Олесь Бердник



Сторінка33/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   51

ПРОБУДЖЕННЯ КАЗКИ


 

Планета пливла під кораблем порожня й непривітна. Зеленкувате Сонце освітлювало похмурі гори, велетенські замерзлі моря, вкриті кригою ріки, неосяжні рівнини, застелені білим сніговим покривалом. Ніде ні душі. Нема дерев. Нема живих істот. Ні птахів, ні людей, ні тварин. — Невже це Планета Квітів? — сумно запитав Славко. — Де ж вони, як їх знайти? — Я не помилився, — сказав робот. — Привів корабель так, як звеліли актинії. — Сядемо на планету, — мовив Рон. — Ми досягли мети. Може, там, унизу, про щось дізнаємося. Срібна чечевиця легенько сіла на снігову пелену. Рон увімкнув аналізатори, здивувався. — Повітря чудове. Можна дихати. — Вийдемо? — з надією запитав Славко. — Згода. У відчинений люк друзі ступили на поверхню планети. В просторі пливла тиша. Сніг холодно блищав під Сонцем. Славко ступив кілька кроків, печально оглянув далекий обрій. — Нанті, кохана квітко, — сумовито промовив він. — Якби ти могла почути, то ти б прилетіла. Нанті, моя казкова, де ти? Ми знайшли Край Казки, ми прилетіли! Враз щось сталося. Ніби забриніла струна. Блакитне крило майнуло над світом. Засміялося Сонце. У просторі прокотилася ніжна мелодія пісні. — Ви чули? — вражено запитав Славко. — Ти чула, Ліно? — Чула, — крізь радісні сльози озвалася дівчинка. — Щось буде. Щось має бути! Сніг почав танути. Та під ним не було води. Він щезав безслідно, як міраж у пустелі. 3-лід нього прокльовувалися розмаїті пуп’янки квітів, рослин. Тяглися до Сонця, розпукувалися. На обрії встала синя стіна дерев, повітря налилося блакитною імлою, попливло пружними теплими хвилями довкола. Розкрилися барвисті пелюстки квіток, затріпотіли на вітрі крильцями, піднялися вгору. Почулася гучна музика, наче заграв небесний орган. В тій мелодії шукачі відчули щось знайоме, рідне, невимовно близьке. В свідомості відлунювали радісні слова, що котилися над світом: — Казка повернулася! Казка воскресла! Браття, прокидайтеся! Казка воскресла! Хвиля щастя захлюпнула шукачів. Вони стояли приголомшені, здивовані, безмовні. Перед ними діялося чудо казки. І вони були його учасниками, творцями. Сніг щез на рівнині. Ніжна зелень трав і дерев покривала всю планету. А над тими чарівливими луками кружляли хмари неймовірно прегарних розмаїтих квітів. — Ось вона! Ось! — несамовито закричав Славко. — Хто? — не зрозумів Рон. — Нанті! Наша подруга! — гукав хлопець радісно й схвильовано. — Нанті! Ти чуєш мене? Нанті? Велика ніжно-блакитна квітка з трьома пелюстками сіла Славкові на плече, дзвінко засміялася. Розкрилися золотаві тичинки, глибоке мудре око зазирнуло в обличчя хлопця. — Наша легенда правду сказала, — ніжно озвалася квітка. — Хлопець та дівчинка Землі пробудять Край Казки. Ти — син казкового народу, Славку! Наша планета шле вам свою ніжність і любов. Славку, Ліно! Ви — теж люди-квіти! Радійте з нами! Казка повернулася! — Так просто? — вражено прошепотів Славко. — Невже це ми? Що ми зробили? — Не пожаліли життя ради казки, — відповіла квіточка. — І ваша любов перемогла смерть. Сонячний Шлях подолано, Славку! Радійте, друзі — квіти і люди! Прокладено Райдужний Міст. Слухайте, шукачі казки! Не давайте його знову зруйнувати!  

 

ЗАВЕРШЕННЯ


 

Корабель повертався. Він опускався в атмосферу Землі, подолавши знову важку Сонячну Дорогу. Тепла куля Землі насувалася, вже видно було вогні великих міст на затемненому боці, а на сонячному — блищали озера, багрянцем мерехтіли ліси та сади. Срібний диск сів на краю лісу. Славко з Ліною вийшли на рідну землю, жадібно вдихнули повітря, напоєне запахом хвої і осінніх луків. Над лісом пливли прозорі тумани, відкись чувся аромат диму. — Здрастуй, Земле, — прошепотіла Ліна. Славко мовчки потиснув їй руку. Позаду них з’явилася постать Рона. Він підняв угору дві руки, вітаючи своїх друзів. Почувся його схвильований голос: — Не забувайте вашого друга з Ра, чуєте? Коли захочете здійснити казковий подвиг — я прийду! Ми прийдемо! Далекі світи прийдуть на допомогу безстрашним шукачам! Він зник в отворі люка. Сріблиста чечевиця піднялася вгору, майнула над верховіттями дерев, пропала в небі. Діти взялися за руки, пішли туди, де видно було червону покрівлю рідної школи. Славко прислухався до неспокійного стукоту серця. Воно співало, раділо, обзивалося: «Земле! Ми повернулися! Ми знову з тобою, ми знову пригортаємося до твого чарівного лона. Прекрасні гості незабаром прийдуть до тебе. Очі квіток заглянуть у душу твою. Хочеш, Земле, стати планетою збратаних людей і квітів? Хочеш?»  



1970–1988  

ЛАБІРИНТ МІНОТАВРА
Повість-легенда

 



 

Завжди терновий вінець буде кращим, ніж царська корона, завжди величніша путь на Голгофу, ніж хід тріумфальний; так з предвіка було і так воно буде довіку, поки житимуть люди і поки ростимуть терни. ………………… Крик Прометея лунає безліч віків скрізь по світі, він заглушає собою потужні громи олімпійські. Тисячі тронів упало і людських, і божих, але титанова круча стоїть, наче вічна твердиня духа того, що, немов ураган, без упину іскорку, вхоплену з неба, в могутній вогонь роздимає. ЛЕСЯ УКРАЇНКА  



Частина перша
ПЕРША ГРОЗА


РИТМИ КРОНОСА


 

Ветхі стіни Александрії заросли бур’янами. Тут так багато таємних закапелків, схованок — можна гратися досхочу. Гіпатія тягне свого товариша Ісідора далі й далі, в хащі чортополоху, в зелену імлу парких заростей, в плутанину ліан, олив та терновиків. — Па! — ніжно кличе її Ісідор. — Далі не треба. Там можна зустріти гаддя — ще вжалить! Дівчинка рвучко зупиняється, в її небесних очах мерехтять іскри зухвалості й сміху. — Сі! Ти боїшся гадів? А як же подвиги, про які ти мрієш? А як же мойри?! Хіба не зіткали вони твою нитку при народженні? Чи ти маєш в запасі іншу? Хочеш обдурити суворих богинь?.. Хлопчик соромливо опускає погляд до землі, а тим часом Гіпатія ховається в гущавині і гукає здалеку: — Агов! Знайди мене! Ісідор старанно обнишпорює всі закутки, заглядає в німотні бійниці мурів, толочить бур’яни. Ніяк не може знайти подруги! Як вона так уміє ховатися? Чути вдоволений, щасливий сміх. Гіпатія десь поруч, але де? Спітнілий Ісідор розчаровано зупиняється на видноті, розводить руками. — Па! — благає він. — Я не можу розшукати тебе! Дівчинка вискакує з бур’янів, наче з-під землі, танцює довкола товариша танець перемоги, високо підстрибуючи. — Ага! Програв! Програв! — Ти ніби маєш шапку Аїда, — виправдовується Ісідор. — Чом я тебе ніколи не знаходжу? — Дивишся не в той бік, — серйозно зауважує дівчинка і, не давши йому оцінити свою відповідь, мчить далі, до міських воріт. Ісідор поспішає за нею, аж курява стелеться над покрученими стежинами. Прокидаються від дитячого крику ліниві сторожі біля воріт, жартома сваряться на Гіпатію. — То знову ти, пустунко! — каже один, одкашлюючись. — Ану, киш додому! — Ми до моря! — дзвінко кричить дівчинка. — Море сумує за нами! — Не пущу! — трясе бойовим списом бородатий воїн і витріщає великі чорні очі на Гіпатію. Вона сміється, вихором пролітає повз вартових, тягнучи за собою Ісідора. Сторож спантеличено і турботливо гукає: — Обережно, дурненька! Ще — не доведи, доле, — в руки розбійників потрапите! — Не доженуть! — щасливо озивається Гіпатія, аж витанцьовуючи на бігу. Морський вітер охоплює її гнучке засмагле тіло незримими обіймами, грається блакитним хітончиком, наче стягом. Приглушено шумить запінена хвиля, лиже чисті цнотливі піски, ніби обмиває перед Гіпатією нескінченну дорогу до далекого обрію. Скільки бігти по ній? Чи далеко? Хвиля забуття і екстазу сповиває свідомість. Нема втоми, нема відчуття часу. За спиною незримі крила, вони тужаво й сильно вимахують, несуть у незбагненну далечінь. Земля, море, чайки у небі, теплі піски, вітер з пустелі — то лише маєво химерних образів уздовж казкової стежки. Ісідор не відстає від подруги, але й не може наздогнати її. Вона — ніби марево, ніби хмаринка. З’являються на мокрому піску маленькі сліди летючої дівчинки. З’являються і зникають, наче золота тінь. Ах, як хочеться наздогнати її, торкнутися засмаглого плеча, глянути в затуманені від щасливого бігу очі! — Па! Зупинись! — Дожени! Дожени! — Па! Я не можу! Ти невловима! Вона сповільнює політ. І щезає бездонне небо довкола, стає нескінченним склепінням над ними, і теплі піски пестливо цілують босі дитячі ноги. — Ти не догнав мене, — з жалем каже Гіпатія. — Ти як птах, — виправдовується Ісідор. — Я дуже хочу догнати, але ти наче лань Артеміди! — Стань Гераклом і дожени! — Стану, — обіцяє хлопчик, серйозно зазираючи в таємничі очі Гіпатії. І така впевненість горить у зоряно-чорних очах Ісідора, така щирість і сила грає на худенькому прегарному личку, що дівчинка заспокоюється. Вона зриває з себе хітончик, кидає на пісок і біжить у воду. Зеленаво-прозора хвиля накриває її запіненою долонею. Хлопчик прилучається до неї, і вони щасливо гойдаються в ніжній колисці моря, мовби прадавні діти Нерея[43]. Завмирають на грудях вод, заворожені ласкою неосяжних стихій — сонця, повітря, хвиль. — Сі! — шепоче дівчинка. — Я хочу стати рибою. Щоб плавати в морі, в океані. Щоб гратися вічно з нереїдами, щоб слухати нескінченний шепіт моря… — І я, — луною відгукується Ісідор. — Щоб пливти за тобою. — А потім я хочу стати чайкою, — жвавішає Гіпатія, — щоб покинути море і полинути до сонця, як мужній Ікар… — Те під силу тільки богам, — намагається заперечити хлопчик. — Тоді я хочу бути богинею, — сміливо одказує дівчинка. Ісідор з острахом дивиться на неї: чи не сміється? Ні! Очі вже не прозорі, а синьо-темні, вуста міцно стулені, погляд у нескінченності. Хто вона, що не боїться казати такі слова? Хіба не знає, що боги чують все?.. Дівчинка отямилась від задуми, пливе до берега. Вони сідають на гарячому піску, і хлопчик починає насипати довкола себе високі мури. Він прокопує глибокі рови довкруг веж і палаців, прихорошує покрівлі та майданчики барвистими черепашками. Гіпатія з цікавістю стежить за ним, захоплено підбадьорює схвальними вигуками. — А хто житиме у твоєму палаці? — запитує вона. — Ти, — каже Ісідор, гостинно прогортаючи доріжку перед ворітьми. — О велика і неповторна донько Геліоса, о царице морів і володарко казкових земель, прошу ласкаво до мого небувалого царства. Воно — твоє! — Я прийду, — серйозно киває Гіпатія. — Я одвідаю твій палац, Сі… — Може, хоч так ми будемо разом, — радіє хлопчик, — бо тебе ж не наздогнати. А в моєму палаці ти житимеш довіку… — Не довіку, — заперечливо хитає голівкою Гіпатія. — Мені стане сумно і в найгарнішому палаці. Я захочу на волю і знову побіжу понад берегом моря… — А я доганятиму тебе, — сумує Ісідор, — і не зможу догнати. Дівчинка мовчить, нічого не каже. І вони поринають в недитячу задуму, слухають одвічні ритми невтомного моря — нескінченну гру всемогутнього Кроноса.  

Минають літа. Вихор подій котиться над світом, над Африкою. Потрясає імперії, царства. Змітає людей, народжує інших. Згасає, втишується, щоб знову вибухнути походами, повстаннями, зрадами. Лише море незмінно котить грізні чи ласкаві хвилі у невимірність. Лише вітри прагнуть у далечінь, переслідуючи незриму мету, сонце невтомно сіє живлючі зерна на груди Геї-матері та зорі мерехтять на нічному небі, наче віхи не пройденого ніким шляху. Та ще незмінно вибігають на берег моря діти — Гіпатія й Ісідор. До них звикли вартові біля воріт, жебраки на вузьких покручених вуличках Александрії, чайки на березі. Здається, що двоє нерозлучних дітей — така ж постійна ознака світу, як ранок, як ключі лелек, що пролітають у небі з далекої півночі, як розквітання буйносадів навесні. Та ні! Щось міняється в них. Наливаються снагою м’язи Ісідора, над губою з’являється чорний пушок, а в голосі низькі, вольові обертони. Очі Гіпатії, мов криниці, віддзеркалюють небо, хмари, сонце — цілий світ. Наливаються бунтівливими соками ноги, руки, і золотавий водоспад кіс огортає гордовиту голову сонячним ореолом. І ніяк не дожене хлопець дівчини — жодного разу. Не торкнеться в польоті руки, не відчує бунтівливого пульсу крові. А бажання догнати її все гучніше стукає в серце, а хвилі солодкої знемоги все ніжніше сповивають душу. Біжать вони, а між ними — незримий бар’єр. Не зруйнувати його, не переступити! Вже соромиться Гіпатія роздягатися перед Ісідором. Ховається за скелею, нагинці біжить у воду, а вже тоді кличе товариша. Він пливе до неї, та вже остерігається дивитися на рожеву шию, на дівочі перса, на пелюстки полум’яних губ. Спливає день. Накидає вечір таємничий серпанок на берег, на море, на імлисті мури й вежі Александрії. Пора додому, бо напевно хвилюються давно батьки, та не поспішають хлопець і дівчина, йдучи берегом до міста. На тлі темного неба спалахує маяк — чудо світу. Яскраво-жовті полиски падають на морську широчінь, ніби прокладають дорогу кораблям у далекі краї. Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню. — Зірка, — шепоче вона. — Яка зірка? — не розуміє Ісідор. — Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі! — Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання. — Може, й зірки в небі — то маяки богів? — Маяки? — вражено перепитує Ісідор. — Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити! — У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері… — Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери? — Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!.. — Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі… Ісідор мовчить, думає над словами Па. — Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія. — Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей? — Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі… — Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я… — А ти, — з надією відгукується дівчина. — А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку… Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється. — Пора додому… — Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.  

Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся… Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. Вже вирушає він з когортою батька в похід супроти пустельних розбійників, що терзають провінції Александрії. І тоді втрачає спокій шістнадцятилітня Гіпатія, не може сидіти вдома, не може грати на арфі або читати пергаменти про славетні подвиги аргонавтів. Та ось повертається він — запилений, змужнілий, з смутком і трохи жорстким відблиском в очах, і радіє дівчина, сміється щасливо і тамує ніжність у невичерпній глибині блакитного погляду. Бачать теє старші. Всі бачать. І батько Ісідора — славетний стратег Сократес, і батько Гіпатії — відомий всій імперії математик Теон. Переглядаються, мовчать. Та й що говорити? Хіба й так не ясно, що орлиця належить орлу, що риба прагне до прозорої глибини, що квітка вмирає без сонця й дощу. Незвичайними здібностями обдарували боги дітей Теона і Сократеса. Вже вони сперечаються з батьками. Вже вони мандрують думками поза міфічні межі, змуровані древніми мудрецями. Вже хитаються під ударами їхнього розуму догматичні стіни християнства і твердині олімпійців. І вирішує Теон послати Гіпатію до Афін. Хай вип’є з першоджерела мудрості, хай відчує подих легендарного Орфея, хай прислухається до божественної кіфари Аполлона. Бо сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців серед темної бурі, зародженої в палестинській пустелі. Треба запалювати нові вогнища, які перевершать силою й потужністю чадні багаття нової віри. Сократес згоджується — хай Ісідор їде разом з дівчиною. Александрії потрібні освічені воїни, а Гіпатії буде надійний захист у далеких Афінах… Не чують закохані тих міркувань. їм байдуже — де бути, що діяти. Аби разом. Аби чути подих одне одного, аби бачити мінливе сяйво єдиних очей. Гіпатія торкає пальцями струни арфи: ніби Еол, граючись, пробігає в просторі і несе чаруючі звуки з будинку Теона до дрімотного моря. Дівчина заплющує очі, прислухається до чутливої мелодії, імпровізує слова таємничої пісні, яка народжується в глибині її серця, мов гук вічно незримої, вічно коханої матері-Геї.  

Не бунтуй, моє серце!
Зупинися у вічнім бігу!
Відпочинь…
Зупинюся з тобою і я…
Ніжна Еос в рожевім серпанку
цілує світанкову синь,
І згасає зірок течія…
Новий день. Нові люди й пісні…
Лише я не міняюсь повік!
Все шукаю початку й кінця…
І несе мене, ніби кіфару Орфея,
безжалісний часу потік,
І довкола — на хвилях — серця!..
Заклинають і кличуть:
— Це я! Зупинись, не щезай вдалині!
Дай умерти в тобі…
А мені — твої очі довічно
палають і сяють одні
В нескінченній юрбі…

 

Ісідор тамує подих, щоб не злякати чарівної миті. Просить, благає, вимагає: не вмирай, не пропадай, зупинися! А голос тихшає, зливається з шепотом літньої ночі, розчиняється в леготі моря, а струни ніжно супроводжують останнє зітхання пісні:  



А мені…
мов у сні…
лиш одні…
осяйні…
Твої очі в сумній далині…

 

Задумалась Гіпатія, схиливши личко до арфи, тінь задуми на чистому чолі. Вона ніби чекає чогось. І юнак відчуває те чекання і боїться пропустити благословенну мить. Бо може бути пізно, якщо дати їй промайнути. Блискавиця — не для заплющених очей. Хочеш побачити її, відчути — не дрімай! І він зважується… — Па… — Я чую, Сі… — Ти про кого співала? — Про очі, друже… — Про чиї очі, Па? — Про єдині очі… Ті, крім яких ніщо не втішить у цілому світі… — Па! — суворо каже Ісідор. — Я хочу, щоб то були мої очі для тебе… Стан дівчини тремтить, мов очеретина під вітром, темні вії лягають на бліді щоки. — Так воно і є, Сі, — шепоче вона. — Ти знаєш, мій друже, давно про це… А я… мої очі для тебе?.. — То восьме й останнє чудо світу, — завмираючи від тривожної радості, промовляє юнак. — Твої очі для мене — небесний маяк. Не ввійде мій корабель до жаданої гавані без того вогню… Розіб’ється, згине на скелях… Так і знай, кохана… Рука Ісідора несміливо торкається її коси, пальці біжать до плеча, зупиняються, обпечені ярим вогнем. Дівчина рвучко встала, відкинула арфу, жалібно скрикнули струни. Вона простягла руки вгору, з подивом розглядала їх при сяйві зірок, бентежно шепотіла: — Ось воно як?! Болісно й гарно! Вогненно й дивно! Невже ти кохаєш мене? — Над життя! — Чом же ці руки не міняються, любий мій? — Я не збагну, моя Па?! — з подивом озивається юнак. — Чом вогонь не спалить мене? Чому крила не виросли в мене за плечима? Чом я стою на землі? Треба летіти, летіти, мій любий, або пливти в океані, або розвіятись попелом за вітром, або стати звуками пісні! Вона владно тупнула і закричала в розпуці: — Чому нічого не змінилося, боги? Чому не відкрилося небо? Ісідор вражено мовчав, страхаючись дивного поривання Гіпатії. Вона опустила руки, а йому здалося, ніби впали зламані віти молоденького дерева. Почулося ридання, і дівчина притулилася личком до юнацьких грудей. Хлопець поклав гарячу долоню на голову Гіпатії, і вона заспокоїлась, затихла. — Я збожеволіла, — пробурмотіла дівчина. — Пробач, мій любий… Зі мною щось сталося… — Ти просто втомилася… — Ні, ні… Не те… Я відчула таємничий вогонь… Кохання… Це божественне полум’я… І воно мусить розтопити тіло, підняти нас у небувалі світи… І я злякалася, що цього не сталося… — Але ж цього ні з ким не стається… — Тим гірше… тим гірше! — скрикнула Гіпатія, відсторонюючись і тривожно дивлячись на юнака. — Невже треба горіти, щоб лише зійтися і породити маленьких крикливих істот?! Навіщо ж тоді поезія, казки і таємничі легенди? Навіщо? — Але ж, Па, і ти була дитям?! То — сім’я божественного Ероса! Скільки радощів діти дають батькам!.. — Знаю, знаю! — безтямно бурмотіла дівчина, заперечливо хитаючи головою, і в її косах поблискували золоті стріли. — Але те роблять і звірята, і птахи, і риби… Так просто, так звично… А навіщо ж людині море вогню, від якого можна задихнутися? Навіщо, навіщо?! Ісідор не знав, що сказати коханій. її вибух був для нього дивом і несподіванкою. Він і не підозрював, що в тендітному тілі Па прихований вулкан почуття! Ось він вибухнув у несподіваному місці, і годі зупинити або втишити той вогнистий вибух!.. — Сі… — Кажи, моя кохана… — Ти любиш мене для мене? — Лише для тебе, Па… Але я… я не зможу без тебе… Невже це погано? — Це прегарно, любий, — крізь сльози усміхнулася дівчина. — Але я щось дивне відчула… якийсь потужний поклик… І вже не зможу того забути… Мушу розгадати, конче розгадати таємницю того вогню… Інакше не жити! Чи підеш і ти зі мною? — Піду, моя богине! — Всюди? Завжди? — Довіку! І тут, і в країні Аїда, і на островах блаженства… В моїх очах ніколи не згаснуть твої очі… Лиш про одне прошу… Не біжи так швидко, кохана… Дай наздогнати тебе…  

СМЕРЧ


 

З пустелі дихає палючий вітер. На кораблі поривчасто тріпоче мале вітрило, прагне до польоту. Та ще не пора! Міцні канати тримають торговельну монорему біля причалу. По містках бігають сюди й туди раби, по загорілих тілах течуть патьоки брудного поту — до трюмів пливе потік мішків з єгипетською пшеницею, золоте зерно чекають у далекій Елладі, в славетних Афінах. Наглядачі — суворі кілікійці — окриками підганяють рабів, інколи піддаючи їм охоти ударами гнучких, замашних палиць. Гіпатія з Ісідором поміж родичів та знайомих. Найближче — батьки. Теон схвильовано пригладжує кучеряву бороду, заглядає тривожно у прозорі очі доньки. А вона — десь далеко, далеко. Вона не бачить нікого довкола. Хіба лише чорні жарини очей Ісідора. А понад тим — легендарні краї міфічної Аттіки, небувалі зустрічі, храми прадавніх богів, таємничі посвяти у божественні містерії. Серце б’ється сильно й нерівно, воно ніби хоче випурхнути з дівочих грудей і полетіти понад морем, понад кораблями, до жаданої мети. — Боїшся, доню? — Ні крапельки, татусю. Все мовби сон. Марення. Я не знаю, що зі мною, але мені здається, що має статися щось незвичайне… — Добре… чи зле? — обережно запитує Теон. — Що підказує душа? — Не знаю, не відаю… Знаю лише, що цілком нове. Може, навіть страшне… Бо й сон химерний снився нині… — Скажи мені, — прохає батько, — то вельми важливо. Боги часто відкривають прихований плин подій у снах… — Снилось мені, — починає оповідь Гіпатія, і до її слів уважно прислухається Ісідор, — ніби я піднімаюся на високу гору. І та гора така висока, така крута, що в житті такої я ніколи не бачила. Схили її прямовисні, слизькі, на них нема ні стежок, ні доріг. Лише де-не-де жовтіють кості людей. Я знаю, що то герої, які прагнули до вершини, але не змогли подолати крутизни. Лячно мені — проте я йду, дряпаюся по тих скелях… — Сама? — обережно запитує Ісідор, з надією зазираючи в її личко. — Сама, — сумно відповідає дівчина, щиро дивлячись в кохані очі. — Неправдивий сон. Мара, — бурмоче Ісідор, і гнівна зморшка прорізує його чоло. — Зажди. Вислухай далі. Вже не знаю, яким чудом, але минула я багато черепів та кісток. Важко було, дуже важко. Вбрання моє потрухло, зітерлися на скелях сандалії, тіло стало худим і змученим… Та пам’ятаю, що я вибралася дуже високо. Вже бачила великий океан вдалині, вже з неба сяяли якісь дивні зорі — не такі, як ми звикли бачити. Вже вгорі біліла приваблива вершина, до якої я прагнула, а довкола багряніли квіти… дивного кольору… Інколи здавалося, що то були краплі крові… Я рушила далі… І тут налетіла зграя чорних птахів, ми їх бачили, татусю, в горах… Ти їх називав трупоїдами… Вони накинулися на мене, почали клювати. Я відбивалася, кидала на них каміння… З-за скелі з’явився чоловік… — Хто він? — у відчаї запитав Ісідор. — Хто він був? — Ти, — зітхнула Гіпатія і чомусь тужливо усміхнулася. — Ти кинувся до мене і почав відганяти птахів. Ти кликав мене до прірви і казав, що там є місточок, по якому ми втечемо від трупоїдів. Я не бачила місточка… а, окрім того, мені конче треба було дістатися вершини — вона владно закликала мене, то було понад усі принади життя. Птахи розділили нас… І я відчула сильний удар по голові… Я відчула, що вмираю… — Що ти мовиш? — болісно запитав Теон. — Так це ж сон, татусю, — заспокоїла його донька. — Слухай далі. Я бачила, як впало моє тіло… я була ніби збоку… А птахи накинулися і почали терзати плоть, і глитали її, і радісно кричали. А я сміялася, бо вони мене не бачили, не знали того, що в мене виросли блакитні крила і я можу летіти, а не повзати по схилах гори… — А я… де був я? — благав Ісідор. — Ти впав у прірву, — тихо мовила дівчина. — Щось затуманилося в мені, вже далі не пам’ятаю про птахів, про моє тіло… Знаю лише, що я злетіла в простір і полинула до вершини… Там чекав мене хтось рідний і близький. І вже не було перепон для польоту… — Хто там був? — допитувався юнак. Гіпатія промовчала, лише загадково глянула на Ісідора. Теон витер долонею спітніле обличчя, очі в нього були тривожні. — Тяжкий сон, доню. Я не в силі розгадати його. Може, в Афінах дізнаєшся про суть того видіння. Воно вельми важливе. Звернешся до Плутарха, він поведе тебе до оракула… — Не вірю я в той сон, — вперто сказав Ісідор і косо глянув на дівчину. — Не може бути, щоб якісь птахи роз’єднали нас. Це — неможливо. — А хіба я кажу це, мій друже? — лагідно усміхнулася дівчина. — Я лише розповіла те, що бачила… — Сни — нічні марення, — розважливо обізвався Сократес, батько Ісідора. — Починається день, кипить життя. Сон — для ночі, любов — для дня. Пора, діти мої. Чи все запам’ятав, Ісідоре? — Все, мій батьку… — Гіпатія — під твоїм захистом. Пам’ятай… — Знаю про те. — Пилинка впаде на її голову — нема твоєї голови. — Ну, це ти вже занадто, — пробурмотів невдоволено Теон. — Навіщо лякати хлопця? — Я правду сказав, — твердо мовив Сократес. — Не приведи доле, щось станеться з дівчиною — хай не вертається додому… — Не вернуся, — твердо сказав Ісідор, обнімаючи батька. Ось вже раби займають свої місця біля бортів. Заворушилися весла, піднялися над водою. Заверещала юрба дітлахів, які проводжали з порту кожен корабель, жебраючи в мандрівників та купців дрібні монети. Гіпатія, пробігаючи по місточку, кинула щедрою рукою у воду жменьку еллінських оболів. Дітлахи, ніби зграя дельфінів, шубовснули у море, нишпорили на дні, радісно виринали, хвалилися здобиччю. Юрба на березі сміялася, потішалася. Вдарили об воду весла, нап’ялося вітрило на щоглі. Корабель рушив з гавані. Берег швидко віддалявся. Вже не видно очей Теона і Сократеса, вже лише майорять руки над юрбою, вже щезає в мареві синій гіматій старого математика. Гупає в днище корабля хвиля, радіє море, сипле хмари бризок в обличчя мандрівникам, які стоять біля борту. Краплі поблискують діамантами на щоках Гіпатії. Чи, може, сльози? — Па, — тихо промовляє Ісідор. — Що з тобою? Невже все від того сну? — Я хочу помовчати, друже, — відгукується дівчина, загортаючись в плащ. — Постоїмо тихо… Поза ними метушилися раби, моряки, господар судна кричав на когось, ходив поміж рядами гребців, сварився з найманцями, а Гіпатія не чула нічого. Завмерла, заснула, щезла для зовнішнього. Вперше в короткому житті відчула небувалу сторону світу. І корабель — не просто корабель, і хмари не такі, як завжди, і чайки в небі — легендарні, і хвиля — жива, чутлива, і власне тіло — ніби запона якогось чуда. Ген там — за сто ліктів від корабля — грається зграйка дельфінів. Вони вистрибують з води, дивляться мудрими усміхненими очима на Гіпатію, закликають до себе, до вільної стихії. «Нащо віддаєшся на поталу чужих стихій, Гіпатіє? Чом не йдеш до нас, до вільної волі? Ми покажемо тобі такі дива прадавнього Океана-батька, про які ви, люди, навіть не здогадуєтесь! Прийди, прийди, чарівна Гіпатіє!» Що це, що це з нею? Ввижається, чується чи насправді? Ритмічно цокають копита сонячних коней об твердь кришталевого неба, і чується владне іржання, і ковані вогнем колеса візка Геліоса підстрибують на віковому шляху, натикаючись на сузір’я. І ласкаві очі полум’яного титана проникливо зазирають у серце дівчини, збуджують щось рідне, давно забуте, тривожне. Народжується мелодія, хоче вирватися з грудей. Торкнувся душі божественний геній, заспівав. — Принеси мені кіфару, друже… — З тобою щось дивне, Па… Ти вся ніби осяяна вогнем… — Пісня звучить у грудях. Принеси кіфару… Ісідор виконує бажання дівчини, і вона ніжно пригортає до грудей дарунок Аполлона, і журливі акорди зітханням леготу плинуть над морем. Затихає гомін між рядами гребців, збирається довкола Гіпатії юрба моряків, сам господар, мандрівні християни, кілька дівчат. Вона нікого не бачить, не чує. Поруч неї тепер лише муза Полігімнія, казкова донька Мнемозіни, та сонячний кіфаред — Аполлон. Вони радіють, вони втішені, що серце земної дівчини відгукується на тонкі, небесні звучання. Звуки пісні самі собою народжуються у враженій душі, ніби відлуння гармонії світу, ніби прохання ще небувалого, нечуваного життя, яке зріє в глибині кожної творчості.  

Око неба, Геліосе!


Око світу, Геліосе!
Зупини на хвильку коней, зупини!
Ти прийми моє вітання…
Ти почуй моє благання
Із небесної ясної далини!..

Око неба, Геліосе!


Око світу, Геліосе!
У чарівную погоду, у лиху —
Все летить, неначе птиця,
Світозарна колісниця
По страшному, по небесному шляху…

Око неба, Геліосе!


Око світу, Геліосе!
Я благаю, життєдайний, я молю —
Промінь кинь у серце юне,
Подаруй вогняне руно,
Спопели мої вагання без жалю!..

Око неба, Геліосе!


Око світу, Геліосе!
Не жадаю я нічого у житті…
А умру — візьми до себе,
У казкове диво-небо,
У простори нескінченні, золоті…

 

Затихає кіфара. Змовкає голос Гіпатії. Мовчать заворожені люди. Лише десь позаду юрби глухо бубонить якийсь аскет, загорнутий з ніг до голови у брудний коричневий гіматій: — Бога треба прославляти… Єдиного і невидимого, творця неба і землі, а не язичеського Геліоса… Чого зібралися, діти князя тьми, довкола цієї спокусниці? Навіщо гнівите милосердного господа, втішаючись богопротивними піснями? — Мовчи, дурню! — гаркнув якийсь моряк. — Хочеш молитися своєму богові — молись мовчки, в пустелі. Не дратуй нас своїми дурними речами! Чи не грієш ти свої кості на сонечку, чи не радієш ти, як і все живе, тому світлові, яке дає нам благословенний Гелі ос? — Славно, славно сказав! — реве захоплена юрба. — Так його! Хай заткне смердючу пащу, а то кинемо його на харч рибам! Ха-ха-ха! Співай, співай! Потіш нас, божественна дівчино! А Гіпатії вже не хочеться грати й співати. Диво-мить щезла, розвіялася. Довкола вже нема казки. Колишеться хвиля заздрісних, гнівних, брудних чи захоплених облич. Серце принишкло, муза полетіла в небо. — Скажу щиро, — відкашлявшись, мовив господар судна, літній суворий кілікієць, — що не чув такого голосу ніде, хоч мандрував чималенько по світу. І східні тирани та деспоти не мають такого скарбу в своїх палацах. Півцарства можна віддати за такий талант дивовижний… — Десять царств, — відгукнувся велетень-моряк, що стояв поруч господаря. — Десять! В його чорних очах майнув зловісний вогонь, губи пересмикнула гримаса. Гіпатія провела по тому дикому владному лиці поглядом, здригнулася. Загорнувшись у плащ, вона благально звернулася до Ісідора: — Мені холодно… я втомилася… — Пісні, пісні! — кричали люди. — Хочемо слухати! — Господиня втомилася, — заперечив господар судна. — Прошу до каюти, вона давно чекає вас. Гей, раби, веселіше! А ви, ледарі, азійські собаки, чого зібралися сюди? Підняти головні вітрила! Ісідор повів дівчину до трюму, вони усамітнилися в маленькій затишній каюті. Гіпатія поклала кіфару на столик, прилягла на вузенькому ліжку. Втомлено глянула на юнака. — Чому вони такі? — Хто, кохана? — Люди… Я не збагну їх… Щойно слухали мою пісню, як діти… І вже можна повірити, що вони підуть за мною, куди я захочу… Що краса не випустить їх з свого ніжного полону… А замовкає пісня, і вони знову звірі… Лаються, гніваються, ненавидять один одного, готові вбити за дрібниці… Чому так, Ісідоре? — То одвічна таємниця людського роду, Гіпатіє… Ми пливемо до Афін, щоб розкрити її, щоб знати, як діяти, де шукати шляхів… — Це правда, правда, Ісідоре… Все буде гарно… Все буде любо. — Засни, моя красуне… І хай тобі присняться ласкаві сни… А я оберігатиму тебе… Засни, моя Па…  



Минає два дні й дві ночі. Вже десь недалеко Кріт. А там і до Афін — рукою подати. Та примхливі вітри, неслухняні. Гнівається й Посейдон, збурює, хвилює неосяжну поверхню вод. Натужуються вітрила, тріщать, і господар судна велить спустити їх, а сильніше налягти на весла. Раби проклинають норовистих богів, а християни нишком моляться своєму господові, щоб послав їм добру погоду. Не слухаються боги ні благань, ні проклять: буря навісніє, смерчі ходять над морем, ніби казкові дракони граються між собою на захмарених просторах. Насувається ніч. Страшна, тривожна ніч. Хвилі, як гори, котяться на корабель, загрожують поглинути мізерну посудинку. А вона змагається, не дається, вперто прямує вперед, у пітьму. Кудлаті хмари шалено мчать над морем, їх безжалісно шмагає ураган, рве, шматує на частки, і вони інколи розступаються. Тоді на розлючене море кидає срібні промені Селена, забарвлює корабель у містичні тони. Зціплюють зуби раби-гребці, працюють уже не за страх, а за совість, бо знають — рятунок в їхніх руках. І господар не лається, не б’ється, а понуро й суворо стоїть біля керманича — похмурого велетня. Хвиля заливає їх з ніг до голови — дарма! Треба міцно тримати правило, щоб не схибив корабель з вірного шляху. Знає кілікієць-велет, куди йде судно, знає, навіть заплющивши очі, за якимись лише йому одному відомими ознаками. Ісідор з Гіпатією в каюті. Жалібно стогне днище корабля, і дівчина тривожно поглядає на юнака. Він зовні спокійний, найменшого остраху не прогляне в чорних очах, але Гіпатія знає — її товариш тамує страшну тривогу. У віконечку чорно-срібна імла, розлючені океаніди плюються отруйною піною, співають урочистий гімн перемоги. Гіпатія прислухається, дивується: яка могутність, яка стихійність! Що людина супроти такої потуги!? Навіщо вона? Десь над головою чуються люті крики, стогін. Чи то, може, здається? Може, то гук бурі? Рвучко відчиняються двері. На порозі в світлі смолоскипів з’являються чорні постаті. Моряки важко дихають, не видно їхніх очей, лише зловісні тіні під бровами. — Чого вам? — грізно запитує Ісідор. — Господар кличе. Біда! — хрипко промовляє моряк. — Що сталося? — Він скаже. Йдіть обоє… Ісідор бере дівчину за руку, притримує її за плечі, веде по вузьких східцях на палубу. Ледве він встигає вийти нагору, як на них накидається зграя людей. Ісідор люто закричав, вихопив з-під плаща короткого бойового меча. Зграя розскочилася. Почулася брудна лайка. Ісідор захистив дівчину широкими плечима, притуливши її до борту, сторожко озирався, судорожно вдихаючи вологе, солоне повітря. Що сталося? Хто на них нападає? З-за щогли вийшов велет-кілікієць, широко розкарячивши ноги, зупинився перед юнаком. Хижо блиснули зуби, обличчя моряка було страшне в променях Селени. — Гей, хлопчику! — крикнув він, покриваючи свист бурі. — Одійди вбік. Нам ти не потрібний! — Чого ви хочете? — яро гукнув Ісідор. — Де господар? — Нема господаря! — зареготав кілікієць, і зграя розбійників підхопила той сміх. — Є падаль! Ось глянь! Він штурхнув ногою щось темне під щоглою, і юнак з жахом побачив, що то закривавлений труп господаря судна. О боги! Ці розбійники захопили корабель. Тепер це піратська монорема! Що ж діяти? — Ми відпустимо тебе, дитино! — насмішкувато провадив велет. — Їдь собі в Афіни, чи в Спарту, чи в Дамаск! їдь хоч в самі тартари! А хочеш — станеш піратом, славним хлопцем! Ні пана, ні раба! Гуляй, рубай! Всі багатства світу — наші! Нам потрібна дівчина! — Тільки через мій труп! — грізно заричав Ісідор, виставляючи перед собою меча. — Так воно й буде, — засміявся велет. — Та тільки жаль мені тебе, міг би й пожити! А богині твоїй нічого не станеться, їй олімпійці судили прегарну долю! Гей, дівчино! — Чого вам? — дзвінко й ясно гукнула Гіпатія. — Чому ви заради мене здійснили таке криваве діло? Навіщо я тобі, злий чоловіче? — Оце інша річ! — зрадів кілікієць. — Сама Афродіта озвалася. З жінками справу мати приємніше! Послухай, богине! Ти сама винна — зворушила серце моє таким співом, що перед ним, може, й спів Аполлона нічого не вартий! І я подумав — навіщо мені, бідному морякові, плавати у володіннях Посейдона довіку?! Навіщо? Коли азійські деспоти дадуть мені за тебе гору золота! Чуєш? Я й мої хлоп’ята будуть щасливі на все життя, і ти станеш царицею! Ха-ха-ха! Хіба неправда? — Це страшна сваволя! Префект Александрії дізнається про ваше піратство… — Ха-ха-ха! — аж заливається велет. — Не сміши, дівчинко! Хай і сам імператор знає- що мені до того! Плювати я хотів на них! Я сам собі імператор, і хай навіть Зевс одійде з моєї дороги, коли я хочу, щось вчинити!.. — Цього не буде, злий чоловіче! — твердо сказала Гіпатія. — Я не боюся вмерти! — А навіщо ж вмирати? — здивувався велет. — Гей, хлоп’ята мої! Чого стоїте?! Взяти її! — Не підходь! — кинувся Ісідор. — Уб’ю! Два моряки метнулися до юнака. Брязнули мечі. Ісідор бився люто й страшно. Він за кілька хвилин вибив меча з рук одного напасника і розчахнув другого. Велет закричав, підбадьорюючи інших до нападу. Пірати, як шакали, зграєю напали на юнака, а тим часом кілікієць підкрався збоку, вхопив Гіпатію за плащ і потягнув за щоглу. — Ісідоре! Коханий! — кричала вона, кусаючись і б’ючи велета по обличчю. — Рятуй мене! Він рубався за п’ятьох, намагався пробратися до дівчини. На чолі його вже кривавилася багряна смуга, гаряча кров заливала очі. — Па! Тримайся, — хрипів Ісідор. — Па, я не дам тебе в чужі руки! О боги! За що така наруга?! Ісідора відтиснули на корму, він насилу відбивався. Хтось підкрався ззаду, ударив палицею по голові. Меч юнака полетів за борт, тьма ковтнула його. Він хитнувся, поточився. Чорна безодня моря розверзлася; не втриматися, не зупинити падіння. — Гіпа-а-а-аті… Простір проковтнув крик Ісідора. Він змахнув широко розпростертими руками, ніби крильми, і впав у море. Гіпатія закричала, мов зранена чайка, і впала на палубу, до ніг пірата, — німа й холодна…  

 

1   ...   29   30   31   32   33   34   35   36   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка