Олесь Бердник



Сторінка2/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51
ГЛАВА ТРЕТЯ
ЛІСОВА СХОВАНКА

 

1



 

Притулившись до дуба, Глиця підняв лук і натягнув тятиву, прицілившись в око ведмедю. Але стрілити він не встиг. З хащів почувся спокійний голос: — Опусти стрілу, вояче. Глиця вражено завмер. Руки його опустилися, погляд намагався знайти того, хто промовив слова по-яровитськи. Хлопчик теж здивовано виткнув біляву голову з-за стовбура і прошепотів: — Дідьо… А звірина смирна! Диви… вона не нападає на нас. Ведмідь, справді, дружелюбно принюхувався до незнайомого духу дивних людей, привітно блимав маленькими очицями. Папороті ліворуч од звіра зашелестіли, розступилися, і втікачі побачили людину. Це був старезний дід з сивою бородою до колін, одягнутий в довгу сорочку з вовчої шкури, підперезану грубим ременем. Він спирався на велику сучкувату палицю, погляд десь ховався під кудлатими бровами, ціла грива довгого білого волосся спадала на спину. Дід жалісно подивився на немічного Глицю, потім побачив Святобора, що виткнувся з-за дерева, лагідно всміхнувся йому. — Хто ви, подорожні? — почулося запитання. — Яровити, — відповів Глиця все ще насторожено. — З роду Ведмедя… — Чув. Тільки чому ж ви тут? Ваш рід займає урочища в тій стороні, звідки ви йдете… — Немає нашого городища, діду! — похнюпився Глиця. — Оце все, що лишилося від роду — я та хлопчина мій… Всі інші — в полоні або побиті… Дід опустив голову, довго мовчав, і маленькому Святобору він здавався могутнім деревом, що раптом виросло з-під землі і набуло химерної форми людини. — Це давня біда яровитів, — нарешті озвався дід. — Мов сова на зайців, нападають чужинці на них, а вони, знай, гризуться поміж собою!.. Ну, та прийде час… прийде час… Ведмідь підступив до діда, штовхнув його мордою в плече, лагідно ревнув. Старий погладив звіра по лискучій спині, почухав за вухами. — Звірина приручена, — пояснив він, — це мій товариш і помічник. Він каже, що треба допомогти подорожнім. — Нам? — роззявив рота Святобор, дивуючись. — Еге ж, вам, — всміхнувся дід. — Ми з Громилом — це ведмедя так звати — знаємо тутешні місця, можемо вказати дорогу, куди слід. Ну, так куди ж ви прямуєте? — Не знаю, — понуро відповів Глиця. — Бачите, діду, ноги мої негодящі… Куди мені з ними. Ось коли можете, дитину заберіть, допоможіть їй. А я — сам знайду, що робити… Якось викручусь… — Пусте говориш, — розсердився дід. — Я ж не козарин якийсь, щоб кидати яровита в біді. Ходімо до моєї схованки. Спочатку треба лікуватись, а потім поговоримо. Їсти хочете? — Я потерплю, — сказав Глиця. — Хлопчику дайте, коли щось є. Дід вийняв з торбинки шматок зав’яленого м’яса, дві лісові груші-гнилиці, обдмухав їх і подав Святобору. Сині оченята хлопчика засяяли радістю і вдячністю, він схопив гостинець і почав жадібно уминати його. Дід погладив хлопчика по голові і знову повернувся до вояка. — Йти ще далеченько. Третину дня. На колінах далеко не заповзеш. Отож сідай на ведмедя. — На ведмедя? — здивувався Глиця. — І він дозволить? Дід підійшов до ведмедя, шепнув щось йому на вухо. Звір, потершись мордою об руку діда, підійшов до Глиці і приліг біля нього, поводячи ситими боками. Святобор завищав у захваті. — Дідьо! Ти поїдеш на ведмеді? А мені можна?! — Можна, дитя моє, — затрусив головою дід. — Він повезе вас обох… Глиця, спираючись на руку старого, вибрався на спину звіра, охопивши його за товсту шию. Ведмідь легко випростався, повернувши голову до вершника, дружньо щось завуркотів. Чудно, дивно Глиці. Останні дні були для нього такими незвичайними, що він навіть щипав часто себе за руку, мов хотів відігнати кошмарні видіння. Знущання духовида, ганебна жертва, напад козарів і потім чудесний рятунок! — хіба така доля могла випасти одній людині? І, нарешті, коли надія покидала пораненого, скаліченого вояка, Світовид знову послав їм поміч в образі діда з прирученим ведмедем. А може, це не людина? Може, то дух лісовий, покровитель бідуючих і нещасних? Як там не є, а гаряча надія на кращу долю, що тліла іскрою в грудях Глиці, розгорілася з новою силою, провіщаючи успіх і майбутню боротьбу… Дід підняв хлопчика вгору і подав його Глиці. Святобор вмостився перед вояком на широкій, м’якій спині ведмедя, схопився рученятами за довгу шерсть. Очі його палахкотіли збудженням, серце калатало від хвилювання. Ну, хіба ж не диво? От якби побачили його ненька або хлопці з городища! Ніколи б не повірили, що можна їздити на живому ведмеді. Згадавши матір, Святобор засумував, але гірке почуття скоро зникло. Дід крикнув щось, і ведмідь рушив крізь густий папоротник, ламаючи важким тілом соковиті стебла. Старий ішов поряд, задумливо поглядаючи на врятованих ним яровитів. Святобор інколи озирався на нього, і тоді в дитячих очах з’являвся змішаний вираз подиву, захоплення і страху. — Ти чарівник, діду? — несміливо запитав хлопчик. — Ти добрий дух? Еге ж?.. Дід тихенько засміявся. Сонячні промені освітили його бородате обличчя, і серед хащів волосся блиснули сірі, мов сталь, очі. — Ні, синку, такий, як і ви. Тебе дивує приручений звір? Що ж тут дивного? Всякого звіра можна приручити. Хіба ти не бачив собак в своєму городищі? — Так то ж собаки! Вони домашні… — А колись були дикими, як і оцей ведмідь… Щоб не сумно було їхати, я розповім про наше знайомство. Хочеш? — Дуже хочу, діду… — То й добре… А разом з тим я розкажу тобі, вояче, про те, як потрапив сюди, в предковічні ліси. Може, тоді ти станеш довіряти мені. А то мовчиш, хмуришся… — Ні, — гаряче запротестував Глиця. — То спочатку я насторожився, бо не знав кого зустрів. А тепер — я можу розповісти тобі все… Ведмідь вийшов на лісову стежку і, перевалюючись з боку на бік, потрюхикав на захід між густими заростями чорно-зелених ялин. Десь в гущавині витьохкували солов’ї, воркували горлиці, здалека луною котилося вистукування дятла. Під ті звуки лилася схвильована розповідь Глиці про трагічні події в рідному городищі і про напад козарів. Вислухавши вояка, дід змахнув сльозу з очей, сумно похитав головою. — Страшно подумати, якого лиха завдають яровити самі собі, своїм родам! Коли ж вони схаменуться, коли Світовид прояснить темні голови світлом правди?.. Глиця не відповів. Дід, помовчавши, підійшов до ведмедя, поклав свою почорнілу суху руку на коліно вояка. — Я теж ішов по такій стежці, як ти. Ніхто не розумів мене. А жерці хотіли вбити. Та я втік. Втік і заховався в лісовій пущі, щоб не бачити навіть яровитів, не плакати над їх муками, не переживати їхніх болів і їхнього безголів’я… Ось так і живу більше половини віку. Я, звірі, ліс… Сонечко світить мені, ліс ховає від напасників, годує, звірі розважають. Інколи… Тут старий важко зітхнув, голос його задрижав: — …Інколи згадаю городища, походи, бої. І тоді серце заб’ється, руки хочуть взяти до рук меча або рало, очі хочуть зустріти рідний погляд, щоб вилити перед ним жаль, і надії, і свої думки. Та пізно вже, минув мій час… Сива грива діда колихнулася, закриваючи обличчя. Чи він просто дивився в землю, чи, може, плакав — не можна було розібрати. Святобор не витримав важкої тиші і, схилившись з ведмедя, погладив старого по голові. — Діду! Не сумуй, діду… Ти ж тепер не один. Нас троє… і ще ведмідь! Краще розкажи, як ти зустрів ведмедя… мабуть, страшно було? Дід вдячно глянув на хлопчика. — Не мороч дідові голову. Іншим разом попросиш, — обізвався Глиця. — Чому ж, — лагідно заперечив старий. — Я розкажу. Малому цікаво та й шлях покажеться коротшим. Бачите долину? Перейдемо її, а за тією горою ще одна долина, а там уже недалеко й Славута… Там і моє кубло. Ну то слухай, хлопчику… Діло було так…  

 

2



 

— …Шукаючи грибів, я зайшов далеко від схованки і впав у ведмежу яму. Спочатку я не злякався, але, тільки очі звикли до темряви, серце моє завмерло від страху. Проти мене в кутку ями сидів молодий ведмідь і блискаючи очима, тихенько гарчав. У мене не було ніякої зброї, окрім ножа, а що можна було вдіяти ножем проти великої звірини?.. Я поглянув угору. Яма була у два людські зрости. Вилізти ніяк не можна. Якби не було в ямі ведмедя, я міг би довбати приступки і спробував би добратись до краю отвору. Та тільки я намагався звестися на ноги, як ведмідь починав гарчати. Незабаром звір рушив вздовж стіни ями, обнюхуючи її. Потім він зупинився під отвором і поглянув угору. Кілька разів він стрибав на стіни, але глина обвалювалася під його лапами. Тоді ведмідь, незадоволено бурмочучи, облишив даремні спроби і, похнюпивши голову, про щось довго думав. Нарешті, він повернувся до мене і тихо загарчав. Я похолонув від жаху. Невже ведмідь зголоднів і хоче пообідати мною? Звір підійшов впритул і доторкнувся до мене лапою. Я виставив ніж перед собою. Ведмідь метким рухом ударив по руці і вибив ніж на землю. Потім штовхнув мене до отвору, притиснув до стіни. Що він хоче робити? Грається чи що? В голові у мене потьмарилося, ноги потерпли. І ось… сам би не повірив, якби не пережив цього! — ведмідь підскочив, задньою ногою вперся мені в плече і майнув угору. Я впав. На мене згори посипалася земля. Потім стало тихо… Отямившись, я зірвався на ноги. Ведмедя в ямі не було. Йому пощастило вискочити нагору. І тут мене взяла обида. Такий поганець! Сам врятувався, а мене залишив напризволяще… Ну та що можна чекати від звірини, коли люди їдять поїдом одне одного… Трохи заспокоївшись, я почав довбати приступки в стіні під отвором. Яма вгорі була перекрита товстим гіллям — якби вдалося підскочити і схопитися за якусь палицю, я б врятувався. Нагорі потемніло. Вже наступав вечір. І тут я почув страшенний шум в лісі. Щось гуло, тріщало. І цей гамір наближався… Я не встиг ні здивуватися, ні злякатися, як в отворі щось з’явилося — темне, велике — і посунулося в яму. Я відскочив убік. Невже знову якийсь звір упав до пастки? Ні! Це був не звір, а стовбур молодого дуба, вирваний з коренем. Потім вгорі з’явилася морда ведмедя. Він щось радісно забурмотів, мов хотів сказати — чого, мовляв, не вилазиш з ями? Я завагався — а коли звір хоче з’їсти мене! Та потім зрозумів, що тут щось не те… Я згадав, що ведмідь не їсть людей, а нападає на них тільки тоді, як обороняється. Вагання мої зникли. Я вичарапкався по стовбуру з ями і тут… знову зустрівся з ведмедем… Звір наблизився до мене, лизнув руку, потерся головою, ніби пропонуючи дружбу. Спілка була укладена… Ось так, хлопчику, ми познайомилися з Громилом. Я повернувся до своєї схованки, але ведмідь не одставав. Він ішов за мною аж до житла. Спочатку він вештався поблизу, згодом перейшов жити в мою печеру…  



 

3

 

Святобор переривав розповідь діда захопленими вигуками, сміявся, завмирав від страху, блискав оченятами. Почувши, як Громило віддячив діду, врятувавши його з ями, хлопчик обняв ведмедя за шию і затермосив його вуха. — Ти добрий, Громило! — захоплено закричав він. — Ти розумний! Ти розумніший від усіх звірів! Ведмідь докірливо забурмотів, захитав головою, визволяючи з дитячих рук свої вуха. В цей час мандрівники вже перейшли другу долину, вибралися під високу кручу, зарослу непролазними хащами. Тут звір зупинився. — Прийшли, — озвався дід. — Ось тут я живу. А як подолати цю кручу та пройти півдня до заходу — то потрапиш до Славути. Ну та вам рано ще думати про далеку подорож. Відпочинете, оговтаєтесь. А потім побачимо… Чув я від рибалок, що на тому березі Славути, за один день ходу, збудовано велике городище. Київ називається. Збудували його три брати — Кий, Щек та Хорив. Вони тут, недалеко від моєї схованки, на березі рибальством промишляли. Так і зветься те урочище — Київ Лов. А тоді їхні роди перебралися на Правобережжя. І живуть вони не так, як інші яровити, а спільно. І, кажуть, вождем у них старший брат — Кий. Два рази орда козарська і один раз обри нападали на яровитів, палили городища, забирали в полон юнаків і жінок, вбивати дітей, а дружини Києва відстояли своє городище од напасників. Ти зрозумів, вояче? Глиця аж заяснів од радості. — Діду! Значить, є куди збирати силу яровитів? Мені є до кого йти. — Так, сину, — відповів дід, допомагаючи Глиці злізти з ведмедя. — Тільки не спіши. Побудь у мене… Чую я… останні дні мої підходять, треба комусь передати все, що маю. Не злото, не багатство… скарби мудрості передати треба. Ти, вояче, полюбився мені… — Спаси біг, діду, — розчулено промовив Глиця. — Світовиду дякуй. Ну, а тепер, гості мої, прошу до «світлиці»… — А де ж… землянка? — здивовано запитав хлопчик, стрибнувши з ведмедя на землю. — Тут тільки кущі та дерева… Громило вишкірив зуби, задоволено заричав. Вів ніби потішався тим, що гості не можуть знати схованки. Дід хитро всміхнувся і закричав: — Тоця! Тоця! Густий кущ калини зашелестів, червоні китиці ягід заколихалися, і до ніг діда вискочила з хащів руда лисиця. Її лукаві очі сяяли радістю, пухнатий хвіст метлявся в повітрі, ніби вітаючи гостей. — Ще один мій товариш, — пояснив дід. — Знайшов її під час грози. Матір і двох братиків убило громом, а Тоцю я відходив. Ну, йди сюди… Лисиця вискочила на груди старому, облизала його вуса і бороду. Потім метнулася знову в хащі, оглядаючись, ніби запрошувала до господи. Ведмідь рушив за нею, важко розгортаючи кущі калини. — Заходьте і ви, — гостинно сказав дід, прямуючи за ведмедем. Глиця на колінах поповз за ним. Святобор, тримаючи лук та сагайдак, ішов слідом. Відразу за кущами калини темнів невеликий хід, що вів прямо в кручу. Ще кілька кроків — і спереду засяяло слабке світло. Згори проникало через маленький отвір сонячне проміння. В тому світлі Глиця і Святобор побачили Громила і Тоцю, які задоволено вмостилися в кутку печери, очікуючи господаря. В стіні печери була видовбана ямка для багаття, вгору, поруч з світловим отвором, тягнувся закопчений димохід. Праворуч стояв грубо зроблений лежак, покритий шкурами, в кутку виднілися рогатини, кошелі і ще якісь знаряддя. Дід підхопив Глицю попід пахви, допоміг вилізти на лежак. — Ану розмотуй, вояче, ноги. Ну, ну, терпи… Ай-ай! Погана справа… дике м’ясо з’явилося! Ну та нічого, вилікуємо! Накладу цілющої травки, полежиш днів десять і будеш знову здоровий. Гей, хлопчику, бачиш хмиз в кутку? Неси ось сюди, будемо розпалювати вогнище. Та жвавіше — тепер ви тут господарі!.. Святобор наносив у шнурку хмизу, дід викресав вогню. Веселий вогник затанцював серед сухого гілля. Потім дід дістав з кутка великий казан з водою і поставив його на вогнище. Глиця відчував, як могутні обійми втоми стискують його мозок — відбирають силу, заколисують. Мов крізь сон, він чув, що дід обмиває гарячою водою рани на попечених ногах, прикладає якісь пахучі трави. Приємна прохолода втишує страшний жар, котиться по всьому тілу, несе покаліченого вояка в чудесний край химерних видінь…  

…Минула осінь, зима. Глиця і Святобор жили в печері разом з дідом і двома звірами. Громило спав у кутку цілими днями, Тоця полювала на зайців, а Глиця переймав од діда його мудрість, знання природи, тварин і світу. Він вивчив трави, якими здавна знахарі лікували всякі хвороби, мову звірів і вечорами навчав лисицю дивних штук, викликаючи в хлопчика радість і захоплення… Та ось прийшло нещастя в лісову схованку. Помер дід. Він прийшов з лісу, підкликав Глицю, ліг на лежак і прошепотів: — Йду до Світовида. Прощай, сину… Те, що дав я тобі… віддай яровитам… Востаннє піднялися груди діда і опустилися. Ведмідь тужливо заревів, підійшов і довго стояв над мертвим господарем і товаришем своїм, глухо схлипуючи. Глиця вирив яму недалеко від печери, під віковим в’язом. Вдвох із Святобором вони закопали діда, а Громило цілу ніч сидів над могилою, тоскно дивлячись на холодне кружало місяця, що байдуже пливло в чорному небі. На світанку ведмідь, обнюхавши могилку, пішов геть від печери. Глиця кликав його, вмовляв, але звір, не обертаючись, йшов у хащі. Він більше не з’являвся біля печери… Одного весняного ранку Глиця з Святобором вирушили в дорогу. Вони набрали в торбу в’яленого м’яса диких кіз та сушеної риби, попрощалися з могилкою діда і рушили через чагарі й ліси в той бік, де протікала велика річка яровитів — Славута. Слідом за ними бігла Тоця.  



 

4

 

На другий день вони вийшли до широкої, зеленої долини. Ліс розходився півколом, а спереду, в блакитному мареві, видно було високі кручі. — Що то, дідьо? — здивовано запитав Святобор. — Мабуть, береги Славути, синку. Дійдемо — побачимо… То, справді, виднілися правобережні кручі. Надвечір мандрівники добралися до якоїсь вузької протоки, перебрели її і, пройшовши з три сотні кроків, опинилися над Славутою. Якийсь дивний настрій запанував у душі Глиці, коли він поглянув на красу яровитської ріки. З-за високих круч передзахідне сонце кидало багряні стріли на могутню течію, громади барвистих хмар відбивалися на широкому плесі, купаючись у прохолодних глибинах Славути. Вечірні голубі тумани колихалися над водами, осідали на високі трави лугові, обнімали ніжно-прозорими косами плакучі верби і лози. Глиця радісно вдихнув на повні груди свіже, цілюще повітря і поглянув на північ. Десь там, за тими туманами, Київ. Ще день-два, і вони побачать яровитів, рідних, своїх… Бур’яни позаду зашелестіли. Святобор тривожно скрикнув. Глиця вихопив меч і хутко повернувся. На мандрівників націлились десятки рогатин. Їх оточили люди, одягнені в бронзові кольчуги і блискучі шоломи. — Хто ви? — пролунав грізний голос. — Яровити! — твердо відповів Глиця. — Що вам потрібно від мене і оцього хлопця? Вояки зареготалися. — Балакучий. І не з боягузів. Поведемо його до Кия, хай подивиться — може, він козарин! Глиця радісно стрепенувся. Кий? Вождь об’єднаних родів? Мандрівників привели до широкої затоки, де серед густих заростів колихалися на спокійній воді великі дуби з вітрилами. Наперед вийшов високий вояк. Велике чоло його обрамлювали сивіючі кучері, темні очі дивилися на Глицю уважно, пронизливо. Глиця витримав той погляд. — Я Кий, — сказав нарешті високий вояк. — Ти чув про мене? — Чув, — твердо відповів Глиця. — Хай Світовид благословить тебе! Саме до тебе йшов. — До мене? — здивувався Кий. — Говори… Глиця гаряче розповів вождю про свої пригоди, про свої думи, болі і надії. Він говорив про силу і розум яровитів, про їхню темну душу і про бажання вирватися до світла, він говорив про необхідність єднання, щоб протистояти навалам ворогів. Дружинники Кия замислено слухали Глицю, схвально хитаючи головами, а вождь сказав: — Ти молодий, та вже бувалий і мудрий! Я щасливий, що серед яровитів є такі люди, як ти. Наш рід-плем’я радо прийме тебе! А хлопчика-сироту я візьму за сина, бо Світовид послав мені тільки одну дитину. Хочеш бути сином мені? Говори? Святобор потупив оченята донизу, потім, переминаючись з ноги на ногу, поглянув на Глицю. Той підбадьорливо усміхнувся. — Говори, Святоборе! Що серце твоє підказує тобі? — А ти, дідьо? — прошепотів хлопчик. — Я не хочу без тебе… Дружинники Кия схвально загомоніли. Один з них — великий, як гора — приязно поклав широку долоню на біляву голівку. — Доброго сина матимеш, Кий, — скупо сказав він. — Другів не забуватиме… Кий підхопив Святобора на руки, підняв високо над головою. — Не турбуйся, сину! Житиме твій дідьо поряд з тобою, вчитиме тебе всьому, що потрібно майбутньому вояку і сину вождя. Ну так говори — згоден? — Хочу! — вже сміливіше сказав хлопчик, і щоки його запаленіли від ледве стримуваного почуття радості. Йому з першого погляду сподобався цей могутній вояк, якого всі називали вождем. — Як ім’я твоє? — Святобором кличуть. Кий опустив хлопчика додолу, оглянувся навколо, ніби, когось вишукуючи. — Гей, Ратиборе, де ти? Біля вождя з’явився чорнявий хлопчик, трохи старший за Святобора. Він похмуро зиркнув на майбутнього брата свого і, засопівши, одвернувся. Серце Глиці важко стислося. Щось недобре відчув він у погляді сина вождя. А Кий, не помічаючи нічого, під радісний, схвальний шум дружинників вів далі: — Підступіть ближче! Ради успіху нашого, ради майбутнього яровитів нині я освячую ваше братство на водах Славути. Давайте сюди роги, наливайте меду. Ану, Ратиборе, підставляй руку! Не бійся! Ти теж, мій новий сину! Кий мечем різонув пальці обох хлопчиків, змішав їхню кров з медом, дав випити. Над широкою затокою залунали привітальні вигуки. То яровити чествували вождя з появою нового сина. А трохи пізніше, коли зайшло сонце і перші зорі відбилися в плині Славути, на щоглах дубів затріпотіли вітрила, напнули широкі груди і понесли дружину яровитів проти течії, до Києва…  

 

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА


ЛИХА ЗВІСТКА

 

1



 

Два дні і дві ночі понад лісами линув дивний шум. Стара вовчиця не виходила на полювання, не дозволяла дітям — чотирьом опецькуватим, наїжаченим вовченятам — ні гратися, ні бігати на водопій до річки, що протікала зовсім поряд, під невисокою кручею. І густий віковічний ліс теж мов занімів, прислухаючись до грізних звуків. Там, за річкою, чувся брязкіт, крики, іржання коней. На верховіттях дубів густими гронами сиділи ґави і круки-стерв’ятники. Вони всі дивилися на степ, який розстилався сивими сувоями тирси аж ген за річкою. Деякі ґави нетерпляче каркали, неспокійно зривалися з місця, облітали коло поза річкою, але не сміли опускатися на поле, де горіли багаття і в димному тумані метушилися люди, виблискуючи мечами. Тоді птахи знову сідали на дерева і чистили довгі дзьоби, готуючись до ситої трапези. Вовчиця знала, що ґави і круки недаремно прилетіли сюди. Мине ще день-два, і на полі лежатимуть трупи, багато трупів людей. Вовченятам теж що-небудь перепаде. Поміж мертвими ходитимуть осиротілі коні. Їх зовсім неважко спіймати. Ото ситий обід буде для діток! Саме тому мати-вовчиця і не хотіла виходити на полювання. Дичина розбіглася в глибину лісів, а залишати напризволяще вовченят не дозволяло неясне почуття перестороги. Вовченята затіяли гру Посеред кубла, влаштованого під поваленим бурею в’язом. Хтось з них жалібно завищав. Вовчиця незадоволено загарчала, уважно прислухалася. До звуків битви вплівся ясно чутний стукіт копит. Вовчиця висунула ніс з-під стовбура в’яза, наїжачилася. Поміж кущами ліщини з’явився кінь. Він сторожко захропів, повів вухами. Вовчиця напружилася, подих у неї перехопило, в животі прокотилася солодка спазма. Нарешті здобич сама прийшла прямо до кубла. Не треба буде гасати півдня, щоб вистежити її. Ану, ноги пружні, зуби гострі — вперед, на бій!.. Та вовчиця не зробила стрибка. Вона раптом зіщулилася, притислася до землі, ніби хотіла врости в неї, і поповзла задки в кубло. Над конем захиталися кущі ліщини, з’явилася постать вершника. Однією рукою він стримував коня, другою — відгортав чорне покривало, що ховало його обличчя. Він довго прислухався до шуму, який линув з-за ріки, оглянувся і рішуче скочив з коня. Вовчиця вишкірила зуби, але не загарчала. Їй явно не подобалося таке сусідство. Вовченята підповзли до виходу, жалібно повискуючи, але мати ударами лапи відкинула їх в глибину кубла. Вершник підвів коня до стовбура дуба, прив’язав довгим поводом, до морди причепив торбу з наїдком. Після цього зняв з сідла лук, сагайдак зі стрілами і повернувся до кущів. Ґави вгорі неспокійно закаркали, важко знялися, лякаючи своїх сусідів. Чорна хмара птаства закружляла над річкою. Вовчиця стривожено дивилася на вершника, чорне вбрання якого виднілося з-за кущів. Невже він довго сидітиме тут? Тоді пропало і полювання, і надія на поживу по той бік річки. Не можна залишити вовченят рядом з людиною… Ґави заспокоїлися, знову посідали на верховіттях, ждучи свого часу. Кінь тихо хрумав, занепокоєно стукаючи копитом об м’яку землю, вкриту гнилим листям. Чорний вершник сидів непорушно, ніби перетворився в скелю. Він, напевне, не збирався скоро покидати це місце. Тоді вовчиця повернулася до дітей, ніжно завуркотіла, підштовхуючи їх до виходу. Неясний голос інстинкту прозвучав у свідомості вовченят. Вони слухняно притисли вуха і рушили слідом за матір’ю, нечутно ступаючи поміж хащами терну. Незабаром рятівна гущавина заховала вовчу сім’ю, яка передбачливо покинула небезпечне місце…  

 

2



 

Минав день. В хащах лягли темно-сині тіні. Тривожно зашелестіли очерети на березі ріки. Чорний вершник вперше заворушився. Він неспокійно підвівся з землі, витягнувши шию, прислухався. З боку річки чувся плюскіт води, важке хропіння коня. Потім очерети затріщали, захиталися їх жовтаві китиці, і недалеко від берега з’явився вершник. Обличчя його було вкрите потом і кіптявою. Сильною рукою він спрямував коня до берега, виїхав на кручу. Тривожно озирнувшись, натягнув повід. Та не встиг він проїхати двох кроків, як з гущавини вилетіла стріла і вдарила прямо в шию. Жалібно заіржав кінь, здибився від несподіванки. Вершник схопився обома руками за горлянку і гримнувся на землю. Задзвеніла кольчуга, покотився вбік гостроверхий бронзовий шолом. Чорний вершник вийшов з кущів і сторожко наблизився до вбитого. Байдуже ковзнув поглядом по юному закривавленому обличчю, витягнув з рани стрілу, обтер її травою і знову сховав до сагайдака. Потім уважно обшукав мертвого вояка і, забравши маленький сувій шкіри, повернувся до кущів. Кінь довго стояв осторонь, жалісливо блимаючи чорним оком, ніби ждав, що господар встане і поїде далі. Та вояк лежав непорушно. Над ним в повітрі закружляли ґави, з пронизливим криком почали сідати на груди. Над рікою попливли вечірні тумани, серед лісової хащі впали сутінки. Сонце скотилося за ліс. Тоді кінь почав щипати травицю. Пасучись, він поступово наблизився до кущів прибережних лоз і зник між ними. Чорний вершник знову насторожився. Ґави біля трупа сполошилися, розлючено каркаючи, закружляли над берегом. Очерет ледь помітно захитався, і на кручу вискочила лисиця. Вона обтрусилася, повела довгим носом навколо і рушила вздовж берега. Вершник аж перехилився наперед, намагаючись розглядіти лисицю в темряві. Він ясно помітив на ній шкіряний нашийник. Лисиця раптом зупинилася, тривожно понюхала повітря. Вершник підняв лук, натягнув тятиву. Потім раптом відкинув зброю геть і виступив з кущів. Лисиця напружилася, приготувалася до стрибка. Чорний вершник відкинув запону з обличчя, тихо промовив ласкаве слово. Лисиця занепокоєно помахала хвостом, притислася до землі. — Тоця! Тоця! — примовляв вершник, наближаючись до звірини. Лисиця тривожно оглянулася, понюхала димне повітря і нетерпляче затанцювала на пружних лапках. Вершник рішуче стрибнув до неї і схопив за ошийник. Лисиця пронизливо завищала, завертілася гарячим клубком в його руках. Вона вже зрозуміла підступ цієї людини, яка знала її ім’я і мала знайомий запах. Гострі зуби звірини впилися в руку вершника. Почувся крик болю. Лисиця вирвалася і метнулася геть, залишивши в руках людини сувій шкіри. Чорний вершник схопив лук, розлючено лаючись, спустив тятиву. Тремтлива стріла, пронизавши пітьму, погналася за рудим клубочком, що зникав у пітьмі. Почулося болісне гавкання. Вершник радісно кинувся до коня, одв’язав його, скочив у сідло і помчав у той бік, куди побігла лисиця. Поміж кущами верболозу помітив чорну пляму. Нагнувся, придивився. То була кров. Але самої звірини нема! Значить, вона не вбита!.. Чорний вершник вдарив коня і помчав далі. Пружні віти хльоскали по обличчю, темрява скрадала виднокіл. Ні, не побачиш лисицю в кущах, якщо вона навіть і здохла де-небудь! Кінь зупинився. Вершник відкинув чорну запону, наблизив до очей шкіряний сувій, одірваний від ошийника лисиці, потім сховав його за пазуху…  

…На світанку чорний вершник зупинив спітнілого коня в глибокому яру, недалеко від київського городища. Густа стіна ялин стояла непорушно, ховаючи тишу ночі. Поміж деревами спочивали, ліниво похитуючи сивими боками, ранкові тумани. Вершник підвівся на сідлі, кілька разів прокричав вороном, повертаючись в різні боки. В яругах стривожено заметалася луна і знову причаїлася десь в хащах. З-за товстелезного стовбура трухлявої верби виступив кінь з іншим вершником, який мовчазно підняв руку. Обидва коні зблизилися. Чорний вершник хутко висмикнув з-за покривала два шкіряні сувої, подав їх невідомому. Понад ялинами полинула, ніби гадюче сичання, швидка, тривожна розмова. — Одного посланця забив. Твій задум удався! — Звідки другий сувій? — Він був на ошийнику Тоці. — Лисиця? — Так. Я поранив її. Не знаю, чи добігла вона до Києва… — Пусте… — Хто його зна… Голеся може догадатися, і тоді дружина молодих вояків рушить… — Не рушить. Я затримаю їх ще на день. Цього досить? Чорний вершник задоволено хитнув головою. — Але як ти зробиш це? — Ми випустимо Яркона, — прошепотів невідомий. — Чекай його тут і зробиш все… що потрібно… — Розумію… — А тепер… я їду. Молись богам. Досі вони були милостивими. Невідомий круто повернув коня, пустив його вскачки, розбиваючи шаленим галопом густу стіну туману. Чорний вершник мить постояв непорушно, прислухаючись, потім втомлено скочив на землю…  



 

3

 

Голеся, старенька жінка вождя, не спить. Тінню нишпорить вона по світлиці, прикладає руки до сухих грудей, мов намагається втримати неспокійний стукіт серця. Тиша і спокій навколо. Городище спить. Що ж гнітить Голесю? Хіба вперше Кий б’ється з жорстокими ворогами? Хіба не завжди він повертався з перемогою, несучи на мечах дружинників славу племені яровитів, а для Києва багату здобич? З того часу, як від рукою Кия об’єдналися десятки яровитських родів, вже не плюндрували козари, ні огри рідних городищ, не вели в тяжку неволю жінок і юнаків. Одне тільки ім’я Кия змушувало тремтіти хитрих і підступних ворогів. Еге ж, так було довго. Доля не покидала родів Кия, Щека і Хорива. Благословення богів витало над київськими кручами. Все це згадує Голеся, втопивши задуманий погляд в пітьму. Та думки не заспокоюють серця. Тяжко-важко Голесі. Неясні передчуття гнітять душу, каменем давлять мозок. Вже чотири дні, як вирушили дуби з дружиною вниз по Славуті проти козар, але жодної звістки нема від Кия. Мовчить ріка, мовчать ліси, мовчать степи, мовчить земля… і лише серце квилить, мов чайка над Славутою, стискується невимовною тугою. Голеся припала до віконного отвору. Напівпрозорий бичачий міхур пропустив бліде сяйво місяця, по сухорлявому обличчю жінки поповзли зелені плями. Десь у Вовчому яру серед гущавини лісу тоскно завив вовк. Потім в темряві, над городищем, протяжно каркнув ворон. Голеся здригнулась, відступила назад. — Що ти віщуєш, проклятий птах? — заламуючи руки, прошепотіла вона. Знову все затихло. Тільки сумно-протяжно бринів нічний вітерець у верховітті дерев, та місяць прокладав сріблисту дорогу в пустотливій течії Славути. Може, помолитись? Боязко. Кий суворо заборонив Голесі даремно тривожити богів. — Я люблю дякувати богам, а не просити у них допомоги, — завжди говорив старший вождь. Голеся поглянула в кут, де стояв ідол Перуна. У відсвіті місяця блищали його золоті вуса, байдуже темніли чорні заглибини очей. Напевне, Перун знає про все, що тепер діється з коханим мужем. Він бачить кожен його крок, радості і невдачі. Одне тільки слово, одне-єдине бажання бога блискавиць, і сотні небесних стріл посиплються на поганих козар. Ну чому не можна так зробити, нащо залишати на полі битви кращих вояків своїх? Серце, не муч себе. Вилий тугу перед вівтарем… Голеся ступила кілька кроків до ідола. На своєму ложі неспокійно заворушився Святобор. — Нене, — почувся його сонний голос, — чому ти не спиш?.. — Спи, синочку, спи, — ласкаво обізвалася мати. — А я чомусь не можу… на серці важко… Святобор скочив з постелі, підійшов до Голесі. Вона з любов’ю подивилася на сина, замилувалася його могутньою постаттю. Ну чим не вояк? Ростом з батька, а лице наче в Світовида-бога. Вже й забула, не згадує Голеся, що багато літ тому Кий привіз сироту-хлопчиська з походу, зробивши його кревним побратимом першого сина Ратибора. Чужа дитина так полюбилася жінці вождя, що стала ріднішою рідної. Навіть думки ніколи не з’являється в Голесі, що не вона носила Святобора під серцем… Син легко обняв матір за худенькі плечі, поцілував у голову. — Вспокійся, матусю… Все буде гаразд. Якби що-небудь трапилося — батько б дав знати. Дружина молодих вояків готова, і я поведу… Слово завмерло на вустах Святобора. І він, і мати насторожилися. Якийсь дивний звук привернув їхню увагу. Той звук був схожий на тонке, пронизливе гавкання. Святобор помітив навіть в півтемряві, що мати зблідла. — Тоця, — ледве видихнула вона. Син заперечливо похитав головою. Тоця? Лисиця вождя, подарована йому Глицею? Кий посилає її додому тільки при великій потребі… Звук наростав. Ось він уже поряд з хоромами вождя. Скавучання почулося в сінях, потім заторохтіли східці, і щось шалено зашкребло в двері. — Світи! — несамовито скрикнула Голеся, метнувшись до виходу. Святобор підскочив до вогнища в пічній заглибині, розгорнув жар, вкинув туди кілька тонесеньких соснових трісок. Спалахнуло полум’я, осяяло веселим промінням світлицю. Голеся відчинила двері і відсахнулася. Прямо їй на груди прожогом кинулася лисиця. Це, справді, була Тоця. Жінка захиталася, слабіючи, опустилася на ложе. — Сину, поглянь, на шиї… Святобор підбіг до лисиці. Звірина, жалісно стогнучи, скочила йому на руки, лизнула в обличчя. — Нене, — вражено скрикнув Святобор. — На ошийнику нічого нема. Е ні, щось було, але залишився тільки обривок шкіри… — Обривок? — сплеснула руками Голеся. — Еге ж. Батько щось хотів сповістити. Ой, нене! Тоця поранена. Дивися — уламок стріли… Це яровитська стріла!.. — Яровитська? — прошепотіла Голеся. — Що б це значило? Хто стріляв по ній? Ой, кров! Скоріше медівницю мені!.. Святобор кинувся до закапелка біля печі, дістав скриньку, подав її матері. Там зберігалися всякі трави для лікування, які навчив збирати стару Голесю Глиця. Жінка турботливо схилилася над лисицею. Звірина похнюпила голову, очі її згасали, пухнастий хвіст безсило впав на землю. Біля шиї в неї стримів уламок стріли. Голеся висмикнула його, кількома плавними рухами руки затамувала кров, потім, набравши в скриньці жменю цілющої трави-медівниці, посипала нею рану. Після того перев’язала лисицю цупким шматком чистого полотна. Святобор з тривогою спостерігав за діями матері. Його погляд раз у раз повертався до уламка стріли. — Нене, — не витерпів він. — Батько хотів передати щось важливе, це ясно… Десь по дорозі Тоцю підстрелили. Може, це випадково, а може… ні!.. Що робити, як узнати? Голеся розігнулася, перенесла Тоцю на постіль, вкрила шкурою ведмедя. — Якби ж я була чарівницею, синку, — крізь сльози озвалася вона. — Будемо ждати вістей… — Ні, — крикнув Святобор. — Ми мусимо знати! — Як? — Я поїду, нене. — Схаменися, куди ти поїдеш? — До Рубіжної. Туди, де битва з козарами. Треба підняти тривогу, хай збирається дружина молодих вояків! Голеся обняла юнака за шию, прихилила до себе. — Дурненький. Куди ж ти поїдеш? Хіба ти забув, що дружина молодих вояків залишена для оборони Києва. Батько наказував виступати лише тоді, коли прийде його посланець… — А може, Тоця і є такий посланець? — Може… А може, й інше хотів сказати Кий. Хіба не могла Тоця нести вістку перемоги? Святобор відступив од матері, запитливо поглянув на ЇЇ обличчя. Воно усміхалося, дороге, змарніле обличчя, а на очах перлинами блищали сльози. — Ой, нене! Не дури мене. То недобра звістка!.. Син заметавсь по світлиці, зупинився над Гоцею. Звірина вже спала, стогнучи уві сні. — Чом ти німа? — прошепотів юнак. — Чом ти не можеш сказати того, що бачила? Де наша дружина, де батько і Ратибор? Чи з побідою повертаються наші вояки, чи знемагають під натиском козар?.. Голеся нечутно опинилася поруч, поклала руку на плече сина. — Треба спитати поради в старих людей, — сказала вона. — В кого? — з сумнівом запитав син. — Глиці нема. Мечибор теж з батьком… — Горидід, — прошепотіла Голеся. — Так, — вагаючись, промовив Святобор. — Він мудрий — це знають всі. Але, матусю… в мене до нього якесь недобре чуття. — Пусте, — махнула руками Голеся. — То Глиця його не любить, він і передав тобі своє чуття. Кий ще змолоду радився з Горидідом. Одягайся, синку, підемо до нього…  

 

4



 

Святобор накинув на себе широку полотняну сорочку, підперезався вишитим ремінним поясом і, не взуваючись, вийшов надвір. Голеся вже чекала його біля воріт. Одягнена в довге чорне вбрання, вона була схожа на якогось духа. — Скоріше, синку. — Йду, нене… Городище спало. Тільки на сторожових вежах Києва перегукувались совиними криками вартові дружинники. Святобор ледве встигав за матір’ю. Вона йшла, ніби не торкаючись землі. Не говорила ні слова, та син відчував, що серце її терзається невимовною мукою. Горидід! Чи заспокоїть він неньку, чи з’ясує дивовижну пригоду з лисицею? А чи не краще було б зібрати яровитів на раду та вирішити, що діяти, всім разом! Ось і головні ворота городища. Праворуч падає вниз, до Славути, стрімка круча, вся в заростях, а ліворуч — на високому горбі між землянками родів Щека і Хорива — стоїть жертовник Світовида-бога. Святобор схопив матір за плече. Вона зупинилась. — Що таке, сину? — Дивись. Горидід… Справді, від землянки, що бовваніла біля жертовника, одділилася темна висока постать — зловісна і сувора. Вона повільно рушила назустріч Голесі і Святобору. Це був Горидід, духовид, старий жрець Світовида. Він побачив прибулих, зупинився, обпершись на сучкувату палицю. На гостроверхій шапці Горидіда мелодійно дзеленькнув дзвінок, тьмяно блимнули в нічній пітьмі його очі. — Дивіться, — хрипко сказав жрець. — Дивіться на захід… Голеся з острахом поглянула туди, куди був спрямований довгий тонкий палець Горидіда. Там заходив місяць, ховаючись за темну стіну лісу. Лице його було чорно-багряним, кривавим. Зловісний колір особливо вирізнявся на тлі ніжно-сірих передсвітанкових туманів, що прозорими серпанками спадали покрученими яругами до Славути. — Я не спав цілу ніч, — прошепотів свистячим голосом жрець. — Я молився за наших вояків і читав письмена зірок… — Що ж ти прочитав на небі, Горидіде? — голосно запитав Святобор, переводячи погляд з жерця на місяць. — Ти знаєш, де наші вояки, що з ними?.. — Тихо! — прошипів Горидід, махаючи руками. — Не кричи, сину. Не дратуй богів. Лихо йде на нашу землю. Поглянь — обличчя брата Світовида покрилося кров’ю… Голеся притисла руки до грудей, благально подивилася на жерця. — У мене теж всю ніч були погані думки. А потім… недавно, прибігла Тоця… Горидід здригнувся, пронизливо поглянув на жінку. — Лисиця Кия? — Еге ж. Вона була поранена яровитською стрілою. На шиї — обривок послання. Ти ж знаєш — Кий даремно не буде турбувати нас… Що скажеш? — Знаю, — суворо відповів жрець. — Зірки говорять погане. Яровити прогнівили богів… — Ти краще скажи, що значить оця яровитська стріла, — не стерпів Святобор. — Хто міг встрелити лисицю? — Пусте, — різко відповів жрець. — Козари підбирають на полі битви наші стріли, а ми їхні. Не про це треба думати, сину. — А про що ж? — Про допомогу нашим воякам! Святобор радісно охопив руками суху долоню Горидіда, міцно стиснув. — Оце спасибі, духовиде! Ти справді мудрий старець! Я теж думав так. То чи не зібрати нам дружину молодих вояків? І я поведу її на поміч батьку!.. — Пусти, ведмідь! Не тисни мене! І не поспішай з такими рішеннями. Що допоможе дружина молодих вояків, якщо головна сила Києва не встоїть перед козарами? А головне, сину, то воля богів! — Знову молитися? — різко запитав юнак. — Молитися, коли наші вояки стікають кров’ю? Голеся злякано смикнула сина за рукав. — Що ти говориш, синку? Схаменися. Перед тобою — духовид! Горидід похмуро всміхнувся, спідлоба глянув на юнака, потім смиренно опустив очі. — Дитина ще… Чую дух Глиці. Ну та нічого, виростеш — порозумнішаєш. А тепер слухай, господине, слухай і ти, сину вождя. Ми випустимо супроти ворогів найбільшу силу, що є в яровитів! Ми випустимо Яркона. Голеся сплеснула руками, на мить завмерла. — Що ти говориш, духовиде? Випускати Яркона — коня Світовида. А що, коли Яр-бог одвернеться від нас? Навколо почувся шум. Голеся злякано оглянулася. Їх оточувала юрба яровитів-киян. Чи вони чули голоси біля жертовника, чи теж не спали, тривожачись важкими думами про долю своїх рідних і близьких — хто зна… Але вже більше сотні жінок, дітей і старих зібралося навколо жертовника. — Треба випускати Яркона! Горидід вірно каже! — пролунали тривожні голоси. — Це наша остання надія… Горидід полегшено зітхнув, високо підняв палицю вгору. В світанковому напівмороці його лице з гачкуватим носом було урочисто-зловісним. — Хай буде так, яровити! Хай твориться воля богів. Моліться, кияни! Голос жерця задзвенів металом, налився такою силою, що серця присутніх захолонули від жаху. Всі опустилися на коліна, палко бурмочучи слова молитви. Те саме зробив з неохотою і Святобор. Горидід рішуче підійшов до низенької, вкритої очеретом будівлі, широко відчинив ворота. В глибині заіржав кінь. Жрець підняв угору руки, заклинаючи, промовив кілька незрозумілих слів. Святобору чомусь раптово згадалася давно забута картина… Похмурий ліс навколо… кам’яний стовп з фігурою Ведмедя… Прив’язаний ремінням вояк і купа хмизу внизу. Духовид з чашею і ножем в руках повільно підходить до Глиці, замахується… Святобор вдарив себе кулаком по чолу, відганяючи спогади. До чого вони тепер, тіні дитинства? Що йому нагадало про ті далекі, тривожні часи? — О святий Яр-боже, Світовиде милостивий! — прокотився в тиші голос Горидіда. — Бери свого священного коня, лети на ньому до поля битви, допоможи нашим воякам у битві з поганими козарами! — Допоможи, Світовиде! — підхопили палкі слова жерця голоси киян. Ще раз пролунало грізне іржання. На виході з будівлі з’явилася біла постать Яркона — священного коня Світовида. Кінь вигнув лебедину шию дугою, тупнув копитом, звівся на задні ноги. — Сів, сів Яр-бог на коня! — зашепотіли в юрбі. — Відчиніть ворота! — почувся громовий голос Горидіда. — Відчиніть ворота Яркону! — віддалося луною понад славутинськими кручами. Яркон зірвався з місця, розпустивши пишну гриву і довжелезного хвоста, галопом рвонувся до воріт городища. В передранкових сугінках він був схожий на якусь казкову істоту. Ворота з скрипом розчинилися. Вартові з острахом відступили осторонь. Мимо них бурею промчав Яркон, крешучи копитами іскри з придорожнього каменю. Яровити, що стояли навколішках біля жертовника, мовчки, тривожно прислухалися до іржання священного коня, яке, затихаючи, линуло понад Києвом. Тихше. Тихше. Зовсім тихо. Ще раз легкий вітер доніс перестук копит, і все замовкло. Тільки в хащах, по яругах жалібно стогнали сичі…  

5

 

На сході заясніло. На широкому плесі Славути зарожевіла ніжна стежка. Дмухнув вітерець. Горидід зітхнув, поглянув на обрій. — Скоро зійде Яр-бог. Готуйте жертву, яровити! Світовид хоче набратися сил і моці. Чотири найстаріші діди кинулися до дворищ. Незабаром вони повернулися з чотирма бугаями, яких прив’язали біля жертовника. Зійшло сонце. В гущавині заспівали птахи. Яровити раз по раз неспокійно позирали на ворота городища, в яких зник Яркон. Голеся підвела сумний погляд на лсерця. — Щось довго нема Яркона, — прошепотіла вона. — Тривога точить серце моє… — Ти жона вождя, — зашипів їй на вухо Горидід. — Негоже показувати печаль свою перед іншими киянами… Голеся замовкла. Минали довгі години напруженого очікування. В юрбі заплакали діти, дві старі жінки впали на землю непритомні. І ось на вежі щось закричав вартовий дружинник. В юрбі захвилювалися, загомоніли. — Що таке? Що він говорить? — Ярко-о-он повертається-я-я-а! — долинуло здалека. — Повертається Яркон! — схвильовано крикнув Святобор. — Відчиняйте ворота! Яровити завмерли очікуючи. Та не було чути ні бойового іржання, ні шаленого стуку копит. Гнітюча, сторожка тиша запанувала над городищем. — Ось він… у воротях, — прошепотів якийсь дід. Всі водночас здригнулися: по вулиці городища справді йшов священний кінь Світовида. Але який вигляд він мав! Боки в нього позападали, по ребрах текла брудна піна, грива і хвіст звисали донизу, ноги були закривавлені і побиті. Голосно заридали жінки. Заплакала малеча. — Тихо! — грізно закричав Горидід. — Тихо, яровити, не гнівіть Світовида! Хай твориться йогo свята воля! Яркон, кульгаючи, підійшов до жертовника, важко хропучи, поклав голову на плече жерця. Його великі чорні очі жалісно заморгали, ноги підломилися. Священний кінь важко упав на землю. Горидід опустив голову донизу, втер сльозу. Потім суворо поглянув на Голесю. — Лихо, господине! Велике лихо впало на наші голови! Ведіть жертовних биків, розпалюйте вогнище!.. Яровити заметушилися. Сповнені страхом і сумом погляди звернулися до Горидіда. Може, хоч багата жертва відверне лихо від домівок киян? Святобор підступив до жерця і пристрасно зашепотів: — Послухай, духовиде! Може, я молодий і недосвідчений, та серце велить мені діяти не так! Чи не краще зібрати дружину молодих вояків і плисти униз, до Рубіжної? Доки ми приносимо жертви — вояки яровитські вмирають під стрілами козарськими!.. Горидід грізно блимнув темними очима, докірливо похитав головою. — Ти зневажаєш богів, юначе! Їхню волю ніхто не зламає, їхній присуд не відведе ніяка зброя!.. Зненацька на вежі ударив дзвін. Мідний звук тривожно прокотився над Києвом. — Пливуть! — радісно крикнув вартовий з вежі, і той голос ніби грім упав на юрбу. — Пливуть, — не дихаючи, повторили десятки людей. — Пливу-у-уть! — загорлали діти, стрибаючи з кручі вниз, а луна повторила їхні крики і затихаючи, понесла в славутинську долину. По узвозу діти, жінки, юнаки і дівчата поспішали до Славути. Біля жертовника почувся передсмертний рев биків. У небо поплив блакитний димок багаття. — Невже все гаразд? — не вірячи своїм очам, прошепотіла Голеся. Вона з надією подивилася на Горидіда. Та старий жрець, поспішаючи, різав жертовну худобу. На його сухому обличчі не позначилося нічого. Він навіть не глянув у бік ріки, ніби знав наперед все, що може трапитися. А з-за повороту Славути, справді, випливали дуби з бойовою дружиною Кия…  

 

6



 

Сотні яровитів галасливою юрбою зібралися на березі Славути. Дружній крик полинув привітом над водами ріки. Той крик сягнув дубів, на яких поверталася дружина. Але звідти — жодної відповіді. Жодного слова… В суворій тиші підпливають дуби. Розмірено хитаються веслярі, підіймаються і тихо опускаються в плин широкі весла. Безсило звисають донизу вітрила. Крик поволі затих. Страшною здається яровитам мовчанка, що панує на дубах. Зів’ялі вуста Голесі ворушаться, шепочуть щось нерозбірливе, і суха рука її стискує несвідомо долоню сина. Сонце швидко сідало за обрій, його багряне коло оповилося рожевими пасмами туману, кинуло криваві стріли променів на київські кручі. В городищі, біля жертовника, заклично проспівав молитву Горидід, густий дим повалив над горою. В присмерковому світлі чітко вирізьбились постаті на передньому дубі. Це судно Кия — вождя. Ясно видно зображення чотириликого Яр-бога, за ним відсвічує малиновим полум’ям широке вітрило. Але старого Кия не видно. Не видно і його братів Щека та Хорива. Чорний ворон жаху пролетів над яровитами. Стогін прокотився над натовпом. Дуб важко ткнувся носом у кручу. Вояки гаками зачепилися за берег, викинули широкі сходні. Біля борта з’явився сивий велетень. Це був найстаріший дружинник Мечибор. Він дав знак. З-за вітрила двоє вояків вивели старого вождя, тримаючи його попід руки. — Мужу мій! — сплеснула руками Голеся, шарпнулася до дуба, але міцна десниця сина стримала її. Чи, може, не десниця, а суворий, важкий погляд Кия? Чому він дивиться так докірливо, чому не промовить ні слова? Поміж вояками, що похмуро сходили на берег, з’явилася худорлява постать Глиці. Святобор облишив матір, ступив кілька кроків назустріч. Але завжди жартівливий і веселий вояк, його другий батько — тепер навіть очей не підвів на юнака. Він мовчки вивів з дуба вороного коня вождя. За Глицею спираючись на дружинників, ступив на берег Кий. Він важко опустився на землю, поцілував її. Потім знову підвівся, знайшов поглядом сина. — Чому не виконав повеління вождя? — різко запитав Глиця. — Хіба Тоця не прибігла додому? — Батьку! Глиця! — схвильовано озвався Святобор. — Тоця прибігла сьогодні на світанку. На ошийнику я знайшов лише обривок послання… — Тільки сьогодні? — охнув Кий, переглянувшись з Глицею. — Сьогодні! — підтвердив син. — І вона була підстрелена. Стріляв яровит. — Чому ти так гадаєш? — гостро спитав Глиця. — Стріла була яровитська. Ми пішли до Горидіда. Так хотіла ненька. Я б виступив з дружиною молодих вояків на поміч, але не знав… Кий махнув рукою, перериваючи мову сина, заплющив повіки і дав знак іти. Говорити не варто було. З дубів вояки виносили на шкіряних носилках трупи дружинників, а серед них мертвих братів вождя. Кров’ю облилися їхні кольчуги, навіки склепилися ясні очі, жилаві руки трударів і вояків, складені на грудях, посиніли. Плач і голосіння полинули над городищем. В небі закрякало чорне вороння, яке хмарою сунуло з Лівобережжя, кружляло над Славутою. Над річковою долиною покотився вечір. Понад берегом спалахнули смолоскипи. Не так раніше поверталася дружина. Навіть з-під Царгорода, від далекої Візантії Кий привозив багаті дари. І тоді святкували перемогу яровити, одягали своїх жінок і дітей в барвисті вбрання, багато днів підряд веселилися на майдані, біля ідола Світовида, і славили мудрого вождя Кия, який об’єднав роздрібнені сили в могутню дружину. А тепер? Де колишня удача? Невже Яр-бог одвернув свій лик од племені? Хіба не тягнеться по узвозу сумна валка з трупами найкращих вояків, що були славою і обороною яровитських родів?.. Мовчить Кий, німують вояки, схиливши голови донизу, не промовляє й слова Глиця — вірний порадник вождя, йдучи рядом з носилками. Валка в мовчанні піднялася по узвозу до майдану, наблизилася до жертовника. На хрестовидному підвищенні вже тріщало багаття, на ньому смажилися чотири туші биків, по одній туші на кожному розі жертовника. Багряні язики полум’я лизали чотириликий вид Яр-бога, покровителя яровитів, жбухали чорним димом догори, розкидали золоті іскри в навколишню пітьму. Вояки опустили носилки з мертвими біля жертовника. Зупинився і Кий. Він поглянув з-під напівзаплющених повік на вогнище, потім його погляд зустрівся з поглядом Горидіда. — За що дякуєш богам, духовиде? — хрипко запитав Кий. — Хіба не бачиш, яке горе спіткало нас? Але очі жерця засяяли радістю. Юрба здивовано заклякла. Чи не вселився в Горидіда скажений дух? Таке лихо вдарило в серце народу, а він радіє, не знати чого!.. — Гей, Кий! Послухай старого Горидіда! — крикнув жрець. — Я теж тільки що печалився, бо Яркон повернувся закривавлений і побитий… — Ти випускав Яркона? — вражено озвався Глиця. — Для чого? — Ти ще питаєш, гордовитий і злий вояче! — гостро обірвав його жрець. — Так хотіли кияни! Сам Світовид допомагав дружині в битві з козарами!.. — І не знати, з ким же він бився, — додав жовчно Глиця. — Хіба мало ворогів у яровитів? — зловісно крикнув Горидід. — Небо віщує страшні лихоліття для Києва. Але не бійтесь, люди! Світовид зробив чудо! Доки ви зустрічали дуби з дружиною, Яркон ожив!.. — Ожив, — мов шелестіння вітру, почулося в юрбі. — І навіть став кращий, як був раніше! — підхопив Горидід. — Рани його вмить загоїлися, повернулася сила. Гляньте на нього! Світовид не залишить в біді свій народ!.. Сотні очей звернулися до жертовної будівлі. Там справді в темряві біліла постать Яркона — гордого, сильного священного коня. Здавалося, ніби він і не вертався тільки що з важкої битви, скалічений, закривавлений, з побитими ногами. Горидід з торжеством поглянув на Глицю. — Що скажеш тепер? Глиця суворо мовчав. — Що ж значить все це, духовиде? — запитав Кий. — Слухай, вождь! Слухай, господине Голесю! Слухайте, яровити! — крикнув жрець. — Великі лиха впадуть на землю нашу, багато людей заберуть до країни предків. Та рука богів не покине яровитів у тяжку годину. Я читав знаки на небі, говорив з духами землі… Одна десниця випустить меч з рук, але інша рука підхопить його… — І чия то буде рука? — тихо запитав Глиця. — Рука яровита, маловіре! — блиснув очима Горидід. Юрба схвально загомоніла, почулися вигуки радості. Кий підняв руку в бойовій шкіряній рукавиці, важко поклав її на плече Глиці, потім всміхнувся ледь помітно Горидіду. — Не час тепер сперечатися… Забудьте чвари. Хай боги вдихають запах смажених биків, а нам треба діяти. Скоро знову зійде сонце — чим ми зустрінемо його ясні промені? Мечиборе, розкажи, хай всі знають про нашу ганьбу… Наперед вийшов сивий велетень. Його обличчя, мов вирізане з темного дуба, здавалося непорушним. Тільки з-під нахмурених брів гостро блищали очі. Він обвів похмурим поглядом натовп, потім зупинив його на Голесі. — Пробач, господине, — тихо промовив Мечибор. — Ратибор не повернувся… — Де Ратибор?! — скрикнула Голеся, пориваючись вперед. — Що з ним? Він мертвий?! — Ні! — твердо відповів найстаріший дружинник. — Але в полоні. Він і багато молодих вояків. Більше половини нашої дружини він повів у засаду. Зранку почалася битва. Козари тіснили нас. Їх було троє проти одного. Тоді Кий випустив голубів. Це був знак Ратибору. Ратибор не з’явився… — Але що ж трапилося? — не стерпів Святобор. — Ми не відали. Наступив вечір, і козари відступили. Тоді Кий послав вояка, щоб той передав наказ дружині молодих — вирушати на поміч. Вслід за тим вождь випустив лисицю… А вночі наші хлопці пробралися в стан козар і дізналися, що Ратибора з його дружиною козари захопили зненацька і майже всіх полонили. На світанку зно! — Не вертайся без Ратибора, синку. Ти чуєш мене? — Не вернуся, тату, — твердо відповів Святобор.  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка