Олесь Бердник



Сторінка14/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   51

ДИКЕ ПОЛЕ
Повість

 

 

У святу неділю не сизі орли заклекотали, Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали, Угору руки підіймали, кайданами забряжчали, Господа милосердного прохали та благали: — Подай нам, Господи, та з неба дрібен дощик, А знизу — буйний вітер! А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля, А чи не повириває якорів з турецької каторги. Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла; Кайдани-залізо ноги повривало, Біле тіло козацьке, молодецьке до жовтої кості пошмугляло!.. Українська народна дума  



Пролог. Тінь ятагана


Побратими

 

День-два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину. А потім — на Січ, до порогів… Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітну хвилю. Гарно, невимовно гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни? Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра… Може, й завжди? Довіку?.. Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий. Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані. Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки. Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи. А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу…  



То не солов’ї серед гаю вдосвіта співали,
То не орли серед степу на камені клекотали,
Гей, гей!
То батько й ненька
Старенькі
Діток своїх у дорогу далеку виряджали,
Благословляли…
Гей, гей!..
Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,
Діти-соколята…
Гей, гей!
Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,
На велику згубу,
На долю прокляту!
Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,
По далеких краях-українах,
Гей, гей!
Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах
По чорних руїнах,
Гей, гей, гей!..

 

Похнюпилися козаки: не чули вони ще такої думи, бере вона за серце, ворушить сумління, розгойдує буряну хвилю в душі. А кобзар, прислухаючись до нечутного голосу блакитного неба, примовляє, і плачуть-рокочуть струни, ніби жаліючи безталанних дітей.  



Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим
синочкам, і наймолодшим…
Гей, гей!
А ще тяжче буде наймолодшій сестриці,
Соколиці…
Розбредуться вони по краях чужинецьких,
По маєтках шляхетських,
По горах диких,
По царствах великих,
Гей, гей!
І забудуть вони про сестру свою одиноку
в сумній самотині,
При лихій годині…
Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,
Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,
Гей, гей!
На роздоллі
Та у тяжкій неволі…
Гей, гей!
Доню наша, доню, сердешна Україно.
Бідна сиротино…

 

— Замовкни, діду, — не стерпів козак, тяжко зітхаючи. — Не край серця. А то заплачу — бігме, заплачу! Ніколи не плакав, а тепер сльози підступили до очей. От бісів дід, отак бере за душу! Боже помагай, святий старче! — Оттакої, — насмішкувато одвітив кобзар, одставляючи кобзу вбік. — То бісів, то святий! Ти вже охрести мене якось по-одному, козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить… і в мені воно заворушилося, заспівало… Коли вам до вподоби — піду співати далі… — А куди Бог несе, діду? — На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо’ в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки? — З Січі, — сказав Гордій. — А тепер доведеться знову повертатися. Поспішав, гадка була одружитися, пожити з дружиною. Де там — чорна руїна лишилася… — Ногаї, — похмуро мовив козак, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. — Зі мною — те ж саме сталося. Правда ваша, діду. Нема долі бідолашній Вкраїні. З одного боку татари, з іншого — ляхи, а ще — турки та волохи… — Вистачить воріженьків на наш вік, — пробубонів кобзар, розв’язуючи сакви. — На лезі шаблюки доля наша, козаченьки. А там — ой, як ненадійно сидіти! — А нема деінде, — суворо одказав козак, — доведеться, сидіти на шаблі чи на списові, аж доки нутрощі нам прохромить! — Краще ворогові! — зітхнув кобзар. — Щось мені закортіло поїсти Прошу до гурту, панове запорожці… Ви що ж — знайомі? — Та наче не бачилися, — сказав Гордій. — Я Кожух Гордій. — А я Грицько Підкова. Доля в нас одна, пане-брате! Може, побратаємося? — Згода, Грицьку! — Добре, браття, — вдоволено крекнув кобзар, порпаючись у глибокій торбині. — Добра справа. І я з веселим серцем піду в дорогу. Доки братаються лицарі — не самотня наша мати Вкраїна. Є кому боронити родину… А Грицько Підкова вже дістав з саков, приторочених до сідла, срібний старовинний келих, бурдюк з вином, жестом покликав Гордія. Вони розсілися довкола каменя, на якому кобзар розіклав своє добро — житній корж, сало, пучок молодої цибулі, дрібку солі. — Іванку, Іванку, — радісно озвався дід до свого провожатого. — Ти, голубчику, дивися, як козаки братаються… щоб знав, щоб навіки запам’ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого… Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з’явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими. Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з’єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися. Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса. — Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!.. — Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося… — Вип’ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство та побратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської! — Спаси Біг, батьку, — сказали побратими.  

Дівчина


 

Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці. Понад дорогою з’явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з’явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля. Кам’янистим шляхом під’їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі. Сам став на кормі, суворо проказав: — Гребіть, хлопці… Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п’яних, галас перекупок. Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла: — Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю! — Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?.. — Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!.. — Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко! — Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального… — Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!.. — Заплачу, заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко… — Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна… — Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі… — Та нехай не журиться серце твоє… Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав’яже світ, полонить душу твою… — Ой навряд… — Не зарікайся, козаче. Доля темна. Та не принесе тобі інша суджена радощів ще довгі роки. Муку люту звідаєш ти, лихоліття небачене. Одначе — переживеш і щасливий будеш… Зітхнув козак, похилив голову. — Не щедра ж ти, циганко. Я щедріше плачу, ніж ти. Ну та гаразд, бери, йди з Богом… Він кинув червінця в руку гадалки, стрибнув на коня. — Їдемо, Грицьку. Що там гадати. Не об’їдеш долі конем, не перестрибнеш. Яка чара судилася — таку вип’ємо… Козаки вибралися з базару, в’їхали на вузеньку вуличку Богуслава… Незабаром відшукали вони старого отамана. Зрадів прадавній козак, сплакнув від несподіванки, щиро пригощав любих гостей медами та наливками. В бесіді тихій передав Грицько Підкова вість від кошового отамана. Похилив сиву голову до столу дід козацький, зажурився. — Спробую, синку… Спробую погомоніти з братчиками в Києві… Та не віриться мені, щоб це сталося. Розкидані ми, роз’єднані… Прибиті чужинцями… Добрі вояки — та не для себе! — Прокинемось, — гордо сказав Підкова. — Сон колись та кінчається. Не буває вічного сну… — Вічного сну не буває, — зітхнув старий козак, — та буває, що ворог у сні лицаря нищить! Ну, та сподіваймося на долю козацьку та на волю Божу! Пийте, діти, хай втішиться моя господиня, що орли запорозькі не погребували її гостиною!.. Три дні погуляли козаки в отамана. Спочили добре, одіспалися. І коні їхні напаслися на луках пахучих, широких. Попрощалися з ласкавими господарями, рушили на південь. День їхали. Другий. На третій побачили невеликий лісок серед степу, а під ним — хутірець у долині. Десятків?о два хат чепурних, невеликий став, обсаджений плакучими вербами. І на шпилику біля лісу — церковиця. — Гарний хутір, — сказав Гордій. — Так і в нас було. Затишно, любо. Зупинимося тут, брате? — Хіба на часину, — відказав Грицько. — Поспішати треба, ніколи розгулювати… Обабіч дороги в житі з’явилася дівчина з коромислом на плечах. У двох кленових відеречках похлюпувала прозора вода. Дівчина побачила козаків, засоромлено зупинилася. Грицько Підкова схвально та привітно усміхнувся, кивнув: — Помагайбі, дівчино хорошая, на все добре. Чом зупинилася, перейди дорогу вповні, хай нам пощастить!.. — Дай Боже й вам ясної долі, ласкаві козаченьки, — дзвінким голосом проказала дівчина, переходячи з відрами шлях. Гордій задивився на неї, замилувався. Як вона схожа на Соломію. І очі такі, й брови, і вуста повні та рожеві. Як до лиця їй волошковий віночок, як гарно їй у простій полотняній вишиванці. Ні в якій казці не описати такої краси, яку мають українські дівчата. — Звідки воду несеш? — здивувався Грицько. — Хіба нема колодязя біля хати? — Є, — осміхнулася дівчина, показавши разок білих зубів. — Але тут є цілющий потічок у полі. В ньому вода солодка й чарівна. — Може, й нас пригостиш чарівною водою? — пожартував Підкова. — Ласкаво прошу, козаченьки, — сказала дівчина, зупиняючись. Побратими скочили з коней. Гордій підійшов ближче, припав до переднього відеречка. Вода справді була солодка, холодна і запашна. Не одриваючись від того чарівного на-гою, козак спідлоба глянув на дівчину. Темні крилаті вії злякано майнули вниз, прикриваючи блакитні очі. — Доброго здоров’я пивши, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, — одказав Гордій, витираючи рукою вуса. — А як тебе звати, хороша дівчино? — Василиною… — Будь щаслива, Василино. Хай буде щастя тобі стільки, скільки маєш вроди! — Е, Гордійку, — удавано суворо озвався Грицько, посварившись пальцем, — ти справді хильнув забагато чарівної води Залицятися почав… — До такої дівчини не можна залицятися, — смутно відповів Гордій. — Чому б то? — з подивом запитав Підкова. — Ех, і добра ж все-таки водичка… — Гріх до краси залицятися. Лише дивитися, мовчати, милуватися… Василина зачаровано дивилася в обличчя козакове, розкривши рожеві пелюстки-вуста. — Ніхто мені ще не казав такого, — прошепотіла вона. — Спаси Біг, любий козаче… Їй одразу впав у око високий молодий козак, схвилювали серце чорні, як вуглини, печальні очі. Серце дівоче тривожно стислося, завмерло, очікувало. — Ну, велика тобі дяка, чарівниченько, — весело мовив Підкова. — Напоїла нас, втішила щирим словом. Пора нам далі, в дорогу. Прощавай! Грицько скочив у сідло, а Гордій усе чогось зволікав, не одходив од дівчини. — Ну чого ж ти, брате? — гукнув Підкова. — Чи ще закортіло ковтнути солодкої води? Вуста у Василини затремтіли, в тихому зітханні прошелестіли благальні слова: — Лишайтеся в нашому хуторі. Спочинете, розважитеся… Гаряча жарина запекла в грудях Гордієвих. Він рішуче глянув на товариша, той іронічно посміхнувся. — Бачу, бачу. Не кажи мені нічого. Що ж — хай буде. Де живеш, кралечко? Хто батько твій? — Я мельниківна, — радо озвалася Василина, одразу розквітнувши, наче ружа на світанку. — Ось млин — бачте? — а біля нього, в садочку, наша хата. Батько будуть дуже раді, і мати будуть раді, і дід старенький. Мій дід — старий запорожець, знає багато казок і дум. А сьогодні — вечорниці. Зберуться хлопці та дівчата, розповідатимуть страшні історії всякі. Буде любо, весело Не пожалієте, козаченьки… — Та не знаю, як я, — сміявся Підкова, лукаво поглядаючи на щасливого Гордія, — а мій побратим не пожалкує, А що ж це за вечір такий, що ви збираєтеся? — А Йвана Купала! Хіба не знаєте? — Ти диви! Я й забув. Славний вечір. Тоді й я з охотою лишаюся. Може, й мені святий Купала пошле якийсь скарб? Веди, Василинко, до батька-матері, привітаємо славного мірошника.  

Дивен вечір


 

Гарно Гордієві на хуторі степовому. Затуманилося лихоліття минуле, одійшло десь за плином часу. Постало в уяві обличчя Соломіїне, лагідно усміхнулося. «Ти не гніваєшся, Соломійко, що серце своє віддаю іншій дівчині?» «Ні, Гордійку, не гніваюся, — чується серед зірок ясних шепіт. — Іди на поклик долі, та дівчина — сестриця моя. Я поможу тобі…» Славна сім’я в мірошника. Раді господарі козакам подорожнім. Усе на столі, чим багаті люди, — пахучий хліб, щільники з медом весняним, наливка багаторічна, смачна смаженя. Сивий дідуган розпитує гостей про Запорожжя, сяє беззубою усмішкою, згадує давні походи, славного Байду, хороброго Кореня, завзятого Свиргу. — Славних лицарів родить земля вкраїнська, — тужливо промовляє дід, — та не вміють прикласти рук до путньої справи. Тільки вмирати гарно вміють, бісові сини! Гарно! Хоч би й Байду взяти — три дні й три ночі на гаку висів, а хоч би тобі застогнав!.. Сміється вражий син, царство йому небесне та походів бойових на тім світі, — і хоч тобі що! Так я й кажу — славний лицар був, такого не знайдеш і в палацах королівських, а ясного розуму чортма! То до царя московського, до грізного Йвана, метався; то до лядського короля; то до хана, підступного лиса! Чого ти шукаєш, лицаре, у правителів чужинецьких? Хіба що вітра в полі? Збери ти військо незбориме, козацьке, та й крикни недругам околишнім: не руш! Не чіпаємо вашої господи, не руште й нашої хати! — Рабський дух не вибито з серця людського, — зітхнув батько. — Татарська неволя вікова переїхала нас, ніби жорном страшенним. Дякувати Січі, прокидаються люди, відчувають себе вільніше… — Правда твоя, синку, — підхопив дід. — Дух козацький не стільки старшим людям потрібен, скільки дітям. Доки житиме той дух волі та лицарства, доти й надія не вмре у народі… Виходить Гордій з хати. Дивен вечір пливе над землею. Повний місяць у небі. Зорі, як — знаки таємничої книги. Над потічком замріявся старенький млин, дзвенить, видзвонює срібними краплями вода поміж лопатями колеса. Під лісом палають багаття — там пісні та веселощі. До Гордія підходить Василинка. Корсетка охоплює худенький стан, робить дівчину ще зграбнішою, чарівнішою На голові вінок, по плечах розсипалися розмаїті стрічки. Місячні промені сповивають дівчину блакитним серпанком, і козакові здається, що вона зараз, ось зараз, піднесеться вгору й полетить. Подає руку. Він мовчки йде за нею. На леваді тінями ходять стриножені коні, хрумають соковиту травичку. Попід греблею пливуть сиві пасма туману. — Русалки, — шепоче Василинка. — Де? — дивується козак. — А ось — хіба не бачиш? — То ж туман… — Еге, вони лиш здаються туманом. А спробуй, прийди сюди опівночі сам — обернуться дівчатами річковими, залоскочуть… — А з тобою — не залоскочуть? — осміхнувся Гордій. — Ні, — поважно мовила дівчина. — То мої подруги. Кого я люблю — того вони не чіпають. Ой, що це я кажу?.. — Так ти любиш мене? — загорівся Гордій, зупиняючи дівчину посеред греблі. — Скажи, Василинко, — любиш? Дівчина звела глибокий, бездонний погляд на Гордія, довчала. В її очах козак бачив чи то радість, чи то зажуру. Чи, може, те й інше? Тривога прокрадалася в душу козачу. Чому вона так загадково мовчить? — Одразу покохала тебе, козаче, — зрештою мовила дівчина. — Як тільки побачила. Ждала тебе, мріяла вечорами. Душу мою й життя віддам за тебе, не задумаюся. Чи віриш мені, Гордійку? — палко запитала вона, пригортаючись до грудей коханого. Розтанула сувора козача душа. Зникло все — минуле, майбутнє. Була лише чарівна, вічна, незамінна мить кохання, ім’я якого чи назва нічого не значить, бо воно в неповторному чутті. Так мріє озимина під снігом про сонячний промінь, але не знає ласки його тепла, доки не відчує полум’яні торкання до листячка свого… Згодом прийшли закохані до лісу. Там на широкій галявині хлопці та дівчата розпалили багаття. З веселощами, жартами та піснями стрибали через вогонь. Іскри тріщали, линули в безжурне небо, між деревами відлунювала старовинна пісня.  

По долині річка біжить,


Над річкою явір стоїть,
Над явором ворон кряче,
Під явором мати плаче;
Мати плаче, ще й ридає,
Свого сина дожидає.
Сидить ворон над скалою,
Похитує головою:
«Ой я твого сина знаю.
Тричі на день попас маю,
З лоба очі вибираю.
Іди, мати, додомочку,
Візьми жовтого пісочку,
Посій його в городочку;
Як той пісок вгору зійде —
Тоді син до тебе прийде…»

 

Василинка здригнулася, притулилася до Гордія. — Що тобі, голубонько? — Страшно чомусь мені стало. Пісня… розтривожила мене… — Що ж пісня? Всі її співають. Хіба звикати козакам вмирати по чужих краях чи на рідній землі?.. — Отож-бо й воно, — озвався зненацька Василинин дід збоку. — Звикли ми вмирати, а не жити. І пращури вмирали, і діди, і батьки. І сини вмирають. І онуки звикають до кривавої постелі… — А чи настане, діду, такий час, коли не буде бою між людьми? — журливо запитав Гордій, дивлячись у вогнище. — Невже ж то такий закон, щоб вікувати поміж ворогами? Та невже земля вкраїнська не стане вільною, щасливою?.. Зближаються до багать хлопці та дівчата, нишком стоять довкола, прислухаються, що скаже дід. А старий запорожець задумався вельми, ворушить сухими вустами, ніби згадує щось давно забуте. — Чув я, ще як був на Запорожжі, — нарешті озивається дід, — прадавній переказ. Хтозна-звідки він, хто його склав. Але ж дід, від якого я почув ті слова, казав мені: «Пильно бережи той заповіт правічний, шукай у ньому корінь нерушимий, Як джерело рне з глибини земної, так і ясність розуміння не лежить на поверхні слова…» — Мудра заповідь, — прошепотіли хлопці ззаду. — А переказ той такий, діти мої, — вів далі дід. — Шаблею і вогнем плюндруватиметься земля багата вкраїнська. Не матиме вона спокою ні вдень ні вночі. Топтатимуть її орди ворожі, братимуть у полон синів та дочок її — на рабство ненависне, на муки пекельні… — Знаємо те, діду, — гірко озвався Гордій. — А доки ж те буде? Доки? — Довго, синку. Довго те буде. Вік, а мо’, й більше. Доля про те знає, доля Вкраїни. Та настане час… час великий, славний… Народить дівчина сина, славного лицаря… — Дівчина? — зітхнули з подивом дівчата. — Дівчина, — сказав дід. — І ніхто не знатиме про теє — ні вороги, ні друзі. Не видно буде того, мо’, й сама вона не знатиме тії радості великої. Народиться той син, і матиме він зброю незвичайну… — Чарівного меча? — обізвався якийсь парубійко нетерпляче. — Ні, — повагом одказав старий запорожець. — Не візьме той лицар до рук жодної шаблі, чи списа, чи самопала. Матиме він слово чарівне! Що скаже слово — то оживуть мертві серця. Що скаже друге. — вороги впадуть на землю, спалені вогнем правдивого слова. І стане тоді земля вкраїнська славна поміж іншими народами, і не топтатимуть вже її грудей орди чужинецькі… — От аби дожити, — прошепотів хтось серед загальної тиші. — Не ми — онуки доживуть, — суворо проказав дід…  



Дикий ліс


 

Пригорнувшись одне до одного, стояли Гордій з Василиною край узлісся, милувалися небом неозорим, мовчали. Нарешті озвалася дівчина. — Чи дуже любиш мене, голубе ясний? — Як серце, — палко відповів козак. — Не можу без серця й хвилини жити. Так і без тебе… — Ходімо ж тоді зі мною, — сказала щасливо мельниківна. — Куди? — До Дикого Лісу. — Не чув про такий. Що там діяти вночі? — Саме тепер, на Йвана Купала, можна побачити там Правічну Бабу. Живе вона в Громовому Яру, серед Дикого Лісу… — Навіщо вона тобі, голубонько? Чом до неї не можна прийти вдень? — Вдень її не побачиш, Гордійку. Та й лісу того в Громовому Яру завидна нема. Так — кущики мізерні, глинища, та й годі. А на Йвана Купала або в горобину ніч виростає Дикий Ліс непролазний, а серед нього — хатка Правічної Баби. Кого вона любить — того допустить до себе. Хочу дізнатися від неї про долю нашу. Чи підеш, чи, може, не хочеш про спільну долю нашу дізнатися? — Дивно мовиш, Василинко, — прошепотів Гордій, — та я вірю тобі. Жіноче серце знає інколи таке, про що й лицарі не догадуються. Веди мене, коли знаєш путь… Дівчина вхопила козака за руку, рушила в ліс. Вела Гордія крізь гущавину, поміж віковими соснами та товстезними дубами, через високі хащі папороті, попід темними заростями ліщини, йшла вона метко, мов ящірка, вибираючи шлях невідомо за якими прикметами. Інколи в серце Гордія закрадався острах — чи не мавка лісова вхопила його та морочить серед нетрів диких? Та гаряча хвиля линула від руки дівочої, сяяли в пітьмі її любі очі, чувся теплий довірливий подих — і козак одганяв химерні думки. Хай — що буде! Йому гарно з нею, йому любо, нехай так буде завжди, довіку. Йти, йти без кінця, без краю, в поході до казкової чарів ниці. Та яких ще чар треба, коли вона — степова дівчина — на віки вічні причарувала його до себе. Не одвернуть тепер ні трави, ні шептання, ні намова… Тихо в лісі. Ні шелесне. Не чути навіть шурхоту під ногами, і це вселяє тремтіння в мужнє серце козацьке. Що це діється, де вони? Віття дерев безшумно похитується, торкається шкарубкими пальцями за плечі, за шапку. Зірки щезають, їх уже не видно серед верхів’я, морок заповнює все зокола. А Василина йде та йде, ніби вона бачить у пітьмі. Ось вони зупиняються на мить край долини. Прірва дихає холодом, десь унизу відлунює глухий дзвін. Ледве-ледве лине у просторі, та звучання його потужне, воно потрясає душу, тривожить, бентежить хвилюючою таємницею. — Ти чуєш? — прошепотіла Василина. — Чую… — Ходімо. Вона вже є. Скоро північ… Дівчина потягла козака по крутій стежині. Він задихався, шабля чіплялася за круті звиви коріння, ноги ковзалися. Де-не-де жевріли холодним полум’ям трухляки, кидали мертвотне сяйво на збентежене обличчя Гордія. Дівчина озиралася. — Вже скоро. Це — Дикий Ліс… Загорілося серед хащі віконечко. — Вона. Ходімо… Постояли перед низенькою темною хатиною. Гордій згадав казки, які він чув од своєї бабусі. Чорти, зачаровані хащі, Баба Яга. Невже справді в житті є така дивина? Невже то не вигадки старих людей? Василина підступила до похилених дверей, тихенько постукала. Двері самі собою відчинилися. Почувся тихий втомлений голос: — Добрим людям світлиця відкрита. Заходьте… Вони ступили до хати. В пічурці палахкотіло полум’я, стрибаючи по ситих соснових трісочках, кидало жовтаве проміння на низеньку світличку. Біля вогню сиділа похила бабуся — біла-біла, худесенька, з великими ясними очима. На ній легенькі шати з лляного полотна, помережані розмаїтою вишивкою. Пряла тонесеньку нитку з прозорої сріблистої куделі, надітої на великий темний гребінь, намотуючи її правою рукою на веретено. Бабуся не кинула прясти, лиш на якусь хвильку звела очі на гостей, приязно всміхнулася. — Давно, давненько жду я вас, діти, — сказала вона. — Нас? — вражено запитала дівчина, переглядаючись з коханим. — Вас, горличко. Добре, що згадала про мене в грізний час. Не побоялася ночі, не злякалася сили нечистої… — А ми… ми й не бачили нечистої сили, бабусю… — Правду мовиш, — хитнула ласкаво головою баба. — Бо й нема її. Лише в нечистому серці панує нечиста сила. А добре, ясне серце бачить лише добро й красу. Багато людей приходило до мене, та гинули вони… — Чому, бабусю? — Бо йшли вони за марою. Скарбів шукали, влади над людом нещасним, приворотного зілля для кохання або згуби для брата. І бачили вони в Громовій Долині упирів кривавих, нечисту силу рогату, а в хатині бідній — Бабу Ягу, горбату, злу. Чи ж зла я, діти мої, гляньте в очі мої? Чи страшна? — Добра ти, — щиро сказав Гордій. — Ясна. Як мати… — Правду сказав, синку, — щасливо озвалася бабуся. — Я — Правічна Мати, Баба. З давніх-давен сиджу у самотині, пряду нитку оцю. Не можу кинути й на годину праці, бо перерветься доля народна. А мусить вона бути цілою, єдиною. Тому й сиджу в Громовій Долині, серед Дикого Лісу, щоб, не дай Боже, ніхто злий не пошкодив нитки безцінної. В ніч на Йвана Купала або в громову горобину ніч можна побачити мене. Та злобне серце не побачить ні куделі срібної, ні нитки ясної, ні веретена древнього. Вам відкрилася ця таємниця, отже, ви суджені, діти мої. Чого бажаєте? — Про долю нашу запитати в тебе бажаємо, — тремтячим голосом озвалася дівчина. — Покохала я сокола ясною, та не проста доля наша, втаємничена… — Запитай коваля, — суворо одказала бабуся, — хто йому кує підкову для коня? Чи сама вона твориться з холодного заліза? Ні, вогнем і молотком гне коваль залізо, щоб підкувати вірного коня. Запитай сіяча, чи їде він жати жито в Дике Поле, серед бур’янів буйних? Ні, він виорює ниву, ніжить її, як дитину, засіває ярим зерном, щоб добути багатий врожай. Діти мої любі, послухайте Правічну Матір, не сподівайтеся на долю ласкаву, готову. Доля — як скеля гірська. Або проб’єш крізь неї шлях тяжкою працею, або обійдеш. Тільки ж гору можна обійти, а долі — ні! Чи збагнули мене? — Мудро кажеш, мамо, — сказав Гордій. — Любо мені слухати твою мову хорошу. Добрий кінь, шабля в руці — ось наша доля! — Не тільки, не тільки, — похитала сивою головою бабуся, і срібна нитка заблищала розмаїтими вогнями перед полум’ям. — На шаблю є шабля. На силу є сила. А на мудрість — нема мудрості. Мудрість одна-єдина… — Хіба вона одна для всіх людей? — вражено запитав Гордій. — Одна. Та не знають її люди. Колись прийде час, відшукають її люди. Вона близенько від них. Ой як близенька… — Де, бабусю? — Шукайте, Не можу сказати. Кожен досягне тієї мудрості сам. Чого ще бажаєте? — Хочемо побратися, — сказала Василина. — Скажи нам, бабусенько люба, чого нам ждати: лиха чи радощів? — Життя, як дорога далека, — мовила бабуся сумовито, — всього трапиться, діти мої. Буде й горе, буде й щастя. Не захопіться радощами-любощами, не впадіть у горі. Візьми, доню, за божницею квітку папороті, неси до вогню… Василина, тамуючи подих, підійшла до божниці, відшукала за темною іконою божої матері мерехтливу квіточку, принесла до бабусі. Квіточка заграла синім вогнем, заіскрилася. — Кинь у полум’я, — наказала бабуся, — і дивись. Дивіться обоє. Візьміться за руки… Василина виконала веління, в пічурці спалахнуло зеленкувате полум’я, білий дим жухнув на хату, оповив усіх прозорою хмаринкою. Баба дивилася на вогонь, а руки її невпинно пряли чарівну нитку. — Бачу, бачу, — сказала вона. — Церкву… і вінець в руках панотця… — Бачу і я… — Добре, доню. Судилося бути вам парою… Бачу діток веселих трійко… Двоє хлопчиків і одна дівчинка… — Я не бачу, — прошепотіла дівчина. — Не бачу… Але то добре, бабусю… Ой, як добре! Двійко хлопчиків, козаків! Чи чуєш, Гордійку? Чи чуєш? — Чую, — схвильовано сказав Гордій. — Тільки не бачу… Сувої диму звивалися в химерні обриси, сліпили очі, козак вдивлявся в них, аж йому паморочилося в голові. А бабуся тривожно шепотіла: — Бачу татарина злого… з арканом у руці… — Де? Де він? — схопився за шаблю козак. — Тихо… Тихо, козаче…. Це лише видіння… Життя попереду. Бачу судженого твого, дівчино… Ланцюги на ньому… Кров на лиці… — Краще вмерти, — зціпив зуби Гордій. — Навіщо ти мовиш таке страшне, бабусю? — Кажу, що бачу… Ти, дівчино, у фортеці страшній, похмурій… і кат біля тебе… з шаблею в руці… — Бачу тебе, козаче, старого… на полі ти… жита буйні красуються… сини-козаки біля тебе… дружинонька сива… — Нічого не збагну, — простогнала Василина. — І наруга кривава, і радість велика… Чого ж чекати, люба бабусю? Як збагнути? — Мудрий збагне, діти, — спокійно відповіла бабуся, опускаючи ясний погляд донизу. Помовчавши трохи, вона додала: — Од вашого кореня піде та дівчина, що народить колись для Вкраїни лицаря славного. Бережіть кохання, мужність бережіть… То нитка срібна, яку пряду я в самотині… Чуєте, діти? Чуєте?.. Враз щезло все… Хатина, бабуся, вогник… Василина з Гордієм стояли в яру, серед ріденьких кущів, На травах, у сяйві місяця сріблилась павутина, та серед похмурих круч Громової Долини відлунювало прощальне напуття Правічної Баби: — Чуєте, діти? Чуєте?.. Чуєте…  
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка