Олексій Кононенко Месник



Сторінка6/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

* * *
Жабов привезеному зрадів, спробував було заїкнутися з приводу намиста, але Окунь відрізав:

– Умовимо бабу, сина підключимо.

– Думаєш?

– Не у баби, так у внучки викупимо, нікуди воно не дінеться. Правда, почекати доведеться.

– Так шефу і розкажеш.

– Сам розкажеш…

– Вранці виїжджаємо.

– А Лана?

– Шеф нас обох викликає!..

Валентин Валентинович усе ходив навколо ікон. Дивився з усіх боків, обережно торкав пальцями, чмокав.

– Ну, молодець! Дякую! Уважив! Книга теж цікава, потім із лупою подивлюся, матиму задоволення наодинці. Що там з іншим, хлопчики?



Сашко відрапортував, Модест кивнув.

– Чекати і доганяти невесело, – зібрав усмішку гримасу шеф. – Будемо думати… А за роботу треба дякувати, відправлю я вас на день другий відпочити за кордон!

– Валентине Валентиновичу! – стрепенувся Модест. – Мені в село треба!

– Картоплю копати?!

– Валентине Валентиновичу, – втрутився Сашко, – він не зрозумів, розгубився, він же за кордоном ніколи не був…

– Що ми сперечаємось? Завтра удвох супроводжуватимете Ганну. День там побудете і назад. Не відпочинок це, – робота, відрядження. Усвідомили?



Увечері Модест валявся в номері, переживаючи за Лану. «Дідько! Не подзвонити, не передати ніяк!..» Сашко, очевидно, зустрічався із шефом у своїх справах.

В аеропорт прибули трьома автомобілями якраз на посадку. Без черги пройшли паспортний контроль і митницю, ніхто нічого не питав і не перевіряв. Ганна, у шикарному білому брючному костюмі, з немислимою зачіскою, нахилившись, поцілувала чоловіка в щучі губи і, не озираючись, вирушила в черево «боїнга». Шеф потиснув обом руки.

– Подзвони відразу, Олександре, – мовив, – і контролюй все до кінця. Удачі вам!



Стюарди розвозили обід. Ганна замовила пляшку «Абсолюту». За трапезою продовжували мляво, по інерції, обговорювати рідну політичну тусовку, нікого не оправдовуючи. В аеропорту Сашко призупинив однокласника:

– Не поспішай. Бачиш високого блондина в жовтих черевиках?

– Бачу.

– Щойно він візьме багаж, підійдеш до нього і зробиш те, що він скаже. Нічого складного. Спокійно, розкутіше, усміхайся. Але… Озирайся.



Модест зрозумів, що все заздалегідь сплановано, потрібно виконувати і не задавати зайвих питань. Сашко з Ганною вийшли. Блондин одержав багаж, акуратно відставив кілька різного розміру коробок, озирнувся. Модест підійшов, став у двох метрах від багажу в полі зору блондина. Не дивлячись на нього, той мовив:

– Догляньте, будь ласка, за моїм багажем, мені треба відлучитися.



На коробках різними мовами було написано «Дипломатичний вантаж». Дві найбільші мали розміри ікон, придбаних тихим осіннім вечором у маленькому далекому селі… «Це дійсно відрядження. Супровід вантажу».

– Ось ці, – Сашко прийшов із носіями. – Все нормально! – це вже до Модеста: – Он у ті двері вийдеш, там у машині Ганна, зустрінемося завтра в готелі.



Спека. Добре, що прилетіли пізно ввечері. У відкритій машині з Ганною. Небо, пальми, море. Це було все, що запам’яталося Модесту. Ніч з Ганною не була незвичайною. Та й ночі не було, бо обоє втомилися. Ганна просто виконувала заплановану програму. Повела Окуня у свій номер, віддалася – як зґвалтувала, і відправила.

Жабов з’явився перед обідом. Задоволений – світиться Повіз усіх у рибний ресторанчик біля моря.

– До вечора вільний, – прошепотів Модестові. – Мені з Ганною поговорити треба. Зустрінемося в готелі. Візьмеш звідси таксі.



З Ганною попрощалися там же, в готелі. Зворотний переліт видався довгим і нудним. Обидва спали.

В аеропорту не затрималися.

– З шефом зустрічатися будеш?

– Ми вже про все по телефону переговорили, та й немає його в місті. Хотів запропонувати тобі зараз виїхати, мені треба швидше повернутися, – заклопотано сказав Сашко.

– Мені теж, – засяяв Модест.



Сашко покрутив пальцем біля скроні.

– Домчу до світанку, Ромео! До речі, твій гонорар, – зважив на руці важкий шкіряний гаманець. – Шеф не скривдив.



Перше ж таксі у пустельному досвітньому місті виявилося знайомою «Волгою». Водій усміхнувся:

– Маршрут не змінився?

– «Каждый выбирает для себя женщину, религию, дорогу…» – продекламував Окунь. – Пригости сигаретою.

Курив одну в рік, а тут закортіло…

Двері були не замкнені! Тихенько… Мила… Розкидала руки… По дитячому сопе…

– Де ж ти був?… Я чекала тебе цілу вічність… Холодний… Йди, зігрію… Господи, як же я тебе люблю!..


* * *
– Якого біса ми їдемо на цю звіроферму? – обурювався Болік, ледь гальмуючи на поворотах. – Ну, домовився Саня з Бергамотом, ну, заштопали дірку, чого ще до цього Бергамота на поклон їхати?!
Поруч із Боліком сидів Пастух. Зо два роки він випасав, тобто контролював на трасі проституток. Прізвисько з того часу до нього і прилипло. На задньому сидінні зручно розмістив свою улюблену гепу Льолік. Ворота відчинилися, щойно вони під’їхали до звіроферми, дзенькнула мобілка.

– Під’їжджаємо до жовтого двоповерхового будинку, – оголосив вказівку шефа Льолік.

– Шанують, мля, ні зупинок, ні перевірок, – зауважив Пастух.

Коли вибралися з машини, Льолік скомандував:

– На другий поверх у більярдну.



На величезному адміральському більярдному столі ліниво ганяв кулі Сашко Жабов.

– Пастух, бери кий, – вибрав собі партнера шеф. – А ви, пацани, сідайте. Там, у холодильнику, пиво, сік.

– Ми шо, тут зал орендували? – вивалив очі Болік.

– Нас запросили в гості. Якщо нам тут сподобається, можемо приїздити хоч щодня.

– Нічого, – відкриваючи пиво, оцінив Болік, – навіть дуже нічого.

– А де ж господарі? – виставляючи кулі, запитав Пастух.

– Зараз будуть. Для початку ми між собою дещо перетремо… – Жабов різким ударом розбив піраміду і поклав кий на стіл. – Я відправляю Модьку і Лану в село, вони будуть там у лісах дещо шукати, ви утрьох поїдете слідом…

– На фіга? – мляво запитав Болік.

– Так треба! Може, доведеться Модесту допомагати, а може, відібрати те, що він знайде… До вас під’їдуть ще троє від Бергамота. Модя і дівка знати про них не повинні. Всю брудну роботу будуть виконувати вони. Конкретні вказівки в деталях одержить Льолік, він буде за головного. І щоб ніякої самодіяльності…

– А я б цю жовтошкіру трахнув… – мрійливо потягнувся Болік.

– От і трахнеш! – одразу ж відповів Жабов.

Болік поперхнувся пивом.

– Коли все необхідне буде у вас на руках, Модеста… приберете! Тільки не самі, нехай це зроблять люди Бергамота, у нього є професіонали. А Лана буде вам у подарунок… Потім віддасте її партнерам…

– …якщо буде що віддавати, – закінчив Пастух.

– Усе, я пішов, люди Бергамота зараз будуть. У принципі, ви один одного знаєте, бачилися. Переговорите і вперед. Там є один тихий хутір, Льолік знає. Ваша база. Я, може, туди під’їду.



Сашко Жабов вдавлював педаль газу, не звертаючи уваги на знаки і повороти.

«Так, разом училися! Так, разом виросли! Так, у друзях ходили! Так! Так! Так!!! Ну і що?! Мене ніхто не пожаліє! Тільки розслаблюся – зжеруть з потрохами! Чому я повинен жаліти Модю? Лану потрібно прибирати? Потрібно! А Лану він ніколи не простить. Та й сам він знає багато, він і учасник, і свідок. А це ті, кого… Шеф правий!»
* * *
Єгор Ігорович ішов легко, незважаючи на свої шістдесят дев’ять, Модест і Лана ледь встигали за ним. Стояли перші дні осені. Ліс не поспішав розставатися з листям, хоча в багатьох місцях уже перефарбувався. Модя задивився на Лану і наткнувся шиєю на гілку. Боляче…

– Це тобі не на Адріатиці, – іронічно шпигнула дівчина.

– Чому ти ображаєшся! Начебто я зі своєї волі туди поперся.

– Але із задоволенням!

– Сама ж казала, щоб я слухав шефа, кивав і виконував…

– А на пенсію не хочу, – задумливо мовив лісничий, – хто замість мене буде, хто ліс знає? Приїздив, правда, один на практику, юний зовсім, серйозно його спочатку не сприйняв. А він розумний…



І Модест, і Лана в душі зраділи, що Єгор Ігорович перервав їхню суперечку. Їм обом набридло сперечатися, а зупинитися не могли.

– Ну от, прийшли.



За кущами виднілася дерев’яна огорожа, за нею акуратний будиночок на галявині з приліпленим довгим сараєм.

– Ось моя хата. Разом з дружиною будували, земля їй пухом. Куми допомагали. А прибудову сам робив, щоб усілякі потрібні і непотрібні речі десь складати. Ходімо, собак немає, Жиган мій загинув, чекаю щенят від кумової вівчарки.



У хаті було дві кімнати.

– Нам з дружиною більше і не потрібно було, – ніби виправдовувався лісничий, – дітей немає. Ви розташовуйтеся в кімнаті, а я на горищі ночуватиму або у прибудові. Та й піду я сьогодні на кілька днів, так що заважати не буду.

– Дякуємо! Ми ненадовго.

– Так хоч і надовго. Живіть, веселіше буде. Я радий, що Модест оженився. Марс усе сподівався на онуків… Добрий мужик був, правильний. І це… син у нього правильний… Дмитро, виходить, чи Модя, як ви його там у місті називаєте, – підхвалив сина свого приятеля лісничий.



Лана весело дивилася на Модеста. Не розсміялася тільки щоб не скривдити старого.

– Дочко, накривай на стіл. Я в льох.



Лана дістала з рюкзака хліб, овочі, ковбасу, вручила Модестові ніж і консерви.

Лісничий поставив на стіл банку з грибами, темну пляшку.

– Домашня…

– Під таку закуску гріх не випити, – підтримав старого Модест.

Під час обіду Єгор Ігорович згадував Марса, розповідав якісь випадки з минулого життя. Потім, закуривши самокрутку з міцної махорки, посидів мовчки, зітхнув, ляснув долонями об коліна.

– Добре. Залишайтеся. Хату не спаліть. А так – статевозрілі, що робити – знаєте, – підморгнув Модесту, чиркнув шорстким пальцем Лану по носі. – Буду через три чотири дні.



Модест вийшов у кімнату, притих. Лана помила посуд і з’явилася на порозі.

– Чим зайнятий, чоловіче? – бризнули веселі іскорки чорних очей.



Розсміявся.

– А чом би й ні? – відірвався від паперів. – Я ніколи не був одружений.

– Я теж… не була заміжня…

Модест підхопився, підняв легке податливе тіло на руки, закружляв.

– Ми самі! Нікого!.. Яка ти легка… Пушинка…

– Сьогодні нікуди не підемо?

– Нікуди!



Вони впали на ліжко, цілувалися, у перервах між поцілунками знімали один з одного одяг.

– Не квапся… У нас з тобою ціла вічність… Закохаю…

– Я кохаю тебе…

– Ти не говорив мені цього ніколи…

– Я цього не говорив ніколи нікому…

І вже не було Модеста і Лани. Були Адам і Єва. Навіть Господь відвернувся, щоб не дивитися на те, що виробляли ці двоє.

Отямилися, коли сутінки прогнали з кімнати останні клаптики денного світла. Запалили гасову лампу. Лана зібрала одяг, поставила на плиту відро, залізла під ковдру.

– Давай, чоловіче, – продовжувала грати, – розтопи плиту.



Модест притягнув із сараю три оберемки дрівець.

– Зараз буде жарко.

– Постав мені лампу і дозволь подивитися твої записи. Що ти все крапаєш? Це не таємниця?

– То не я. То записи діда Башкира, казки, легенди… Я їх перечитую. Він мені залишив, віддав, просив, щоб я дописував… А я… ну… не вмію ще…



Модест зібрав розкидані на столі аркуші, склав їх один до одного, подав Лані і вийшов на кухню топити плиту.

– Обожнюю казки, – муркнула вслід дівчина, підтягуючи ковдру до підборіддя і підсовуючись зі стосом паперу до лампи…


* * *
Всі путі їм відомі,

Яруги їм знайомі…

Самі скачуть, як вовки сірі в полі,

Шукаючи собі честі,

А князеві слави…

Слово о полку Ігоревім (Переклад Максима Рильського)
Слав важко зітхнув. Спогади переслідували його. Видіння завжди приходило в той час, коли сонце ховалося за обрій. Кожен вечір приносив йому страждання. Пройшло вже багато років, але страшні події виникали перед очима в подробицях…

Хази напали раптово. Подвір’я Чигиря, огорожене високим частоколом, було неприступним, якщо всі захисники були біля бійниць.

І степові Вовки, і лісові Рисі обходили цей частокіл. Рисі останнім часом рідко висовувалися з лісу.

А Вовки знахабніли, вони все частіше виходили на пошук здобичі вдень і поверталися не з пустими руками. Очевидно, їхні боги, боги племені степових Вовків – хазів, – здобули перемогу в небесній битві над богами інших племен.

Більшість чоловіків племені Чигиря пішли із щорічними дарунками до Великого Князя, містечко якого стояло на одному із семи пагорбів над Великою рікою. Хази провідали про те і раптово напали. Вони, як мурахи, лізли на високу огорожу. Старі, юнаки, жінки, навіть діти з роду Чигиря, що залишилися на подвір’ї, стали біля бійниць. Сили були нерівними.

Слав піднявся вище за всіх. У свої шість років він був міцним і пружним, як маленьке бобреня. Невеликий лук у руках хлопчика, іграшка, не був небезпечним для нападників.

Слав люто випускав стрілу за стрілою, стріли потрапляли в ціль, ламалися об дублені шкіри, а якщо і застрягали в тілах ворогів, то неглибоко і не заподіювали ніякої шкоди. Родичі гинули один за одним, падаючи з криком на рідне подвір’я. Чигир, високий, довгорукий, висушений старістю, величезним мечем відбивався від степових Вовків, поруч з ним билися кілька юнаків і дівчат. Слав бачив усе від початку до кінця.

Ось уже б’ється один лиш Чигир, інші лежать на землі, стікаючи кров’ю, вбиті, поранені, зв’язані волосяними мотузками. Ось і Чигир падає, пронизаний кількома стрілами.

А потім… Потім відбулося те, що переслідує Слава багато років. Край яскравого сонця на далекому обрії… Тонкий волосяний аркан, що визміївся від землі, обхопив його тіло, позбавив усілякої можливості рухатися, перехопив подих. Земля рідного подвір’я наближається… Яскравий сонячний вибух, начебто сонце крізь обрій знову вирвалося в небо…

Видіння закінчилося. Липкий піт котиться по щоках з під русявого волосся, краплі падають на плечі, на груди, мокра сорочка холодить спину. Все. Сонце ще пестить світлі небеса своїми останніми поминальними променями… Котиться в нічну колиску… За кілька хвилин Слав підвівся, розвів плечі, потягнувся, вдихнув на повні груди чисте лісове повітря. Він знову чув запах кожного дерева, трав, річки, далекого багаття; він чув шелестіння пташиних крил, шепіт хвиль, розмову листя, тихий поступ звіра. Він був часткою навколишнього світу. Але щодня в захід сонця на одну мить Слав поринав у минуле. Нічого не міг з цим зробити, це відбувалося незалежно від нього. У такі хвилини Слав ішов подалі від людей. Навіть не бачачи сонця, передчував мить його відходу за обрій і ховався в затишний куток, щоб ніхто не бачив його…

Сьогодні Слав уперше в житті міг піти на берег річки і побачити досі не бачене ним. Те, про що не розповідають, хоча це й не є таємницею, те, що змушує серце битися сильніше.

Сьогодні, спекотної літньої ночі, починаються свята на честь великої любові Сонця і Води. Від їхньої жаркої любові народилася Мати Сира Земля і все живе на світі. Слав знав, що якби не було Сонця, Вода у вічному мороці залила б усе, і не було б тоді ні людей, ні звірів, ні дерев. Якби не було Води, Сонце немилосердно спалило б усе і навіть саму Землю. Сонце – небесний Вогонь і Вода, що дарує життя, не можуть одне без одного. Уся природа і все в природі знають день, коли зливаються в палкому поцілунку Сонце і Вода. А вночі Мати Сира Земля, яка народила людину, яка ласкаво і дбайливо оберігає своїх синів і донечок, розкриває всі квіти і трави, усі корені, від чого Вода стає живою, цілющою. І ранком, омите в утробі землі живою Водою, викочується на небо яре Сонце.

Таємниця чекала Слава на березі річки, таємниця кликала його. Скільки оповідок про довгокосих веселих русалок, про зеленооких повновидих мавок, про лупатих злих болотниць, про сильних суворих поляниць, про ніжних співучих бродниць чув він ще в дитинстві. Вони снилися йому.

Як і всякий юнак, мріяв Слав у шлюбну ніч Води і Вогню сховатися на вербі або в густих прибережних кущах і побачити чарівні танці цих істот…

Довгих десять років не міг Слав без сторонньої допомоги з місця зрушити. Сиднем сидів. Аркан хаза зірвав із високого частоколу маленького воїна і вдарив об землю. Вирішили степові Вовки, що розбився хлопець, забрали в полон живих, а подвір’я підпалили. Але живучим виявився правнук Чигиря, як і сам Чигир. Правду говорили про старого, що в ньому лише шкіра та кістки, ворожі стріли шкіру проткнули, а по кістках посковзнулись. Причаївся Чигир. Не встигла пилюка осісти з під копит низькорослих коней хазів, як підхопив прадід тільце внука і, спираючись на меч, хитаючись, шкутильгаючи, випльовуючи кров, виніс із вогню. Старий позбувся стріл, омив рани водою з джерела, знайшов потрібні трави і глиною приліпив їх до ран. Слав важко дихав і тихенько стогнав. Піднятися він не міг і з подивом і страхом дивився на свої ноги, торкав їх руками і… не відчував.

Чигир ослаб настільки, що зміг лише підповзти до хлопчика, щоб зігрівати своїм тілом.

Ніч пролежали старий та малий у високій траві. Ранком знайшла їх чаклунка, яка часто блукала навколо подвір’я на березі річки, збирала трави, бубоніла щось під ніс і ніколи не піднімала голову, тому ніхто не бачив її обличчя. А обличчя у чаклунки було зморщене, коричневе і м’яке, як печена груша, а очі маленькі, чорні, бездонні, добрі. Слав відкрив свої оченята і побачив обличчя старої. А у всі боки над її головою летіли сонячні промені. Так йому мило стало, і хлопчик зрозумів тоді – все буде добре…

Мати Слава померла, ледь почувши голос новонародженого чада, батько загинув у сутичці з хазами, коли малюк робив перші кроки. Багато було у хлопчика родичів, не кривдили його, всяк пестив і пригрівав, але найрідніших, найближчих людей він не пам’ятав. Може, тому відчував людей на відстані. Людина йде, дивиться, говорить, а Слав точно знає, яка вона: добра і відкрита чи зла та підступна.

У житлі чаклунки – затишній печері в коренях великого дуба на узліссі – було багато незвичайних речей. Скрізь, де тільки можна, сушилися різні трави, корені, тому дихалося легко і приємно. Не заважаючи людям, не боячись їх, у печері жили пташки. Незважаючи на літаючу живність, було чисто і тихо. Взимку, у холоди, в чаклунки було тепло, а влітку, у найспекотніші дні, стояла прохолода.

Чигир і його правнук не могли згадати, як опинилися вони в цій печері на межі лісу і степу. Перші дні пройшли, як у тумані. Стара поїла їх відваром з трав, промивала воїну рани.

Славу вона приготувала люльку з гілок верби і щодня застеляла це ложе свіжими травами. Хлопчик не відчував ніг, він з жахом інколи думав, що так і не зможе ходити. Маленьке білченя, яке піднімалося у шалену височінь, маленьке бобреня, яке перепливало річки й озера в найдужчий вітер, маленьке рисеня, яке перестрибувало широкі яруги, – тепер лежало прикуте до своєї дерев’яної люльки. Лише очі старої чаклунки, які іноді зустрічалися з очима Слава, обіцяли: все буде добре, терпи і чекай…

Слав не плакав, він став похмурим і мовчазним. Днями не вимовляв ані звука, лише посвистував, передражнюючи пташок, і з тугою поглядав у вузьку щілину на божий день. Чигир поправився, добував їжу, бо раціон чаклунки був убогим. Він теж мало розмовляв з правнуком, гостро переживаючи те, що сталося.

Якось чаклунка привела двох воїнів з роду Чигиря. Вони довго говорили зі старим, сидячи на поваленому дереві, потім світловолосий Тур зайшов до Слава.

– Чигир піде з нами, його мудрість, його розум потрібні племені. Ти залишишся в старої, вона тебе вилікує, станеш воїном!



Одноплемінники збиралися недовго. Прощання було небагатослівним. Чигир пообіцяв навідуватися. Хлопчик залишився в чаклунки…
Дрова почали весело потріскувати. Модест не заважав Лані читати, не сказавши ні слова, уклався поруч і за хвилину засопів. Засинав він миттєво, як дитина. Лана перегорнула сторінку.
З яким задоволенням Слав потягувався, стрибав, крутився дзиґою. Він відчував своє тіло, він управляв ним, він міг наздогнати будь якого звіра в лісі, міг сховатися так, що ніхто його не примітить на дереві, у траві, у воді, міг втекти, міг поборотися. Він навчився багато чого. Був мовчазний і зібраний. Усамітнене лісове життя виробило в ньому спокійний ритм, упевненість, мудрість, не властиву юному вікові.

Прямуючи до річки, щоб побачити свято Води і Сонця, Слав милувався незвичайними в сутінках візерунками гілок. Чаклунка сказала, що прийшов його час побачити і пізнати. Юнак знав, що треба йти до закруту, туди, де ріка розділялася на велику і малу. Ще він знав, що його можуть не прийняти юнаки і дівчата, бо не знали його, не бачили раніше, і був він для них чужинцем. Але побачити Слава було так само важко, як і почути його кроки.

Сміх дівчат і голоси юнаків відбивалися від водної поверхні і розліталися далеко у вечірньому повітрі. Вони не ховалися, не таїлися, споконвічне свято любові збуджувало юну кров, збирало їх разом.

Слав ішов поруч із стежиною, якою до ріки приходили дівчата. Вона була встелена квітами. Кожен хлопець крадькома приходив до дівочої стежини і кидав на неї букет квітів, з тих квітів дівчата вибирали найкращі і вплітали у вінки У хлопців були свої стежки. Слав не вийшов на відкритий берег, спритно заліз на високе дерево й влаштувався між густих гілок. На березі горіли невеликі багаття. Дівчата сиділи і стояли біля вогню, доплітали вінки, тихенько співали Ріка велично несла свої води в темне лоно ночі, іноді зблискуючи срібними рибинами. Голосний лемент і сміх розбудили і ріку, і ніч. Юнаки в білих сорочках з різних боків висипали на берег. Багато хто тягнув цілі деревця, відразу ж почали споруджувати вогнище.

Вогонь висвітив усе, що відбувалося на березі. Юнаки оточили, закрутили дівчат, деякі вихоплювали подруг й, узявшись за руки, відступали в тінь… Раптом кучерявий хлопець і білява дівчина злетіли білими птицями над багаттям, перелетіли, але не втрималися на ногах і покотилися до ріки.

За сміливцями почали стрибати інші пари. Але не через великий вогонь, а ближче до краю багаття. Юнаки і дівчата бігли до ріки. Слав бачив – у відблисках вогню, у світлі місяця – вони скидали одяг і нагі, тримаючись за руки, заходили в темну воду.

Потріскування дерева в багатті, дівочий сміх, веселі крики юнаків, плескіт води… Високий місяць й оголені тіла…

Слав білкою злетів з дерева і по стежці утік до лісу. Його били дрижаки. Тільки близький дівочий сміх повернув до дійсності. Миттєво причаївся в чагарнику. Дві дівчини пройшли стежиною, збираючи квіти для вінків. «Може, русалки?» – майнула думка. Зійшов зі стежки і легкою тінню почав пробиратися між деревами. Побачене стояло перед очима, кликало назад, але Слав уперто йшов далі в ліс. «Я незнайомець, хто мене прийме…»

Зненацька вийшов до води – перед ним було маленьке лісове озерце. Прямо до води з усіх боків підступав темний ліс. Місяць, пробиваючись крізь гілки, купався в чистій воді.

Юнак зняв одяг і нечутно зайшов у теплу воду. Озерце було глибоким і прогрілося тільки зверху. Пірнув і відчув, як гаряче тіло огорнула прохолода. Ліг на воду і, утримуючи себе на поверхні порухом сильних рук, уп’явся очима в жовтий місяць. Серце билося спокійніше, гострий слух, сторожкість і увага повернулися до юнака, він раптом зрозумів, що поруч хтось є. Але ця істота не викликала почуття небезпеки, від неї ішов приємний запах…

– Не дивись…



Низький жіночий голос прошелестів, як трава при диханні легкого вітерця, тихо хлюпнула вода. Слав не витримав і озирнувся. У світлі місяця над водою виднілася дівоча голова, а крізь воду – вузька смужка тіла, по воді розсипалося чорне волосся. «Русалка!»

– Я не русалка, а тебе я знаю, ти живеш у старої чаклунки.

– Ти хто?

– …


– Чому ти тут, а не на березі ріки?

– Мене не приймуть…

– Чого це?

– Я не з вашого племені.

– Ти з племені хазів?

– Так, я з племені степових Вовків.

– Степові Вовки – наші вороги. Ти не боїшся?

– Я люблю цей ліс і це озеро, про нього не знає ніхто… Окрім тебе.

– Я раніше ніколи тут не був.

– Тепер мені доведеться шукати інше озеро.

– Я нікому не розповім про нього.

– Знаю, але тепер воно не тільки моє, але й твоє, ти в мене його забереш.

– Ні, воно залишиться твоїм, я не буду приходити сюди.

Вони помовчали. Слав розглядав вузьке обличчя дівчини, вона усміхалася, дивилася відкрито і привітно. Коли він намагався підпливти ближче, дівчина відпливала на таку ж відстань.

Юнак давно б уже вийшов з води, але соромився і не знав, що робити.

– Відвернися, – фиркнув Слав.

– Навіщо?

– Я вийду на берег.

– Сьогодні ніч кохання Води і Вогню, дівчата і юнаки твого племені не соромляться, вони разом купаються у водах ріки.

– Тоді виходь ти.

– Давай разом.

Вони попливли кожен до свого берега і повільно, все ж соромлячись одне одного, вийшли з води. Слав краєм ока бачив тоненький стан дівчини, її довгі коси, вона не вдягалася, тільки сховалася в тіні дерев.

– Я не вмію так розмовляти, коли тебе не видно.

– Пливи до мене, – прошелестіла дівчина.

Слав пірнув у холодну глибину і зринув біля іншого берега, вийшов із води. Так само, як шелестів її голос, прошелестів тихий сміх. Прошмигнув за дерево – він же без одягу! Хотів було стрибнути в озерце.

Вона з’явилася нечутно, присіла поруч, чорне волосся ховало обличчя, груди, струменіло по колінах. Підняла голову, відкинула волосся.

– Ти сильний…



Подивилася прямо в очі, підняла руку, торкнулася щоки. Слав узяв її вузьку прохолодну долоню. На зап’ясті зблиснув браслет. Розглянув. Рукою вмілого майстра маленькі листочки з’єднані в ажурне тонке мереживо.

– Це оберіг, знак нашого роду. Я – донька вождя… Тебе знаю давно, ще коли ти не міг ходити. Ми часто бачимося зі старою чаклункою, збираємо трави, вона мене вчить…

– Ти… гарна…

Несміло торкнувся рукою волосся, провів по плечу, обхопив пальцями тонку руку.

– Боляче!



Відсахнувся… Він зробив їй боляче!.. Погладив по голові.

– Пробач…



Дівчина різко підвелася. У Слава перехопило дух. Вона стояла перед ним оголена, сховавши лице в густих косах. Підвівся теж, обійняв, відчув її всю в себе на грудях. Тендітна… Маленька…

– Це ти… гарний… Я давно знаю. Ти мені подобаєшся, але в тебе є своє плем’я, багато гарних дівчат. Ти ніколи не будеш зі мною…

– Буду!

Слав не вимовляв цього, слово саме вирвалося. Вона здригнулася, відсторонилася. А потім… ще тісніше притиснулася до нього всім тілом. Слав відчув себе найдужчою людиною на землі, сильнішим від Вітру і Сонця.

Він підняв на руки тендітне створіння, він цілував її вуста, шию, груди, вузькі долоні, він задихався в її волоссі. Не розумів, шелестить трава, вода чи її голос…

Зливаючись воєдино, вони разом кричали. Кричали так, що місяць збуджено тремтів у маленькому лісовому озері. Маленька смужка берега, пружний зелений мох – немов природа створила ложе для двох…

Сонце лише збиралося вилізти на небо, щоб розпочати свій споконвічний шлях. Дочка вождя племені хазів, свіжа пахуча, ніжно поцілувала Слава і зникла в лісі.

– Ти повернешся?

– Приходь до нашого озера…

– Коли?

– Я завжди буду тебе тут чекати…

– Як звуть тебе?

– Ясмин…

……………………………………………………………………………



Сонце впало за обрій. Слав підхопився на ноги, труснув головою, рано посивіле волосся розсипалося по плечах.

Змужнів Слав, руки міцні, плечі широкі. А за плечима…

Кожен день життя – як ціле життя. Скільки битв і перемог! Повага і слава. Щасливе життя йому випало, про таке він мріяв, коли лежав нерухомим у печері в старої чаклунки. І велика любов…

Слав сидів на тому ж місці, що і багато років тому, коли він уперше пішов на свято Води і Сонця, коли він уперше пізнав жінку. Багато жінок було у вождя, дружини, наложниці… Але свою першу чорнокосу степнячку він любив усе життя.

Сини підросли, можна покластися на них, хоробро виступлять проти ворога, гідно будуть правити.

Слав заглиблювався в ліс, не помічаючи того, ноги самі вели його до берега ріки. По праву руку та ж дівоча стежка, посипана квітами, те ж високе дерево. Йому ще стояти та стояти, шуміти гілками крилами… Виліз на дерево. Дівчата і юнаки парами стрибали через вогонь, хлюпалися з вереском і сміхом у темній воді, йшли в лісову непроглядь. Неспішно зліз і пішов тією ж дівочою стежиною. Його обігнала весела пара, торкнувшись сорочками, сміючись.

Усміхнувся. По прикметах, відомих тільки йому, зійшов зі стежки. Давно він не приходив до озера коханої, частіше бачилися у вовчих личинах…

Озеро відкрилося раптово, у світлі місяця воно ніби завмерло в чеканні. Підійшов до самої води, присів на порослий мохом валун. Тут, он на тому недалекому березі, він став чоловіком. Не було насильства, похоті, домовленостей, був спалах, була ніч любові, ніч всесвітньої любові Вогню і Води.

Слав відчув чиюсь присутність, чужий дух… Дух ворога. Усвідомив, що меч не допоможе, а стріла не встигне лягти на тятиву лука. Він був один, без своїх воїнів, він завжди приходив до озера коханої один, і вона завжди була тут… Ворог теж був один, але він чекав, він був готовий. Наконечник стріли тремтів, готуючись увійти в живу плоть. Молодший син вождя хазів стояв у тіні дерев на протилежному березі. Там, де Слав любив Ясмин, дочку вождя хазів, його сестру, там, де завжди зустрічалися Слав і Ясмин. Вождь роздивився темну фігуру ворога і лише твердо стиснув руків’я широкого бойового ножа.

– Ти помреш, русичу! Я хочу, щоб ти почув це, я хочу, щоб ти знав, що я уб’ю тебе. Я! Найдужчий із чоловіків, який стане вождем хазів. Я відберу в тебе золотий браслет, родовий оберіг, він має бути у хазів. Я уб’ю тебе! А моя сестра, твоя коханка, залишиться жити і життя її буде мукою. Коли я стану вождем, кожен воїн племені хазів буде спати з нею, коли захоче. Як остання сука, вона буде доступна всім, кожному…

– Вона не сука, вона – вовчиця!

– Мовчи, русичу! Ми, хази, – степові Вовки, ми чуємо нутром, коли серед нас з’являється псина, і тоді ми перегризаємо горлянку. Ми завжди перемагали племена русичів, але моя сестра віддала тобі оберіг племені хазів, і ви стали сильнішими. Я відберу в тебе золотий браслет. Помри ж!



Ні, ніколи син вождя хазів не був вовком. Не почув він запах, який Слав розрізнив би серед тисячі інших. Трохи раніше випущеної стріли злетіло в повітря сіре гостровухе тіло.

Слав чув усі звуки. Подих ворога, біг і хрип сірого звіра музику тятиви, посвист стріли, стрибок… Чув, як стріла входить в тіло коханої…

Коли Славу, який уже був військовим вождем племені прийшов час оженитися, Ясмин перед самісіньким весіллям у ніч при повному місяці мовила до свого коханого: «Я хочу щоб ти був моїм… А ти цього хочеш?…» – «Хочу…» – «Візьми мій браслет… Уночі, коли тільки того забажаєш, зможеш перекинутися вовком… А я завжди чекатиму тебе біля нашого озера…» Ніхто не міг дорікнути Славові, що він живе з чужинкою, бо ніхто ніколи їх не бачив. Тільки молодший син вождя хазів одного разу в кривавій сутичці побачив на руці Слава браслет і про все здогадався…

Широкий бойовий ніж лише один раз крутнувся в повітрі, перед тим як увіткнувся в шию ворога, і відсік його голову від тулуба…

Слав не міг опустити очі і подивитися на тіло, що лежало біля ніг. Не усвідомлюючи, що робить, він зняв золотий браслет і випустив з рук. Браслет увійшов у камінь…
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка