Олексій Кононенко Месник



Сторінка4/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

* * *
Валентин Валентинович і Жабов у цей час знаходилися в невеликій більярдній кімнаті… у тридцяти кроках від басейну, на тому ж кораблі. Потужний кондиціонер ковтав приємний дим сигар.

– Як би моя пантера не з’їла баранчика… – Валентин Валентинович поклав «чужака» у дальню лузу, крекнув, пішов навколо столу. Кий у його руках здавався іграшковою паличкою.

– А якщо він їй западе в душу? Ви його тут залишите?

– Ні! Нехай пограється. Вона мені надокучила. Відправлю на острови, щоб не плуталася під ногами. Твій герой займеться браслетом. Усе. Годі про це, вирішено, тепер про наші справи.



Шеф потупав до столика, сів на великий шкіряний стілець, що прийняв його неприємним скрипом, налив у чарки коньяк. Сашко поклав кий на стіл, сів навпроти. Шеф випив, Сашко пригубив.

– Ми прийняли рішення провести деякі акції у твоєму місті. Воно розташоване у центрі трикутника областей, що знаходяться під нашим впливом і контролем. Потрібно струснути місто й область, та так, щоб помінялося керівництво, щоб твій регіон приєднався до трьох інших. Під вибори це серйозна територія.

– Починаємо готуватися до виборів?

– Ми завжди готові до виборів. Як піонери. Будемо розширювати сферу впливу.

– Що слід робити?

– Не квапся, скажу… Навряд чи зрадієш.



Сашко раптом зрозумів, що все, що відбувалося, – у минулому, що з наступної хвилини, із наступного слова Валентина Валентиновича почнеться інше життя. Небезпечне життя. Не помірний ризик, а непередбачувана небезпека буде визначати можливість прожити на день більше. Він починав боятися майбутнього.

– Я ще нічого не сказав, а ти вже так глибоко задумався Про що, Олександре? Випий і слухай.



Сашко занервував, одним духом випив коньяк, дістав сигарету, зламав, з другої спроби закурив…

– Потрібні серйозні провокації. Не на рівні «лівих» листівок і мітингів. Перше. Підсунете взятку меру. У нього інтереси в бензиновому бізнесі. Тобі подзвонить господар однієї АЗС, про все домовтеся, обставте. Потім доведеш до відома нашої людини в УВС. Після арешту мера ми дамо розшифровку розмов його приймальні і зама з деякими людьми в столиці. За нашими даними, на його захист, на відмивання мера від опублікованої компри, – а ви її пропустите через обласну газету, – це друге, до речі, – приїдуть депутати і його колеги. Нехай мітингують, не звертайте уваги, не займайте. Приїде депутат і від нас, недруг мера. Хто – повідомлю потім. Його автомобіль разом із ним має вибухнути в центрі міста. Це третє.



Сашко незчувся, як докурив до фільтра. Страх виріс із маленької клітиночки до розмірів Сашкового тіла. Він почув кожне слово шефа, засвоїв, запам’ятав, осмислив. Миттєво осмислив. Зрозумів, що життя прекрасне, але коротке. Що сите, багате, прекрасне життя треба відпрацьовувати. Що приходить час віддавати. Що нічого не проходить. Що все проходить. Що Бог не фраєр…

– Мовчиш? Правильно мовчиш. Усмоктуй, засвоюй, бо все це потрібно буде зробити. І зробити так, щоб комар… Сам розумієш.

– Та ця робота, Валентине Валентиновичу, не те що за ґрати веде, а…

– У могилку, кажеш? Усі ми смертні, – перехрестився шеф. – А ти так зроби, щоб по лезу пройти і не впасти, не порізатися, організуй, доручи…

– Кому?!

– Мені тебе вчити? Дурень ти, Олександре, хоч і розумний! Азіатці доручи.

– ?!

– Оберігаєш її? А вона зможе. Навчена. Скільки ж я тобі втокмачувати буду, що багато речей у житті зручніше і безпечніше робити чужими руками?! Що свідки й учасники – це провал на дев’яносто дев’ять відсотків…



Шеф в емоційному пориві скинув чарку зі столу.

– Як ти розумієш, живі свідки й учасники… Я завжди вважав тебе одним із кращих, Олександре.

– Я зрозумів, Валентине Валентиновичу. Скільки у мене є часу, щоб усе підготувати?

– А от приїдеш і будеш готувати. Зателефонує господар АЗС, назове годину «х», – із цього моменту все і закрутиться. Ти, головне, розумно і чітко поясни все азіатці. Краще зроби це в ліжку, там вона заперечувати не буде, – реготнув шеф. – Будь яка закохана лялька під час сексогону погоджується на все.

– Я… так… ми… завжди все…

Шеф уважно подивився на співрозмовника, налив коньяк.

– Давай, Олександре, вип’ємо за нас. Якщо ми зараз за нас не вип’ємо, жодна сволота цього не зробить. З розумом будемо справу робити – все облаштується і жити будемо довго…


* * *
Виїхали рано. Мовчали. Сашко безперервно курив, видно було, що не виспався. Модест спробував було розпитати про розмову з шефом, але він тільки буркнув:

– Потім!



У затишному кемпінгу припаркувалися випити кави.

– Ех, Модю, не тільки тобі поставили задачу! – дивлячись в одну точку, простогнав Жабов.

– Так що, і на тебе, й на мене чекають великі справи? – спробував пожартувати Окунь.

– Ти собі уявити не можеш, які справи на нас чекають…



Сашко різко підвівся, швидко сів у джип, сильно хряснув дверцятами, чого собі ніколи не дозволяв.

Коли вечірні вогні рідного міста намалювалися вікнами, вітринами і світлофорами, Модест не витримав:

– Та що ж ти мовчиш? Чим ти так стурбований?



Сашко видихнув дим.

– Тепер, Модю, перш ніж крок зробити, ой як подумати треба. От цим я і займаюся.

– Думай, думай.

– Я думаю і тобі, між іншим, раджу, – кивнув однокласник, підрулюючи до офісу.


* * *
Зустрілися, немов не бачилися вічність.

– Не розумію, як я жив без тебе.

– Ти не жив, ти, нещасний, жалюгідно існував.

– Ну як тут?

– Тепер нормально.

– А було?

– По всякому…

– Розказуй.



А що розказувати? На офіс ніхто не нападав, хоча чужі були помічені – щодня на годинку другу паркувалась недалеко тачка з гоблінами. Які претензії? Зупинилися хлопці поговорити. Усі ходили озираючись, але ніхто нічого не примітив. Ніхто, окрім Лани. У той же день, коли Модест виїхав, їй подзвонили, помовчали в слухавку. А коли вийшла з будинку, примітила високого хлопця в джинсовому костюмі. Вів її у місто й назад. Обережно визирнула через фіранку, хлопець сидів на приступці з газетою. Пізно увечері вимкнула світло, подивилася знову. «Джинсовий» саме передавав пост носатому білявому пацану. Зібрала необхідне, через горище перебралася в сусідній під’їзд і, вибравши момент, прошмигнула під стінкою за будинок. Біля будинку Модеста озирнулася – нікого.

«Або не знають, де живе, або знають, що виїхав…»

Ще декілька разів зникала. Не боялася, уміла постояти за себе, не бажала просто весь час бути на очах у супротивника. В офіс приїздила на таксі з різних точок міста. Увечері водила за собою хвіст по магазинах і кафе, а потім уміло позбувалася.

– Я міцно спала у твоєму ліжку, твій запах мене заколисував.

– Пасли тебе, маленька моя? – здогадався.

– Угу… Лопухи. Зникала без зайвих рухів.

– Ні, треба розібратися раз і назавжди. І бійки тут не допоможуть, треба домовлятися. Якщо Саня не зможе, сам буду шукати цього з кривою шиєю.

– Він непростий, навряд чи з тобою говоритиме.

– Подивимося, ранок покаже.
* * *
Наступного дня Жабов проводив нараду за нарадою Охоронців, що тинялися в офісі, покликав перед обідом.

– Так. Ситуацію я постараюся вирівняти найближчим часом. Те, що сутичок не було, добре, – підбив підсумок вислухавши всіх. – Нічого не змінилося, працюємо далі, як і працювали. Модесте, залишися, Лано, зайдеш пізніше…



І по тому, як Лана вийшла:

– Модю, поки походиш зі мною. Поки – це поки улагодимо з Бергамотом, поки деякі справи поробимо, два три дні може, тиждень. За цей час команду підбери, чоловік п’ять.

– Навіщо команду?

– Браслет шукати. Може, копати доведеться. Ікони ти і сам збереш.

– Ми з Ланою справимось.

– Добре, я сам призначу людей.



Лана в шефа сиділа довго. Вийшла стурбована, а поговорити не встигли.

– Їдемо, – на ходу кинув Сашко.



Додому дістався опівночі. Лана під теплою ковдрою читала свою улюблену японську поезію.

– Там хвостик, – кивнула на вікно, вимкнула світло.



Визирнув крізь штору, оглянув двір.

– У зелених «жигулях».



Побачив вогник сигарети.

– Вони мене нервують. На вулиці приставати не будуть і в квартиру не підуть, де небудь у кафе чи в барі…

– Може, піти поговорити?

– Нерозумно.

– Їсти будеш?

– Я тебе не дочекалася, голодна була…

– Про що так довго з Сашком?

– Шеф Сашкові таких завдань поручив! А Сашко акуратно на мене їх усі переклав.

– Розповідай.

– Та що розповідати…



Лана вибралася з під ковдри, пройшлася по кімнаті, закурила, сіла в крісло. Перехопила погляд Модеста, що не піднімався вище її стегон. Усміхнулася, натягнула футболку на коліна.

– Ти не готовий слухати!

– Весь увага!

– Дурнику, одне на умі… У столиці задумали позбутися нашого мера. Він сам прийде в пастку. Один бізнесмен буде передавати хабар, а грошики помічені. Отут саме рубоповці і накриють. Відразу ж газети, телебачення – все готове. І буде політичний труп. А через декілька днів у нашому місті буде ще один небіжчик. Уже конкретний. Персона відома. От усім цим Жабов і доручив мені займатися. Тобто я – центр, координатор, до мене все стікається, я усіх знаю. Усі механізми між собою ні ні, тільки через мене.



Лана вистрілила все одним духом.

– Мені це не подобається!

– Мені теж. Тільки вийти я не можу, знаю багато… Вийти не дадуть.

– А потім?

– От це «потім» мене і турбує, якраз воно мені й не подобається…

Проговорили майже до ранку. Коли Окунь на світанку в черговий раз заварював чай, Лана задрімала.

«Вихід один: по можливості весь час бути поруч з нею А тільки Саня відправить у село, забирати її із собою і як можна довше тягнути з пошуками цього міфічного браслета Проясниться, час усе розставить на свої місця».
* * *
Семен був порожній, без грошей. У казино сидіти не було за що. Ганяв кулі з маркером. Для нього, як для постійного клієнта казино, гра на більярді була безкоштовною.

Семен уже рік працював в охороні Сашка Жабова. В основному сидів на офісі, робота не обтяжлива і гроші платили непогані, вистачало. Тобто вистачало б, якби Семен не «присів на казино». Йому пофортунило, – підняв відразу штуку баксів, потім ще, потім… Усе вульгарно повернулося навпаки, на користь казино. Семен гарячкував, програвав усе до копієчки, позичав, знову програвав, знову позичав… «Колись же я повинен відігратися!» – з цією думкою засинав і прокидався.

– Семене, до тебе там, – покликав бармен, показуючи очима на двері.



Прямо біля порога казино, не виходячи з машини, Семена чекав Мішич. Мішича в місті знали. Сам він ніколи нікому гроші не позичав, але винні йому були багато. Мішич перекупляв борги. Він нікого не кликав, до нього приходили самі.

– Те, що ти без грошей, я знаю, що мені порадиш робити?

– Мішичу, я поверну! Дай ще тиждень…

– Ні, Семене, більше ні дня! У тебе був місяць, ти грав і вліз іще глибше.

– Я виграю! Мля буду…

– Хлопчику, ти в такій халепі, що навіть уявити собі не можеш. Садити тебе на відсотки?

– Мішичу, як батька рідного прошу, дай тиждень!

– Тиждень не дам, – Мішич клацнув дорогою запальничкою, – а борг можу списати.

– ?…

– За послугу.

– Яку?

Мішич поманив Семена пальцем, і коли той нахилився, розбірливо прошепотів:

– В офісі у твого хазяїна сейф, а в ньому документи. Знімеш копії. Ти мені копії документів – я тобі прощаю борг і розходимося, як у морі… Сам знаєш.

– Та мені ж… мене ж…

– Це твої проблеми! Так або ні?

– Я… не знаю…

– Ну, бувай здоровий, незнайко. Завтра – десять відсотків капне, і так – щодня, а потім – на цибулю.



Семен дуже добре знав, що таке «цибуля». Серед зниклих безвісти був відсоток тих, кого можна було позначати окремою графою – боржники. Боржників казино, картярських, бізнесових та інших продавали корейцям, які жили досить пристойною колонією в передмісті і вирощували цибулю. За кожного боржника корейці платили дві тисячі доларів, садили «раба» на голку і змушували працювати. Навіть не охороняли, за дозою приходили всі. «Відпрацьований» матеріал поповнював популяції бомжів і наркоманів «нижчого гатунку». Семен сам двічі відвозив боржників…

– Мішич… Я зроблю… У вихідні… Спробую…

– Семене, ніяких спробую. У тебе є два дні, шукати не буду, сам принесеш.

Бородатий плечистий Мішич акуратно зачинив дверцята і, не озираючись, натиснув на газ.

Семен тріпнув косою, якою так пишався, і попхався в більярдну. «На чергування заступати увечері. Вночі відчиню сейф, зніму копії і віддам Мішичу. Пуста справа! Хто взнає? А борг буде списаний!»
* * *
Тепер уже Сашко покликав Бергамота на зустріч. І не просто запросив через посередників, сам подзвонив на мобільний і сказав декілька фраз, які не дозволили Бергамоту відмовитися.

Бергамот, як і Сашко, прийшов без охорони. Ну, не зовсім без охорони, гобліни обох сторін залишилися в машинах обмінювалися недружніми поглядами.

– Вітаю!

– Давно не бачилися…

– Ти не ображайся. Тебе попросили з мене бабки взяти, і ти відразу наїхав. Подзвонив би, сказав, розібралися б, поділилися.

– Ти б поділився! Аякже!

– Бергамот… Хто старе згадає… Ти ж бачиш, що ті, хто там, нагорі, хочуть, щоб ми дружили.

– Їм невигідно, якщо ми будемо в розбраті. Та й нам, Сашок, це не вигідно, краще домовлятися і ділитися по чесному.

– Я – за!



Підняли чарки з коньяком, пригубили, закурили.
Устим Федорович Фроменький на прізвисько Бергамот у колишні часи від профспілок був куратором театру, філармонії, письменників, одним словом, культури і мистецтва. Але це кураторство виявлялося не в тому, що бюджетні гроші розподілялися нужденним, а в тому, що вони надходили в набагато більшій кількості тим, хто добре «відносився» до Устима Федоровича. Фроменький любив, щоб його гарно приймали, щоб стіл накривали. Любив сауну. А ще дуже любив молоденьких актрис і поетес. Але актрис любив більше, тому в театрі бував частіше. Іноді їздив з театром на гастролі. Директор театру, Ісай Фітор, у минулому ніякий актор, перебував з Фроменьким у великій дружбі. Тому що був відмінним жополизом і завжди тримав у шафці гарний коньяк.

Якось вони вдвох вижрали цього самого коньяку в кабінеті директора не одну пляшку. Був ще ранок, свято, 2 січня тисяча якогось радянського року. І народилася в мудрих головах чудова ідея: а чому б Фроменькому не зіграти на сцені? Прямо зараз і головну роль. А головною на той момент була роль Діда Мороза. Переляканий артист, якому залишалося два місяці до пенсії, швиденько роздягнувся. Кому ж хочеться перед пенсією роботу втрачати? Фроменький виперся на сцену, благо, зручний ціпок допомагав утримувати рівновагу.

Снігуронька, Котигорошко, зайчики, білочки і злий Кригобур чекали від Діда Мороза репліку. Дід Мороз покрив їх поглядом переможця, гикнув і гордою ходою вийшов на авансцену.

– З Новим роком, товариші! – бадьорим голосом звернувся до зали, яка була набита школяриками. – З новими комуністичними перемогами!..



Хлопчик Бася, який грав головного зайця, спробував було направити спектакль у потрібне русло. Він потягнув Діда Мороза за кожух і видав репліку:

– Дід Мороз, Дід Мороз, ти подарунки нам приніс?

– Не заважай!.. Заєць! Відчепись!.. – огризнувся Дід Мороз Фроменький.

Але хлопчик не здавався, не відпускав.

– Іди нафіг, заєць! – смикнув полу Дід Мороз, вирвався і… звалився з превеликим гуркотом в оркестрову яму.



Дітям у залі закінчення спектаклю дуже сподобалося Більшість із присутніх поздоровили в той день батьків із Новим роком останньою реплікою Діда Мороза. Фроменький нічого не пошкодив, не зламав, тільки забився, тому що був п’янючий, а п’яним, дурням і закоханим, як відомо, везе.

Наступного дня його викликали в обком комуністично партії, вставили по перше число за поведінку п’яних артистів і наказали вжити заходів. Директор театру одержав догану яку друзі обмили того ж вечора. А актора, який грав Діда Мороза, але не в спектаклі, що прогримів на все місто, вигнали з роботи. Правда, потім тихцем поновили і через два місяці провели на пенсію.

Прізвисько Бергамот теж приклеїлося до Фроменького в театрі. Якось привезли директору Фітору із столиці чай з бергамотом. Він пригощав свого дружка Устима Федоровича. Тому саме була необхідність відновити організм. Головний режисер театру в цей час за вказівкою директора зібрав акторський склад на передгастрольні збори. Послав молодого актора, щоб той запросив директора. Хлопець чемно постукав і повідомив, що трупа в зборі.

– Зараз, ми чай доп’ємо, з бергамотом, – хвалькувато відгукнувся директор.



Повернувшись, актор у присутності всієї трупи доповів главрежу:

– Там у директора начальство, Бергамот якийсь, чай допивають, зараз будуть.



Коли директор із Фроменьким слідом з’явилися перед очі акторської публіки, сміх зупинити було неможливо.

– От він який, Бергамот, виявляється… – глибокодумно прорік герой коханець Веня Биток. І сміх вибухнув з новою силою.



З того часу і приклеїлося до Устима Федоровича прізвисько Бергамот. Ображався спочатку, а зробити нічого не міг. Приліпилося прізвисько, звик, відгукуватися став, як на ім’я…

– Ти даєш меру? – дивлячись в очі, запитав Жабов.

– З кожної точки, кожен місяць. І меру, і… – подивився вгору.

– Ну, і?…

– Що?

– Бергамот, це мені дзвонив твій хлопець. У середу ввечері він зустрічається з мером.



Бергамот підняв чарку з коньяком, подивився крізь неї на порожній зал, поставив.

– Усе ясно. Виходить, у середу мера накриють. І ти в цій грі…

– А я тобі про що!

– А мені що, Санечка?! Святе місце порожнім не буває. Прийде новий, може, навіть більше платити доведеться… Хлопець на заправці в мене гарний, шкода, забрудниться.

– Не плачся, тобі ж компенсують.

– Це тільки і радує… Виходить, далі в одній упряжці. Добре, не люблю воєнних дій.

– Тут ще, Устиме, – назвав співрозмовника по імені Жабов, – до тебе прохання.

– Ну?…

– Є в мене в охороні дівка, азіатка, ти бачив…

Бергамот кивнув головою на тонкій шиї, як кулькою, усміхнувся.

– Подарувати хочеш?

– Та як сказати… Вона серйозне доручення виконує. Виконає і… треба, щоб забула.

– Прибрати? Шкода, симпатична лялька.

– Ну, там як вирішиш, але просили, щоб виконавців свідків…

– До неї ще причеп?

– Ні! Свідків не буде. Я подзвоню, коли… І ще одне, вже між нами, особисте. Пам’ятаєш мого бика, крутого, ну, того що в ресторані?

– А цього я безкоштовно покладу! Хоч проси, хоч не проси! Не сьогодні, так завтра!



Бергамот засовався, згадуючи, як ним в’їхали в дзеркало.

– Бергамоте, він твій, але не сьогодні і не завтра. Нехай закінчить роботу одну…

– У тебе, мля, всі на роботі. Дівка ця, потім бик… Роботи багато в тебе, Сашок, може, людей дати? – іронізував Бергамот.

– А що? Дай! Я їх приставлю до Модеста, от і буде під твоїм наглядом.

– Як ти сказав?

– Звуть його так.

– Ну, мля, ім’ячко!

– Давай, за удачу!

– Якби ця дівка, удача, спала зі мною щоночі, я б усіх послав до чортової матері!.. Якщо вже ми в одній упряжці, Саня, так послухай. Там мої бійці одного твого фраєра підловили. Заборгував він. Сьогодні вночі сейф твій потрошити буде. Папери… Мені тепер це не потрібно, хоча не завадило б, га?

Бергамот перекинув коньяк, примружився, подивився на Саню. Той постарався не здивуватися, кивнув зі значенням.

– Дякую, розберуся.



Вийшли разом, на очах в охоронців потиснули один одному руки, поплескали по плечах – нехай бачать, що боси домовилися.

Повернувшись в офіс, Жабов подивився, хто чергуватиме вночі.

«Семен! От гад! Догрався! Добре. Залишу тобі, Семене, у сейфі документи, а пришиють тебе вдома. Зрадив – треба прибирати!»



Охоронця Семена знайшли у власній квартирі наступного дня з обірваною проводкою в руках. Убило струмом хлопця. «Шкода, зараза, – тряс головою на поминках Льолік, – молокосос іще, жив би, баб м’яв…»

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка