Олесь Бердник



Сторінка40/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51

СИНИ ПРОМЕТЕЯ


 

Вслід за юним провідником піднімалася Гіпатія на гору Осса. Приємно нили ноги, пахуче повітря нектаром вливалося до грудей. Дихалося радісно, легко. Над світом залягали сутінки, лише на півночі гордовито сяяла в променях невидимого сонця вершина Олімпу. В небі де-не-де спалахували зоряні багаття. — Вже прийшли, — тихо сказав провідник, глянувши на дівчину. Вона схвильовано оглянулась. Довкола громадилися скелі, обвиті буйними хащами плющів і шипшини. Здалека чувся приглушений шум водоспаду. — Де ж? — скоріше подумала, ніж запитала Гіпатія. — Чекай, — кивнув юнак, обпаливши її вогнем чорних очей, і рушив назад. — Куди ж ти? — Униз, — суворо сказав провідник, опускаючи погляд до землі. — Чому не лишаєшся? — Те, що доступне божественній Гіпатії, те обпалить мене, — прошепотів юнак. — Я умер би за тебе, аби лиш твої очі сяяли. В них я бачу тугу і не маю сили, щоб повернути їм радість. Та згадай мене… згадай невідомого тобі хлопця, коли будеш іти на іншу, вищу гору… Я йтиму за тобою, Гіпатіє… — Стій, зажди… Постать провідника розтанула в імлі ущелини. Дівчина лишилася самотня. З подивом задумалась: що означали його палкі, тривожні слова? Невже він закохався? Як страшно і болісно — йти по світу, безупинно зав’язуючи вузли видимих і невидимих зв’язків, поєднань. І лишається туга, сум, бо душа усвідомлює неможливість подарувати рідним душам те, чого вони заслужили, чого достойні… Зашелестіли кущі. Перед Гіпатією виникла постать в чорному плащі. Не видно очей, лише глибокі тіні під бровами. Суворе, худе обличчя. Він мовчки вклонився дівчині, приклавши праву руку до серця. Вона чекала. Пливло мовчання, дивне, нескінченне. Гіпатія внутрішньо здивувалася, що мовчання те не було обтяжливим. Так, ніби перед нею стояв не чоловік, а кущ троянд, скеля чи золотокора сосна. Він дивиться і не дивиться. Обнімає незримо Гіпатію, оглядає, зазирає в надра душі. Чоловік ворухнувся, важко зітхнув. — Болить, сестро? — просто запитав він. Гіпатія здригнулася, затріпотіло серце, гаряче прокотилася хвиля розчулення в грудях. Як страшно він запитав! Страшно і точно. Вона простягла руки до нього, поклала на плечі, наблизила лице до лиця. З-під брів визирнули глибокі, як зоряна ніч, очі. Сповнені потаємного смутку і вічного чекання. — Болить, брате, — прошепотіла вона. — Ти пізнав мене? Він мовчки кивнув. Обнявши дівчину за плечі, повернув обличчям до Олімпу. — Трон тирана, — сказав він. — Чому ж тут, перед ним, притулок Синів Прометея? — здивувалася вона. — Щоб вічно терзатися болем? — Щоб не забути, — заперечив він. — Як тебе звати? — Геліон — моє ім’я. Твоє знаю. Ходи за мною. Він розгорнув кущі, заглибився в темінь печери. Кілька кроків, і Гіпатія побачила вогонь світильника, поставленого на чорну кубічну скелю-моноліт. Полум’я осявало склепіння підземного гроту, в глибині якого напівлежала постать титана, висічена з блакитного мармуру. Велетенське тіло напиналося в немислимих зусиллях вивільнитись від полону, але кайдани не піддавалися. І здивувалася Гіпатія, бо не побачила вона на руках і ногах Прометея ланцюгів. Що ж тримало його? Очі титана дивилися вгору, у нескінченність — в них котило хвилі море страждання. — Що тримає його? — запитала Гіпатія. — Ти знатимеш про це, — сказав Геліон. — Іди сюди, сідай. Він підвів дівчину до стіни, посадив її на сніп свіжоскошеної трави, сам примостився навпроти. Почав розпалювати вогонь у заглибині. Полиски грали на аскетичному обличчі, біля зімкнутих вуст залягала задума. Багаття набирало сили, весело тріщали іскри, Гіпатію обняла хвиля тепла. — Радіє дарунок титана, — ніжно озвався Геліон. — При його сяйві можемо говорити. Скажи, сестро, ти шукала мети в інших місцях? — Шукала… — Ти питала в богів? — Так. — Чому не вдовольнилася ними? — Там нема відповіді, — палко мовила дівчина. — Лише поклони, покірність і невмолимий закон. Боги зупиняють пізнання, а без нього я не мислю життя. Зупинений розум божеволіє! — Це правда, — кивнув Геліон. — Чого ж ти хотіла від них? Чого ти жадаєш тепер? — Свободи і невмирущості. — Невмирущості не можна добути, — заперечив Геліон. — Хто так велів, хто сказав? — гнівно озвалася Гіпатія. — Невже і Сини Прометея… — Зажди! — простягнувши руку до дівчини, мовив Геліон. — Стримай свій гнів. Невмирущість або є, або її нема. Те, що з’явилося, виникло в світі числа, мусить щезнути. Як же можна дати свободу тому, що заковане ланцюгом міри? В чому буде вияв свободи для смертної істоти? Отже, треба в собі виявити те, що одвіку було невмирущим і буде таким поза всяким велінням закону, і дати йому свободу. — Сини Прометея знають тайну свободи? — Вони прагнуть її. Це — заповіт Вогняного Титана. — Чому вони втаємничені? Чому не діють відкрито? — Світ обплутано сіткою деміургів, владних і жорстоких богів. Байдуже, як вони називаються — Зевсом, Єговою чи Ормуздом. Суть їх одна — створення в людині гуртової свідомості, нав’язування людям страху перед небесним суддею. Панувати можна лише над рабськими душами, бо вільний дух — поза досяжністю тиранії. Заповіт Прометея — вільний дух, який могутніш всяких богів. Ось чому Сини Прометея не можуть іти відкрито в цьому світі: люди жахаються гніту і сили богів, вони добровільно допоможуть жерцям надіти ще одні кайдани на руки і ноги титана. Ми повинні ждати свого часу… — Якого? Коли? — Часу визволення, сестро. Він настане неминуче, як схід ясного сонця — титана Геліоса. Віками жерці виховують наш розум і душу міфами про богів та героїв, про творення світу і одвічне панування олімпійців над смертними. То брехливі міфи, Гіпатіє. Нині ти почуєш прадавній міф, який передають з вуст в уста Сини Прометея. В ньому тайна світу, його доля і грядуще завершення… — Де його початок? Звідки той міф почули люди? — Від самого титана, — суворо відповів Геліон.  

 

ПРАДАВНІЙ МІФ




 

Спочатку був Хаос. Безвидна протяжність і сутність. А в надрах його дрімав у нескінченному сні Ерос — зерно Буття. Та вічно не може спати Любов: вона прагне дії і вияву. Прокинувся Ерос. Запалив полум’я кохання у глибині безликого Хаосу. І народилася прекрасна мати-Земля, розплющила дівочі зіниці, зітхнула щасливо в передчутті таємничої зустрічі. Побачила вона над собою постать прекрасного титана Урана. Блакитними обіймами неосяжного зоряного неба ніжив предковічний коханець юну Гею. І почали зріти в лоні Землі могутні сили зародження, готувалися вийти у світ. Трепетно чекала їх Гея, дрімаючи в обіймах Урана. А неоформлені сутності Хаосу дивилися на щасливе кохання титанів первісного світу і люто заздрили їхньому щастю. І в ті хвилини, коли відпочивав Уран, розпростерши крила свої в невимірності, набирали дракони безликості виду Урана і підкрадалися до Геї, шепочучи їй ніжні слова любові. Приймала в лоно материнське дрімаюча Земля вороже сім’я Хаосу, не знаючи про те, що обнімає вона не предковічного коханця, а посланців мороку. Хутко визріли в лоні Геї діти пітьми. Вийшли на світ — багаторукі, стоголові, страшні. Здригнулася твердь земна від їхньої ходи, від жахливого ревища. Закрив обличчя вражений Уран, кілька циклів перебував у самотині, далеко від Геі, огорнений хмарами задуми і суму. А дракони терзали груди матері-Землі, і радів Хаос, зловтішно сміявся над муками божественного Урана. Отямився титан від туги і рішуче опустився на Землю. Махнув блакитним крилом і змів лютих чудовиськ у глибини тартару, замкнув їх замком вічності. І, обнявши Гею, вже не кидав її на самоті, щоб не могли до неї наблизитись дракони Хаосу. Настав час. Народилися від кохання Урана і Геї могутні сини й дочки — прекрасні титани й титаніди. Вільні й безстрашні, ніжні й всесильні, невмирущі й стихійні. Уран дав їм свою неосяжність, глибинність, мудрість, невмирущість. Гея подарувала дітям ніжність, вірність, любов, пам’ять, дружбу, мужність. І загорілося в просторах Урана сонце — око Геліоса. І попливли над Землею білосніжні хмари — мрії юних титанід. І покотив грайливі хвилі до безкраю Океан, народжуючи в своєму вічноплинному коханні-грі чарівних океанід. Полетіли у небі птахи, поля і гори вкрилися лісами і квітами. Не було хижаків на Землі, не було смерті. Здруженою і ласкавою була природа, об’єднана любов’ю титанів — дітей свободи і невмирущості. То був Золотий Вік Буття. А в надрах Геї бушували дракони Хаосу і мучили правічну Матір. І стогнала вона, благаючи дітей-титанів: — Звільніть мене від тягаря, діти кохані. Випустіть з лона тартару страшних чудовиськ. — Уран — наш батько — замкнув їх там, — відповів матері Япет — наймудріший з синів. — Як ми можемо порушити його волю? І куди подінемо жахливі породження мороку? Лише Кронос — наймолодший титан, володар часу — вирішив послухати нерозумного благання Геї. Та вступати в герць з батьком він не міг — Уран був всесильний. І тоді визрів у Кроноса задум — пустити у світ потік часу, щоб відділити вічного батька-Урана від матері-Геї. Хотів зупинити брата всевидючий титан Прометей, та було пізно. У космос ринула ріка часу, відділяючи царство Урана від лона матері-Геї. І не міг уже Уран обняти коханої, не міг народити нових безсмертних титанів. Володарем світу став хитрий Кронос. Все йшло, як раніше. Та сум поселився в серцях титанів. І зустрівся з повелителем космосу мудрий Прометей і сказав Кроносові: — Зле ти вчинив, брате. Кожна дія обертається до того, хто пустив її в світ. Чекай відплати від власних породжень. Засміявся Кронос: — Мої породження смертні. Я поглинаю їх. Чого мені боятися? Я ж невмирущий! — Невмируще терзання страшніше, — загадково сказав Прометей. — Бійся своїх дітей, Кроносе! Виходили з лона Реї небувалі діти, а Крон відбирав їх у матері і ковтав у надра часу, посміхаючись над пророцтвами Прометея. Котилися віки. Гралися безтурботно титани на неосяжних просторах Землі і під склепінням зоряного неба. Та час невмолимості настав. Всі знають, що Рея врятувала наймолодшого сина Зевса, давши Кроносові проковтнути камінь, загорнутий в пелюшки. І виріс Зевс, змогутнів, набрався сил і мудрості. І задумався юний бог, засумував. Запитала його мати: — Що тебе гнітить, сину? — Дума про майбутнє, мамо. — Чим прийдешність загрожує тобі? — Ти забула, що я повинен щезнути. Адже я син Крона-часу. Ви — діти Урана — невмирущі. А я виник у лоні часу. Ти врятувала мене ненадовго, і то обманом. Мушу знайти тайну вічного життя. Чи допоможеш мені? — Знаю, що треба вчинити, — сказала Рея. — Слухай і дій так, як велю. Поверни з лона батька своїх братів і сестер. Скинь його з трону володаря, сам стань царем світу… — А чи надовго? — Навіки, якщо будеш мудрим. Поклич Прометея і слухай, що він скаже. Син Япета — наймудріший з титанів. Він знає тайни вічності, він має щире і вірне серце. Зустрівся з Прометеєм Зевс. Розповів свої думи, згадав про сумніви. — Повалити Крона — тяжка справа, — сказав Прометей. — За ним підуть майже всі титани, вони дали клятву вірності. Та ще тяжче зупинити течію часу, породжену новим повелителем. Є лише одна сила, що спроможна висушити ріку часу… — Що то за сила? — Сила Урана — предковічного батька. Якщо переможеш — уклади спілку з ним, хай титан вічності знову стане коханцем Геї. Лише від нього ти можеш добути невмирущість собі й своїм братам та сестрам. Згодився з мудрими порадами Прометея Зевс, і обіцяв юному богові титан свою допомогу. Вирвав Зевс з лона Кроносового дітей Реї. І закипіла жорстока битва. Безстрашно і мужньо змагалися титани, весело йшли вони на герць з дітьми Кроноса, бо знали про свою невмирущість. Та не відали вони, що хитрий Зевс використає супроти них прадавні сили Хаосу, замкнені віддавна у тартарі Ураном. Впали замки вічності, задрижав світ від ходи стоголових драконів, спалахнуло небо від вогню полум’яних язиків гігантських зміїв та багаторуких велетів. Стогнала планета, кипіли моря, злякано огорталися густими хмарами золотисті сузір’я. Багато циклів минуло, доки скінчився бій. Переміг Зевс, бо на його боці став Прометей з братом своїм Атлантом. Два найдревніші титани допомогли богам в надії повернути вік Урана і зупинити течію всепоглинаючого часу. Замкнув у глибини тартару Зевс титанів, запанував у світі. Розподілив між братами Аїдом, Посейдоном сфери володінь. Собі обрав небо і землю, поставивши трон на недосяжному Олімпі. І приступив до нього Прометей, запитав прямо і мужньо: — Чому не кличеш правічного батька Урана? Кроноса ти повалив, але не зупинив течії часу. Невмирущі титани в тартарі — хіба місце їхнє там? Пора діяти, інакше потік часу змете твоє царство, і те, що добуте великою битвою, стане піною в океані буття. — Я мушу подумати, — сказав Зевс. — Я покличу тебе. Дивився Прометей у очі новому володареві і читав його затаєні думки. Боявся Зевс, вельми боявся. Страх корінився в ньому від народження. А страх породжує тиранію і хитрість. Ось чому роздумав олімпійський володар звертатись до Урана, бо знав, що в царстві вічності всі стануть вільними і рівними, а Зевсові страх не хотілося віддавати владу у руки блакитного неба. І ще одна думка не давала спокою володареві: а що, як олімпійці щезнуть при сяйві Урана? Адже не він породив їх, як невмирущих титанів, а творець часу — Кронос?! І задумав Зевс злочинну справу. Збагнув Прометей, що віднині не буде миру між ними, бо щирість мудрого титана стала на заваді честолюбству гордовитого бога. А задумав олімпійський повелитель ось що. Вирішив він створити з праху земного людей, які б жили на землі, обробляли її і поклонялися богам, тремтячи перед їхньою могутністю. А розум і душа тих людей, вся їхня творча сила повинні належати олімпійцям. Доки житимуть ті люди, а житимуть вони вічно, бо вічна мати-Гея, доти молитимуться люди своїм володарям, пам’ятатимуть про них, годуватимуть їх своїми творчими силами. Так захотів Зевс постати над часом, обдурити його всепроникаючий потік марою вічності. Він здійснив свій задум. І сповнилася земля міріадами людей. Вони будували собі житла з каменю та дерева, полювали на мирних колись тварин, проливали кров, віддаючи її в жертву богам. У світ ввійшла смерть, а з нею відплата. Грізні Еринії почали гуляти над землею. Буття стало кільцем замкненої муки, з якого не було виходу. Люди народжувалися і вмирали, не знаючи ні тайни свого народження, ні мети життя. Страх перед богом тримав їх у нескінченному полоні терпіння і байдужості. І збагнув Прометей, що ніколи не настане на землі час Урана, ніколи більше не почує мати-Гея голосу вільних титанів, якщо не повстати супроти волі жорстокого Зевса. Лише він один знав, що можна вчинити, лише Прометей бачив вихід з колеса невмолимості. Створив мудрий титан інших людей і дав їм у груди небесний вогонь невмирущості, спадок древнього Урана. І пішли ті люди у світ, стали жити поміж людьми Зевса. Зазвучали над землею пісні, почувся сміх, попливли кораблі до далеких країв, шукаючи тайну, задзвеніли струни арфи й кіфари, почувся творящий стук молотка, народилася в серці надія на грядущу волю, зародилося зерно сумніву у всемогутності богів. Розпалився Зевс гнівом і покликав Прометея до себе. — Навіщо дав ти людям вогонь? Чому порушив мою волю володаря світу? — Ти перший порушив нашу угоду, — сміливо одказав титан. — Ти обіцяв покликати на землю Урана, щоб повернути вік свободи. А замість того ти створив покірних істот — довічних рабів, з яких п’єш сили і снагу для власного буття! Ти став на шлях злочину, Зевсе, і відплата гряде! — Не турбуйся за мене, — гордо сказав Зевс. — Подумай краще про власну долю. Ти порушив мій закон і матимеш страшну кару, щоб сама вічність здригнулась перед моїм гнівом. — Я знав про кару, — спокійно мовив Прометей, — і свідомо йшов на неї. Проте ти забуваєш, Зевсе, що я невмирущий, отже й кара моя буде не довічна. Я витерплю всі муки, всі тортури й наруги, але настане час і я поверну собі волю… — Як? — засміявся Зевс зневажливо. — Хто допоможе тобі в моєму царстві, де кожен атом слухає мого закону? — Це — тайна, яку тобі ніхто не відкриє. І коли вдарить дзвін урочого бою, ти щезнеш, як мара, Зевсе, бо не захотів відкрити серця свого безкінечному Урану. — Я всемогутній, — пихато скрикнув Зевс. — Я невмирущий. — Твоя невмирущість — ілюзія. Вона — лише міф, вигаданий для світу, щоб люди годували тебе амброзією молитви і мислі. А насправді ти безсилий… — Чому? — Бо раб світу, віддзеркаленого на хвилях часу. Зв’язавши себе із царством, ти раб царства. Свобода — то відмова! — Від чого? — грізно запитав Зевс. — Від всього. Навіть від себе. Зв’язуючи себе з чимось, ми неминуче вмираємо. Смерть — розплата за придбання. Відмовляючись від усього — ми невмирущі. Я ніколи не вмру, бо віддаю свою невмирущість людям. А ти — грабіжник людського духу, а тому несеш в собі власний кінець. Коли люди повстануть — тебе не буде! — Цього не станеться! — люто сказав Зевс. — А ти сконаєш у самотині на краю світу, де тебе не побачить око людини! І звелів Зевс прикувати титана у найвищих горах, недосяжних для людей. Минають віки, тисячоліття. Прометей непокірний. Ні хитрість олімпійського володаря, ні муки й тортури не примусили його відкрити таємницю падіння богів. Багато міфів пустили у світ жерці деміургів-творців. Багато брехливих ідей та мрій посіяли зерна ілюзій в душах героїв. І віддавали діти Прометея полум’я духу та прагнення розуму для чужої мети, для даремних дій, вигідних олімпійським богам. Знав світ про заповіт Прометея, знав, що має з’явитися дивовижний герой, який подолає в борні драконів Хаосу і визволить Прометея від вікових кайданів. Ось чому жерці створили міф про Геракла, повідомивши людям, що такий герой уже був і нема чого чекати його знову. Це — найбільша брехня олімпійців. Геракл гряде. Він — то нащадок титана, який збагне древній заповіт і проб’є отвір в скелі часу, об’єднавши наш світ з невимірними володіннями Урана. І тоді зітхне Прометей, звільниться від кайданів, які він обрав добровільно, віддавши вогонь свого розуму для визволення людей…  

 

ПРОЩАННЯ


 

Слухає Геліона Гіпатія, і згадується їй тужливе обличчя Великого Нага, і розуміє вона багато втаємничених символів книг і пісень, міфів і легенд, які ввійшли в її душу з дитинства. Так, так, скрізь розсіяно іскри вогню Прометея, від далекого Гімавата до гір Еллади. Скрізь діти титана шукають виходу з кола часу. Тяжка дорога, але радісно знати, що Сини Прометея є в світі і що вони невмирущі. Як об’єднати їх? Коли це станеться? Обличчя Геліона суворе й тривожне. — Чи зрозуміла міф, Гіпатіє? — Я збагнула, що це — лише символи справжніх подій. Відкрий мені приховану суть, Геліоне. — Вільні титани — то люди, породжені природою-матір’ю і безкінечним рухом — Ураном. Вони — володарі стихій, вони вільні діти неба і землі. Та сталося так, що люди-титани породили богів, як свої ідеальні відбитки у мислі, в розумі. Вони запліднили тими ідеями світоносний ефір, і виросли чудовиська тиранії та владності, і вони стали повелителями людей, бо люди самі захотіли цього. Страх не дозволив зруйнувати зловісні образи, страх навіть примусив прикрашати їх всім найкращим, чим володіла людина. Прегарні храми, музика, творчість духу і розуму — все віддається їм, безжалісним тиранам. І лише дух людини — Прометей — не скорився фатуму. Він повстав супроти самоув’язнення в колесі Зевса і дає вогонь розуму й самовизволення для вічного повстання. Закон цього світу тримає його прикутим до скелі ілюзорного буття і орел приреченості довбе серце титана безмірності. Та гряде Геракл — героїчна людина, яка відкриє можливість перемоги над законом Зевса, і тоді люди-титани постануть з глибин тартару і повернуться до країни свободи, до царства Урана. — Чи скоро це станеться, Геліоне? — Не питай — чи скоро? Не вживай символів часу. Живи ідеями вічності. Головне — це станеться. Такий заповіт Вогняного Титана. Чи хочеш іти до дня його визволення? — Хочу. Піду. — Це тяжко. Це страшно. Згадай невмолимого орла Зевса. Згадай нескінченні муки в самотині. Згадай про тисячні юрмища послідовників богів та невблаганних жерців. — Я пам’ятаю про це, — твердо мовила Гіпатія. — Але що мені смерть і муки, коли в мені клекоче вогонь невимірного неба-Урана? — Ти — донька Прометея, — тихо сказав Геліон. — Ходімо зі мною. Вогняний Титан загляне в твоє серце, спопелить в ньому прах цього світу. Приготуйся послухати голос вічності. Віднині ти — сіяч вогню. Загартуй душу для полум’яних зерен…  



 

НЕБО ВІТЧИЗНИ


 

Корабель прибув до Александрії вночі. Високі хвилі не давали йому пристати до берега. Господар судна звелів кинути якорі, згорнути вітрила. З підвітряного боку спустили човна для Гіпатії — вона поспішала додому. Чотири гребці хутко домчали до берега, вискочили просто в хвилі, перенесли дівчину та її речі на руках до сухого. Вона подякувала суворим і люб’язним морякам, почала шукати в гаманці драхми. Білявий плечистий моряк зробив заперечливий жест. — Не треба, еллінко, — сказав він. — Поцілуй мене, і то буде для мене найбільша нагорода. Гіпатія усміхнулася, обняла хлопця за шию, міцно поцілувала. Він заплющив очі, захитався, ніби пронизаний грозовою силою. Товариші заздрісно дивилися на нього, сміялися. — Все життя любив би таку подругу, — прошепотів моряк, з священним острахом дивлячись на Гіпатію. — Звідки ти така? — Ах, що таке життя? — гірко запитала дівчина. — Не вір пориванню, хороший хлопче! Тут любов не вічна, і вона хутко розбиває свої крила на камінні життя. Шукай в іншому місці… — Де? Де? — палко скрикнув моряк. — Вогонь прагне вогню, — сказала Гіпатія. — Хто має розум, той збагне. Я житиму в Александрії, знайдеш мене в Музеумі, якщо захочеш… — Знайду, — твердо пообіцяв моряк. — Що тобі ще зробити? — Розшукайте носильників. — Самі донесемо. Вкажи куди… Моряк взяв дівчину, як дитину, на руки, його товариші підхопили речі. Рушили каменистим шляхом на околицю міста, де стояв будинок Теона. Дівчина обняла хлопця за шию, як брата, дивилася в небо, на вогонь маяка, шепотіла задумливо й ніжно: «Ти все сяєш, гориш, як і тоді, мій полум’яний друже! А я — ніби стовічний мандрівник… В моїй душі — нескінченна туга… Як мені навчитись у тебе, стороже рятівного багаття?» Біля батьківського будинку Гіпатія попрощалась з моряками. Тихо ввійшла на заросле виноградом подвір’я. Прислухалась. На балкон хтось вийшов, почувся старечий голос: — Хто там? Гіпатія мовчала, задихалася від хвилювання і радості. Постать перегнулася через балкон, розгорнула віти плюща. — Доню! — пролунав чи то стогін, чи то ридання. Вона кинулася назустріч. Обнялися на сходах, Теон вів її до кімнати, цілував очі, щоки, вуста, руки. Став перед нею на коліна, припав до ніг, захлинаючись від судорожного плачу. Вона схилялась до нього, гладила сухенькі, зігнуті плечі. — Тату! Встань! Татку, коханий! Все добре, все гарно! Ми разом! Татусю, не плач! Вона підняла його, пригорнула до грудей, задивилася в глибокі, виплакані очі, все ще прозорі і ясні. Промені від світильника падали на обличчя батька, і донька помічала на ньому невмолимі знаки часу — глибокі; скорботні зморшки. — Тепер довіку зі мною? — з надією запитав Теон. — Довіку, — радісно сказала Гіпатія. — Навчатиму людей у Музеумі, я багато чому навчилась в далеких краях. Треба передати спраглим зерна мудрості. Може, лише вони врятують світ від потоку темряви… — Ходімо зі мною, — щасливо промовляв Теон, тягнучи її до свого кабінету. — Ось глянь — яка бібліотека! Доки тебе не було, я ще чимало дістав манускриптів. Є такі рукописи, яких навіть у бібліотеці Музеуму нема. І все це — твоє! — Моє? — здивувалася дівчина. — Так, твоє. Я вже старий, незабаром піду в країну тіней. А тобі йти та йти. І вести людей за собою. Ось тут влаштовуйся і починай розпалювати вогнище. Завтра підемо до Музеуму. Я вже префекту Орестові казав про твій приїзд. Багато людей чекають нетерпляче. Він обіцяв підтримку, ти матимеш кафедру філософії та математики. — Ой, татку! Яке щастя! Я матиму своїх учнів? — Саме так! Але боротьба буде невмолима. Патріарх Кирило володіє юрбами фанатиків, він має великий вплив на плебс. Треба діяти обережно… — Ах, батьку! Освіта всесильна! Невже фанатики можуть щось протиставити розумові? її слова перебив дивний звук, що линув здалека. Теон прислухався, тривожно метнувся до балкона, донька пішла за ним. На тлі нічного неба танцювала заграва, до зірок тягнулися язики багряного полум’я, ставали все вищими, зловіснішими. Над містом тривожно бемкав дзвін, відлунювали злобні, торжествуючі крики. — Що це? — прошепотіла Гіпатія, пригортаючись до батька. її тіло тіпала лихоманка. — Що це, татку? — Горить храм Серапіса, — понуро одвітив Теон. — Ось тобі відповідь, доню, на запитання — що може злоба протиставити розумові. Чорний вогонь руйнації проти ясного вогню знання…  

 

Частина п’ята


МУЗЕУМ

1   ...   36   37   38   39   40   41   42   43   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка