Олесь Бердник



Сторінка1/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51

Annotation


Заключний том серії «Всесвіт Олеся Бердника» об'єднує легендарні та казкові повісті різних років. Разом з героями збірки «Покривало Ізіди» читач переживе останні дні легендарної Атлантиди, побуває в оселі Світла — Шамбалі та на Запорізькій Січі; він шукатиме живу воду безсмертя, Край Казки за межами видимого світу і у власній душі; доторкнеться до драматичного життя першої в історії жінки-філософа Гіпатії Алексаидрійської і пройде тернистими шляхами пошуку Істини разом з видатним еллінським математиком Піфагором. Легенди різних народів, казкові події та історичні факти химерно переплітаються на сторінках збірки «Покривало Ізіди». Повісті «Окоцвіт», «Лабіринт Мінотавра» та цикл казок «Серце Матіоли» входять до шкільної програми позакласного читання. Олесь Бердник

СИНИ СВІТОВИДАГЛАВА ПЕРШАГЛАВА ДРУГАГЛАВА ТРЕТЯГЛАВА ЧЕТВЕРТАГЛАВА П’ЯТАГЛАВА ШОСТАГЛАВА СЬОМАГЛАВА ВОСЬМАГЛАВА ДЕВ’ЯТАГЛАВА ДЕСЯТАГЛАВА ОДИНАДЦЯТА

ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИПРОЛОГДИТЯ БУРІЖРЕЦЬВАЙВАСВАТАБУРЯЧАСТИНА ПЕРШАМАРУІРАВСЕВИДЮЧЕ ОКОРАБЗВІЛЬНЕННЯНОВІ ДЖЕРЕЛАПРОМІНЬ У ПІТЬМІПІСНІ МАРУІРИПОТІК МУДРОСТІДРЕВНІ ПАПІРУСИРІКА ЖИТТЯПІЗНАННЯПЕТЛЯЗАГИБЕЛЬ ОСТРОВАРУКА ДОЛІУ ПАЩІ СТИХІЙСАМОТНІБЛУКАННЯНЕБЕЗПЕЧНЕ РІШЕННЯЧАСТИНА ДРУГАТАЙНИ МИНУЛОГОТРИВОГАКУЛЬТ СИЛИЗРАДАВ’ЯЗНИЦЯГІРЛЯНДА СЕРЦЯСТРАТАНА СМЕРТНІЙ ГРАНІУ ПОХІД!НАД ПЛАНЕТНИМ КРУГОМБИТВАТЯЖКА СТЕЖИНАБАТЬКОЧАРІВНА ДОЛИНАБЕСІДАШУКРАДВІЙНИКЗУСТРІЧВЕЖА СМЕРТІЕПІЛОГ

ДИКЕ ПОЛЕПролог. Тінь ятаганаПобратимиДівчинаДивен вечірДикий лісСватанняВесілляЛихоЧастина перша. Чорним шляхомРозпукаМореБуряВежа мовчанняЧастина друга. При битій дорозіЗамокБаговинняЛице смертіЯвтухів рішинецьЧастина третя. Мати СічНенаситецьГерцьДобра вістьДо моряЧастина четверта. На чужиніВорота СкутариБез вороттяВдячністьЗамість епілогу. У Дикому Полі

ПОКРИВАЛО ІЗІДИЧастина першаПОШУКИБЕЗВИХІДЬВТЕЧАЧастина другаВЕЛИКИЙ ІСПИТБЕЗОДНЯПОМСТА СУШІСАЧастина третяІНДІЯГАУТАМАІЗ ВИРІЮНОВИЙ БЕРЕГІСПИТ СЕРДЕЦЬБИТВА ДУШКОХАННЯВОГНЯНА ПРІРВА

ОКОЦВІТЧастина першаГОРОБИНА НІЧПОШУКИ МЕТЕОРИТІВЧОРТОВА ДОЛИНАСУМНІВИЧУДО-ЦВІТ«ФОКУСНИЦЯ»ДИВАХИМЕРНА УЧЕНИЦЯКАЗКОВЕ ПЕРЕТВОРЕННЯЧастина другаПРОМІНЬ ДАЛЕКОГО СВІТУДВА СВІТИОЧІ КАЗКИРОЗЛУКАЧастина третяУСМІШКА КОСМОНАВТАНЕБЕСНА ФЕЄРІЯТРЕТІЙ ЗАЙВИЙ«ЗАЙЦІ»ГОРИЗРАДАБЛУКАННЯБЕЗОДНЯМАРСЧастина четвертаРЯТУНОКПЛАНЕТА НЕСПОДІВАНОКДРУГКОСМОІСТОРІЯ РАВОГНЯНІ ВИХОРИЧОРНІ ЇЖАКИВОГНИСТА БРАМАПРОБУДЖЕННЯ КАЗКИЗАВЕРШЕННЯ

ЛАБІРИНТ МІНОТАВРАЧастина першаРИТМИ КРОНОСАСМЕРЧРАБИНЯВОЛОДАРПОДИХОСТАННЯ МИТЬЧастина другаСЛІД В ІМЛІПУСТЕЛЯПРИМХА ДОЛІШУКАННЯ В СОБІСТІНА ДЕМІУРГАГОЛОС ТИШІЧастина третяДОРОГАУСМІШКА МАРИПОДАРУНОК ЗМІЇНАГИЧастина четвертаТУЖЛИВА РАДІСТЬМАНДРИ ОРФЕЯСИНИ ПРОМЕТЕЯПРАДАВНІЙ МІФПРОЩАННЯНЕБО ВІТЧИЗНИЧастина п’ятаПОЄДИНОК ВОГНІВМАТЕМАТИКА ЛЮБОВІЗУСТРІЧ НАД МОРЕМЧастина шостаКРИВАВА РІКА

ЖИВА ВОДАДума першаДума другаКОРІНЬЗОРЕСЛАВЦАР ГОРЕВІЙМИРОСЯВОРОНЯЧЕ ПОЛЕБИТВАНІЖНІСТЬВИБІР НАРЕЧЕНОГОДума третяСИЛЬЦЕНАДІЯКЛЯТВАДАВНЯ КАЗКАСЛОВУТАВІЛЬНА ТВЕРДИНЯДРУЗІМАНДРИСУЛТАНОВА ДОНЬКАВОДОКРУТДума четвертаВІДЬМАНЕВМИРУЩІСТЬМЕРТВИЙ НА ПРЕСТОЛІДума п’ятаНЕВИДИМА ДОЛИНАМІЖ ЗОРЯМИПАСТКАЗВІЛЬНЕННЯПРОБУДЖЕННЯ

СЕРЦЕ МАТІОЛИЛЕГЕНДА ПРО ПАЛЬМУВЕРБА ТА ВОДЯНИЙ ЦАРКАКТУС ТА ПУРПУРОВИЙ ПТАХКАЗКА ПРО ТЕРНОВУ СТІНУКВІТКА ПАПОРОТІЛЕГЕНДА ПРО ЯЛИНУПОЛИН — БОЖЕ ДЕРЕВОВИШНЯ — ВІЧНА НАРЕЧЕНАКАЗКА ПРО РОМАШКУКОРІНЬ ЯВОРАХТО ТАКИЙ СОНЯШНИК?СКАЗАННЯ ПРО КАЛИНУСЕРЦЕ МАТІОЛИ

ЗМІСТ

notes1234567891011121314151617181920212223242526272829303132333435363738394041424344454647

Олесь Бердник
ПОКРИВАЛО ІЗІДИ

 

©   http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література  

 

 

 

 

ТВОРИ, ЩО УВІЙДУТЬ В СЕРІЮ  



Поза часом і простором Людина без серця Привид іде по Землі Шляхи титанів Стріла Часу Серце Всесвіту Катастрофа Марсіанські «зайці» Подорож в Антисвіт СИНИ СВІТОВИДА Діти Безмежжя Дві безодні Хор елементів Вогняний вершник ПОДВИГ ВАЙВАСВАТИ Чаша Амріти ДИКЕ ПОЛЕ Сузір’я Зелених Риб ПОКРИВАЛО ІЗІДИ ОКОЦВІТ Остання ніч Зоряний корсар ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА Альтернативна Еволюція Словник Ра Тартар Вогнесміх Падіння Люцифера Пора звести Блакитний Храм!.. ЖИВА ВОДА СЕРЦЕ МАТІОЛИ ТА ІНШІ ЛЕГЕНДИ Пітьма вогнища не розпалює… Це огненне слово — свобода Астероїд Свободи Камертон дажбога Тайна Христа Пісня Надземна  

 

Родина Олеся Бердника висловлює щиру подяку за фінансову допомогу у виданні книги видавцям Олександру Стебеляку (м. Київ) та Юрію Височанському (м. Івано-Франківськ). Також складаємо палку вдячність таємничій подрузі Т., яка побажала залишитися невідомою, але завдяки добрій волі якої це видання має змогу побачити світ.  



Упорядник Громовиця Бердник Всі тексти подані в авторській редакції  

СИНИ СВІТОВИДА
Повість-легенда

 

 

ГЛАВА ПЕРША
СТРАШНА ЖЕРТВА

 

1



 

Від лісового городища в’ється вужакою стежечка поміж чагарями, поміж товстелезними дубами, через глинища і вузлувате коріння, мимо співучих струмків і спокійних озер. Йде по тій стежці Глиця — молодий воїн, гарячий бесідник, безстрашний звитяжець. Тільки йде не так, як в дитинстві ходив, — з веселою галасливою ватагою ровесників то за грибами, то виганяти молодих лисиць з нір, то збирати малину в душні, гарячі дні передосінні. І не так, як в юнацькі роки, — з гострою рогатиною і тугим луком, — вишукуючи сліди вовків та ведмедів. Йде він безоружний, зганьблений — руки зв’язані за спиною, голова схилена донизу, спраглі вуста міцно зціплені… Горді дуби хитають запитливо буйним гіллям, тривожно шепоче тремтячим листям осика, плакучі віти беріз, дивуючись, опускаються долу, гнівно гудуть дзвінкими голосами стрункі велети-сосни. Чим завинив ти, Глице? Що поганого зробив своєму роду-племені? Чи скривдив старого діда або маленьку дитину, чи не допоміг вдові загиблого вояка, чи, може, затаїв у серці недобру думу про зраду? Глиця піднімає обличчя вгору, і сонячні зайчики весело іскряться на його блідих щоках. Сірі очі молодого вояка щиро дивляться в голубінь ясного неба, що проглядає поміж верховіттями лісу. «Небо! Як чиста твоя далечінь, так чисте сумління моє перед родом-племенем, перед землею рідною! Сонце ясне, Світовиде святий! Спопели серце моє своїми палючими стрілами, коли воно бодай трохи затьмарене недружніми помислами! А зв’язали мене за правду, а ведуть мене на глум і смерть за вірність! Темні і дикі ще яровити, страх і ворожнеча роз’єднує їх, кидає на поталу ворогам — козарам і обрам. Тому й хотів я, щоб дух єднання ввійшов у душі старшин яровитських, щоб освітив їхні темні серця ясним променем братства…» Вітер шелестить поміж чагарями, обвіває щоки Глиці ніжним подихом, куйовдить русяве волосся, щось шепоче над вухом. Що він запитує? Чом дивується? Вітер запитує, чому старшини племені не згодні єднатися з іншими племенами, чому не бажають розрізнені сили яровитів злити в одну велику силу, непереможну для степових напасників? Ех, вітре! Вони не думають про долю нащадків своїх, вони не бачать далі городища свого, оточеного віковими лісами. А паче всього страхаються єднання жерці, бо тоді їм доведеться ділити славу і прибутки богів своїх з іншими жерцями. Вітер зашелестів смутно і, сколихнувши густі хащі тернини, ліг поміж папороттю, мов задумавшись над гіркими словами Глиці. А сонце на мить вкрило обличчя своє хмаринкою, ніби стримуючи гнів, а потім, скинувши легкокрилу запону, ринуло дзвінко-золотим потоком крізь прогалину в густому верховітті і сповило постать Глиці ніжним сяйвом. — Для чого ж ти підкоряєшся неправді, друже? Підніми голову вище, стрепенися, скинь пута! Я засліплю ворогів твоїх ясними променями, а ти — біжи, ховайся, рятуй себе від ганьби і смерті! — Біжи! — шумлять непролазні чагарі терну і шипшини. — Поміж глинищами ти заплутаєш сліди, а ми затримаємо погоню… — Рятуйся! — підбадьорюють Глнцю віковічні дуби. — Ми вітами своїми зупинимо ворогів твоїх. Глиця чує голоси. Він важко зітхає, хитає головою. Ні, не втекти йому. Сиром’ятний ремінь впився в руки, побите тіло відмовляється служити своєму господарю, а по боках — суворі погляди вояків і старшин. Навіть батько Глиці і два його старші брати йдуть у лаві охорони. Обличчя родичів суворі, очі опущені вниз. Вони теж осудили сина і брата за відступництво від роду-племені! Темні, нещасні люди!.. Ви не бачите того, хто хоче вам щастя і ясних днів, та слухаєте жерців і старшин, полонених владолюбними думами… Тільки діти, що їх несуть на руках жінки, співчутливо і ясно поглядають на Глицю. Вони не розуміють, чому веселого і доброго вояка, який робив їм іграшки і розповідав дивні та страшні історії, ведуть зв’язаного до капища Ведмедя! Еге ж! Глицю ведуть до капища родового бога Ведмедя, якому здавна поклоняється весь рід-плем’я. Що ж надумали жерці і старшини? Який жахливий намір зародився в їхніх серцях? Стежка звивається поміж валунами і болотяними купинами. Ліс порідшав, охопив собою широку галявину з високим горбом посередині. На горбі височіє кам’яний поміст з стовпом, на вершині якого висічена фігура Ведмедя — покровителя роду. Тут приносяться жертви Ведмедю, тут жерці і старшини моляться богам, прохаючи в них вдалого полювання або щасливого походу. Посеред жертовника біліє купа кісток. Там черепи биків, диких кіз, різних птахів, вепрів. Тільки черепи. А м’ясо забирають собі жерці, як плату за розмови з богами… Чого ж старшини і жерці привели до капища жителів городища сьогодні? Яку жертву готують вони ідолу Ведмедя? Що будуть прохати в суворого бога? Старший жрець, одягнений в шкуру ведмедя, вискочив на кам’яний поміст жертовника, високо підняв жилаві, сухі руки. Юрма оточила капище півколом, виштовхнула з себе зв’язаного Глицю і насторожено завмерла, впившись десятками очей в родового духовида…  

 

2



 

— Діти Ведмедя! — високим голосом закричав духовид. — Чи всі знають, яка вина Глиці — зухвалого вояка, що повстав супроти племені свого? — Всі! — прогула юрма, і багато злих очей вкололо зв’язаного яровита. — За те, що підняв він руку на вільність роду, — ще голосніше закричав духовид, блискаючи поглядом з-під кошлатих брів, — за те, що продав душу і серце своє чужим родам, за те, що підбурював дружину нашу, старшин наших йти на поклін до недругів, за те, що лаяв поганими словами господаря лісів наших, домівок наших, роду нашого — могутнього і доброго Ведмедя, — старшини племені і жерці призначили Глицю в жертву богам!.. Жрець, викрикнувши останнє слово, на мить замовк, і луна заметалася над завмерлим натовпом. Діти Ведмедя, захоплені жагучими словами жерця, полонені облудними почуттями, підбурені предковічними пристрастями, вже втрачали здоровий глузд. Вони бачили не Глицю — хороброго і доброго вояка, штукаря і ремісника, улюбленця дітей і першого мисливця, вони бачили перед собою, на тлі капища Ведмедя, постать ворога, душа якого сповнена злих замірів, а серце зганьблене темними думками… Духовид підійшов до Глиці, схопив сильною рукою за ремінь і різким рухом повернув вояка до ідола. Маленькі очиці торжествуюче і злобно блиснули. — Відмовся від ворожих думок, Глиця! Покайся перед родом! Клянися вірно берегти заповіді племені, слухати старшин і жерців — може, тоді Ведмідь помилує тебе!.. — Покайся, Глиця! — заголосили жінки в юрмі. — Покайся, сину, — похмуро обізвався батько, не піднімаючи очей від землі. Глиця презирливо зиркнув на духовида, відступив від нього, огидливо пересмикнувши плечима. Потім поглянув на ясне кружало сонця і важко зітхнув. — Темні і глухі люди, — сказав Глиця тихо, але слова його чули всі, — не бачите ви ні другів, ні недругів, не чуєте ви ні щирого слова, ні підступної бесіди. Чорний дух полонив ваші серця, закрив від ваших очей ясне проміння сонця! Вороги нападають на роди яровитів, полонять наших жінок і юнаків, убивають дітей і старих. Єднатися треба в ці дні, єднатися, гуртуватись, щоб загородити дорогу напасникам! А ви думаєте тільки про себе, про свій рід, доки мечі степовиків не нависнуть над вами!.. — Чули?! — гримнув духовид, заглушаючи голос Глиці. — Ти не хочеш каятися, а знову ображаєш весь рід брудними словами! Ти хочеш бути розумнішим і вищим від старшин, від батьків своїх! Досі вони мудро берегли рід свій од напасті і голоду, дякуючи піклуванню богів, так буде і далі! А ти захотів віддати нашу волю, наші багатства у володіння іншим вождям яровитів, зробити дітей Ведмедя прислужниками чужих родів! — Смерть йому! — грізно заревла юрма, потрясаючи руками в повітрі. Глиця з-під брів поглянув поперед себе. Серед того лісу рук були й руки батька й братів. Значить, ніхто не зрозумів Глицю, ніхто не відкрив очей своїх, слуху свого назустріч його словам. — Прив’яжіть його! — пролунав наказ духовида. Двоє помічників жерця схопили Глицю і потягли його до кам’яного стовпа. Довгим міцним ремінням прив’язали вони жертву під ідолом Ведмедя, внизу наклали велику купу сухого соснового та дубового гілля. Тим часом духовид в заглибині посеред жертовника, біля купи черепів, викресав у сухий мох вогню, розвів маленьке курище. Густий дим тонким сивим пасмом звився над помостом і потягся в небо. Юрма завмерла, проводжаючи настороженими поглядами той сувій. Духовид одступив крок назад, радісно закричав, показуючи рукою вгору: — Боги приймають жертву, сини Ведмедя! Ви бачите — дим підіймається прямо в небо?! Натовп яровитів заколихався, всі дружно впали на коліна. Доля Глиці була вирішена. Духовид звичним рухом витяг з-під шкури ведмедя бронзовий келих і довгий ніж, підійшов до жертви. Намагався зустрітися поглядом з поглядом Глиці. — Покайся, — прошипів злісно жрець. — Одне тільки слово… Глиця не відповідав. Він дивився понад головами юрми, понад валунами і деревами, на ясну блакить небес. Ніби вбирав перед смертю в душу свою всю ніжність, всю широчінь, всю чистоту бездонної глибини. «Прощай, небо… Я любив тебе ще змалку… Я шукав у твоїй високості відповіді на важкі, недитячі думи, я намагався побачити у твоїй далечі нові, принадні шляхи… Прощайте, густі ліси… Ви співали мені в дитинстві чарівні думи, розповідали правдиві билини, вкладали в душу мою любов до краси… Прощайте, озера — очі землі моєї. У ваших водах-зіницях шукав я відбитків власних думок… і часто знаходив їх. В ясні дні ви були ясними, в хмарні часи ви туманіли, ховаючи усміхнену блакить в глибину, а в бурю ви гнівно нахмурювалися, шаленіючи від гніву. Ви були схожі на душу мою… Прощай, городище, прощайте, сини роду Ведмедя! Діти ваші зрозуміють мене… і згадають добрим словом, сумним словом…» Але чому така тиша? Зупинилося сонце на небі, замовк вітер, завмерли в тривозі віковічні дерева, і навіть димок посеред жертовника перетворився в примарну сиву цівку, яка вперлася одним кінцем в кам’яний поміст, а другим сягнула голубого неба… Духовид став на підвищенні поряд з ідолом Ведмедя, підставив до шиї Глиці священний келих і замахнувся ножем…  

 

3



 

Глиця заплющив очі, очікуючи удару. Одна мить… і тьма обійме його… і навколо буде не ясний, широкий світ рідної землі, а довгі ряди померлих предків… Спливали хвилини… Чи то мить видовжилася, щоб завдати Глиці зайвих страждань?! Чути крики і шум. Звідки? Глиця розплющив очі і вражено скрикнув. Юрма безладно розсипалася врізнобіч, жінки і діти лементували, і тільки вояки вилаштувалися широким півкільцем, наїжачившись рогатинами і мечами. Вони всі, як один, повернулися спиною до жертовника. Що трапилося? Що загрожує яровитам? Глиця примружився від сонця і побачив лавину вершників, які з гиканням і криками мчали серед дерев прямо до капища Ведмедя. Стріли рясно сипонули прямо в гущу яровитів. Почувся стогін. Впали вбиті й поранені. Серце у Глиці занило. Козари! Жорстокі і підступні вороги, які стоять таборами біля ріки Рубіжної!.. Розлючені коні козар врізалися спітнілими тушами в гущу синів Ведмедя. Задзвеніли мечі. Галас і прокляття, відлунюючи в яругах, покотилися над лісом. На жертовник вискочив батько Глиці, його темне, зморшкувате, мов кора в’яза, обличчя скривилося змішаним почуттям жалю і тривоги. В запалих очах заіскрилися вогники теплого почуття. — Сину! — аж застогнав батько. — Прости!.. Боги покарали нас за тебе! — Тату! — Зараз! Я розв’яжу тебе! А-а-а!.. Ніби сердитий джміль, завила козарська стріла і вдарила прямо в спину батька. Він захитався, випустив меч, тьмяніючим поглядом намагався зустріти очі сина. — Тату!!! Даремно! Важко впав старий яровит, прикривши широкими грудьми вірний меч. А сини Ведмедя вже ледве тримаються, втрачаючи під ударами козар кращих вояків своїх… Глиця болісно дивився на побоїще, і сльози котилися по його щоках. То були сльози жалю і безсилої ненависті. Як швидко справдилися його слова! Ворожа навала впала зненацька, як грім з небес! Як жорстоко розплачуються сини роду Ведмедя за жахливу необачність, за злочинну нерозумність! Якби стояли на рубежах племен згуртовані бойові дружини яровитів, не посміли б степовики плюндрувати городища полян і древлян!.. Жорстокий бій закінчився. Десятки трупів встилали широку галявину. Живих вояків і молодих жінок козари зв’язували довгими мотузками, лаштували в ряди за своїми кіньми. Малих дітей і старих яровитів вони виловлювали поміж деревами і з криками проколювали кривими шаблями. Глиця до крові кусав свої вуста, сльози сліпили його очі. «Руки мої зв’язані, тіло моє розтерзане! Чому не можете ви розірвати пута, нащо дозволяєте погляду моєму бачити ганьбите роду!..» Один з козар — широкоплечий, рідкозубий, з хижою посмішкою на рябому безволосому обличчі — круто осадив коня біля жертовника, побачив прив’язаного Глицю. — Ха-ха-ха! — зареготався ворог, відкидаючись в сідлі назад. — Ви тільки погляньте! Вони приготували жертву своєму богу! Ха-ха-ха! Безсилі, мабуть, і нікчемні їхні боги, коли вони навіть не попередили яровитів про наш напад!? А коли так, то, може, жертву прийме наш бог! Козар одв’язав від сідла смолоскип і під загальний регіт чорних вершників своїх запалив його. Потім, широко розмахнувшись, пожбурив клубок вогню прямо на купу хмизу, розкладеного під Глицею. Затріщали віти, багряні язики полум’я застрибали поміж гілками, густий задушливий дим вдарив Глиці в лице. — Прощай, яровите! — почувся приглушений насмішкуватий голос козара в супроводі страшного сміху ворогів. Потім залементували жінки, заіржали коні, і валка козар та полонених потяглася назад. Незабаром густа стіна лісу сховала її. А багаття розгоралося, підбиралося вище, і вже лизало босі ноги Глиці пекучими червони жалами…  

 

ГЛАВА ДРУГА


РЯТУНОК

 

1



 

Пекельний біль пронизав тіло Глиці. Підошви ніг почали тріскатися, полотняні штани затлілися. Вогонь розгорався все буйніше, в обличчя дихало нестерпним жаром. Дим виїдав очі вояка, губи запеклися… Глиця застогнав, підвів обличчя вгору. «Ясний Яр-боже, Світовиде! Пошли мені в серце вогняну стрілу, припини мої жахливі муки! За що маю терпіти таку наругу і ганьбу?!» Сонце не відповідало змученому вояку. Лагідно всміхаючись, воно безтурботно котилося по блакитному небу. Понад лісом закружляли хижі птахи, що вже почули здобич. Навколо лежати тільки трупи козар і яровитів, нікому було допомогти Глиці або хоч прикінчити його, щоб позбавити мук. І раптом Глиця почув голос, неясний писк. Чи, може, йому лише здалося?! Ні, знову хтось кричить. За димом не видно! О, проклятий вогонь, він вже добирається до кісток!.. — Ді-і-і! — лунає жалібний крик. Вітер колихнув багаття, дим котиться вбік. Глиця розплющив очі і побачив людину. Власне, це була дитина яровитів, маленький хлопчик років семи, одягнений в брудну сорочечку до колін. Він виповз з-під трупа матері, вбитої козарами, і смикав її за руку, розмазуючи сльози по щоках. — Ненько-о-о! — ревів хлопчик, зі страхом озираючись довкола. — Встава-а-ай, ненько-о-о! Мати не ворушилася. Хлопчик подивився навколо, ніби хотів знайти допомогу. Його погляд впав на прив’язаного Глицю. В дитячих оченятах з’явився вираз радості і надії. — Дідьо-о! — залементував хлопчик, простягаючи руки до жертовника. — Зійди-и з бо-о-ога!.. Ма-ама-а не хоче встава-а-ати! Ой дідьо-о… зі-іди!.. — Дідьо не може зійти! — слабіючим голосом крикнув Глиця. — Вогонь палить мене… Хлопчику… милий… одгорни багаття!.. Хлопчик відразу збагнув, що треба робити. Він озирнувся, знайшов перебиту рогатину біля мертвого вояка, схопив її і вичарапкався на жертовник. Затуляючись рукавом від жару, хлопчик уткнув палицю в багаття і хотів зрушити його. Та дитячих сил було замало для цього. Розворушений вогонь ще лютіше заскакав по сухому гіллі, лизнув багряним язиком обличчя Глиці. Вояк страшно закричав, хлопчик відскочив вбік. Він збагнув дитячим розумом своїм, що дідьо згорить, якщо не погасити багаття. Але що робити, чим погасити?.. Він крикнув і метнув ратище рогатини в багаття, ніби в груди якогось дикого звіра. Але вогонь не слухався його, тріщав, плювався золотими жаринами. Тоді хлопчик схопив покинуту на жертовнику накидку якогось вояка і кинув її на багаття… Вогонь на мить ущух. Хлопчик скочив з кам’яного помосту і, схопивши рученятами козарський кожух, притягнув його до багаття. Накидка вже починала тліти, вогонь знову прорвався крізь благеньку запону. Товстий кожух упав посеред багаття. Хлопчик рогатиною розправив його. Полум’я зникло, але натомість повалив смердючий, задушливий дим. Запахло смаленою вовною. — Дідьо-о! — знову закричав хлопчик. — Вже не пече-е!.. Зійди з бога-а-а!.. Глиця не відповідав. Очі його склепилися, вуста не ворушилися, на підборідді запеклася кров. Хлопчик схлипнув, підбіг до матері, поторсав її за руку. Очі матері стали скляними, тіло захололо. Хлопчик зрозумів, що залишився сиротою. Тоді він знову повернувся до жертовника, марно закликаючи «дідьо» злізти з кам’яного стовпа… Багаття згасало під покровом товстого кожуха, жар зменшився. Повіяв вітер, дим і чад від тліючого вугілля покотився над землею. Хлопчик побачив, що «дідьо» прив’язаний до стовпа ремінною вірьовкою. Тоді він догадався, чому Глиця не міг злізти з «бога». Трохи подумавши, він понишпорив навколо, побачив меча під трупом старого вояка (це був батько Глиці). Схопивши покійника за руку, хотів зрушити його з місця. Сили не вистачало. Тоді хлопчик схопився за держак і, впершись ноженятами, витягнув меч з-під трупа. Вибравшись на підвищення поряд з фігурою Ведмедя, просунув меч поміж реміння і почав натискувати на держак, водячи вістрям до себе і від себе. Одне за одним спадали пута з Глиці, його голова схилилася донизу, потім все тіло колихнулося і гримнулося на поміст жертовника. Важкий стогін вирвався з вуст вояка. Хлопчик кинув меч униз і, радісно закричавши, стрибнув з підвищення. — Живий дідьо! — пролунав щасливий голос над галявиною, і злякане вороння з карканням закружляло над трупами. — Вставай! Ти чуєш — вставай, дідьо-о!.. — Води-и, — прошепотів Глиця, не розплющуючи очей. — Зараз… Я принесу води, — радісно відповів хлопчик. — Тут недалеко є струмок… я зараз, дідьо… тільки ти не вмирай… бо я один… мами нема… — Не вмру, — через силу всміхнувся Глиця. — Тепер уже… я ніколи… не вмру… синку… Хлопчик назирив священний келих біля вбитого козарською стрілою духовида і, схопивши бронзову посудину, побіг до струмка, що недалеко від жертовника витікав прозорою цівкою з глиняної кручі…  

 

2



 

Прохолодна рідина освіжила Глицю, повністю повернула свідомість. Вояк поглянув на багаття, помітив козарський кожух. Потім він перевів розчулений погляд на хлопчика, який врятував його… Глиця одвернувся, змахнув сльозу з вій, потім звівся з великою натугою на руки. Тіло оніміло, ноги потерпли і не слухалися, а попечені підошви кровоточили. Глиця притягнув хлопчика до себе, поцілував у чоло, погладив біляву голівку. — Сиротами залишилися ми з тобою, — прошепотів він. — Пропав рід Ведмедя… але сумувати не слід… — А я й не сумую, дідьо, — серйозно відповів хлопчик. — Я вже великий. Ти, що треба, кажи… я все зроблю… — Вірю, вірю, синку, — знову пригорнув його вояк. — Ти вже зробив мені найбільшу послугу. Як же звати тебе? — Святобором… — Добре ім’я, — схвально хитнув головою Глиця. — Мабуть, Світовид одмітив тебе для великого діла. А тепер слухай… Нам треба вибиратися з цих лісів… шукати інші роди яровитів. Сам ти не доберешся, малий, а я нікчемний. Що будемо робити? — Не бійся, дідьо, — жваво відповів Святобор. — Ми помаленьку, помаленьку… ти на колінцях, доки заживугь ноги… а я буду носити тобі воду… а їсти дістанемо в городищі… я проберусь і знайду що-небудь… — Молодчина… ну й молодчина ти… Святобор зашарівся від похвали, опустив очі вниз. — А тепер слухай мене, — вів далі Глиця. — Бачиш, поміж камінням росте подорожник?.. — Бачу! — радісно стріпнувся Святобор. — Я знаю, ненька збирала ті листки… загоювала ваву… — Еге ж, — ствердно сказав Глиця. — Біжи назбирай тих листків та принеси якогось шмаття, щоб перев’язати мені ноги… Хлопчик хутко скочив з кам’яного помосту, метнувся поміж трупами, розшукуючи полотняні накидки. А Глиця тим часом випростав руки, ліг горілиць, зволоженим поглядом подивився в небо. Страшне напруження від пережитого відходило, до грудей підкотилася тепла хвиля, з душі рвалося ридання. «Дякую, Світовиде! Ти почув мою молитву, ти немічними руками малої дитини врятував мене від лютої смерті, від ганьби. Ти даруєш мені життя так чудесно, і я віддам його іншим людях — своїм братам-яровитам… Я знаю, відчуваю — це твоя воля, огнеликий Яр-боже, батьку нашого чудового, рідного краю…» Хтось доторкнувся до Глиці. Вояк стрепенувся, розплющив очі. — Це ти, Святоборе? — Я, дідьо… Вже знайшов, що ти сказав… Глиця поприкладав до попечених підошов листки подорожника, потім туго обмотав ноги полотняними стьожками з розірваного покривала. Біль трохи вщух, приємна млість покотилася в ступнях… — Синку, принеси мені рогатину… Спробую встати… Хлопчик подав вояку уламок яровитської рогатини. Глиця обіперся на нього, став на коліна. Потім, зціпивши зуби, тамуючи нестерпний біль, звівся на ноги. — Боляче, дідьо? — тихо запитав Святобор, підтримуючи вояка під руку. — Нічого… Святоборе, — крізь зуби сказав Глиця. На його зблідлому обличчі з’явилася усмішка. — Витерпимо… Ану, подай мені меч. Той самий, що ним ти перерізав реміння… Ну от. Дякую, синку… Вояк схопив меч, що блиснув проти сонця голубою стьожкою. Довію, похнюпившись, дивився Глиця на стару батьківську зброю… Спираючись на рогатину, Глиця дошкутильгав до густого куща терну, вирубав мечем дві палиці з розкаряками, обчухрав гілля. Підставивши попід пахви розкаряки, вояк сперся всім тілом на палиці. Тепер можна було поволі пересуватись, не натруджуючи скалічених ніг. Глиця повернувся до жертовника, присів на край кам’яного помосту, притягнув хлопчика до себе. — Ти не боїшся, Святоборе? — запитав він, дивлячись в голубі очі дитини. — Ти вже великий і хоробрий! — Хоробрий, дідьо! — щасливо відповів Святобор. — Піди зараз в городище. Будь обережним… поглянь, чи нема там козар. Захопи з собою що-небудь поїсти. Скільки донесеш. Перед нами велика дорога, сину… — Я йду. — Зачекай. Оббіжи всі землянки. Може, хтось залишився, хай теж іде з тобою. Ти зрозумів, Святоборе? — Добре, дідьо! Я все зроблю, як ти велів!.. Святобор пробрався поміж трупами, вистрибом побіг крутою стежечкою і скоро зник за деревами. Глиця довго проводжав його засмученим поглядом. Добре малій дитині, вона швидко забуває горе. Мати вмерла, та знайшлася жива душа, що пригріла, і горе розвіюється, мов туман під сонцем… А може, й краще, що так воно ведеться!.. Сонце схилялося до краю лісу, небо потроху темніло, наливалося густою синявою. Скоро вечір, чи встигне хлопчина повернутися до темноти… Глиця неспокійно поворушився на камені, встав. Може, не слід було одпускати Святобора одного. Краще б сам як-небудь доплентався, а то — одведи, Світовиде! — ще якась звірина схопить дитину… Тамуючи хвилювання і тривогу, вояк рушив поміж трупами, розглядаючи мертві обличчя ворогів і яровитів. Всі вони вже заспокоїлися, облишили земні турботи… Ось духовид! Козарська рогатина пронизала його наскрізь. Чи противився б він словам Глиці про єднання яровитів тепер? Мертві вуста нерозумного жерця мовчать, тьмяні очі загадково дивляться в небо. Духовиду байдуже тепер до справ синів Ведмедя чи ворогів! Так, йому байдуже… Але Глиці не байдуже! Треба облишити мертвих і шукати живих… Вояк зняв з убитого козара сагайдак зі стрілами, причепив собі до пояса. Згодиться! Потім він знову почав обходити галявину, розглядаючи побитих, сподіваючись знайти кого-небудь живого серед яровитів. Даремна надія! Лише смерть та чорні гави над галявиною… Сонце зникло за лісом. Обрій налився рум’янцем. Стіна дубів і сосен нахмурилася, глухо зашуміла. Глиця, сам не свій од тривоги, пошкутильгав по стежечці в напрямі городища… Та не встиг він проминути валуни, як з лісу пролунали слабкі крики Святобора. А вслід за тим постать хлопчика виринула з-за дубів. Глиця радісно скрикнув, заспішив йому назустріч. Слава тобі, Світовиде, хлопчик живий і неушкоджений!.. Святобор наблизився до вояка, важко дихаючи, зупинився. Він був з голови до ніг обвішаний торбами. Глиця обняв малого, поцілував його в чоло. Потім полегшено присів на камені, допомагаючи звільнитися Святобору від важкої ноші. — В городищі нікого нема, — сумно сказав хлопець. — Там страшно… Я знайшов два коржі, рибу і… ось… м’ясо… — Гаразд, гаразд, — погладив його по голові Глиця. — Ти справжній вояк, синку… А тепер нам пора. Бачиш — у тій стороні заходить сонце?! Там тече велика річка, Славута… Будемо пробиратися туди. Може, зустрінемо людей, яровитів. Наступає ніч, йди за мною, не загубись… — Я не одстану, дідьо, — запевнив Святобор. Рушили. Спереду йшов Глиця, з мукою і великим зусиллям долаючи кожен крок, а позаду, сторожко озираючись, дріботів маленькими ноженятами хоробрий хлопчик-яровит з роду Ведмедя. Над лісом впала пітьма. В гущавині ухнув сич, десь тоскно завили вовки. На небі замерехтіли ясні зірки. Глиця проминув жертовник, де ще тліли жарини під ідолом Ведмедя, поволі вибрався на глиняну кручу, повернувся обличчям до вже невидимої галявини. «Прощай, рідне городище. Йду шукати кращої долі для яровитів. Не я — так оцей хлопчина побачить її… а не він, то діти чи внуки його…» З полудня налетів вітер, дихнув теплим повітрям. Воно пахло димом згарищ. Верховіття дерев глухо загули, починаючи свою віковічну таємну пісню. Темні чагарі зімкнулися, ховаючи в рятівній гущавині дві постаті — одну високу, другу маленьку…  

 

3



 

Глупа ніч застала Глицю і Святобора далеко в гущавині, серед глибокої долини. Вояк вже зовсім знесилився і далі йти не міг. Він скинув з плеча торби з начинням, сів на стовбур поваленого бурею дерева, з полегкістю зітхнув. — Будемо спочивати, синку. Я більше не можу йти… — І я… хочу спати, — винувато прошепотів хлопець. — От і добре, — пригорнув Святобора до себе Глиця. — Зараз влаштуємо кубло… і спи собі… Бачиш кущі папороті? — Бачу… — Рви їх і неси сюди. Та побільше… Хлопчик ступив кілька кроків убік, боязко озирнувся. Глиці майже не видно. Темно, мов у землянці. Лапаті віти папороті ворушаться. Святобору здається, що під ними ховаються невідомі казкові потвори, всякі лісові духи, про яких перед сном любили розповідати ненька і баба. Долиною котиться жахливий регіт. Мурашки повзуть поза шкірою в хлопчика. Що воно таке? Знову козари? Чи, може, духи лісу? Як страшно! А все ж втікати не можна! Бо Глиця буде сміятися! А його думка так багато значить для Святобора, думка вояка, що не боявся суперечити самому духовиду, перед яким тремтіли і ненька хлопчика, і дід, і батько, що загинув від кігтів ведмедя… Серденя хлопчика калатає швидко-швидко, ноги терпнуть від страху, але він закушує губи і рве міцні віти папороті. — Де ти, Святоборе, хутчій! — чути голос Глиці. — Я зараз, дідьо… Хлопчик раз за разом носить оберемки м’якого зілля. От вже досить на двох! Глиця лізе під коріння поваленого дуба, в глибині ями вимощує папороттю. — Лізь сюди, синку. Святобор заповзає в схованку. Як тут тепло, затишно. І зовсім не страшно. Хлопчик притиснувся всім тільцем до грудей Глиці, скрутився калачиком. Очі його склепилися, хвилі дрімоти владно заколисували дитячу свідомість. — А вовки не нападуть на нас, дідьо? — бурмотів хлопчик. — Спи, синку, не нападуть… — Мені не страшно з тобою, дідьо… ти хороший… ти рідний… — Спи, Святоборе… ти справжній вояк… Хлопчик замовк. Незабаром почулося тихе сопіння. Лише руки та ноги Святобора інколи сіпалися, та з вуст зривалося схлипування. А Глиця не міг заснути. Розбурхана кров розганяла сон, нестерпно боліли розтривожені рани на підошвах. А ще боявся вояк нападу вовків або ведмедя. Нині якраз той час, коли звірі виходять на полювання… Треба остерігатися! Глиця витягнув з сагайдака лук, поклав стрілу на тятиву. Якщо сунеться хижак в діру — тут йому й кінець! Десь недалеко затріщали чагарі, почулося незадоволене хрюкання. Глиця затаїв дух, прислухався. Вепри! Ну, цих не страшно, вони ніколи не полізуть до схованки, якщо їх не розізлиш!.. Потім вепри десь відійшли геть. Над долиною запанувала тиша. Тільки вгорі шелестіло листя дубів під ніжним подихом нічного леготу. Потроху притупився біль в ногах Глиці, тихе сопіння хлопчика діяло заспокійливо, наганяло дрімоту. Темрява прорізалася багряними язиками полум’я, перед очима вояка заблищало зловісне вістря жертовного ножа, потім крики козар оглушили його… Глиця стрепенувся, розплющив очі. «Геть, маро! То минуле, його треба відкинути… Дай мені спокій, відійди в край темних духів! Завтра зійде ясне сонце, під його промінням мені йти далі по важких дорогах життя… Згинь же, примаро ночі, не заважай живим!..» Спливали важкі хвилини марення, дрімоти. Над заснулим лісом котилася темно-синя ніч. Тільки перед світанком вона знемогла змученого Глицю, і він заснув тривожним, неспокійним сном…  

Три дні і три ночі пробиралися втікачі на захід. Харчі, знайдені хлопчиком в пограбованому городищі, були з’їдені. Тепер доводилося їсти тільки дику малину, суниці, гіркі жолуді. Інколи по дорозі траплялися в дуплах рої диких бджіл, і тоді Глиця і Святобор ласували запашним медом, запиваючи його водою з озер або лісових струмків. На четвертий день Глиця знеміг. Він вже не міг іти, навіть опираючись на палиці. Підошви ніг напухли, ними не можна було доторкнутися до землі. Вояк сів під дубом, розмотав брудні ганчірки, відкинув зігнилі листки подорожника. Нарвав лопухів, посипав широкі листки м’якою травичкою, притулив їх до спечених місцин. Ступні почорніли, в тріщинах проглядало криваво-чорне м’ясо. — Ой, дідьо! — скрикнув Святобор. — Які страшні ноги в тебе! — Страшні, хлопче, — болісно відповів Глиця. — А треба ще йти далеко. Хоч би два дні протриматися… А там, може, люди трапляться і поможуть мені… — Дідьо! — скрикнув хлопчик. — А може, я сам!.. — Що ти сам? — Доберуся до людей! І скажу їм… що тобі треба поміч… Глиця добродушно усміхнувся, покрутив головою, зморщившись, знову обкрутив ступні ганчірками. — Ні, синку… Сам ти загубишся. Поглянь, які дрімучі і чужі ліси. Як ти знайдеш серед них дорогу? А коли й знайдеш — назад не вкажеш путі… Ні, вже якось будемо пробиратися разом. На ноги не можна ступати — поповземо, Святоборе, а таки виповземо з лісу до Славути… Глиця відкинув палиці геть, прив’язав меч на спину і поволі поповз на колінах поміж стовбурами дерев. Святобор, тримаючи лук і стріли, дріботів поряд, ковтаючи слину від голоду. Інколи він нахилявся, виривав попід дубами тугі гриби і з’їдав їх. Але слизька маса не давала наїдку. Перед втікачами виросла густюча стіна велетенських папоротей. Глиця знеможено зупинився перед ними, трохи спочив. — Доведеться обходити ці хащі. — сказав він. — Я не пролізу крізь них… Святобор не встиг відповісти. Він сторожко прислухався, смикнув Глицю за плече. — Дідьо! Чуєш? Папоротники затріщали. Там, мабуть, йшов великий звір. Глиця метко підповз до хлопчика, вхопив лук, прилаштував стрілу. — Ховайся за дерево, — крикнув він. Хащі розступилися, почулося ревіння. Морда велетенського ведмедя нависла над втікачами…  

 

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка