Олесь Бердник



Сторінка20/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51

БЕЗВИХІДЬ


 

Минають довгі дні мандрів і пошуків. Старий Мнезарх вигідно продав свої вироби, накупив різного скарбу. А син невдоволений. Наслухався бесід з мудрецями, набачився міст-полісів, храмів, жерців, моряків різних країв. Неспокій не облишив його… Корабель прямує до Самосу, поринає в гори-хвилі. Грізно реве море. Купці лежать у трюмах, благають у Посейдона — морського володаря — милосердя й рятунку. Повелитель вод не слухає, певно, добряче нагрішили ті людці. Піфагора морська хвороба не діймає, він закутався в поношений теплий гіматій, притулився до щогли, слухаючи погрози моря, глибоко вдихає солоне повітря. Куди тепер? Де шукати берега правди? Перед очима плетиво облич, у свідомості уривки розмов. Кожен — про своє. Що не мудрець — то інша ідея. Але ж Істина має бути одна-єдина. О боги, навіщо ви так насміхаєтесь над шукачами? Незабутня зустріч з Фалесом, другом Ферекіда. Розумне, спокійне обличчя. В нього дивні очі — блідо-блакитні, з гострими голочками зіниць. Він вже старий, десь за сімдесят, але розум має гострий, ясний, тверезий, не позбавлений гумору. Просто, по-домашньому зустрів юнака, обнявши, посадив біля себе. Оглянувши присутніх в його вітальні мудреців, промовив: — Радіймо, друзі. В нашій лаві новий вояк… Мудреці щиро вітали хлопця, бажали успіхів, а Піфагор ніяковів і мовчав. А коли гості Фалеса розійшлися, старий господар, крекчучи й кахикаючи, підійшов до Піфагора, пильно глянув йому в очі. — Не задовольнив тебе мій друг Ферекід? — хитро запитав він. — Чи не так? — Правда, учителю. Ні він, ні дельфійські жерці, ні Зоїл… — Невже гадаєш, що я відкрию тобі щось нове? — Про тебе лине велика слава… — Пусті слова, — втомлено сказав Фалес. — Слава — хмаринка. Правдива Істина безславна, хлопче. Я б не хотів слави, бо вона — ознака неістинності. Земля не любить правдивого вчення… — Але ж воно є? — радо вигукнув Піфагор. — Воно є, раз ти так мовиш?.. — Напевне, є, — згодився мудрець. — Але де? — Ти не відаєш? — Ні, — признався Фалес. — Я знаю лише частки Істини. — Дай мені те, що маєш… — Тобі від того може бути гірко. — Мені нудно від солодощів фальшивих ідей. Люди торочать про богів, про стихії, про Олімп, про космогонію, не замислюючись про основне — мету. Куди йде світ, де він виник, що з ним станеться? — Голубчику, — поплескавши юнака по плечу, лагідно озвався Фалес, — а може, ми не так запитуємо самі себе? Може, твоє запитання абсурдне? — Чому? — Скажімо, богів нема. Скажімо, їх вигадали. Отже, світ не створено. Отже, він не має жодної мети, нікуди не йде… — Ви не вірите в богів? — вразився Піфагор. — Є боги чи нема їх — хто може сказати про це певно? Хто з людей може похвалитися, що бачив їх? А коли так, то яка потреба говорити про них? Садівник садить дерева, поливає їх, прополює бур’яни, береже парості від приморозків. Невже йому ще треба вигадувати собі невидимого помічника? — Тоді в природі нема мети? — схвильовано мовив Піфагор. — Може, й нема, — знизав плечима Фалес. — Мета передбачає завершення, конечність. А природа — глибина невимірна… — А як же краса? — Краса? Що ти хочеш сказати? — Краса квітки, краса жінки, краса мислі? Невже природа може творити без мети так прекрасно? — А чому б і ні? Ти бував у горах? Може, звертав увагу на потічок, що скаче по скелях? Там у нього вир, там водоспад, там веселка на сонці грає, там дзвенить хвилька, ніби грає арфа. Правда? — Не втямлю… — Якщо проста вода, падаючи зі скелі, може дати взірець краси, гармонії, то що казати про життя людей, рослин, тварин? Про зоряний небосхил? Про Геліоса й Селену, володарку ночі? — Я зрозумів, учителю. Ти хочеш сказати, що безмір, граючись із стихіями та світилами, може сам собою творити мелодійність і красу? — Ти чудово висловив мою думку… — Але ж чия воля в тому космічному потоці? Звідки він виник? — Одвіку є тьма-тьмуща атомів. Праоснова їх — вода. Вона — мати всього сущого, таємнича, ненароджена. Сплітаючись у неосяжності, атоми породжують буття — від бадилини до богів… якщо вони є… — Тоді — випадковість, — сумно прошепотів Піфагор. — Тоді нема Істини… — Істина — це правда, якою б гіркою вона не виявилась, — відповів старий мудрець. — А ти бажаєш підігнати її під вигадану мету. — А хто доведе, що твої слова, учителю, правда? — Ніхто. Шукай, перевіряй, докопуйся, — просто сказав Фалес. — Я ж попередив — Істини тобі не відкрию. Може, лише якісь іскри, частки. Іди далі, складай з тих часток мозаїку… Тане в мороці лагідне обличчя, гримить море. Що ж тепер? Куди? Тільки в Єгипет. Адже недарма туди прагнули всі мудреці й шукачі. Батько обіцяв виклопотати в тирана Полікрата дозвіл… Батько з сином збираються в гості. Їх милостиво запрошено до тирана Полікрата. Правитель ласкаво прийняв дорогі дарунки Мнезарха, призначив день для прийому. Батько пропонував синові одягнути пишний червлений гіматій, ще дідівський. Піфагор відмовився, попросив простий, полотняний, який носять всі мудреці. — Розгнівається тиран, — скрушно похитував головою Мнезарх. — Скаже: гординя! Ти не знаєш його — сьогодні він медовий, а завтра — звелить розіпнути. — Мені все одно, — вперто відказав Піфагор. — Я не бажаю, шоб мене поважали за вбрання. Я піду так, батьку… Мати Парфеніса ходить довкола сина, пригладжує лляний гіматій, тихцем витирає очі краєчком рукава. — Чого ти, мамо? — Тривожно на душі, синку. Не йшов би ти краще до тирана. Серце моє неспокійне… — Ти завжди гнівиш богів, ПарфенІсо, — невдоволено бурмоче Мнезарх. — Не тривож стихій, жінко. — Сон поганий мені снився. — Який? — Наче я шукаю Піфагора… Гори, скелі, пустельно довкола. Я знемоглася, а його все нема… Зрештою бачу його постать, але якусь дивну і незнайому. Його тіло просвічується. Я бачу крізь нього обрій, хмарини, гори. Я злякалася, запитую: «Ти став безтілесним духом, синку?» Він мовчить. Я простягнула руки, щоб обійняти його, і не могла відчути живого тіла. Потім полум’я охопило його, я сахнулася геть. І Піфагор на моїх очах зник… лише звідти, де він стояв, полетів у небо великий барвистий метелик. Я кинулася зі сну, довго плакала, аж у грудях мені боліло від плачу… — Химери, — пробурмотів батько. — Чого тільки не приверзеться вночі… — А мені подобається сон, матусю, — усміхнувся Піфагор, цілуючи матір в плече. — Я б хотів стати таким, як ти мене бачила. — Яким? — злякалася мати. — Невідчутним, безтілесним метеликом, психеєю. Як Протей[11]. А потім — полетіти в небо. І щезнути в лазурі, в блакиті… — Хай боги бережуть тебе від такого, — сплеснула руками Парфеніса. — Подумай про мене, синку! — Заспокойся, жінко, — різко обірвав її Мнезарх, зачісуючись перед бронзовим свічадом. — Мара марою, а життя вимагає свого. Не волочитися ж Піфагорові за дівчатами, не ганяти чайок понад морем! Не хоче він переймати мого ремесла — хай їде до Єгипту. Фалес запевняв, що голова в нього ясна, мудра. Може, справді з нього вийде щось путнє? Ходімо, синку, пора. Повагом вони вийшли з будинку, попрямували до палацу Полікрата. Сторожа пропустила їх. Вони ступили до широкого подвір’я, оточеного товстезними стінами з чорного каменю, заквітчаного буйним плющем. На стінах поволеньки ходили вояки, озброєні списами та короткими мечами. Піфагор усміхнувся сам собі: не вельми вірять, мабуть, правителі в божу охорону, коли таку сторожу виставляють. Людські руки надійніші… Ввійшли до широкої зали. В глибині її сидів на розкішному троні тиран Полікрат. Обабіч двома шеренгами стояли гості, музиканти, поети. Мнезарх здалека поклонився правителю. Той недбало кивнув. Піфагор став за спинами гостей, під колоною, зацікавлено розглядав прегарні скульптури богів, героїв, мудреців. Ось цар богів Зевс з гнівно нахмуреними бровами, з буряною бородою. В його руці — жмут блискавиць. На кого він збирається їх кинути? На непокірних титанів чи на вільнодумного мудреця? Владне обличчя гордовите, в ньому нема й тіні занепокоєння, сумніву. Кожен його крок — Істина! Кожне веління — невідворотне. Дуже, дуже майстерно відтворив скульптор володаря Олімпу. Цікаво, хто саме творив ці чудові образи? А ось Афродіта. Такої постаті Піфагор ще не бачив. Вона не милується своїм прекрасним тілом, в долонях у неї джерельна вода, що краплями витікає поміж пальцями, і богиня дарма намагається втримати прохолодну вологу. Ніби час — невловимий струмінь прадавнього Кроноса[12], — витікає рідина, забираючи молодість, силу, красу. Смуток на чолі богині, задума в прегарних великих очах. Батько боляче наступає на синову ногу. — Ти здурів? Прийшов до правителя, а роздивляєшся довкола, наче ніколи не бачив скульптур. Дивися на тирана. Дзвенять струни арфи. Чутливе вухо Піфагора вловлює нещиру бадьорість у мелодії пісні, але Полікрат вдоволено покивує головою, гості уважно слухають, вдаючи, ніби музика їм вельми подобається. Два палацові поети, підступивши до трону, декламують в такт мелодії урочисті поези на честь правителя. Піфагор знає їх — це Івік і Анакреон. Вони теж колись навчалися у Гермадамаса. Музиканти з них вийшли поганенькі, а поезій їхніх Піфагорові не доводилося чути. Полікрат обперся на руку, пильно розглядаючи складки роззолоченого хітона, другою рукою інколи прикриває позіхи, що роздирають йому рота, але тиранові приємні похвали молодих поетів, до вподоби слава освіченого правителя. Івік завивав:  

— О музо, дай мені божественне натхнення,


Щоб оспівать тирана Полікрата,
Вінець йому достойно поетичний
Сплести з хвали, і слави і любові…

О музо, дай же щирими словами


Дари сердечні принести до трону,
До ніг тирана — нашої надії,
Твердині нашої, святого напівбога…

 

Анакреон, ніби перехопивши естафету від Івіка, радісно заволав, звівши руку вгору:  



— На небі — Зевс, а на землі — тиран,
Наш Полікрат — герой і повелитель,
Душа моя співає ці поези
Від щирості, від чистої любові…

 

Під склепінням зали гриміли оплески, вітальні вигуки. Полікрат поблажливо посміхався. Піфагор скривився, ніби від зубного болю. Йому стало незручно за поетів. Невже вони не розуміють, що непристойно ось так принижуватися? І перед ким? Тиран спостеріг ту гримасу на обличчі юнака, зробив знак. Гості замовкли, здивовано перезиралися. Мнезарх поблід, відчувши на собі погляд правителя. — То і є твій син, Мнезарху? — гучно запитав Полікрат. — Так, о славетний Полікрате, — вклонився художник, — мій син Піфагор. Я просив за нього, аби ти дав дозвіл йому поїхати до Єгипту. — Так… До Єгипту, — повторив тиран, насуплюючись. — А ти не відаєш, що я заборонив моїм підданим полишати острів, хіба що тільки заради торговельних мандрівок?! — Я знаю про те, Полікрате, і поважаю твій наказ. Але син не знайшов того, що шукав, у Елладі. — Чого ж він шукає? — насмішкувато поцікавився Полікрат. — Знання, — озвався юнак, сміливо глянувши в очі тирана. — Хіба мудреців Греції не досить для тебе? — Ні. Я не чув від них того, що кличе мене до пошуку. — Ти самовпевнений. Я бачив твоє обличчя, коли ці прекрасні поети декламували свої речитативи. В серці твоєму — гординя. Ким же ти хочеш стати? — Філософом. — Філософом? — здивувався тиран. — А що це таке? — Як? Ти не знаєш, що таке філософ? — простодушно запитав Піфагор. — Не знаю, — зловтішно згодився Полікрат, багатозначно й хитро поглядаючи на гостей. Поети хихотіли, перешіптувалися, кивали на розгубленого юнака. Мнезарх почорнів від тривоги. — Не знаю, мій мудрий друже. Просвіти нас, поясни, будь ласкав! — Я поясню, — палко сказав Піфагор. — На урочисті Олімпійські ігрища збирається вся Греція. Щоб помилуватися іграми, поспішають звідусюд різні люди. Деякі йдуть туди з-за честолюбства, щоб показати свою силу, спритність, деякі, щоб виграти нагороду. Хтось хоче знайти поміж товпищем дружину чи коханку, купці поспішають туди, щоб вигідніше продати свої товари. Є й такі, кому просто цікаво спостерігати людей, їхні пристрасті й поривання, суперництво й змагання. І всі ті люди вийшли з різних міст, з різних поселень. Земля мені здається ось таким ігрищем. Інколи мені ввижається, що всі ми вийшли з іншого життя, з іншого існування і прибули сюди на дивне довговічне змагання. Хтось тут шука собі славу, владу, хтось — багатство, хтось — подвиги, а деякі люди — їх небагато — намагаються пізнати Істину, вивчити таємниці натури-природи. Такі люди і є філософи, Полікрате, тобто полюбляючі мудрість. Мудрець — дуже претензійно, бо хто може похвалитися завершеною мудрістю. А шукач мудрості, вічний птах знання — це прекрасно! Я теж хочу стати таким. Мене не приваблює влада, слава, почесті. Мене кличе до себе лише Істина… — Славно, славно! — неприродно бадьоро вигукнув тиран, і присутні розгублено перезиралися, не розуміючи — хвалити їм юнака чи насміхатися над ним. — Дякую тобі, дотепний Піфагоре, що ти просвітив нас. Тепер ми відаємо, що таке філософія. Прийдешні віки знатимуть, що це ти вперше промовив це слово, подарував його нам, невігласам. Цікаво, вельми цікаво, що ти скажеш про мене? — Що саме ти волієш знати про себе? — Як ти гадаєш — хто я? — Тиран. — Це всі знають. Я питаю не про те. Ти дай відповідь — чого прагну я в цій земній олімпіаді? — Тобі краще про те знати, Полікрате, — просто відповів юнак, знизуючи плечима. — А ти, що думаєш ти? Ти шукаєш Істину — отже, не можеш брехати. Відповідай, чого вартий я, тиран? Хто вищий у вселенському ігрищі — тиран чи філософ? — Філософ, — твердо мовив Піфагор. За його спиною застогнав Мнезарх, у залі запанувала зловісна тиша. — А чого вартий ти, Полікрате, про те скаже життя. А пізніше — твоя смерть… — Геть! — посинівши від люті, крикнув Полікрат. — Геть з мого палацу, щоб твоєї ноги тут не було! Дякуй батькові своєму Мнезарху, славному самосцю, дякуй мені, що я добрий! Не бачити тобі Єгипту, не ступати за межі Самосу! Така моя воля! Мнезарху, ти чуєш? Хай навчається твого ремесла, і годі потурати його пустощам. А тепер всі розійдіться. Я хочу побути на самоті, не бачити ваших мерзотних пик… Додому Мнезарха з сином супроводжували Івік і Анакреон. Івік, жестикулюючи худими руками, смикав Піфагора за гіматій, дорікав, блимаючи безбарвними віями: — Дурень, ну й дурень! Навіщо заївся з тираном? Невже тобі жаль було кількох ласкавих слів? І все обійшлося б. Мав би дозвіл, похвалу та ще й торбу золота на дорогу. Ех ти, півнику недорізаний! — Я шукаю правди, Істини, — палко відповів Піфагор. — Як можу починати свої пошуки з брехні? — А що знайшов? — з болем озвався Мнезарх. — Чого добився? Тепер кроку не зробиш із Самосу. Тиран злопам’ятний, він довіку не забуде образи… — Ну й хай! — вперто сказав юнак. — Я все одно доб’юся свого. А вам всім дивуюся. Невже ви вірите в те, що декламували перед троном? З чим порівнюєте бездарного, підленького правителя? І сонце він, і надія, і любов… Ви що — з глузду з’їхали? — Хіба неодмінно писати так, як думаєш? — здивувався Анакреон. — Мислі — то своє, недоторканне, потаємне. А слово, поезія — то за гроші. Адже жити треба? Тиран платить нам золотом, чому б і не поспівати йому хвалу? Адже твій батько Мнезарх малює, кує, творить різні вироби і продає тому ж таки тиранові. — То мертві речі. Вони не славлять, не обманюють. І Мнезарх не згиджує своєї душі брехнею. А ви добровільно калічите свою совість дисгармонією між думкою й словом. Це — підло… — Чому ображаєш нас? Чи не занадто високо заносишся? — Я правду мовлю. І ви це самі добре знаєте! Прощайте, я не хочу далі йти поряд з вами. Мені соромно, що елліни так низько цінують свій божественний талант. — Що ж, прощай, дурнику. І бережись! Ти забагато береш на себе! — Нічого! Витримаю…  

ВТЕЧА


 

— Ех, Піфагоре, Піфагоре, — зітхав увечері Гермадамас, бігаючи по альтанці. — Немудрий ти. Поспішив — людей насмішив. А користь яка? — Я шукаю не користі. — Знаю, знаю. Знову згадаєш про Істину. Не промовляй без потреби того святого слова. Коли йдеш болотом, бережися! Треба по купинах, по купинах! Невже не розумієш? — Розумію, Гермадамасе, а в житті — не можу! Тягне мене до прямих стежок. Промінь не кружляє. Він прямий, як стріла! — Мудруєш, мій друже, — невдоволено покрутив головою учитель. — Бійся аналогій, вони тебе можуть підвести. Краще подумаємо, як далі діяти? Що каже батько? — Дорікає. А мати стогне, плаче. Кажуть, що слід почекати. Або тиран помре, або зм’якшиться… — Або сонце зійде на заході, — іронічно додав Гермадамас, примружуючи очі. — А ти що? — Не знаю. Якби мені гроші — найняв би корабель, нишком покинув би Самос. — Дурню, за тобою око, невже не розумієш? Одразу помітять. Тобі не можна домовлятися з купцями, з корабельниками. Це зроблю я. Чуєш? — Ти, Гермадамасе? — захопило дух у юнака. — А хто ж іще? — А гроші? Батько не дасть. Він побоїться одпустити мене в небезпечну мандрівку. — У мене є дещиця, — заспокоїв його учитель. Зін потер сухорлявими долонями, захихикав. — От розлютується тиран! Та ба — нікого карати. Пропав, нема Піфагора! Де? А хто його знає. Я батькам шепну опісля, щоб не турбувалися. — Гермадамасе, я вік за тебе молитися буду богам! — розчулено обняв учителя юнак. — Це чудово! Нікого не треба просити. Так, як мені й бажається. Істину неможливо випросити у тирана… Море почорніло. Водяні хребти скажено піняться, гупають у прибережні скелі, стогнучи від болю, плюються зеленими бризками на пісок. Низько над морем пролітають сірі пошматовані хмари. У прогалини між ними інколи проглядає сонце, і тоді розгнівані води здаються ще грізнішими, зловіснішими. Гребінь за гребенем, вперто, нестямно хвилі довбуть, гризуть берег, а скелі опираються тому наступові, і здається, що то два дракони зійшлися в поєдинку — смертельному, непримиренному, — і ніхто з них не може перемогти. — Перший, другий, третій, четвертий, — рахує про себе Піфагор, і очі його спалахують цікавістю. — Поглянь, Наріссо, хвилі не всі рівні! їхня висота наростає. А потім — спадає. Чому так? В очах дівчини мука. — Піфагоре, що ти надумав? — Я? Нічого… — Не приховуй від мене. Я бачу, відчуваю. — Наріссо, — ніжно промовляє юнак, пригортаючи її голову до своїх грудей, — звідки твоє хвилювання? Краще прислухайся до поклику моря. Ти чуєш поклик? Чуєш пісню? Піфагор випростовується, вітер розвіває його мідяну гриву. — Я не чую поклику! — зітхає дівчина. — Я чую прибій, бачу бризки води… — А мені море ввижається казковою істотою, повною сили й могутності. Воно, ніби кінь над прірвою, — здибилося, напружилося, готується до стрибка! — Піфагоре, що ти надумав? Чому обманюєш мене? Адже ти завжди казав правду. — Я чую голос вічності, — ніби вві сні промовляє юнак. — У моїх грудях буря. Як прекрасно! Здається, можна злетіти в таку хвилину. Розправити крила — і в небо! — Ти не відповів… — Я скажу, — зважується Піфагор, обнімаючи дівчину. — Тобі одній скажу. Я втечу з острова… — Куди? — жахнулася Нарісса. — В Єгипет. — Але ж тиран заборонив тобі… — Ха-ха! Смішна. Я тому й тікаю… — Але ж тебе можуть спіймати! — То й що? — Покарати… — Знаю, Наріссо. Та що я можу вдіяти? Сила, що несе мене, перевершує страх. Не хочу нидіти, не бажаю чути нікчемних розмов, не хочу торгувати. Жадаю шукати, горіти! Море співало свою грізну пісню, вдиралося солоною терпкістю до рота, сікло гострими краплями тіло, видзвонювало, шуміло, ревло гнівно й ласкаво. Нарісса завмерла, притулившись до юнака, з солодким щемом в душі слухала стукіт його серця, і хоч була розбита, вражена, знічена, пила крапля за краплею щастя тих останніх хвилин. — Ти повернешся, Піфагоре? — Не відаю… — Де ти будеш? Коли чекати тебе? — Не знаю, Наріссо… — Я чекатиму тебе. — Не треба, Наріссо. Не треба, дівчинко люба, — сумно відповів Піфагор. — Стежина моя в тумані. Хто скаже, коли я зійду з неї. Та й чи зійду? Знайди собі іншого друга. Ти прекрасна… — Я чекатиму, — вперто повторила Нарісса, заплющивши очі. — Все життя чекатиму. Вічність. Чуєш, Піфагоре? Вічність! Умовленої ночі Піфагор не спав. Сидів біля віконця, чекав, доки поснуть батьки. Збирався недовго — взяв кілька чистих сорочок, теплий гіматій, в’язану вовняну шапочку. З рукописів — нічого. Все перечитано, треба прагнути іншого. Все вивчене — в голові, з пам’яті не вкраде ніхто. В грудях ворушився тупий біль. Юнак тамував його. То сум за минулим, тривога перед прийдешнім. Жаль батьків, вони тяжко страждатимуть. Піфагор навшпиньки пробрався до материної кімнати, зупинився біля її узголів’я. Парфеніса важко дихала, місячний промінь падав на білу подушку, висвітлюючи тонкий профіль. Зимно. Чому так холодно? Ссе біля серця, відчуття таке, ніби падаєш у прірву. Пробач, матусю, прости мене, батьку! Я не був для вас відданим сином. Мене закликає інша дорога — темна, імлиста… Юнак виліз надвір через вікно. Над Самосом пливла тиша. З моря накотився туман, поглинув місячне кружало. Стало зовсім темно. Піфагор поспішав знайомими вулицями, переліз через міську стіну недалеко від моря, спустився в ущелину. Туман сліпив очі, з-під ніг зривалися камінці. Десь внизу почувся приглушений голос: — То ти, Піфагоре? — Я, учителю… — Йди сюди. Я чекаю. Ніхто не бачив тебе? — Ні. — Сідай ось тут. Обережніше. Гребтимеш. А я — на кермі. — А назад… Хто допоможе тобі назад? — Сам догребу. Море спокійне. Не хочу, щоб хто-небудь знав. Так надійніше. Невеликий човник загойдався на воді, Піфагор кинув у ніс човна згорток із вбранням, сів до весел. — Ми втрапимо? — Не турбуйся. В морі нас чекають. — Чий корабель? — Дельфійського купця. Пливе до Геліополіса. Якраз добре. Я йому заплатив як слід, не турбуйся. І тобі дещо залишив… — Гермадамасе, як мені дякувати тобі? — Менше дякуй, греби сильніше. В голосі учителя чути нотки суму, вони прориваються крізь удавану бадьорість. — Ага. Ще одне, синку… Маю листа для тебе… — Що за лист? — Від Ферекіда. До єгипетського царя Амазіса. Мудрець просить, щоб цар допоміг тобі стати учнем жерців. — І це допоможе? — із сумнівом запитав Піфагор. — Ще й як! Ферекід близько знайомий з Амазісом. Фараон вельми культурна людина. — Може, й так. Але жерці мають свої закони й звичаї. — Сподіваймося на краще. Візьмеш листа, він на пергамені, написаний незмивною охрою, у воді не зіпсується. Зашиєш пергамен у туніку, щоб не пропав. Гроші — теж. Жаль, що не можна заграти, хотілося б ще мені послухати твою пісню. — Як повернуся, учителю, то заспіваю. — Коли це буде, Піфагоре? Учень мовчав, тільки хлюпала під веслами вода та дзвінко падали краплі. — Які довгі путі на землі, — тихо мовив Гермадамас. — Минає ціле життя, а здається, що промайнув один день. Вже вечір, а там — ніч. Ніч смерті. Що після неї? Ніхто не скаже. А за день нічого не встиг здійснити. — Треба так, як вояки, котрі штурмують фортецю, — озвався Піфагор. — Підставляти спину тим, що йдуть за тобою. Щит до щита, спина до спини. — Прекрасна думка, — підхопив Гермадамас. — Але ж це важко зробити. Майже неможливо. Знання розсіяне в потаємних братерствах, мудреці та жерці охороняють його не лише від народу, але й від інших пізнаючих… — Але чому? Чому? — Не відаю. Ти дізнавайся, Піфагоре. Може, тобі пощастить проникнути в цю таємницю. Тихше!.. Здається, чути поклик. О, чуєш? Чайка кричить. То наш купець. Умовний знак. Вже близенько… Гермадамас притулив долоні до рота, теж жалібно крикнув. Піфагор усміхнувся: ніколи б не подумав, що старий учитель так гарно імітує пташині крики. Корабель виринув з імли несподівано, як привид. В непевному світлі смолоскипа маячили темні постаті. З борту скинули мотузяну драбину. Гермадамас схопився за неї, зупинив човна. Понишпоривши, дістав невеликий згорток. — Ось візьми листа й гроші. Заховай… — Де ж твій шукач, Гермадамасе? — пролунав звучний голос згори. — Дай глянути на нього! — Ще хвилинка. Дай попрощатися. Ви скоро рушаєте? — Незабаром. Вже повіває борей. Має бути славна погода. Тобі слід якнайшвидше вернутися. — Прощавай, синку. — Гермадамас обійняв Піфагора, схлипнув. — Чи побачу я ще тебе, мій друже? Частка мого серця одривається нині, можу сказати це відверто, не соромлячись. Ну, йди, хай боги бережуть тебе! Піфагор зазирнув у обличчя вчителя, очей старого не видно було, тільки темні провалля, а в глибині їх — полиск сльози. Сіра імла, невиразні тіні, тиша і привид корабля у примарному морі. Все, як уві сні. А може, це і є сон? — Прощай, учителю, батьку, — прошепотів юнак, цілуючи Гермадамаса в суху, гарячу щоку. — Буду живий — повернуся, знайду тебе. Не для себе шукаю світло. Так і знай… Він взяв свій згорток, поліз по хисткій драбині вгору. З борту підхопили попід руки, допомогли. Високий чорнобородий купець, закутаний в широкий плащ, поплескав юнака по плечу, дружньо усміхнувся. — Тут всі свої, будь як дома. Піфагор перехилився через борт. Маленька постать внизу замахала руками, зникла в тумані. Все, нічого не видно. Моторошна безмовність. Серце холодне, як крижинка. Звідки той холод, чому полонив так зненацька душу? Може, то рвуться струни дитинства, тріскають назавжди? Незримі, сердечні струни… Купець обняв Піфагора за плечі. — Ходімо, я покажу твій куток. Спочинеш. Ти, певно, не спав цієї ночі? — Ні, але й спати не хочеться. — Треба. Шлях неблизенький. Незабаром — світання. Чуєш, борей міцнішає. Пора напинати вітрила. — Я побуду тут, — попросив Піфагор. — Мені тривожно. Хочу біля людей… — Гаразд, — озвався купець. — Залишайся. Захочеш спочити — скажеш… Він одійшов до корми. Почувся його приглушений голос. В жовтавому світлі смолоскипів заметушилися постаті моряків, забрязкотів ланцюг. Безшумно поповзли вгору вітрила, ледве чутно затріпотіли на вітрі. Туман порідшав. У небі жевріли бліді зірки. За бортом заспівала вода. Заскрипіли опачини, впали вниз із плюскотом весла. Прощай, Елладо! Вітре, повій дужче, швидше неси мене до таємничих країв! Морок танув. Зліва на обрії зарожевіло. Над стіною туману чорніли скелі та храми Самосу. Віддалялися. Підійшов купець, глибоко вдихнув прохолодне ранкове повітря. Потягнувшись, хруснув суглобами. — Гарно як! Слава богам, все гаразд. Як Посейдон допоможе, то днів за десять побачимо Єгипет…  

Посейдон не допоміг. Біля острова Калімносу зненацька напали на корабель пірати, підкравшись близенько у вечірніх сутінках. З криком ринулися через борт, оскаженіло рубаючи мирних моряків. Піфагор вискочив зі своєї каюти, розгублено оглянувся. Горіли, розсипаючи золоті іскри, вітрила, щогли, дзвеніли мечі, падали закривавлені люди. Страх хлюпнув у душу юнака. Що це з ним? Марення? Чи помста богів за непослух? Що діяти, де рятунок? Він побачив купця — господаря корабля. Його пірати притиснули до щогли, вимахуючи ножами й короткими мечами. На щоках купця чорнів кривавий патьок. Дельфієць мужньо захищався, прикриваючись невеликим щитом. Побачивши Піфагора, страшно закричав: — Тікай, юначе! Піфагор кинувся до нього, підхопив по дорозі меча, невміло вдарив ним по голові якогось пірата. — Тікай! — ще раз відчайдушно закричав купець, одбиваючись від розлючених напасників. Сильний удар меча розчахнув йому череп, він упав на палаючу палубу. Гоготіло полум’я, з гуркотом падали щогли. Пірати бігали, ніби чорні тіні, несли на свою трієру пограбоване майно, гроші, коштовні речі. Піфагора схопили за край хітона, з лайкою потягли до борту. Він пручався, відбивався, наче полонене левеня. Великий, закіптюжений вогнем пірат люто ревнув, ударив його здоровенною палицею по голові. Небо тріснуло на міріади осколків, нестерпно пекучий біль погасив свідомість. Піфагор знепритомнів… Небо чорне, він ще ніколи не бачив такого. І земля чорна. На ній нема жодної травинки чи деревця. А в небі не видно ні зірок, ні хмар. День чи ніч? Невідомо… Біль пронизує все єство Піфагора. Не встати, не поворухнутися. Хочеться зітхнути на повні груди — не можна. Над ним хмаринкою пролітає прозора постать. Це Нарісса, від неї віє теплий легіт. Вона торкається Піфагорового чола, жалісно шепоче: — Ти бачиш — я правду казала. Ти шукав Істину, а втратив крила. Ти не захотів мого кохання, любий… а в ньому — все… — Чого ти хочеш, Наріссо? — стогне Піфагор. — Навіщо мучиш мене? — Я хочу врятувати тебе. Повернися. Відмовся від пошуків. І тоді Зевс помилує тебе, допоможе тобі… Голос дівчини зворушливою ласкою пронизує душу. Що вона каже? Куди кличе? — Один крок зроблено, — розпачливо шепоче юнак. — Лише один крок… і одразу — назад? Хіба герої одступають? — Ти вважаєш себе героєм? — у голосі Нарісси почулася іронія. — Героєм стають, коли випадає щаслива година! — Неправда! Путь героя вибирається свідомо… Наріссо, твій голос бентежить мене. Ти жорстока… Може, ти й не Нарісса… Щезни, маро! Істина далеко від мене, але я не здамся… — Навіть здорового глузду нема у тебе, — гірко промовляє вона, відступаючи в сутінки. — Залишайся в темряві, в рабстві, шукай… Хто тебе визволить? Морок. Глухі удари. Один за одним, один за одним. Чітко, ритмічно. Ніби хвилі морські. Де це він, що з ним? В голові трохи прояснилося. В роті гірчило від крові. Піфагор спробував виплюнути гидкий згусток — не можна розтулити потрісканих вуст. Руки… чому не можна ворухнути руками? Вони зв’язані, закручені за спину. І ноги зв’язані. Під спиною відчувається гострий дерев’яний брус, десь поряд, зовсім близенько, гучно хлюпає хвиля. Трюм корабля. Він у піратів. Леле! Його не вбили, а зберегли. Навіщо? Може, щоб продати? Тоді ще не все втрачено. Можна буде написати батькові, Гермадамасу… викуплять… Ганьба? Дарма, можна витримати ганьбу. Хіба мало мудреців побувало у рабстві? Заради пошуку таїни вони йшли на все. Вгорі над ним щось загуркотіло, відкрився невеликий люк, почулася незнайома мова. Чоловік щось буркотів неприємним скрипучим голосом. Темна постать почала спускатися до трюму. Схилилася над Піфагором. Юнак відчув, що його перевернули горілиць, підвели. Пута на ногах луснули, він з полегшенням відчув, як полинула кров до потерплих кінцівок. Чоловік розрізав мотузку за спиною, Піфагор застогнав від приємності. Незнайомець щось сказав. Юнак не зрозумів. Його штовхнули до люка. Ага, пропонують вийти на палубу. Що очікує його там? Він схопився тремтячими пальцями за щаблі, поліз нагору. Свіжий морський вітер вдарив у лице, сповнив легені, прояснивши затьмарену свідомість. Над головою лопотіли бадьоро вітрила, пінилося чорно-сіре море довкола, в небі купчилися грозові хмари. Біля бортів ритмічно похитувалися гребці — по двоє біля кожного весла. Корабель — велика трієра — широкими грудьми долав гнівну стихію. Піфагора підвели до головної щогли. Під нею сидів на круглому дзиґлику довготелесий чолов’яга — ширококостий, сухий, жилавий. Голомозий череп мав жовтий мертвотний вигляд, пергаментна шкіра обтягувала щелепи так, що видавалися зуби. На чоловікові була лише багряна вовняна туніка та сандалії на товстелезній підошві. Біля шкіряного пояса похитувався широколезий короткий меч. Піфагор мовчки глянув на нього. Певно, то був головний пірат, господар судна. Чолов’яга окинув юнака байдужим поглядом, потім його зіниці гостро вп’ялися у очі полоненому. Він щось запитав незнайомою мовою. Піфагор похитав головою. — Еллін? — промовив пірат грецькою мовою. Піфагор кивнув. — Хто? — Піфагор, син Мнезарха з Самосу, — ледве ворушачи пораненими вустами, відповів юнак. — Я вільний еллін… Чому ви мене захопили в полон? Пірат зареготав. Сміялися й за спиною Піфагора. Чому вони так розвеселилися? Хіба він сказав щось смішне? — Гей ти, дурний сину дурного батька, — пересміявшись, хрипко сказав пірат. — Хіба в тебе на чолі написано, що ти вільний? Ти що — маєш запевнення від Зевса про довічну свободу? Коли так — спробуй звільнитися! Пірат знову засміявся, схлипуючи від задоволення. Піфагор мовчав. — Куди прямував? Чому опинився на судні купця? — грізно запитав пірат. — Плив до Єгипту. Хотів учитися в жерців. Відпусти мене… не знаю твого ім’я… мій батько дасть викуп… — Пусте! — махнув рукою пірат. — Викуп! Я за один лише напад добуваю собі сотні таких викупів! До чого мені крихти твого батька? Мені більше потрібні руки — руки рабів. Будеш гребцем на моєму судні. Молодий, міцний, скоро втягнешся. Ім’я моє Креон. Розчовпав? І ще запам’ятай — я не терплю непослуху! Тільки що — акулам на харч! За борт. Але перед тим виб’ю душу. Мої люди вміють це робити! Ха-ха! Він їхав до Єгипту шукати знання в пірамідах, поміж мумій і запилених саркофагів! Ха-ха-ха! Ось тут, в моїй руці, що вміє тримати меч, більше знання й мудрості, ніж у всіх папірусах Фів чи Мемфіса! Море, крилатий корабель, безстрашне серце пірата — що може бути в світі прекрасніше? Чи так, мої соколи? Пірати захоплено ревли. Холодок моторошності поповз за спиною Піфагора. Що їм скажеш? Чим розчулиш? — Ти бачив — боги допомагають мені! Я — Креон — їхній спільник! Чому? Бо даю їм щоденну добрячу жертву! Боги люблять свіжачка, гарячу димуючу кров! Я присвячую всіх пущених на дно Посейдонові, всіх зарізаних — Зевсові, всіх здохлих біля весла — Аїдові. Всі задоволені, всі мої друзі й захисники! Ха-ха! — Ти блюзнірствуєш, Креоне! — тамуючи біль, сказав Піфагор. — Не забувай, що й олімпійці страхаються фатуму[13]. — Чому ж він кинув тебе мені під ноги? — зловісно запитав Креон, підводячись із дзиґлика. — Я — пірат, ось цією рукою пустив на дно десятки кораблів, послав до Харона[14], в царство тіней, тисячі душ, і я — вільний! А ти — я бачу по твоєму випещеному личку — безвинне ягня, і ти — мій раб! Захочу — розіпну, захочу-випущу на волю… Ось тобі й фатум! — Випусти, Креоне! — Ха-ха! Ти просиш не Зевса, не богів, а мене! В моїй руці тепер вся воля Олімпу і царства Аїда! — Ні! — похитав головою Піфагор, похнюпившись. — Якби так було… то світ треба було б спопелити, знищити… — Ха-ха-ха! А його й треба знищити! — захлинувся сміхом пірат. — Я це й роблю по мірі власних сил. Так ти не визнаєш мене вищим від богів і фатуму? — Нізащо… — Я доведу тобі це, непокірний елліне! Гей, соколи мої, прикуйте його до весла! Ось там! Нині здох старий іудей, на його місце… Молись! Молися, елліне, богам, молися Зевсу! Побачимо, чи прийдуть вони тобі на поміч! Моя кривава жертва переважить. Ха-ха! Ну й потішив мене цей жовторотий горобчик!.. Піфагора з реготом підвели до борту, кинули на тверду вичовгану лавку, ноги примкнули ланцюгом до металевого шворня, руки прив’язали до держака весла. Хвиля знемоги прокотилася тілом, в голові задзвеніло. Сама свідомість, життя здалися Піфагорові якимсь маренням, незбагненною насмішкою богів. — Греби, не працювати ж мені за двох! — почувся невдоволений голос зліва. Юнак отямився. Затуманеним поглядом глипнув ліворуч. Поруч з ним сидів голий до пояса чоловік, гребучи важенним веслом. Піфагорові руки теж були прикуті до того ж самого весла, але вони безсило й безвільно метлялися, заважаючи гребцеві. Він схопився долонями за держак, почав допомагати сусідові. Той, скоса поглядаючи на юнака, люто бурчав: — Прокляття! Сидіти поруч з чужинцем! О Адонаї[15], за що посилаєш таку муку? — Чому лаєшся? — болісно запитав Піфагор. — Лихо привело тебе сюди, — хрипів сусід, з натугою орудуючи веслом. — Був у мене товариш, вірного закону, одного коліна. А тепер — нечистий еллін! Піфагор з подивом глипнув на нього. Горбоносий, темноокий сусід справді гнівався, біля його тонких вуст залягла зморшка огиди. — Хіба не однаково, хто поруч тебе? Раби всі однакові, — з гіркотою мовив Піфагор. — В мене один господь, — буркнув сусід, — великий Яхве. Я раб йому й більше нікому. — Чому ж трудишся для Креона? — сердито запитав юнак. — Попроси Яхве, хай визволить тебе. — Весь народ мій у вавілонському полоні, — зітхнув сусід. — Нема що просити волі для себе. Заслужив — треба терпіти! — Не вельми ласкавий ваш Яхве. Весь народ загнати в рабство! — Кого люблять — того карають. Ми заслужили… — Замовкніть, брудні гієни! — ревнув за спиною голос, і важкий удар упав на спину Піфагора. Потім чорна зміюка канчука зі свистом оперезала іудея. Юнак закусив губу, щоб не закричати. Перехід від волі, від чарівних розмов про Істину до моторошної реальності рабства був такий разючий, що він досі не вірив, не міг повірити в дійсність. Ритмічно, понуро похитувався над веслом, прислухався до хлюпання хвиль, ждав жагуче, напружено, що ось-ось настане пробудження, як це іноді бувало з ним у страшному сновидінні… Та мара не зникала. Десь попереду закричав пірат: — Веселіше, веселіше, підлі раби! Співайте пісню, не куняйте. Ану, співайте, бо канчук походить по спинах! Дзвінкий голосок молодого раба пролунав над палубою, до нього прилучилися в сумному хорі інші — низькі, зажурені. Полинула в морському просторі у супроводі вітру дивна, тривожна пісня. Коли вона була складена, ким? В ній чувся зойк розтерзаної плоті, біль душі, жадоба свободи і безсилля її досягнути.  

Гей, у морі, у безкрайнім морі


Плавають, плавають на хвилі кораблі.
А над ними зорі, гей, стоокі зорі
Дивляться, дивляться з неба до землі…

Аргонавти вільні і раби нужденні


Старанно, старанно шукають вік у вік —
Ой чи є дорога та й за ойкумену[16],
Втративши, втративши дням і ночам лік!

А боги сміються, в небі бенкетують.


Дивляться, дивляться на бідні кораблі,
Як вони по морю сивому мандрують.
Руно золоте шукаючи в імлі…

 

Похолоднішало. Сонце схилялося до обрію, урочисто мерехтіло поміж купами хмар. Вітрила нап’ялися. Почулася команда: — Суши весла! Щасливий гомін поплив над рядами рабів-гребців. Весла лягли поперек палуби, тільки самі лопаті стирчали з отворів, роблячи трієру схожою на стоногу. Вздовж лавок йшли наглядачі, роздавали харч — по шматку коржа та кусню в’яленої телятини. Піфагор взяв свою частку, поклав на коліна. Їсти не хотілося, перед очима пливли зелені кола. Спати, спати… Забутися… і більше не треба нічого… нічого… Під вухом сомів від насолоди, чавкав і плямкав іудей. Як він може радіти в такому стані? Невже звик до рабства, ніби пес на припоні? І може насолоджуватись їжею? Хіба так мало людині треба? В чому ж вона тоді відмінна від звіра? — Чому не їси? — буркнув сусід. Не смачно? — Не хочеться, — байдуже сказав Піфагор. — Болить все тіло… — Болітиме іде дужче, — пообіцяв іудей. — Не дурій, а їж. За два дні втратиш силу, здохнеш. — Хай здохну, — згодився юнак. — Викинуть за борт. — Не мучитимусь. — Хіба що так, — зітхнув іудей, скоса поглядаючи на Піфагорову частку. — А про мене, краще поганеньке життя, ніж чудова смерть. — А про мене, краще смерть, ніж неволя! — приглушено скрикнув Піфагор. — Е, хлопче, — осудливо похитав головою сусід, — молодий ти ще і гарячий. Вся земля, вся ойкумена — в рабстві. Я багато помандрував, походив, поплавав, перебачив на своєму віку всього. Був у Вавілоні, в Єгипті, в Елладі, в Сіцілії. Скрізь те саме: раби й володарі! Звикли люди, гадають, що так треба. А може, справді, так воно й велено. — Ким? — Богом. — Навіщо? — Не нам судити про теє. Він краще знає. Хтось мусить працювати, хтось — володарювати. Так ти їстимеш? — Не хочу. Хіба що коржа пізніше пожую… Візьми м’ясо собі, коли охота. — Ого! — зрадів іудей. — Ще й яка охота! Ну, будь щасливий, хлопче. Добра душа в тебе, хоч і язичник[17]! Іудей з’їв м’ясо, облизав коричневі пальці, веселіше глянув на Піфагора. — Звати мене Роам. А тебе як? — Піфагор. — Не журися, — шепнув Роам, схилившись до плеча юнака. — Може, й нам пощастить. Не вічно ж негідник розбишакуватиме! Зламає голову. Тоді й ми станемо вільними… Ти куди прямував? — До Єгипту, — сказав Піфагор, одкусуючи шматок коржа. — Чого тебе понесло туди? — По знання. До жерців у Фіви. — Тьху! — обурено сплюнув іудей. — Знайшов куди їхати! — Чому плюєшся? — здивувався Піфагор. — Там славетні мудреці. Вся Еллада знає про те. Вся ойкумена! — Брехуни, — гнівно заперечив іудей. — Обманщики! Сидять у норах, наробили ідолищ, туманять людей. — Вони відають древню мудрість, — захищався Піфагор. — Туди їздив наш мудрець Солон, Фалес, ще багато інших… — Знають, знають! — закивав головою Роам. — Я й не заперечую, вони багато чого знають. Чаклунство, чари, чудеса всякі. Кому, як не іудеям, про теє знати? Ми були в єгипетському рабстві довгі роки. Мойсей вивів нас звідти… — Розкажи, — зацікавився Піфагор. — Зажди. Трохи пізніше. Ще наглядачі вештаються. Поснуть — тоді розповім… Швидко насувалася ніч, темна, беззоряна. Рабам дали по кухлю прісної води. Випивши свою частку, Піфагор скулився під бортом, підібгавши ланцюг під голову. Непомітно для інших помацав напоясник: гроші, подаровані Гермадамасом та лист від Ферекіда збереглися. Юнак полегшено зітхнув. Ще не все втрачено! Роам каже правду: треба все витерпіти, діждатися щасливого часу. Може, інакше воно й не могло бути! На великій дорозі повинні бути й великі перепони. Може, так і треба… Роам, одійшовши на довжину ланцюга, звично справив нужду. У Піфагора поза спиною прокотився холод огиди. Потрапляючи в ось такі умови, люди повинні забути навіть про звичайну пристойність. Йому теж доведеться забути про сором, про гідність!.. Іудей вернувся на своє місце, позіхнувши, сів біля Піфагора. Озирнувся. Раби вже вкладалися спати, деякі тихенько лаялися або молилися. В сутінках стугоніли вітрила, гупала хвиля за бортом. — Це було давно, — почав Роам. — Коли — не знаю. Може, тисячу літ тому… може, п’ятсот. Нащадки Авраама потрапили до Єгипту і там розмножилися… — А хто такий Авраам? — Праотець іудеїв, — пояснив Роам. — Патріарх. З ним Яхве уклав заповіт, пообіцяв, що народ від нього розмножиться, стане, як пісок морський, володітиме всією землею. Так от… нащадки Авраама жили в Єгипті. Спочатку все було гаразд, а потім… єгиптяни стали притискувати іудеїв, повертати в рабство, вбивати. І тоді з’явився Мойсей, великий пророк… — Що означає — великий? Чому великий? — Йому явився Яхве. — Де? Звідки? — Мойсей пас худобу на Хориві[18]. І тут йому явився сам господь у палаючому кущі. Мойсей злякався, проте вислухав божі глаголи. Яхве велів, щоб Мойсей вивів народ Ізраїлю з полону. Йому належало велике майбутнє, а в рабстві хто годен виконати божий заповіт? — І що? Мойсей вивів іудеїв з полону? — Вивів. — І фараон одпустив ваших предків? — здивувався Піфагор. — Він не пускав. Жерці особливо противилися. Бо ж вони втрачали тисячі рабів. Тоді Мойсей показав фараонові чудо… — Яке чудо? — Він напустив на Єгипет жаб, гадів, саранчу. — Навіщо? — Щоб налякати єгиптян могутністю Яхве. Потім Мойсей перетворив води річок і джерел на кров. — Страшно! — здригнувся від огиди Піфагор. — Жахливе чудо… — Фараон не послухав і на цей раз, — зітхнув Роам, кутаючись у своє ганчір’я. — Тоді Яхве послав ангелів з мечами, і вони понищили в усьому Єгипті маленьких дітей. Тоді переляканий фараон прибіг до Мойсея і попросив, щоб він вивів синів Ізраїлю з країни. Іудеї тихенько зібралися, обікрали єгиптян, забравши в них всілякі коштовності, і пішли до Червоного моря. Яхве супроводжував утікачів, він завжди радив Мойсею, як треба діяти. Народ Ізраїлю перейшов море по сухому дну, бо Мойсей дав наказ водам розступитися. Фараон пізніше передумав, за порадою жерців кинувся наздоганяти іудеїв, та було пізно. Як тільки він з військом виїхав на середину моря, води зімкнулися, і єгипетські вояки потонули. А іудеї сорок літ блукали по пустелі… Що було далі — розповім пізніше, Піфагоре… — Роаме, — задумливо сказав Піфагор. — У нас в Елладі є безліч міфів. Про героїв, про богів, про потоп і титанів… Може, й твій Мойсей — лише міф? Народи люблять прикрашати своїх героїв… І принижувати чужих… — Ні, це правда, — вперто промовив Роам. — 3 діда-прадіда передається нам цей заповіт. — Чому ж Яхве знову віддав вас у рабство? Ти сам сказав, що твій народ у вавілонському полоні. — Бо ми зневажили заповіт великого бога, могутнього і єдиного. Рід лукавий розбестився, став поклонятися гидким язичеським богам, впав у розпусту. А настане час, і знову воздвигне Яхве з народу міцного суддю і пророка, утвердить царство Ізраїлю. Чуєш, Піфагоре? Як бог визволить нас, поїдемо зі мною. Моя старенька мати живе поблизу Тіра. Озеро, оливи, цитруси. Хатинка над водою. Ти зустрінешся з ученими іудеями, послухаєш їх… може, й сам станеш іудеєм. Ти мені припав до серця, хлопче. Ну як — згода? — Не станемо гадати, Роаме, — ухильно відповів Піфагор. — Хай доля вирішує, як воно буде. Спати хочеться, рук не чую. — Ну, спи, спи, — пробурмотів Роам, згортаючись клубочком на лавці. — Може, уві сні воля присниться. І то легше буде… А Піфагор, прислухаючись до гомону моря, плив на хвилях видінь. Очі його були зімкнуті, але десь з глибини свідомості котилися люті крики, дзвін мечів, мерехтіли заграви пожеж. Грізний пророк з розвихреним волоссям вів тисячі людей через палаючі піски, а над ним, в блідо-блакитному небі, палахкотіли пронизливі очі Яхве — невблаганного бога. Люди йшли під зорями, під бурями й дощами, під грозами — і лише Яхве знав, куди й для чого вони йшли. Піфагорові. було моторошно. Ні, Роаме, не шукати мені мудрості там, де погрози й сліпа покора. Виходити на волю піною загибелі інших людей, ціною зради й розбою — ні, нема в цьому жодної мудрості. Таємниця не повинна бути жорстока!.. Втома заколисала юнака. Почалася його перша ніч у рабстві. Скільки їх ще попереду? Скільки?  

Нескінченним ланцюгом приниження й муки поповзли дні. Піфагор потроху звик до нового оточення. А може, не звик, а зумів притерпітися, зробив муку свою й страждання необхідними частками тієї дороги, яку він добровільно обрав. В буряні дні, коли не треба було гребти, старий Роам розповідав Піфагорові про далекі східні краї, про чарівні палаци Вавілона, про неосяжні аравійські пустелі, про таємничу Індію — країну чудес. Хлопець жадібно вбирав ті розповіді. Він здогадувався, що не все те правда, про що розповідав Роам, але навіть ті легендарні повісті допомагали йому скласти величну мозаїку життя безлічі племен, які заповнювали земний круг аж до країв ойкумени. Познайомився Піфагор і з кількома своїми братами по нещастю — еллінами. Поступово в його свідомості почав вимальовуватися план втечі. Він розповів про нього Роаму. Та старий іудей не радив зважуватись на те. — Ти недосвідчений і довірливий, — шепотів іудей. — Ти ще не вмієш розпізнавати душі людські. За якусь годину пірати знатимуть про твій задум і викинуть тебе за борт. А перед тим битимуть — для остраху іншим. Втямив? — Невже поміж полоненими є зрадники? — Скільки завгодно, — гірко мовив Роам. — Що це їм дає? Адже пірати все одно не випустять їх на волю. — Є надія, що колись кинуть зайвий шмат хліба. Та й битимуть менше. Піратам потрібні довірені поміж рабами, своє око не все помічає. — Яка ганьба, — прошепотів Піфагор. — Викинь з голови такі мислі. Будемо ждати нашого часу. Я вірю… серце підказує… Щось станеться, щось неодмінно станеться… Кілька разів пірати зупиняли корабель біля островів, кидали якір, переправляли на суходіл награбований скарб. Назад привозили бочки з водою, вином, харчами, зброєю. Все це робилося лише вночі. Одного разу піратська трієра знову напала на купецький корабель. Підкравшися з сонячного боку, Креон велів стрімголов іти на абордаж. Пірати поспускали вітрила, наглядачі періщили гребців по ребрах нагаями, щоб ті сильніше гребли, трієра мчала, як вітер. Креон з юрбою розбійників скупчилися на лівому борту, в їхніх руках поблискували мечі й списи. На купецькому кораблі’чулися розпачливі зойки, безладні команди. — Смолоскипи! — ревнув Креон. Спалахнули вогні, зачаділи смолоскипи. Креон пробіг повз Піфагора, мов демон підземного царства, очі його пломеніли натхненням жорстокості й владності. Він метнув погляд на зляканого Піфагора, зареготався. — А, вільний елліне! — крикнув він, вимахуючи смолоскипом. — Дивися, дивися на мій бенкет! Де твій фатум? Ось я стверджую свою волю для цих людців! Я бог! Я олімпієць! Ха-ха-ха! Кораблі зійшлися, вдарилися. Затріщали борти. Пірати кинули на купецьке судно драбини з гаками, ринулися на штурм, змітаючи слабенький опір моряків. Запалали вітрила, щогли, полетіли у воду закривавлені тіла. Піфагор затулив обличчя долонями, заплакав. О боги! О великий Зевсе! Невже ти радієш такій підлій жертві? Невже тобі приємні стогони, смерть і страждання? О, коли ти є, зупини розбійників, пошли на них громову стрілу, покажи свою силу й владність! Адже сила повинна захищати безборонних! Небо німувало. Мовчали й пригнічені раби, вони вже звикли до такого видовища. Бій затихав. Корабель горів, як свічка, дим від нього котився за вітром, слався над морем, ніби чорний серпанок. Пірати з веселими криками переносили на трієру награбований скарб, перевели кількох гарних жінок, блідих і нажаханих. О доле! Навіщо допустила наругу над красою? Невже прекрасні квіти повинні зів’янути під мерзенною рукою розбійника? Афродіто, чому не рятуєш своїх дочок?! А вночі налетіла буря, море заревло. Чорні смерчі простяглися з неба до води, хвилі-гори впали на корабель, закрутили у вирі. Тріснула, ніби тоненька паличка, головна щогла, задушивши і покалічивши кількох гребців. Раби кричали, молилися богам. Висока хвиля перекотилася через палубу, змела наглядачів і керманича. Трієра безладно закрутилася у вихорі стихії. Роам, захлинаючись від солоних бризок, кричав, потрясаючи сухими руками в кайданах: — О великий Адонаї! Я давно ждав цього часу! О благословенна помста! Я заклинаю тебе — прийди! О меч всевладного Яхве! Руш проклятих язичників! Руш! Чорні очі Роама горіли, мов жарини, у сяйві грози, сива кучерява борідка стирчала вгору, жилава шия нап’ялася у якійсь нелюдській напрузі. — Не клич напасті! — нажахано крикнув Піфагор. — Ми теж загинемо разом з розбійниками! — Хай! Хай! Аби помста! На палубі з’явився Креон. Тримаючись за поламані снасті, оглянувся, несамовито закричав: — Кермо! Прокляття! В нас нема керманича! Гей ви нікчеми, двоє — до керма! Ніхто не з’явився з трюму. Креон знову спустився вниз було чутно, як він кричить на піратів: — Гей ви, собаче сім’я! Вставайте! Вставайте, прокляті виродки! Потонемо! Потонемо ж, як шолудиві цуценята Двоє мерзотників — до керма! Хутчій, бо підемо на дно. Тепер разом з Креоном виповзли два пірати, стали до керма. Воно виривалося з рук, не слухалося. А потоки води переливалися через борт, ринули в трюм. Креон гидко вилаявся, закричав: — Жертву! Жертву Посейдонові! Ведіть жінок! Пірати витягли з каюти трьох полонених жінок. Ті виривалися з розбійницьких рук, плакали, невміло захищалися. — Посейдоне! — погрозливо рикнув Креон, простягаючи руки до несамовитого моря. — Дарую тобі жертву! Хіба не досить тобі трьох молоденьких еллінок? Гей, Посейдоне! Зупини бурю, обіцяю для тебе пустити на дно найбагатший корабель! Чуєш? Лише для тебе! Собі не візьму нічого! Кидайте, чого ж ви стали? Піфагор зірвався з лавки, впав на коліна — кайдани не пускали його. — Креоне, стій! Зупинися, проклятий розбійнику! Стій! Креон метнув на нього ненависний погляд: — Чого тобі? Теж закортіло на дно? — Не кидай жінок, Креоне! Не кидай! Май розум! Креоне, благаю!.. — За борт! — страшно заволав Креон. — За борт, прокляті виродки! Жінки одна за одною полетіли у пащу моря. Грізні хвилі ковтнули безпомічні тіла, ніби піщинки, ревище бурі заглушило відчайдушні крики. Ураган не вщухав. Знову налетів смерч, високий стовп води з гуркотом упав на корабель, змів у морську прірву двох піратів, які пробували управитися з кермом. Креон метався, мов поранений звір. Бив себе по голому черепу, виригав нерозбірливі прокляття. — Де берег? Де берег, Посейдоне? Ти хочеш потопити нас у своїй паскудній калюжі? Гей, раби! Хто з вас управиться з кермом? Дам свободу! Ну, нікчеми! Хто жадає волі? Чи ви поглухли? Всіх викину на з’їжу акулам!.. — Я знайду берег, — крикнув Піфагор, затуляючись рукавом від хмари бризок. — Я знаю, як це робити! Креон, тримаючись за борт, наблизився до нього, перегнувшись через повалену щоглу, гострим поглядом вп’явся в обличчя юнака. — Без сонця, без зірок? — Я тобі сказав — знайду. Скажи лише приблизно — де ми? — Вже неподалік Сірія. Добре — я розкую тебе! Виберемось на берег — будеш вільним! А збрешеш — закатую пекельною мукою! — Розкуй ще двох гребців, — сказав Піфагор, — Роама і ось цього, елліна Аніона. Постав їх до керма. Я скажу, де земля… Креон розімкнув кайдани, звільнені гребці перебралися до корми, налягли на кермо. Роам схилився до плеча Піфагора, крикнув: — На що сподіваєшся? Чому збрехав? — Я не брехав! Маю чарівну голку! — Яку голку? — здивувався Роам. — Вона показує на північ. Вістрям… Мені її подарував Ферекід, мудрець з Лесбосу. Ось глянь… Він витягнув з лахміття товсту голку, прив’язану до тонесенької жилки, заховався під захист кормової надбудови. Поруч з’явився Креон, схилився над Піфагором. — Над чим чаклуєш? Показуй — де берег?! — Зажди… Піфагор опустив голку вниз, тримаючи за кінчик жилки. Вона захиталася врізнобіч, але все-таки вперто показувала в одному напрямку. Піфагор якусь мить розмірковував, радісно крикнув: — Земля праворуч, на чверть круга праворуч! Схід там, Сірія лежить на сході!.. — Це правда, — згодився Креон, недовірливо дивлячись на голку. — Але хто тобі сказав, де схід? — Це вістря вказує на північ! Завжди, у всяку погоду. Глянь сам, я повертаюся, а воно — ні! Це — чарівний метал. Він прагне до Полярної зірки… — Боги тобі допомагають чи демони Аїда — байдуже! — підбадьорився Креон. — Гей ви, раби! Кермо — ліворуч! Хай вітер б’є з правого борту. Жвавіше, жвавіше! А ви, мерзотні гієни, гребіть дужче, якщо не бажаєте опинитися в Посейдоновому царстві! — Креоне! Не забувай! Ти обіцяв мені й оцим людям свободу! — Не забуду! Ха-ха-ха! — зловісно-весело реготав пірат, пробираючись по хисткій палубі до трюму. — Треба моїх соколів розвеселити, час готуватися до зустрічі з землею! Тримайся, вільний елліне! Тримайся! Ха-ха-ха! Безладні смерчі відкочувалися в далеч, вітер подув рівніше. На уцілілих щоглах теліпалися шмаття вітрил. Трієра скрипіла, тріщала, гойдалася на гігантських гребенях, ніби жовтий осінній листочок. Зате її не крутило, як раніше, врізнобіч, — керманичі впевнено спрямовували розбиту посудину до сподіваного берега. Пірати виносили з трюмів якісь припаси, готували два великі човни. Неподалік розпанахала морок фіолетова блискавиця, грім струсонув води, прокотився над хвилями. Потім линув густий дощ — суцільна стіна! Зненацька почувся удар, всю трієру потрясло від носа до корми. Піфагор упав на палубу, боляче вдарився плечем. Залунали відчайдушні крики, прокляття. — Земля! — гучно крикнув Креон. — До мене, соколи! Спускаймо човни! Жвавіше, виродки! — А я? А ми? — вигукнув Піфагор, з надією простягаючи руки до пірата. — Креоне! Трієра тоне. Забери нас, розкуй всіх гребців! Хіба тобі не досить гніву фатуму? Ти обіцяв мені свободу! — Я дав її тобі! — весело загорлав Креон, пробираючись до борта. — Я дотримав слова, елліне! Тепер ти знову вільний! Ха-ха-ха! А рятувати тебе від Посейдона я не збираюся! Довірся богам, елліне! Прощай! У царстві тіней зустрінемось! Прощай! Пірати спустили човни, високі хвилі метнули їх геть від корабля, заховали за стіною дощу. Вода з ревом лилася у трюми. Піфагор затряс Роама за плече: — Кайдани! Розбиваймо кайдани! Люди ж потонуть!.. — Твоя правда! Поспішаймо, Піфагоре! Трієра сіла на скелю, десь близько берег, може, врятуємося!.. Вони побігли вздовж бортів, металевим шворнем відкручували, розбивали ланцюги. З тридцяти двох гребців лише восьмеро залишилися живими — інших побили зламані щогли, залили потоки води. Трієра різко перехилилася, ніс її занурився, корма піднялася вгору. З палуби покотилися у море бочки, уламки щогли, дошки, весла. — Стрибайте, стрибайте у воду, — волав Роам. — Пливіть подалі від корабля, бо затягне! Висока хвиля підхопила Піфагора, понесла. Він побачив недалеко від себе голову Роама, — старий іудей махав рукою. — До мене, до мене! Тут два весла! Утримаємося… Юнак, загрібаючи руками, наблизився до товариша, вчепився у весло, передихнув. Вітер ніс їх до прибережних скель. — А інші? Де інші? — відпльовуючи солону воду, запитав Піфагор. — Не знаю. Кожен рятується, як знає… Довгі хвилини, сповнені надії і остраху. Піфагор оглух від безупинного ревища бурі, осліп від грози. — Піфагоре, рятунок! — почувся радісний крик. — Рятунок, слава господові! Під ногами — пісок. В імлі бовваніють скелі. Хвиля накочується, штовхає в спину. Роам тягне Піфагора до берега. Ледве переступаючи ногами, юнак пробирається за ним. Вони минають лінію прибою і знеможено падають. Роам стає на коліна, плаче, б’є себе в груди, простягаючи виснажені руки до грозового неба. — О Адонаї! Слава тобі, великий Яхве! Ти визволив недостойного раба з неволі! Не одведи нині могутньої десниці від шляху мого! А Піфагор, поринаючи в благодатний сон, усміхнувся. Він знову вільний. О Істино, прости мої падіння й зневіру! Піду за тобою в пітьму й страждання, бо вірю, що й з безодні пекла ти врятуєш мене!..  

Частина друга
ЛАБІРИНТ

1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка