Олесь Бердник



Сторінка10/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   51
У ПАЩІ СТИХІЙ

Безперервне ревіння хвиль. Невпинні удари солоних бризок. І гойдання… невмолиме потужне гойдання! Грізні буруни перекочуються через голову, забивають дух, сліплять очі. Скільки минуло часу? День, два чи вічність? Жовті кола танцюють перед очима Маруіри, судорога корчить ноги. Хочеться заплющити очі й забутися! Забутися… — Вайвасвато… Більше не можу… Сили немає… Покинь мене… — Мовчи, господине! Терпи… — Палить у грудях… Води! Хоч краплю води! — Терпи, господине! — Тіло заклякло… рук не чую… Вайвасвата, обхопивши однією рукою дошку, кінцем вірьовки прив’язує дівчину. — Господине… ще трохи… Має бути скоро берег… Я знаю! Хвиля висока… мабуть, мілина… Маруіра знесилено всміхнулася, розплющила змучені очі. Жадібно вдихнула колюче мокре повітря. Закашлялась. — Води хочеться… спати… спати… Лютий вал налетів, кинув їх рвучко вперед. Вайвасвата спробував прикрити обличчя Маруіри. З гребеня хвилі вони ковзнули вниз. Ноги юнака торкнулися твердого. Налетіла нова хвиля, штовхнула їх далі. Серце юнака завмерло. Невже рятунок? Невже берег? Знову падіння. Дно! Ще глибоко, Вайвасваті по шию! Він відштовхується, поривається вперед. Треба не дати, щоб зворотна течія потягла в океан. Знову дно! По груди! Вайвасвата охоплює Маруіру сильними руками, бреде серед хвиль, рвучи їх грудьми. — Вайвасвато! Що з нами? — Рятунок, дякувати долі! Рятунок, господине… — Земля? — Земля, господине… Темрява застилає обрій, лютує ураган, гримлять хвилі, намагаючись потягти жертву назад. Та велетень Вайвасвата з останніх сил змагається з ними, прямуючи до берега. В туманній млі чорніють скелі, біліють буруни. Під ногами тужавий, пружний пісок. Вайвасвата несе дівчину разом з дошкою на руках. Хвиля налітає, вдаряє в спину. Він падає, схоплюється, жадібно поривається до рятівних скель. Нарешті, страхітлива паща стихії позаду. Юнак іде по піску. Наближаються скелі. Він проходить за них. Тут трохи затишніше. Вайвасвата опускає Маруіру на пісок, одв’язує вірьовку. Дівчина скулюється клубочком під каменем, знеможено шепоче: — Спати… Спочинку… Вайвасвата все ще не може отямитись. В голові гуде, руки мовби металеві, ноги дрижать. Свідомість юнака, ніби гірський потік, розсипається на скалки й не може зосередитись. Що діяти далі? Де вони? Що йому до того? Воля, рятунок… Майбуття покаже… Він поглянув у небо. Хмари розривалися під подихом могутнього вітру. Де-не-де заіскрилися зірки. Юнак усміхнувся. Опустився на коліна. Ліг на пісок, прикривши собою Маруіру од вітру. Хвиля знемоги налетіла, покотилася по руках, ногах, у свідомості. Майнули в небі радісні очі Лаоти, спотворене обличчя Гана, постать підступного Ранатаки, білий лебідь у польоті… А потім добрі обійми сну заколисали його… САМОТНІ




Теплі, ніжні руки пестили Вайвасвату. Тихий голос шептав ласкаві слова: — Вставай… Вставай, Вайвасвато… Пора в море, синку… Хто це? Мати Анура? Вона… За стінами плюскотить лагідна хвиля. Батько вовтузиться з сітями. Зараз вони підуть до човна і попливуть в океан. Юнак розплющив очі. В підборіддя йому впиралася дівоча голова. Він одсахнувся. Приходячи до тями, оглянувся. Ясніло блакитне небо. Високо піднялося сонце. Океан ледь-ледь хвилювався, дихав теплим вітром. Вайвасвата зітхнув. То був сон. А дійсність — ось вона. Загибель кораблів, втеча Ранатаки, моторошна ніч серед бурі… І самотність на острові. Маруіра все ще не прокидалася. Голова її лежала на складених долонях, личко усміхалося. Попід очима залягли темні тіні. Юнак вирішив не будити її. Хай спочиває. Треба пошукати їжі й води. Потім можна думати, що діяти далі. Він скинув туніку — з неї лишилися самі клапті, — зробив напоясник. Вискочивши на великий камінь, оглянув виднокіл. Острів був маленький, пустельний. Далеко на обрії в мареві синіли смуги інших островів. Годі було й думати доплисти туди без човна. Вайвасвата знав, що моря в цих місцях кишать хижими рибами. Він побіг по прибережному піску, розбризкуючи воду. Інколи хвилі викидали з океану рибу, інколи великих черепах. Після бурі Вайвасвата не раз збирав такі дарунки моря разом з батьком. Надії юнака виправдались. Ліктів за триста він надибав на піску велику клаотлу, рибу-свиню. Вайвасвата зрадів. Цього вистачить надовго. Ще аби води, тоді можна терпіти!.. Біля клаотли порався невеликий орел-стерв’ятник. Вайвасвата гримнув на нього. Орел засичав, люто клацнув дзьобом, важко змахнув крильми і злетів у повітря. Покружлявши, полетів над островом. Вайвасвата схопив рибину, поніс назад. Попутно зазирнув у заглибини між скелями. Звідти з криком вилітали чайки й буревісники. Вайвасвата знайшов кілька гнізд, а в них десятків два великих синюватих яєць. Він склав їх на купку. Потім понишпорив трохи, розшукуючи ямки в камінні. Надибав на кілька заглибин, в яких залишилася вода. Вайвасвата покуштував її. Вода була дощова. Морська хвиля сюди не доходила, можна було залишити її на місці, а в разі потреби пити просто із заглибини. Юнак переніс рибину і яйця до місця ночівлі. Дівчина не прокидалася. Вітер грався з її косою, віяв піском на тремтячі повіки. Вайвасвата ще раз пробіг понад берегом, поміж скелями. Назбирав сухого моху в щілинах. У кількох місцях море викинуло на берег уламки дощок, тріски. Юнак зібрав їх. Між камінцями він знайшов кілька жовтавих прозорих кременів. Потім витяг із складок напоясника бронзовий ніж, з яким не розлучався ніколи. Зігнувшись у затишку, Вайвасвата почав кресати ножем об кремінь. Від сильних ударів летіли іскри, мох тлів, але не займався. Юнак кинув кресати, сплюнув. Невже доведеться їсти сиру рибу? Йому нічого, він пробував не раз у морі, а вона… Ні, треба розпалити вогоиь! Вайвасвата ще раз пробіг по острову. Знайшов кілька сухих водоростей. Пощипав їх на тонюсінькі пасма, розтріпав. І знову почав кресати. На цей раз йому пощастило. На кінчику пухнастої водорості спалахнув язичок полум’я. Вайвасвата підсунув мох. Загорілось багаття. Він накидав дощок, трісок. На вогнище поклав два шмати клаотли. Смачно запахло. Юнак перевертав шматки риби з боку на бік, щоб вони не пригоріли. Маруіра забурмотіла уві сні, солодко потяглася. Впершись рукою в скелю, здивовано розплющила очі. Розгублено подивилася на вогнище, на Вайвасвату. Потім оглянула себе, напівголу, розтріпану. Прикрила рукою груди. — Де ми? — На острові, — весело сказав юнак. — Отже, правда, — прошепотіла Маруіра. — А мені снилися гори. І прекрасні ліси. І ти… — Бери, господине, їж, — подав на дощечці паруючий шмат риби Вайвасвата. — Доки ти спала, я знайшов на березі. І вода є. Не пропадемо! Дівчина схопила їжу, жадібно почала їсти. Всміхнулася винувато. — Дуже зголодніла! Ти не дивись так на мене, Вайвасвато! — Господине! Я щасливий… — Не кажи мені господиня! Після того, що сталося… — Що сталося? — Сама доля вказала, хто чого вартий. Вайвасвато… Володар втік, покинувши мене напризволяще! Ти рятівник мій! Ти мій володар! Вайвасвата зблід. Поклав рибину на дошку. Дивився на дівчину ніжно, тривожно й палко. Потім опустив погляд вниз. Стримував себе, щоб не виказати радості. Не треба, а то розвіється марою те, що він почув, втече щаслива мить. Дівчина доїла рибину. Юнак подав їй кілька яєць. — Випий. Покінчивши з їжею, Вайвасвата засипав піском вогнище. Треба берегти дрова. Потім він повів Маруіру до скель, де збереглася вода. Дівчина жадібно припала до прозорої вологи, ковтала цілющу рідину. Вайвасвата торкнувся її плеча, застережливо сказав: — Не треба багато, бо буде зле. Вона підвелася з каменя, ступила крок до нього, поклала руки на його плечі. Ніжна й гаряча хвиля струмилася з чорних жагучих очей, хлюпала в сині очі Вайвасвати. Він задихнувся від незнаного почуття, одвернувся. Прошепотів: — Не дивися так, господине… — Не так, не так, Вайвасвато, — тихо мовила Маруіра. — Вже ніколи не будеш ти зватися рабом. Маруіра я для тебе. А ти — коханий мій, обранець мій! Мов багаття обпекло обличчя юнака. Він задихнувся від щастя, прошепотів: — Повтори… скажи ще… — Люблю, — ніжно мовила дівчина. — Завжди любила… Одразу, як побачила… Коли ти був у рабстві. Боги мої! Який же ти раб! Ти герой! — Небо моє, — скрикнув Вайвасвата, підхопивши її на руки. — Блаженство моє! Він поніс її берегом, колихаючи на руках, мов у колисці. Вона пестила його золотаво-русе волосся, заглядала в сині озера очей. Потім припала до пошерхлих вуст. Так і заніміли вони в палкому поцілунку. Він опустив її на пісок. Вона скинула туніку і стала перед юнаком — тремтлива, струнка, мов висічена з базальту. Простягла руки до коханого. Він милувався дівочими персами, божественними формами тонкого стану. І кров бурхливіше струмувала по його тілу, лунко калатало серце. — Вічна моя, — прошепотів він. Мов шелест вітру пролунала відповідь: — Тільки ти господар духу мого й тіла… БЛУКАННЯ


Вони лежали під зоряним склепінням, дивилися в небо. Маруіра притулилася до Вайвасвати, обняла його. Дихав нічний вітер, холодив тіло. — Щось треба діяти, — промовив Вайвасвата. — Надовго тут їжі не вистачить. Та й холодними ночами замерзнемо… — Мені байдуже, — муркотіла Маруіра, цілуючи його в шию. — Аби з тобою… — Чайко моя, — ніжно відповів Вайвасвата. — Доки є сила — треба боротися. Вмерти встигнемо. Може, спробуємо плисти? Я бачив землю на обрії… — Я боюсь, — сказала Маруіра. — Як згадаю бурю… — Зараз спокійно. Я спробую змайструвати човник… — З чого, Вайвасвато? — здивувалася дівчина. — З шкіри риби клаотли. Дуже міцна шкіра, — запевнив він. — Дірочки жиром замажемо. Так і допливемо. — А потім? — тривожно запитала Маруіра. — Куди потім, Вайвасвато? Знову в палац Володаря? Знову в руки якомусь чаклунові? Не хочу! Нізащо! Краще згинути тут… Очі хлопця заясніли радістю. Він аж заскакав од щастя. Потім підняв дівчину із землі і, дивлячись їй у вічі, сказав: — Я чекав твого слова, прекрасна моя. Ми не повернемось до города Золотих Воріт. Ми попрямуємо до острова Лопала, де я жив, де мої батьки. Візьмемо їх, знайдемо невеликий острівець, де нас не розшукають воєводи Володаря. І заживемо щасливо… — Як хочеш, любий… Я ладна з тобою хоч на край землі… Роби, як знаєш… їм пощастило. Хвиля викинула на берег невеликого кита. На нього насілася зграя орлів та дрібніших птахів. Вайвасвата прогнав їх, оббілував великий шмат шкіри, виламав кілька ребер. За кілька днів він змайстрував чималенький човник, який легко тримав на воді їх обох. На п’ятий день вони вирушили на північ. Вайвасвата гріб кісткою, схожою на весло. Маруіра лежала на носі човника, милувалася неозорим небом. Усміхалася хмаркам, ясному погляду Вайвасвати, журливому плюскоту хвиль. — Я й не знала, яка радість на волі, — зітхала вона. — Нічого не треба… Можна йти куди хочеш, діяти, як підказує серце… І нічого втрачати… все з собою… — Хіба ти не відчувала себе вільною? — дивувався хлопець. — О, то страшніше за рабство, — сумовито відказала Маруіра. — Життя осоружне, невідомо для чого, не знати, ради якої мети. Я завжди заздрила птахам, хмаринкам, хвилям морським. Вони справжні володарі долі своєї… А люди… — Але ж і птахи потрапляють у сильце, — заперечив Вайвасвата. — То й що? Одиниці потрапляють, а більше на волі… А людей? Людей я не бачила вільних. Всі в рабстві. Той у тілесному, той у сердечному, той у неволі звички або лінощів… — Ми вийдемо з того чаклунського кола, Маруіро, — гаряче сказав Вайвасвата. — Будемо жити, як хмари небесні. Куди схочемо, туди полетимо. І вітром нашим буде вітер серця… За бортом човника почулося голосне булькання. Дівчина злякано оглянулася, скрикнула. Показала рукою за корму. — Що це? Нас доганяє якась почвара! Та не одна! Вайвасвата хутко поглянув, засміявся полегшено. — Не лякайся, чайко! То моали — мирні тварини. Вони ніколи не нападають на людей. І це вірний знак — де моали, там немає морських хижаків. Моали підпливли ближче, весело вискакували з води, граючи на сонці пружними тілами. Вони з цікавістю поглядали на людей маленькими очицями, ніби хотіли щось сказати. Маруіра полегшено зітхнула, похитала головою. — З тобою нам завжди щастить, Вайвасвато. Врятувалися від бурі, знайшли їжу на острові, змайстрували човник… А тепер маємо вартових од хижаків… Хто ж ти, Вайвасвато? Може, божество в образі людини? — Ти смієшся, Маруіро, — докірливо озвався Вайвасвата. — Нащо вигадувати? Все роблять руки людські. Відколи пам’ятаю себе — все зв’язано з руками. Сітки для риби плели жилаві руки батька, землю копали й засівали струджені руки матері… Вони й готували рибу, варили нам їжу, обмазували наш бідний притулок, пестили мене в дитинстві… — Ти не так мене зрозумів, Вайвасвато, — сказала дівчина. — В людині є темне й світле, зле й добре. Ти — син простих рибалок, але в тобі нема нічого темного… Я дивувалась і досі дивуюся — звідки це в тебе, адже ти виріс серед простих людей? — Ти погано знаєш людей, Маруіро… Серед простих, як ти сказала, людей є дивовижні самоцвіти. Тільки вони в багні, в злиднях, у пилюці. А в пилюці хіба самоцвіти засяють? — Я побачу твоїх батьків, — прошепотіла Маруіра. — Все, що було дотепер, хай щезає, як сон… Наближався скелястий берег. Моали відстали. Вони ще вистрибнули кілька разів з води, піднявши райдужні бризки, потім пірнули в морську глибінь. Вайвасвата провів їх очима, сказав сумовито: — Мати розповідала мені, що моали — зачаровані люди. Вони дуже розумні. Є такий переказ, що в далекі-далекі часи Земля була вільна. Не було на ній ні володарів, ні рабів. Люди жили дружно та радісно. І мирно жили поряд з ними тварини. Не було тоді хижаків, лише траву споживало все живе. А потім прилетів з далекого краю великий чаклун. Він підкорив собі Землю. І змушував, щоб усі визнавали його владу. Але люди не хотіли бути рабами. Тоді чаклун силою своїх чар перетворив людей на тварин. А з тварин зробив нових людей. Найрозумніші люди стали моалами. А всі інші зробилися левами, вовками, коровами, кіньми, птахами… — А й справді, це могло бути, — задумливо мовила Маруіра. — Хіба Ган або інші чаклуни — люди? Ні, ні, в кожному з них живе гієна! А Володар? Він холодний і безжалісний, як змій. Є люди слизькі, як жаби, огидні, як павуки, брудні, як свині… — А тварини є гарні, — додав Вайвасвата. — Ніби добрі люди… — Це правда. Найбільше я люблю коней і корів. Як вони сумно дивляться на людей! Які вони гарні… Все трудяться, працюють на інших… — От і приїхали, чайко, — радісно сказав Вайвасвата. — Добре, що вечір наступає. Пересидимо в скелях біля моря, а потім рушимо в путь… — Я маю знак Володаря, — заспокоїла дівчина. — Нас не зачепить ніхто… — Краще остерігатися, — сказав Вайвасвата. — Подалі від поганих очей. Вставай, я перенесу тебе на берег… Довгі дні. Моторошні ночі… Вайвасвата з Маруірою йшли полями, лісами, обминаючи села. Десь на сході горіли заграви, чулися крики, вітер доносив звідти запах смороду палених тіл, дим від пожеж. Певно, там гасали посіпаки Чорного Володаря. В лісах утікачі збирали ягоди й гриби, інколи Вайвасваті щастило спіймати в сильце якогось птаха або зайця. Тоді він розводив вогнище в гущавині й смажив здобич на полум’ї. Чим далі вони заглиблювалися в ліс, тим ставало тепліше. Вайвасвата знаходив глибокі виверти, встеляв їх м’якою травою, листям папороті і робив чудесний затишок для коханої. Вона знеможено залазила в притулок після довгої путі й солодко засинала. А на світанку, вмившися джерельною водою або росою, вони йшли далі, на північ. За двадцять діб мандрівники вийшли до моря. Ліси порідшали, залишились позаду, а навколо них височіли жовті дюни, громадилися хаотичні скелі. Здалека чувся гуркіт прибою, вітер доніс запахи водоростей. Вайвасвата тривожно-радісно вдихнув повітря, засміявся. — Рідне море… Там наш острів… Вже недалеко… Вони спустилися з дюн, наблизились до води. Хвиля вдаряла в берег, шипіла, бризкала сивою піною. З криком гасали в небі чайки, над землею котилися хмари, купчилися над морем. На березі вони побачили чорношкірого рибалку. Він порався біля великого човна, розвішував сіті на високих палицях. Уздрівши мандрівників, рибалка злякався від несподіванки, спочатку кинувся тікати, потім зупинився, нахмурено дивлячись на Вайвасвату. На привітання відповів мовчазним кивком, з цікавістю й підозрінням поглядаючи на закутану в плащ жінку. — Твій човен? — запитав Вайвасвата. — Мій, — скупо сказав рибалка. — Перевези нас па острів Лопала. Господиню й мене… — Звідки я знаю, хто ви? — неприязно мовив рибалка. — Ти кажеш — господиня. Хтось скаже — рабиня… — Гей, ти! — гнівно скрикнув Вайвасвата. — Як смієш так говорити на жінку? — Тихо, — втрутилась Маруіра, лагідно всміхаючись рибалці. — Він справді не знає, хто ми. Не треба гніватись. Перевезе нас, а потім воєводи Володаря схоплять його… — Мудро мовиш, — закивав головою рибалка. — Де доказ, що вона господиня? Маруіра розкрила плащ, показала знак Пір’ястого Змія. Рибалка зблід, схилився в низькім поклоні до землі. — Не карай темного раба, — прошепотів він. — Ніхто не знає, чи є сонце на небі, доки його застилають хмари… — Мудрий знає: коли видно надворі, то сонце на небі, хоч густі хмари закривають його, — заперечив Вайвасвата. — Я не мудрець, — зітхнув рибалка. — Я лише темний раб. Що накаже господиня? — Я не наказую, — м’яко мовила Маруіра, — я прошу тебе перевезти нас на острів Лопала. Настане час — я віддячу тобі… — Не треба нічого мені, — з готовністю заметушився рибалка. — Для господині я все. зроблю. Море бурхливе, але то нічого, я звик. До вечора будемо там… НЕБЕЗПЕЧНЕ РІШЕННЯ


Пізно вночі Вайвасвата з Маруірою підійшли до хатини над морем. Вона бовваніла в сутінках, ніби підбита стрілою чайка, що злякано причаїлася від лихого ока під скелями. У Вайвасвати гучно забилося серце, сльози підступили до очей. Як тут бідно! Бідно й любо! Чи живі батьки, чи ще чекають його?.. Він, зігнувшись, ступив у чорний отвір входу. Всередині було тихо, дихало пусткою. Вайвасвата прислухався, тихо покликав: — Мамо… Батьку… Почувся стогін, нерозбірливе бурмотіння, схлипування. Вайвасвата навпомацки пройшов попід стіною, намацав пічурку, почав дмухати. Зажевріла серед попелу червона жарина. Спалахнув слабенький вогник. У кутку заворушилася темна купа лахміття. З-під нього з’явилася чорна рука — тоненька, як суха лозина, а за нею висхле обличчя жінки. — Хто це? — пошепки запитала вона. — Чи не духи моря? — Мамо, — ледве стримуючи сльози, сказав Вайвасвата. — Мамо, невже ти не впізнала мене? Жінка зойкнула, як підстрелений птах, задрижала в риданні. Син кинувся перед нею на коліна, пригорнув материну голову до широких грудей. — Мамо… Рідна моя… Як давно я не бачив тебе… — Синок… Синочок, — примовляла вона, ще не вірячи своїм очам, гладила гарячими пальцями обличчя сина. — Як же ти? Звідки? Відпустили тебе? — Потім про мене, мамо, — заспокоював її Вайвасвата. — Що з тобою? Ти хвора? Ти заслабла? А батько, батько де? — Батько помер, — зів’ялим голосом сказала Анура. — А мені добрі люди інколи приносять то шматочок рибини, то коржа маїсового, то води… Та вже кличе мене Діавара… Гаряче в грудях… серце болить, і руки не слухаються… Я дякую Тіанаці… що послала тебе перед смертю… Я щаслива… Ти вільний, синку? Ти вільний тепер? Вайвасвата хотів сказати правду, але стрів застережливий погляд Маруіри. Так, так, не можна казати всієї правди матері. Це її вб’є… — Я вільний, мамо, — тихо сказав він. — Мене відпустили… Тепер ми з тобою попливемо на гарний острів… де багато риби, де зелені ліси… Ми заживемо щасливо… Мати кивала головою, і рідкі сльози котилися по худих щоках. — Добре, синку… Добре… Хай буде так… А хто ж це з тобою? Ніби дівчина?.. — То дружина моя, матусю… Маруіра… — О богине долі, яка радість мені! Хай же щастя, не знайдене нами, прийде до вас, діти мої… Схилися, дівчино… прийми благословення матері… Вайвасвата з Маруірою стали поряд, їхні тіні хиталися на стелі в примарному світлі смолоскипа, а мати, приклавши тремтячі руки до грудей, дивилася на них затуманеним поглядом і тихенько шепотіла останнє сердечне напуття… Другого вечора її не стало. Вайвасвата поховав матір на скелі, біля могили батька. Звідси видно було неосяжне море, якому віддали покійні все своє життя, думи, надії. Тут їм буде чути шум прибою, тужливі крики чайок, сумне шепотіння хвиль. Вночі Вайвасвата з Маруірою довго сиділи на кручі, прислухалися до гомону моря, думали. Дівчина дивилася на далекі спокійні сузір’я, щулилася від прохолодного вітру. Потім м’яко притулилася до плеча Вайвасвати і повільно, ніби розмірковуючи, прошепотіла: — Коханий, нам треба вернутися в город Золотих Воріт… — Як? — жахнувся він. — Що ти вигадала? — Не дивуйся, — твердо мовила вона. — Я довго думала, перш ніж сказати про це. Ми лишилися самотні. В нас немає притулку… Куди ми підемо? — Куди завгодно, — скрикнув Вайвасвата. — Так, як Лаота, мій товариш. Краще загинути в рівчаку, ніж впасти до ніг чаклунів! Маруіро, згадай, що ти недавно говорила?.. — Правда твоя, Вайвасвато! Я й тепер повторю те саме. Ніколи мене не торкнеться чужа рука. Але ми нерозумно вдіємо, коли підемо блукати. Ти помітний, тебе одразу схоплять… Зажди, послухай мене. Знак Володаря не допоможе… Донесуть вість про тебе до Чорного Володаря, він дізнається, що я жива, буде ще гірше! А так… — Що так? — Ми прийдемо самі. Ти — мій рятівник! Ти станеш вільним. І може… — Що? — понуро запитав Вайвасвата. — Вірно служити Ранатаці? — Ні, —гаряче сказала Маруіра, зазираючи в очі Вайвасваті. — Невже ти не можеш збагнути? Треба терпіти. Адже ми не забули, що Ранатака готує похід. Ти знаєш — куди. Доля всього земного круга вирішується, а ми помандруємо світ за очі. Я знаю, я відчуваю, ти можеш багато зробити для рятунку. — Якого рятунку, Маруіро? — Рятунку Атлантіса… Я допоможу тобі. Вайвасвата довго мовчав, думав, сумнівався. І серед тиші легко, ніби подих степового леготу, почулися тривожні слова: — Вогняні квіти не бояться ні холоду, ні негоди. У гуркоті битви стверджують мужність воїни! Вайвасвата радісно стрепенувся. Знову той лагідний, заспокійливий голос друга. Щезли сумніви, лунко забилося серце. — Маруіро, ти правду сказала. Ми повернемось. — Ти збагнув, соколе мій? — Так. Тільки як ми доберемось? Кораблі проходять осторонь. Наші рибалки бояться виходити далеко в море… Ждати, коли хтось навідається з Рути?.. — А Володар? — сказала Маруіра. — Він забере нас звідси. — Як він дізнається? — знизав плечима Вайвасвата. — Він же не всевидючий. Маруіра скрикнула радісно. — О боги! Ти сказав — всевидючий! У нас же є… — Що? — Всевидюче Око! — Ти жартуєш, Маруіро? — Ні! Де мій плащ? — Тут, біля мене… — Дай сюди… Вайвасвата намацав темний згорток, подав дівчині. Вона розгорнула його, щось здобула. — Є, — сказала Маруіра. — Аби лиш не зіпсувалось… — Так ти не жартуєш? — здивувався Вайвасвата, — Всевидюче Око! Це ж казка! — А вімана хіба не казка для простих людей? — весело запитала Маруіра. — Нахилися сюди… Дивись.. Вайвасвата побачив фіолетовий блиск кристала, недовірливо промовив: — Оцей камінь? — Так. Це дарунок Ранатаки. Цим каменем я врятувала тебе, Вайвасвато… — Не розумію… — Я побачила тебе вперше у Всевидючому Оці. А потім… Ну все інше ти знаєш. Глянь… Ось я піднімаюсь у небо… В кристалі замерехтіли зірки, з’явився білий овал острова, темно-синій простір неба. — Бачу, — вражено скрикнув Вайвасвата. — Далі, далі! — Я не знаю куди. — непевно мовила дівчина. — Де город Золотих Воріт? Вайвасвата замислився, поглянув на небо. — Ми пливли на захід сонця, потім назад. Десь на сході, Маруіро… Прямуй на схід… — А де схід, Вайвасвато? — Глянь, он ясна зоря над океаном. То Шукра. Там схід… Скоро світанок. Стане видніше… Маруіра знову схилилася над кристалом. Помчала думкою над океаном. З’явилися на далекому обрії рожеві промені, потім викотився сліпучий диск сонця. — Ех, якби так можна було самому! — захоплено мовив Вайвасвата, обнімаючи дівчину. — Мов птах! Ніхто й ніщо не втримало б нас. Полетіли б ми з тобою над світом… — Я вірю в це, Вайвасвато… Дивись, он гори… — Бачу… А тепер — будівлі… Город… Город Золотих Воріт… А там — ген унизу — палац… Маруіра метнула свідомість до золотистої бані. Проникла крізь покрівлю. Замайоріли знайомі переходи. Ось і зала батька. Висока чорна постать стоїть біля вікна, понура й непорушна. — Він, — прошепотів Вайвасвата. — Але як же ти його повідомиш? Він не побачить тебе… — У нього є Всевидюче Око. Аби лиш відчув. Тихо. Я спробую… Дівчина зосередилась. Вайвасвата завмер, дивився на зловісну постать Ранатаки. На темному обличчі Володаря відбилось якесь занепокоєння. Він оглянувся, прислухався. Мить стояв, заплющивши очі. Потім рішуче кинувся до свого столу, розкрив чорний ящичок, такий самий, як і в Маруіри. Очі Володаря наблизились, заглянули прямо в кристал Всевидючого Ока. — Маруіра, — пролунав голос. — Ти жива? — Жива, Володарю! — Хто врятувався? Ган з тобою? — Ні, він загинув! Мене врятував Вайвасвата, — гаряче сказала дівчина. — Більше нікого нема… — Де ви? — тривожно запитав Ранатака. — На північ від Рути. Маленький острів Лопала. Якби не Вайвасвата, я б загинула… — Я висилаю великі вімана, — обірвав її батько. — Чекайте. Сьогодні знайдемо вас… Чорний Володар зачинив скриньку. Фіолетовий кристал потьмянів. Зображення зникло. Маруіра втомлено відхилилася до скелі, заховала Всевидюче Око. Вайвасвата понуро мовчав. — Мій коханий, — прошепотіла Маруіра. — Ти збентежений? Я розумію… Знову палац, знову чаклуни й жерці, знову криваві жертви… Та нам треба вернутися… — Хіба що для того, щоб діяти! — рішуче скрикнув Вайвасвата. — Досить мовчазної покори! Дух мій вимагає дії! — Вайвасвато, — суворо озвалася дівчина. — Ми ще не маємо ні сили, ні знання, щоб діяти. Май терпіння. Я всього не казала тобі. Нині скажу… — Про що, Маруіро? — З допомогою Всевидючого Ока я підслухала таємну змову Ранатаки й Гана. Це було перед походом… — Тоді, як ти прибігла?.. — Тоді… Слухай же, слухай… Вони говорили про Швета-Двипа… …Коли зійшло сонце, на обрії з’явилися три чорні цятки. Вони ширяли над островом, роблячи широкі кола. Вайвасвата назбирав сухих водоростей, викресав вогню. Розпаливши багаття, підкинув мокрого моху. Густий сизий дим розіслався над острівцем. Вімана вилаштувались ланцюжком і попрямували на знак. За ними вихрився вогняний потік, ніби хвіст казкового змія. Потужні гарячі потоки вдаряють у землю. В повітря здіймається хмара піску. Вімана сідають на острів. Шум затихає. Злякані рибалки поховалися в хатини. — Біжімо, — скрикнула Маруіра. Вони кинулися до летючих кораблів. З вімана вже виходили вояки. За ними по східцях зійшов Ранатака. На його голові переливався золотом образ Пір’ястого Змія — вінець володарів Атлантіса. Обличчя було замкнуте, суворе. Маруіра кинулася до батька, обняла. Він скупо всміхнувся, поцілував її в голову. — Я радий, — сказав Ранатака. — Демони долі зберегли тебе. Я молився за тебе. — Батьку, — палко сказала Маруіра. — Ось мій рятівник. Він не жалів себе, щоб врятувати мене. Він справжній герой, батьку мій і Володарю! Він удруге народив мене! Хай буде вільний! Ранатака зиркнув на бліде обличчя Вайвасвати, помовчав. Потім хитнув головою. — Слушно сказала. Воля моєї доньки — моя воля. Хай буде вільний. Підійди сюди, Вайвасвато… Юнак наблизився до Ранатаки, зупинився, поглянув у грізне обличчя. Але не одвів ясного погляду. — Дивно зійшлися наші долі, — задумано сказав Чорний Володар. — Та ти показав себе як справжній вояк. Маєш одержати нагороду. Будеш воєводою у моєму війську, в охороні палацу. — Але я нічого не вмію, Володарю… — Навчишся. А тепер — в путь. І Ранатака рушив до вімана.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка