Олесь Бердник



Сторінка15/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51

Сватання


 

Вдосвіта Гордій повернувся до клуні, де вони спали з побратимом. На обрії грала кривава зірниця, десь у гаю кувала зозуля. Козак тихенько прочинив двері до клуні, шаснув у сіно. Грицько почув, пробубонів спросоння: — Довгенько гуляєш, парубче. Дивися, щоб я тобі шиї не намняв! Ще дівчину зганьбиш! Я тоді тобі не побратим… — Ну що ти мовиш, брате, — прошепотів Гордій. — Я ж люблю її. Хочу побратися з нею… — Ти здурів, — аж підскочив Грицько. — А як же Запорожжя? Ти як вітер весняний — гадаєш одне, виходить на інше! Чи мало доля вчила тебе? Кинь пустощі! їдьмо До братчиків. Там наша дівчина, там наша воля… — Не можу, — палко сказав Гордій. — Візьми мою душу, брате, а без Василини — не жити мені. Не зраджу побратимства, не бійся! Одружуся, поживу хоч тиждень. Потім поїдемо. В похід, в бій, чортові до пекла! Аби знати, що мене ждатиме серед степу, біля гаю над ставом, дружинонька вірная. Не цурайся мене, збагни. Не бабій же я, не ради спідниці лишився тут. Люблю її, як Бога… — Ей, хлопче, схаменися! Зав’язала дівка світ тобі. Та що діяти! Доведеться й мені чекати, доки ти обвінчаєшся. Ти дивися — чекаю тиждень… А потім — в похід! — Добре, добре! — зрадів Гордій. — Ти справді побратим, Грицьку! Як сонечко зійде, одразу ж і до мірошника. Будеш сватом… — Та я ж не вмію… — Нічого… Якось воно буде… Що-небудь вигадаєш, набазікаєш… — А як він теє… не захоче? — Не може бути… — А коли все-таки ні?.. — Вкрадемо Василинку, — гаряче сказав Гордій. — Вона любить мене і піде зі мною на край світу. Одвезу її десь під Київ, поставлю хатину, господинею зроблю!.. …За якусь годину-другу сиділи Гордій с побратимом за столом у мірошника, снідали. Господар чомусь-то був похмурий, невеселий. Підкова завважив те, здивувався. — А чому ти, пане господарю, сумний сьогодні? Чи нещастя якесь, не дай Боже, трапилося? Чи сон поганий приснився? — Не спав, пане козаче, — неохоче відповів мірошник. — Далебі, не спав. Побратим твій водив дівку нашу бозна-де. Не годиться так воно, не годиться, брати запорожці! Чи не вкраїнської матері ви діти? Чи не знаєте, як воно ведеться в добрих родинах! Чи не відаєте, що ви були й нема, а на дівку — поговір?.. — Тату, — озвалася Василина з-за печі, — тату, ти ж нічого не знаєш. Ми були в Громовій Долині. — Га? — злякано скрикнув батько, глянувши в бік дочки. — А чого вас понесло туди на Йвана Купала? Чи не знаєш ти, що там діється в ту ніч? — Знаю. Тому й ходила… — Гей, пане господарю, — раптом втрутився в ту розмову Підкова, закрутивши прокуреного вуса за вухо. — 3 дочкою своєю погомоніти зможеш опісля, а я тобі хочу дивну пригоду розповісти… — Яка там ще пригода? — невдоволено пробуркотів мірошник, шкрябаючи п’ятірнею в потилиці. — Чого ви мені тут голову макитрите? — А така пригода, — хитро вів далі Підкова, підморгуючи побратимові, — що їхали ми ото полем, біля вашого хутора… коли тут вискакує з жита лисиця… руда така, а хвіст, як сонне, сяє — пухнастий, наїжачений, морда хитра-хитрюща… — Брешеш, собачий сину, — скипів Гордій, стусаючи ліктем козака, — не руда вона, а русява. І де це бачено, щоб у дівчини морда була або писок?.. — Оттакої? — розвів руками Грицько. — Я — про лисицю, а він — про дівицю! Не перебаранчай, бісів сину, а то я зовсім збився з пуття! Заплутався, вибачай, пане господарю… язик у мене не вельми добре причеплено! Попросив мене побратим, щоб я сватом був… та нескладно виходить. Сам, мабуть, зрозумів, що хоче забрати від тебе козак запорозький лисицю, чи то пак Василину… По закону, все як слід… — Як же це? — розгубився господар. — Діду, жінко, чуєте ви? Василино, капосна дитино, чому ж ти одразу не сказала?.. До світлиці ввійшов дід, щось бурмочучи собі під ніс. — Тату, чуєте? — мовив мірошник до старого. — Василина наша виходить заміж. — Га? — кинувся дід від несподіванки. — Ти щось сказав? Я трохи недочуваю, а тут ще жовна проклята… — Яка жовна? — Та стукала всю ніч, не давала спати. Я вже й ганяв її, і стрілу на неї, капосну, пустив — не помогло. Тепер ось знову сіла під стріхою, стукає Когось вистукає з хати Дай Боже, щоб мене, а не коюсь молодшого… — Та що це ви лихо накликаєте, тату, — сказала господиня, — тут саме Василині славна пара трапилася. Сватається лицар за неї.. — Це ж хто? Гордійко? — зрадів дід, лагідно осміхаючись. — Хай щастить! Хай! Добрий козарлюга. І я потанцюю на весіллі. Давно не танцював… — Не маю родини, — тихо сказав Гордій, похиливши чубату голову до столу, — то будьте ви мені рідними, батьку й матінко. Не маю скарбів чи багатства, та маю зате серце вірне, любитиму Василинку й вас довіку і жалітиму, як найдорожчих людей. Віддайте мені вашу доньку, вірною дружиною їй буду… Батько обняв Гордія, витер сльозу. — Хай же все буде на благо. Віддам тобі Василину Та тільки бережи її, синку. Одна вона в нас. Пропаде — і сім’я не лишиться. Хочу дожити, онуків рідних побачити. Та не багато не мало — аж дванадцятеро! Що? Василино, ти мовчи! Як менше буде, то й на поріг не пущу. Жінко! Неси меду, наливку! Завтра весілля…  

Весілля

 

Другого дня, як сонечко підбилося десь під обід, степовий хутірець гримів веселощами та піснями. Заквітчана наречена — радісна, рум’яна — поскликала всіх своїх подружок. Зійшлися й молоді хлопці, які заздрісно та все ж щиро поглядали на чорновусого ставного козака, що так знальоту, наче підорлик з піднебесся, вхопив з-під їхнього носа найкращу здобич. Закосичені, прихорошені дівчата, лукаво доглядаючи на Гордійка, голосисто виспівували:  



Тихая в річечці вода,
Гарная Гордійкова врода.
Полем тихесенько йшов,
Василинку собі знайшов…

 

Мірошник із старою дружиною своєю частували старших гостей, прадавній музика дід Оверко грав на цимбалах гопака, літні жінки та чоловіки довбали землю на подвірні закаблуками, і дівчаточка не вгавали, оспівуючи свою подругу, що покидала їх для заміжнього життя. А бояри — хлопці веселі — вже запрягали коней у нового воза, прикрасили вуздечки барвистими стрічками. А дівчата встелили місце для молодих пахучою м’ятого, хрещатим барвінком. — Сідайте, молодята! Вже панотець жде вас у церкві! — Та не барітеся! — загукав Василинин дід. — Бо, їй-бо, не видержу, сам почну бенкетувати! Давно не бачив такої славної пари! Гордій з Василиною вмостилися на першому возі. Коні рушили до греблі. З музикою, піснями та галасом весільні гості покотили до церкви, що стояла на тім боці ставу, під ліском. — Як швидко все сталося, — прошепотіла Василина, схилившись до Гордієвого плеча. — Ти рада? — щасливо озвався козак. — Рада. А серце тривожиться. — Чому, кохана? — Не знаю. Смокче в грудях, тисне щось. Ніби віщує… погане… — Голубонько, хіба можна давати волю серцю?.. — Воно знає, Гордійчику… та й Правічна Мати казала… Їхню розмову перебив збентежений гомін людей. Коні спинилися посеред шляху. З поля котився рвучкий вихор, крутив у своєму зловіщому стовпі пилюку, вирвані кущі перекотиполя, поламані стебла жита й квітів. — Чортове весілля! Чортове весілля! — почулися тривожні голоси. — Біда, людоньки! — Це лихий знак! — Гей ви, не каркайте! — Що ви дурієте? — крикнув Грицько із задньої підводи. — Не бачили вихору? Рушайте! Вихор пролетів перед молодими, дихнув теплом і пахощами степу, крутнувся ліворуч і пропав десь у кручі. — Гей, людоньки! — силувано усміхнувся Гордій. — Хай і чорти веселяться, коли нам весело. Рушаймо далі!.. Ніхто не засміявся на той жарт. До церкви підкотили тихо, без співу. На невисокому ґаночку вже чекав молодих старенький панотець у парчевій ризі. Він ясно усміхався до всіх, кланявся, розгладжуючи довгу сиву бороду. — Гарна пара, — приязно сказав священик. — Прошу до храму божого… Враз на дзвіниці почувся відчайдушний крик, пролунав мідний тривожний гук. — Ти що, здурів? — крикнув священик, сварячись хрестом. — Чи напився передчасно? — Татари! — зарепетував дзвонар і чимдуж засмикав мотузки. Лиховісні звуки покотилися понад степом, розносячи страшну вість іншим хуторам та селам. Весільні гості на якусь мить завмерли. Потім почувся лемент, плач дітей. Священик підняв руки, закричав: — Людоньки! Дітей до церкви! До церкви! Козаки, хлопці-молодці, до зброї, яка в кого є! Дітвора сипнула разом з жінками до тісного входу в храмі Козаки й парубки почали перевертати вози, оточивши тим слабеньким городищем підхід до церкви. А з поля вже добивали зловіщі звуки ординської навали, чувся тисячоголосий тупіт коней, радісне завивання: — Алла! Алла! Алла! — Ось воно, — помертвілими губами прошепотіла Василина. — Не судилося, Гордійчику! Боже мій, не судилося! Нащо ж вона сказала про діток? Нащо? Василина припала до плеча Гордія, який похапцем лаштував пістолі, пригнувшись за возом. Він люто глянув на чорну стіну татарської кінноти, що рікою плинула з поля, крикнув Грицькові: — Побратиме! Одведи її до храму! Хіба ж не бачиш? — Гордійчику! Як же це? Гордію, коханий! Що з нами буде? — Василинко! Хутчіше до церкви! Дасть Бог, одіб’ємося від поганих! Прощай, Василинко! — Ой матінко, голубонько! Ой мати пречиста! — голосила дівчина, пориваючись до коханого. Та міцні руки Грицька трутили її до церкви. Вона впала на підлогу, заридала. Її підвели ласкаві руки священика. — Терпи, доню, — сказав він, хутко знімаючи ризу, а за нею й рясу. — Великий іспит прийшов для всіх нас. А найначе — для вас, молодих! Сядь біля діток, там за царськими вратами, втіш їх… — А ви куди, панотче? — До козаків. Хіба я не вояк? Священик вхопив у куточку церкви два мушкети, в’язку пістолів, шаблю, кинувся до дверей.  

Лихо


 

На захисників храму посипалися стріли. У відповідь затріщали постріли. Добре цілилися козаки та парубки. З десяток напасників попадали з коней. Задні налітали на них, переверталися в повітрі, розбивались об землю. Та навала не могла спинитися, сотні коней могутньою лавиною затопили майдан біля церкви, вдарилися в благеньке городище, зламали його. Залунали прокльони, лайка, верещання татарських вояків. Заблищали шаблі. Вороги спішувалися, лізли на вози, в повітрі гадюками розкручувались аркани. Священик вискочив на ґанок. До нього кинулися татари, він стрілив у них з пістолів. Два ординці впали, третій зчепився з панотцем битися на шаблях. — Держись, панотче! — закричав Гордій. — Держись, я йду на поміч! Та вже не до помочі козакові! Падає на нього аркан татарський, сплутує руки-ноги петля слизька. Борушкається гід купою ворогів Гордій, ричить від люті, та не може нічого вдіяти. Вже падають, посічені ятаганами, бояри, хлопці хороші стогові. Вже здушений петлею за шию, волочиться за татарським конем по землі Грицько, побратим Гордіїв. Горять, падають на тім боці ставу хати, вогнем охопилися жита на городах, стодоли, клуні, відчайдушно іржуть коні, ревуть корови. Полум’яна квітка виросла над млином, весело заскакала по сухій деревині, сягнула неба. Священик, відбившись від напасника, метнувся до церкви, зачинив двері на важкий засув. Знадвору загупали, загоготіли, заревли. Діти трусилися від страху за царськими вратами, жінки мовчки хрестилися, нажахано прислухаючись до ворожого ґвалту. Панотець швиденько кинувся до вівтаря, одсунув його — під ним зяяла чорна діра. — Дітей сюди, хутенько! — наказав він. Василина схопила священика за руки, благала: — Що з ними? Що з Гордієм, панотче? — Молись, дочко! — Що з ними? Хоч слово! — Полонили, прокляті! Заарканили! Село горить! Дітей треба зберегти! А малюки вже сполоханими пташатами пірнали в темний отвір підземного ходу. За ними полізли й матері та дівчата. А знадвору чувся регіт, червоні язики полум’я мерехтіли попід вікнами — татари вирішили спалити непокірних гяурів живцем, щоб не тратити часу й сил на штурм. Дим котився сивими пасмами по церкві, старий священик закашлявся, Василина, заламуючи руки, стогнала від невимовного душевного болю. — Мати божа, чому не закрила нас своїм святим покровом? Навіщо віддала на поталу воріженькам? Навіщо жити тепер? Для кого? Нема мого миленького, нема сонечка яс-кого! Не хочу і я жити! Панотче, відчиніть двері, хочу впасти під шаблями татарськими. — Не дурій, дівко! — крикнув священик, хапаючи її за руку. — Чи ти не козачка? Чом таке слабкодухе серце в тебе? Не ми перші, не ми останні. Зерна лишилися, треба сіяти далі!.. — Які зерна? — плакала дівчина, б’ючись головою об вівтар. — Що сіяти? Що ви мовите, панотче? Пропали ми навіки, навіки!.. — Діти лишилися, — м’яко умовляв її священик, поклавши руку на голову. — Треба врятувати їх. Підземний хіт, веде до Громової Долини. Туди татари не піткнуться. Збережемо дітей. Виростуть козаки. Така доля Вкраїни, голубонько. Вороги витопчуть жито, а нам знову сіяти. Ану ж колись і зберемо добрий врожай! Та ще не забувай, що твій милий у полон попав до ворогів лютих… — Чим я поможу йому, панотче? — побивалася Василина. — І голуб може помогти проти лева, дівонько, — запевняв священик, ведучи її до отвору в підлозі. — Ось так, обережненько. Зціп зуби, затамуй біль, голубонько. Темно під землею, та я проведу вас — знаю ходи. Ходімо до діток, тра їх заспокоїти… Перелякалися ж бідолашні. Стовп вогню стояв над храмом, хилилися хрести в тому полум’ї, падали з тріском на землю. Лелеки, знявшись у небо, тривожно клекотіли, кружляли над хутором…  

Частина перша. Чорним шляхом


Розпука


 

Ой ти, проклятий Чорний шляху? Невигойна рана на грудях матері. Гадюча дорого безжалісних напасників… Лине, плине твоїм річищем, продовбаним копитами ворожих коней, кров дітей українських, щоб дати вишукані барви шовкам стамбульським, солодощі винам кафським, грозу і непереможність лавам яничарським, окрасу гаремам ханським, насолоду хтивим деспотам східним… Відкрита на чотири вітри Україна. А що вітер північний — морозний: гине, поникає від нього барвінок хрещатий та ружі ніжні попід призьбами… А що вітер східний — сирий і туманний: невідомо, що ховається за його сірою захмареною пеленою, — чи орди монгольські, чи то насильники половецькі, а може, зграї гайвороння зловіщого, яке вимагає на спожиток собі тисячі й тисячі очей козацьких… карих, синіх, сірих, ясних коханих очей, якими так люблять милуватися українські дівчата! Та що чорним птахам до того? А що вітер західний — пронизливий, різкий, невблаганний: пробирає до костей, студить душу, несе на крилах своїх відгомін урочистих молитов Богові, під гомін яких так яскраво палають багаття, готуючи смаженю скаженим попам по закону римської кухні… А четвертий вітер — південний вихор: скажений, пекельний, нещадний. Налетить, закрутить, метне свою здобич удалечінь, вирвавши її корінь з рідної землиці. І стає людина перекотиполем, виливаючи біль та сльози гіркі на піски чужинецькі. Виростає від сліз тих виноград чудовий, прозорий. О дивовижне сплетіння сонячних променів і людського страждання! Чорний шлях гадючиться далі й далі на південь, прокладає широку, ніби випалену вогнем, смугу серед бур’янів Дикого Поля. Великим півколом обходять ногаї пороги, поспішають додому, бояться раптового нападу грізних жителів Січі. Весело, бадьорою риссю, пориваються коні вперед; біжать за ними бранці, прив’язані до сідел, — аркан на шиї, руки зв’язані сирицею. Ноги збиті до крові, потріскані від спраги вуста. Жаль татарам отак мучити людей, пропадає товар. Але ж нема коли зупинитися, погодувати, напоїти. Не витримають шляху до благословенного Криму — хай докоряють своєму богові: буде розкішна їжа степовим крукам. Багато в’ється їх над Чорним шляхом… На якусь годинку вночі зупиняється валка. Бранцям розв’язують руки, дозволяють випити води, зварити з борошна, загарбаного на Вкраїні, затірку. Не лізе їжа в горло, хочеться впасти на землю й заснути, забутися, не бачити ні неба зоряного, ні ворогів чорних, ні трав запашних, які нагадують про волю… Гордій ішов у парі з побратимом сам не свій. Раптова переміна в житті, осоружна неволя, безсилля перед байдужою зверхністю переможців так болісно вдарили по душі, що козак отупів. Біг на припоні, мов сновида, задихався від спраги, стримував себе, щоб не закричати від розпуки — нелюдської, звірячої. Спліталися в свідомості уривки минулого… Складали фантастичне поєднання… Безжурні дитячі роки. Лелека на хаті. Він сидить на димарі, задерши вгору голову, заклично клекоче. З гнізда виглядають четверо лелечат з чорними дзьобами: вони боязко позирають на землю — високо, страшно! Тоді старі лелеки — батько й мати — піднеслися в небо, почали кружляти в блакитній безодні, здіймаючись на дужих крилах вище й вище. І лелечата вже не дивилися вниз, на землю, а, затріпотівши крильми, полинули за батьками, і небесна голубінь прийняла в своє ласкаве лоно, як суджених дітей… Батько Гордійків теж стежив за тією пригодою, усміхався лагідно в густі вуса, запрягав конячину у воза і загадково казав синові; — Бач, які мудрі птахи! Не дивися, мовляв, униз, бо страх зв’яже крилята. А дивися в небо. Еге, синочку, вчися… Чому згадалося те видіння дитяче в страшну годину лихоліття? Для глуму? Для муки? Батька й неньки нема. Згарище там, де красувалися жита й сміялися діти. Може, й лелеки погоріли в безжалісному вогні або, вціливши, перенеслися до безпечніших місць, щоб знову навчати козацьких дітей безоглядній мужності… Навіщо? Для кого? Василино, горлице моя безталанна! Марою пустою, нещасливою зловтіхою стало для нас те блукання в Громовій Долині, те гадання в Правічної Баби. Я згину в проклятій неволі, а ти… де поділася ти, куди підеш, де знайдеш захист і втіху?.. Грицько Підкова мовчав. Ні стогону, ні жодного слова розпачу не чулося з його вуст. Очі холодні, зосереджений погляд, щелепи зціплені так міцно, ніби він вирішив уже ніколи не розмовляти з людьми, йшов на аркані легко, впевнено, навіть гордовито — ніби його не в полон вели, а запросили в гості. Гордій завважив теє, спокій товариша ще більше дратував, але він терпів, мовчав, бо відчував за собою вину: не затримався б Підкова заради весілля побратимового, був би він давно на Січі! Дорогою падали бранці від спеки та виснаження. Татари добивали їх, прохромлюючи груди ятаганами. Живі дивилися на те видовище з жахом та люттю — безсилі, прибиті, роз’єднані. Лише Грицько стояв у такі хвилини незворушно, дивився десь у степи, в блакитну далечінь, ніби сподівався, що звідти прийде воля… І Гордій не витримав. Він злісно просичав, кусаючи губи: — Ти камінь, Грицьку. Ти не людина… Тебе не зворушить навіть смерть матері… У тебе серця нема… Підкова глянув на товариша, і Гордій здригнувся — безодня муки хлюпнула з очей побратима їдучою хвилею. Хлюпнула і закрилася. — Ех, побратиме, — прошепотів Підкова, тужливо похитуючи головою. — Що нам з стогону? Чи не досить плачуть діти та жінки? Чи не занадто радощів ворогам з наших мук? Серце моє розтерзане… та не бачитимуть того невірні. Зась їм до того… А ще я спокійний, брате, бо відчув, що треба пройти людині і Чорний шлях… Неодмінно… — Не збагну, — понуро озвався Гордій. — Збагнеш колись. Гарно співати пісень про невольників. Вийти під зорі, залицятися до дівчат, милуватися… а між любощами затягти сумненької думи, як у муках конають вкраїнські дівчата і хлопці у хурдигах турецьких… — Що ти кажеш, брате? — А хіба не так? Співати гарно… гірко знати неволю… Та треба, коли хочеш знати життя. Не звідаєш рабства — мука вкраїнська буде для тебе піснею… А звідаєш — стане раною серця… Тоді й шабля погострішає, рука змінній… — Де там, — похилив голову Гордій. — Згниємо в неволі… та й по всьому… — Темна доля. Не знати, хто де ляже… Попереду — ой як багато ще шляхів, брате. Лише вижити, вижити… Мрію ще повернутися на Вкраїну, вірю в те… Лише не дай, брате, щоб жура з’їла тебе. То страшніше, ніж ржа для заліза. Роздивлятися треба, мо’, втечемо десь… Заворушився караван, закричали татари, заіржали коні. Знову в нескінченний тяжкий похід. Та повеселів Гордій. Побратимові слова запали в душу, заронили надію… Орда з ясиром підійшла до Дніпра. На плотах татари переправили полонених у лівобережні плавні, сані з кіньми перебиралися самотужки, тримаючись за повід. Дихнув гарячий південний вітер. Пожовкли трави. В сивому мареві клубочилися хмаринки, мрілися сині юри, шпилі химерних будівель. — Крим, — шепотіли бувалі люди. — То віковий проклятий базар. Скільки людей наших поїв, проковтнув… Біля Перекопу Гордія й Грицька зв’язали подвійним ремінням, а сусіда їхнього — односельчанина Василининого — вивільнили від сириці, лишивши, однак, аркан на шиї. Підкова люто позирав на нього, дихав вовком, плювався. — Юда. Підслухав щось, продався… Зрадник одвертав обличчя, глухо бубонів: — У кого сила — у того правда… — Все ‘дно здохнеш у неволі, пес проклятий, — не вгавав Грицько. — Адже аркана не зняли з шиї… — Зате рука вільні, — криво посміхався сусіда. — Маю хоч крихту волі. А ти лайся, лайся, я все те запам’ятаю… Грицько скрипів зубами, шепотів побратимові: — Витерпимо, все витерпимо… Хоч і тяжко бачити зраду рідних людей, проте й таке знати варто. Щоб не дурити самих себе. Головне, брате, не розлучатися. Аби разом нас узяли, а там — щось придумаємо… Вічної туги нема, довічної неволі — теж нема…  

Море


 

Побратимів купив поважний турецький крамар для своєї галери-каторги. Він довго мацав їхні м’язи, плечі, заглядав у рота, невдоволено бубонів: — Худі, хирляві, слабосилі… — Дорога, — розводив руками татарин, байдуже спльовуючи тютюнову жуйку. — Погодуєш день-два, оклигають… — Не для годівлі беру, — повчально сказав турок, — для діла… Три гяури здохло в дорозі, треба свіжих. Ну, аллах милостивий, беру цих… Окрім побратимів, на галеру потрапив ще й зрадник, якого було звати Ониськом. Він в’юнився ласкою довкола нового господаря, улесливо зазираючи йому в очі, щось шепотів на вухо. — Нашими душами торгує, гадюка, — понуро сказав Грицько товаришеві, — гаразд, хай начувається… Крамар штовхнув ногою Омська, той упав на коліна, усміхнувся солодко, ніби отримав якісь ласощі. — Маю одного наглядача, — буркнув зневажливо турок, холодно бликнувши на зрадника. — Як шайтан вхопить його — тоді заміню тобою. А поки що греби разом зі всіма. Та прислухайся. Щось почуєш — скажи мені. Або Кесиму-наглядачу. Земляк ваш, вірний слуга мій… — Скажу, скажу, — бурмотів Онисько, прикладаючи руки до грудей. Очі в нього сльозилися від утіхи, щоки горіли бурячковим рум’янцем. — Усе скажу, душу свою загублю… Вірним слугою буду… — Гнида паскудна, — зітхнув Підкова, одвертаючись. — Гидко дивитися на людину. Що робить з підлої душі страх? Ще з тиждень тому поважний гречкосій був. Веселився, як усі, сміявся, як люди, співав наших пісень, здоровив тебе і Василину… — Бо жити, жити хочу, — тремтячим шепотом озвався Онисько, хлипаючи від сорому, люті та гніву. — Неохота здохнути під канчуками і сонечка божого не бачити… Хоч день, та мій… — Сонечко зрадникові розпеченою сковородою стане, — нахмурився Підкова. — Так і знай. Юдині срібняки пекучі… Їх одвели до моря. Гордій поглядав на татарські саклі, на покручені кам’янисті вулички Кафи. Ще так недавно… здається, що вчора… Він гасав отут разом з товаришами, вимахуючи шаблюкою, і нажахані татари пали ниць перед грізною козацькою силою, і багряне полум’я підіймало небо на вогняних списах, провіщаючи ґвалтівникам неминучу розплату. Весело співали молотки в руках ковалів, розбиваючи кайдани, задихалися від щастя змучені невільники, поспішали до чайок, щоб покинути хутчіш прокляту землю сліз і горя. А нині… снує мимо них барвиста юрма, байдуже поглядають на бранців татари, турки… лише українки-невільниці виглядають з-за кам’яниць, що огороджують виноградники, крадькома витирають сльози — ті палючі знаки туги й суму. Море було тихе, ласкаве, як дитя. Галера спала на воді, ліниво похитуючи веслами, схожа на велетенську багатоніжку. Невільники, прикуті до лавок, дрімали, схиливши голови один до одного. Крамар з бранцями зійшов по трапу на борт. Почувся пронизливий крик. Невільники заворушилися, загомоніли. — Кесим! Кесим! — загукав крамар. — Маєш заміну тим здохлим гяурам. Посади, прикуй. Вирушаємо в путь… Він почалапав до корми, зник у каюті. До бранців наблизився наглядач — кремезний здоровило в оксамитній безрукавці, з брудним зеленим тюрбаном на голові. Пика в нього сита, червона, вдоволена, руді вуса звисали аж до грудей. — Землячки, — гаркнув, ніби вдарив у бубон, наглядач, свердлячи невільників очима. Він підняв угору руку, потряс товстелезним сиром’ятним канчуком, сплетеним чи не вдесятеро жил. — Забувайте козацтво, забувайте Січ, Вкраїну там всяку. Оце в моїй руці — ваш бог, ваша правда і воля. Хочете жити й дихати — гребіть, мовчіть, хваліть турецького бога аллаха, щоб дав дожити вам до раночку. Чого-небудь не второпали? — Второпали, — байдуже сказав Грицько, поглядаючи на похилені, поранені спини невільників, які навіть не обернулися на ту розмову. — Не ти перший, не ти останній… — Кесим моє ім’я! — грізно крикнув наглядач. — Кесим! — Чи не Кузьма? — насмішкувато кинув Підкова. — Адже хрестила тебе мати в церкві? Чи, може, недовірок ти повії якоїсь? Свиснув зловісно канчук, оперезав спину козацьку, розпанахав сорочку зотлілу навпіл, почервонів од крові. Не скрикнув козак, не моргнув оком, тільки потемнів погляд у нього, нап’ялися жили на руках. — Покорися, синку, — жалісно озвався збоку сивий дід, похитуючи бородою, — їхня сила — що хочуть, те зроблять з тобою… — Сюди сідайте, — гримнув Кесим, — ось так краще буде… Ласкою не захотів — подвійні кайдани маєте… Загриміло залізо, впилося в руки. І задзвеніли в пам’яті Гордія тужливі слова думи старовинної, сумної: «А вже ж нам ся турецька бусурманська каторга надоїла, кайдани-залізо ноги повривало, біле тіло козацьке до жовтої кості пошмугляло…» Оживає пісня-дума. І він — Гордій — вже слово тієї думи. Не співець, не слухач, а розтерзане, закатоване слово. Полетить воно понад морем, понад степом, понад Дніпром славетним, понесе біль і тугу бідних невільників до рідного краю, збудить жаль у серцях материнських, розжалобить дівчаточок вірних, гнівом сповнить душі козацькі… Гримлять, гуркочуть якори. Виходить з каюти господар-турок, потягується солодко, витирає губи після смачної вечері. Дає знак керманичу. Дружно падають весла на темно-синю гладь моря. Завирувала вода, запінилася під днищем. Плине галера до обрію — легко, гарно, як лебідь. Певно, милуються нею татарочки з берега, втішаючись з хлопцями чорноокими. Певно, радіють з її легкості й величі чайки білокрилі, що стрілами пронизують сутінки імлисті. Похитуються невільники, гребуть важкими веслами. Не зупинишся, не спочинеш. Мов заворожений кожен. Ходить поміж рядами наглядач, вимахує канчуком, посвистує щось собі під ніс, покрикує. Небо заливається зорями. Стає холодніше. Господар, погомонівши з керманичем, ховається в теплій каюті. Кесим зупиняється біля нових бранців, мовчки стоїть, сопе важко. Нарешті торкається канчуком плеча Грицькового, обзивається хрипким голосом: — Ти ось вовком на мене глянув! Хе-хе! А я ж — добра тобі хотів… Ну, вдарив, ну, що тут такого? Кого з нас не батожили змалку? Хе-хе! — Правда, ваша правда, Кесим-паша! — забулькотів за спиною Підкови Онисько. — Такому магамету, як він, це на користь піде! Тільки й думає про вовче… щоб втекти! Хе-хе! Кесим вперіщив зрадника канчуком, заверещав: — Я тобі дам магамета! Я тобі дам пашу, бидло смердюче! — Я хотів с-сказати… я не хотів про магамета… я… я… — Цить! — оскаженів наглядач. — Мовчи… не диш… Тужливо плакали чайки десь в сутінках, гойдалися щогли, глухо гупали хвилі в днище каторги, а Грицько мовчав. Мовчали й невільники, прислухаючись до химерної сповіді Кесима. — Мені, може, тяжче, як вам… Еге, правду кажу… Вам що — греби, та й все. Знай — греби. А мені за кожного з вас… треба голову свою класти. А що — якби турок був, він би вам показав… Він би з вас шкуру поздирав… на чоботи А я? Я тихий… — А який тоді чорт, коли ти тихий? — не стримався Підкова. Всі чекали від наглядача лютості, але він стримався, навіть засміявся. — От бач — я смирний. Ти мене чортом — а я веселий. Бо земляк ваш. Українець же. Кров наша одна… — Одна-то одна, та затруєна, — сказав Грицько. — Юда теж був апостолом Христа, а продав же Спаса. Так і ти… — Що я? — обурився наглядач. — Кого продаю? — Вкраїну. Матір свою, батька, братів… — Що таке Вкраїна? — зневажливо мовив наглядач. — Верби над ставом? Чи бур’яни в степу? Чи села, що нам не належать? Хіба не пани лядські все забирають в хлопів, що вони посіють, та й саму душу впридачу?.. — Правду сказав ти, наглядачу, — важко сказав Підкова, блиснувши очима в пітьмі. — Розтерзана Вкраїна наша круками хижими. Налітають вони з усіх країв, випивають очі, довбуть тіло біле материне… А все ж таки є вона. Живе. Аби не жила, не пили б воріженьки кров червону. Юди ролкляті торгують добром вкраїнським, продають його то лихам, то татарам, то туркам. В кого руки загребущі — тому й продають. А якби не було зрадників — вільною стала б земля Козацька… — Скрізь люди однакові, — понуро озвався Кесим, — і в Турещииі, і в Ляхистані, і в Московії. Що треба? Їстн, пити, жінку добру, сім’ю там якусь. Служити комусь… А Вкраїна, чи Молдавія, чи Крим — байдуже. Еге ж. Живуть люди і в Індії, за морем, живуть і під султаном. — Що ж ти заспіваєш, як козаки будуть під стінами Синопа? — зловісно мовив Підкова. — Якому богові тоді помолишся? Мати одна, покручу! І край рідний один-єдиний! Не вбережеш свого, продаси — чужий стане колючим терням, салом, розтопленим за шкірою… — Ану, цить! — замахнувся канчуком Кесим. — Розпащекувався. Я до тебе по-доброму, а ти… — Бачу твоє добро, — буркнув Підкова. — Тримай його при собі. Маєш силу — знущайся! Та не підлазь хитро, по лисячому. Хто матір продав — тому нема рятунку ні на цьому, ні на тому світі… Кесим мовчки одійшов, тінню промайнув між невільниками, зник біля корми. Побратими перезирнулися. Гордій прошепотів: — Що це з ним сталося? Може, совість заговорила? — Яка там в шакала совість? Лопуцьок один од щавлю… а мо’, й того нема. Тихо, брате, стерво за плечима. Мовчи, терпи…  
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка