторій території, відділеній від морського узбережжя тільки дорогою. Колись там були вілли фінансових олігархів, згодом їх перекупила компанія у справах страхування на випадок хвороби під лікувальний заклад, в якому останнім часом утримували пацієнтів з порушенням мозкової діяльності. Тому старі вишукані дерев'яні будинки, перемішані з новими триповерховими залізобетонними будівлями, справляли на глядача трохи неоднозначне враження. Та от повітря там було чистим, і якби не шум морських хвиль, панувала б тиша. У безвітряні дні можна було прогулюватися морським берегом. На території закладу росли прекрасні сосни, що захищали від буревіїв. Оздоровниця була добре забезпечена лікувальним обладнанням.

Завдяки страховій сумі, вихідній допомозі, заощадженням і пенсії батько Тенґо, здається, міг небідно прожити решту свого життя. І все це стало можливим тому, що, на щастя, його зарахували у штат повноправних працівників «NHK». І хоча батько не залишив по собі якогось майна, зате принаймні зумів забезпечити себе доглядом. А Тенґо це найбільше тішило. Незалежно від того, чи був він йому справжнім біологічним батьком, чи ні, Тенґо не збирався чогось від нього брати, але й не збирався чогось йому давати. Вони прийшли у світ з різних місць і прямували кожен до свого. І лише кілька років випадково провели разом. От і все. Тенґо шкодував, що так сталося, однак нічого не міг вдіяти.

Та, здається, наспіла пора ще раз навідатися до батька. Тенґо це розумів. Не мав охоти і, якби міг, хотів скомандувати собі: «Кругом!» — і повернутися додому. Однак у кишені вже лежали квитки на електричку й на експрес.

Тенґо встав, розплатився в ресторані й, вийшовши на платформу, чекав прибуття експреса до Татеями. Ще раз пильно оглянувся навколо, але людей, схожих на «експертів» Усікави, не помітив. Побачив тільки радісні обличчя батьків з дітьми, які їхали на день-два купатися в морі. Знявши темні окуляри, він запхав їх у кишеню й поправив на голові бейсбольну шапочку. «Байдуже! — думав він. — Якщо хочуть стежити, то нехай стежать скільки завгодно. Я зараз готуюсь їхати до містечка на морському березі в префектурі Тіба, щоб зустрітися з батьком, який страждає на порушення мозкової діяльності. Може, він пам'ятає свого сина, а може, й ні. І минулого разу його пам'ять була досить слабкою. Тепер вона, можливо, ще погіршала. Порушення функцій мозку лише прогресує, а не виліковується. Так кажуть. Як зубчасте коліщатко, що рухається тільки вперед». Таким був висновок з невеликого багажу його знань про це захворювання.

Коли поїзд залишив Токійський вокзал, Тенґо витягнув з кишені книжку малого формату й узявся її читати. Це була антологія оповідань про мандри. В ній містилося оповідання під назвою «Котяче місто» про те, як один юнак примандрував до міста, яким володіли коти. Це фантастичне оповідання написав невідомий німецький автор. В анотації до нього пояснювалося, що воно написане в період між Першою і Другою світовими війнами.

Той юнак, сам-один, з валізкою в руці, вирушав навмання, без особливої мети, в подорож. Сідав у поїзд і сходив на станції, яка його чимось зацікавила. Зупинившись у готелі, оглядав місто й залишався в ньому стільки, скільки хотілося. Коли воно набридало, він знову сідав на поїзд. Ось так завжди проводив свою відпустку.

Цього разу за вікном поїзда він побачив мальовничу звивисту річку, вздовж якої тяглися граціозні зелені пагорби, а під ними розміщалося маленьке, але затишне місто із кам'яним мостом. Цей краєвид зачарував його. Можливо, тут він зможе скуштувати річкової горбуші. Коли поїзд спинився, юнак з валізкою в руці вийшов з вагона. Крім нього, ніхто з пасажирів тут не зійшов. Як тільки юнак спустився на землю, поїзд одразу від'їхав.

На станції не було службовців. Невже всі вони у відпустці? Юнак перейшов через кам'яний міст до міста. В ньому панувала цілковита тиша. Ніде ні душі. Усі крамниці зачинені, в державних установах нікого. За конторкою одного-однісінького готелю жодної людини. Юнак задзеленчав дзвоником — ніхто не озвався. Місто здавалося повністю безлюдним. А може, всі десь відпочивали після обіду? Але ж була тільки десята тридцять. Ще надто рано відпочивати. Можливо, з якоїсь причини люди залишили місто й кудись пішли? У всякому разі, наступний поїзд прибуде завтра вранці, тож доведеться тут переночувати. Юнак вирішив згаяти час, безцільно прогулюючись містом.

Та насправді це було котяче місто. Коли почало сутеніти, до міста через кам'яний міст ринула сила-силенна котів різної породи й масті. Набагато більших від звичайних, але все-таки котів. Приголомшений таким видовищем, юнак поспішив до дзвіниці посеред міста й там заховався. Коти звичними рухами лап повідчиняли крамниці, вмостилися за столами в державних установах і взялися кожен до своєї роботи. Невдовзі до міста прибули ще нові коти. Вони заходили в крамниці, щось купували й, закінчивши в державних установах якісь формальності, йшли в ресторан готелю їсти. У пивничках вихиляли пиво й співали веселих котячих пісень. Хтось із них грав на акордеоні, й під його музику почалися танці. Коти добре бачать у темряві, а тому світло їм майже не потрібне. Але тієї ночі сяяв повний місяць, і юнак бачив усе це від початку до кінця з дзвіниці. З наближенням світанку коти позачиняли крамниці, закінчили свою роботу або справу й, валом перейшовши через кам'яний міст, подалися додому.

Коли вдосвіта коти зникли, а місто знову стало безлюдним, юнак спустився вниз і, забравшись у готельне ліжко, міцно заснув. Зголоднівши, він зайшов у готельну кухню і перекусив хлібом та рибними стравами. А як тільки смеркло, він знову заховався на дзвіниці й до ранку спостерігав за поведінкою котів. Поїзд зупинявся на станції вранці й надвечір. Якби юнак сів на ранковий поїзд, то міг би поїхати далі, а якби сів на надвечірній, то повернувся б назад. На цій станції ніхто з пасажирів не сходив з поїзда й ніхто не сідав на поїзд. Проте поїзди регулярно зупинялись і відразу вирушали. Тому якби юнак мав бажання, то міг би сісти в поїзд і покинути зловісне котяче місто. Але він цього не зробив. Був молодим, страшенно допитливим, марнославним і схильним до авантюр. Хотів ще спостерігати за таким дивовижним містом. Хотів, по змозі, дізнатись, як і коли це місто стало котячим, як ним керують і що, власне, в ньому роблять коти. Адже, напевне, ніхто, крім нього, чогось такого чудернацького не бачив.

Уночі третього дня на майдані під дзвіницею зчинився невеликий гамір. «Що таке? Пахне людським духом?» — почав один кіт. «Справді, вже кілька днів, здається, чимось дивним пахне», — підтвердив другий, поводячи носом. «І мені так видавалося», — додав ще хтось. «От дивина! Сюди не мала б потикатися людина», — сказав хтось інший. «Так, це правда. У наше котяче місто людина не може прийти». — «Але нею пахне. Це точно».

Створивши кілька груп, схожих на цивільну самооборону, коти взялися обшукувати всі закапелки міста. Якщо треба, то коти мають добрий нюх. Тому не збігло багато часу, як вони здогадалися, що джерело запаху — дзвіниця. Юнак почув, як вони сторожко, м'якими лапами, піднімалися сходами на дзвіницю. «Тепер мені каюк! — подумав юнак. — Видно, людський запах страшно їх розбурхав і розсердив. У них великі пазурі й гострі зуби. Тож заходити в їхнє місто людині — зась. Якщо мене помітять, то невідомо, що зроблять, але навряд чи відпустять після розкриття такої таємниці».

Три коти піднялися на дзвіницю й почали принюхуватися. «Дивно! — сказав один, ворушачи довгими вусами. — Запах є, а людини нема». — «Справді, дивно!» — сказав другий. «А все-таки тут нікого нема. Пошукаймо десь-інде». — «Все одно незрозуміло». І вони, задумано схиливши голови, пішли. Тупіт котячих лап спустився сходами й розтанув у нічній пітьмі. Юнак полегшено зітхнув, але так нічого й не второпав. Адже коти були поряд, буквально під самим носом. І не могли його не помітити. Однак чомусь нібито не побачили. Юнак виставив руки перед очима. Він їх бачив. Вони не були прозорими. Дивина, та й годі! В усякому разі, як настане ранок, треба піти на станцію, сісти на ранковий поїзд і покинути це місто. Залишатися тут дуже небезпечно. Не завжди йому так щаститиме, як цього разу.

Однак наступного дня ранковий поїзд не зупинився на станції. Навіть не зменшивши швидкості, проїхав перед очима юнака. Так само зробив надвечірній поїзд. Ним керував машиніст. За вікнами поїзда видніли людські обличчя. Але він не подав жодних ознак, що зупиниться. Здавалось, пасажири не помічали постаті юнака, що очікував поїзда. А може, не бачили навіть самої станції. Коли з поля зору зник останній вагон, стало, як ніколи, тихо. І почало смеркати. От-от прийдуть коти. «Тут не котяче місто, — нарешті усвідомив юнак. — Тут, у цьому місці, він мав пропасти. Це місце, приготоване для нього, не належить цьому світові. І тому поїзди вже ніколи не зупинятимуться, щоб повернути його в колишній світ».

Тенґо двічі перечитав це оповідання. Слова «місце, де можна пропасти» його зацікавили. Згорнувши книжку, він знічев'я дивився на жалюгідний краєвид прибережної промислової зони. Полум'я нафтоочисного заводу, велетенські газові резервуари, височенні димарі, схожі на далекобійні гармати. Ряди великогабаритних вантажівок і автомашин-цистерн. Краєвид, дуже далекий від «котячого міста». Однак і в ньому проглядало по-своєму щось фантастичне. Щось схоже на підземний світ, який знизу підтримує життя великих міст.

Незабаром Тенґо заплющив очі й уявив собі, що Кьоко Ясуда опинилася назавжди в місці, в якому сама пропала. Там поїзди не зупиняються. Немає ні телефону, ні поштової скриньки. Удень там абсолютна самотність, а вночі — наполегливі розшуки котів. І все це повторюється без кінця. Тенґо незчувся, як заснув на сидінні. Спав недовго, але міцно. А коли прокинувся, то відчув, що обливається потом. Поїзд рухався уздовж літнього морського узбережжя поблизу міста Мінамібосо.

Зійшовши з експреса в Татеямі, Тенґо пересів на звичайний поїзд і вирушив до Тікіри. Там, на станції, відчув приємний морських запах, а на дорозі зустрів сильно засмаглих людей. До батькової оздоровниці добирався на таксі. У приймальні оздоровниці назвав своє і батькове прізвище.

— Ви приїхали сьогодні за нашим викликом? — спитала медсестра середніх літ за конторкою, невисокого зросту, в окулярах із золотою оправою, з коротким сивуватим волоссям. На її короткому безіменному пальці красувався перстень, видно куплений одночасно з окулярами. На табличці значилося: «Тамура».

— Ні, я сьогодні раптом похопився і сів на електричку, — чесно признався Тенґо.

Медсестра поглянула на нього трохи здивованими очима й сказала:

— У нас заведено наперед домовлятися про зустріч. У нас свій розклад роботи, й з пацієнтами треба рахуватися.

— Вибачте. Я не знав.

— Коли минулого разу ви приїжджали?

— Два роки тому.

— Два роки тому, — повторила медсестра, перевіряючи кульковою ручкою список відвідувачів. — Значить, за два роки не могли ні разу навідатися?

— Так, — відповів Тенґо.

— Згідно з цим реєстром, ви — єдиний кревний родич Кавана-сана.

— Саме так.

Поклавши список на конторку, медсестра зиркнула на Тенґо, але нічого не сказала. В її очах не було осуду. Лише намагання у чомусь упевнитися. Очевидно, Тенґо не був особливим винятком.

— Ваш батько на занятті з групової реабілітації. Через півгодини воно скінчиться, й після того ви зможете з ним побачитися.

— Як почувається мій батько?

— Фізично здоровий. Без ніяких проблем. Усе інше — то краще, то гірше, — відповіла медсестра й легенько натиснула на скроню вказівним пальцем. — А як саме, переконаєтесь на власні очі.

Подякувавши медсестрі, Тенґо гаяв час у кімнаті відпочинку біля входу. Сидячи на дивані, що відгонив старовиною, вийняв книжку й читав далі. Раз у раз подував вітер із запахом моря і тихо шелестів сосновим віттям. Міріади цикад, прилипнувши до кори дерев, безупинно сюрчали. Літо було в розпалі, але вони, напевне, здогадувалися, що воно триватиме недовго. Вони так надривали свої голоси, ніби шкодували, що залишилося мало жити.

Згодом прийшла медсестра в окулярах і повідомила, що заняття з реабілітації скінчилося й можна побачитися з батьком.

— Я проведу вас до його палати, — сказала вона.

Тенґо підвівся з дивана й, проходячи повз велике дзеркало, підвішене на стіні, вперше звернув увагу на те, яка в нього неохайна зовнішність. Блякла саржева сорочка з непідходящими ґудзиками поверх теніски з того часу, коли в Японії гастролював Джеф Бек, штани з цупкої бавовняної тканини, заляпані соусом на колінах, давно не чищені туфлі кольору хакі й бейсбольна шапочка. Як не крути, він не мав вигляду тридцятирічного сина, який уперше за два роки прибув провідати батька. Приїхав без жодного гостинця. Лише з книжкою малого формату, запханою в кишеню. Тож природно, що сестра поглядала на нього здивованими очима.

Перетинаючи двір по дорозі до батькового корпусу, медсестра коротко пояснила, що оздоровниця складається з трьох корпусів, а пацієнта поселяють в один із них залежно від ступеня його захворювання. Сказала, що батько перебуває в корпусі «середнього ступеня», що загалом люди передусім потрапляють у корпус «легкого ступеня», потім переходять у корпус «середнього ступеня» й нарешті — в корпус «тяжкого ступеня». Як у випадку дверей, що відчиняються в один бік, повернення назад не буває. З корпусу «тяжкого ступеня» нема куди переходити. Хіба що до крематорію, але цього, звісно, медсестра не сказала. Та було ясно, що вона мала на увазі.

Батькова палата була двомісною, але його співмешканець пішов на заняття в якомусь класі. Для реабілітації пацієнтів в оздоровниці слугували різні класи — гончарства, садівництва, фізичних вправ тощо. Однак сама реабілітація не призначалася для повного одужання, а ставила собі за мету хоч трохи сповільнити розвиток хвороби. Або просто для того, щоб згаяти час. Батько сидів у кріслі біля підвіконня й дивився надвір у відчинене вікно. Його руки лежали на колінах. Поряд на столі, у горщику, росла квітка з кількома дрібними пелюстками. Підлога була з м'якого матеріалу, щоб хворий не покалічився, якщо навіть упаде. Два простих дерев'яних ліжка, два письмових столики, шафа для одягу й особистих речей, маленькі книжкові полички поряд зі столиками, штори на вікні, за багато років пожовклі від сонячного світла, — от і вся обстановка.

Тенґо не відразу зрозумів, що старий чоловік на стільці біля підвіконня — його власний батько. Він став набагато меншим. Точніше кажучи, зіщулився. Волосся покоротшало й зовсім побіліло, як трава, що взялася памороззю. Щоки запали, й тому очні ямки здавалися набагато більшими, ніж колись. Чоло переорали три глибокі зморшки. Голова начебто стала ще більш здеформованою — очевидно, через те, що волосся покоротшало. Внаслідок цього, здавалось, і деформація голови впадала в очі. Брови подовшали й погустішали. З вух випиналися сиві волосинки. Великі настовбурчені вуха стали ще більшими й скидалися на крильця кажана. І тільки ніс залишився незмінним. На відміну від вух, зовсім круглим і з темно-червоним відтінком. Краї губ обвисли, і здавалось, що з них от-от потече слина. З ледь-ледь розтуленого рота визирали нерівні зуби. Постать батька, що незворушно сидів біля підвіконня, скидалася на автопортрет Ван Ґоґа в останні роки життя.

Навіть коли Тенґо зайшов у кімнату, цей чоловік лише зиркнув на нього, а після того й далі дивився на краєвид за вікном. Здалека він видавався не людиною, а, скоріше, створінням, близьким до пацюка чи білки. Не дуже охайним, але наділеним по-своєму сильним розумом. Та насправді це був батько. Або краще сказати — порожня шкаралупа. Два останні роки життя забрали від нього більшу половину тіла. Зовсім як податковий інспектор, що немилосердно реквізує меблі в бідному домі. Батько, яким його пам'ятав Тенґо, завжди був наполегливою, охочою до роботи людиною. Не схильною до самозаглиблення й фантазування, він дотримувався своєї моралі й мав просту, але сильну волю. Був витривалим — Тенґо ні разу не чув від нього виправдань або скарг. А от зараз він перетворився на тінь, на порожній дім, з якого винесли все, навіть тепло.

— Кавана-сан! — звернулася медсестра до батька виразним, добре поставленим голосом. Видно, її навчили так говорити з пацієнтами. — Кавана-сан, візьміть себе в руки! До вас прийшов син!

Батько ще раз глипнув на гостя. Двоє його безвиразних очей здалися Тенґо порожніми ластів'ячими гніздами, що залишилися під дахом.

— Добрий день! — привітався Тенґо.

— Кавана-сан, ваш син приїхав з Токіо, — сказала медсестра.

Батько нічого не відповів, лише дивився прямо в обличчя Тенґо. Так, ніби читав незрозуміле повідомлення, написане іноземною мовою.

— О пів на сьому починається вечеря, — сказала медсестра. — А до того часу почувайтесь, як удома.

Як тільки вона пішла, Тенґо, трохи повагавшись, наблизився до батька й сів на стілець навпроти нього. Стілець був обшитий збляклою тканиною, а його дерев'яна частина від тривалого користування вкрилася подряпинами. Батько стежив, як Тенґо сидів на ньому.

— Ви здорові? — спитав він.

— Дякую, здоровий, — сухим тоном відповів батько.

Тенґо не знав, що сказати далі. Перебираючи пальцями третій зверху ґудзик сорочки із бавовняної саржі, він кинув погляд на сосновий бір за вікном, а потім знову глянув на батька.

— Ви приїхали з Токіо? — спитав батько. Здавалось, він не міг пригадати Тенґо.

— З Токіо.

— На експресі?

— Так, — відповів Тенґо. — До Татеями їхав на експресі, а потім пересів на звичайний поїзд і прибув до Тікури.

— Приїхали купатися в морі? — запитав батько.

— Я — Тенґо. Тенґо Кавана. Ваш син, — сказав Тенґо.

— А де в Токіо мешкаєте? — запитав батько.

— В Енкакудзі. Район Суґінамі.

Три зморшки на батьковому чолі поглибшали.

— Чимало людей бреше, бо не хоче платити за послуги «NHK».

— Тату! — вигукнув Тенґо. Цього слова він давно не вимовляв. — Я — Тенґо. Ваш син.

— Я не маю сина, — прямо сказав батько.

— Ви не маєте сина, — механічно повторив Тенґо.

Батько кивнув.

— Ну то скажіть, хто, власне, я такий? — спитав Тенґо.

— Ви — ніхто, — відповів батько. І двічі коротко хитнув головою.

Тенґо затаїв подих і на якийсь час утратив мову. Не говорив більше й батько. Серед повної тиші кожен з них длубався у плутанині власних думок. І тільки цикади сюрчали безперестанку, на весь голос.

«Можливо, цей чоловік тепер каже правду, — подумав Тенґо. — Може, його пам'ять пропала й свідомість потьмарилася. Однак його слова — мабуть, правдиві». Це Тенґо розумів інтуїтивно.

— І що це означає? — допитувався Тенґо.

— Ви — ніхто, — незворушним голосом повторив батько. — Ніким не були, не є й не станете в майбутньому.

«Ну, цього досить!» — подумав Тенґо.

Він хотів підвестися зі стільця, податися до станції і відразу повернутися до Токіо. Те, що сподівався почути, почув. Однак не міг устати. Як юнак, що під час подорожі потрапив до котячого міста. Його не відпускала цікавість. Тенґо прагнув дізнатися докладніше, що за всім цим ховається, почути ясну відповідь. Звісно, там його підстерігала небезпека. Та якщо він проґавить таку нагоду, то, можливо, вже ніколи в житті не взнає таємниці про себе самого, яка назавжди потоне в тумані.

Тенґо подумки добирав слова й переставляв у новому порядку. І нарешті рішуче вимовив запитання, яке ще в дитинстві пробував поставити, але так і не зумів:

— Отже, ви хочете сказати, що ви — не мій біологічний батько? І між нами нема кревної спорідненості?

Батько мовчки поглядав на Тенґо. На його обличчі Тенґо не міг прочитати, чи він зрозумів суть запитання, чи ні.

— Красти електромагнітні хвилі — це порушення закону, — сказав батько, дивлячись Тенґо в очі. — Таке саме, як викрадення грошей або коштовних речей. Ви так не вважаєте?

— Ваша правда, — відразу погодився Тенґо.

Батько кілька разів задоволено кивнув.

— Електромагнітні хвилі не падають безплатно з неба, як дощ або сніг, — вів далі батько.

Стуливши рота, Тенґо спостерігав за батьковими руками, що лежали рівненько на колінах — права на правому коліні, ліва на лівому — й не ворушилися. Маленькі й чорні — здавалось, усе його тіло просякло засмагою, — вони трудилися на відкритому повітрі упродовж багатьох років.

— Моя мати не захворіла й не померла, коли я був ще малим? — повільно, підкреслюючи кожне слово, запитав Тенґо.

Батько не відповів. Вираз його обличчя не змінився. І руки не ворухнулися. А його очі дивилися на Тенґо так, ніби спостерігали щось незнайоме.

— Мати пішла з дому? І покинула вас зі мною? Можливо, пішла разом з іншим чоловіком? Чи ні?

Батько кивнув.

«Цей чоловік добре розуміє моє запитання. Тільки не хоче про це говорити», — подумав Тенґо.

— Тату! — звернувся він до батька. — Можливо, насправді ви — не мій батько, але поки що я до вас так звертаюся. Бо іншого звертання не знаю. Правду кажучи, я досі вас не любив. Іноді, здавалось, навіть ненавидів. Ви це розумієте? Та якщо ви — не мій батько й між нами нема кревної спорідненості, то зникне причина для ненависті. Наразі я не знаю, чи зумію вас полюбити. Але гадаю, що принаймні тепер вас зрозумію. Бо я постійно дошукувався правди. Хто я такий, звідки прийшов? От що я хотів знати. Однак ніхто мені цього не казав. Якби ви зараз ось тут розповіли всю правду, я перестав би вас ненавидіти й цуратися. Це було б для мене великою розрадою.

Як і перед тим, батько мовчки дивився на Тенґо своїми безвиразними очима. Та начебто в глибині його порожніх ластів'ячих гнізд засвітилося щось дуже маленьке.

— Я — ніхто, — вів далі Тенґо. — Ви правду сказали. Мене самого ніби викинули вночі в море. Я тримаюся на його поверхні, але навколо себе не бачу нікого. Гукаю, але відповіді не чую. Я ні до чого не прив'язаний. Крім вас, не маю нікого, кого можна назвати хоч якимось родичем. Але ви приховуєте таємницю й нічого не збираєтесь мені розповідати. А ваша пам'ять то спалахує, то гасне в цьому приморському містечку й з кожним днем невідворотно пропадає. Так само пропадає і правда про мене. Якщо правда не прийде мені на допомогу, то я не стану ніким і в майбутньому. Ви правильно сказали.

— Знання — це дорогоцінний капітал фірми, — одноманітним тоном проказав батько. Але його голос став слабшим, ніж перед тим. Здавалося, наче хтось за його спиною простяг руку й зменшив його гучність. — Цей капітал треба наполегливо нагромаджувати й розсудливо використовувати. А його плоди передавати наступному поколінню. А тому «NHK» вимагає від усіх абонентів плати…

«Цей чоловік проголошує щось схоже на мантру, — подумав Тенґо. — Повторенням подібних слів він досі захищав себе». Цей упертий талісман Тенґо мусив розбити. Із-за такої огорожі мусив витягти живу людину.

Він перебив батька:

— Якою людиною була моя мати? Куди вона пішла? І що з нею сталося?

Батько раптом замовк. Перестав виголошувати своє замовляння.

А тим часом Тенґо провадив далі:

— Я втомився жити з ненавистю, огидою і злістю до когось. Утомився жити неспроможним когось любити. Я не маю друзів. Я — сам-один як палець. І найгірше, що навіть себе самого не здатен любити. Бо не можу любити когось іншого. Я знаю, що себе самого можна полюбити, якщо когось полюбиш, а хтось тебе. Ви мене розумієте? Хто не може полюбити когось, не здатний полюбити й себе. Ні, я не скажу, що ви в цьому винні. Якщо добре подумати, то й ви, можливо, — одна з жертв. Ви самі, напевне, добре не знаєте, як треба себе самого любити, чи не так?

Міцно стуливши губи, батько поринув у мовчання. З виразу його обличчя Тенґо не міг зробити висновку, наскільки він зрозумів його слова. Мовчав і Тенґо, вмостившись у кріслі. Вітер, подуваючи з відчиненого вікна, гойдав вицвілими на сонці шторами, дрібними пелюстками квітки в горщику й вилітав через розчинені двері в коридор. Запах моря став набагато відчутнішим. Сюрчання цикад змішувалося з м'яким шурхотом соснової глиці.

Тихим голосом Тенґо провадив далі:

— Я часто бачу видіння. Здавна, одне й те саме. Думаю, що, мабуть, це не видіння, а реальна картина, що збереглася в моїй пам'яті. Поряд зі мною, півторарічним, лежить мати, яка обіймається з молодим чоловіком. І той чоловік — не ви. А хто — не знаю. Але не сумніваюся, що не ви. Бозна-чому ця картина назавжди закарбувалася під повіками.

Батько нічого не сказав. Але в його очах явно проглядало щось нове. Щось нетутешнє. Обидва зберігали мовчанку. Тенґо прислухався до вітру, що раптом подужчав, але не був певний, чи батько щось чує.

— Ви мені чогось не почитали б? — сказав офіційним тоном батько після довгої паузи. — Я не можу читати, бо очі болять. Не можу довго зосереджуватися на ієрогліфах. Книжки на полиці. Виберіть ту, яка вам сподобається.

Тенґо покірно встав з крісла й переглянув корінці книжок на полиці. Здебільшого історичних романів, серед яких були й усі томи «Перевалу Дайбосацу».[7] Однак Тенґо не мав охоти читати вголос батькові старі романи, в яких використовується лексика славетних минулих часів.

— Якщо не заперечуєте, я хотів би прочитати вам оповідання про котяче місто, — сказав Тенґо. — Я взяв його із собою, щоб самому почитати.

— Оповідання про котяче місто, — повторив батько й хвилину роздумував над цими словами. — Почитайте, якщо це не завдасть вам клопоту.

Тенґо зиркнув на наручний годинник.

— Ні, не завдасть. До відходу електрички є ще час. Це оповідання дивне, а тому я не впевнений, що воно вам сподобається.

Він добув з кишені книжку й почав голосно читати оповідання «Котяче місто». Все ще сидячи в кріслі біля підвіконня в незмінній позі, батько прислухався до того, що читав Тенґо повільно, зрозумілим на слух голосом. Під час читання разів два-три Тенґо відпочивав і переводив дух. І щоразу поглядав на батька, але на його обличчі не помічав жодної реакції. І навіть не розумів, чи оповідання зацікавило його, чи ні. Коли ж дочитав оповідання до самого кінця, то побачив, що батько сидить незворушно, із заплющеними очима. Здавалось, ніби заснув. Однак він не спав. А просто занурився глибоко у світ оповідання. І минув певний час, поки він з нього вибрався. Тенґо терпляче цього чекав. Пообіднє сонце трохи ослабло, й навколо почали домішуватися надвечірні барви. Вітер з моря все ще погойдував сосновим гіллям.

— У тому котячому місті, напевне, було телебачення? — передусім з професійного погляду спитав батько.

— Оповідання написав у 30-х роках німецький автор. А в той час телебачення ще не було. Тільки радіо.

— Коли я перебував у Маньчжурії, там і радіо не було. І радіостанції. Газети майже не доходили. Ми читали їх із півмісячним запізненням. Доводилось харчуватися нікудишньою їжею, і жінок не було. Іноді з'являлися вовки. Це було щось схоже на край світу.

Замовкнувши, він про щось думав. Мабуть, згадував своє гірке життя переселенця, проведене в молоді роки в Маньчжурії. Однак ці спогади відразу тьмяніли й пірнали в порожнечу. Такі порухи душі Тенґо прочитав за зміною виразу батькового обличчя.

— Цікаво, чи те місто побудували коти, чи колись давно люди, а коти в ньому осіли? — обернувшись до вікна, промовив батько наче сам до себе. Однак здавалося, що це запитання звернене до Тенґо.

— Не знаю, — відповів Тенґо. — Схоже, що побудували колись давно люди. А коли людей не стало — скажімо, повмирали від заразної хвороби, — там оселилися коти.

Батько кивнув.

— Коли утворюється порожнє місце, щось мусить його заповнити. Бо так усі роблять.

— Усі так роблять?

— Саме так, — підтвердив батько.

— А ви яке порожнє місце заповнили?

Батько нахмурився. Довгі брови опустилися вниз і заховали під собою його очі. І трохи насмішкуватим голосом він відповів:

— Ти цього не зрозумієш.

— Не зрозумію, — сказав Тенґо.

Батько роздув ніздрі. Одна брова піднялася злегка догори. Такого виразу набирало його обличчя завжди, коли він був чимось невдоволений.

— Якщо без пояснень не зрозумів, то й з ними не зрозумієш.

Примруживши очі, Тенґо намагався прочитати, що написано на батьковому обличчі. Ще ні разу батько не висловлювався так дивно, з натяками. Зазвичай користувався конкретними, практичними словами. Його непохитне визначення розмови полягало в тому, щоб у потрібний час говорити коротко лише про потрібну річ. Проте так нічого на його обличчі й не прочитав.

— Ясно. В усякому разі, ви заповнили якесь порожнє місце, — сказав Тенґо. — Ну а хто заповнить порожнє місце, яке ви залишили?

— Ти, — коротко відповів батько й, піднявши вказівний палець, прямо вказав на Тенґо. — Так ведеться, хіба ні? Порожнє місце, яке хтось зробив, заповнив я. А ти заповниш порожнє місце, яке я зробив. За своєрідною чергою.

— Так, як коти заповнили збезлюдніле місто?

— Пропадаємо, як місто, — сказав батько і в задумі подивився на вказівний палець, як на щось дивне й недоречне.

— Пропадаємо, як місто, — повторив Тенґо батькові слова.

— Жінки, яка тебе народила, ніде нема.

— Ніде нема. Пропала, як місто. Тобто ви хочете сказати, що вона померла?

Батько промовчав.

Тенґо зітхнув.

— То хто ж мій батько?

— Просто порожнє місце. Твоя мати народила тебе, злигавшись з порожнім місцем. А я це порожнє місце заповнив.

Сказавши ці слова, батько заплющив очі й стулив губи.

— Злигалася з порожнім місцем?

— Так.

— І ви мене виховували. Ви це хочете сказати?



— Тому-то я, здається, вже казав, — неквапливо відкашлявшись, мовив батько, ніби напоумляючи непутящу дитину, — що без пояснень не зрозумієш або, точніше, хоч би скільки я пояснював, усе одно не зрозумієш.

— Так що, я походжу з порожнього місця? — спитав Тенґо.

Відповіді не було.

Сплівши пальці обох рук на колінах, Тенґо ще раз глянув прямо на батька й подумав: «Ні, цей чоловік — не порожня шкаралупа, не порожній дім, а жива людина з упертою, обмеженою душею і похмурими спогадами, що сяк-так доживає на примор'ї. І хоч-не-хоч співіснує з порожнім місцем, що поволі розширюється в ньому. Поки що порожнє місце й спогади змагаються між собою. Але згодом, незалежно від його бажання, порожнє місце, напевне, цілком поглине залишки спогадів. Це лише питання часу. І порожнє місце, до якого він тепер прямує, таке саме, з якого я походжу?».

Тенґо видалося, ніби він почув шум далекого моря, змішаний з надвечірнім вітром, що пролітав крізь вершини сосон. А можливо, це йому тільки причулося.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка