Олесь Бердник



Сторінка26/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51

ОКОЦВІТ
(ХТО ЗВАЖИТЬСЯ — ВОГНЯНИМ НАРЕЧЕТЬСЯ)
Повість-казка

 



 

Частина перша
ДИВО ЧОРТОВОЇ ДОЛИНИ


ГОРОБИНА НІЧ


 

Шаленіла гроза. Старі люди дивувалися: звечора ніщо не віщувало негоди. Сонце заходило на спеку, повітря було сухе й давлюче, небокрай багрянився над дніпровськими луками урочисто. А потім сталося несподіване, грізне… Десь опівночі в небі почувся клекіт, ніби вдалині завели весільної пісні лелеки. Парубки та дівчата, які ще никали понад берегами, милуючись плакучими верболозами й журливою піснею дніпровського плину, одірвалися від своїх ліричних справ; зморені цілоденною працею хлібороби, які повлягалися спати під відкритим небом, розплющили очі; столітні бабусі, хворі на безсоння, нашорошили вуха; тривожно заіржали не знати чому коні на луках. Клекіт гучнішав, покотив хвилями понад сонною землею. Здавалося, повітря загусло, в ньому попливли тугі, пружні кола, ніби від падіння каменя в воду. Недалеко від місячного серпа загорілася яскрава зоря, запульсувала, огорнулася туманною короною. Барви її мінилися: спочатку вона була темно-вишнева, потім червона, жовта, ніжно-зелена, блакитна, бузкова. Нарешті зоря спалахнула сліпучим фіолетом, видовжилася, завібрувала і, немов загострена стріла, впала, майнувши пишним хвостом, десь за лісом. Слідом за нею в небі прокотилася друга зоря — ця мала м’якші барви, ніжно-рожеві. Вона теж упала на північному заході, за стіною правічного лісу. І тоді почалося. Не знати звідки зірвалася буря. Понад селом прокотився смерч, стіна куряви піднялася з поля, чорна хмара закрила місяць. Страшна блискавиця розкраяла темінь, стьобнула вогняним батогом у просторі, ніби підганяючи ліниві стихії погоди. Свічкою спалахнула скирта соломи за лісом, гучно забамкав пожежний дзвін, скликаючи до негаданої праці пожежників. Та де там! Перша блискавиця була лише сигналом до початку небесної драми. Стіна дощу впала на землю, грізно зашуміли, заклекотіли пінисті потоки, змиваючи з горбів у долини дозрілі гарбузи, соковиті помідори, валяючи додолу важкі голови соняхів. Всі в селі прокинулися, окрім малих дітей. Парубки з дівчатами рвонули під захист клунь та повіток. Гроза розлютувалася не на жарт, небо стало схоже на гігантський жмут полум’яних розтріпаних канатів, з якими почав бавитися невидимий космічний титан. Одна за одною блискавиці цвьохали на землю — довжелезні, яскраво-фіолетові. Громовідвід біля клубу оповився примарним перлистим сяйвом, вздовж нього до землі пливли з сухим тріском вогнисті іскри. Сторож дід Онисько злякався і, плюнувши на свій відповідальний пост, дременув під дощем додому. Гроза руйнувала димарі, зривала дахи, псувала радіоприймачі, понад городами й шляхами металися багряні кулясті блискавиці; інколи вони підкрадалися до старих гіллястих дерев, вибухали холодним примарним полум’ям, розпанахуючи товстезні стовбуряки навпіл. Та шквал вирував недовго. За якусь годину лихо зійшло, стіна зливи пропала, тільки небесні вогні невпинно миготіли аж до світання. Славко був свідком всього, що сталося. Він до півночі сидів у садку, поміж заростей малини, розглядаючи в саморобний телескоп місячні кратери. Перед цим хлопець вичитав разом з Ліною у журналі «Юний технік» дуже цікаву статтю про дивовижні явища на Місяці, що їх інколи спостерігають учені: при появі сонця в деяких кратерах виникали зелені плями, вони ширилися на світлі, пересувалися з місця на місце і щезали, коли починалася місячна ніч: часом пропадали з поверхні земного супутника гігантські цирки, ніби їх покривав хтось непрозорим ковпаком, а пізніше несподівано знову з’являлися. Одного разу в кратері Коперника бачили світляний трикутник, до нього з різних боків повзли яскраві цятки і зливалися з тим геометричним узором. Такі повідомлення не давали спокою Славкові, і ось з допомогою Максима Івановича — учителя астрономії — він змайстрував невеликий телескоп і в ясні ночі не зводив очей з таємничого місячного диска. Нічого нового він на Місяці не побачив, зате став мимовільним свідком дивного явища природи. Коли за ліс упало дві зорі, хлопець кинувся до хати, захоплено гукаю чи: — Боліди! Боліди впали! — Га? Що? — жахнувся зі сну батько. — Чого ти ґвалтуєш серед ночі? — Я ж кажу, — ображено озвався син. — За нашим лісом впали два великі боліди! — Які боліди? — Небесні камені. Метеорити. Завтра побіжу шукати! Треба сказати Максиму Йвановичу! Це ж знаєте яка подія! — Ото подія, — невдоволено пробурчав батько. — Каменюки якісь впали, а ти кудкудачеш, ніби курка над яйцем! — Та не прості ж, а з космосу! — Вони скрізь однакові, — позіхнув батько. — Читав же в журналах? На Місяці такі самі каменюки, як і в нас. Камінь він і є камінь, хоч ти його й освяти! А як вже тобі забажалося побачити його, то скажи про те Максиму Йвановичу! Ну, цить, не шуми, дай подрімати… Та спати не довелося ні батькові, ні бабі Оришці. Гроза розбудила всіх. Баба нажахано поглядала у вікно, хрестилася, коли блискавиця десь поблизу заганяла громову стрілу в землю. — Горобина ніч, — шепотіла вона, зітхаючи, — одведи й заступи, господи! — А яка це горобина ніч, бабо? — поцікавився Славко, висовуючи носа у вікно. — А киш! — крикнула баба, замахуючись на онука. — Як стьобне, то й не кавкнеш! То не проста гроза. І дві зорі впали за селом непрості. Колись таке вже було… — Що було? — Як була я ще дівчам… Пам’ятаєш, минулого літа я хотіла вам оповісти, а ви сміялися… Скажу нині. Діло було ще за царського режиму. Ще й на гулі я не ходила. Якось вночі упала теж зоря у Вовчу Долину… — А де це Вовча Долина? — Тепер вона Чортова називається. А тоді була Вовча… Так ото, кажу я, впала зоря вночі, і почалася гроза, така, як нині… Одведи й заступи — бач, що діється! — Далі, що далі, бабо? — Ну що? Скінчилася гроза. А у Вовчій Долині люди стали помічати: як тільки ніч — так щось і світиться… — Що світиться? — А хтозна-що. Над Каранню таке марево, наче зірниця… — Не вигадуйте, мамо, — невдоволено озвався батько. — Геть забили тямки хлопцеві казками та чудесами. — А от і не вигадка, — сердито мовила баба. — Все, як нині, досі пам’ятаю. Спитай старого Ониська — він не дасть збрехати. Ти ж не з Вогників, а з Зеленьок, от і не знаєш, а я знаю. — Найшли, кого питати, — буркнув батько. — Відомий базікало. Ще чарку налити — до світання не переслухаєш. — Тату, не заважайте, хай баба далі каже! — Світиться та й світиться, — вела далі баба, тривожно поглядаючи за вікно, де миготіли зірниці. А що — не знають люди, бояться йти туди… — Я б не побоявся, — сказав Славко. — Знаю, знаю! Хоробрий який! Минув час… і з Вовчої Долини вийшла баба… Баба-яга, стара, горбата… — От-от, — засміявся батько. — Договорилися… — Засмійся, Матвійку, дам копійку, — ображено буркнула баба. — Дуже грамотний ти, Трохиме. Жаль, що мало моїх годків осталося в живих, а то вони тобі те саме сказали б. Довго жила та баба в долині. Хатка там в неї була… — На курячій лапці, — піддакнув батько. — Атож. А у вікні вогонь. Хто не боявся — приходив до неї. Лікуватися чи поради питати. Всіх лікувала. Травами пахучими, словом добрим. І грошей не брала. Приязна баба була… — Яка ж вона яга, коли добра? — Не знаю. Кажу те, що було. Негарну вона мала подобу, але очі великі, ясні, добрі. Один раз я її бачила, мати-покійниця водила мене, щоб хворобу вигнати з грудей… палило мені груди, щось не давало дихати… — Ну й що? — зацікавився батько. — Помогло? — Ще як помогло! Глянула вона мені у в очі, торкнулася рукою грудей, щось прошепотіла. І одразу полегшало, одпустило… — А де ж та баба поділася? — схвильовано запитав Славко, тривожно позираючи у вікно, де все ще миготіли грозові вогні. — Не знаю. Піп дуже гнівався на людей, що ходили до тієї баби. Проклинав, обіцяв пекло тим, хто лікуватиметься в неї, прозвав Вовчу Долину Чортовою. Ну, люди почали боятися. Потім з волості старшина приїхав, два солдати з оружжям… Взяли ще парубків, які сильніші, пішли в Чортову Долину, щоб знайти бабу-ягу. Піп звелів привести її до церкви. Шукали-шукали, всю долину обнишпорили, так і не знайшли… Ні хатки, ні баби… — Бо вигадки, — повчально сказав батько. — То це й я вигадую? — гнівно запитала баба. — Буцімто була у неї в долині? Вигадую — еге? — Приснилося. Коли то те було? Ви вже не розрізняєте — де воно сон, а де правда. — І ти туди ж, — докірливо мовила баба, вкриваючись рядном. — Хай уже нинішні недовірливі — їм усе вигадка. Пісня — вигадка, казка — вигадка. А колись нам і казка була правда. Ого, ще й яка правда! — Казкою ситий не будеш, — іронічно хмикнув батько. — Хліб для живота, а казка — для серця, — одрізала баба. — Так казала моя мати-покійниця, царство їй небесне. Дитина без казки не може. Зачахне дитя, як не почує казки, або лобурякою стане таким, що не дай бог! Тепер — не встигло дитя зіп’ястися на ноги, а ви йому — трактор під носа тичете, торохтьоло смердюче! Воно й радіє, є забавка! — А чого ж, — вдоволено сказав батько. — Трактор — то діло. Сіє, оре, возить! Наука, мамо, сила дивовижна! Га? Куди ваша казка?! — Хай буде, — буркотіла баба. — Я що? Я не проти. Хай їздять і на тракторі чи верхи на чортові, а казки все-таки хай не забувають. Бо здичавіють… — Потягло все на базікання, — одвернувся дід до стіни. — Славку, марш спати. Гроза затихає… — Іду, йду, — озвався онук. — А вранці — до Максима Йвановича. Боліди були непрості, їх треба шукати… — Шукай, голубчику, — усміхнулася баба Оришка. — Згадаєш моє слово — не проста ця гроза. І зорі ті, що впали за лісом, теж не прості. І впали вони не деінде, як у Чортовій Долині. Знову там, де й колись..  

 

ПОШУКИ МЕТЕОРИТІВ




 

Після снідання Славко помчав до школи. Там уже зібралося півсела людей. Максим Іванович, учитель-астроном, завів селян до приміщення шкільної обсерваторії і розсадовив усіх попід стінами. Він радо ходив довкола телескопа, постукуючи протезом (свою ногу втратив на війні). Сивий їжачок учителя переможно майорів у променях ранкового сонця, прозорі очі мінилися радістю. Сьогодні було його свято; сотні людей зацікавилися незвичайним небесним явищем. Розповіді лилися невпинно, уточнювалися подробиці. Виявилося, що гроза натворила багато чудес: кулясті блискавиці проникали в хати, клуні та повітки, жахаючи людей та роблячи нечуваний бешкет. Вдова Соломія — весела й насмішкувата жінка, яка ловко вміла передражнювати не тільки людей, а й птахів та звірів, — тепер була збентежена й притишена. — Загриміло — я прокинулася, — розповідала Соломія. — Бачу, двері в сіни прочинені. Думаю — що за халепа? Кота ж наче в мене немає, хіба який домовик заліз? Встала з полу, щоб зачинити, коли це затріщало, засвітилося… — Де? — поцікавився Максим Іванович. — Та в сінях же. Котиться клубочок, сипле іскрами… — А якого кольору? — Голубенький. А всередині — червоний. Міниться, як веселка. Та мені не до того було, щоб дивитися на нього пильно, — злякалася я. Клубочок той до хати, я — шасть під рядно, висунула носа, не дихаю, дивлюся, що воно буде робити? Походило, походило по долівці, залізло під піч, скочило на стіл, потім шаснуло до судника. Щось там заторохтіло, зашипіло. Знов той клубочок скочив на долівку, та — до печі! А тоді як завиє, як засвистить! І все! — Що все? — Пропав! Як корова язиком злизала! Я лежала до раночку, не спала. До судника на світанні підійшла, глянула — нема моїх ложок! — Яких ложок? — Срібних. Ще прадідівських. З роду в рід передавалися. Гарні ложки. Ах ти ж, думаю, злодіяка! Як же ти взяв їх! Без рук, без ніг — а взяло! Я до печі — там у мене чавун з картоплею стояв приготовлений, щоб зварить для свиней корм. Дивлюся — матінко моя! — картопля зварена, аж розкипілася, а чавун весь полуджений сріблом! Так ось де мої ложки поділися, думаю собі! Як же це той клубочок примудрився таке вчинити? Селяни гомоніли, дивувалися. Ще один чоловік розповів, як блискавиця проникла у вікно крізь малесеньку дірочку і розмалювала шибки барвистими райдужними узорами. Можна буде принести ті шибки до школи, якщо це цікаво для учнів, а натомість засклити вікна іншими. Ще десь полум’яні заряди закип’ятили воду у бочках біля хати, а потім вибухнули із страхітливим гуркотом. — Чудово, чудово, — муркотів Максим Іванович. — Нам дуже повезло, друзі мої! Дуже повезло! — В чому повезло? — невдоволено запитав дід Онисько, слинячи здоровенну самокрутку. Припаливши, він пихнув смердючим димом і косо глипнув на дітей, які нишком сміялися з нього. — А в тому, Ониську Карповичу, — повчально сказав учитель, — що збіглося докупи два дивовижні явища — астрономічне і метеорологічне. Винятково! Треба записати всі ваші розповіді, зібрати докази. Шибки, полуджений чавун. Передамо все це вченим, щоб вони мали над чим пометикувати! — Не знаю, як вам, а мені такі явища ні до чого! — сердито озвався дід Онисько. — Таке знялося, наче перед кінцем світу! Я заховався у хату, а воно мигає, а воно періщить, та так страшно, так страшно, що я, хоч і не вірю, почав молитися! Молюся, а воно гримає! Молюся, а воно гримає! Молився, молився — один чорт! — не помагає! Тоді я голову під подушку, щоб не видно було, та й заснув! Люди сміялися. Максим Іванович сказав весело: — Гроза, справді, рідкісна. Мені здається, що вона космічного походження… — Як так? Розкажіть? — Ви помітили: у повітрі зовсім не було вологи? — Еге, — згодилася Соломія, — сонце сідало на спеку… — Отож-бо. Барометр теж не показував грози. І раптом оці боліди, небесні гості. Після падіння залишився велетенський стовп космічного водню. А в повітрі водень почав бурхливо з’єднуватися з киснем, учні знають, що з такого поєднання утворюється… — Вода! Водяна пара! — хором закричали діти. — Правильно! Утворилися грозові стовпи, насичені потужними електричними зарядами. Так би мовити, непередбачена злива. Ніяка метеостанція не могла б передбачити її! — А блискавки? — запитала Соломія. — Чого це вони таке виробляли? — Наука ще не знає того, — зітхнув учитель. — Відомо безліч фактів, коли кулясті блискавиці діють майже розумно, але чому, як — неможливо пояснити. Потрібні досліди, і ваші свідчення теж допоможуть науці. — А боліди? Що з ними? — скрикнув Славко. — Тепер це вже метеорити. Будемо шукати, — ласкаво усміхнувся вчитель. — Саме про це я й хочу поговорити з учнями. Добре, що ви з’явилися. Якщо знайдемо метеорити — наша школа прославиться. Повідомимо в Академію наук, приїдуть вчені. Дорослі хай ідуть, а учні залишаються… Ентузіастів Максим Іванович розділив на кілька груп, визначив маршрути. Звелів вернутися до дев’ятої години вечора. Надбігла Ліна, її призначили до Славкової групи разом з Онопрієм, або, як його дражнили, — Прі. Славко зрадів, що Ліна йшла з ним, але присутність Прі його не дуже тішила. Чи не всі хлопці в школі упадали за Ліною, хотіли дружити з нею. Та тільки Славкові Ліна дозволяла проводжати її зі школи додому, дуже рідко — Онопрієві. Чому — про те Славко не міг здогадатися. Невже їй подобався рудий, увесь у ластовинні, Прі? До того ж іще й мовчазний, вічно насуплений, незграбний. От і тепер — Прі сопе, косо дивиться на Славка, потім на Ліну. Дівчинка весело плеще його по плечі долонею, скаче, як коза. — Гайда, гайда, хлопці! Мені так хочеться швидше побачити комету! От здорово! — Не поспішай, — пробурмотів Славко, невдоволено глипнувши на Онопрія. — Ще треба захопити щось поїсти. Заждіть — метнуся додому! Хлопець забіг до сторожки, взяв торбу, нашукав на бабиному городі помідорів, огірків, вкинув ще півхлібини й приєднався до товаришів. Вони минули піщані горби і ввійшли у віковий ліс. Простували покрученою доріжкою, весело перемовлялися. — От якби пощастило, — щебетала Ліна, поблискуючи чорними оченятами. — Про нас би написали в журналах або в газеті… — Головне — знайти, — сказав Славко. — А слава? На весь світ? Хіба погано! — Краще визначимо маршрут. Спочатку — Заросні, потім перейдемо через болото в Карань. А там — до Чортової Долини… — Там страшно. Дуже густий ліс… — А як же слава? Світова? — усміхнувся Славко. — Не насміхайся, — спалахнула дівчинка. — Не обов’язково ж славу у болоті шукати?! — А може, це й не боліди, — озвався Прі. — А що? — Може, літаючі тарілки? Га? — Ще краще, — зрадів Славко. — Познайомимося з пришельцями. А чого — це ти розумне слово сказав. Ще цікавіше буде тепер шукати. Гайда вперед! Години за дві вони обснували всі Заросні вздовж і впоперек. Нічого не знайшли. Зморені, спітнілі, вийшли до болота. На тім боці зеленів темною кроною древній ліс Карань. Прі впав на землю, задер ноги вгору, засопів. — Їсти хочеться! Аж у животі гуде! — І я хочу, — зітхнула Ліна. — Хай буде, — згодився Славко, розв’язуючи торбу. — Поїмо, а тоді — на той бік, у Карань… — А може, то все брехня? — мовила дівчинка, поглядаючи на широченне болото. — Що брехня? — А про боліди? Може, нічого не впало? — Я сам бачив, — обурився Славко. — Привиділося, — замугикав Прі, вихоплюючи з торби здоровенний помідор і одломивши окраєць хліба. — М-м-м! Ну й смачно! — Не лише я бачив! Багато людей бачило! Чули, які дива творилися? — А мені набридло, — сказала Ліна, смачно куснувши помідор. — Хтось дурний побачив… М-м-м, добрий помідор!.. а хтось дурний шукає! — То це я дурний? — скипів Славко. — Оце ти так? Тоді я сам піду, без вас! — Та я нічого, — хитренько всміхнувся Прі. — Я готовий шукати хоч до вечора… — Тоді хай вертається Ліна, — сказав Славко. — Ми знайдемо самі. Або інші знайдуть. І вся слава буде їм. От! — Ні, я піду, — рішуче заявила Ліна. — Мені вже легше. То, мабуть, від голоду в мене настрій зіпсувався. Ще б попити водички! — Ось тут є криничка — вода, як лід. Пообідавши, шукачі припали до прозорої кринички, що витікала прохолодним струмочком з-під кореня товстезної столітньої верби. Потім роздяглися і почали по купинах перебиратися на той бік болота. У воді, жваво метушилися золотаві карасики, блискали полірованими каштановими панцирами водяні жуки, ліниво в’юнилися товсті, ситі п’явки. Пухкі купини пружно хиталися під ногами, Ліна зірвалася з однієї, шубовснула в болото, заойкала, залементувала. Славко поміг їй вилізти на сухе, заспокоїв. — Тут же неглибоко. Не бійся! — Еге, а ти забув, як ми ледве не втонули минулого літа? — Добре неглибоко, — озвався Прі з сусідньої купини. — А колгоспна корова недавно втонула десь тут, затягла її трясовина… — Дурна я, дурна! Нащо згодилася йти, краще було б покупатися на Річищі… — Та тут вже недалеко, Ліночко! А назад — обійдемо болото. Хоч довше — зате по сухому… Нарешті вони подолали болото, вийшли до Карані. На них налетіла хмара великих жовтих комарів. Онопрій почав підскакувати, скрикувати. — До лісу, в кущі! — гукнув Славко. — Там вони не кусатимуть! Продеремося крізь хащі — комарі відстануть! Старезний ліс зустрів шукачів прохолодою, настороженим спокоєм. Густе павутиння липло до обличчя, тернові та глодові кущі чіплялися за вбрання. Стало темно, непривітно. Зате комарі одстали і вже не переслідували. — Що ми тут знайдемо? — жалілася Ліна. — Ліс, як стіна. Я тут ще ніколи не була… — Якщо впав метеорит, то мусить бути яма… або місцина попалена, — пояснив Славко. — Мені здається, що це десь упало в Чортовій Долині. Так і баба Оришка казала! — В Чортову Долину навіть дорослі не зважуються ходити, — зауважив Прі. — Чому? — здивувався Славко. — Кажуть, там нечиста сила водиться… — А ти віриш у нечисту силу? — іронічно запитав Славко. — Не вірю. А люди кажуть. Гадюк велетенських там бачили… і волохатих людей… — Брехня. Мене туди дід Левко водив. Двічі. Гадюка й мала з переляку здається великою, а волохатих людей на пляжі під Києвом повно. Є такі, що й не одрізниш — чи то горила, чи людина. Може, якийсь дачник гриби збирав, вони люблять у шортах ходити. От моя баба сю ніч розповідала цікаву історію… — Про що? — Про Чортову Долину. Тоді вона ще була дівчинкою, а долина називалася Вовчою… — Розкажи… Шукачі зупинилися під віттям ліщини, сіли спочити, і Славко розповів товаришам бувальщину, почуту вночі від баби Оришки. Коли він закінчив оповідь, Ліна занепокоєно озирнулася, зіщулилася. — Нащо ти розказав? Тепер мені лячно… — Мені соромно за тебе, — розсердився Славко. — Сам же розказав! А тепер лаєшся! — Треба йти, — вперто сказав Славко. — Максим Іванович вірить нам. Він жде. Ліночко, вже недалеко, ось тут, поруч, Чортова Долина. Оббіжимо її — і назад! Га? Славко потягнув дівчинку за руку. Прі похмуро плентався позаду. Вони зупинилися над кручею внизу темніло провалля, там було моторошно і сиро. Над ними нависали покриті зеленим мохом дерева, довкола громадилися непролазні кущі терну та височенні лапаті хащі папоротей. — Якусь годину походимо — і баста! — запевнив Славко. — Я всі ходи й виходи знаю — дід показував! Вся долина кілометрів два, не більше. До вечора й вернемося… — Вже темніє, — прошепотіла дівчинка, щулячись від прохолоди. — Хай йому грець, не хочу шукати тих дурних камінців! Славко випустив її руку з своєї долоні. — Оце така ти? Прі, веди її. Раз так — хай іде додому! Онопрій не міг приховати радісної усмішки. — Я — що? Я — як вона! Я можу з тобою, Славку! А можу одвести! Ліно, ти сама втрапиш? — Не втраплю, — сердито сказала дівчинка, дивлячись під ноги і надимаючи губи. — Я тут не бувала… — Тоді я з тобою. А як же ти, Славку? Може, плюнемо, га? Ніхто нічого все одно не знайде! — Знайду чи ні — а пройду до кінця, — похмуро відповів Славко. — Вертайтеся, боягузи! Він махнув рукою і зник за кущами ліщини. Онопрій з Ліною якусь хвилю постояли на кручі, важко зітхнули і попленталися назад…  

 

ЧОРТОВА ДОЛИНА




 

Хаща ковтнула всі звуки. Зловісна тиша замкнула в свої обійми Славка. Не чути було ні птаха, ні шелесту віття. Хлопець зупинився, причаївся — чи не чути голосів Онопрія і Ліни? Може, вернуться, покличуть, не залишать його самого? Прі на зло йому не вернеться, а ось від Ліни він такого не сподівався! Не чекав такої зради! Що це з нею? Перейшла болото — і скисла! Романтичний ореол дівчинки збляк, розвіювався марою, і хлопцеві навіть дивно було, що він так часто думав про неї, мріяв міцно подружитись на все життя, уявляв майбутні пригоди, далекі подорожі, де вона буде поруч у небезпеках, в труднощах. Еге, де там! Півдня походила — і сльози! Ліс їй дуже похмурий, страшний! А як же в далекій тайзі? Або в горах? А як похід або війна? Або полон у ворогів? А все-таки лячно! Якби поруч жива душа — то нічого. Навіть кіт — і то вже щось живе ворушиться. А так — круті урвища, високий чортополох, вікові дуби та осики, а між ними — терен. Метрів зо сто пролізти між такими кущами — не лишиться від одежини й нитки! Поміж хащами позначена ледь помітна стежина. Хто по ній ходить? Мабуть, дикі кабани та козулі. Та ще, може, старі жінки восени пробираються по калину аж до Смаленого Болота. Славкові зненацька згадалося, що в Чортовій Долині під час війни поліцаї вбили кільканадцятеро селян-заложників. Він так яскраво уявив собі цю жахну картину, що заплющив очі і зупинився, тамуючи подих. Гримнули постріли, почувся стогін. Чи то вітер прокотився над верхів’ями дерев? Волосся у хлопця наїжачилося, по спині поповзли холодні мураші. Він присів, наслухуючись. Може, й тепер хтось тут переховується? А чого ж — хаща така, що можна замаскувати цілий батальйон. Може, чкурнути? Сказати, що обшукав долину і нічого не знайшов! Сором! Чим він тоді кращий від рудого Прі? Базікав, базікав, а як до діла — в кущі? Ні, треба подолати страх! Відкинути його, як липку павутину. Темно між деревами, погано видно. Невже заходить сонце? Ще ж рано. Може, хмари на небі? Під ногами хрускали сухі гілляки, той тріск віддавався у свідомості, ніби постріли. Славко хутенько продирався під кущами, долаючи страх. Вперто снував по Чортовій Долині, пильно приглядаючись, чи нема де-небудь знаку від падіння болідів. Де-не-де натикався на великі капелюхи білих грибів, але не зачіпав їх. Якби іншим разом, то захопив би такі трофеї додому. От баба Оришка похвалила б! Чудова смаженя була б. А тепер — хай ростуть, зайці та білки-вивірки поїдять! Глибше, глибше. Долина дихає вогкістю, під ногами товсті килими мохів. Славко сідає на трухлявому пеньку, спочиває. З гущавини долинає низьке гудіння. Ніби далекий гул пароплава. Може, луна? Чи машина десь в лісі? Скільки часу минуло — година чи дві? Тіні повзуть між стовбурами, вже не видно далі, як за два-три метри. Ноги ниють, і руки тремтять. Мабуть, від утоми. Може, вернутися? А завтра — знову сюди. Захопити ще хлопців. Не таких тонкошкірих, як Прі. А сьогодні? Що він скаже Максиму Йвановичу? Що було темно й страшно? Побоявся привидів? Сміятимуться Прі перший сміятиметься, хоч він і втік. Та й чого боятися? Кабани не нападуть, вовкам є що їсти. А в чортівню він не вірить. А хто каже, що бачив — бреше! Ось тільки оповідь баби Оришки… Баба-яга! Тільки ж то не привид, не відьма. Може, знахарка, що вміла добре лікувати травами? Вони любили жити в таких хащах, щоб люди їх боялися! А що, коли й тепер тут хтось є? А раптом.. Між деревами блиснув вогонь. Славко здригнувся. Здалося чи ні? Знову. Майнуло блакитним крилом примарне полум’я, погасло. Ще раз. Ще… Ні, не здається. Видно, як полиски падають на замшілі стовбури дерев. Може, хтось з учнів, які шукають метеорити? Або дачники збирають гриби. Запалили ліхтарі й ходять. Треба було й собі взяти. Хто ж знав, що доведеться допізна ходити?.. Славко вже збирався крикнути, та стримався. Серце стукотіло тривожно й насторожено. Вогонь ще кілька разів майнув і засяяв рівно, незгасно. Хлопець наближався до дивного сяйва. Повз по моху безшумно, як кіт. Цікавість пересилила страх. Вже недалечко. Світло, наче промені телевізійного екрана. Може, це і є той болід? Славко виглянув з-за дуба і отетерів. На маленькій галявині, під крислатим деревом, стояла хатинка. Казкова хатинка, точнісінько, як у фільмі «Василиса Прекрасна». З єдиного віконечка промінилося м’яке сяйво. Невисокі двері відчинені навстіж, за ними колишуться невиразні тіні. На чому стояла хатинка — на курячій лапці чи на палях, — хлопець не помітив, але побачив, що до входу вели вузенькі східці з березовими перильцями. В горлі у Славка пересохло. Що ж діяти? Страшно й поворухнутися. Може, це йому ввижається? Та ні, не ввижається! Заплющуй очі, щипай себе за руку — нічого не допоможе! Хто ж це? Може, якісь кінозйомщики? Не схоже. Дуже тихо, і ніякої апаратури. Дременути назад? Привести сюди учнів з Максимом Івановичем? А що він скаже їм? «Хатка на курячій лапці?» Реготу буде на цілий рік. А ще гірше, як прийдуть сюди і нічого не побачать. Скажуть — збожеволів од страху і ввижалися йому всякі привиди… То що ж робити? Невже всю ніч отут гибіти? Земля холодить, і стає вогко, сиро. Може, підійти? Раз хатка стоїть — є у ній хтось живий. Сяйво привітно майнуло, почувся звучний жіночий голос: — Ввійди, шукачу! Хлопець завмер, боявся поворухнутись, невже це йому? — Чого ж ти лежиш? Вставай, я чекаю… Славко — ні пари з вуст. — Ти шукав і знайшов. Чому ж тепер злякався? Звівся на ноги, поволеньки попрямував до хатки Нікого нема, не чути жодного звуку. Хатка похитується, ніби жива. А може, то мариться? Може, сниться химерний сон? Східці риплять під ногами. Ось уже й двері. Вони дуже низенькі, треба нагинатися. Сіни. Пахне травами, квітами, під ногами шелестить цар-зілля. Баба Оришка любить ним покривати долівку на зелені свята. Хлопець переступив поріг, ступив на підлогу. Чи це не підлога? Ніжний зелений килим, схожий на мох. Славко спантеличено оглянув хатку. Де ж господиня, голос якої він чув? І де світло? Ні каганця, ні електрики… Невелика піч у куточку, обмазана синьою глиною, на ній намальовані веселі півники. Ліворуч — темний дубовий стіл, ослін біля нього, а на покуті — велика білосніжна квітка. Вона ворушить золотавими тичинками, срібляста маточка вібрує, ніби дише, оксамитні пелюстки згортаються і розгортаються в такт нечутній мелодії. Дивно й чарівно! Та прегарна квітка заспокоїла хлопця, одігнала страх. Йому здалося, що він потрапив до близьких і рідних людей, що він тут уже колись був, чимось зв’язаний з цією хаткою, квіткою і з тими смішними півниками на печі. Згадується йому і нечутна мелодія, і запахи ніжних квітів, що вливаються до його грудей звідусіль… — Коли так мислиш, — то можна й зустрітися, — ніби відповідаючи на його думки, почувся голос. — Ти відчув себе вдома — я рада… Славко сахнувся, глянув праворуч. Там сиділа на низенькому ослінчику стара бабуся: зігнута дугою спина, довгий ніс, запалі щоки й вуста. А на плечах — темно-зелена іскриста накидка. «Баба-яга!» — майнула думка. Вона була така самісінька, як у казках. Виходить, баба Оришка правду казала? Це яга й тепер прилетіла разом з болідами! А може, то не боліди, а якісь літаючі пристрої? Хто ж вона така? Звідки? І що зробить з ним? Невже полонить його і… — О, мій нерозумний хлопчино, — ласкаво мовила баба і підняла погляд на нього. — Як все перемішано в тобі — хоробрість, розум і страх. Вір першому своєму почуттю — ти вдома, і поруч добрі, знайомі люди… Славко глянув їй в очі. Погляд баби був глибокий, сильний і ніжний. Здавалося, що очі прекрасної молодої істоти поставлено на старе зморщене обличчя. І така добра сила була в тому погляді, що хлопець цілком заспокоївся, полегшено зітхнув і усміхнувся. — Сідай, — сказала баба і показала зморшкуватим пальцем на ослін. — Їсти хочеш? — Та… — Не та, а хочеш, — засміялася баба, ніби завуркотіла горлиця лісова. — Поїж суничок з медом, а потім зап’єш водичкою лісовою, чистою, смачненькою… Баба махнула рукою. Сама собою впала заслонка в печі, з чорних челюстів вискочив кошелик з червоної лози, за ним горнятко і високогорлий глечик. Все це пропливло через хатку до столика і зупинилося перед хлопцем. Він роззявив рота від подиву. З десяток ягід стрибнуло з кошелика йому до рота. Він закашлявся, розжував їх, ніяковіючи. Ще чого не вистачало — щоб його годували чарівним способом! Є руки — сам їстиме… — Їж, їж, синочку, — осміхнулася баба. — Не дивуйся, звикай… Ще й не таке побачиш… Славко хутенько поїв ягідки, ковтнув меду. Де вона такого добра набрала? Ніколи не пробував таких запашних суниць. Він одпив трохи холодної води з глечика, несміливо подякував. — На здоров’я! На здоров’я, милий хлопчику! — повторила баба, складаючи сухенькі руки на худих колінах. Кошелик і посуд майнули знову перед носом Славка і заховалися в піч. — А тепер розкажи мені, що ти шукав у лісі, як потрапив сюди? — То ви ж, мабуть, знаєте? — мовив Славко, поглянувши на її усміхнене обличчя. — Може, й знаю, — хитренько сказала баба. — А хочу почути від тебе… — Шукав метеорита, — несміливо мовив Славко. — Це такі небесні тіла… — Дуже добре, дуже добре, — весело відгукнулася баба. — Говори, говори, я слухаю… — Сьогодні вночі впало щось за лісом. Наш учитель і послав нас шукати… Для науки це дуже потрібно… Ми пішли, бо дуже цікаво! Я, Ліна, Онопрій. Ми його Прі називаємо… Ну, вони злякалися. А я вирішив сам… — Бачила, бачила, — задумливо мовила баба. — Ти — хоробрий хлопчик. І чесний. Ну й що ж? Ти знайшов те, що шукав? — Не знаю, — знітився хлопець. — Бачу — щось горить. Я ближче — коли хатка… — На курячій лапці, — дзвінко засміялася баба, і знову хлопцеві здалося, що то був голос молодої дівчини, а не старої людини. — А в тій хатці — баба-яга. Кістяна нога! Хлопець заходить до неї, а вона його в чавун та в піч. Покочуся, повалюся, Славчиного м’ясця наївшись! Ха-ха-ха! — Ви… ви знаєте моє ім’я? — Знаю. Читаю в твоїй пам’яті, на твоїм лиці. Ну, кажи далі… Ти побачив хатку, почув мій голос, зайшов. А тепер? Що ж тепер? — Хочу знати, хто ви, звідки, — насмілившись, сказав Славко. — Мені дуже цікаво. Як вас звати? Бабині очі потьмяніли, заховалися під острішками брів. — Що тобі моє ім’я, хлопчику? Хіба це найважливіше? А звідки я? З казки. Де ж іще водяться такі дивні почвари? — Ви не почвара, — мовив хлопець. — Ви добра. У вас очі гарні, як у дівчини молодої. І голос м’який… — Ну, спасибі, — тихо одвітила баба, — Серце маєш славне. І казку, мабуть, любиш? — Дуже, — палко сказав Славко. — Мені баба Оришка завжди казки оповідає. Ого! Вона їх страх як багато знає! Тисячі! А ще вона каже, що мене хлібом не годуй, а дай казку послухати. — Як? Як ти сказав? — зраділа баба, і знову її очі засяяли блакитними вогниками. — Не годуй… а дай казку? Голубе, так це ж чудово! — Що чудово? — О, ти навіть не відаєш, як це важливо. Колись будеш знати. Якщо… А втім — заждемо. Не слід поспішати. Хай казка діється сама, її не треба силувати… — Я нічого не розумію, — розгублено мовив хлопець. — Ви говорите загадками… — Кожна загадка має розгадку, — відказала баба. — Тільки часто так буває, що розгадка запізнюється. Коли нема героя або мудреця, який поспішить її розгадати. Послухай, Славку, гостинність за гостинність! Сама доля послала тебе сюди, стань мені в пригоді, коли твоя ласка! — Я… вам у пригоді? Ви ж можете все… — Що все? — А он і їжа скаче з печі, і речі літають у повітрі… І бачити ви все можете, певно, на відстані? — То й що? Хіба наука не робить всього того? Не в тім сила. Все я можу — і послати всяку річ в інше місце, і бачити далекі події… Одного лише не зробити чарами… — Чого ж? — Добути серце щире, віддане. Ніякі чари не поможуть. Вся сила світу не відшукає його, не примусить зробити щось погане. Нема більшої сили, ніж вогняне, любляче серце, та ще й таке, яке кохається в казці. Ото ж я й хочу попрохати тебе… — Що я мушу зробити? — Розкажи мені казку… гарну казку… — А яку? — Яку хочеш. Одна умова — улюблену казку, і щоб в ній була молоденька дівчина. Добре? Подумай же, яка з казок тобі найбільше до серця. Славко замислився. Його охопив дрімотний чарівницький настрій. Де він, як сюди потрапив? Хіба таке можливе? Не хочеться виходити з милої хатки. Сидіти б так, слухати приємний голос, милуватися переливами блакитного сяйва, що плине невідомо звідки, А потім вийти з хатинки — а довкола казковий світ. Килим-самоліт, а на ньому чарівна дівчинка. Вони сідають з нею на килим, підіймаються в небо, летять у далекий край визволяти… Кого вони будуть визволяти? О, в казках є багато полонених, ув’язнених, змучених, є кого визволяти! Славкові згадалася казка про сплячу царівну. Баба Оришка оповідала її десятки разів, і завжди вона здавалася хлопцеві новою, свіжою, неповторною. Може, сподобається бабі ця казка? В ній є молода дівчина. І доля в неї — незвичайна! — Згадав! — озвався Славко. — Гарну казку можу розповісти. Про царівну, що заснула. Казати? — Кажи, — кивнула баба. — Тільки хвильку зажди. Нанті! Хлопець оглянувся. То тут ще хтось є? Баба не самотня? З-за квітки, що розквітла на покуті, зненацька вискочив перлисто-блакитний клубочок вогню, впав додолу, покотився по зеленому килиму до баби, скочив їй на коліно і зупинився, ласкаво блимаючи. — Що це? — пошепки запитав хлопець. — Моя доня… — А чого вона така? — Не питай тепер нічого. Може, знатимеш про неї більше. Чуєш? Але май терпіння. Все інше залежить від тебе… — Від мене? — недовірливо перепитав Славко. — Еге ж. Нанті! Чи хочеш ти послухати казку про царівну, що заснула? Глянь на цього хлопчика. Чи ти віриш йому, чи бачиш його серце? Вогняний клубочок радісно замиготів. Славко відчув, як у грудях його щось затепліло. Що це з ним? Чому баба звертається до клубочка, ніби то справді жива істота? А може, так воно і є? Хлопець хвилюється, але розповідь плине гарно, вільно. Він добре пам’ятає казку, бо й сам не раз відчував себе лицарем-героєм, який шукає свою царівну в нетрях лісових. — Так уже заведено здавна: щоб знайти суджену, треба пустити стрілу в широкий світ. Куди вона полетить — туди й прямувати. Старші брати пускають свої стріли, жадаючи наречених багатих, заможних. І лише юний лицар — наймолодший брат — пускає стрілу, благаючи у долі одного: незрадливої любові та вічної казки, коханої подруги, ради якої варто здійснити подвиг, кинутися у прірву, полетіти до далекої зірки. Стріли летять, падають. І йдуть за своєю долею брати. Старші приводять у дім купецьких та царських дочок. Батьки справляють бучні весілля. І лише наймолодший брат не повертається. Його стріла залетіла у густий зачарований ліс. Він шукає дорогу серед буйних кущів, попід товстими стовічними деревами. Йому перепиняє дорогу дракон — він перемагає його; страховиська лякають лицаря — він не здається. Нарешті хлопець потрапляє до країни, де все спить. Сплять звірі, дерева, квіти, вогонь і дим над ним, сплять люди. Зупинився час, завмерла вода в річках та джерелах. І відчуває лицар, що й він засне повік, якщо не втече з проклятого лісу. І вже з’являється в нього така думка, та згадує він, що десь тут має бути його наречена. Адже він ще не знайшов стріли! Треба відшукати її, бо сором повертатися з пустими руками! На шляху трапляється йому хатка на курячій лапці, а в ній — баба-яга… — Така, як я, — сміється баба, і вогняний клубочок теж здригається, ніби вторить бабиному сміхові. — Дуже гарно розповідаєш, синку! Говори, говори… — Баба-яга оповідає лицареві, що той край зачаровано чорним чаклуном. В палаці посеред лісу лежить царівна, яка спить уже багато віків. Вона не захотіла стати дружиною чаклуна, і він так жорстоко помстився їй. Ніхто не може визволити царівну та її царство від злих чар, лише суджений для неї долею, який не побоїться зустрітися в бою віч-на-віч з ворогом. Лицар поривається вперед, та баба зупиняє його: «Зажди, не так просто. Ти теж людина і заснеш, як тільки уступиш до палацу. Скажи, чи не побоїшся умерти в цій своїй подобі, щоб воскреснути у вічній, невразливій?» «Не побоюся!» Веде його баба-яга до вогненного озера, наказує стрибати в полум’яну воду. Стрибнув юний лицар у озеро, пірнув у полум’я, виринув прекрасним і сильним. Попрощався з бабою-ягою, подякував їй за поміч велику. Дістався до палацу. Бачить: люди стоять, лежать хто де — і всі сплять. А у палаці — на кришталевому підвищенні — царівна. Білолиця, чорноброва, а на голові у неї — віночок з квіток, і руса коса спадає на груди. І вбрана та красуня у сукню вишиту, а візерунки на ній такі, ніби живі. Глядь — а біля царівни стріла стримить! Та, яку лицар послав у широкий світ… Зрадів юнак. Ось де його суджена! Кращої в цілім світі не знайдеш! Та перепинив шлях лицареві чорний чаклун. Намірився вбити а чи приспати героя. Не побоявся юнак. Схопив стрілу, поклав на тятиву, натягнув. Задзвеніла стріла загартована, впав лютий ворог. Підійшов лицар до царівни і поцілував її. І одразу воскресло все довкола — дерева, звірі, хмаринки, вогонь. І встала царівна, побачила свого судженого, зраділа… Замовк Славко. Очі у баби усміхнені, а біля вуст — скорботна зморшка. Вона слухає казку тривожно, насторожено. Тихо завмер на коліні в неї блакитний клубочок. — Саме цієї казки ми ждали від тебе, хлопчику, — мовила баба. — Ти той, кого ми чекали… — Не збагну… — Я ж казала — зажди. Май терпіння… Клубочок стрибнув з бабиного коліна, майнув над головою Славка, торкнувся його скроні. Він одсахнувся, відчувши гарячий дотик. Баба всміхнулася. — То Нанті дякує тобі. Дуже гарна казка. А тепер — пора, тобі вже треба йти додому… Злипалися повіки. Отак би лягти на зелений килим і заснути. Хороше, затишно. Вогняний клубочок ліг би поруч і муркотів колискову пісеньку. — Прощавай, хлопчику, — мовила баба. — Дякую тобі за казку… Вона схилилася над Славком, поклала суху руку на його чоло: — Заплющ очі. Він покірно виконав її веління. Щось зашуміло, дихнуло холодом. Десь загавкали собаки. Славко розплющив очі, здивувався. Перед ним бовванів тин, перелаз, великі голови соняшників на городі, в темному небі хиталися верхів’я дерев, а трохи далі сяяли вікна дідової хати — лісової сторожки. З хати долинав гомін, від повітки привітно повискував Герой. Як же це? За одну мить його принесло з Чортової Долини аж до села? А може, привиділося? І нічого не було? Обмарило, поводило його по Карані… Розповісти Максиму Йвановичу? Не можна. Поки що… А до Чортової Долини він знову навідається. Не забути йому вогняного клубочка, милої хатки, привітної ветхої бабусі з молодими ласкавими очима…  

 

1   ...   22   23   24   25   26   27   28   29   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка