Олексій Кононенко Месник



Сторінка8/9
Дата конвертації20.02.2016
Розмір1.83 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

* * *
О десятій годині вечора два темних силуети підійшли до самотнього автомобіля на стоянці біля обласної адміністрації. Високі блакитні ялини закривали огляд міліціонерам, які чергували у вестибюлі. Один закурив, повернувшись лицем до будинку, інший присів, ніби зав’язуючи шнурок…

За три хвилини обидва вже йшли повз центральний вхід, косо поглядаючи на сержанта.

– От би зараз бахнути!

– Вони б усрались там у своєму обкомі, все місто б на ноги підняли!

– Ти… цей… сам відвезеш Бергамоту кнопку? Мене Натаха чекає.

– Без проблем…
* * *
Об одинадцятій годині вечора на стоянці до самотнього автомобіля притулилася тінь. Обережно, але впевнено відчинила дверцята, повернула ключ… За хвилину стоянка спорожніла…



Об одинадцятій годині вечора Бергамот взяв у руки невеликий пульт, схожий на телевізійний, але усього лише з двома кнопками, опустив його у внутрішню кишеню куртки, набрав номер.

– Ну що?

– Завтра о восьмій він виїжджає до столиці, – озвалася слухавка дівочим голосом.

– Чудово!..
* * *
О сьомій годині ранку зі скрипом відчинилися залізні двері службового приміщення бару «Три сімки» і випустили бородатого здорованя. Не встиг він зробити і п’яти кроків до автомобіля, як три фігури оточили його. Кілька змахів руками, зойк, заглушений шорсткою долонею…

Підхопивши здорованя під руки, фігури понесли його в двір, перетягли через кам’яну огорожу, упакували в машину.

– Хлопчик спікся! – сказав Олег.

– На горизонті нікого не бачу, поїхали! – скомандував Душман.

За містом на кільцевій з’їхали на ґрунтівку, яка вела до дачного району. Душман підрулював до невеликого будиночка, що стояв між високими котеджами як попелюшка. «Кістлява хатка» – так називав свою дачку Сергій.

– Наділи маски, – обвів поглядом своїх бійців командир. Витягли бородатого з багажника, вмить переправили в хатку, розв’язали і відразу приторочили до довгої лави. Олег витягнув кляп – свою носову хустку, гидливо кинув на підлогу.

– Не сміти, – образився Сергій.

– Дайте закурити, – обізвався бранець.

– Голос є, і при пам’яті, – констатував Вітьок, прикурюючи сигарету, – кури, – вставив у відкритий рот.

– Давай, старий, розповідай, куди ви поділи вчорашнього гостя?

– Позавчорашнього… – уточнив Олег.

– Якого гостя? – закашлявся бородань.



Вітьок відібрав у нього сигарету.

– Згадай, будь ласка! Краще сам, бо допоможемо…

– Мужики, ви щось теє… Даремно мене… Тепер у вас будуть проблеми…

Душман ніжно потріпав чоловіка за бороду, провів долонею по обличчю, закрив очі.

– Проблеми у нас будуть потім, а в тебе вони почалися півгодини тому, і з кожною хвилиною твої проблеми стають проблемнішими. Ми ж з тобою не в «Зірницю» граємось.



Куди відвезли хлопця, який зайшов у бар позавчора ввечері? Везли його на джипі, а ти випроваджував…

– Дідько!

– День ми на тебе витрачати не будемо. Пропоную обмін: ти нам називаєш місце, де знаходиться потрібна нам людина, ми її забираємо, а тебе відпускаємо.

Бородатий мовчав.

– Щоб твоя мовчанка була осмисленою, даю тобі три хвилини, а потім, щоб прискорити процес, будемо питати по дорослому.

– Я покажу місце, – відгукнувся бранець. – Без мене ви не пройдете.

– Ти щось говорив про наші проблеми, а сам боїшся. Звичайно, покажеш, ніхто тебе в землю закопувати не буде, собі дорожче.

– Так, – підвівся Душман, – ручки в’яжемо ззаду, очі закриваємо. У машину.

На кільцевій Олег штовхнув бороданя.

– Куди їдемо, пасажир?

– А де ми зараз?

– Тю на тебе! Ми в машині, називай адресу!

– Стадіон…
Восьма ранку. Біля стадіону базар. Та й так людей на вулицях немало. Припаркувалися на тихій вуличці за стадіоном.

– Де ми?

– Біля стадіону, говори.

– Спортзал. Біля сауни невеликий бокс.

– У боксі є ще хтось?

– Мають бути хлопці.

– Піду я з Олегом, подивимося, – кинув Душман, виходячи з машини.

Повернулися швидко.

– Там тренування, народ валандається туди сюди, не обійдемося без шуму.

– Тренування цілий день, – вставив бородань.

– Будемо чекати цілий день.

– Зі мною ви зможете пройти.

– А там ти нас здаси?

– Спокійно, пацани, – втрутився Сергій. – У мене є «козяча ніжка». Тут уже справа принципу. Ходімо. Я приставлю свою улюблену фіночку цьому хохмачеві під ребра. Одне слово зайве, один рух, і йому… Ви ж пам’ятаєте, як я духів по кишлаках водив?

– Як баранів! На прив’язі! – підтвердив Вітьок.

– У мене є заперечення. – Душман опустив скло, закурив. – Якщо ми підемо зараз, цей клієнт запам’ятає всіх, якщо ми будемо чекати – втратимо день. А день – це багато… Вирішуйте.

– Як ви думаєте, – на загальний подив, обізвався бородань, – чому я так швидко погодився? Чому не тягнув час? Невже я виглядаю слабаком? Невже не витримав би пару сеансів? Душман, ти що, думаєш, що тебе в місті не знають? Ти сказав «а», і «б» вже можеш не говорити, ти серйозний супротивник, грати з тобою треба чесно.



Якийсь час дивилися один на одного. Все ясно – тепер нічого не лишається, як іти до кінця.

– Хлопці, життя обіцяє бути дуже цікавим, – порушив мовчанку Вітьок і зняв пов’язку з обличчя бородатого.

– Я все одно буду вести тебе на прив’язі, – усміхнувся до зрячого бранця Сергій.

Що таке на прив’язі, бородань незабаром зрозумів і переконався, що в житті є ще такі речі, про які він навіть не здогадувався. Один палець його стража кільцем обхопив ремінь, «козяча ніжка», як називав Сергій фінку, жорстко вперлася під ребро.

– Необережний рух – і ти сам нанижешся на ніж, – пожартував веселий Сергій, – я буду взагалі як би ні при чому.

– Олеже, чекай у машині. Сергій з «бородою» попереду, ми з Вітьком за ними. Ніяких розмов із знайомими. «Привіт» і «поспішаю» – все! У боксі в’яжемо всіх чужих і бородатого в тому числі, забираємо Модю, закриваємо бокс… А завтра… буде завтра.

До спортзалу ніяких проблем не було. У спортзалі кожний другий кивав бородатому, щось говорив. Бородатий виконував домовленість, за що Душман був у душі йому вдячний. Біля боксу зупинилися всією компанією. Дебелі двері. «Такі тільки підривати!» – свиснув Вітьок. Бородатий постукав кілька разів умовним стуком, просвистів мелодію. Ізсередини повернули ключ. Сергій приліпив бородатого до стінки Двері відчинилися.

– …до вечора привезти одного «голубого» з телебачення, нехай би відідрав цього колгоспника! Чуєш, Мішичу… Ти де?



Квадратний лисий страж висунувся в коридор. Мішич уважно спостерігав, але пропустив, коли назустріч лисин вилетів кулак. «Чпок!» Душман і Вітьок влетіли в бокс, Сергій холоднокровно, але швидко й акуратно завів слідом Мішича, вільною рукою щільно причинив двері.

У боксі було тихо. Душман і Вітьок приросли до підлоги готові стрибнути в будь який момент. Навпроти них стояв білявий худий носатий пацан, виставивши перед собою руку з тремтячим «ТТ». Лисий лежав під стінкою, підвернувши руку. У дальньому кутку стояв спортивний снаряд – кінь, до якого був приторочений чоловік у позі «раком», руки прив’язані до ніг.

– Спокійно, Пацюк! Не стріляти! – тихо, але чітко вимовив Мішич.

– Стояти! – закричав білявий. – Мішич! Ти з ними?! Гад!!!

– Пацюк! Опусти ствол! Зараз приїде Бергамот, він велів відпустити…

– Не вірю! Я буду стріляти!

– Безбашенний, – ворухнув губами бородань, – цей вистрілить…

– Не вистрілить, – прошепотів у відповідь Сергій.

Мішич раптом відчув, що на ремені немає залізного кільця пальців, що під ребром не живе гостре і колюче… Ніхто не бачив, як вилетів ніж, усі побачили лише, як білявий завалюється, підкинувши руки. Душман у стрибку впіймав пістолет.

– Він же на запобіжнику… Гад!



Мішич із подивом дивився на «козячу ніжку», яка стирчала з горла Пацюка.

Вітьок висмикнув ніж, струмінь крові вдарив угору і швидко стишився. Вітьок розрізав мотузку, Душман допоміг Модесту стати на ноги.

– Я знизу кидати не вмію, – сказав Модя, дивлячись на Сергія, – тільки зверху.

– Навчимо, – кинув Сергій.

– Дякую! – Модест простягнув набряклу долоню Душману. – Чорт забирай, а я на тебе чекав.

– На село? – усміхнувся Душман.

– На село! – серйозно відповів Окунь.

– Мішич, – підійшов до бороданя Сергій, – доведеться тебе прив’язати.

– Це краще, ніж убити, – похмуро пожартував бородань.

– Втомлені, але щасливі… – почав було Вітьок.

– Тихо! – обірвав його Душман. – Наслідили ми, братики… Бородатого до батареї, а лисого в’яжіть до цього… коня, мать його. Мішичу, воювати будемо?

– Будемо, Душмане. Тільки без ментів. А воювати тепер будемо, сам розумієш.

– Розумію, мля! До зустрічі…

– Так отож… – дзенькнув наручниками Мішич. – А не хотілося б…

Двері замкнули на ключ, вийшли без пригод. Олег нічого не питав, усі повернулися, дружбана виручили, значить, усе нормально.

– Що далі? – спокійно запитав Сергій.

– Їдемо в село! – відповів Душман.

– Стоп! – Модест вивудив у Сергія сигарету, прикурив. – Вам у місті треба визначитися. Душмане, піджени мені кого небудь із таксистів, у селі в мене проблем немає, заберу одну людину і під’їду до вас.

– Думаєш?

– Впевнений.

– Умовив.

Модест майже прийшов до тями, звичайно, нила спина боліла голова, але – вільний!

«Чорта лисого тепер мене візьмете! Треба б Сані передати, що його підставляють. Але у Сані охорона, і сам він не лох. А Лана в селі, раптом туди Бергамот бійців послав? Ех! Знати б!»

– Ідіть у кафе навпроти зупинки тролейбуса. Гниле місце, коньяк можна, жратва дрянь. Я миттю буду, Олег, зі мною.



Душман стартонув з місця, війнувши запахом паленої гуми…
* * *
Бергамот поглядав на годинника, тримаючи в руці маленький пульт. Десята. Ще півгодини і… Краще, щоб це відбулося на трасі, між містом і столицею… А автомобіль йому сподобався. Доглянутий. Вирішив поїздити на «вольво», поки не набридне.

– На звіроферму!



Водій виїхав на вулицю Петлюри. «Ну назвали! Демократи!..

Хоча, яка різниця, теж мужик був нормальний, цікаве життя прожив…» На перехресті з вулицею Леніна зупинилися на червоний, тут світлофор горів довго. «Пора», – вирішив Бергамот, підняв пульт перед собою і натиснув кнопку. Останнє, що бачив у своєму житті Бергамот, був червоний сигнал світлофора…
* * *
Коньяк був до речі, Модест ожив. Вирішив остаточно:

«У село! Заїду за грошима… Ні. Попрошу Душмана, він із тих, кого бабки не псують».

– Сергій!.. – майже кричав у вухо йому капловухий, який так легко метнув ніж знизу.

– Не зрозумів…

– Сергієм мене звати, а його – Вітьок. Ми з тобою випити хотіли, а ти жахнув з руки й наче за хмари полетів! Не докричатися…

– А а а… Давай.

– Що давай?

– Вип’ємо.

– Так це… Панянко, налий нам того ж… Ти увечері, до речі, вільна? Може, поснідаємо? Я маю на увазі, прокинемося разом і поснідаємо, чи, може, зустрінемося о сьомій ранку?



Панянка п’ятдесят восьмого розміру, хихикаючи, недоливала грамів по двадцять. Вітьок мовчки курив.

– Тепер давай вип’ємо, як ведеться, за знайомство.

– Дякую, хлопці, я ваш боржник…

– Та кинь ти!

– Будемо жити! – філософськи перебив їх Вітьок. – А он і Душман причалив.

– Модю, – підсів до них Душман. – Тебе дядя Льоша повезе, він почекає, буде з тобою скільки треба.

– Дякую… Хлопці, вибачте… Душмане, проведи.

Модест віддав Душману ключі від своєї квартири, розповів про гроші і дістав ключі від квартири Лани.

– Сам приїдеш і забереш… – почав було Душман.

– Всяк може бути, – перебив Окунь і підкинув ключі Душман упіймав, подивився уважно.

– У тебе там справи, старий… Добре! У тебе справи, у нас справи, їдь, побачимось.



Доїхали лише на обід. Годину простояли в центрі міста пробка, аварія, ні вперед, ні назад. Здавалося, що всі даїшники зібралися. За містом – прокол, потім черга на заправку. «Кругом шістнадцять!» – чортихався дядя Льоша.

– Чекати? – запитав біля села.



– Ні! Дякую! Скажете Душману, що все нормально.
* * *
Осінь роздягнула дерева до безсовісної наготи. Щодня похмурі хмари, немов важкі брови, нависали над селом. Село причаїлося. Хоронили бабу Настю. В останній день місяця, у день її народження.

Бабу Настю в селі любили всі. Вбивство потрясло людей, притисло до землі. Те, що вбили саме її, було волаючою несправедливістю. Очевидно, Господь на хвилинку відвернувся або задрімав.

Три дні тому сусідка не побачила бабиних Настіних курей, та й саму бабу у дворі. Кожного ранку сільські жінки, в основному старі, починали день з обходу і годівлі живності – корів, кіз, індиків, качок, гусей, курей, собак, кролів. Не було такого, щоб двір у селі – і без живності, навіть у немічних було таке сяке господарство.

«Чи не занедужала баба Настя?» – затривожилася сусідка. Усе життя прожили поруч, як не переживати. Зайшла з городу, так ближче. У дворі нікого. Шарик забився в будку і мовчав, що на нього не схоже, завжди гавкав, вищав, стрибав на будку, радів приходові кожного. Двері в хату не замкнені. Сусідка нерішуче увійшла в сіни, штовхнула двері. Баба Настя сиділа за столом, поклавши голову на висохлі руки.

«Спить?! Ну дає, стара!» Хотіла покликати. Але… Підійшла ближче, торкнулася руки… Холодна! «Господи, померла!»

Заголосила вже у дворі. Збіглися люди. Дід Митрофан, у минулому колгоспний ветеринар, заборонив будь до чого торкатися, виставив на пост сусідку, а сам побіг у контору.

До обіду приїхала «швидка» і міліція, а за годину по селу поповзла зла чутка: «Убили бабу Настю!» Три дні в селі тільки й робили, що обговорювали лихо. Біля контори, біля криниці, біля магазину. Щодня з району приїздила міліція, детально розпитувала сусідів, але ніхто нічого не чув і не бачив. А дощ, який в останні дні не переставав, змив усі можливі сліди. Відомо було, що задушили нещасну шнурком чи мотузкою, а ще – що зникло фамільне намисто, яким так пишалася і дорожила баба Настя.

Модест приїхав, коли бабу Настю вже поховали. Напевно, він один здогадувався, хто її вбив. Злості не було, був тихий смуток і холодна лють, сум і жаль. Бабці і жити вже залишалося недовго. Він її по своєму любив. Він знав, що знайде вбивць, нехай міліція копає, розслідує, він зробить усе сам, ніхто й ніщо його не зупинить.

Постоявши біля свіжої могилки на такому знайомому з дитинства цвинтарі, де і вночі не боявся ходити, зайшов додому. Хата хоч і берегла ще рідний дух, ставала все більше схожою на покинуту. «Скоро ти у мене зовсім запустієш, – думав Модя, перевдягаючись у десантний комбінезон. – Якщо вийду зараз, до темряви буду в лісника. Невже Лана була з ними? Ні, вона не могла допустити, щоб стару вбили. А раптом?…» Думки плуталися. Впевненість… Сумніви… «Як приймати рішення? Чи міг Саня послати ще людей? Хоча, навіщо? Для пошуку цього міфічного браслета? Чи щоб мене контролювали? А може, ці бики вичислили мене і Лану і вже там, у лісника?…»

Почув шум автомобіля, обережно виглянув у вікно. Джип. Саня. Один. Йде через двір. Жабов штовхнув двері, покликав:

– Модя, ти тут?

– Тут, заходь.

Увійшов, потоптався посеред кімнати, сів на стілець, закурив.

– Це не наші, я ніяких вказівок не давав…



Підняв голову, подивився на однокласника.

– Сашко, ти в думках допускав хоча б, що бабу Настю можуть убити за намисто?

– Та ні ж бо! Нашим я строго наказав – без крові! Лана ж із ними.

– Крові й не було…

– Знаєш, Модю, я тобі не говорив… У мене пару місяців тому «непонятка» сталася.

– ?…

– Прийшов уранці в офіс, відкрив сейф, а там документи не так лежать, як я їх перед цим залишав.

– Що значить «не так»?

– Папки не в тому порядку… І не так рівно… Я здивувався. Ти ж знаєш, паперів у мене не так багато, не люблю, але те, що є, завжди в порядку. Переглянув – усе на місці. День з голови не виходило, а потім закрутився, забув. Зараз зіставляю – всі плани з рейок, – як наче про них хто наперед знав. Такого ніколи не було.

– Що за документи?

– Схеми, списки. Недосвідчений не розбереться. А ще… Усе по твоїй експедиції, карти, маршрут, казки ці…

– І ти мовчав! Там же і про бабу Настю!

– Я тільки зараз згадав.

– Саня! Ех!.. З них же копії зняли і повернули. Семен не просто так загинув…

– Що, значить?…

– Вони його за мізер купили, документи скопіювали, а потім кінці у воду.



Жабов мовчав.

– Вони на крок попереду йдуть, якщо не на два. – Модя сів навпроти. – Що ж ти раніше не згадав? Добре, їдь до міста, збери людей, попередь, прорахуйте, продумайте. Призупини всі свої справи, з шефом порадься, якщо вважаєш за потрібне.

– А ти?

– Я до лісника піду, може, вони вже там побували.

– Один?

– З тобою, чи що?

– Будь обережним, Модю, вони безбашенні… А що з браслетом? Шеф щодня дзвонить.

– Саня! – Окунь підвівся, поставив ногу на табуретку і повільно процідив: – Скажеш цьому удаву, що ніякого браслета не було, немає і не буде. Намисто баби Насті я знайду і поверну онукам. З убивцями… Сам знаєш. А ще передаси, що бачив я його в домовині у білих тапочках!

– Ну, ти, дружище, даєш! Я збираюся в шефа грошей ще просити… І людей. Тільки за намисто він купу бабла відвалить, а за браслет…

– Чуєш, ти, стратег! Бабу Настю вбили через ці брязкітки! Тебе самого в будь яку хвилину можуть пришити, а ти жопу шефові готовий лизати, гівно готовий жерти, аби бабки загребти. Чому ти один приїхав? Не міг охорону взяти? Не боїшся?



Сашко озирнувся.

– Усі під Богом ходимо… Мертвих не повернеш… А живим… Живим бабки потрібні.

– Важко ми стали розуміти один одного, однокласнику. Їдь до міста, ти там потрібніший, тобі там треба бути. Я тут розберуся і з’явлюся.

– Модю, прошу тебе, зроби все, як треба, як домовлялися. Не дурій! У шефа руки довгі, і тебе, і мене дістане.



– Розійшлися!.. Час не в нашу лузу.

У дворі потисли один одному руки, на секунду зустрілися очима. Жабов побачив ніч, Окунь побачив страх…

Модя зачинив хату і через цвинтар майже побіг до посадки, що здавалася довгою рукою далекого лісу. Джип, перевалюючись, вибрався на дорогу…

Жабов зупинив машину на кільцевій, відчинив дверцята, закурив. Він так зжився зі страхом, що навіть не робив спроб позбутися цього липучого почуття.

Жив і боявся. Курив – боявся, йшов – боявся, їхав – боявся, говорив – боявся, спав – боявся. Боявся, але вірив, що ангел хранитель сидить на плечі й береже його від усіх напастей. Ну, не може він, Саня Жабов, пропасти! Треба все закінчити, все зробити, і тоді страх зникне. Де небудь, у далекій країні, йому нікого і нічого буде боятися…

До джипа наблизився УАЗ, зменшив швидкість. Саня тричі мигнув фарами, зачинив дверцята, рвонув з місця, УАЗ мигнув у відповідь. Похмуре небо знову не утримало вологу, яка накопичилася в хмарах, і дощ оросив чорні поля.
* * *
Модя йшов, не придивляючись, бо пам’ятав дорогу ногами, все, що відбувалося навколо, відчував. Дощ торохтів монотонно. У лісі йти було легше. Іржаве некрасиве листя вкрило землю. Уже в густих сутінках підійшов до хати лісника, насторожився, зібрався. Хотілося швидше побачити Лану, але не поспішав, – крадькома, ховаючись за деревами, обійшов хату вздовж огорожі. Навпроти воріт, на широкій «парадній» стежці присів, провів рукою по землі… Ямки… Сліди.

Нахильцем побродив зигзагами по стежці. Так і є. Пройшло більше трьох чоловік. «Хто? Наші? Можливо. Чого б їм не пройтися по лісу… Чужі? Теж можливо. Якщо хтось розумний вивчив документи із Саніного сейфа, чужі цілком могли з’явитися». Перев’язав і затягнув ремінці на комбінезоні, дістав ніж, розкрив, пригрів у руці. До хати підійшов там, де ліс почав перебиратися через огорожу. Крізь вузькі щілини щільно прикритих ставень пробивалося тьмяне світло. Було чутно ледачий діалог двох чоловіків. Вони грали в карти і коментували гру, ліниво лаючись. «Болік… Другого не знаю. Де лісник? Де Льолік, Пастух? Де Лана?! Спокійно, розберися…»

Міцні двері зсередини були закриті на кілок. Відчинити неможливо, стукати – виявити себе. Проникнути через горище без шуму не вдасться, там купи усілякого хламу. Модя тінню кружляв навкруг хати… Стоп! Прибудова! Довгий дерев’яний сарай, у якому лісник порає дичину, складає дрова і всякий необхідний реманент. З прибудови можна пробратися в хату, з’явитися зненацька. Ковзнув за хату до прибудови – двері теж зачинені намертво.

Якщо у прибудові нікого немає, можна залізти через віконце на даху. Постояв, прислухався. Треба ризикувати. Підстрибнув, зачепився за дах, підтягнувся. Добре, що дощ тарабанить, глушить звуки. Обережно пробрався до віконця, ножем відігнув цвяхи, вийняв шибки, притулив. Різким рухом вирвав хрестовину невеликого вікна. Усередині темно і тихо. Учепившись руками за раму, повис. Очі звикли до темноти, до підлоги не більше метра. М’яко зіскочив і ніби приріс на зігнутих ногах. За секунду відчув чиюсь присутність, запах тіла. Озирнувся, побачив темний силует, який висів паралельно підлозі, повільно перемістився до нього. Почув кроки. Миттєво переключив увагу і зосередився на дверях, що ведуть у хату. «Що ж усе таки відбувається? Хто висить? Чому Болік із чужим? Спокійно… Зараз усе з’ясується…» Вріс у стіну. Тієї ж миті двері відчинилися, світло гасової лампи трохи розсіяло темряву. Кряжистий тип зробив крок і зупинився, вдивляючись.

– Гей, ти, суко, чи жива ще там? Може погріти її, га? – озирнувся в кімнату.



Модест не роздумував, навіть не осмислював сказане, він зачув ворога. Короткий удар руків’ям ножа в голову над вухом. Притримуючи, уклав обм’якле тіло біля стіни, увійшов до кімнати.

– Не чіпай її, Клішня, нехай відійде трохи. Не дай боже загнеться, а нам потрібна жива приманка…



Болік говорив усе це, ховаючи карту в рукав. Підняв голову і… почав повільно підніматися. Він ніяк не очікував побачити Модеста. Мову відібрало. Нарешті його пробило:

– При…віт… Ми тебе на ранок чекали… Саня ще людей прислав…

– Бачу. Де вони?

– Пішли в Холодний Яр. Це Лана… бабу! – зашепотів Болік, нахиляючись над столом. – Сука! Ми її ледве скрутили!

– Лана сама ходила до баби?

– Ні! Ми разом. Поки ми шукали, вона задушила…

– Де?

– Що?…

– Лана де?

– Там… – очима Болік показав за Модину спину.

– Приманка, кажеш…

– Ну… Чекали на тебе, щоб вирішити, здавати її ментам чи як…



Болік однією рукою тримав колоду, а другу опускав повільно уздовж тіла в кишеню широких штанів.

– Тебе немає, Сані немає, що робити, не знаємо, – белькотів він. Очі відвів, дивився в стелю. – Ми з Клешнею сторожуємо цю… А хлопці пішли шукати браслет… Я їм казав, що в ніч не варто… Так строки ж… Час… Запитають…



Болік нарешті намацав у кишені необхідне, рвонув руку із штанів, але рука з револьвером так і не встигла вирватися на волю. Модест коротко змахнув рукою і різко встромив у лоба колишньому колезі охоронцю вірного «малюка». Нахромлений на ніж Болік ревнув, як бичок на бійні, потім хрюкнув і почав валитися на стіл. Модест випростав перед собою ліву руку, штовхнув мертве тіло, і воно повалилося горілиць, розвертаючи стіл і перекидаючи стільці…

«Малюк» уперше вбив людину. В іншій ситуації, за інших обставин Модест, мабуть, зовсім по іншому б відреагував, але в голові було одне: «Лана!» Він обійшов стіл, висмикнув ніж, витер об одяг Боліка. Проходячи повз Клішню, для певності ще раз приклався в те саме місце – нехай довше полежить. Поткнувся у прибудову, повернувся, взяв лампу.

У прибудові, підвішена за руки і за ноги, роздягнена догола, на брусі висіла Лана. Як лань без шкіри. Тіло посиніло від холоду, на сідницях запеклася кров, рот забитий кляпом, лице в синцях. Поклав руку на пульс. Є! Поставив лампу, розрізав мотузки, витяг кляп, обережно відніс тіло дівчини в хату й опустив на кушетку біля плити. «Потерпи, рідненька… Зараз… усе буде добре…» Зв’язав руки і ноги Клішні, зіштовхнув його в прибудову, зачинив двері. На столі стояла пляшка горілки, налив у руку, протер скроні, витер лице. Зітхнула, розплющила очі, застогнала. Почав розтирати тіло.

– Води…



Зачерпнув кухлем з відра. Пила довго, маленькими ковтками, обливаючись, знесилено відкинулася на кушетку.

– Укрий мене…



Притягнув з іншої кімнати теплу ковдру, зверху намостив ведмежу шкіру. Притихла. Зараз не поговориш, не розпитаєш. Відчинив двері і вийшов у ніч. Дощ припинився, але хмари як і раніше закривали зірки і місяць. Темінь стояла непроглядна, тиша була така, що чутно було, як у селі гавкали собаки. Підібратися нечутно ніхто не зможе. Замкнув двері, постояв над Ланою. Дихала рівно, хоч зрідка тихо стогнала.

«Займусь я цим одоробалом. Пора з’ясувати, хто прибився…» Забрав лампу в прибудову.

За п’ять хвилин Клішня в чім мати народила висів на тому ж брусі в тій же позі, що і Лана годину тому. Модест добре приклався, тому телепень навіть після всіх маніпуляцій не збирався приходити до тями. Окунь вилив йому в пику кружку води, намагаючись потрапити в рот і в ніс. Закашлявся, вигнувся на брусі, чхнув, розплющив очі, продовжуючи кашляти і плюватися.

– Болік! – захрипів. – Ти що, хрін, твориш?!



Коротко вдарив Клішню шкіряною вуздечкою по важкій сраці. Той дико заволав від несподіваного болю.

– Будеш репетувати, відстьобаю по повній програмі.



Клішня затих у момент, повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив. Він в’їхав, що це не Болік, і намагався зрозуміти, що сталося. Окунь став так, щоб той його бачив.

– Не здається тобі, недоумок, що ми вже зустрічалися? Що наша перша зустріч у ресторані мала би послужити для тебе уроком? Хоча сральню ресторану навряд чи можна назвати рестораном…

– Йо!..

– Тепер я бачу, що ти мене впізнав і все зрозумів. Давай, гівнюк, розповідай усе, із самого початку.

– Чорта лисого!

Знову без замаху хльоснув по сраці. Клішня закричав, потім завив.

– Не би и ий!



Ще двічі чмокнула вуздечка.

– Будеш репетувати, заткну пащеку кляпом.

– Не бий! Прошу тебе!

– Ти просишся, сам того не розуміючи, що вже не жилець. Лану я вам не прощу!

– Це не я! Я приїхав потім, пізніше, я тільки охороняв…

– Це ти їй розповіси. Але якщо встигнеш викласти мені все, про що я запитаю, може, й відпущу тебе.

– Бергамот нам доручив виїхати сюди і виконувати всі доручення вашого шефа. А за старшого Льолік…

– Вони що, домовилися?

– Напевно домовилися, якщо нас сюди послали.

– Що ви повинні були робити?

– Забрати якісь дорогоцінності в баби… Знайти скарб десь у лісі… З тобою розібратися.

– Хто вам це доручав?

– Льолік усі задачі ставив… Ми на хуторі були… Джип під’їхав… Льолік виходив, щось говорив там… Потім нас зібрав і…

– Де цей хутір?

– Години дві пішки… У балці за лісом…

– Лана там була?

– Ні.

– Скільки ваших людей тут?

– Троє… – відвернувся Клішня.

Свиснула вуздечка. Але не чмокнула. Клішня вмить повернув перелякану пику.

– Ще троє повинні приїхати, або четверо…



Модест озирнувся на скрип дверей. Очі різонув спалах і лише потім у вуха вдарив ляск пострілу. На межі світла і мороку стояла гола розпатлана Лана, тримаючи обома руками револьвер Боліка. З відкритого рота Клішні вирвався нелюдський крик, який, здавалося, розсунув стіни сараю. У нього між ногами вирував кривавий фонтан. Модест кинувся до Лани, але вона з холоднокровністю божевільного, майже не цілячись, вистрілила ще раз. Щокою відчув лет розпеченого металу… Крик обірвався… Подивився на Клішню. З дірки у скроні на підлогу стікала темна рідина. Мовчки взяв лампу, обійняв тремтячу Лану, повів у хату.

– Так ти всіх сюди збереш. Заспокойся.



Відібрав револьвер, відвів до кушетки, укрив ковдрою.

– Що вони з тобою зробили?



Довго дивилася в очі, дістала руки з під ковдри, чужим голосом вимовила:

– Що можуть зробити бандюки з жінкою, яка потрапила до них у лапи?… Запам’ятала всіх… Дякую, що порятував… Тепер я погуляю…

– Пробач… Залишив тебе…

– Нагрій води… Не придумуй і не говори дурниць, усе вже сталося, ти не винен.



Модест поставив на плиту відро води, підкинув дров. Ніч ніяк не йшла геть.

– Я відчувала, що відбувається щось не те, озиралася, сторожилася, ніби все передбачила… Не чекала від Льоліка… Сволота!.. Дай сигарету.

– Я ж не…

– Там, на столі.



Знайшов на столі сигарети і запальничку, подав Лані. Закурила, вдихнула глибоко, хрипко виштовхнула із себе дим.

– Я була у баби Насті, поговорили. Розповіла вона історію свого намиста, пригостила мене парним молоком. Коли йшла, баба подивилася на мене строго і сказала, що не продасть вона намисто ні за які гроші, так, мовляв, і передай. Відчувала… Тут мене зустрів Льолік, чемно пропустив у дверях і… заїхав у потилицю… Вони навіть не пропонували мені нічого, знали, що не погоджуся… Сашко знав.

– Лано… Не може бути, щоб Саня. Щось не так…

– Може! Грошики у твого Сані засвітилися в очах, великі гроші. Мене здати йому, що два пальці обісцяти. Адже повернути мене собі він не може. Розуміє… А тебе… Напевно, помучився твій однокласничок годинку, перш ніж на це пішов. Так! Міцно він у шефа на гачку.



Прикурила нову сигарету.

– Я чому так упевнено кажу. Прийшла до тями отут у хаті на кушетці, зв’язана по руках і ногах. Вони при мені розмовляли, нічого не приховували, як при покійниці… – закашлялася. – Бабу Настю Клішня і Пастух прибрали, без крові, як Сашко і радив. Тебе весь час чекали. Він сказав, що тільки ти на браслет наведеш, мовляв, тобі браслет цей сам висвітиться. А сьогодні пішли по дурості, лопухнулися. Вчора випили добряче, за мене взялися, відтрахали кожен як хотів і як міг у всі дірки… Тикали в мене всіляку гидоту… Боляче… Особливо наші старалися, вони на мене щодня облизувалися, а тут… Потім засперечалися, Льолік і Доня чужак, Льолік кричав, що браслет знайде, і тоді преміальні дістануться. От і пішли. Прив’язати мене, як звіра, Болік додумався… Печерний!

– А лісничий де?

– Убили. Закопали в льосі, зверху консервацію поставили.

– Гади!

– Модю, вода зігрілася, помитися хочу. Вийди, га?



Вийшов у двір. Сірий, похмурий ранок приходив повільно. Зайшов у неглибокий льох, навпомацки відставив кілька банок, попробував ногою, просідає. Повернувся. Вчасно. Почув шум автомобіля. Миттю закрив двері за собою на кілок.

– Та що ж ти?! Я ж просила!



Лана стояла над мискою, у якій колихалася мутно червона вода.

– Вибач, гості їдуть… Йди в прибудову.

– Відвернися.

Модя почув скрип дверей. Ледве встиг підхопити миску, яку вже одягнена Лана намагалася винести в сарай.

– Дурна!



Поставив миску за двері.

– Хто це нас порадував?

– Дебіл, якого ти пристрелила, казав, що ще бійці з міста повинні під’їхати… Ти зможеш, Лано?

– По твою душу, між іншим, – прокоментувала Лана.



Запитання вона пропустила повз вуха. Уважно оглянула револьвер.

– Три патрони є.

– Мало…

– Подивися в прибудові, у лісника зброя має бути.



Модест відшукав пристойну двостволку і коробку патронів на великого звіра.

– Порядок. Я це все тобі залишу, будеш прикривати.

– Модю, вони знають, що ти тут, стріляти будуть по всьому, що рухається. Це не дурні охоронці, Саня з Бергамотом надішлють бійців.

– Так, вони знають, що я тут, ти права… Втрачати нічого, спробую… – рішуче відрізав Модест, відчиняючи двері. – Закрий за мною.

– Ти куди?

– На горище. Стріляй тільки у крайньому випадку, вони не знають, що нас двоє. Прикривай, Ланаріє.



Новенький потужний УАЗ під’їхав до огорожі і зупинився. У машині троє. Виходити не квапляться. Нарешті передні дверцята майже синхронно відчинилися. Двоє вийшли, але так і залишилися під прикриттям дверцят. Третій на задньому сидінні чимось зайнятий! Ага, збирає оптичну гвинтівку. Ті двоє, напевно, теж зі зброєю. Двадцять кроків – не відстань і для пістолета. Один вийшов, став лівим плечем уперед, права рука опущена вздовж тіла, прихована.

«Так, Сашок, людей ти надіслав. Як же ти браслет хочеш роздобути, якщо мене зібрався уколошкати? Не будуть вони стріляти, взяти хочуть, уб’ють потім… Ну, це ми ще подивимось!»

Тишу розітнув різкий сигнал автомобіля.

– Гей, там, у домі, – гикнув той, що стояв на виду, – зустрічайте гостей!



Модест і Лана мовчали. Другий теж вийшов на відкрите місце, зброю не ховав. Постояли, перезирнулися, перший жестом дав указівку тому, що в машині. Той вийшов, перемістився за передні дверцята, зготував оптику. Двоє з пістолетами на відстані семи восьми метрів один від одного, пританцьовуючи, наближалися до будинку.

«Тільки б Лана не сполошилася… Правильно зрозуміла… Нехай би взяла того, що в машині… Вцілити в нього важко… Але збити з пантелику… Відвернути… Спробую справитися із цими двома… Хоча як?…»

Пара зупинилася в п’яти кроках від ґанку. Модест роздивився обох. У чорних куртках, джинсах і светрах, у зручному взутті. Схожі. Один трохи вищий, ніс із горбинкою. Очі напружені, тіла готові до будь якого повороту подій.

– Хто є в домі?! Відчиняйте! Поговорити треба!



Тиша.

«Молодець Лана! Розуміє, що голосом видасть… Вони не знають, що нас двоє… Можуть тільки здогадуватися… Нехай підійдуть ближче…»

Лана принишкла, її не було чути, але Модест відчував, у якій напрузі дівчина чекає його дій. Він причаївся на горищі над ґанком, вибрав позицію так, щоб за мить вилетіти ногами вперед у вікно. У діру від сучка двір було добре видно. Нижчий зростом озирнувся, кивнув снайперові в машині і неголосно сказав напарникові:

– Перевір двері, спробуй відчинити.



Сам же увібрав голову в плечі, підняв руку з пістолетом і водив рукою на рівні вікон. Високий м’якими кроками зійшов на ґанок, взявся за дверну ручку…

Вилітаючи у вікно, Модест побачив, як нижчий підскочив на місці, дриґнув ногою і завалився на спину… В леті відчув, як щось обпекло ліву руку… Ударяючи високого каблуком у голову, думав лише про те, щоб упасти на руки, щоб, не дай боже, не поламати кістки… Вуха заклало від пострілів… Розкот! – Лана з рушниці. Бах! – пістолет. Фьють! – оптика. Знову розкот!.. Дзенькіт розбитого скла… Все…Тиша… Свіже лісове повітря щедро розбавив запах пороху. Грюкнули двері, Лана притулилася до одвірка. Модест приклав руку до шиї «гостя», що лежав біля ґанку. Міг би цього й не робити, – гарні черевики, ковані, армійські. Бігом зиґзаґами рушив до машини… Так! Снайпера відкинуло від авто на кілька метрів, на місці обличчя яма. Випростався, розслабився, повернувся до Лани.

– Чому чотири постріли?

– Я… Отой, – кивнула на нижчого, – з пістолета у небо… Снайпер… Знову я…

– Ти краще за снайпера стріляєш!

– По перше, він мене не бачив, не знав, де я. А я його – як на долоні… По друге, я стріляла краще всіх у групі підготовки… По третє, стріляв він у тебе, подивися, комбінезон на рукаві пропалив, куля в дверях, тобі пощастило.

– Так… Моя робота виявилася набагато веселішою, ніж я собі уявляв. Дідько!.. Ніколи не бив ногою!

– У всьому буває перший раз, – мовила Лана й опустилася на поріг. – Дивуюся, як легко у нас вийшло.

– Тихо, це ще не все! У лісі четверо…



Модя відтягнув трупи в льох, зібрав зброю, відніс у хату, допоміг увійти Лані.

– Я йду в Холодний Яр, – розпорядився тоном, що не терпить заперечень. – Ти чекаєш на мене тут.

– Сьогодні повний місяць… Я з тобою.

– Повзтимеш? Не допоможеш, тільки затримувати будеш. Краще, якщо ти залишишся, мені буде спокійніше Продукти є, а захистити ти себе зумієш.



Лана болісно усміхнулася.

– Не кинеш мене?… Після всього…

– Дурепа! Була дурепою і залишилася!

– Машину віджени куди небудь.

– Уже порозумнішала! – поцілував у маківку, як робив це завжди. – Закрий на колодку, прислухайся.

– Візьми пістолет.

– Не вмію я. Буде при мені, надіятимуся і проколюся, «малюк» зі мною, кулаки… Та й ногою вже вмію. Ти… чекай… Повернуся я.

Сонечко пробило хмари, ліс повеселішав, заворушився, десь обізвалися пташки. Модест відігнав УАЗ за огорожу, сховав у кущах, озирнувся і швидким кроком заглибився в чагарник.

«До Холодного Яру години три, розминутися з ними я не можу, хіба що на хутір підуть… Не повинні, сюди будуть повертатися. А може, й не будуть, може, нишпорять по Яру, браслет шукають. Нехай, я їм допоможу…»

1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка