Олесь Бердник



Сторінка11/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   51
ЧАСТИНА ДРУГА
ШВЕТА-ДВИПА

Хто має крила, той не питає, чи можна летіти. З афоризмів Сходу. ТАЙНИ МИНУЛОГО




Минув рік. Уже не рабом — воєводою живе в палаці Володаря Вайвасвата. На ньому бузкова туніка, чорний плащ зі срібною каймою, білий шолом, увінчаний кучерявою пір’їною страуса. Вечорами обходить він ворота палацу, ставить вартових. А потім поспішає, до обсерваторії. Старий учитель Маруіри, зорезнавець Нгала, жде його для бесіди. Вайвасвата сідає на пухкий килим, спирається на лікоть. Так зручно дивитись у небо. Над ними нема даху, зоряний потік тече без упину, в тиші, в тайні, у вічній мінливості. Тривоги дня зникають кудись, забуваються важкі думи, на душу сходить спокій. Нгала схвально дивиться на Вайвасвату, на його замріяне й натхненне обличчя. Похитує головою, тихо зітхає: — Дякую долі, що послала тебе, Вайвасвато. Давно У мене не було такого відданого учня. Темне зморшкувате обличчя вчителя збирається в тисячі промінців, крізь щілинки ласкаво поблискують очі. — Хто нині прагне до істинного знання? Хто, я запитую? Юрби пориваються до храмів, до видовищ! Їх частують кривавими жертвами, споюють вином і труять чадом! Жерці й чаклуни викликають стихії, не вміючи керувати юши, не знаючи суті їх. Горе нам! Привиди й упирі, дим храмів, боготворіння своїх зображень — ось їхнє знання… А було не так… Не так… Нгала болісно морщиться, і Вайвасваті здається, що він плаче. Та ось учитель заспокоюється й веде далі: — Нам дано було прекрасне знання. Ніяких богів. Ніяких рабів. Всесвіт — єдина Мати. Все — її діти. Вона єдино суща, вічний вогняний потік Безміру. Люди — риби Вогняного Моря — пливуть в тому потоці до нескінченної радості. Нема гріха, нема спокути. Є краса думки, прагнення до вічного подвигу. Навіщо приниження перед ідолами? Навіщо криваві жертви? Поглянь угору, на зоряний потік, зупинись! З руками кривавими не ввійдеш у сяючий чертог Матері… Нгала схлипнув від хвилювання, замовк, тихенько розхитуючись. Вайвасвата торкнувся рукою його плеча, шепнув: — Ти сказав — дано було знання. Хто дав його, Нгало? — Риби Вогню, — сказав Учитель. — Такі, як і ми, люди. Лише незрівняно старші за нас. Плавають вони глибше й далі. Між зорями плавають вони, між планетними кругами… — Ти мовиш про Швета-Двипа? — озвався схвильовано Вайвасвата. — Вже два роки я чую про неї… — Тихо, — прошепотів Нгала. — Тихо, Вайвасвато. Ні слова більше. Тут не люблять цієї назви. Коли тобі судилося знати більше — знання прийде до тебе. Не хапай передчасно. А тепер відкрий вуха свої. Ти хотів знати про силу, що діє у вімана, в саморушійних кораблях, у бойових агніта. То слухай… Ту таємницю нам відкривають рослини. З майже невидимого зернятка виростає велетенське дерево, сягає верхів’ям хмар. Ти збагнув, Вайвасвато? Зернятко випускає з себе коріння, пагони, листя й тягне, тягне для себе силу землі й сонця. Дивна, глибока таємниця. І наші древні вчителі розгадали її. Вони виявили, що можна одразу зібрати ту силу, яка вирощує дерево за багато років… — Але як, Нгало? — Всього не можу сказати. То таємниця жерців. Але трохи поясню. Все живе й неживе — люди, зерна, дерева, тварини — оточені холодним полум’ям. Зосередженим поглядом можна бачити те полум’я. Силу полум’я, закладеного в зерні, перетворюють у вімана на грозову силу, таку, як в блискавиці. Ту грозову силу по трубах посилають від головного ящика в потрібному напрямі — вниз, або вгору, або вбік. Якщо вниз — вімана піднімається в повітря, якщо вбік — летить. Так само кораблі. Для летючих човнів вімана було створено дуже легкий сплав, що вагою дорівнює майже пухові. Ти пробував вімана на вагу, Вайвасвато? Їх треба прив’язувати, щоб вітер не підхопив їх в небо. Дивні відкриття, величні знання. Та куди приклали їх атланти? До чого? Горе нам, горе! Істина відвернулась од нас! — Де ж дорога до істини, Нгало? — запитав Вайвасвата. — Ти багато знаєш. Чому не скажеш? Нгала тяжко зітхнув. — Якби я знав… Якби знав… Сумніви й неміч тіла, страх і вічна покора виссали з мене мужність, з’їли мою силу. Тобі, тобі належить шукати, Вайвасвато. Ти питаєш, де дорога? Ти питаєш, де мета? Як вказати тобі, коли ти не прагнутимеш вперед? Іди, шукай… А ще скажу — навіть найвище знання схиляється перед серцем… — Перед серцем, Нгало? — Перед любов’ю, Вайвасвато. Хто вміє любити, той знайде вірну дорогу. Знайде… Старий учитель загорнувся в накидку, зіщулився, прихилившись до стіни, завмер непорушно. Не можна було розібрати, чи він дивиться в небо, чи спить. — Нгало… Я слухаю далі… — Досить, — прошепотів учитель. — Я втомився… Іди, Вайвасвато. І пам’ятай — обережність. Довгі вуха… всевидючі очі… Тут не люблять чистого серця… Іди, Вайвасвато, і приходь завтра. Я розкажу тобі про скам’янілих велетнів, що жили в далекому минулому… Вайвасвата підвівся, поклонився вчителеві. М’яко ступаючи, спустився спіральними східцями вниз. Зайшов до приміщення, де спали вояки після вартування. В ніс ударив сморід немитих тіл. В зеленому промені грозової трубки заворушився десятник охорони, хрипко спитав: — Що накаже господар? — Варту зміниш без мене. Я йду у справі. — Слухаю, господарю. Вайвасвата вийшов на чисте повітря. Сторожко оглянувшись, попрямував до саду. ТРИВОГА


В густому саду — чорні тіні. Шелестять лапатим листям пальми. Гудуть тривожно пахучі кедри. Здається, що за стовбурами причаїлися ворожі постаті. Стежать, вичікують, приглядаються. Вайвасвата йде сторожко, обережно, як лісовий звір. Навіть гілка не хрусне під його ногами. Ось умовлене місце. Віковічний дуб з товстезним гіллям, опущеним аж до землі. Зеленкувате проміння місяця сипле на темне листя срібні краплі, тче чародійну тканину. Тривожно, моторошно, трепетно… Вайвасвата ступає під густе гілля, згинається. Пробирається до стовбура. Гарячі руки обвивають його шию, полум’яні вуста цілують його щоки, очі, кучеряву юнацьку борідку. Він обнімає кохану, мовчить, прислухаючись до пульсу молодого жіночого тіла, до стукоту її серця. Вона підводить, обличчя вгору, і йому звижається в її оці блискуча іскра. Плаче Маруіра чи йому здалося? — Що тобі, чайко моя? — Тривожно. Серце віщує біду. Я не можу так. Вічні страхи, вічні терзання… І потім… Вайвасвато… У нас буде дитя… — Правда? — Я відчула його під серцем. Я щаслива, мужу мій… — Маруіро! Дякую за дарунок неба! Але ж, крім радості, це й… — Знаю. Тепер уже не можна чекати! Щось мусимо діяти. — Ти гадаєш, що Володар згодиться? Що він віддасть тебе мені? — Не знаю… Не вірю в це… Краще втекти, перебратись через море в далеку Елладу. Там, кажуть, ще нема такого падіння, як в Атлантісі. Нема чаклунів і жерців. Ми б поселилися десь над морем, біля саду… Нічого не треба! Ти, я і дитя… І небо над нами… Вайвасвато, я так хочу простого людського щастя. Що мені батько Володар? Що мені палац і багатство! Облуда, лихо, падіння… — Маруіро, але ж ти забула… Ми хотіли дізнатись про його плани. Ми ще досі не знаємо всього… — Так, — сумно мовила Маруіра. — Я пробувала багато разів. Володар після смерті Гана замкнувся, зі мною не говорить. У Всевидючому Оці нікого застати з ним не можна. Та це й небезпечно. Він великий чаклун, може відчути думку. Тоді —біда! Одне знаю: готується похід. І напевне, туди… — Він мене призначив воєводою, — сказав Вайвасвата. — Та чому ж нічого не сказав про похід? — То страшна й таємна справа, — прошепотіла Маруіра. — Ти ж знаєш… Швета-Двипа лиш казка для всіх. За згадку про неї переслідують і навіть карають… — Маруіро, не можна чекати. Я готуватиму втечу. Треба мати надійний вімана. Все інше я здобуду… — Вімана нагорі, біля обсерваторії. Я дістану ключі. Лиш треба домовитись про час… — Доки не повіяли осінні вітри. Важко буде летіти… — Будь обережний. У Ранатаки є таємне коло жерців, які стежать за Атлантісом. У них Всевидючі Очі, у них магічні дзеркала. Недарма тривожиться серце моє… — Тоді нам рідше треба зустрічатися, Маруіро, щоб ніхто нічого не запідозрив. Тепер — через два дні, о цій же порі… — Тільки не тут, коханий. У мене в кімнаті. Візьми ключ від дверей. Пройдеш по східцях, з саду. Я замкну вхід з палацу, відпущу служницю. Ми будемо знову разом, небо моє, радосте моя… Прудкою ящіркою зникає Маруіра в пітьмі. Тихо йде Вайвасвата назад. А місяць щедро заливає принишклу землю сріблом, розкидає блискучі струни по темних деревах. І бринять ті струни тривогою… КУЛЬТ СИЛИ


Магічне дзеркало мерехтіло багровими спалахами. Сині, фіолетові, срібні вогні пронизували криваву глибінь. Ранатака вглядався в битву кольорів, у химерні візерунки іскор, намагався визначити напругу сил у просторі. Чаклуни, вже після смерті Гана, багато разів говорили йому про страшний промінь, що проникає в простір Атлантіса. Куди прямуй він? Хто приймає його? Що готують вороги? Зненацька іскри й спалахи, ніби сполохані тіні, метнулися на дзеркалі врозтіч. Блакитна хвиля прокотилася по гладі блискучого овала. За нею бузкова. Потім фіолетова. І враз незрима енергія змела з дзеркала все. Розкрилася безодня Космосу, в ній струмилися величні зоряні потоки. Волосся Ранатаки заворушилося. Похололи руки. Що це означає? З бездонної темряви виникли ясні очі. Вони дивилися на Ранатаку — прості й мудрі. В них відбивалися жаль і співчуття. Володар ворухнувся, губи його зашепотіли слова закляття. Та очі не зникали. Погляд їх впинався незбагненною силою в чаклуна, змушував його тріпотіти. — Я пізнав тебе, — глухо, з ненавистю сказав Ранатака. — Навіщо ти тут? — Ще є час, — линула спокійна відповідь. — Час останній… — Що тобі до мене? — скрикнув Ранатака, — Хто ти тут, на земному крузі? — Людина. — Ти покинув свою сферу, — люто заперечив Ранатака. — Ти вторгаєшся в долю мого планетного круга. Ти — порушуєш закон! — Закон — любов! — почулася відповідь. — Ти сієш ненависть. Планетний круг здригається в конвульсіях. Далекі сфери стрясаються від твого беззаконня! — Моя воля! — з викликом сказав Ранатака. — Сваволя, а не воля! Воля — творить гармонію. Сваволя — руйнує, кидає в хаос! Що раз кажу — час останній! Заглибся в себе, знайди іскру творящого вогню! Злобна усмішка скривила суворе обличчя Ранатаки. — Людям земного круга не потрібна твоя любов і гармонія. Ти кличеш у порожнечу. Я даю їм видовища й хліб, жертви й богів! Вони йдуть за мною і люблять мене! — Ти засмічуєш хвилі прекрасного Вогню бридкими творіннями! Хвороба твого падіння пронизує далекі світи! Зупинися! Втретє кажу — час останній! — Геть! Не хочу! І ніхто не бажає твоєї присутності тут. Ніхто не піде за тобою. Облиш у спокої планетний круг… Ясні очі почали тьмяніти, відсуватися вглиб. Прозвучав тихий, але владний голос: — Я сказав! Дзеркало втратило глибінь, по його поверхні знову попливли фіолетові й блакитні хвилі. Потім запульсувало багрове сяйво, прорізане блискавицями розрядів. Ранатака весь дрижав від напруги. Погляд його був все ще втуплений у дзеркало, губи шепотіли: — Не можна більше чекати. Вони щось надумали. Час діяти… Але кого? Кого послати? Він одійшов від дзеркала, сів у крісло. Склавши на грудях руки, замислився. Доки існує на землі гніздо, що породжує казки й химерні надії, спокою не буде. Воно мусить зникнути. Загрожувати Ранатаці? Господарю планетного круга! — Час останній, — злобно прошепотів Ранатака. — Так я сам наближу його! Я викличу до дії всі сили надр землі, я кину в бій всю міць Атлантіса!.. Перед внутрішнім зором Володаря випливло обличчя Вайвасвати. Ранатака всміхнувся. Ось кого він пошле! Молодого воєводу! Не тих — старих, розжирілих, ледачих і боягузливих, а його — мужнього й безстрашного юнака. Він довів свою вірність. Він очолить похід. Ранатака задумався. А чи можна посилати просто так, не знаючи думки воєводи? Він захоче знати — куди й навіщо. В цьому поході просто наказ не годиться. Віддана воля потрібна. Сподівання нагороди, вдячності. Так, так… Викликати його… Наблизити… Поговорити… Ласка й обіцянки… Ранатака вже не сумнівався. Він рішучо звернувся до мовчазного непорушного слуги: — Ло! Слуга розплющив очі, блимнув повіками. — Слухаю, Володарю. — Піди в приміщення охорони. Знайди воєводу Вайвасвату. Приведи його до мене. — Слухаю, Володарю. Ло безшумно рушив до дверей, відчинив їх і зник. Володар усміхнувся. — Ось які потрібні мені слуги. Ніяких бажань. Ніякого страху. Еге, та це чудова думка! Послати в похід штучних вояків. На чолі — воєвода. В кожному вімана — живий десятник. А решта — штучні. Так, лише так! І тоді успіх забезпечено. Ранатака радісно підвівся з крісла, підійшов до вікна, відкинув чорну запону. Рожеве світло світанку полилося в залу. Володар замріяно поглянув на схід, де за фіолетовими вершинами мало зійти сонце. Прошепотів: — Ніхто не зупинить мене. Ніхто… Він підступив до столу, відкрив чорний ящичок, поглянув у кристал Всевидючого Ока. І коли там виникло зображення, владно сказав: — Слухайте мій наказ. Всі механіки хай творять віднині штучних людей. Навчати їх лише військовій справі: політ на вімана, володіння агніта. Все. Доки місяць обійде один раз небесне коло, десять сотень вояків повинні бути готові… Вперше Вайвасвата проходить цим коридором. Мовчазні охоронці раніше не допускали сюди нікого. А тепер штучний слуга кличе його до Володаря. Молодий воєвода йде за байдужим посланцем, напружено роздумує. Що б це могло означати? Щось лихе? Так ні. Досить Володареві наказати — і його знищать. Обережність! Обережність! Вайвасвата розглядає високі статуї в нішах. Всюди він — Ранатака! Горять перед ним вогні, пливе по переходах палацу задушливий запах. Юнак наздоганяє посланця. Зазирає в непорушне обличчя, недбало запитує: — Навіщо вимагає мене Володар? Слуга мовчить. Вайвасвата зітхає. Одоробло, а не істота. Ні поговорити, ні почути що-небудь. Та дарма! Все з’ясується. Відчиняються двері. Посланець залишається біля входу, пропускає Вайвасвату вперед. Молодий воєвода опиняється в залі. З вузького вікна вливаються ніжні промені ранку. На стелі — розмаїті грозові вогні. В глибині приміщення — чорний стіл, на ньому химерні пристрої, прозорі посудини. Зі стелі звисає важке чорно-багряне покривало. Під ним заворушилася постать, ступила назустріч. Він! Ранатака! Обличчя Чорного Володаря спокійне, зосереджене. Нема й тіні гніву, незадоволення. Він показує воєводі на сидіння. — Сідай, Вайвасвато. — У мене міцні ноги, — відказав Вайвасвата. — Ти кликав мене, Володарю. Я слухаю тебе. Дивний вираз — чи то схвалення, чи то невдоволення — майнув на чолі Володаря. Він одступив назад, сів у глибоке крісло. Склав руки на грудях. Оглянув богатирську постать молодого воєводи. — Ти позбавлений улесливості, — сказав Ранатака. — Це мені до вподоби. Мужність і щирість — окраса вояка! Вайвасвата мовчки схилив голову. — Мало у мене відданих людей, — задумливо мовив Ранатака зітхаючи. — Урочий час наступив. А покластись нема на кого… — У тебе безліч чаклунів і жерців, — сказав Вайвасвата. — Вони служать тобі, вони знають минуле й майбутнє, вони викликають духів стихій. Чого тобі ще потрібно? — Ніхто з них не думає про долю Атлантіса і земного круга, — сумно відповів Володар. — Все лягає на мої плечі. Ось чому я шукаю вірних помічників. І погляд мій зупинився на тобі, Вайвасвато! — На мені? — здивувався воєвода. — Хто я, щоб мені довіряв Ранатака? — Хто не знає улесливості, той гідний довір’я, — сказав Ранатака. Вайвасвата силою волі стримував свої почуття, щоб не виказати хвилювання. Ось воно! Доля несе йому незвичайні можливості. Аби лиш не злякати пташки химерного випадку. Жодного зацікавлення. Повна байдужість!.. — Та я мушу знати, до чого ти прагнеш, Вайвасвато? — вів далі Володар, уважно дивлячись в очі юнакові. — Що хочеш? Чого шукаєш? Вайвасвата відчув, як потужна магнетична сила чужої волі підкрадається до його свідомості, мацає незримими щупальцями, перевіряє. Він не одвів погляду, щиро сказав: — Я хочу знання. Шукаю істини. — Знання матимеш, — відповів Ранатака. — Вся мудрість моїх книгосховищ відкриється для тебе, коли доведеш свою відданість. А істина… Істина — мара. Слово, за яким нема нічого… — Звідки ж виникло воно? — здивувався Вайвасвата. — Вигадка божевільних жерців, що бродять по дорогах планетного круга. Вони виконують волю руїнницьких сил, які відривають людей од землі, кличуть у сфери порожнечі, де нема основи буття, де нема радощів володіння й насолоди… Вайвасваті зненацька згадалася легенда про Пір’ястого Змія. Виплив образ Білого Лебедя, який ширяє в неосяжному просторі. Ніби перехопивши думки воєводи, Ранатака сказав: — Великий і мудрий Пір’ястий Змій — незримий творець планетного круга і всього видимого — єдиний Володар сущого. І я — його вияв на землі. Ти збагнув? — Так, — тихо відповів Вайвасвата, опустивши погляд униз, ніби роздумуючи. — В чому ж мета творення Пір’ястого Змія? В чому твоя мета, Володарю? Ранатака нахмурився. Грізні вогні спалахнули в його очах. — Воля й думка Володаря — таємниця для всіх. Хто дерзає знати вищу мету? Та тобі скажу, бо покладаюсь на твою вірність. Єдина суть і мета існування — сила! Все буття стверджує це. Силою Пір’ястий Змій вирвав із безодні своє володіння, утвердив божественну волю на планетному крузі. Силою я стримую бушування стихії юрби, щоб зберегти спокій на Атлантісі і в заморських володіннях. Безумні пророки проповідують самозречення в ім’я спільноти, в ім’я того, що зветься народом! Безумство й мара! Лише наша особа — основа всього. Зречення її — знищення смислу буття! Радість — в особі, пізнання — в особі, щастя влади й насолоди — в особі! Що поза особою? Несвідомий океан стихій. Ніщо! Самоконцентрація, само-возвеличення — шлях справжнього життя. Боротьба кожного з кожним! Сили з силою! В цьому радість змагання, насолода перемоги! Сила — благо! І коли хочеш, Вайвасвато, знати істину, то лише одне можна назвати істиною — силу! Безмежна сила — мета! Коли сила моя буде найбільшою — хто повстане супроти мене? Ніхто! Такий заповіт Пір’ястого Змія!.. Ранатака замовк, спостерігаючи за Вайвасватою. Воєвода не виказував ніяких почуттів, хоч в грудях у нього бушувала буря. Треба змовчати. Треба почути, до чого він веде… — Ти теж сильний, — промовив Володар. — Тому ти до вподоби мені, Вайвасвато. Хочу піднести тебе, доручити велику справу. Виконаєш — будеш головним воєводою Атлантіса! — Що маю виконати, Володарю? — Полетиш далеко на схід. На планетному крузі є люди, що прагнуть спростувати мої зусилля. Вони бажають захопити владу в Атлантісі, зруйнувати храми, кинути земний круг у хаос безликості. Це вони пускають серед племен і народів химерні казки, сміховинні мрії. Це вони одривають людей від справжнього життя, закликаючи їх до пошуків мари, яку назвали істиною. Це — ненависна Швета-Двипа, притулок безумних руйнівників… Вайвасвата завмер, як тятива лука, натягнута до краю. Що діяти? Що відповісти? Як вирішити? В тиші серця прозвучала струна. Ніжне незриме крило майнуло над свідомістю. В душу вкарбувалися нечутні слова: — Всякий птах повертається до свого гнізда. Та мужність і знання путі необхідні для перельоту. Тиша в просторі. Але дотик радості залишився в душі. Хто це знову? Звідки? Чому не відкривається таємниця? Значення дивних слів незбагненне. Та смисл їх вгадується. Сплітаються в подіях життя Вайвасвати якісь необхідні поєднання. Треба йти назустріч поклику. Там, куди з ненавистю прагне Ранатака, може розкритися таємниця… І Вайвасвата твердо сказав: — Я полечу, Володарю… ЗРАДА


Горосата, задихавшись, бігла переходами. Лють клекотіла в грудях. Нарешті прийшов її час! О, вона помститься! Навіть смерть не зупинить її! О, радісне почуття розплати! За приниження, за її втоптане в грязь бажання! Вона мчала прямо до високих стрілчастих дверей. Іншим разом навіть думка про це не виникла б у її голові. За такий вчинок рабів оддавали на страту. Але нині Горосата не боялася. Її не вб’ють! Її нагородять! Вірність її буде доведена і, може, навіть воля всміхнеться їй! Шлях перегородив вартовий. Грізно пролунав голос: — Назад! — Пусти мене до Володаря, — крикнула Горосата. — Йому загрожує лихо! Чуєш? Пусти! — Назад, — байдуже повторив штучний вартовий. — Готуйся до смерті, нещасна! — Дурню безмозкий! — вилаялась Горосата. — Я маю щось сказати Володарю! Він похвалить і мене й тебе! Вона кинулася до дверей, намагалася відчинити їх. Вартовий згріб її в тяжкі обійми, стиснув. Вона відчайдушно закричала, забилася в ного руках. Гримнули двері. Пролунав страшний голос: — Що тут діється? Горосата побачила Ранатаку, верескливо крикнула: — Ласкавий Володарю! Я бігла до тебе. Страшне лихо… Я хотіла попередити! А він… а оцей дурень… стиснув мене! — Відпусти! — наказав Володар. Горосата вислизнула з металевих рук, стогнучи, поправила накидку. Ранатака гримнув на неї: — Говори! — Ви довіряєте Вайвасваті, а він… — Що? — Він пішов до Маруіри… — Що ти базікаєш, негідна? — прошипів Володар. — Вже давно ходить. Я підстерегла. І ось нині. Тільки що зайшов. З саду. У нього свій ключ. Я не могла витримати такого… Я вірно служу Володарю… Обличчя Ранатаки потемніло. Так ось якого воєводу він пригрів у себе під боком. А Маруіра! Невже посміла? Чорний Володар і колишній раб! О демони! Він метнувся до переходу. Потім зупинився. Грізно сказав вартовому: — Візьми її. Металеві руки схопили дівчину за пояс. Вона жалісно закричала: — За що? Я правду сказала! Перевірте! А-а-а! Пусти! Ранатака махнув рукою. Вартовий коротким рухом загнав блискуче лезо меча в груди Горосати. Пронизливий крик луною розкотився в переходах. Володар огидливо глянув на вартового, кинув байдуже: — Винеси. Повернувшись, він рішуче попрямував до виходу… Вайвасвата зійшов східцями в сад. Повільно пішов стежкою до стіни огорожі. Ще відчував на вустах поцілунки коханої, ніс на грудях тепло її щоки. Тривожно думав над останніми словами Маруіри: — Він сам ступив крок назустріч. Тепер можна сказати. Я завтра піду. Я зумію переконати… Думи воєводи порушив шум. Чорні тіні виступили з-за дерев. Вайвасвата схопився за меч. Холодні руки металевою хваткою стиснули його, перейняли меч. Серце юнака впало. Вистежили! Хтось зрадив! Він рвонувся. Затріщали суглоби в напасників. Але їм на поміч підскочили ще дві темні постаті. Вайвасвату повалили, зв’язали. Підняли в повітря і понесли. Він стогнав од люті й безсилля. Колихалися зірки в небі, пливли мимо темні стовбури дерев, стіна, ворота. Ось висока двоколісна повозка. Його мовчки поклали на дно, прикрили смердючим шматтям. Ні слова. Ні звуку. Хто? За що? Повозка рушила. Заскрипіли колеса, захрустіло каміння. О боги! Невже так нікчемно все скінчилося? Невже кінець? А що буде з Маруірою? Що буде з дитям, яке має народитися? Хвиля туги й відчаю залила груди юнака. Він один винен! Забув обережність, знехтував порадою серця. О ганьба! Повозка в’їжджає в розчинені ворота. Наближається висока кам’яна вежа. Буйволи зупиняються. Хтось підходить до повозки, відкидає запону. Вайвасвату знову беруть, мовчки несуть у похмуре, затхле підземелля. І, розгойдавши, кидають в яму… В’ЯЗНИЦЯ


Згори падало тьмяне світло. Вайвасвата заворушився, поглянув туди. В запиленому отворі горів грозовий ліхтар. Він освітлював велике приміщення в’язниці, що мало форму півкола. В стіні чорними плямами вирізнялися ніші. Звідти чулося хропіння сонних людей. Вайвасвата у відчаї застогнав. Люди настільки звикли до рабства, що навіть не прокидаються, коли до них вкидають нового в’язня. Хоч би хто підійшов, розв’язав. В одній з ніш заворушилася тінь. Виглянуло обличчя чоловіка. Він підвівся, тихо наблизився до Вайвасвати. Схилився, розглядаючи. Похитав головою, поцмокав занепокоєно. Потім уміло розв’язав ремені на його руках. Вайвасвата зітхнув з полегшенням. Розправив руки, розганяючи кров. Приглядався в примарному освітленні до в’язня. То був похилого віку чоловік з довгою сивою бородою. Голе тіло покрите шматком сірого полотна. І більш нічого. Впалі щоки, блискучі усміхнені очі, сухоребрий стан. — Вітаю тебе, брате, — ласкаво сказав він. — І я тебе, — стримано відповів Вайвасвата. — Де я? — Вдома, — спокійно мовив в’язень. — Ти насміхаєшся? — спалахнув юнак. — Невже тут можна так жартувати? — Брате, — пошепки вмовляв його старий в’язень. — Не кричи. Хто б став з тобою жартувати? Я гадав, що ти мудріший, Бачу — вбрання воєводи. Мабуть, багато знаєш… — До чого ж твої дивні слова? — понуро запитав Вайвасвата, розтираючи побиті місця. — Я бажаю знати, де ця в’язниця. Мене везли в пітьмі… — Що нам до того? — усміхнувся в’язень. — Всюди наш дім. Ми вічно міняємо місце. І навіть тіло наше плинне. Воно не має незмінної форми. Ось ти дитина. Ось ти раб. Ось ти володар. Ось ти вигнанець. Ось ти жебрак. Ось ти в’язень. Ось ти мертвий. Хто ж ти, мій брате? Де твій дім? Там, де ти. А де ти? Скрізь. І ніде… — Дивні слова, — пробурмотів Вайвасвата. — Цікаві й мудрі… Але ж є потреба свободи. Хто хоче бути в’язнем? Кожен прагне вирватися з неволі… — О нерозумність! — склав сухі руки перед собою в’язень. — Хто може втримати нас у неволі? Ми самі собі наглядачі й власна в’язниця. Не стіни тримають нас у полоні, а несвідомий дух і незнання… Кого нагадує йому старий в’язень? Хто ще так спокійно сприймав фатальну долю? Соат… Далекий ніжний друг. Знову ти подаєш свій голос з небуття через іншу подобу. Задзвеніли вгорі ключі. Заскреготіли двері. В жовтому прямокутнику з’явилися наглядачі. Вони вштовхнули до в’язниці тонку жіночу постать. Вона стогнала, чіплялась за ноги своїх катів, плакала: — Змилуйтесь!.. Не треба… Я ні в чому не винна… Змилуйтесь!.. — Одчепись! Геть! — кричав наглядач, штовхаючи її ногами. Старий в’язень кинувся до дверей, впав на коліна, схопив наглядача за руку, скрикнув: — О, не треба бити нещасну жінку, брате! Вона — то ж ти, любий мій брате! А ти — це ж я! Невже не відчуваєш, як болить її тіло, її серце? О ніжний мій, нещасний брате, хто так огрубив тебе? — Геть, безумний! — з острахом вигукнув наглядач, вириваючись. Він вискочив з в’язниці. Гримнули двері. Забрязкотів замок. Все стихло. Лише чути було схлипування жінки. Старий в’язень підвів її, допоміг зійти вниз, поклав у ніші. Вайвасвата чув, як він шепотів: — Терпи, сестро. Все мине, моя бідна, моя хороша… Засни… Вспокійся. Не треба плакати… Вайвасвата дивувався. Що за незбагненна свідомість? Ката свого називає братом. Може, божевільний? Може, в нього справді вселився злий дух? Та ні ж. Він ласкавий і тихий. Розважливий. І відчувається, що то для нього не гра, не хвороба свідомості… Старий в’язень, тим часом, заспокоївши дівчину, повернувся до Вайвасвати, сказав: — Страждає, нерозумна… Бо не відчуває нічого поза собою. Лише біль тіла, страх смерті. О незнання! О сліпота!.. Він згори вниз жалісливо дивився на Вайвасвату, потім сплеснув руками. — Коли ж, коли збагнуть люди, що нема ні ката, ні жертви. Є одне, нероздільне! А ми, мов тіні, мов листя осіннє за вітром, метаємось у житті, шукаючи смислу, рвучи єдину нить, що зв’язує все… — Не можу збагнути, — вперто мовив Вайвасвата. — Я сам багато думав над смислом життя, шукав істину. Люблю слухати мудрих… Та твої слова не вкладаються в серце моє. Поясни, прошу тебе… — Ходи сюди, брате. В моїй ніші помістимось удвох… Вайвасвата підвівся з холодного каменя, пробрався за старим в’язнем до ніші. Приліг на солом’яній підстилці. В’язень сів навпроти, підібгавши під себе ноги. Натхненно сказав: — У тебе ясні очі. Ти несеш в собі божественний вогонь шукання. Тобі я й розповім про своє знання. Як воно зародилося, як опанувало мене. Мій брате, ти не пожалкуєш за тим, що зустрів мене…
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка