Оголошення про кінець дощового сезону, небо стало блакитним і літнє сонце нестримно припікало землю. Соковита зелень плакучих верб, як ніколи до цього, кидала на доріжку густі тремтливі тіні



Сторінка9/16
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.58 Mb.
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16

Розділ 12

(про Тенґо)

Чого не можна порахувати на пальцях

Тенґо встиг повернутися додому перед тим, як почався дощ. Зі станції спішив пішки. На надвечірньому небі не було видно жодної хмаринки. Ніщо не віщувало ні дощу, ні грому. Оглядаючись навколо, він не бачив нікого, хто йшов би з парасолькою в руці. Було приємне надвечір'я пізнього літа, коли, йдучи на бейсбольний майданчик, хочеться випити свіжого пива. Однак зовсім недавно він налаштувався сприймати всерйоз те, що сказала Фукаері. «Краще повірити, ніж не повірити», — подумав він, спираючись швидше на досвід, ніж на логіку.

Заглянувши в поштову скриньку, Тенґо знайшов у ній діловий конверт без зазначеного прізвища відправника. Відкрив конверт і зазирнув усередину. В ньому містилося повідомлення про переказ 1 627 534 єн на його простий депозитний рахунок від «Офіс ERI». Напевне, від фіктивної компанії, яку створив Комацу. А може, від Ебісуно-сенсея. Одного разу Комацу повідомив, що виплатить одну частину авторського гонорару, отриманого за «Повітряну личинку». Можливо, це і є та частина. А виплату, напевне, зроблено чи то за «співпрацю», чи то за «надання матеріалів». Тенґо ще раз перевірив, скільки грошей переказано, й, поклавши повідомлення про переказ у конверт, запхнув його в кишеню.

Переказані гроші були для нього досить великими (насправді він уперше мав таку круглу суму), але не принесли йому ні радості, ні здивування. Наразі Тенґо не відчував у них великої потреби. Маючи сталий дохід, він жив зовсім небідно. Тривоги перед майбутнім, принаймні тепер, не відчував. Проте всі хотіли дати йому круглу суму грошей. Дивний світ, та й годі!

Однак що стосується переписування «Повітряної личинки», то, враховуючи його клопіт, з цим пов'язаний, винагорода в один мільйон шістсот тисяч єн здавалася йому трохи малуватою. Хоча якби його запитали: «Ну, а яка винагорода була б справедливою?» — Тенґо не знав би, що відповісти. Передусім не знав, як справедливо оцінити свою послугу. Адже в світі трапляються безоплатні послуги й такі, яким ціни не можна скласти. Позаяк «Повітряна личинка» все ще начебто продається, то, можливо, в майбутньому надійдуть нові грошові перекази, але якщо переказана на його рахунок сума зростатиме, то виникнуть нові проблеми. Бо якщо він отримає ще більшу винагороду, то ступінь його причетності до «Повітряної личинки» остаточно стане доконаним фактом.

Тенґо подумав, що завтра вранці треба насамперед відіслати назад Комацу той мільйон шістсот тисяч єн. Якщо він так зробить, то зможе уникнути певної відповідальності. І тоді, можливо, його настрій поліпшиться. У всякому разі, стане фактом те, що він відмовився від винагороди. Однак завдяки цьому моральна відповідальність з нього не зніметься. Його вчинок не має виправдання. Відмова від винагороди може прислужитися йому в ролі зм'якшувальної обставини. Або ж, навпаки, може кинути на його вчинок ще більшу тінь підозри. Мовляв, він повернув гроші тому, що відчував свою провину.

Від таких роздумів у Тенґо заболіла голова. Тому він перестав перейматися грошовим переказом. Вирішив, що краще згодом над цим спокійно подумати. Адже гроші — не жива істота й нікуди не втечуть. Можливо.

Піднімаючись сходами на третій поверх до своєї квартири, Тенґо думав над невідкладним питанням — як перебудувати власне життя. Відвідавши батька на південній частині півострова Босо, він загалом упевнився, що той — не його справжній батько. Зумів стати, так би мовити, на відправний пункт нового життя. Можливо, саме зараз наспіла для цього добра нагода. Зовсім непогано позбутися різних клопотів і почати нове життя. З новим місцем роботи, квартирою і новими людськими стосунками. Хоча він ще не був у цьому впевнений, але передчував, що зможе жити набагато логічніше, ніж досі.

Та перед тим мав залагодити деякі справи. Позбутися Фукаері, Комацу, Ебісуно-сенсея й раптом зникнути не годилося. Звісно, перед ними він не мав якихось зобов'язань. І так само моральної відповідальності. Як казав Усікава, своєю участю у написанні «Повітряної личинки» Тенґо нажив собі чимало неприємностей. Втягнений в цю справу майже силоміць і необізнаний з її прихованою інтригою, він, однак, не може заперечити своєї причетності до неї. Він може сказати своїм спільникам, що, мовляв, нічого більше не знаю, робіть самі, що хочете. Навіть якщо доведеться кудись поїхати, Тенґо хотів по-своєму щось вирішити й очиститися від усіляких підозр. Бо якщо він цього не зробить, то його нове життя на самому початку забрудниться.

Слово «забрудниться» нагадало про Усікаву. «Усікава?» — зітхаючи думав Тенґо. Усікава мав інформацію про його матір. І заявив, що зможе її передати.



Якщо ви хочете знати про матір, то ми можемо передати вам інформацію про неї. Та, можливо, ця інформація такого роду, що її не назвеш приємною.

Тенґо на це навіть не відповів. Бо нітрохи не мав охоти почути з уст Усікави інформацію про власну матір. Адже, як будь-що з його уст, вона була б брудною. Зрештою, з будь-яких уст Тенґо не хотів чути такої інформації. Повідомлення про матір мало надійти до нього не у вигляді часткової інформації, а повного «одкровення». Мало стати, так би мовити, космічним краєвидом, просторим і яскравим, на якому в одну мить усе відкрилося б.

Звичайно, Тенґо не знав, чи коли-небудь у майбутньому таке драматичне одкровення до нього прийде. Можливо, ніколи. Але він потребував приходу чогось масштабного, що могло б бути суперником і перемогти ту яскраву картину «сну серед білого дня», яка впродовж багатьох років бентежила, вкрай потрясала й мучила його. Завдяки цьому він мав цілком очиститися. А від інформації про повний розпродаж «Повітряної личинки» не було жодної користі.

От які думки роїлися в його голові, коли останнім прогоном сходів він піднімався на третій поверх.

Тенґо зупинився перед дверима власної квартири, вийняв з кишені ключ, вставив його у замкову щілину й покрутив. Перед тим, як відчинити двері, спочатку постукав тричі, а після короткої паузи — двічі. І тільки тоді вже відчинив.

Фукаері, сидячи за столом, пила томатний сік з високої склянки. На ній був той самий одяг, в якому вона сюди прийшла. Смугаста чоловіча сорочка й тонкі сині джинси. Але, на відміну від ранку, тепер вона справляла трохи інше враження. Бо (цього Тенґо відразу не помітив) зав'язала волосся вузлом і підняла догори. Завдяки цьому повністю відкрила вуха й шию. Пара невеликих рожевих вух, ніби щойно виготовлених і почищених м'якою щіточкою від пороху, була створена не для слухання реальних звуків, а з чисто естетичної точки зору як твори мистецтва. Принаймні так здавалося Тенґо. Тонка гарна шия під ними виблискувала, немов зелень, вирощена під щедрим сонячним промінням, їй, абсолютно чистій, личила вранішня роса й крапчасті сонечка. Тенґо вперше бачив її з піднятим догори волоссям. Такий її вигляд здавався йому навдивовижу рідним і звабливим.

Зачинивши за собою двері, він хвилину все ще стояв біля порога. Її відкриті вуха й шия зворушили й бентежили його так само, як оголене тіло інших жінок. Як мандрівник, який у верхів'ї Нілу відкрив таємне водне джерело, Тенґо, на миті утративши мову, споглядав постать Фукаері примруженими очима. Його рука все ще тримала клямку дверей.

— Я щойно прийняла душ, — серйозним голосом, ніби згадавши якусь важливу подію, сказала Фукаері, звертаючись до остовпілого Тенґо. — Скористалася вашим шампунем та ополіскувачем.

Тенґо кивнув і, перевівши подих, нарешті відпустив клямку, а двері замкнув. Шампунь та ополіскувач? Він зробив крок уперед і відійшов від дверей.

— Потім ніхто не дзвонив? — спитав Тенґо.

— Ані разу, — відповіла Фукаері й легенько хитнула головою.

Він підійшов до вікна й, ледь-ледь відслонивши штори, визирнув надвір. Краєвид, побачений з вікна на третьому поверсі, нічим особливим не вражав. Не було видно ні підозрілої людини, ні підозрілої припаркованої автомашини. Перед ним відкрився, як завжди, нічим не примітний краєвид нічим не примітного житлового району. Припалі пилом дерева з покрученим гіллям уздовж вулиці, залізна огорожа тротуару з численними вм'ятинами, кілька заіржавілих велосипедів на узбіччі. Гасло поліції «П'яний за кермом — пряма дорога на той світ» на паркані. (Невже в поліції спеціальний відділ придумує гасла?) Набурмосений дідок, що вигулює дворнягу з непривабливою мордою. Неприваблива жінка за кермом огидного маленького авто. Огидний телеграфний стовп з немов на зло протягнутими в повітрі дротами. Цей краєвид за вікном підказував, що світ твориться завдяки незчисленним маленьким світам, що мають свій вигляд і несуть на собі відбиток чогось середнього між безрадісністю і нещастям.

А з іншого боку, у світі існували також беззаперечно звабливі вуха та шия Фукаері. Вирішити, якій стороні цього світу довіритись, було непросто. Як розгублений великий пес, Тенґо тихо простогнав горлом і, заслонивши штори, повернувся у свій маленький світ.

— Ебісуно-сенсей знає, що ти прийшла сюди? — спитав він.

Фукаері хитнула головою. Мовляв, не знає.

— І ти не збираєшся йому про це повідомити?

Дівчина хитнула головою.

— Не можу з ним зв'язатися.

— Бо це небезпечно?

— Можливо, телефон прослуховується і пошта не доходить.

— Лише я знаю, що ти перебуваєш тут?

Фукаері кивнула.

— Принесла що-небудь, щоб переодягтися?

— Небагато, — відповіла Фукаері й зиркнула на свою полотняну сумку. Навряд чи багато речей вона вміщала. — Але мені байдуже.

— Якщо тобі байдуже, то мені й поготів, — сказав Тенґо.

Він зайшов у кухню і скип'ятив води. Накидав у чайничок чайного листя.

— Подруга сюди приходить? — спитала Фукаері.

— Ні, більше не приходить, — коротко відповів Тенґо. Фукаері мовчки дивилася йому прямо в очі. — Поки що, — додав він.

— Через мене? — запитала дівчина.

Тенґо хитнув головою:

— Через кого, не знаю. Але, гадаю, не через тебе. Мабуть, через мене. А може, трохи через неї.

— У всякому разі, вона вже сюди не приходить.

— Саме так. Вона сюди вже більше не прийде. Можливо. Тому можеш залишатися тут надовго.

Фукаері задумалася над цим.

— Вона заміжня? — спитала дівчина.

— Так, заміжня. Має двоє дітей.

— Діти від вас?

— Звичайно, не від мене. Діти були в неї вже перед тим, як ми почали зустрічатися.

— Вона вам подобалася?

— Можливо, — відповів Тенґо. «За певних умов», — додав він подумки, звертаючись до себе.

— А ви їй подобалися?

— Можливо. До певної міри.

— Сексом займалися.

Тенґо не сподівався почути від неї такі слова.

— Звичайно. Адже вона приходила сюди не для того, щоб грати в «монополію».[11]

— Монополію? — спитала Фукаері.

— Та це не має значення, — відповів він.

— Але вона більше сюди не прийде?

— Принаймні так мені сказали. Мовляв, більше не прийде.

— Вона сказала? — запитала Фукаері.

— Ні, не вона. А її чоловік. Мовляв, вона пропала й більше не зможе до мене приходити.

— Пропала.

— Що це означає конкретно, я не знаю. Питав, але пояснення не отримав. Запитань було багато, а відповідей — мало. Як дисбаланс у торгівлі. Чай питимеш?

Фукаері кивнула.

Тенґо налив окропу в чайничок, накрив його й чекав, коли мине потрібний час.

— Нічого не вдієте, — сказала дівчина.

— З тим, що мало відповідей? Чи з тим, що вона пропала?

На це Фукаері не відповіла.

Не дочекавшись відповіді, Тенґо налив чаю у дві чашки.

— З цукром?

— Одну ложку, — відповіла вона.

— З лимоном чи молоком?

Фукаері хитнула головою. Тенґо висипав ложку цукру в чашку, повільно розмішав й поставив перед дівчиною. А сам, з чашкою самого чаю, сів за столом навпроти.

— Секс подобався? — знову запитала Фукаері.

— Чи подобався секс із подружкою? — перепитав Тенґо, поставивши звичний знак запитання.

Дівчина кивнула.

— Гадаю, подобався, — відповів Тенґо. — Більшості людей подобається секс із приємною особою протилежної статі.

«І крім того, — подумав він, — вона була вправною в сексі так само, як селянин у зрошенні землі. Любила випробовувати різні способи».

— Вас засмутило те, що вона перестала приходити? — спитала Фукаері.

— Можливо, — відповів Тенґо. І ковтнув чаю.

— Бо не можете займатися сексом?

— Звичайно, й тому.

Якусь хвилю Фукаері знову видивилася на Тенґо. Здавалося, ніби думала про секс. Але, безперечно, ніхто не знав, про що вона насправді думає.

— Ти голодна? — спитав він. Дівчина кивнула.

— Майже нічого не мала в роті від самого ранку.

— Я приготую щось поїсти, — сказав Тенґо. Він також від самого ранку не їв майже нічого й відчував голод. І поки що нічого не придумав, як тільки взятися до приготування їжі.

Поки у рисоварці варився промитий рис, Тенґо готував суп із місо,[12] морської капусти й цибулі, смажив сушену ставриду, вийняв з холодильника тофу й зробив імбирову приправу. Натер редьки, розігрів у каструлі залишки варених овочів, додав до них маринованої ріпи й маринованої сливи. Коли його здоровенна постать рухалася сюди-туди, маленька кухня здавалася ще тіснішою. Однак сам Тенґо не відчував від цього особливої незручності. Він уже давно звик до життя, в якому обходився щонайменшим.

— Вибач, що можу приготувати найпростіші страви, — сказав Тенґо.

Фукаері уважно спостерігала за його спритними рухами в кухні й, зацікавлено оглядаючи наслідки його роботи, розставлені на столі, мовила:

— А ви добре вмієте куховарити.

— Бо тривалий час живу сам-один. Швидко варю і швидко їм. Це стало звичкою.

— Завжди їсте самі.

— Ага. А ось так, як зараз, разом з кимось за одним столом, їм рідко. З тією жінкою один раз на тиждень тут обідав. Однак вечеряти з кимось давно не доводилося.

— Хвилюєтеся? — спитала Фукаері.

Тенґо хитнув головою.

— Ні, особливо не хвилююся. Це — звичайна вечеря. Тільки трохи дивна.

— Я завжди їла з людьми. Бо з дитинства жила разом з ними. І в домі сенсея випадало сидіти за столом з різними гістьми. До нього часто вони приходили.

Фукаері вперше вимовила стільки речень за одним разом.

— Але у сховищі ти сама їла? — поцікавився Тенґо.

Дівчина кивнула.

— Де було твоє сховище?

— Далеко. Сенсей його мені підшукав.

— І чим же ти харчувалася?

— Готовими до вживання продуктами. У пачках, — відповіла вона. — Ось таких страв, як зараз, давно не їла.

Кінчиками хасі[13] Фукаері довго очищувала ставриду від кісток. Підносила до рота й неквапливо жувала. Наче смакувала чимось рідкісним. Потім ковтнула супу, оцінила його смак, а після того, поклавши хасі на стіл, задумалася.

Приблизно о дев'ятій Тенґо здалося, ніби десь далеко прокотився неголосний грім. Ледь-ледь відслонивши штору, він побачив, як по темному небу одна за одною пливли зловісні хмари.

— Так, як ти казала, погода дуже збурилася, — заслонивши штору, сказав Тенґо.

— Бо карлики бешкетують, — із серйозним виразом обличчя сказала Фукаері.

— Якщо карлики бешкетують, то погода зазнає різкої зміни?

— Як коли. Бо погода залежить від того, як її сприймають.

— Питання в тому, як її сприймають?

Фукаері хитнула головою.

— Не знаю.

Не знав цього й Тенґо. Погода здавалася йому цілком незалежним об'єктивним станом. Але дискусія на цю тему, напевне, нічого не дала б. Тому він вирішив поставити інше запитання:

— Може, карлики на щось сердяться?

— Їх щось дратує, — відповіла дівчина.

— Що саме?

Фукаері хитнула головою.

— Скоро зрозумієте.

Помивши в умивальнику посуд, обтерши його і поставивши у буфет, вони сіли за стіл одне напроти одного й пили чай. Хотілося пива, але Тенґо подумав, що сьогодні краще обійтися без алкогольних напоїв. У навколишній атмосфері вчувалася якась небезпека. У разі, якби щось сталося, краще бути з тверезим розумом.

— Може, варто заснути рано, — сказала Фукаері. І, як чоловік на картині Мунка, що гукає на мості, приклала долоні до щік. Але сама не кричала. Хотіла спати.

— Гаразд. Можеш скористатися моїм ліжком. А я, як того разу, спатиму на дивані, — відповів Тенґо. — Не турбуйся. Бо я засну будь-де.

І це була правда. Він міг заснути будь-де. Що не кажіть, це чудовий дар.

Фукаері тільки кивнула. Не виказувала своєї думки, а лише якийсь час пильно дивилася на Тенґо. Потім на мить торкнулася привабливого вуха, що видалося йому щойно створеним. Так, ніби перевіряла, чи воно є на своєму місці.

— Позичте піжаму. Своєї я не принесла.

Тенґо добув із шухляди комода в спальні запасну піжаму й передав Фукаері. Ту саму, яку давав їй минулого разу, коли вона в нього ночувала. Однобарвну, синю. Вона лежала випраною і складеною. Для певності Тенґо понюхав її. Запаху не відчув. Узявши піжаму, Фукаері переодяглась у ванній кімнаті й повернулася за стіл. Тепер її волосся спустилося вниз. Рукави й поділ, як і попереднього разу, були підкочені.

— Ще нема дев'ятої, — глянувши на настінний годинник, сказав Тенґо. — Ти завжди лягаєш так рано?

Дівчина хитнула головою.

— Сьогодні — особливий день.

— Бо надворі бешкетують карлики?

— Не знаю. Просто зараз хочу спати.

— Ти справді маєш сонний вигляд, — визнав Тенґо.

— Коли я буду в ліжку, почитаєте книжку або щось розкажете? — спитала Фукаері.

— Гаразд, — відповів він. — Нічого іншого не робитиму.

Був задушливий вечір, і коли Фукаері забралася в ліжко, то натягла на себе до самого горла ковдру так, ніби старанно відділила власний світ від зовнішнього. У ліжку вона чомусь здавалася схожою на маленьку дитину. Не старшою за дванадцять років. Грім, що долинав із-за вікна, став гучнішим. Мабуть, ударяв десь близько. І щоразу тоді віконні шибки дрібно тремтіли. Та, як не дивно, блискавка не спалахувала. По темному небу тільки грім прокочувався. Дощ начебто ще не падав. У цілому відчувався якийсь дисбаланс.

— Вони нас бачать, — сказала Фукаері.

— Карлики? — запитав Тенґо.

Фукаері не відповіла.

— Вони знають, що ми тут? — сказав Тенґо.

— Звичайно, знають, — погодилася дівчина.

— Вони збираються нам щось зробити?

— Вони нам нічого не можуть зробити.

— От і добре! — сказав Тенґо.

— Поки що.

— Поки що вони не можуть утрутитися в наше життя, — мляво повторив він. — Але доки так триватиме, невідомо.

— Нікому невідомо, — чітко заявила Фукаері.

— Однак якщо вони не можуть нічого зробити нам, то чи не зроблять чогось нашим спільникам? — запитав Тенґо.

— Така річ не виключена.

— Можуть загнати їх у скрутне становище.

Певний час, примруживши очі, Фукаері дивилася, немов моряк, який намагається почути голоси утоплеників. А потім сказала:

— Залежно від обставин.

— Можливо, таку силу карлики застосували до моєї заміжньої подруги. Щоб мене попередити.

Фукаері повільно витягла з під ковдри руку, пошкрябала вухо й знову її заховала.

— Карлики не все можуть зробити.

Тенґо прикусив губу. А потім сказав:

— А на що конкретно вони здатні?

Дівчина хотіла щось сказати, але передумала. Невисловлена думка пірнула туди, де була перед тим. Кудись у темну глибінь.

— Ти казала, що у карликів є розум і сила.

Фукаері кивнула.

— Однак і вони поставлені в певні межі.

Фукаері знову кивнула.

— Бо живуть у лісі й коли виходять з нього, то не можуть повністю виявити своїх здібностей. І в цьому світі існують цінності, які здатні протидіяти їхньому розуму й силі. Ти це мала на увазі?

Дівчина промовчала. Можливо, запитання видалося їй надто довгим.

— Ти коли-небудь зустрічалася з карликами? — спитав Тенґо.

Фукаері дивилася на нього розгублено — так, ніби не зовсім добре розуміла суть запитання.

— Коли-небудь бачила на власні очі, який вони мають вигляд? — повторив він.

— Бачила, — відповіла дівчина.

— Скількох карликів бачила?

— Не знаю. Бо їх не можна порахувати на пальцях.

— Але не одного?

— Бачила більше й менше. Але не одного.

— Як змалювала у «Повітряній личинці»?

Дівчина кивнула.

Нарешті Тенґо поставив запитання, яке вже давно не давало йому спокою:

— Скажи: те, що написано в «Повітряній личинці», справді відбувалося?

— А що таке правда, — запитала дівчина без запитальної інтонації.

Ясна річ, він не знав, що відповісти.

Грім лунко прокочувався по небу. Дрібно тремтіли віконні шибки. Проте блискавка все ще не спалахувала. І дощ не шумів. Тенґо згадав давно бачений кінофільм про підводний човен. Одна за одною вибухали глибинні бомби, різко здригався його корпус. Однак люди, замкнені в темному залізному коробі, нічого зсередини не бачили. Лише відчували безперервні вибухи й гойдання човна.

— Почитайте книжку або щось розкажіть, — попросила Фукаері.

— Гаразд, — погодився Тенґо. — Але ніяк не можу згадати книжки, підходящої для голосного читання. Такої книжки не маю напохваті, тож якщо не заперечуєш, перекажу тобі зміст «Котячого міста».

— Котячого міста?

— Про місто, в якому жили самі коти.

— Радо послухаю.

— Можливо, ця розповідь буде трохи страшною, якщо її слухати перед сном.

— Байдуже. Я зможу заснути під будь-яку розповідь.

Тенґо приставив стілець до ліжка, сів на ньому й, сплівши пальці обох рук на колінах, крізь гуркіт грому почав переказувати зміст «Котячого міста». Він читав це оповідання для себе двічі в експресі й один раз уголос у батьковій палаті. І загалом його сюжет запам'ятав. Воно не вирізнялося особливою докладністю і плавністю стилю, а тому Тенґо не відчував значного опору, коли по ходу розповіді переробляв його. Розповідав його зміст Фукаері, випускаючи нудні уривки й додаючи доречні епізоди.

Загалом розповідь не була надто довгою, але забрала більше часу, ніж він сподівався. Бо Фукаері запитувала, коли чогось не розуміла. І тоді Тенґо зупинявся і докладно відповідав на кожне її запитання. Описував розташування міста, поведінку котів і характер головного персонажа. Коли ж в оповіданні чогось не знаходив (а так траплялося часто), то сам відповідно додумував. Як і тоді, коли переробляв «Повітряну личинку». Здавалось, Фукаері захопилася оповіданням, її очі перестали бути сонними. Іноді вона заплющувала їх, щоб уявити собі краєвиди котячого міста. А коли розплющувала, то квапила Тенґо розповідати далі.

Коли він закінчив розповідь, дівчина, широко розтуливши очі, хвильку пильно дивилася на нього. Ніби кішка, яка щось вистежує у темряві своїми блискучими зіницями.

— Ви їздили до котячого міста, — сказала вона докірливо.

— Я?


— Ви їздили до свого котячого міста. І повернулися додому на електричці.

— Ти так відчуваєш?

Загорнувшись по горло літньою ковдрою, дівчина кивнула.

— Ти правду кажеш, — вів далі Тенґо. — Я їздив до котячого міста й повернувся додому на електричці.

— Зробили очищення? — спитала Фукаері.

— Очищення? — перепитав Тенґо. Яке там очищення? — Ні, ще не зробив.

— Його треба зробити.

— Яке очищення?

Дівчина не відповіла.

— Побувати в котячому місті й нічого після цього не зробити — це недобре.

Ніби розколюючи небо навпіл, торохнув сильний грім. Його гуркіт ставав дедалі гучнішим. Фукаері в ліжку аж зіщулилася.

— Ідіть сюди й обніміть мене, — сказала вона. — Нам обом треба разом поїхати до котячого міста.

— Чому?

— Можливо, карлики помітять вхід до квартири.



— Бо ми не зробили очищення?

— Бо ми обоє — одне ціле, — сказала Фукаері.



Розділ 13

(про Аомаме)

«Без твоєї любові»

— 1Q84 рік, — сказала Аомаме. — Ви хочете сказати, що рік, прозваний 1Q84, в якому я живу, не є справжнім 1984 роком?

— Надзвичайно важко сказати, що таке справжній світ, — відповів лідер, усе ще лежачи долілиць. — Однак тут — це справжній світ. У цьому нема сумніву. Біль, якого я зазнаю в цьому світі, — справжній. Смерть, яку несе цей світ, справжня. Кров, яка тече в жилах, справжня. Цей світ — не підробка. Не гіпотетичний. Не метафізичний. Ручаюсь. Однак зараз не 1984 рік, який ви знаєте.

— Може, це щось схоже на паралельний світ?

Чоловік силувано всміхнувся.

— Здається, ви забагато начиталися наукової фантастики. Ні, цей світ не паралельний. Від 1984 року не утворилося відгалуження — 1Q84 рік, і тепер вони, 1984 і 1Q84 роки, не рухаються паралельно. 1984 року вже ніде немає. І для вас, і для мене зараз існує лише 1Q84 рік.

— Ми пробралися в такий час.

— Саме так. Ми сюди пробралися. А може, такий час проник у нас. І наскільки я розумію, двері відчинилися тільки в один бік. Вороття назад нема.

— Це сталося тоді, коли я спустилася аварійними сходами на столичній швидкісній автостраді, — сказала Аомаме.

— На столичній швидкісній автостраді?

— Поблизу станції Санґендзяя, — відповіла Аомаме.

— Зрештою, байдуже, де це сталося, — сказав чоловік. — Для вас це — Санґендзяя. Але йдеться не про те, в якому конкретному місці це сталося. Головне — коли. Стрілку, так би мовити, перевели з однієї колії на іншу, й світ опинився в 1Q84 році.

Аомаме уявила собі, як кілька карликів спільно переводять залізничну стрілку. Серед ночі, під блідим місячним сяйвом.

— І цього 1Q84 року на небі з'явилося два Місяці? — спитала вона.

— Саме так. З'явилося два Місяці. Як знак того, що стрілку переведено. Завдяки цьому вдається відрізнити два світи. Але не всі люди бачать обидва Місяці. Ні, скоріше майже всі не бачать. Інакше кажучи, кількість людей, які знають, що зараз 1Q84 рік, обмежена.

— Тобто більшість людей у цьому світі не помічають, що час перемінився?

— Авжеж. Для більшості людей цей світ звичайний — такий, яким був завжди. Саме в такому розумінні я кажу, що «це справжній світ».

— Стрілку переведено, — сказала Аомаме. — Але якби цього не сталося, то ми з вами тут не зустрілися б, правда?

— Цього ніхто не знає. Це питання імовірності. Але, мабуть, ви маєте рацію.

— Те, що ви кажете, твердий факт чи гіпотеза?

— Гарне запитання. Однак розрізнити ці дві можливості надзвичайно важко. Ось послухайте, як про це говориться в одній давній пісні: «Without your love, it's a honkey-tonk parade». — Чоловік тихо проспівав собі під ніс. — «Без твоєї любові це лише дешевенький балаган». Ви знаєте цю пісню?

— «It's Only a Paper Moon».

— Так, і 1984 рік, і 1Q84 рік, у принципі, однакового походження. Якщо ви не вірите у світ і, крім того, нікого не любите, то все здається фальшивим. У будь-якому з двох світів лінію, що відділяє гіпотезу від факту, здебільшого очима не видно. Її видно тільки в душі.

— А хто перевів залізничну стрілку?

— Хто перевів залізничну стрілку? І на це важко відповісти. Причинно-наслідковий зв'язок у цьому разі не має особливої сили.

— Так чи інакше, чиясь воля занесла мене в цей світ з 1Q84 роком, — сказала Аомаме. — Але не моя.

— Це правда. Ви перемістилися в цей світ через те, що поїзд, на який ви сіли, після стрілки пішов іншою колією.

— До цього приклали свою руку карлики?

— У цьому світі вони існують. І принаймні тут їх так називають. Але не завжди вони мають людську подобу й назву.

Прикусивши губу, Аомаме задумалася над сказаним.

— Ваші міркування здаються мені суперечливими. Припустімо, що карлики перевели стрілку й перенесли мене в 1Q84 рік. Але якщо вони не бажають, щоб я вам щось зробила, то чому навмисне привели мене сюди? Хоча усунення мене мало б відповідати їхнім інтересам.

— Це нелегко пояснити, — спокійним голосом відповів чоловік. — Та у вас, бачу, швидко працює голова. Сподіваюсь, що, може, ви хоч трохи зрозумієте те, що я збираюся сказати. Як я вже зазначав, для світу, в якому ми живемо, найважливіше те, щоб підтримувався баланс між добром і злом. Карлики або їхня воля мають надзвичайну силу. Але чим частіше вони нею користуються, тим автоматично дедалі більше зростає опір цій силі. Таким чином світ підтримує делікатну рівновагу. Такий принцип залишається незмінним у будь-якому світі. Абсолютно те саме можна сказати про світ з його 1Q84 роком, в якому ми зараз перебуваємо. Як тільки карлики почали виявляти свою надмірну силу, автоматично народилася антикарликова сила. І, напевне, саме вона втягла вас у цей 1Q84 рік.

Усе ще лежачи на синій маті своїм велетенським тілом, немов кит, викинутий на морський берег, чоловік глибоко дихав.

— Якщо вести розмову, послуговуючись згаданою аналогією із залізничною колією, то можна сказати ось що. Вони можуть перевести стрілку. Внаслідок цього поїзд котиться по новій колії. Колії 1Q84 року. Однак вони не здатні розрізнити пасажирів, які сіли на цей поїзд. Тобто, можливо, в ньому їдуть і небажані для них люди.

— Непрошені пасажири, — сказала Аомаме.

— Саме так.

Торохнув грім. Сильніше, ніж перед тим. Але блискавка не спалахнула. «Дивно», — подумала Аомаме. Хоча грім ударив зовсім близько, блискавки не було. Не падав і дощ.

— Ви зрозуміли, що я досі сказав?

— Слухаю, — відповіла Аомаме, вже відвівши вістря голки від вибраної точки на чоловіковій шиї і спрямувавши його вгору. Тепер вона мусила зосередитися на його розповіді.

— Там, де є світло, повинна бути й тінь, а там, де є тінь, — світло. Немає тіні без світла й світла без тіні. В одній книжці Карл Юнґ[14] ось що пише: «Якщо людина — позитивна істота, то її тінь — негативна. Що більше людина намагається стати добрішою і досконалішою, то її тінь виразно проявляє волю стати темнішою, злішою і руйнівнішою. Коли людина, виходячи за свої фізичні межі, намагається досягти духовної повноти, її тінь спускається в пекло й стає дияволом. Бо в цьому природному світі спроба людини стати вищою за себе так само, як стати нижчою, — гріх».

Невідомо, карлики добрі чи злі. У певному сенсі це виходить за межі нашого розуміння і словесного формулювання. Ми з давніх-давен живемо разом з ними. Відколи добро й зло не існували окремо. З тих часів, коли людська свідомість тільки зароджувалася. Та найважливіше, що, незалежно від того, вони — добро чи зло, світло чи тінь, тоді, коли вони пускають у хід свою силу, обов'язково виникає зворотна реакція. Тому цього разу майже одночасно з тим, як я став представляти карликів, моя дочка стала представляти анти-карликову силу. Таким чином підтримувалася рівновага.

— Ваша дочка?

— Так. Це вона першою привела карликів. Тоді їй було десять років, а тепер — сімнадцять. Одного разу вони з'явилися з темряви й через неї прийшли в цей світ. І зробили мене своїм представником. Дочка була перцепієнткою, а я — реципієнтом. Здається, ніби ми випадково наділені такими якостями. У всякому разі, вони нас знайшли, а не ми — їх.

— І ви зґвалтували власну дочку.

— Єднався, — сказав чоловік. — Це слово набагато ближче до правди. Крім того, я єднався з дочкою як ідеєю. «Єднатися» — багатозначне слово. Суть у тому, що ми стали одним цілим. Як перцепієнтка й реципієнт.

Аомаме хитнула головою:

— Я не розумію того, що ви кажете. Ви мали статевий зв'язок з власною дочкою чи ні?

— Відповідь: і так, і ні.

— Те саме було з Цубасою?

— Те саме.

— Але ж матка Цубаси була реально порваною.

Чоловік хитнув головою.

— Ви бачили тільки ідею в людській подобі, а не реальну людину.

Аомаме не встигала за швидким потоком розмови. Зробила паузу й віддихалася. Потім продовжила:

— Ви хочете сказати, що ідея втекла, прибравши людську подобу?

— Якщо казати коротко.

— Отже, я не бачила реальної Цубаси?

— Тому її забрали назад.

— Забрали назад? — спитала Аомаме.

— Забрали назад і лікували. Вона дістала потрібне лікування.

— Я не вірю вашим словам, — коротко сказала Аомаме.

— Не можу вам за це дорікати, — спокійно відповів чоловік.

На якийсь час Аомаме втратила мову. А тоді запитала:

— Ви стали представником карликів завдяки тому, що багатозначно зґвалтували власну дочку як ідею в людській подобі. Однак одночасно з тим, як ви стали їхнім представником, реагуючи на це, ваша дочка покинула вас і, так би мовити, стала вашим супротивником. Ви це стверджуєте?

— Саме це. Тому вона залишила свою дооту, — сказав чоловік. — Але побоююсь, що навіть після таких слів ви не зрозумієте, про що йдеться.

— Доота? — перепитала Аомаме.

— Це — щось схоже на живу тінь. Однак до цього причетний ще один чоловік. Колишній мій друг. Чоловік, вартий довіри. Я передав дочку йому. А не так давно до цієї справи долучився добре вам відомий Тенґо-кун. Він і моя дочка випадково зійшлися разом й утворили команду.

Здавалось, ніби раптом час зупинився. Аомаме не знаходила потрібних слів. Заціпенівши, вона очікувала, коли час знову рушить.

А чоловік провадив далі:

— Вони обоє мали якості, що доповнювали одна одну. Те, чого не вистачало Тенґо-куну, мала Еріко, а те, чого бракувало їй, мав він. Вони доповнювали одне одного й, об'єднавши сили, виконували одну роботу. І її наслідки мали велике значення в контексті утвердження антикарликових сил.

— Вони утворили команду?

— Вони не мають ні любовних, ні статевих стосунків. Тому не варто переживати. Якщо, звісно, ви таке підозрюєте. Еріко ні в кого не закохувалася. Це не входило в її наміри.

— І які наслідки їхньої спільної роботи? Якщо говорити конкретно.

— Щоб це пояснити, треба вдатися до ще однієї аналогії. Вони, так би мовити, запустили в хід щось схоже на антитіла проти вірусу. Якщо вважати дії карликів вірусом, то вони створили й розповсюдили антитіла проти нього. Звичайно, такий погляд односторонній, і якщо подивитися на це очима карликів, то, напевне, Тенґо й Еріко — переносники вірусу. Все на світі має свою протилежність.

— Це реакція, про яку ви згадували?

— Саме так. Людина, яку ви любите, й моя дочка, об'єднавши сили, взялися до такої роботи. Словом, у цьому світі вони буквально йдуть одне вслід за одним.

— Але ж ви сказали, що це не випадково. Тобто що я прийшла в цей світ з чиєїсь волі. Це правда?

— Правда. Ви прийшли сюди, в цей світ з 1Q84 роком, з чиєїсь волі й з певною метою. І те, що ви й Тенґо-кун зійшлися, незалежно від своїх ролей, — зовсім не випадковість.

— З чиєї волі й з якою метою?

— Пояснювати це — не мій обов'язок, — відповів чоловік. — Вибачте.

— Чому ви не можете пояснити?

— Це не означає, що не можу пояснити. Та якби я пояснив, то моє пояснення втратило б свій зміст.

— Ну, тоді я поставлю вам інше запитання, — сказала Аомаме. — Чому це саме на мене впав вибір?

— Очевидно, ви ще не знаєте чому.

Аомаме кілька разів рішуче похитала головою.

— Чому — не знаю. Зовсім.

— Усе дуже просто. Бо між вами й Тенґо-куном сильне взаємне притягання.

Аомаме надовго замовкла. Відчула, як на чолі виступив рясний піт. Мала таке відчуття, ніби її повністю вкрила тонка невидима плівка.

— Притягання, — повторила вона.

— Взаємне і дуже сильне.

Почуття, схоже на гнів, безпричинно піднялося в її душі. Вона навіть передчувала, що її от-от занудить.

— Я не можу в це повірити. Він, напевне, мене не пам'ятає.

— Е ні, Тенґо-кун добре пам'ятає, що ви існуєте в цьому світі, й шукає вас. І досі не любив іншої жінки, крім вас.

Аомаме на хвилину втратила мову. А в той час з короткими перервами торохтів грім. Здається, нарешті й дощ линув. Великі дощові краплі заперіщили об віконні шибки готелю. Однак їхній стукіт майже не доходив до вух Аомаме.

— Ваше право — вірити чи не вірити, — сказав чоловік. — Але краще повірити. Бо це — беззаперечна правда.

— Ви хочете сказати, що він мене ще пам'ятає, хоча минуло вже двадцять років, як ми не бачилися? Хоча навіть не розмовляли віч-на-віч.

— Ви міцно стиснули його руку в порожній аудиторії початкової школи, коли вам було десять років. Щоб на таке піти, вам, напевне, довелося зібрати всю свою відвагу.

Аомаме скривилася.

— А звідки ви про це знаєте?

Чоловік не відповів на її запитання.

— Тенґо-кун ніколи цього не забував. Постійно думав про вас. І зараз думає. Раджу вам у це повірити. Я багато чого знаю. Наприклад, що й тепер ви думаєте про Тенґо-куна, коли самозадовольняєтеся. Уявляєте собі його постать, хіба ні?

Злегка розтуливши рот, Аомаме не знаходила слів для відповіді. Тільки тихо дихала.

А чоловік провадив далі:

— Не соромтесь цього. Це — природна людська звичка. І він так само робить, думаючи про вас, і тепер.

— Звідки ви таке…

— Звідки я таке знаю? Інформацію сприймаю слухом. Бо моя робота полягає в тому, щоб слухати голос.

Аомаме кортіло голосно зареготати й водночас заплакати. Але вона не спромоглася цього зробити. Застигнувши в розгубленості, вона незворушно мовчала.

— Не треба боятися, — сказав чоловік.

— Боятися?

— Ви боїтеся. Так само, як люди у Ватикані боялися визнати геліоцентричну теорію будови Всесвіту. Причина була не в тому, що вони вірили в безпомильність геоцентричної теорії. Вони лише боялися нового становища, до якого могло спричинитися визнання геліоцентричної теорії. Боялися, що в такому разі їм самим доведеться перебудовувати власну свідомість. Правду кажучи, католицька церква навіть зараз офіційно не визнає геліоцентричної теорії. Так само й ви боїтеся скинути міцний захисний панцир, який досі облягає ваше тіло.

Обхопивши долонями обличчя, Аомаме кілька разів схлипнула. Не хотіла цього робити, але ніяк не могла стриматися. Хотіла вдати, що сміється, але їй це не вдалося.

— Вас обох, так би мовити, привіз у цей світ той самий поїзд, — спокійно мовив чоловік. — Тенґо-кун спільно з моєю дочкою розпочав антикарликову діяльність, а ви, з іншої причини, взялися знищити мене. Інакше кажучи, ви обоє робите дуже небезпечну справу в дуже небезпечному місці.

— Ви хочете сказати, що чиясь воля хоче від нас таких учинків?

— Можливо.

— Власне, для чого? — спитала Аомаме й відразу збагнула, що зробила це даремно. Отримати відповідь зовсім не сподівалася.

— Найприйнятніший спосіб розв'язання цієї проблеми полягає в тому, щоб ви десь зустрілись і, взявшись за руки, залишили цей світ, — не відповідаючи на запитання, сказав чоловік. — Однак це нелегко зробити.

— Нелегко зробити, — машинально повторила Аомаме.

— На жаль, дуже м'яко кажучи, це нелегко. Якщо бути відвертим, то взагалі неможливо. Бо ваш супротивник, як би ви його не називали, потужний.

— Тому… — сухим голосом сказала Аомаме й відкашлялася, її розгубленість уже вляглася. «Зараз не час плакати», — подумала вона. — Тому з'явився ваш план, чи не так? Взамін за безболісну смерть для вас ви можете мені щось запропонувати. Якийсь інший вибір.

— Ви страшенно догадливі, — відповів чоловік, усе ще лежачи долілиць. — Це правда. Мій план пов'язаний з вибором для вас і Тенґо-куна. Можливо, він вам не сподобається. Але все-таки це вибір.

— Карлики бояться втратити мене, — сказав чоловік. — Бо моє існування все ще їм потрібне. Як їхній представник я для них дуже корисна людина. Знайти мені заміну непросто. Поки що наступника на моє місце не підготовлено. Щоб стати їхнім представником, треба задовольняти чимало важких умов, а я був рідкісною людиною, яка всім цим умовам відповідала. Тож вони бояться мене втратити. Якби це сталося, то тимчасово утворилося б порожнє місце. Тому вони хочуть запобігти моїй смерті. Хочуть ще трохи продовжити мені життя. Громовиця, яка лунає надворі, — це ознака їхнього гніву. Однак вони не спроможні безпосередньо на вас вплинути. Лише попереджають своїм гнівом. З тієї ж причини вони, можливо, витонченим способом довели до загибелі вашу подругу. І, мабуть, так само якимось способом завдадуть шкоди Тенґо-куну.

— Завдадуть шкоди?

— Тенґо-кун написав оповідання про карликів та їхні дії. Еріко запропонувала сюжет оповідання, а Тенґо-кун перетворив його на досконалий текст. Це їхня спільна робота. Оповідання зіграло роль антитіл, спрямованих проти карликів. Видане у вигляді книжки, воно стало бестселером і позбавило карликів, принаймні тимчасово, різних можливостей, а також обмежило простір для кількох їхніх дій. Сподіваюсь, ви чули, що його заголовок — «Повітряна личинка».

Аомаме кивнула.

— Я бачила газетні статті про цю книжку. І рекламу видавництва. Але самої книжки не читала.

— «Повітряну личинку» фактично написав Тенґо-кун. А тепер він пише новий власний твір про світ з двома Місяцями. Як здібна перцепієнтка Еріко розбудила в ньому бажання написати роман, що виконував би роль згаданих антитіл. А Тенґо-кун як реципієнт наділений небуденними здібностями. Можливо, саме такі його здібності привели вас сюди або, інакше кажучи, посадили у згаданий поїзд.

Аомаме в напівтемряві сильно насупилася. Хоч-не-хоч, їй доводилося вести таку розмову.

— Ви хочете сказати, що завдяки здібностям Тенґо-куна як автора оповідання або, за вашими словами, як реципієнта я опинилася у світі з 1Q84 роком?

— Я принаймні таке припускаю, — відповів чоловік.

Аомаме перевела погляд на свої руки. Її пальці були мокрі від сліз.

— Якщо так піде й далі, то з великою імовірністю Тенґо-куна знищать. Бо зараз він найнебезпечніша для карликів людина. А цей світ справжній. Справжня кров тече по жилах. І смерть у ньому настає справжня. Звісно, вічна.

Аомаме прикусила губу.

— Я хотів би, щоб ви подумали ось про що, — сказав чоловік. — Припустімо, що ви мене тут убили й забралися з цього світу. Тоді карлики не матимуть підстав завдавати шкоди Тенґо-куну. Бо якщо такий канал зв'язку, як я, буде ліквідовано, то, незважаючи на їхні погані вчинки, Тенґо-куну й моїй дочці уже ніщо не загрожуватиме. Карлики все кинуть і десь-інде шукатимуть нового каналу. Іншого походження. Це для них стане першочерговим завданням. Ви зрозуміли?

— Теоретично, — відповіла Аомаме.

— Однак, з іншого боку, якщо я загину, то організація, яку я створив, не залишить вас у спокої. Поки вони вас не розшукають, мине певний час. Бо ви, мабуть, зміните прізвище, місце проживання й, можливо, обличчя. Проте вони колись доженуть вас і покарають. Бо ми створили згуртовану бойову систему, яка не вміє відступати назад. Це — один варіант вибору.

Аомаме давала лад у голові почутим словам. А чоловік ждав, коли вона їх засвоїть.

— І навпаки, — вів далі він, — припустімо, що ви мене тут не вбили. І спокійнісінько звідси пішли. Я залишуся живим. Якщо так станеться, то для захисту мене, свого представника, карлики докладуть усіх сил, щоб звести зі світу Тенґо-куна. Талісман, який його оберігає, не настільки могутній, щоб вони не зуміли віднайти в ньому слабку сторону й у який-небудь спосіб знищити. Бо вони не можуть допустити подальшого розповсюдження антитіл. Але зате щезне загроза для вас і підстава для покарання. Це — ще один варіант вибору.

— У такому разі Тенґо-кун помре, а я житиму далі. У цьому світі з його 1Q84 роком, — підсумувала Аомаме чоловікові слова.

— Можливо, — погодився він.

— Але ж моє життя у світі, в якому немає Тенґо-куна, буде беззмістовним. Бо ми назавжди втратимо можливість зустрітися.

— Мабуть, так і станеться, якщо дивитися на це вашими очима.

Міцно прикусивши губу, Аомаме уявила собі таке становище.

— Але це — лише ваші слова, — зазначила вона. — То хіба я маю підставу обов'язково їм вірити?

Чоловік хитнув головою.

— Це правда. Ніякої підстави нема. Лише я так кажу. Але ж нещодавно ви бачили, якою особливою силою я наділений. Той годинник не висів на нитці. Він дуже важкий. Можете самі перевірити. Ваша воля — вірити чи не вірити моїм словам. У нас уже мало часу.

Аомаме зиркнула на годинник, що стояв на комоді. Його стрілки наближалися до дев'ятої. Сам він перемістився і стояв під іншим кутом. Через те, що піднімався в повітря й опустився вниз.

— Цього 1Q84 року, здається, не можна врятувати вас обох одночасно, — сказав чоловік. — Маєте два варіанти вибору. За одним ви гинете, а Тенґо-кун залишиться живим, за другим він гине, а ви залишитеся живою. На самому початку я застерігав, що це — неприємні варіанти вибору.

— А іншого вибору нема?

Чоловік хитнув головою.

— У даний час можна вибрати лише один з двох варіантів.

Аомаме повільно видихнула повітря, що зібралося в її легенях.

— На жаль, — вів далі чоловік, — якби ви залишалися в 1984 році, то така дилема перед вами не стояла б. Але водночас ви тоді не могли б дізнатися про те, що Тенґо-кун постійно про вас думав. Хай там що, але саме завдяки тому, що ви опинилися в 1Q84 році, вам стало відомо, що ваші серця в певному розумінні між собою пов'язані.

Аомаме заплющила очі й вирішила: «Не плакатиму, ще не пора».

— Тенґо-кун справді мене тепер шукає? Ви можете це чесно стверджувати? — запитала вона.

— Тенґо-кун досі ніякої жінки, крім вас, щиро не любив. Це — безсумнівний факт.

— Однак мене не шукав.

— Але ж і ви не пробували його шукати. Хіба ні?

Заплющивши очі, Аомаме за одну мить оглянулася на минулі роки. Ніби піднявшись на високий пагорб, поглядала з крутого берега на морську протоку. Відчувала запах моря. Чула посвист вітру.

— Ми обоє мали б набагато раніше набратися відваги й шукати одне одного. І тоді, ще в первісному світі, поєдналися б.

— Така гіпотеза має право на існування, — сказав чоловік. — Але ж у світі 1984 року ви, напевне, так навіть не думали. Причина й наслідок пов'язані між собою викривленим способом. І таке викривлення навряд чи вдасться усунути заміною одного світу іншим.

З очей Аомаме закапали сльози. Вона плакала за тим, що досі втратила. І за тим, що могла втратити в майбутньому. А потім (вона не пам'ятає, скільки плакала) дійшла до такого стану, що більше вже не могла плакати. Ніби наштовхнувшись на невидиму стіну від напливу почуттів, вона помітила, що сльози вичерпалися.

— Гаразд, — сказала вона. — Надійних підстав вірити вашим словам нема. Нічого не можна довести. Деталі вашого плану невідомі. Однак я, здається, таки мушу на нього пристати. З вашої волі виведу вас із цього світу. Завдам вам миттєвої, безболісної смерті. Щоб Тенґо-кун залишився живим.

— Тобто ви погоджуєтеся на договір?

— Так, погоджуюся.

— Можливо, ви загинете, — сказав чоловік. — Вас доженуть і покарають. І, напевне, жорстоко. Бо вони — фанатики.

— Мені байдуже.

— Бо ви любите?

Аомаме кивнула.

— «Без твоєї любові все лише дешевенький балаган», — сказав чоловік. — Як співається в пісні.

— Якщо я вас уб'ю, то справді Тенґо-кун залишиться живим?

Хвилину чоловік мовчав. А тоді відповів:

— Тенґо-кун залишиться живим. Повірте моїм словам. Можу поручитися своїм життям.

— І моїм, — сказала Аомаме.

— Лише цим я можу поручитися, — сказав чоловік.

Аомаме міцно стиснула обидві руки.

— Правду кажучи, я хотіла жити разом з Тенґо-куном.

На якийсь час у кімнаті запала мовчанка. Перестав торохтіти й грім. Усе затихло.

— Щодо мене, то я хотів би, щоб ви, якщо це можливо, так і зробили, — сказав чоловік. — Однак, на жаль, такого вибору у вас нема. Ні 1984 року, ні 1Q84 року. З різних причин.

— 1984 року дороги, якими йшли я і Тенґо-кун, навіть не перетиналися. Ви це хочете сказати?

— Саме це. Ви обоє, зовсім не підтримуючи стосунків, але думаючи одне про одного, можливо, так і постаріли б у самотності.

— А от 1Q84 року я зможу принаймні дізнатися, що вмерла заради нього.

Чоловік мовчки дихав.

— Я хотіла б, щоб ви сказали мені одну річ, — сказала Аомаме.

— Якщо зможу, — все ще лежачи долілиць, відповів чоловік.

— Тенґо-кун якось дізнається, що я вмерла заради нього? Чи ніколи так нічого й не знатиме?

Чоловік довго думав над цим запитанням.

— Можливо, це залежить від вас.

— Залежить від мене, — повторила Аомаме. — Як це розуміти?

Чоловік спокійно хитнув головою.

— Вам доведеться пройти тяжкі випробування. І після того, напевне, побачите все у відповідному світлі. Більше нічого не можу сказати. Ніхто точно не знає, що таке смерть, поки сам з нею не зустрінеться.

Аомаме старанно витерла рушником сльози на обличчі, взяла в руки з підлоги мініатюрну плішню і ще раз перевірила, чи її вістря не зламалося. Палець правої руки приклала до фатальної точки на чоловіковій шиї. Відшукала її швидко, бо її положення закарбувала собі в пам'яті. Натискаючи легенько пальцем, оцінила реакцію і ще раз переконалася, що інтуїція її не підводить. Після того вона кілька разів глибоко дихнула, вирівняла серцебиття і заспокоїла нерви. Голову довелось очистити від будь-яких думок. Навіть тимчасово стерла любов до Тенґо. Ненависть, гнів, розгубленість прогнала геть від себе. Невдача неприпустима. Свідомість треба зосередити на смерті. Ніби чітко сфокусувати промінь світла.

— Зараз роботу скінчимо, — сказала вона спокійно. — Я мушу прибрати вас із цього світу.

— І тоді я позбудуся наділеного мені болю.

— Усіх болів, карликів, зміненого світу, різних гіпотез… і любові.

— І любові. Це правда, — наче сам до себе проказав чоловік. — І я мав людей, яких любив. Ну що ж, закінчимо свою роботу. Аомаме-сан, ви страшенно здібна людина. Це мені ясно.

— І ви, — сказала Аомаме. В її голосі вже відчувалася дивовижна прозорість того, що приносить смерть. — Мабуть, ви також надзвичайно здібна й видатна людина. І, напевне, мав би існувати світ, в якому вам не довелося б умирати.

— Того світу вже нема, — сказав чоловік. Це були його останні слова.

Того світу вже нема.

Аомаме приставила гостре вістря до особливого місця на чоловіковій шиї. Зосередившись, вибрала правильний кут його нахилу й піднесла кулак правої руки. Затаївши подих, очікувала сигналу. «Ні про що не думатиму, — вирішила вона. — Ми обоє закінчимо свою роботу. От і все. А думати про щось нема потреби. І пояснення зайві. Залишається тільки очікувати сигналу», її кулак, твердий мов камінь, не мав серця.

За вікном трохи гучніше прокотився грім без спалаху блискавки. Об віконні шибки барабанив дощ. У той час вони обоє перебували в стародавній печері. Темній, вологій, з низькою стелею. Її вхід обступили похмурі звірі й духи. Навколо Аомаме тільки на мить світло й тінь злилися воєдино. Безіменний вітер просвистів далекою морською протокою. Це був сигнал. Послухавшись його, Аомаме коротко й точно опустила кулак.

Усе скінчилося без жодного звуку. Звірі й духи глибоко видихнули, розступились і повернулися в глибінь бездушного лісу.


1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   16


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка