Олесь Бердник



Сторінка24/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   51

ІЗ ВИРІЮ


 

На другий рік влітку Піфагор повернувся до Самосу. З борту невеликого корабля, що плив з Тіра до Лесбоса, еллін розчулено вдивлявся у скелясті береги острова, які так часто снилися йому в чужинецьких землях протягом сорока років розлуки. Та затока, де раніше стояло багато кораблів, мережачи небо високими щоглами з розмаїтими вітрилами, тепер була пустельна, непривітна, сумна. Біля берега похитувалося на хвилі з десяток вутлих човнів. Не видно було юрби, яка колись вирувала довкола чужинецьких гостей. Він зійшов на берег, повільно побрів до знайомого будинку, де зароджувалися його безумні мрії, його примари, що повели його в далеч, за обрій. Чи зустріне хто-небудь? Ой, навряд… Сорок літ! Вже йому шістдесят… а батькові… батькові — більше дев’яноста… О ні, то було б завеликим щастям… Якийсь старезний дід у жебрацькому ганчір’ї заворушився в тіні хатиночки, простягнув миршаву руку. Піфагор знайшов дрібну срібну монету, дав прохачеві. — Чи ти тутешній, дідусю? Жебрак приклав суху руку до вуха: — Га? Що таке? — Питаю, чи ти тутешній? — Тутешній, тутешній, — закивав головою дід. — Я предковічний, з діда-прадіда самоський… — Хотів запитати тебе, чи знав ти Мнезарха? — Це ж якого Мнезарха? — Художника. Золотоковача… — А! — зрадів дід. — Знав. Як же. Добрий чолов’яга був… Знаменитий… Такі славні речі робив. Його, мо’ й уся Еллада знала! Бо їздив і в Афіни, і в Дельфи, і аж на той бік, у Сірію… Еге, добра душа була… Ще в минулому році дав мені золотого… Щедре серце… Все ходив сюди, до затоки, виглядав когось… Казали, що в нього син десь пропав на чужині, так він, напевне, ото й виглядав його… Не діждався, помер. Вже незабаром рік… Стріла пронизала Піфагорове серце. Не встиг, не встиг… — А ти ж хто йому будеш? — поцікавився жебрак. — Чому за ним клопочешся? — А жінка його, Парфеніса… жива? — з надією запитав Піфагор, не відповідаючи на запитання діда. — І ще одна дівчина… Нарісса… донька Акреона… — Ха-ха! — химерно осміхнувся дід. — Яка ж вона дівчина — Нарісса? Баба… Жива, жива вона. Божевільна… Щось у неї з головою не гаразд. А Парфеніса теж жива… Доживає сама-самісінька, як палець. Ось там, недалеко… як охота — проведу… — Не треба, — сказав Піфагор. — Я сам. — Як хочеш, — згодився дід. Піфагор рушив далі з важким серцем. Підходив до рідного будинку повільно, душа нап’ялася, ніби туга струна, — ось-ось лопне! Що він скаже матері, чим виправдає біль і відчай розлуки? Тихенько минув сад, альтанку, ступив на східці. Глибоко зітхнув, щоб стишити дріж у тілі, вгамувати хвилювання. — Хто там? — почулося з будинку. Він не відповів. На порозі з’явилася низенька згорблена постать. Нічого не залишилося в ній від колишньої стрункої Парфеніси, лише очі, — схожі на темно-сині сливи, й дотепер блищали м’яким вогнем під сивими кущиками брів. Вона глянула на гостя, ледве чутно скрикнула, похитнулася. Син схопив матір в обійми, підтримав, заплакав. Мати тремтіла, ніби від холоду, заплаканими очима вдивлялася в обличчя коханого сина, таке відмінне від омріяного, таке рідне в своїй незмінності. — Синку… Синку… — шепотіла Парфеніса, і більше нічого син не міг почути від неї. Ні осуду, ні жалю. Лише погляд любові, лише вдячність долі за дарунок зустрічі. Десь пізніше мати розповіла Піфагорові про сумне життя на Самосі. За тирана Полікрата людям було не солодко жити, а перси одібрали в еллінів останні крихти свободи. Дарій заборонив ремесла та мистецтво, припинив торгівлю. Життя острова занепало, талановиті люди втікали до Великої Греції, на Апеннінський півострів. Піфагор тяжко задумався. Де йому осісти, де розпочати свою омріяну роботу? Тут, де панують перські сатрапи, неможливо утворити школу, зібрати учнів. Доведеться їхати на захід. Спочатку до Афін, у Дельфи, а там, може, й до Великої Греції. Забрати матір, Наріссу — і в путь… Він сказав про свій задум матері. Вона тихенько попросила його: — Не йди до Нарісси, синку… — Чому, матусю? — нахмурився Піфагор. — Тобі стане тяжко… Він промовчав. А ввечері того ж дня рушив до будинку, де колись жила Нарісса. На подвір’ї нікого не було, в будинку теж. Сусіди, з подивом розглядаючи гарного, високого чоловіка, охоче розповіли, що старенька Нарісса живе самотньо, що вона не сповна розуму, бо вічно пропадає біля моря, на високій скелі. Там і днює й ночує. Інколи прийде додому, візьме шмат хліба чи в’яленої риби, а потім знову до моря. Він здалека побачив скелю, з якої любив стрибати в прохолодну глибінь, а на ній — скулену чорну постать жінки. Вона сиділа, охопивши висохлими руками гострі коліна, непорушно втопивши погляд в імлистий обрій. Над нею ширяли чайки, поруч неї сиділи білі мартини. Жінка здавалася висіченою в скелі. Навіть наближення Піфагора не вивело її з непорушності. Птахи з криком зірвалися з місця, вона звернула погляд на пришельця, не виявивши ні подиву, ні зацікавлення. Невже не пізнала, невже він так змінився? З-під темної запони видно було білі коси, жовте, безкровне обличчя та великі чорні очі з гарячковим блиском. Лише погляд її. Де ж вона — прекрасна Нарісса? Хто поглинув молодість, жагу, надії, прегарну квітку юності? Безжальний Хронос, невблаганний час. — Ти пізнаєш мене, Наріссо? — тихо запитав Піфагор. Жінка неуважно ковзнула поглядом по синьому гіматію елліна, по його обличчю. Похитала головою. — Не бачила тебе, чужинцю. — Що ти кажеш, Наріссо? — жахнувся він. — Ми ж з тобою знайомі… Ще з дитинства… — Не смійся над бідною Наріссою, — жалібно попросила вона. — Я нещасна й самітна, кожен може образити мене. Ти, ясноокий і сильний, не смійся наді мною. Краще скажи — ти, мабуть, багато мандрував… чи не зустрічав ти Піфагора? — Піфагора? — прошепотів він. — Якого Піфагора? — Мого друга, — ніжно осміхнулася жінка. — Мого нареченого. Він поплив за обрій. Туди, — вона махнула рукою, — далеко-далеко. Він хотів догнати Істину… — Нарісса тихесенько засміялася, витерла сльозу з очей. — Він хотів полетіти в небо, як Ікар… А я ждала його. І досі жду… Скажи — ти не бачив його? — Це ж я, Наріссо, — простогнав Піфагор, простягаючи руки до неї. — Хіба не впізнала? — Не глузуй з нещасної Нарісси, — посварилася тонким сухеньким пальцем жінка. — Гріх тобі! Піфагор був молодий і прекрасний, як бог Аполлон. У нього було довге волосся, подібне до сонячних променів, — з гордістю вела далі Нарісса, — і струнке тіло. Ти гарний, чужинцю… але ти вже старий… Не смійся наді мною. Коли не бачив Піфагора, так і скажи… Йди собі геть, птахи злякалися тебе… Я виглядатиму свого коханого… — Це я, Наріссо, — сумовито промовив Піфагор. — Багато літ минуло відтоді, як ми розлучилися. Моє мідяне волосся посивіло, порідшало, і ти стала білою, ніби хмаринка… Тільки серце моє залишилося незмінним. Воно знову привело мене додому, як блукаючого Одіссея. Поглянь на мене, Наріссо, згадай… Ми прощалися з тобою на оцій скелі, і ти казала, що ждатимеш всю вічність… всю вічність… А тепер, коли я повернувся, ти… — Ні, ні! — відчайдушно закричала Нарісса, зриваючись на ноги, і чайки злякано метнулися геть від скелі. — Ні, не треба, не треба! Ти неправду сказав, недобрий чужинцю! Неправду! Мій Піфагор — молодий і прекрасний! Ти хочеш одняти його в мене?.. Сльози душили Піфагора. Він, задихнувшись, рвонув гіматій на плечі, скинув туніку і став на повен зріст на вершечку скелі. — Ось тут я стрибнув, Наріссо, а ти — за мною! Згадай, згадай, Наріссо! Він розігнався, стрімголов кинувся у море, занурився у запінений вир. Нарісса радісно скрикнула, притиснувши руки до грудей. — Повернувся! — заплескала вона в долоні. — Повернувся, як Одіссей до Пенелопи! О, моє кохання! Я впізнала тебе! Поспішаю до тебе… ось зараз! Зараз! — Наріссо, Наріссо! — відчайдушно закричав Піфагор, але було пізно. Вона впала з скелі в море, каменем пішла на дно. Він пірнув за нею, витягнув, поплив до берега. Поклавши її горілиць на камені, розтирав холодні старечі руки, вдивлявся у знайомі, помережані часом риси. Вона розплющила очі, усміхнулася. — Мара злетіла… Дякую тобі за щастя зустрічі, коханий… Діждалася, слава богам… діждалася… — Ти житимеш, — плакав Піфагор. — Ми поїдемо далеко за море, ми будемо щасливі… — Я щаслива, — прошепотіла Нарісса. — Ти повернувся з лабіринту… Якого ж ще щастя треба? Сліди на піску… Сліди за обрій… Я догнала тебе… догнала… Вона замовкла, востаннє зітхнула і завмерла навіки. Мертві очі дивилися в нескінченність неба, а сухі вуста радісно всміхалися. Піфагор понуро сидів над нею. Хто це? Де він? В Єгипті чи в далекій Індії? Чиї це очі — Амадіс чи Нарісси? Погляд вічної жіночності, що переслідує його і втікає… обіцяє і зникає, ніби фантом, ніби пустельний міраж, з якого не нап’єшся води…  

НОВИЙ БЕРЕГ


 

Поховавши Наріссу, Піфагор з матір’ю вирушив у далеку мандрівку до Великої Греції. Зупинившись на острові Лесбосі, він поклонився могилі учителя Ферекіда, а потім вирішив завітати у священні Дельфи. Храм Аполлона зустрів його тишею, занедбаністю. Біля вівтаря метушилася старенька жінка, палила квіти та верес, приносила безкровну жертву богові. То була піфія Феоклея. Вона запитливо глянула на ставного чужинця. Він мовчки поклав кілька золотих на жертву храму. Усміхнувся. — Колись, о Феоклея, як була ти ще зовсім юна і прекрасна, мої батьки прийшли до тебе питати поради, пробували зазирнути в прийдешнє. Ти пророкувала їм народження сина… — Мій оракул помилився? — зацікавилася піфія. — Сказав неправду? — Та ні, — зітхнув Піфагор. — Як бачиш — син перед тобою… Тільки ж долю ти мені нагадала не таку, як насправді… — Яку ж я пророкувала тобі долю? — Прекрасну й щасливу. І ще одне — оракул запевняв, що я буду славен для всіх віків і народів… — Ну що ж, шукачу, — спокійно озвалася піфія, — ти невдоволений своєю долею? Вона була нещасливою? — Я звідав рабство й обман, — гірко промовив Піфагор. — Я шукав і помилявся, прагнув і падав у тяжкій дорозі до мети. Я мчав за марою, а втрачав своїх рідних і близьких… Я шукав у далеких краях, а відшукав — у собі… Ти сказала — щастя! Чи не було це насмішкою, о піфіє? — Як для кого, — заперечила піфія, кидаючи в огонь дрібку якогось жовтого порошку. Заклубилися хмари синього диму, вона вдихнула його, зійшла на підвищення, сіла на золоту триногу. — Для мудрого щастя у вічнім шуканні. Для нерозумного — в непорушності. А непорушність — то смерть. Ти шукав і знаходив. Зневірювався й радів. Твоє життя щасливе, о шукачу! Я правду сказала твоїм батькам… не лай мого оракула… — О щедра піфіє! — скорбно озвався Піфагор. — Ти, певно, всім обіцяєш щедрий урожай… та тільки де ті щасливі женці?.. — Не завжди жнуть ті, що сіють, — бурмотіла піфія. — Ой, не завжди… Не втомлюється рука сівача, хоч він може й сконати на полі… бачу вдалині ясні обличчя, серця чисті… сій ради них… ради них, мужній шукачу… Старенька мати не витримала нового шляху. Хвилювання й радість швидко згасили догораючий світильник її життя. В землі Еллади поховав син Парфенісу, а сам вирушив до Італії, де греки заснували могутні колонії. Піфагор зійшов з корабля в Тарентській затоці, в порту Сібаріса. Тут було галасливо й людно, ніби в Самосі за його юнацьких років. Багатомовний гамір оглушив, захопив у свій вир. До Піфагора підскочили напіводягнуті дівчата, почали обнімати, цілувати. Він обурено відпихав їх, але вони п’яно сміялися, тягли його до корчми, де гриміла буйна оргія. Визволили Піфагора рибалки — вони розігнали спокусниць, забрали елліна з собою, повели до човнів, вихваляючи свій багатий улов, і пропонували купити його за невеликі гроші. На дні човнів стрибала, виблискувала срібною лускою риба, зітхала відкритими ротами, дивилася на Піфагора круглими тьмяніючими очима. Він знизував плечима, дивувався, відмовлявся — навіщо йому стільки риби? — та рибалки не відпускали його, наперед вихваляючи щедрість чужинця, мудрість і доброзичливість. Він нарешті згодився, щоб одчепитися від непроханих друзів, дав їм кілька золотих. Рибалки весело сміялися, дякували, пробували монети на зуб, підкидали їх вгору. Піфагор звелів викинути рибу в море. — Навіщо? — здивувалися рибалки. — Ми старалися, ловили… — Риба моя, — владно сказав Піфагор, потаємно усміхаючись. — То моя жертва Посейдонові… Рибалки, чухаючи потилиці, виконали його наказ. Риба з перевернутих човнів падала у прозоро-зелену хвилю, кидалася врозтіч, зникаючи в глибині. Юрба сміялася, рибалки лаялися, а Піфагор стояв на березі, дивився на срібні крапки, що поступово танули в морі, радів. На душі було ясно, тихо. Так треба діяти завжди — випускати піймані в павутину життя душі до їхньої істинної стихії — до моря свободи. Він рушив далі, щоб познайомитися з містом. Сібаріс на кожному кроці вражав його розпустою, гульбищами. Біля олтарів, у храмах пили вина, танцювали вакхічні[40] танці, а знемігши, падали додолу і спали під статуями богів, щоб зранку знову взятися до оргії. Здавалося, люди втратили всякий смисл життя, загубили дорогу, віддалися невидимій круговерті порочності, навіть не замислюючись, чи треба вириватися з неї. Піфагор зупинився на кілька днів у старенької жінки Алкіни. Вона жила недалеко від моря в охайному біленькому будиночку. Довкола житла росли кущі винограду, кілька яблунь. Алкіна — суха й виснажена — вічно крутилася на городі, в садочку, а два її дорослі сини пропадали цілоденно в порту, а під вечір поверталися додому напідпитку, лягали під яблунями горічерева, галайкали якісь дикі пісні — без мелодії, без гармонії і смислу. Найлюбішою розвагою переростків було знущання над собакою. Вони ловили пса, прив’язували до стовбура дерева і вціляли в нього здалека грудками. Пес скавчав, гавкав, просився, та веселі хлопці були невблаганні. Побачивши таку розвагу, Піфагор не витримав. Він вибіг з кімнати, розштовхав хлопців, затулив собою пса. Очі його палахкотіли гнівом. — За віщо, недостойні люди, ви мучите мого нещасного брата? Що він вам заподіяв? Хлопці здивовано перезирнулися. Потім засміялися. — Брата? Чужинець, певно, надміру випив? Погляньте уважніше. Ха-ха! Та це ж пес… Бродячий пес! — О нещасні виродки! Невже ви не розумієте, що все довкола вас — то наші брати й сестри? Ви й кроку не ступите, щоб скористатися послугами коней чи собак, корів або кіз, плодами винограду, зерном пшениці, променями сонця, лагідністю й щедрістю дощу. Та що вам говорити — ви навіть праці вашої трудящої матінки не шануєте: вона горбиться в щоденному труді, а ви останні крихти пропиваєте з нікчемними, розпутними дівками! Соромтеся! Коли не можете в собаці визнати брата, то визнайте людину в рідній матері! Вона ж вас народила й годує! Сьогодні ви катуєте собаку, а завтра станете катами людей. Розв’яжіть пса! Хлопці знехотя виконали Піфагорів наказ, побитий пес чкурнув у кущі, з-за тинів виглядали веселі обличчя сусідів, чувся сміх, тюкання. На другий день за елліном валувала юрба дітей, вигукуючи: — Собачий брат! Собачий брат! Піфагор гірко похитував головою. О нещасні люди! Вони ладні найчудовіші ідеї висміяти, оглузувати, спотворити. Це ж при житті — та що станеться з його думками, з його мудрістю пізніше, через сто чи тисячу літ? Чи не химеру він затіяв — сіяти зерна любові й знання у кам’янистий грунт нерозуміння, поміж тернів, у болото жорстокості та звірства? А втім — геть сумніви! Чим більше довкола мороку — тим нагальніша потреба в світильнику. Треба сказати людям про нові обрії пізнання й життя, треба вивести вікову мудрість з потаємних сховищ у храмах та жрецьких колегіях. Хай воно сіється між народом, пускає парості, занурює коріння в глибину грядущих віків. Люди не бачать обрію, бо опустили погляд під ноги, ніби свині, а звідси — п’янство, розпуста, занепад. Коли вони побачать прекрасні можливості освіти, розуму, очищення почуттів — тоді кращі душі прийдуть йому на поміч, щоб запалити нові смолоскипи науки… Попрощавшись з Сібарісом, Піфагор побував у Таренті, де познайомився з лікарем Бронтином, розповівши йому про свій задум, про давню мрію — організувати школу для молоді десь в Італії. Старий Бронтин хвалив Піфагора, але до практичного рішення ставився скептично. — Ти не знаєш тутешнього народу, — зітхав він, зневажливо підібгавши вуста. — Це зграя розбійників та повій. Даремна справа, Піфагоре! Єгипетські жерці добре знали людську натуру, тому й ховали знання в храмах. А ти хочеш винести світильник на відкрите місце, кинути під ноги юрбі. Розтопчуть, заплюють, а вогонь знання використають для розтопки своїх вогнищ, на яких смажать баранячі туші. Хто перш за все летить на вогонь? Хто — я питаю? Нічні метелики, всяка нечисть! Так і ти… привабиш лише душі, жадібні до насолоди й слави! Згадаєш мене… — Неправда! — рішуче заперечив Піфагор. — Не лише погань прагне до вогню. Потягнеться до нього й душа, спрагла світла. Хто жадає сонця — той зустрічає його благословенні промені на сході. Бронтине, в твоїх словах є страшна правда — я це знаю! Але ж якщо ми діятимемо так, як єгипетські жерці, тоді ніколи не настане на землі інша пора — пора людяності. Смолоскип знання не для підземних печер, не для склепів. Він для рук шукачів — відданих синів Істини, Бронтине! Знаю, що нелегко буде, та сподіваюся на те, що добрі зерна не вмерли в серцях людських… не можуть вмерти… Буде страшний бій… та який воїн його уникає?  

ІСПИТ СЕРДЕЦЬ


 

Свій перший бій Піфагор дав не в Сібарісі, не в Таренті. Він обрав Кротон. Найняв чималенький будинок, господарем якого був самотній чоловік, вдівець. Звали його Коратом. Жила з ним ще донька — Теано, чорноока, жвава, як козеня. Поряд синіло море, видно було з вікон то буряний, то спокійний обрій. Тут Піфагор вирішив посіяти перші зерна своїх надій. І він попросив старшого жерця храму Аполлона зібрати кротонську молодь, щоб порозмовляти з нею. — Пусте, — махнув рукою жрець. — Що ти їм скажеш? Богів вони не шанують, на проповіді чхають. Бійки, гульбища, бенкети, розпуста — ось їхні ідеали. — Все ж таки поклич їх. Я не буду їм говорити про богів. Скажи: учитель з Єгипту хоче сказати кілька слів мужнім молодим героям Кротону — так і скажи! — та їхнім подругам — прекрасним, цнотливим дівчатам! — Так і передати — цнотливим? — засміявся жрець, лукаво примружуючи око. — Так і передай, — серйозно підтвердив Піфагор. — Мене тухлими яйцями закидають. — Нічого, одмиетесь… — Що ж, спробую, — спантеличено сказав жрець. — Готуйся до бою. Тут молодь зубата, плакали твої кості… На превеликий подив старого жерця, до храму Аполлона зійшлося біля сотні хлопців і не менше дівчат. Крізь горішні віконниці падало сонячне світло, в його променях святкові вбрання переливалися розмаїтими барвами, ніби весняні квіти. Мерехтіли на лебединих дівочих шиях діаманти, рубіни, топази, ясніли на тугих засмаглих руках каблучки. Хлопці теж вирядилися святково: всі молоді кротонці були вбрані в дорогі тоги, з вінками на головах. Вони збиралися після зустрічі з Піфагором попрямувати до корчми, щоб там влаштувати оргію на честь поразки нахабного зайди-проповідника. Довкола атлета Мілона юрмилися юнаки, вони про щось шепотіли, сміялися. Певно, Мілон був заводіякою поміж ними і готував якусь неприємність непрошеному учителеві. У юрмі прокотився гомін — в широке кільце кротонців вийшов Піфагор. Він зупинився в потоці сонячного проміння, підвів руку в традиційному вітанні. Біла лляна тога спадала з широких плечей учителя, високе чоло квітчав вінок з білих лілей, очі дивилися в обличчя юнацтву щиро й сміливо. — Я вітаю вас, сини Геракла! Я вітаю вас, прекрасні доньки великої Афіни! Дівчата розквітли усмішками, їхні очі засяяли ніжністю. Мілон завважив те, гнівно нахмурився. — Поважний учителю! — загримів він, піднімаючи над головами своїх товаришів могутні руки.. — Дозволь запитати: чому ти назвав дівчат доньками Афіни? Наскільки ми можемо розуміти… дівчата, не спопеліте. мене своїми очима! — наскільки ми можемо знати — наших дівчат краще назвати доньками Афродіти! Вони так! ж непостійні й легковажні, як і їхня міфічна матінка! Ха-ха! Хлопці реготали, дівчата ніяково перезиралися, та Піфагор був спокійний і незворушний. Дочекавшись, коли гамір затих, учитель добродушно сказав: — В твоїх словах є слушність… не відаю, як тебе звати… — Мілоном. — В твоїх словах, Мілоне, є правда. Кротонські дівчата достойні бути доньками богині мудрості, як і богині кохання! Не розпутної богині, котра никає вечорами попід корчмою, а богині вірності, ніжності й материнства… Серед дівчат зчинився гамір. Хтось захищав Піфагора, хтось обурювався, хтось відверто сміявся. У Піфагоровій душі заворушився гнів. Він великим зусиллям волі стримав себе. Не смій їх зневажати! Це люди, це — діти сонця і землі. Вони втоптані в бруд, вони не відчувають променів краси! Обмити їх… торкнутися серця!.. — О мудрий учителю! — гукав Мілон, явно граючи перед дівчатами могутніми м’язами, пшеничними кучерями і тонким, ніби вирізьбленим, профілем. — Ми вельми вдячні тобі за мудру проповідь, але пробач — нам ніколи! Ми поспішаємо до веселощів, які і є смислом життя! Невже тобі охота напихати нас проповідницькою нудотою, яка нам набридла до блювоти? Ходімо, справді, з нами, воздамо хвалу Бахусу-Вакху, возславимо сонячного Діоніса[41], який дав винограду його божественний сік! — Хвала Мілону! Хвала вину й веселощам! — скандувала юрба, танцюючи навколо Піфагора. Він ясно відчув: ще мить і буде пізно! — Стійте! — гнівно крикнув Піфагор. — Мені соромно! Гидко дивитися на вас — молодих і прекрасних! Чому орли стали надутими індиками, які тягають по землі розпушений хвіст хвастощів? Де їхні крила, щоб кружляти попід хмарами? Чому леви перетворилися на блудливих шкодливих котів, що ганяються за кішками вечорами? Чому прегарні квіти стали гидко, бридко пахнути, звідки ця смердява, якої не повинно бути у ваших серцях, о дівчата?! Замість мужності — нахабство! Замість цноти — розв’язність і зухвальство! Замість кохання — тваринна жадоба і скверна! Соромтеся, молоді кротонці — спадкоємці аргонавтів і героїв! Мілон розштовхав своїх поплічників, наблизився до Піфагора, взявшись в боки руками. — Чому соромиш нас? — загув він, як в бочку. — Ми лише повторюємо те, що робили чи роблять боги й всякі напівбоги. А коли богам можна, то чому заборонено смертним? Наше життя коротке, ніби в метелика, — чому б і не погуляти, чому не побавитися? Га? Чи не Зевс — владика богів — невтомно дурить свою благовірну Геру, чи не він ганяється за всякою гарною мордочкою, клянучись у вічному коханні, щоб потім покинути її, а то й знеславити! Згадай нещасну Європу[42], згадай замучену Іо, учителю! Го-го! Та ми, молоді кротонці, нікчемні горобенята супроти великого Зевса! А божественна Афродіта? Хіба вона не облизується, побачивши молодого бога або гарного земного хлопця? А Гермес, цей ошуканець і брехун, донощик і бабій? Всі вони — олімпійські боги та напівбоги — розбещені, вічно п’яні гуляки! А коли в небі таке робиться, то чому на землі мало б діятися щось інше? Ха-ха-ха! Хіба не так, о мої вірні друзі? — Так, так! — радісно підхопив хор голосів. — Не так! — з гідністю відповів Піфагор. — І ви самі це добре знаєте. Ваше сумління стогне, а вуста не хочуть промовити слово правди. Не кивайте на богів, не дивися на Олімп, о Мілоне! Розбещені боги — то лише ваша тінь, люди, то ваші пороки й злочини, збільшені в сто крат! Ви створили власними руками бридкі образи, а потім поклонилися їм! Що ви передасте своїм дітям? Які заповіти? П’яний регіт і лайку, брудні почуття та зневіру до прекрасного? О Мілоне! О юні кротонці! Людина — вища від богів, коли вона збагне свободу! — Яку свободу? Від чого? Ми — вільні громадяни! Що він верзе? — почулися вигуки. — Ви раби! — твердо заявив Піфагор. — Раби неуцтва й лінощів, розпусти й підлих традицій. Ви не можете розірвати тієї гидкої павутини, вам приємно сидіти в ній, як свиням, що рохкають від задоволення в калюжі! — Куди ти кличеш нас, що пропонуєш? — глухо запитав Мілон, похнюпившись. — Говориш ти красно, та що з того? Кинути корчму, а куди йти? Забути вечірні солодощі, а що діяти? Співати гімни олімпійцям? — Можна й гімни, якщо вони прекрасні, — спокійно заперечив Піфагор. — Квіти й птахи щоранку співають гімни сонцю. Хто з вас не милувався ними? Я прийшов не проповідувати вам моральні правила, о юні кротонці! Я хочу розбудити ваші серця. Ви прекрасні, але забули про це, і я вирішив нагадати вам про вашу красу. Давайте побратаємося, почнемо нову стежину життя. Відкриємо в Кротоні школу для вас, для ваших грядущих дітей. Я довгий час блукав по світу, був у Єгипті, в Індії, у Вавілоні. Скрізь я вивчав вікову мудрість, знання, добуте тисячоліттями тяжкої праці мудреців, героїв, і ось тепер готовий передати його вам… — А хто нам доведе, що ти не обманюєш? — з недовір’ям запитав Мілон. — Хто ствердить, що ти не приніс нам камінь замість хліба? — І ми будемо гризти його, — засміялася якась дівчина, підморгуючи, — будемо його гризти все життя, аж доки не повипадають зуби. Ні, красунчику учителю, ти спочатку доведи, що твоє знання принесе насолоду вищу, ніж та, яку ми маємо без твоїх повчань! — Хай доведе! — лунали голоси. — Може, він готує троянського коня! Спочатку приворожить барвистими словами, а потім заведе в прірву! — Чому ж мовчиш? — гучно озвався Мілон. — Чи тобі нічого сказати? У нас досить своїх риторів та ораторів, які вміють красно ректи, обіцяти! А коли й ти обмежишся словами, то нам нічого більше стовбичити… — Ще кілька слів, — спокійно й трохи сумовито сказав Піфагор. — У ваших словах є слушність. Справді, важко відрізнити блудослова-ритора від мудреця, доки серце мовчить. Та відкрийте серце, і тоді не треба доказів. Світло свічки меркне перед ясними променями сонця. Якщо моє знання істинне — воно дасть вам крила і насолоду польоту! Йдіть, пізнавайте, перевіряйте! Ми разом пройдемо важкими стежками пізнання… Легкими досягненнями не маню, іграшок не. обіцяю! Будуть сумніви, буде бій, будуть поразки і перемоги. Хто злякається, хто затремтить — той поверне назад і знову засне в ущелині примітивного життя. А ми з вами підемо далі, на вершини. Тільки з гори знання ми побачимо нові обрії. Я кличу героїв, я кличу безстрашних, прекрасних і спраглих! Хто хоче пити чисту воду знання — ходімо зі мною! — Еге! — закричав Мілон, широко й дружньо всміхаючись. — Та це ж інша мова! Так би одразу й казав! Ось моя рука, учителю! Я перший стану твоїм учнем! — Я за тобою, Мілоне! — крикнув ще хтось. — І я! — Я теж! — А ми чим гірші? — гомоніли в юрбі. — Мало бажання, — стримуючи хвилювання радості, сказав Піфагор. — Нам потрібні гроші, будинок та ще багато іншого. І я знову звертаюся до вас, юні брати! Гей ви, прекрасні дівчата! Перли ваші чарівні, діаманти сліпучі, каблучки з чистого золота. Та ви чаруєте хлопців і без них. Чи не краще віддати ваші прикраси в жертву найвищому богові — богові знання? Ваші діаманти й золото перетворяться в школи, книги, в сяйво науки, що відкриє світ розуму вам і дітям вашим. Ми будемо вивчати минуле й прийдешнє Землі, течію небесних світил, закони математики й гармонії, ми самі будемо формувати у власних душах новий, кращий людський образ. Ми станемо самотворцями! В дівочому гурті почувся гомін, до ніг Піфагора полетіли каблучки, самоцвітне намисто, гірлянди перлів, золоті вінці. — Бери, учителю! — Веди нас! Научи! Піфагорове серце співало. О далекий друже Гаутамо, ти б порадів нині разом зі мною! Перемога, перша перемога! Ради неї варто було страждати в далеких краях, гнити в підземеллі, сумніватися, падати і підводитися, шукати й знаходити. Хіба це лише моя перемога? Це — твоя перемога, кохана Амадіс, ваша — безіменні душі героїв, тіні котрих лишилися навіки в печерах Великого Іспиту, це початок здійснення твоєї мрії, мудрий гімалайський учителю. Треба лише втримати плоди цієї перемоги. А далі… Що ж далі? Можуть бути й поразки… можуть загриміти ще страшніші бої… Морок не прощає поступу світла. Все може статися… Але радісних очей юнаків і дівчат, котрі народжувалися для нового шляху, він не забуде ніколи…  
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка