Олесь Бердник



Сторінка16/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51

Буря


 

Опівночі заярилася буря. Застогнало море Чорне, запінилося, покотило валом холодним, хлюпаючи солону хвилю в галеру, заливаючи нужденне лахміття й обличчя невільників. Низько над водою блискавично мчали кошлаті хмари, вони налетіли зненацька, покривши спокійне небо. Лише інколи в промаїнах поміж ними видно було зірки — по них керманич тримав шлях до південного заходу. Каторга зловісно затріщала. — Боже ж мій, за що така кара? — скиглив за спиною Підкови Онисько. — Згинемо ні за цапову душу. Страх їдкий, душа холоне! Ой братчики, що ж воно буде? — Мовчи, хробак землянки, — гримнув на нього Підкова. — Хоч перед смертю людиною будь! Один раз помирати, ніхто долі своєї не обмине… — Правду сказав, синку, — спокійно озвався десь праворуч старий дід. — Мо’, хоч помремо по-людському… а то неохота під канчуками здихати! А буря славна! Грає море, грає козацьке! Ех, аж серце співає! Згадалося й мені, як ходили ми під Трапезонт! Прикурили люльки добряче тоді з Байдою-соколом! Довго пам’ятали яничари з султаном лаву козацьку!.. Нагнали їм страху, ще й досі гикається!.. — Було… та загуло, — тремтячим голосом хрипів Онисько. — Чим хвалишся, божевільний діду? Перед смертю помолитися треба, а не вихвалятися розбоєм! Бога побійся! — А чого боятися його? — зареготався дід, спльовуючи солону воду. — Він дав душу, він і візьме, як настане час! А те, що загула слава козацька, — брешеш, лихий чоловіче! Не загула, а вічно житиме! Про тебе й жаба в болоті не згадає, не прокумкає, а про Байду славного довіку люди співатимуть пісню!.. Еге, добра слава ніколи не загине. — Що йому з пісні тієї! А сконав на гаку, як розбійник! — Як лицар! Три дні висів, а не застогнав, не попрохав милості. Сміявся над ворогами! Ти б, заяча душа, продав батька-матір і самого себе з кендюхом на придачу!.. Буря лютувала. Налетів на галеру вихор, затріщали щогли, на кормі почувся крик. Високий вал прокотився над гребенями, засліпив очі, забив дух. Каторгу закрутило серед страшної стихії, як трісочку. Десь з темряви вискочив наглядач, його кидало від щогли до щогли, чулися нажахані вигуки: — Керманича змило в море… Гинемо… Боже, боже, що ж це діється? З каюти виглядав турок-господар, верещав тонким, гидким голосом; його повалило на палубу, він повз під ногами невільників, чіплявся пальцями за їхні коліна. — Кесиме! Кесиме! Ставай до керма! До керма! Проклятий рабе, ти згубиш душу мою! — Алі-паша! — стогнав наглядач, тримаючись за щоглу. — Я не вмію! Може, хтось з гяурів! Серед них… є бувалі козаки… — Я можу, — раптом крикнув Грицько. — Розкуйте мене!.. — Озолочу, — простягнув руки до нього турок. — Одпущу на волю! Тільки збережи галеру! Кесиме, розкуй його… — Не мене одного, — суворо сказав Підкова. — Всіх невільників, які тут зі мною, одпустиш! А зрадника Кесима — за борт, рибам на з’їжу. Щоб знав, як братів катувати! — Братчики, помилуйте! — ридав наглядач, одмикаючи кайдани на руках Грицькових. — Не своєю волею… не своєю. Жити хочу. Жити. — Чорт з тобою, живи, — огидливо скрикнув Підкова. — Не чіпляйся за руки! Так чуєш, турче? Всіх невільників! — Всіх, всіх! — складаючи долоні докупи, запевняв крамар. — Поспіши, козаче! Рятуй галеру!.. — Поклянися! — Клянуся аллахом! Грицько вибрався в прохід поміж лавками, почав добиратися до корми. Біля каюти зупинився, гучно закричав: — Гей, браття, радійте! Буря принесла нам волю! Благословімо долю козацьку! Гребіть дружніше та співайте! Чуєте? Співайте!.. Він став до керма. Хвиля рвала з рук важке правило, бризки сліпили очі. Треба було повернути галеру за вітром. Німіючи од напруги, Підкова наліг на правило. Почулася приглушена пісня. Вона здавалася дивною і страшною серед розбурханого моря. Слова виривалися, як стогін, з натруджених грудей, кружляли, мов осіннє листя, у морському клекоті, і пропадали в безвісті.  

Гей, гей, то не ясні соколи


Понад степом широким літають…
То ж брати-запорожці, сини українські,
До ворожих земель поспішають, гей, гей!

Матінко божа, дай ти їм сили


Слави святої добути, гей, гей!
Визволить нас із в’язниці проклятої
І на Вкраїну вернути…

 

Минали тяжкі, грізні години. Вспокоїлася стихія. Згасали хвилі, ніби вичерпавши весь шал і лютість. Галеру вдосвіта прибило до турецького берега, викинуло на косу. З сірих сутінок поспішали люди, несли дошки, вірьовки. Господар галери бігав до трюмів, стогнав, оглядав мокрі товари, лаявся. Невільники зійшли на пісок, тулилися один до одного, тремтіли від холоду й виснаження. — О аллах! Які збитки! Які збитки! — сплескував пухкими долонями турок. — Прокляті гяури! Це все з-за них така напасть! — Ти дякуй, що душу врятував, — похмуро сказав Грицько, підходячи до нього. Він глянув на криваві рани в себе на долонях, твердо мовив: — Пора й розквитатися, господарю! — За що? — насмішкувато озвався турок, зверхньо глянувши на Підкову. — Ти обіцяв усіх одпустити на волю… — Дурний рабе! — крикнув Алі-паша. — Чого не скажеш в такий час! Ти хочеш, щоб я розорився! І так товари змокли, доведеться сушити! Та ще галеру лагодити! Дякуй аллахові, що живі та теплі добралися до берега! — Хто ж врятував тебе, невірний чоловіче! — гнівно скрикнув Підкова. — Чи не я? Чи не клявся ти аллахом своїм, що дотримаєш слова? Таке твоє слово? — Клятва гяурові нічого не варта! А тепер — геть з галери! Гей, Кесиме, зв’яжи їх. А тебе з твоїм сусідою — продам у добрі руки. Бунтарів на галері мені не треба! Дякуй, гяуре, за цілу шкіру! Я добрий!..  



Вежа мовчання

 

Добравшись до Стамбула, Алі-паша продав побратимів старому персові. Караван рушив на схід. Горами, пустелями, палаючими долинами. Невільники були розв’язані, але втекти годі було й думати. В далекім, невідомім краю, серед незнайомих людей, без їжі та води втікачі не пройшли б і тижня. Та й куди йти? Як шукати путі до Вкраїни? Де вони тепер і куди заведе їх химерна, осоружна доля? — Ще якби в Стамбулі або Трапезонті — надія б жевріла, — зітхав Грицько. — А в Персії — жаба цицьки дасть. Ніхто не знатиме про нас, ніхто не визволить, не викупить. — Може, Василина, — несміливо озвався Гордій, сумно дивлячись на безконечні піски та суглинки. — Якщо зосталась жива. — Схаменися, брате, що Василина? Бідолаха, аби сама знайшла притулок, коли жива. Де вона візьме грошей, та й хто їй скаже, де ми поділися. Ні, братчику, краще сподіватися на себе, на долю свою. Бранці йшли за верблюдами, добре, що ще не змушували нести вантаж. Двічі на день караван зупинявся біля криниць, тоді можна було всмак напитися холодної прозорої води. До побратимів інколи приходив потурчений вкраїнець, він давав невільникам по шматку черствого коржа з сушеним кінським м’ясом. Сидів поруч, доки козаки їли нужденний харч, сумно дивився в землю, зітхав. А коли вони одного разу пообідали, несміливо попросив: — Хлопці, заспівайте пісні… — Якої тобі ще пісні? — незадоволено запитав Підкова. — Своєї, української. Двадцять літ я вже не чув рідної пісні. Тільки сниться інколи. Мати, хата, дід старенький… дівчата на вигоні посеред села… і пісня. Так гарно, любо, аж серце сміється. А потім прокинешся… забудеш усе. Хочеш згадати — не можеш. Тільки знаєш, що снилося щось, гарне-гарне… Заспівайте, хлопці. — Невесело, земляче, — понуро одвічав Підкова, похиливши закудлану голову. — З чого б то нам співати? — Доки живе людина — сподівається на щось. От я — вже старий, вже одна нога в могилі… а все сподіваюся. Ану Господь милосердний зглянеться, визволить мене з чужини. Хоч би одним оком глянути на степи вкраїнські, дихнути повітрям рідним. — Що ж заспівати тобі, бідолахо? — Що завгодно. Аби своє. — Гаразд. Заспіваємо. Підтягай, Гордійку. Уважимо земляка, якщо він не забув України серед чужинців-недовірків. Глухо, ледве чутно почав співати Підкова, вкладаючи в слова пісні свій жаль, і розпуку, й неясну надію на прийдешнє. Заворушилися перси, принишкли верблюди, дивлячись мудрими чорними очима на дивних бранців, прислухалися до щирих слів, у яких жив відгомін далекого невідомого життя.  



Ой вилітає голубина з України,
Вироняє сизе перо на долині…

 

А Гордій підхоплює печальну мелодію, і вже два голоси плачуть серед пустелі, передаючи свою тугу блакитному небу і бездонним просторам.  



Ой тяжко-важко сизому перу на долині,
А ще важче сиротині на чужині…

Ой то не сизий голубонько пролітає,


То ж козаченько на чужині пропадає…

Гей, сизе перо із крилятком не зростеться,


Козаченько на Вкраїну не вернеться…

 

Потурчак плакав гіркими сльозами, слухаючи пісню, бив себе п груди, і з його вуст виривалися судомні хлипання. — Не треба, хлопці, душу виймає… Ой Боже ж мій, Боже… нащо нас мати породила? Ой правда, правда… як перо од крила… одлучені… од матері… — То співай, то не треба, — невдоволено мовив Підкова, зітхаючи. — Тільки розохотився, а тут — на тобі, душу виймає. Вже давно з нас душу вийняли воріженьки прокляті, земляче! А пісня — вона вселяє душу! То до тебе вертається душа, братчику! Як серце тужить та плаче за родиною — воскресає душа людська, так і знай… Чуєш, земляче?.. Почувся крик — знак рушати в путь. Потурчак ішов поруч з невільниками, зажурений, але й щасливий водночас. — А є родина на Вкраїні? — запитував його Підкова. — Як полонили мене татари, то була. Десь під Києвом дядьки та тітки. Батько й мати померли у Кафі, вони теж зі мною потрапили в неволю. Давно те було, літ з двадцять… а то й більше… Я вже й не лічу — що мені з того. А к чому це ти питаєш, козаче? Чи це викупить хтось? Жаль про те й гадати. Згнию на чужині, в ярмі віковічному… — А куди нас ведуть — чи не відаєш? — Відаю, хлопці. Погана робота. Та не так тяжка, як гидка. — Що за робота? — Вас узято для вежі мертвої… як вона в них зветься — «вежа мовчання»… — Що ж то за страшна вежа така? — здивувався Підкова. — Мертвяки там персійські лежать. Як умре чоловік — його одразу туди… — Навіщо? — Така віра в них… вогню вони поклоняються, все очищають вогнем. І правда — чепурні вони, охайні. Хоч рабів своїх катують незгірше турків. А що ж — раб, невольник для них нижчий від худобини. Так ото, кажу, віра така — щоб не сквернити трупом землю, виносять мертвих у вежу… а там вже їх об’їдають круки. Хмарами в’ються прокляті птахи над тими вежами. А як лишаються кісточки та висихають на сонечку, їх кидають у яму. Так-то, братчики. Вас поставлять до такої вежі, носити мертвяків… — Страшно, — прошепотів Гордій, похиливши голову. — Страшно, брате. Краще впасти в бою, краще гору кам’яную довбати… а так, серед трупу… — Е, дарма, — твердо сказав Підкова, обнявши побратима за плечі, — все витерпимо, Гордійку. Що нам вежа? Весь світ, голубчику, як вежа мовчання персійська. Неволя, катюги безжалісні, битви криваві… Де ти бачив спокій та любов? Скрізь плачуть-стогнуть люди, миру бажають і не мають його. Будемо сподіватися. Будемо вірити. Може, і з вежі мовчання є дорога на волю. Хто скаже?..  



Частина друга. При битій дорозі


Замок


 

Йшла зима 1570 року. Великі сніги випали в степах та лісах українських. Дикі тури та кози, не маючи їжі в лісах, виходили до сіл, смикаючи сіно з селянських копиць. Вони грузли в кучугурах, провалюючись до живота, гречкосії полювали на них, забиваючи списом чи залізною пікою. Шляхи замело, пан Чартинський не виїздив нікуди з родового замку в Поліссі. Він тішився тим, що навчав юного кобзарчука Йванка турецькій мові та філософським премудрощам. Увечері слуги розпалювали камін у кабінеті пана, чувся мелодійний дзвіночок. То був знак для Іванка. Він піднімався крутими сходами до головної вежі. Входив до кабінету. Золотаве полум’я кидало поблиски на ряди важких фоліантів, на погруддя давніх учених, грало іскрами в розмаїтих рідинах, якими були наповнені хімічні реторти. Іванко звик до того таємничого оточення. Але в перші дні, коли він приїхав до панського замку, його бентежило все навколишнє — і моторошна посмішка черепа, що стояв на письмовому бюро біля чорнильниці, і голісінькі жінки та чоловіки по кутках залу, і тривожна тиша в похмурому замку, де, здавалося, за кожним поворотом ховалися привиди та упирі. Тепер хлопець знає, як звати того чи іншого мудреця, знає, хто створив прегарну постать Венери чи Меркурія. Він відчуває в своєму серці вдячність до далекого мудрого Сократа, який легко й радісно прийняв смерть, мужньо сказавши ворогам усе, що він про них думав. Бачить хлопець завжди і підбадьорливий погляд Платона, який заглибив зосереджений погляд у небо. Коли Йванкові буває тяжко, коли він з мукою думає про далекого побратима в турецькій неволі, дружній усміх Піфагора, який багато років катувався в тяжкому рабстві, повертає спокій і віру. Велика сила — письмо. Так багато можна пізнати з книг. Ех, якби всіх дітей навчити, яка то радість була б! Не посміли б тоді шляхтичі називати дітей козацьких бидлом!.. Пан Чартинський зручно вмощується біля каміна, загортається у ведмеже хутро, розгортає важкий фоліант. Бліде обличчя шляхтича набуває урочистості, глухо лунають таємничі речення. — Філософський камінь — таємниця таємниць. Він має безліч значень і символів. Хто здобуде той камінь — той стає господарем світу. Він перетворюватиме прості метали в благородні. Він володітиме душами людей і ангелів. Він буде володарем легіонів темних духів. Він подолає смерть… Чартинський відкладає книгу на коліна, піднімає погляд вгору, пильно дивиться на Йванка. Той, підперши долонями підборіддя, скулився на низенькому стільчику, задумливо поглядає на вогонь каміна. — Йванку… — Що таке, пане? — Чи ти розумієш, про що я читав? — Про філософський камінь, ясновельможний пане. Який дає безсмертя, силу, владу… і золото. — Ага… То скажи ж мені, чи ти б хотів мати філософський камінь? — Камінь? — перепитав Іванко і тяжко зітхнув. — Я б хотів одного — звільнити побратима… — Я тобі про велику ідею, а ти мені про своє, — сердито відгукнувся шляхтич. — Вже казав тобі, що лише навесні поїдемо. Спочатку до Варшави, а потім до Стамбула. Нікуди твій побратим не дінеться, витерпить. Невільники по двадцять років живуть у хурдизі, у них шкура звична. Еге, так про що ж я? Про філософський камінь… Невже тобі не хотілося б влади, сили, золота?.. — Золота? — задумливо озвався хлопець. — Нащо воно? Щоб купувати щось за нього, не заробивши? Соромно. Як попрацюєш, тоді й шмат хліба смачний. Знаєш, що маєш право з’їсти, заробив… Ні, золота я не хочу. Сили? Навіщо та сила й влада? Щоб людям наказувати? А що їм наказувати? Хай кожен сам собі жиє. Адже краще, коли всі вільні? Правда ж, пане? — Дивний ти, — шепоче пан, похитуючи головою. — Дуже дивне створіння. Не для наших часів. Люди полюбляють владу. Приємно, коли тебе слухають, коли викопують всяке твоє бажання. — Не знаю. Мені приємно кому-небудь зробити добре. А щоб наказати? Ні, то недобре. — В тому сила влади, — нахмурився пан. — Ти ще не можеш збагнути. Отже, слабкий дух маєш. — Мати й батько сильніші від своїх діток, — заперечив Іванко, — але ж прислужують їм. Сильний повинен силу свою покладати за інших. Так мене вчила ненька. Шляхтич промовчав, іронічно всміхаючись. А хлопець, осмілівши, вів далі: — І безсмертя… навіщо воно? Хоч і хочеться бачити, що буде там… за тисячі, тисячі літ… але ж нудно стане… тяжке життя. Війни, неволя, лихо нескінченне. Коротенький вік у людини, а й той пройти страшно. А ніколи не вмирати — то пекло, а не щастя. Ні, паночку, безсмертя не для нас. Хіба, може, панам? їм можна. Та й то — надокучить. Од нудьги можна збожеволіти. Чартинський зареготався. — Ну й чарівне створіння! Ха-ха-ха! Побиває легко й просто наймудріших містиків та алхіміків. З тебе може вийти філософ. Знаєш що — повернемося з Стамбула, пошлю тебе вчитися до Варшави. Їй-богу, пошлю Хочеш? — Не можу про те розмовляти, пане, — сумно сказав хлопець, — доки мій побратим у неволі. — Ти знов за своє? Краще слухай далі. Про філософський камінь. — Прошу пана, пробачте ласкаво… А чи хто-небудь з людей володів тим каменем? Чи зробив його? — Так, — запевнив Чартинський. — Були великі мудреці, які мали його. — Чому вони не стали володарями світу? Чому не добули безсмертя? Чому не дали людям золото чи мудрі закони? — Справді… Запитання слушне. Однак не можу тобі відповісти на нього. Слухай, що тут далі написано. «Філософський камінь є квінтесенція світової субстанції. Це — стихійний вогонь, кристалізований у полум’яний додекаедр. Та квінтесенція має в собі всі елементи світу, і хто здобуде той чарівний кристал, стає творцем, деміургом. Він рівня! Богові…» — Це щось страшне ви читаєте, — прошепотів Іванко. — У мене аж у голові макітриться. То, виходить, людина може дорівнятися до Бога? — Може, — згодився Чартинський. — Так писали всі філософи. Людина і є Бог. Бо все походить з одного елемента, квінтесенцією якого і є філософський камінь… — Тоді все на світі створене з одного? — зацікавився Іванко. — Матерія єдина, — усміхнувся пан. — І сонце, і квіточки, і корови, і скелі… — Так, так, ти правильно мислиш. — І хлопи, і шляхтичі… — Е-е, ти куди гнеш, хлопче? — Я нічого… Я тільки кажу, що тоді всі люди мають одну матір. То вони — брати. Навіщо ж тоді пани, невольники? — Ти все хилиш до вільнодумства свого, — сердито буркнув Чартинський. — Козацька кістка. Правда твоя, всі люди — брати. Але й серед братів та сестер у сім’ї є старші, є молодші. Так і в житті народу… Є старші — пани, є молодші — хлопи, слуги… — Старший брат захищає молодшого… і годує його. А пани… — Що пани? — зловісно запитав Чартинський. — Панів годують хлопи, — сумно відказав Іванко. — І захищають хлопи шляхетські замки, коли нападають татари чи турки. — Ти мені псуєш настрій, — спалахнув гнівом шляхтич. — Досить з мене тої філософії хлопської. Геть з кабінету, доки не покличу. Дай мені спокій. Йванко кланяється панові, виходить у двері, йде східцями. В бійниці видно клапті темно-синього неба, на ньому палахкотять яскраві Січневі зірки — холодні, далекі. І відчуває хлопець, яка чужа ота словесна плутанина, що її чигав шляхтич, великій життєвій правді. І та правда повинна бути проста, як зітхання, як промінь зорі, як білизна ще не торканого снігу.  

Баговиння

 

Інколи до Йванка приходить покоївка, кличе до пані Матильди. Ясновельможній шляхтянці сумно, вона бажає послухати хлопських пісень. І тоді Йванко бере кобзу, розважає господиню замку. Ось і тепер… не встиг хлопець спочити, як до його комірчини зайшла вертлява худа покоївка Зося. Лукаво підморгнула, прошепотіла: — Йди вже, йди… Кличе. — Чого їй треба? Знову співати? Сумно мені. — Не будь дурнем, то й сумно не буде, — хихикнула покоївка. — Про що це ти? — здивувався хлопець. — Мудрий збагне, дурень не здогадається. — Е, ти якась пришелепувата, — розгнівано мовив хлопець. — Морочиш мене. То вже нині йти? — Тепер, тепер, — сердито одказала покоївка. — Я тобі по-доброму підказую, а ти мене обзиваєш дурними словами. Хлоп. — Ну й хлоп. Ну й залиш мене в спокої. Скажи, що вже йду. Лиш кобзу настрою. Йванко минає високі темні коридори замку, кутаючи кобзу в чисте полотно. Сірі кам’яні стіни дихають холодом, іскряться памороззю. Де-не-де темніють у сутінках величні постаті лицарів у металевих латах. Йванко й досі не звик до них — поруч з ними моторошно, лячно. Здається, що ці почвари ніколи не були живими людьми, а упирями чи вовкулаками. Зовсім інакше вбрані запорозькі лицарі — вони не ховають обличчя перед ворогом, сміливо й мужньо дивляться в очі йому. І тіло відкрите — єдиний захист у руці. Шабля, спис і вірний кінь. А ці — схожі на кажанів Напевно, і нападали вночі, коли люди лягали спати або співали пісень… Переходи освітлювалися смолоскипами. Сите дерево палахкотить оранжевим вогнем, по стіні течуть патьоки талого інею. Йванка стрічає комердинер, він тонко всміхається, показує рукою на двері до покоїв. З невеликої затишної вітальні дихає теплом і парфумами. Два каміни пашіють жаром. В півмороці поблискують очі пані Матильди. Вона лежить на софі, вкритій блакитним оксамитом, спершись на руку. Прегарний стан звабно окреслюється під напівпрозорим пеньюаром. Вона мовчки — самими очима — велить хлопцеві сідати на стілець біля узголів’я. — Добрий вечір, ясна пані, — тихо роняє Йванко. Вона усміхається, важко зітхає. — Сідай, сідай. Мені стало сумно. Сніги, сніги… вовки десь виють, та й більш нічого. Пустеля. Я забажала послухати пісень… Твоїх пісень, Іванку… — Яку ж пісню хоче послухати ясновельможна пані? — тихо запитує хлопчина, обережно сідаючи на краєчок стільця. — Яку сам знаєш. Про кохання. Щоб серце мліло… — Що ясній пані до хлопського кохання? Вам, певно, байдуже — танцюють вони чи плачуть, любляться чи вмирають. — Не так, Іванку, — тонко усміхається пані, дивлячись з-під примружених вій на хлопця. — Кохання не знає ні пана, ні хлопа. Правду кажу, любий хлопчику. Співай… Іванкові чомусь неприємно від солодкого тону Матильди, але він опускає погляд вниз, перебирає струни кобзи. Товпляться в уяві милі, чарівні образи дум та пісень, просяться до серця, до рук, до вуст, пливуть у сутінках вітальні ніжними, приглушеними звуками.  



Сива зозуленька та й у гай летіла,
Там у тім гайочку на калину сіла,
Сіла на калину та й стала кувати:
Кого я кохала — того не видати.
Немила господа, ані в стозі жито —
Чогось моє серденько мов ножем пробито.
Ой ножем би краще, бо знайдуться ліки,
А як тим коханням — пропала навіки.
Чи в полі, чи вдома — ходжу, нуджу світом.
Не чую від милого ні слова привіту.
Чи він у дорозі, чи в тяжіли неволі,
Чи, може, вмирає у широкім полі…
Нема кому вишити, ані затужити,
Червоною китайкою личенько покрити…

 

Йванко спустив кобзу на килим, схилився до колін, заплакав гірко, не стримався. Пані поклала свою тонку рожеву долоню на чутливу спину хлопця, пестливо провела по ній пальцями. — Ну, Йваночку, вспокійся. Ти ж козак. А такий чутливий, як дівчина. Я й не знала, що ви, русини, такі сльозливі. Ось краще глянь на мене, я жінка, а спокійна. Пісня твоя тривожна, мила… але навіщо сльози? — Згадалося дещо, ясна пані, — прошепотів Іванко, витираючи очі. — Тяжко стало на душі. Пані того ие збагнути… Жагуче дихає Матильда. — Ти любий мені, Йванку. Сядь ближче… — Я не розумію. Пані дуже ласкава до мене. Я не заслужив. Пані, напевне, сміється… Хлопець збентежений, вражений. Він уже починає про щось догадуватися, але ще боїться повірити. Йому хочеться встати, вийти з покоїв, та страх і якась незручність приковують його до місця. А паві Матильда вже пестить рукою ніжні щоки Йванка, обнімає за шию, пригортає до своїх грудей чорночубу голову. — Лишайся зі мною назавжди, — блудливо шепоче господиня. — Озолочу. Навіщо тобі турки, побратими? Я стану для тебе і коханою, і побратимом… — Пані, рвонувся з її обіймів Іванко. Пані, як ви можете? Я… Я… Як я можу любити вас? Боже мій! Це огидно! Це страшно! Кобзарчук скочив з стільця, схопив кобзу. Обличчя його розпашілося, біля вуст з’явилася розгублена посмішка. — Що? — люто прохрипіла пані, підводячись на софі. — Що ти мовив? Огидно? Хлоп мізерний! Ти що собі уявив? За мою ласку ти хотів спаплюжити мою честь? Гей, слуги! Вона несамовито смикнула за стрічку дзвінка. До вітальні вскочило двоє гайдуків у лівреях. — Що ясновельможна пані накаже? — Зв’язати оцього харцизяку, схизматика! — Пані! За що? — скрикнув уражений Іванко. Йванко затіпався в дужих руках, застогнав. Зойкнула під ногами розтоптана кобза. Востаннє загули жалібно струни. Гайдуки виволокли хлопця з вітальні, насміхаючись і лаючи його. Матильда металася від каміна до софи, як тигриця, очі в неї жевріли, мов свічки. — Мене? Уродзону шляхтянку? Прокляття! Нікчемний хлоп, ганчірка! Та як він посмів? На палю! На палю! Прийшов потривожений пан Чартинський. Дружина кинулася йому на груди, заплакала. — Любцю, що з тобою? Чи не захворіла, не дай Боже? Може, лікаря? Я негайно викличу… — Ні, ні, Стасю, — ридала пані. — Мене тяжко образив твій кобзарчук! Як він смів? Як він посмів? — Що? Що він вдіяв? — зловісно запитав Чартинський, відсторонюючи жінку. — Як це сталося? — Співав пісню… Почім — ти тільки подумай! — почав залицятися до мене, накинувся… — О, до ста дзяблів! — заричав пан Чартинський. — Гадюче сім’я! Одігрів за пазухою. Такі вони всі — схизмати! Де він? — Я звеліла вивести на мороз, доки ти прийдеш! Стасю! Моя честь вимагає… — Сам знаю! Чартинський рішуче вийшов з вітальні, в покритих інеєм переходах замку знайшов гайдуків з Іванком. Не мовлячи й слова, двічі вдарив кобзарчука по щоках, аж у того хитнулася голова. — Пане, я ні в чому не винен! Пане, ви введені в оману! — Гей, слуги! в кам’яницю його! Завтра — скарати на горло! Скажіть Явтухові, хай приготує що треба! — Слухаю пана! — Та скликати хлопів. Хай подивляться! їм це корисно. Щоб знали своє місце, пся крев! Ясний і вогнистий погляд Іванка стрівся з темними ненависними очима пана Чартинського. Хлопець витримав той вовчий погляд, докірливо прошепотів: — Так ось яка ваша філософія, ясновельможний пане? Таке ваше братство і єдність… І філософський камінь безсмертя! Вічно катувати хлопів — ось ваш ідеал! — Замовчи, лайдаче! Чого захотів? Зрівнятися з панами? Спочатку вмийся, бруд одмий з пики плебейської! — Краще плебейське обличчя, ніж серце, — болісно одвітив Іванко. — Ех, пане, пане! — На горло! — рикнув Чартинський. Хлопця повели в темряву, в ніч. І довго ще під високими склепіннями замка металася хрипка луна, повторюючи зловісне: «На горло!»  
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка