Олексій Кононенко Месник



Сторінка5/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

* * *
Слава Гуляш мріяв. Хто може заборонити меру мріяти?

«Закінчу будувати сауну на дачі. Котел… Куплю нову мобілку. Хоча ні, – подарують. Якого біса на мобілку витрачатися?! Все таки потрібно поїхати з Мариною за кордон, давно обіцяв показати їй бій биків».

Марина – дочка його однокурсниці, теж Марини. Колись зі старшою Мариною він танцював в інститутському ансамблі народного танцю. І вдень, і вночі мріяв з нею переспати, але Марина вибрала якогось агронома з приміського села.

А через двадцять років, коли Гуляш уже був мером і геть чисто забув про свою безпорадну студентську любов, на міських урочистих зборах із нагоди якоїсь дати побачив він в ансамблі танцю солістку. Побачив і обімлів – Марина!

Дізнався. Точно, Марина. Дочка його колишньої коханої Усього якихось два три місяці знадобилося Гуляшу, щоб домогтися свого. Квіти, компліменти, подарунки, а головне посада і гроші зробили свою справу. Стала Марина молодша коханкою мера. Знала б Марина старша!

А як же він її домагався. Старшу… Навіть, щоб свого домогтися, на колінах пропонував руку і серце. Слава занурився в ріку спогадів…
Якось інститутському ансамблю страшенно пощастило Ректор інституту комусь сильно пригодився в столиці, а дочка ректора танцювала в ансамблі, отож ансамбль запросили на фестиваль у капіталістичну державу. У ті далекі радянські часи це була фантастика. Слава Гуляш танцював не в першому складі, але був старостою і взагалі правою рукою керівника ансамблю.

Він не тільки поїхав, але до усього ще й жив у окремому номері заміського котеджу, який люб’язно надала чи то секція друзів природи, чи партія захисту тварин. Після заключного концерту фестивалю, що пройшов з великим успіхом; після розкішної пивної вечірки, що теж удалася; після того, коли всі вже розбрелися по номерах, тобто під ранок, Слава вийшов у коридор і зіткнувся з Мариною.

У халатику, з рушником на голові – із сауни. Слава, звичайно ж, запросив до себе. Марина зайшла! У дверях він випадково торкнувся її рукою і відразу ж весь спалахнув бажанням, – дівчина під халатиком була без трусиків, як це і має бути після сауни!.. Дістав пиво, запропонував сигарету. Господи! Не знав, як почати, як приступити. Нарешті підсів до неї на ліжко, обійняв за плечі. Марина з усмішкою сказала, що в них нічогісінько не вийде, що він їй не подобається, що він їй не до смаку і таке інше. Але близькість жіночого тіла доводила Гуляша до божевілля. Він повалив Марину на ліжко, почав мацати, цілувати.

Дівчина пручалася мовчки, рушник злетів з голови, халатик порвався. Вони з’їхали з ліжка на підлогу. Гуляш розвів руки дівчини, розіп’яв на підлозі, втиснувся між ніг Марини. Напружений до неможливості член вискочив з під спортивних трусів, ковзнув по шовковому волоссю, увіткнувся дівчині в пах і… струмінь густої рідини вдарив їй в живіт. Слава застогнав, навалився на гаряче тіло. Живіт прилип до живота. Марина притихла… Підводячись, Гуляш зустрівся з її очима. Не було гніву, ненависті, навіть глузування, було презирство. Не витираючись, вона підхопила рушник, зняла порваний халат, кинула все це на руку й гола, не дивлячись на Гуляша, так само мовчки вийшла.

Якийсь час Гуляш уникав зустрічей з Мариною. Але бажання взяти цю сарну не померло, не пропало, воно ставало все сильнішим, нуртувало, навіть дратувало. І от святкування Нового року в інститутській їдальні. І Слава, і Марина закінчували інститут. Усі дівчата ансамблю вирядилися в кремпленові сукні різних кольорів і фасонів, що ледь прикривали білизну. Хлопці, запрошуючи панянок на танець, намагалися танцювати так, щоб трусики «засвітилися». Зала їдальні, вона ж репетиційна зала ансамблю, була вся у дзеркалах. Пацани першокурсники випали в осадок від «еротичної» вечірки. Усі добре підпили. Слава запросив Марину на танець, і вона не відмовила. Покружляв, вийшли покурити. У порожній аудиторії Гуляш посадив дівчину на стіл, поцілував. «Буде прощальна ніч?» – запитав. «Буде, але потім, зараз ходімо до зали». Гуляш погладив Марину по щоці, сказав, що відлучиться на годинку. А вся справа в тому, що в гуртожитку чекала його односельчанка першокурсниця, яка пообіцяла в цю новорічну ніч віддатися своєму кумирові. «Сьогодні я доб’юся свого! – шепотів сам собі Гуляш. – Але не можу ж я втрачати можливість переспати з незайманою, яка сама забажала цього». Він поспішав, летів у гуртожиток. Щоб скоротити шлях, поліз через високу гостроносу огорожу. Не звернув уваги, що залізна піка з огорож встромилася під піжонську закордонну куртку, застебнуту на блискавку. Стрибок… Власне, стрибнути не вдалося, Гуляш повис, як сосиска під шкірку. Як не крутився, як не борсався як не чіплявся ногами, – руками дотягнутися не міг, – звільнитися не вдавалося! Через годину почав мерзнути, опустив шапчині «вуха» і що було сили лупив себе руками по всьому тілу, куди тільки міг дістати. Ще через годину побачив недалеко два силуети. Згадав, що вміє свистіти… Марина та її приятель незграбний Ваня агроном, з реготом, з жартами примовками звільнили гуляку. Гуляш, злий, змерзлий, метнувся в гуртожиток, навіть не подякувавши. Але першокурсниця, не дочекавшись, так і залишившись у ту ніч незайманою, пішла з друзями і подругами на Центральну площу до міської ялинки.

На випускному вечорі Марина попрощалася із Славою кивком голови…
А пройшов час, повернулася доля до Слави Гуляша, як він сам любив говорити, передом. Відігрався він на Марині молодшій. Так приручив дівчинку, так привчив до грошей, що іноді боявся майбутніх наслідків. Поки все, слава Богу, ладненько. «От з’їжджу з нею на кориду, а там… Оберуся в депутати й у столицю! Марина тут залишиться, згодом усе залагодиться, так і викручуся».

Слава Гуляш мріяв. А що, хіба мерам заборонено мріяти? Тим більше що бабки у Слави були: виходить, мрії реальні.

«Мало платять, в інших містах серйозніше, колеги просвітили. Правда, і місто у мене не дуже велике… Нічого, спочатку в депутати, а звідти придивлюся».

На кільцевій біля соснового бору Слава пригальмував. Умовлене місце, клієнт завжди чекав тут, а сьогодні щось спізнюється. «Негаразд! Наперед заряджу більше. Покараю… Що там? На кінцевій тролейбусів робітники ремонтують колію… Ага! От і клієнт».

Синій «жигуль» пригальмував біля припаркованої на узбіччі машини мера, одночасно опустилися шибки, з «жигуля» висунулася рука з конвертом. Конверт умить перекочував у машину мера. Гуляш відразу ж відкрив бардачок, сховав конверт, повернувся до віконця і побачив негарний блиск в очах клієнта. Відразу тишу розірвало – виття сирени, вереск гальм, якийсь лемент… Дверцята різко відчинили.

– Вийти з машин! Швидко!



«Мля! Рубоповці! Заступник начальника УВС! Ого! Влип, чи що?»

– Провокація! – спокійно і чітко сказав Гуляш, виходячи з машини.



Підняв очі, оглянув усіх і, зустрівшись очима з міліцейським полковником, зрозумів, що не скоро він побачить бій биків.

І ще одні очі видалися йому пророчими. На кінцевій зупинці самотньо стояла дівчина. Погляд Гуляша зупинився на її тонкій фігурі в чорному облягаючому костюмі. А очі… Вони, ці очі, здавалося, чекали моменту зустрічі з його очима. Дочекалися і ніби промовили: «Все, спасибі тобі, Гуляш, що попався, саме це мені й було потрібно». Уже біля Управління внутрішніх справ мер згадав, що панянка заходила до нього із Сашком Жабовим. Розмова у них з Сашком тоді не вийшла, а дівчину азіатку Гуляш запам’ятав. «Чорт! Невже Жабов?! Цілком можливо…»
* * *
У четвер вранці всі газети, всі програми радіо і телебачення оповістили громадян про те, що мер одного з обласних центрів заарештований під час одержання хабара від приватного підприємця. Останній підтвердив, що це не перший випадок, що гроші в нього вимагали систематично.

Вже у п’ятницю до міста прибули депутати, керівники з деяких міст і областей – друзі мера. Але мітинги на захист «батька міста» на їхній подив були нечисленними. А що дивуватися? Холодну воду в місті давали по годинах, а гарячо взагалі не було, дороги – гірші, ніж у деяких райцентрах майже всі великі підприємства закриті. У той самий час син і дочка мера очолювали перспективні комерційні структури, а дача мера вигідно вирізнялася серед «хатинок» навіть найкрутіших бізнесменів. Про що негайно повідомили засоби масової інформації.

Тобто захищати міського голову ніхто не поспішав. Друзі мера ситуацію не виправили, покрутилися деньок, пообідали в заміському кемпінгу, порадилися, провели істеричну прес конференцію для журналістів, утішили як могли дружину постраждалого і відбули хто куди. Мер сидів за ґратами, а в місті нічогісінько не змінилося.
* * *
Жабов викликав Лану до себе.

– Завтра прибуде наш депутат.

– У принципі, все готово.

– Дуже добре. Але він приїде і… поїде, феєрверка не буде.

– Що так? – вирвалося в Лани, хоча в душі вона зраділа.

– А от так! Але ти будеш працювати з ним і вдень, і вночі по повній програмі!

– Моя програма буде починатися вранці, а закінчуватися увечері.

– Це особисте прохання шефа! У категоричній формі!



Лана була на подив спокійною, мило усміхалася, не кричала, навіть не підвищувала голос. Вона знала, що Сашко буде шукати будь якої можливості їй помститися, адже вона не тільки вигнала його зі своєї постелі, вона живе з Модестом і не приховує цього.

– Передай шефові особисто мою відповідь: у мої обов’язки не входить спати з об’єктом охорони.

– Грамотна…

– До речі, ти сам вписав це в контракт… Для таких послуг є проститутки… Давай закінчимо цю розмову.

– Контракт можна розірвати…

– Так, але ти боїшся це зробити, бо занадто багато знаю, щоб ти мене відпустив.

– Твоя правда, Ланаріє, розмова не туди. Із завтрашнього дня ти працюєш з депутатом. Усе.
* * *
– Можеш їхати, – замість вітання буркнув Сашко, – шеф наказав негайно зайнятися «сільськими» справами.

– Лана вже звільнилася?

– Вона приїде пізніше.

– Ні. Буде так, як домовлялися. Ми їдемо з нею удвох, усе пробиваємо, а потім з бригадою, якщо ти так хочеш, доводимо до кінця.

– Послухай…

– По іншому не буде! – відрізав Модя. Він відчував, що на дівчину в місті чекає небезпека, Лану будь що треба забрати.

– Ну, чумний! Бери свою азіатку!

– Бувай здоровий! За годину ми виїжджаємо.

– Візьми машину.

– Не треба.



Раніше Окунь їздив у місто на автобусі, що заходив у село з райцентру ранесенько, а повертався увечері. Вважалося – дорого. Останнім часом брав таксі, при нинішніх заробітках для нього це було майже даром. На вулиці дістав новеньку мобілку, набрав номер. У Лани така ж.

– Привіт. Я за півгодини буду, збирайся.

– Я не вдома.

– Де ти? Я за тобою заїду.

– У мене робота, Сашко доручив.

– Він відкликає всі доручення, ми їдемо в село.

– Так не буває, ти ж знаєш, що задачі мені, на жаль, ставить він, а не ти…

– Щойно ми з ним говорили.

– Нехай подзвонить, інакше потім у нас… у мене будуть проблеми.

– Чекай!



Модя повернувся в офіс. Жабов говорив по телефону, видно з шефом, очима показав, щоб почекав у приймальні. За кілька хвилин вийшов сам.

– Що ще?



Модест мовчки набрав номер на мобілці, подав Сашкові.

– Скажи їй.

– Не зрозумів.

– Скажи Лані, що ти віддаєш її у моє розпорядження на час експедиції, як ти це називаєш, що ти знімаєш з неї усі завдання на цей час… Саня, давай жити по дорослому, або я чогось не розумію…

– Це Жабов, – сказав у трубку Сашко офіційним тоном. – Все, що треба робити, тобі розповість Окунь. Будеш у його команді, поки я не дам відбій, твою роботу перекину на інших. Кінець зв’язку.

Повернувся до однокласника.

– Задоволений?

– Ти міг це зробити сам, без мене. Не дуже якось воно все виходить, не так, як завжди між нами було, – сказав Модя, зачиняючи двері.

Сашко постояв у приймальні, потарабанив пальцями по столу, дивлячись крізь секретарку.

– Катрусю, зроби каву, міцну, – вимовив, розтягуючи слова. – Ой!.. Пробач, Бога ради! Олю! Що це я… – повернувся в кабінет.



Гидкий стан. Знав би Модест. Усередині щось тремтіло. Жабову здавалося, що все місто здогадувалося про те, що він причетний до арешту мера. Більше того, здавалося, все місто знає про те, що готувався замах на депутата. А тут ще смерть охоронця… «Ці слідчі задрали! Щодня нишпорять, уточнюють, розпитують, винюхують. Убило струмом людину. Вдома. Що можуть знати на роботі? Добре, що цього грьобаного депутата не треба… Прибрати народного обранця – не жарт. Почали б розкручувати по повній програмі. Хоча… Не все так погано. Із замом мера, поки мер сидить, а до суду справа не швидко дійде, можна домовитися. З Бергамотом спільну мову знайшли. Тепер важливо, щоб Модя спрацював. Ікони, книга, намисто – для початку відвезти шефу це. А потім… Потім зарядити на пошуки браслета. Є цей браслет чи немає? Нехай шукає. Незабаром осінь, вибори на носі, шефу буде не до цього. А почне давити, Модеста можна прибрати… Господи, прости!.. Знову справа затягнеться. Викрутитися можна…»

– Кава, – сказала над вухом секретарка.



Здригнувся. Не чув, як увійшла. Подивився підозріло. Ні думки підслухати не могла.

– Дякую, Оленько.

– Там слідчий прийшов.

– Дідько!.. Запрошуй і приготуй ще каву…


* * *
Виїхали тільки після обіду. Модя зібрався швидко, а Лана вперлася. У перукарню! Там черга, ледве розсунули, упросили Мовчазний водій «Волги» вже їздив колись з Модестом. Курить і сумлінно крутить баранку. Сиділи ззаду, Модя потискував ногу дівчини і розповідав про те, як у дитинстві ловив сусідських курей. Лана дивилася на нього і загадково усміхалася. Зупинилися край села.

– Пройдемося, – кинув Лані, розраховуючись з водієм. Не хотів, щоб сільські бачили, що він приїхав з такою кралею.



Повів Лану не по центральній вулиці, а по стежині через цвинтар.

– Завжди думала, що на цвинтарі страшно, а тут…

– Тут не страшно. Живих треба боятися, а мертвих шанувати…

– Входиш у роль начальника?

– Не заводься… Тут батько, – підвів до доглянутої могилки з низенькою білою огорожею.

Постояли. В двір увійшли через город, яким Модест поступився сусідові. Не годиться землі пустувати. Дістав з під діжки з дощовою водою ключі, відчинив хату. На веранді було задушливо, а в кімнатах прохолодно і тихо. Лана зненацька підійшла ззаду, поцілувала в потилицю, притиснулася до спини.

– Дякую…

– Ти чого?… – обійняв, притис до себе міцно міцно. Потім відсторонив. – Слухай мою команду! Зараз я тобі покажу територію, дам знаряддя праці, і ти приготуєш смачний обід. А я сходжу тут…

– Я з тобою.

– А обід?

– Обід потім.

– Ні. Ти чужа, ще налякаєш.

– Один – нуль, на твою користь… Показуй, де в тебе кухня.



У маленькій літній кухні у дворі все було акуратно розкладене по своїх місцях. Модест приніс із сараю балон із газом, прикрутив, з льоху дістав картоплю, консервовані огірки, яловичину в банці.

– Цибуля, петрушка, помідори – на городі, можеш брати, ми з сусідом домовлялися. Я пішов.



Не встиг Модя вийти за поріг, як відчинилася хвіртка і в двір боком протиснувся Приймак. Саме той товстий, незграбний, вічно неголений, завжди сонний, мовчазний Приймак, якого він збирався відвідати. Але як той змінювався, коли пропускав чарочку другу! Оживав. Очі блищали, рот не закривався, ніс картопля ворушився, викликаючи усмішку. «На ловця і звір…» – зрадів Окунь. Приймак був сином дячка з райцентру і мав, звичайно, перейняти батькову службу… Але знайшов радість у пляшці. Яка там церква – тижневі запої. Якимось дивом у перервах між запоями оженився на вдові і пішов у прийми в село. З того часу всяк називав його Приймаком, а ім’я, напевно, навіть дружина забула.

Гість підтягнув широчезні штани, хлюпнув носом, кивнув.

– Привіт, міський.

– Заходь, не пошкодуєш, – усміхнувся Окунь.

– А я на городі був, бачу, ти з панянкою з боку цвинтаря чешеш. Дай, думаю, провідаю, а то нема з ким, розумієш… – відверто підмигнув Модесту, ніби питаючи, «твоя не вижене?»



Мета приходу вимальовувалася, і це було на руку, тільки от пити доведеться.

– Проходь, проходь, у селі нічого не приховаєш, п’ять хвилин як приїхали, а вже всі знають. Ти саме до столу, зараз закуску придумаємо.



З кухні виглянула Лана, вона підібрала волосся і здавалася зовсім юною.

– Це Лана. Лано, це Приймак, сусід. Погодуєш нас?

– Дружина? – безцеремонно запитав товстун.

– Дружина, дружина, – засміялась Лана. – Допоможете – погодую.

– А що там наготовлювати… Цибуля, сало, хліб, – почухав за вухом Приймак.

– Допоможи стіл поставити, – покликав його Модест.



Винесли з кухні стіл, поставили під вишнею, Приймак дістав з глибокої кишені півлітру, впечатав посеред столу. Горілка була міцною, домашньою, Лана надпила, закашлялася.

– Отруїти хочете? – пожартувала крізь сльози.

– Міська, – філософськи відзначив Приймак. – Нічого, звикнеш.

Яким би п’яницею не був сусід, один він ніколи не пив, йому потрібні були співрозмовники. Говорив він сам, а чи слухав інших – компанія! – от що було головним для товстуна випиваки. Коли обговорили сільські новини і перебрали кісточки всім знайомим, Модя ніби ненароком запитав:

– А як там картинки?

– Які картинки? – мигнув Приймак.

«Пам’ятає. І прийшов не просто випити, переконатися хоче, що куплять, поторгуватися. Ну що ж, поторгуємося!»

Картинками вони між собою називали ікони. Після смерті батька все майно перейшло до Приймака, єдиного спадкоємця. Срібло, деяке золото, недорогі ікони син дячка продав швидко, а дорогі речі приховав. Знав, що на них покупця в селі, та й у райцентрі немає. І Саня, і Модя були в курсі.

Якось п’яний Приймак закликав їх до себе і показав дві великі ікони ХVII століття в сріблі і золоті. Беріг у ковдрах, у підпіллі, раз на місяць діставав, протирав, милувався. «Микола Чудотворець» і «Казанська». А ще похвалився книгою. «Апостол», ХVIII століття. Товста, оклад шитий золотою ниткою, гравюри і напис: «За цю книгу заплатив житель Калкієвського хутора козак Антон Зюмань. Дарунок церкві Преображення Господнього села святого Оболонь за відпущення гріхів своїх ціною 3 карбованці від коїх 1 карбованець Лаврентія Коляті жоною його Уляною і чадо його. За відпущення гріхів червня місяця 1791 року сьомого дня».

Сашко і запропонував тоді мізер за книгу. П’яний то п’яний Приймак, а усміхнувся, склав дулю і послав подалі.

– Не пам’ятаєш, чи що, сусіде? Ми ж з тобою про них говорили, і про книгу Сашко просив нагадати… Ти випадково монастир не ощасливив?

– Давай вип’ємо… Пом’янемо батька твого… Мужик був, що треба… – нахилився, наливаючи, прошепотів: – Потім потолкуємо, без баби…

Випили, дружно хруснули цибулинами.

– Не бійся, – сказав Модест, дивлячись на Лану, – саме ця баба і хоче їх купити.

– ?…

– Для музею. Вона в столиці у музеї працює, а гроші на це держава виділила. Тільки, якщо законно оформити, ти половину одержиш, – податки, брат, – а якщо домовимося, – всю суму на руки.

– Так гроші коли? – видав себе товстун.

– Відразу. Ти їй картинки, книгу, – вона тобі гроші. У моїй присутності. Чи книгу вже збув?

– Ти що?! Ми ж домовлялися, все у мене.

Лана, щоб підтвердити репутацію столичної інтелігенції дістала «Парламент», закурила.

– Можна попробувати? – потягнувся Приймак.



Пару разів затягнувся, спалив півсигарети, скривився, подивився на недопалок.

– Вата! – поліз у штани за своїми, термоядерними.

– Як будемо? – запитав Модя.

– Можу зараз принести, можу вранці.

– Неси зараз.

– А… це… Про ціну ж не домовилися.

– Тобі ж було сказано: подумай.

– Я ж і кажу… Подумав… От скільки моя хата коштує, скільки і заплати…тіть.

– Це скільки ж?

– Двадцять тисяч і п’ятсот! – випалив одним духом Приймак і озирнувся.

– Доларів? – уточнила Лана, нітрохи не сумніваючись у позитивній відповіді.

– Тихо тихо тихо… – спробував втрутитися Окунь, але сусід сам розрядив ситуацію.

– Чому доларів? – навіть образився. – Наших грошей! До чого тут долари? У нас у селі доларами не платять!

Впала мовчанка. Лана переварювала несподівану вдачу. Приймак боявся злякати свою вдачу – така сума грошей відразу! Модест ледве стримувався, щоб не реготати з обох.

– Ми чекаємо, сусіде…

– Гроші… покажіть. По іншому не буде!

Лана пішла в хату, повернулася з невеликою дамською сумочкою, – Модест віддав їй гроші ще в місті. Дістала стос, відрахувала, декілька купюр поклала назад.

– Двадцять тисяч і… п’ятсот. Як домовлялися.

– Я миттю! – Приймак вислизнув з за столу, – при цьому вхитрився нічого не зачепити, – зник на городі.

– Поквапилася ти, поторгувалися б…

– Бійся Бога, Модю! Ми на ньому і так пристойно заробили. Головне, що вже сьогодні дещо зробили.

– Завтра піду до баби Насті, там важче буде.

– Підемо разом, я приношу вдачу.

Приймака вони почули швидше, ніж побачили. Товстун хляскав «христосиками» так, що собаки підняли гавкіт на далекому хуторі.

– От, – видихнув і обережно опустив на табуретку згорток, – книга.

– А…

– Сам не донесу… Важкі… Ходімо, сусіде, підмогнеш… Десятку скину…



Лана і Модест від душі розсміялися.

Ікони акуратно по одній занесли в хату. Приймак двічі, плюючи на пальці сосиски, перерахував гроші, дістав сіру величезну носову хустку, загорнув, опустив у бездонну кишеню і, як фокусник, дістав звідти півлітра.

– Цю справу треба обмити!



У Лани очі полізли на лоба:

– Ні! Без мене! Я спати.



Засиділися за північ. Від горілки і з радості Приймака розвезло. Хоча він не забував час від часу мацати рукою згорток у кишені. Окунь теж похитувався і відчував, що гарненький. Відвів сусіда додому, поставив у сіни, прибрав на столі… Двері в хату були замкнені! Пошкрібся у вікно виникло ледь помітне в темряві обличчя Лани.

– Я тебе п’яного не хочу!.. – скоріше прочитав по губах ніж почув.



Зрозумів, що так і буде, спробував образитися, але висловити образу було нікому, а тому кинув у кухні на підлогу пару старих курток і пропав у тяжкому, але міцному сні. Прокинувся рано, приніс із криниці два відра води, покрякуючи, обмився. Організм відгукнувся, повертаючись до життя. Проходячи повз хату, штовхнув двері. Відчинено!

Лана розметалася на великому низькому ліжку, розкидала руки, по дитячому сопіла. Нахилився, обережно доторкнувся губами до щоки. Відкрила очі, впізнала, потягнулася руками, обійняла за шию.

– Холодний! Йди, зігрію. Скучила…



Заснути й не намагалися…

– Якщо хочеш, щоб я з тобою була, не пий, це єдине, про що прошу…



До баби Насті пішли вдвох. Стара їм зраділа, Лану не знала де посадити, взялася пригощати молоком, домашніми коржиками. Коли Модест попросив показати намисто, не роздумувала і не відмовлялася, принесла із спальні, подала Лані. Прикраса стародавньої роботи зачаровувала, заворожувала.

– Скільки ж коштує таке диво? – вирвалося в дівчини. Баба Настя піджала губи.

– Продавати не збираюся!

Забрала намисто, віднесла в спальню.

– Мене, дочко, про нього вже питали, просили, щоб ціну склала. Я онучці передам, бо дочок у мене немає. Синовій Жені подарую, коли шістнадцять стукне. Дасть Бог, доживу…



Модест провів Лану в двір, сам мотнувся в контору, подзвонив, щоб прислали машину, – мобілка в селі була безпорадною.

– Відвезу і повернуся, дочекайся мене тут.

– Без тебе вночі буду боятися…

– Зачинишся в хаті. Кого в селі боятися? Та й повернуся я до ночі.

– А раптом…

Поки чекали машину, прийшов ще один гість, Єгор Ігорович, лісничий. Баба Настя в магазині всім повідала, що Дмитро Марсович Окунь до неї заходив з молодою дружиною кралечкою. Єгор Ігорович дружив з Марсом. Обнялися, присіли під вишнею, лісничий позітхав про минуле життя.

– Єгоре Ігоровичу, – звернувся Модя, коли Лана підсіла до них. – А що, як ми в тебе трохи поживемо? Ліс, озеро, гриби, рибалка… Відпустку собі влаштуємо.

– З дорогою душею! Тебе хотів кликати, а з молодою дружиною – ще миліше старому буде. Хоч зараз ходімо.

– Та ні, трохи пізніше приїдемо, зараз робота не пускає.

– Обдурите старого… Ну, а якщо зберетеся, тільки радий буду.

Почувши шум автомобіля, Модест поцілував Лану в маківку, швидко погрузив ікони, підхопив книгу.

– Не журись…

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка