Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка8/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16

Я хочу сказати, що у світі є багато такого, чого краще не знати. Як от, наприклад, про вашу матір. Правда про неї може завдати душевної рани. І якби ви знали цю правду, то мусили б узяти на себе відповідальність за неї.

Десь бешкетують карлики. Мабуть, вони причетні до майбутньої події. А поки що небо чисте й зовні нічого не видно. Можливо, грім гримітиме, дощ падатиме й електричка зупиниться. Треба квапитися додому. Голос Фукаері мав дивовижну переконливість.

— Нам треба об'єднати сили, — казала вона.

«Звідкись от-от протягнуться довгі руки, — подумав Тенґо. — Нам треба об'єднати сили. Бо ми на світі класний дует».

«The Beat Goes On».[9]

Розділ 11

(про Аомаме)

Рівновага — це добро

Аомаме розстелила принесену синю мату для вправ з йоги на вкриту килимом підлогу спальні й звеліла чоловікові зняти верхню білизну. Він спустився з ліжка й скинув сорочку. А коли скинув її, то його тіло здалося ще більшим, ніж перед тим. На його повних грудях, без ніякого жиру, випиналися м'язи. На перший погляд його організм мав цілком здоровий вигляд.

Як веліла Аомаме, чоловік ліг долілиць на мату. Насамперед вона поміряла пульс на зап'ясті. Його серце билося виразно й лунко.

— Ви щодня робите фізичні вправи? — спитала вона.

— Та ні. Лише дихаю.

— Лише дихаєте?

— Трохи незвично, — уточнив чоловік.

— Як недавно в темряві? Глибоко, використовуючи м'язи всього тіла?

Лежачи долілиць, чоловік злегка кивнув.

Аомаме одного не розуміла. Таке дихання справді вимагало фізичної сили. Але хіба його досить, щоб підтримувати такий сильний організм у належній формі?

— Зараз моя процедура супроводжуватиметься болем, — монотонно попередила вона. — Бо якщо не болітиме, то це означатиме, що її ефект нульовий. Однак ступінь болю можна регулювати. Тому, якщо відчуєте надмірний біль, то не терпіть, а подавайте голос.

— Я хотів би відчути, який він, якщо такого болю ще не зазнавав, — сказав чоловік після короткої паузи з легким відтінком іронії.

— Жодній людині біль не приносить радості.

— Але ж процедура, яка супроводжується болем, допомагає, хіба ні? Я готовий зносити біль, який має сенс.

На мить вираз обличчя Аомаме змінився, і вона сказала:

— Зрозуміло. Обоє подивимося, який буде ефект.

Як завжди, вона почала із стретчинґу лопатки. Торкнувшись руками його тіла, Аомаме передусім звернула увагу на пружність його м'язів. Здорових, досконалих, що своєю будовою відрізнялися від утомлених, затверділих м'язів міських жителів, з якими мала справу у спортивному клубі. Однак водночас в Аомаме склалося тверде враження, що природному плинові крові в них щось перешкоджало. Так само, як сплавний ліс і сміття тимчасово загачують річку.

Взявши за лікоть, Аомаме крутнула чоловікове плече. Спочатку тиснула повільно, потім налягла дужче. Було ясно, що чоловік відчував біль. Будь-хто на його місці застогнав би. А він і голосу не подавав. І ритму дихання не змінив. Навіть не скривився. «Видно, витривалий», — подумала Аомаме й вирішила перевірити, як довго він витримає. Коли вона приклала ще більшу силу, суглоб лопатки глухо тріснув. Так стукає стрілка, коли поїзд переводять на іншу колію. На мить чоловік спинив дихання, але відразу повернувся в норму.

— Лопатка страшенно чимось забита, — пояснила Аомаме. — Але зараз вона вивільнилася. Потік крові відновився.

Вона застромила палець глибоко під лопатку. Колись ці м'язи були м'якими, тож якщо усунути їхню застояність, то вони відразу стануть здоровішими.

— Здається, мені дуже полегшало, — тихо сказав чоловік.

— І біль, напевне, помітно відчувався.

— Не настільки, щоб був нестерпним.

— Я також загалом витривала, однак від подібної процедури над собою, гадаю, закричала б.

— У багатьох випадках один біль під впливом іншого зменшується й обидва взаємознищуються. Відчуття — це річ відносна.

Аомаме приклала руку до лівої лопатки, намацала кінчиками пальців м'язи й переконалася, що вони були приблизно в такому ж стані, як на правій лопатці. Вирішивши перевірити, наскільки біль — відносна річ, вона сказала:

— А тепер попрацюю з лівою лопаткою. Напевне, відчуєте такий самий біль, як на правому боці.

— Я повністю покладаюся на вас. Про мене можете не турбуватися.

— Значить, можна не церемонитися?

— Не треба.

У тому самому порядку Аомаме виправила суглоб і м'язи навколо лівої лопатки. Як і було велено, без особливих церемоній. Якщо вона на таке зважувалася, то без жодного вагання найкоротшим шляхом досягала мети. Однак цього разу чоловікова реакція виявилася ще холоднокровнішою, ніж у випадку з правою лопаткою. Він досить природно сприйняв біль і тільки прогундосив щось у глибині горла. «Гаразд, подивлюся, скільки він витримає», — подумала вона.

Аомаме по порядку розім'яла чоловікові м'язи. Всі важливі точки зберігалися в контрольному списку її пам'яті. Вона могла пройти машинально цим маршрутом. Як здібний, безстрашний вартовий, що з кишеньковим ліхтариком у руці обходить серед ночі будинки.

Більшою чи меншою мірою кожен м'яз був чимось забитий. Як земля після жахливого стихійного лиха. Багато водних шляхів було загачено, греблі зруйновано. Звичайна людина, потрапивши в такий скрутний стан, не змогла б встати на ноги. І, можливо, навіть дихати. Міцне тіло й сильна воля підтримували цього чоловіка. І хоча він учинив мерзоту, Аомаме несамохіть відчула професійну повагу до його здатності мовчки переносити великий біль.

Його м'язи, одні за одними, вона щипала, силоміць ворушила, до крайньої межі згинала і розтягувала. І тоді щоразу суглоб глухо тріщав. Аомаме знала, що така процедура близька до катування. Досі вона розім'яла м'язи багатьом атлетам. Завзятим хлопцям, добре обізнаним із фізичним болем. Однак кожен з таких здоров'яків у певний момент під її руками обов'язково зойкав або видавав щось схоже на зойк. А цей чоловік ні разу не простогнав. Отакої! Але, судячи з того, що на його шиї виступав піт, можна було здогадатися, що він таки відчував біль. Потом почала вкриватись й Аомаме.

На розминання м'язів спини пішло приблизно півгодини. Після того, передихнувши, Аомаме витерла рушником піт на чолі.

«От дивина! — подумала вона. — Я прибула сюди, щоб убити його. У сумці маю спеціальну тонку плішню. Якби я приклала кінець голки у відповідне місце на його шиї й натиснула на її рукоятку, то на цьому все скінчилося б. Навіть не знаючи, що з ним сталося, чоловік умить утратив би життя й перемістився б в інший світ. І в результаті його організм звільнився б від усіх болів. Однак я, докладаючи всіх зусиль, намагаюсь хоч трохи зменшити страждання, яких він зазнає в цьому світі».

«Мабуть, тому, що мені доручили таку роботу, — думала вона далі. — Я мимоволі, з усіх сил стараюсь її виконати. Така в мене людська вдача. Якщо мені доручають довести до норми проблемні м'язи, то я беруся до такої роботи з великим запалом. Так само, якщо треба вбити певну людину й для цього є підстава, я й це роблю завзято.

Але, ясна річ, виконати два завдання одночасно не можна, їхні цілі суперечать одна одній, а методи виконання не мають нічого спільного. Тому за одним разом вдасться зробити тільки одне. Зараз я намагаюся хоч трохи повернути чоловікові м'язи в нормальний стан. Я зосередилася на цій роботі, мобілізувавши всі свої сили. А як закінчу її, то подумаю, що робити далі».

Водночас Аомаме не могла стримати своєї цікавості до незвичної хронічної хвороби цього чоловіка, до його здорових, досконалих м'язів, яким вона завдає великої шкоди, до його сильної волі й міцного організму, що дає йому змогу переносити страшний біль, отриманий як розплату за подаровану благодать. Аомаме хотіла побачити, що зможе зробити для нього і як його організм на це відреагує. Це була як професійна, так і особиста цікавість. «Якби я зараз його вбила, то мусила б негайно звідси забиратися, — думала вона. — І якби надто швидко скінчила роботу, то охоронці в сусідній кімнаті, можливо, щось запідозрили б. Адже я їх попередила, що процедура забере принаймні годину».

— Половину роботи закінчено. Перейдемо до другої половини. Можете лягти навзнак? — спитала Аомаме.

Як здоровенна морська риба, яку хвилі викинули на берег, чоловік поволі перевернувся навзнак.

— Біль невпинно відступає, — глибоко видихнувши, сказав він. — Дотепер я такого успішного лікування не зазнавав.

— Ваші м'язи зазнали шкоди, — сказала Аомаме. — Досить серйозної, з невідомої причини. Пошкоджені частини я намагаюся повернути якомога ближче до нормального стану. Це не просто й супроводжується болем. Але до певної міри мені це вдається. Ваші м'язи доброї будови, а ви можете зносити біль. Однак, що не кажіть, це часткове, а не загальне лікування. Воно не дає радикального вирішення проблеми. Поки причина хвороби залишатиметься невідомою, її симптоми не раз повторюватимуться.

— Я розумію. Проблема не вирішиться. Те саме не один раз повторюватиметься і щоразу стан здоров'я погіршуватиметься. Але якщо навіть таке часткове лікування хоч трохи зменшить біль, я буду вважати себе щасливим. Наскільки — ви, мабуть, не здогадуєтеся. Бо я навіть думав вживати морфій. Але стримався. Адже тривале вживання таких препаратів руйнує функції мозку.

— Продовжимо процедуру, — сказала Аомаме. — Як і перед тим, без особливих церемоній. Ви не проти?

— Безперечно, — відповів чоловік.

Викинувши з голови всі зайві думки, Аомаме самовіддано взялася до чоловікових м'язів. В її професійній пам'яті закарбувалася будова всіх м'язів людського тіла. Які функції вони виконують, з якими кістками пов'язані. Які властивості мають і за які відчуття відповідають. Вона по порядку перевіряла, розворушувала й оживлювала ці м'язи й суглоби. Як завзяті судді інквізиції, які випробовують болючі точки на людському тілі.

Після тридцяти хвилин вони обоє вкрилися потом і шалено дихали. Як двоє закоханих після несамовитого сексу. Якийсь час чоловік мовчав, не мала що сказати й Аомаме.

— Не хочу перебільшувати, — сказав нарешті чоловік, — але здається, ніби мені замінили частини тіла.

— Сьогодні вночі, мабуть, відчуєте щось схоже на другий поштовх землетрусу — м'язи сильно засудомить, і ви зойкнете. Однак не турбуйтесь. Завтра вранці все повернеться до норми, — заспокоювала Аомаме.

«Якщо завтрашній ранок буде», — подумала вона.

Чоловік сів, схрестивши ноги, на маті й, ніби випробовуючи організм, кілька разів глибоко дихнув. А тоді сказав:

— Здається, ви наділені особливим талантом.

Витираючи рушником піт з обличчя, Аомаме відповіла:

— Я роблю цілком реальні справи. В університеті вивчала будову та функції м'язів і це знання розширила на практиці. Де в чому покращила методику й створила власну систему. Я роблю тільки те, що видно очима й узгоджується з логікою. Взагалі правду видно очима й можна підтвердити фактами. Звісно, цей процес супроводжується болем.

Чоловік розплющив очі й зацікавлено глянув на Аомаме.

— Ви так думаєте?

— Що? — спитала Аомаме.

— Що правду видно очима й можна підтвердити фактами.

Аомаме злегка стиснула губи.

— Я не кажу, що будь-яка правда є такою. А лише у сфері, якої стосується моя професія. Звісно, якби у всіх сферах так було, то все стало б набагато зрозумілішим.

— Та цього нема, — сказав чоловік.

— Чому?

— Звичайні люди не хочуть правди, яку можна підтвердити фактами. Бо в більшості випадків, як ви сказали, вона супроводжується болем. І тому майже всі люди не хочуть такої правди. Вони потребують чогось гарного й приємного, що надає хоч трохи глибшого сенсу їхньому існуванню. І саме це породжує релігію. — Чоловік кілька разів покрутив головою і вів далі: — Якщо вчення «А» надає їхньому існуванню глибокого сенсу, то він або вона вважає його правдою. Якщо ж вчення «Б» робить його або її безпомічними і мізерними, то вони вважатимуть його брехнею. Це ж абсолютно зрозуміло. Тому, якщо хтось стверджуватиме, що вчення «Б» — правда, люди його ненавидітимуть, обходитимуть мовчанкою, а в деяких випадках навіть нападатимуть на нього. Для них не має значення жодна логіка чи підтвердження фактами. Більшість людей насилу зберігає душевну рівновагу завдяки тому, що заперечує, відкидає можливість своєї безпомічності й мізерності.



— Однак людський організм, за невеликою відмінністю, всі органи безпомічні й мізерні. Хіба це не самоочевидно? — спитала Аомаме.

— Це правда, — погодився чоловік. — Будь-який організм, за невеликою відмінністю, безпомічний і мізерний, так чи інакше, розпадається і зникає. Це — безсумнівна правда. А людська душа?

— Я зазвичай не думаю про душу.

— Чому?


— Бо не маю особливої потреби.

— Цікаво, чому не маєте? Бо хіба роздуми про власну душу, незалежно від їхньої ефективності, не є для людини обов'язковою роботою?

— У мене для цього є кохання, — коротко відповіла Аомаме.

«Ой-йо-йой, що ж це я кажу? — подумала вона. — Розповідаю про кохання чоловікові, якого зараз готуюся вбити».

На чоловіковому обличчі розплилося щось схоже на усміх — так вітер жене по тихому водяному плесу жмури. В ньому знайшло свій вияв природне й дружнє почуття.

— І самого кохання вам досить?

— Саме так, досить.

— Ваше кохання спрямоване на певну особу?

— Так, — відповіла Аомаме, — на конкретного чоловіка.

— Безпомічний і мізерний організм та світле абсолютне кохання… — тихо проказав чоловік і після короткої паузи додав: — Схоже, що вам начебто не потрібна релігія.

— Можливо, не потрібна.

— Бо сама така ваша позиція — це, так би мовити, релігія.

— Ви недавно сказали, що релігія пропонує скоріше гарну гіпотезу, ніж правду. А що ж таке релігійна організація, якою ви керуєте?

— Чесно кажучи, я не вважаю свою роботу релігійною діяльністю, — відповів чоловік. — Я тільки чую голос і передаю його зміст людям. Цей голос чую тільки я. І те, що чую, — це безсумнівна правда. Однак я не можу довести, що таке послання — правда. Я здатний лише втілити в життя кілька супутніх проявів благодаті.

Аомаме злегка прикусила губу й поклала рушник. Хотіла запитати: «Наприклад, якої благодаті?». Але передумала, бо в такому разі розмова затяглася б надовго. А їй треба скінчити важливу роботу.

— Може, ще раз ляжете долілиць? Наостанку розімну м'язи на шиї, — запропонувала вона.

Чоловік знову повернув на маті своє здоровенне тіло й виставив товсту шию.

— У всякому разі, у вас легка рука, — сказав він.

— Легка рука?

— Пальці, що випромінюють незвичну енергію. Гостре відчуття дотику, яке дозволяє вам знаходити особливі точки людського організму. Такими надзвичайними здібностями наділена дуже обмежена кількість людей. Завдяки навчанню і тренуванню їх не можна набути. Я також володію чимось подібним, але іншого роду. Однак, як завжди буває з будь-якою благодаттю, за отриманий дарунок людині доводиться чимось розплачуватися.

— Я так ніколи не думала, — сказала Аомаме. — Я тільки вчилася, тренувалась і набувала майстерності. Ні від кого нічого не отримала.

— Я не маю наміру з вами сперечатися. Але хочу, щоб ви запам'ятали. Боги дають, боги забирають. Навіть якщо ви й не знаєте, що отримали, боги добре пам'ятають, що дали. Вони нічого не забувають. Подарований талант треба якомога бережливіше використовувати.

Аомаме поглянула на своїх десять пальців. А тоді приклала їх до чоловікової шиї. Всю увагу зосередила на їхніх кінчиках. Боги дають, боги забирають.

— Я скоро закінчу. На сьогодні це — остання процедура, — об'явила вона сухим голосом чоловікові у спину.

Їй здалося, ніби десь далеко загуркотів грім. Вона підвела голову й глянула за вікно. Там не було видно нічого. Тільки чорніло небо. Однак невдовзі пролунав ще один такий же звук. Він лунко відбився в тихій кімнаті.

— Зараз почнеться дощ, — незворушним голосом промовив чоловік.

Аомаме приклала руку до його товстої шиї й намацувала на ній особливу точку, що вимагала неабиякої зосередженості. Заплющивши очі й затаївши подих, прислухалася до потоку крові. Кінчиками пальців намагалася прочитати докладну інформацію, спираючись на пружність шкіри й передачу тепла. Таку маленьку, одну-єдину точку на декому можна було знайти легко, а на декому — важко. Цей чоловік, прозваний «лідером», належав до останньої групи людей. Така робота скидалася на пошук напомацки монети в темній кімнаті, затамувавши подих. Проте Аомаме скоро намацає цю точку. Прикладе до неї кінчик пальця і за допомогою дотику закарбує в голові її точне положення. Ніби поставить знак на карті. Такою особливою здібністю вона наділена.

— Побудьте незмінно в такій позі, — звернулася вона до чоловіка, що лежав долілиць. Простягла руку до спортивної сумки й вийняла коробочку з мініатюрною плішнею. — На шиї тільки в одному місці потік крові все ще загальмувався, — додала вона спокійним голосом. — Силою пальців я з цим не впораюся. Якби зуміла, то біль, напевне, сильно зменшився б. Збираюся простою голкою кольнути. Це дуже делікатна точка, але я не один раз це робила, тож не помилюся. Ви не заперечуєте?

Чоловік глибоко зітхнув.

— Я цілком покладаюся на вас. На все готовий, аби тільки ви біль усунули.

Аомаме добула з коробки плішню і зняла корок, настромлений на її тонке, смертельно гостре вістря. Тримаючи плішню лівою рукою, вказівним пальцем правої відшукала виявлену перед тим точку. Наставивши вістря голки на цю точку, глибоко вдихнула. Залишалось тільки опустити праву руку, немов молоток, на рукоятку плішні й загнати вістря глибоко в шию. Тоді все б скінчилося.

Але щось її стримало. Підняту праву руку Аомаме чомусь не могла опустити. «Тоді все б скінчилося, — подумала вона. — Досить одного уколу, і я зможу послати цього чоловіка в інший світ. Потім спокійно вийду з кімнати, зміню обличчя та ім'я й стану іншою особою. Можу це зробити. Без страху й докорів сумління. Адже цей чоловік учинив не одну мерзоту й, безперечно, заслужив смерті». Однак вона чомусь не могла цього зробити. Її праву руку стримував безладний, але невідступний сумнів.



«Все це виходить занадто просто», — підказував їй інстинкт.

Аомаме розуміла, що в цьому було щось дивне, неприродне й позбавлене будь-якої логіки. В її душі стикались і змагалися між собою різні сили. Перебуваючи в темряві, вона сильно нахмурилася.

— Що сталося? — озвався чоловік. — Я чекаю… закінчення.

Після цих слів Аомаме нарешті здогадалася, чому завагалася. «Цей чоловік знає, що я збираюся зараз йому зробити», — подумала вона.

— Не вагайтеся, — спокійним голосом сказав він. — Так буде добре. Ви хочете того самого, що і я.

Грім не переставав гуркотіти, немов гарматні постріли. Поле битви все ще було далеко. А чоловік провадив далі:

— Саме це — ідеальне лікування. Ви дуже старанно розім'яли мені м'язи. Я схиляю голову перед вашою майстерністю. Але, як ви самі казали, це лише частковий метод лікування. Мої страждання можна ліквідувати, якщо з коренем вирвати моє життя. Спуститися у підвал і вимкнути головний рубильник. І ви збираєтесь зробити це для мене.

Аомаме застигла в одній позі — з вістрям голки в лівій руці, спрямованої до особливої точки на чоловіковій шиї, й піднятою у повітря правою рукою. Не могла ні рушити вперед, ні відступити назад.

— Якби я захотів, то перешкодив би тому, що ви збираєтесь робити. Це просто, — сказав чоловік. — Опускайте праву руку.

Послухавшись його, Аомаме спробувала опустити праву руку. Однак вона зависла в повітрі, як рука кам'яної скульптури.

— Я цього не бажав, але такою силою наділений. Ну а зараз рухайте правою рукою, я не проти. І тим самим знову можете розпоряджатися моїм життям.

Аомаме відчула, що її права рука може вільно рухатися. Вона стиснула, а потім розтулила кулак. Без будь-якої незручності. Невже це був гіпноз? Мабуть, дуже сильний.

— Я наділений такою особливою силою. Але взамін вони поставили мені різні вимоги. Тобто їхні бажання стали моїми. Надзвичайно жорстокими, невідпорними.

— Хто вони? — спитала Аомаме. — Карлики?

— Добре, що ви це знаєте. Тоді розмова стане легшою.

— Знаю тільки назву. А хто такі карлики, не маю уявлення.

— Мабуть, ніхто точно не знає, хто вони, — сказав чоловік. — Люди можуть знати лише те, що карлики існують. Ви читали «Золоту гілку»[10] Фрейзера?

— Ні, не читала.

— Це цікава книжка. Вона відкриває нам різноманітні факти. Дуже давно, в певний період історії, в кількох районах світу панував звичай убивати володаря після закінчення терміну його перебування на посаді, який тривав десять-двадцять років. Коли закінчувався цей термін, приходили люди й жорстоко його вбивали. Це було потрібне для суспільства, і володар з цим погоджувався. Вбивство мало бути немилосердним і кривавим. Стати жертвою вважалося великою честю, яка надавалася тому, хто ставав володарем. Чому його мали вбивати? Бо в ті часи володар як представник народу чув голос Божий. Він з охотою ставав з'єднувальною ланкою між ними, карликами, й нами. І коли минав визначений термін, суспільству доводилось убивати того, хто чув голос Божий, для того, щоб утримувати рівновагу між свідомістю людей, що живуть на землі, й силою, яку виявляють карлики. У стародавньому світі верховне правління означало те саме, що слухання голосу Божого. Звісно, така система в один час відмерла — володаря перестали вбивати, а його посада, як правило, стала спадковою. Таким чином люди перестали чути голос Божий.

Машинально стискаючи й розтулюючи праву руку, підняту в повітря, Аомаме прислухалася до чоловікових слів.

А той провадив далі:

— Дотепер вони, карлики, були відомі під різноманітними назвами, але здебільшого їх ніяк не називали. Вони тільки існували. Карлики — це лише зручна назва. У свій час моя дочка в дитинстві називала їх маленькими людьми. Це вона їх привела, а я змінив їхню назву на карлики. Бо так легше вимовляти.

— І ви стали володарем.

Чоловік глибоко вдихнув через ніс і на певний час затримав повітря в легенях. Потім повільно видихнув.

— Я — не володар. Я тільки став чути голос.

— І тепер ви хочете, щоб вас жорстоко вбили?

— Ні, жорстокого вбивства не хочу. Адже зараз 1984 рік і ми перебуваємо в центрі великого міста. Крові не треба. Досить просто забрати в мене життя.

Кивнувши, Аомаме розслабила свої м'язи. Вістря голки все ще цілилося в одну точку на чоловіковій шиї, але вона вже не палала бажанням убити його.

— Ви досі зґвалтували багато молодих дівчат. Дівчат, яким заледве сповнилося десять років.

— Це правда, — відповів чоловік. — Загалом так можна вважати. Якщо виходити із людських звичаїв, то я — злочинець. Мав статевий зв'язок із неповнолітніми дівчатами. Хоча я цього й не бажав.

Аомаме тільки глибоко зітхнула. Не знала, як угамувати бурю почуттів у своїй душі. Її обличчя спотворилося, а ліва й права руки, здавалось, домагалися різного.

— Я хочу, щоб ви позбавили мене життя, — сказав чоловік. — У будь-якому розумінні краще, щоб я більше не жив на цьому світі. Мене треба ліквідувати заради рівноваги у світі.

— А що станеться після вашого вбивства?

— Карлики перестануть чути голос. Бо я не маю спадкоємця.

— А хіба можна цьому вірити? — процідила крізь зуби Аомаме. — Можливо, ви — просто сексуальний маніяк, який придумав зручну теорію, аби виправдати свої огидні вчинки. А карликів ніколи й не було, як і голосу Божого та благодаті. Можливо, ви — один з численних на світі жалюгідних шахраїв, які називають себе пророками й релігійними діячами.

— Бачите годинник праворуч на комоді? — не піднімаючи голови, спитав чоловік.

Аомаме зиркнула праворуч. Там стояв невисокий, до пояса, різьблений комод, а на ньому — мармуровий годинник. З вигляду важкуватий.

— Не відривайте від нього очей.

Як велів чоловік, Аомаме, повернувши голову, перевела погляд на цей годинник і відчула, як під її пальцями чоловікові м'язи затверділи, мов камінь. У них зібралася неймовірна сила. І ніби під її дією, годинник знявся над поверхнею комода й завис у повітрі. Піднявшись сантиметрів на п'ять, він дрібно тремтів, ніби вагався, і секунд десять тримався на одному місці в повітрі. Після того чоловікові м'язи втратили свою силу, і годинник, глухо стукнувши, впав на комод — так, наче раптом згадав про земне тяжіння.

Чоловік довго й утомлено перевів подих.

— Така дрібна справа, а вимагає багато сили, — видихнувши все повітря, що було в ньому, сказав він. — Стільки, що життя може скоротитися. Однак, гадаю, ви принаймні зрозуміли, що я — не жалюгідний шахрай.

Аомаме не відповіла.

Глибоко дихаючи, чоловік відновлював сили. Годинник, трохи зсунувшись убік, ніби нічого й не сталося, і далі вистукував час. Аомаме стежила за ним, поки секундна стрілка не зробила один оберт.

— Ви маєте особливі здібності, — сухо сказала вона.

— Як бачите.

— У «Братах Карамазових» розповідається про диявола й Христа, — сказала Аомаме. — У Христа, який постився у пустелі, диявол вимагав: «Зроби чудо!». Мовляв, перетвори камінь на хліб. Але Христос знехтував його вимогою. Бо чудо було диявольською спокусою.

— Я знаю. І я читав «Братів Карамазових». Звичайно, ви маєте рацію. Подібні хвастощі нічого не вирішують. Але треба було за короткий час вас переконати. От чому я насмілився це показати.

Аомаме мовчала.

— У цьому світі нема ні абсолютного добра, ні абсолютного зла, — сказав чоловік. — Добро й зло не стоять на місці, а постійно міняються ролями. Одне добро наступної миті може перетворитися на зло. І навпаки. Подібний світ описав Достоєвський у «Братах Карамазових». Головне — підтримувати рівновагу між добром і злом, що перебувають у безперервній круговерті. Якщо доходить до перекосу в один бік, то підтримати мораль стає важко. Отож рівновага — це добро. В цьому розумінні я повинен умерти, щоб підтримати її.

— Я не відчуваю зараз потреби вас убивати, — рішуче сказала Аомаме. — Ви, мабуть, знаєте, що я прийшла сюди з цим наміром. Не могла допустити існування такої, як ви, людини. Будь-що готувалася вас прибрати з цього світу. Однак зараз я вже не маю цього наміру. Ви страшно мучитеся, і я знаю про ваші страждання. У таких муках ви повинні знесиліти й умерти. А допомагати вам умерти легкою смертю я вже не маю охоти.

Усе ще лежачи долілиць, чоловік легенько кивнув.

— Якщо ви мене вб'єте, мої люди повсюди вас переслідуватимуть. Вони — фанатичні особи й дуже вперті. Якщо мене не стане, секта втратить доцентрову силу. Та якщо система утворилася, то починає підтримувати власне існування.

Аомаме слухала, що розповідає чоловік.

— Вони вчинили зло вашій подрузі, — сказав чоловік.

— Моїй подрузі?

— Жінці з наручниками. Як там її…

У душі Аомаме вмить настав спокій. Буря почуттів уже вляглася. Лише висіла важка тиша.

— Аюмі Накано, — сказала вона.

— Сталося нещастя.

— Ви це зробили? — холодним голосом спитала Аомаме. — Ви вбили Аюмі?

— Я її не вбивав.

— Але ви чомусь знаєте, що хтось Аюмі вбив.

— Експерт розвідав, — відповів чоловік. — Навіть невідомо, хто її вбив. Ми лише знаємо, що вашу подругу, жінку-поліцейського, хтось задушив у якомусь готелі.

Права рука Аомаме знову стиснулася.

— Але ж ви сказали: «Вони вчинили зло вашій подрузі».

— Я не міг цьому запобігти. Якщо навіть хтось її вбив, то, видно, цілився в найслабшу ланку. Як вовк, що накидається на найкволішу вівцю в отарі.

— Ви хочете сказати, що Аюмі була моєю найслабшою ланкою?

Чоловік мовчав.

— Але ж навіщо було її вбивати? Таку добру дівчину. Вона ж нікому не заподіяла жодної шкоди. Навіщо? Тому, що я до цього причетна? Якщо хотіли мене покарати, то хіба не могли мене саму знищити?

— Вони не могли вас знищити, — відповів чоловік.

— Чому? — спитала Аомаме. — Чому мене не могли знищити?

— Бо ви вже стали особливою людиною.

— Особливою людиною? — спитала вона. — В чому особливою?

— Про це ви дізнаєтеся пізніше.

— Пізніше?

— Коли настане відповідний час.

Аомаме знову скривилася.

— Не розумію, що ви кажете.

— Колись зрозумієте.

Аомаме хитнула головою.

— В усякому разі, поки що вони не можуть на мене напасти, тому й цілилися в найслабшу ланку в моєму житті. Щоб попередити мене, щоб я не позбавляла вас життя.

Чоловік мовчав. Його мовчанка підтверджувала її слова.

— Який жах! — сказала Аомаме. — Хоч її і вбили, ніщо в світі не змінилося.

— Та ні, вони — не вбивці. Власними руками нікого не знищують. Вашу подругу, мабуть, убило щось, сховане в ній самій. Раніше чи пізніше подібна трагедія мала статися, її життя було сповнене ризиків. Вони лише підстьобували її в потрібному напрямку. Ніби змінювали установку таймера.

Установку таймера?

— Але ж вона не була електричною пічкою. А живою людиною. Сповнена ризиків чи без них, вона була для мене найдорожчою подругою. І ви її так просто забрали. Беззмістовно, жорстоко.

— Ваш гнів виправданий, — погодився чоловік. — Можете спрямувати його проти мене.

Аомаме хитнула головою.

— Навіть якби я зараз позбавила вас життя, Аюмі не повернеться.

— Але так ви зможете відплатити карликам їхньою монетою. Так би мовити, зможете помститися. Вони ще не бажають моєї смерті. Моя смерть залишить порожнє місце. Принаймні тимчасово, поки не з'явиться мій спадкоємець. Для них це буде болісний удар. Водночас і вам це буде вигідно.

— Хтось сказав: «Ніщо так дорого не обходиться і не приносить так мало користі, як помста».

— Вінстон Черчілль. Але, наскільки я пригадую, він так висловився, щоб виправдати дефіцит бюджету Британської імперії. В цьому вислові немає морального змісту.

— Мені байдуже до моралі. Вас і без мого втручання пожере невідома хвороба, і ви, пройшовши крізь муки, помрете. І тому я не маю підстав вам співчувати. Навіть якщо світ, втративши мораль, розвалиться, це станеться не з моєї вини.

Чоловік ще раз глибоко зітхнув.

— Так, я добре розумію ваші слова. А ви готові укласти ось таку своєрідну оборудку? Якщо ви заберете в мене життя, то взамін я постараюсь зберегти життя Тенґо-куна. Зробити це в мене ще залишилася сила.

— Тенґо, — сказала Аомаме. Вона відчула, як раптом знесиліла. — Ви й про це знаєте?

— Про вас я знаю все.

— Але ви цього не могли дізнатися. Бо ім'я Тенґо-куна не виходило назовні з моєї душі.

— Аомаме-сан, — сказав чоловік і коротко зітхнув. — У цьому світі немає нічого, що не виходить назовні з душі. І тепер, можливо, суто випадково, Тенґо-кун має для нас особливе значення.

Аомаме втратила мову.

— Але, якщо бути точним, це не чиста випадковість. Доля звела вас обох тут не випадково. Ви прийшли в цей світ, як хотіли. А коли вже прийшли, то, незалежно від того, подобається він вам чи ні, вам доручили виконувати певні ролі.

— Прийшли в цей світ?

— Так, цього 1Q84 року.

— 1Q84 року? — перепитала Аомаме. Її обличчя знову сильно скривилося. «Хіба не я створила це слово?» — подумала вона.

— Так, це ви створили це слово, — сказав чоловік, ніби прочитавши в душі Аомаме. — З вашого дозволу я тільки скористався ним.

«1Q84 рік», — подумки вимовила Аомаме.

— У цьому світі немає нічого, що не виходить назовні з душі, — тихо повторив лідер.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка