Олесь Бердник



Сторінка44/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   51

ВОРОНЯЧЕ ПОЛЕ


 

Боян мандрував саме від полудня, де гостював на Хортиці у вільних лицарів. Багато городищ він одвідав, багато пісень та дум проспівав людям. За те мав від них шану, славу і притулок дружній з харчами та келихом меду хмільного. Давненько почув співець вільний, що утверджується на землях Витича нове царство, і дуже засмутила та вість Бояна. І сказав він братчикам — воям словутинським: — Піду, понесу яровитам пісню вільну, думу нескорену. Мо’, допоможе це людям збагнути, де їхня путь достойна і єдина. Диво дивне, як легко сини волі зрікаються найдорожчого? Навіть вовки-сіроманці, птахи захмарні бережуть волю свою, а люди — Ладині діти — забувають заповіти пращурів!.. — Іди, Бояне! — сказали вільні вої. Співець подолав Дике Поле, прибув до меж царства витицького. А того ранку, коли напасники з полуночі вдерлися до земель яровитських, дістався він Воронячого поля. Втомившись, сів на могилі спочивати. Зненацька він насторожено завмер, прислухався. Понад степом прокотилася якась тривожна хвиля. — Вороння, — прошепотів співець. — Поганий знак. Ліг на землю, притуливши вухо до трави. — Стогне матінка. Військо суне. Та й не одне — з двох боків. Буде герць. Ото ж бо й чує проклята птиця, хмарою кружляє у дивоколі, жде свого часу. Ба, а це хто там шелестить? Хтось є чи мені здається? Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою. — Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос. — Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви. — Хто такий «я»? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина… — Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося. — А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле? — Хочу глянути на битву. — Чи не здурів? Нащо воно тобі? — А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело! — Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти? — А мені батько казав. — А хто він — твій батько? — Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота… — Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар… — Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому? — А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа… — Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває? — Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на очі, а є сліпі на серце. То страшніше, синку… — Сліпі на серце? Як то? — А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе? — Та… Мирославом кличуть. — Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш? — Та ні, ситий. — Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно… — Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв. — На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там? — То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву… — Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили? — Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій. — Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому? — Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном. — Скажу, скажу. Кому ти потрібний? Вороний кінь Горевія толочив копитами степову тирсу-ковилу, за ним з брязкотом і галасом скакали радники і воєводи, ще трохи далі сунулася лава дружинників. А від полуночі долинав зловісний гомін, там над хмарами жовто-попелястої куряви майоріли стяги, похитувалися списи. Витицькі вої лаштувалися велетенським півколом, позирали на тривожний обрій, голосно перемовлялися. Цар уздрів постаті на могилі, круто здибив коня. — Агов! Ти хто такий, хлопче? — Поводир, — придушеним голосом одвітила Мирося, виглядаючи з-за кам’яного боввана. — Кого водиш? — Бояна сліпого. — Бояна? — здивувався цар. — Це добрий знак, що він в таку пору з’явився. Хай іде сюди… — Цар велить, щоб ішли до нього, — шепнула Мирося співцеві. — Не піду, — позіхнув Боян. — Ну, що там таке? — нетерпляче гукнув цар, поплескуючи долонею по шиї коня. — Чому не йде Боян? — Гордий, — їдко зауважив радник Печерун, і його чорні очі спалахнули мстивим вогнем. — Чув я його пісні, все про волю співає. — Він не хоче, — пропищала Мирося. — Хіба не відає, що я цар? — гримнув Горевій. — Мені однаково, хто ти, — озвався Боян, прислухаючись до брязкоту зброї. — Не бувало такого, царю, в Слов’янщині, щоб пісня до царів йшла. Царі до пісні йдуть — так бува. Тож вибирай! — Іч, гординя яка! — скипів цар. — На моїй землі сидить та ще й патякає казна що! Роздратовану мову Горевія перебив бойовий клич, що котився над степом, тривожний гомін: «Ворог! Ворог!» Цар кинувся до коня, скочивши в сідло, крикнув здалека співцеві: — Твоє щастя — битва починається. Ми ще не скінчили розмови. Втечеш — на дні моря знайду! — Бояни не втікають, — пожартував Боян. — Оспіваєш мою перемогу — прощу! — гукнув Горевій вже на скаку. Мирося висунулася з-за каменя, схопила Бояна за руку. — Ой-йой! У мене ледве душа в п’яти не втекла. Як ви посміли так з ним розмовляти? — А як? — Гостро. — Як умію, хлопче. Пісня вища од усіх володарів. Царі вмирають, а пісня живе собі та й живе. Пам’ятай про те, Мирославе. Сядьмо ось тут, будеш мені оповідати, що там діється на полі кривавому… Дві лави воїв зближалися, над ними кружляла хмара чорних птахів, над степом дрижало гаряче марево. Сонце нещадно пекло, у небі тривожно купчилася грозова просинь, здавалося, що десь там, у високості, Перун напинає велетенський лук виднокола, щоб метнути на землю громову стрілу герцю…  

 

БИТВА




 

Почувши про наближення чужинецького війська, Корінь не втікав під захист витицьких стін. Разом з сином заганяв ягнят на пліт, переправляв на лівий берег, ховав у кошару, що її здавна мав у словутинських плавнях. Покінчивши з тою справою, батько з сином перепливли до землянки, щоб взяти з собою ще деякі припаси, і ось тут Зореслав забунтував. Повертатися на лівобережжя рішуче відмовився. Сказав, що не хоче бути вартовим біля ягнят і кіз, що йому вже обридла ґирлиґа пастуха, що заради такого животіння хіба варто було з’являтися в цьому світі? — Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями. — Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося! — Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави? — Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося, — от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять? — Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі! — Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає- співай і ти. Ходімо, пора! Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав: — Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір має своє гніздо, жайвориху, пташат, неосяжне дивоколо. А я… — Що, синку? — втомлено озвався Корінь, вже розуміючи, до чого гне Зореслав. — А я — мов сич у дуплі. Серце б’ється — для кого? Сила грає в руках — навіщо? Пісня бринить у грудях — кому її заспіваєш? Вітер понесе її вдаль… та й пропаде вона. Не тримайте мене, я йду! Зореслав круто повернувся і майже бігцем попростував угору, поміж заростями вікових дубів та беріз. — Зажди! — гукнув батько, пориваючись за ним. — Куди, дурню! — До Воронячого поля! Туди, де наші вої б’ються. Не можу сидіти в болоті в таку пору, збагніть мене! Хоч гляну здалека, з могили — на душі полегшає… Корінь промовчав, наздогнав сина і, важко зітхаючи, чимчикував ззаду. А коли вибралися до могили й почали виходити на неї, винувато сказав: — Правда, синку, твоя. Не можу я дати тобі ні пари вірної, ні щастя. Що вдію? Дівчат поблизу нема, друзів для тебе теж відшукати годі в нашій пущі. Та не жалкуй за світом буйним, заклопотаним, що панує там, в городищах. То — мара, неволя. Збоку глянеш — ніби й веселощі, радощі. А опинишся там — ніби в багнюку скочиш. Потім вибратися б, та ба, несила! А тут — воля, простір! Синє дивоколо — брат тобі, сонечко — батько, зорі яснії — сестриці! Хіба не так? — Ех няньку! — з докором озвався син. — Адже не завсігди ви так мислили? Були ж і в краях далеких, і в походах, бачили царства великі, людей незліченну силу… — Бачив, бачив, — буркнув Корінь, — бодай того не бачити! І тепер, як присниться, — серце мре. Не нюхав ти, чим пахне рабство. Неволя многолика, у неї мотузочків — не злічити. Не отямишся, коли й заплутаєшся, мов муха в павутині… — Дивися, дивися! — закричав Зореслав, сягнувши верхів’я могили. — Зійшлися! — Наче пилюга на обрії, — пробурмотів Корінь, затуляючись долонею від сонця. — Не пилюга, а військо, — схвильовано заперечив син. — З ворогом зійшлися наші вої! — Проллється крові невинної, — зітхнув Корінь, кидаючи лантух на землю. — Ну й що тобі тут робити, чого біг, мов навіжений? О, дивися, блищить щось серед куряви! — Мечі та списи! — палко скрикнув Зореслав, махнувши рукою. — Ех, мені б у правицю що-небудь! Почувши запальну розмову, з-за кам’яного боввана виглянула Мирося, побачила юного хлопця й остовпіла. Вона ще ніколи не виділа такого прегарного парубка: на розпашілому від хвилювання бронзовому обличчі, мов дві блакитні зорі, іскрилися очі, під розхристаною вишиванкою перекочувалися тугі хвилі м’язів, буйнорусий чуб, ніби стиглий сніп ячменю, звихрений грозовим вітром. — О Перуне! — прошепотіла дівчина, притуливши долоні до грудей. — Яр-Див з’явився на могилі. А юнак, дивлячись у далеч, аж підскакував, наче під ногами в нього був розпечений пісок. — Хіба можна отак безпорадно стояти, коли там герць кипить! — Щоденно люди десь тусають одне одного, — з кпином сказав пастух. — Всюди не поспієш! Ех, немудрий ти! — Краще немудра хоробрість, аніж розумна байдужість! — крикнув син. — На всякого дурня, котрий захоче воювати, не настачиш своєї крівці! — О Світовиде! — тим часом шепотіла Мирося, не зводячи залюбленого погляду з постаті юнака. — Татко боявся, щоб стріла мене якась не зачепила. Ось вона — стріла! В серце кольнула. Це він — мій царевич із снів дівочих… — До себе гомониш? — поцікавився Боян. — Чи хто прийшов? Корінь, зачувши голоси, підступив до каменя, побачив Бояна. — Бояне славетний! — радо привітав він його. — Благословення Матері-Землі на тебе. Давненько не було тебе у наших краях… — Чи не Корінь? — запитав співець. — Атож. Я та ще мій син Зореслав. — Зореслав, — аж засміялася Мирося сама до себе. — Ім’я дивне! — А тебе чого сюди принесло? — поцікавився Боян. — Залишив отару, прийшов у степ… — А запитай мене, дурного! — з досадою одвітив Корінь. — Синка мого потягнуло на битву поглянути! — Всі вони однакові, — кивнув Боян. — Мій провожатий теж такий запальний, аж підскакує… — Бо ще несмалені. От і Зореслав мій — виє, як вовк уночі: хочу між люди, хочу до городища, хочу у мандри. У пастку йому закортіло, ось як я міркую. Хоч ти йому скажи, Бояне, може тебе, мудрого, він послухає… — А що я йому скажу? — хитро осміхнувся співець. — Будякову квітку як не заворожуй — вона все одно будякове сім’я вродить. А пшеницю хоч змішай її з блекотою, а вона таки золотий колос викине з парості. Не бійся за сина, Кореню, орлині крила просять польоту. Знаю, з неба можна впасти на скелі, розбитися, а проте путь орла один-єдиний — понад горами, в небо! — От спасибічки, допоміг, — невдоволено сказав Корінь. — Гарно мовив Боян, — радо озвався Зореслав. — Та я знаю, — зітхнув Корінь, — що тобі до вподоби такі слова. Аякже, орлятко прагне волі, а батько не пускає. Та одна справа летіти орляті над горами, над степами вольними, а інша — прагнути до стерва, де в’ються мухи й гави-трупоїди!.. — Теж мудро сказав, Кореню, — похвалив Боян. — Проте справжній орел не торкнеться дзьобом стерва, хоч і пролетить над ним. Тож не бійся за юного птаха! — Е, розмовляємо про пусте, — скрикнув Зореслав, — а там щось страшне діється! Боян припав до землі, послухав, на його обличчі карбувалися знаки тривоги. — Важко землі… Стогне вона… Там діється щось погане! Наче сюди вал котиться… — Наші вої втікають! — у відчаї крикнув Зореслав. — Не може того бути! — заперечив батько. — Як то — втікають? — О зайці мізерні! — заскреготів зубами юнак, аж підскакуючи на могилі. — А попереду — сам цар! Тільки шолом виблискує! — Ходімо звідси, Бояне, — тихцем сказав Корінь. — Я перевезу тебе на той бік… — Пісня не втікає, Кореню! — осміхнувся співець. — Так тебе ж можуть убити… — Мене — може бути. А пісню — нізащо! — Я теж не піду! — завзято крикнув Зореслав. — Побіжу на поміч! — З чим? З голими руками? — посварився Корінь. Зореслав метнув погляд довкола, забачив неподалік здоровенну палицю, на якій було почеплено кінський череп, висмикнув її з землі і замахнувся, аж свиснуло. — Добра довбешка! — гукнув вдоволено. — Ще якби коня! — Бери мого, — сказала Мирося. — Ген під могилою пасеться! Гнідко — бачиш? Зореслав ковзнув поглядом по хлопцеві, радо ляпнув його долонею по спині. — Звідки в тебе кінь? Ти ж провожатий? — А я пас його… Він боярський… Не бійся — бери! Біжімо, я заберу свої торби, а ти лети до війська! Вони підстрибом побігли вниз, аж бур’ян зашелестів. — От непослух, — тривожно мовив Корінь. — Не відав я, що в нього кров така гаряча! А втім, і я колись такий був. Ач, як метнувся! Глянь, скочив на коня і полетів мов навіжений! Мирося повернулася бігцем на могилу, зачаровано дивлячись, як Зореслав, вимахуючи довбнею, нестримно летів назустріч бойовому клекоту. — Світовиде, збережи його! Перуне, пошли блискавицю на поміч звитяжцеві! — шепотіла дівчина, витираючи засльозені від напруги очі. А Зореслав відчував себе в сідлі, наче птах у небі. П’янка хвиля налетіла, понесла, покотила, і вже не відчував хлопець нічого, крім закличної сурми бою. Кров гупала у скроні, клекіт герцю, що невблаганно накочувався, здавався йому любою піснею. Стугоніла земля під копитами Гнідка, у вухах посвистував вітер, запах поту і полину солодко лоскотав свідомість. Ось вже поряд з ним нажахані лиця витицьких воїв. Шати на них розкішні, мечі з коштовними держаками, та чому вони так ганебно втікають? Ага, це радники цареві, а ген видно й самого володаря. Його оточили ворожі бійці, витицькі дружинники хоробро рубаються, та напасників більше, вони прориваються, проломлюються крізь слов’янську заслону. Горе володареві витицькому! Вже кінь його втомлено присідає на задні ноги, крутить головою знеможено, хрипить, на ніздрях кривава піна. Падають останні захисники царя, і жовточубі північні вої, галасуючи, насідають на Горевія. Цар упав на землю, затулив обличчя долонями, чекаючи останнього удару. Зореслав потужним тараном влетів до ворожого кола, замахнувся довбешкою. Два напасники одразу повалилися на степову траву. Інші з прокльонами відскочили. Юнак розлючено погнався за ними, гамселячи по спинах, по головах, по крупах коней. Мечі ламалися, мов палички, від страшних ударів, гнулися панцири, ворожі дружинники падали з коней без духу. Побачивши таку химерну й радісну зміну, повернули коней воєводи витицькі, сповнилися шалом і завзяттям, покотили, помчали вслід за Зореславом. Слов’янська лава знову напружилася, вдарила, посунула напасників на край Воронячого поля. — Слава, слава! — галасувала Мирося, аж підскакуючи на могилі від радощів. — Цілу гору навернув Зореслав чужинських воїв! Одним ударом по троє валить! — Моє сім’я! — вдоволено прогув Корінь. — Загорілася кров, — засміявся стиха Боян. — Хе-хе! А дорікав синові. Вояцька душа — вона в кожній кровинці людській, у кожній жилочці. Ну що там видно? Наче затихає? — Погнали ворога, — закричала Мирося. — Еге ж, слава Перунові, — ствердно загомонів пастух. — А ти хотів сина не пустити. Один чоловік, а що зробив! — То не чоловік, то Яр-Див! — сказала щаслива Мирося. — Говориш, ніби закохана дівчина. — Таке скажете, — зашарілася царівна. — О, гляньте… царя несуть сюди! Він поранений… — Певно, дісталося йому, — зітхнув Корінь. — Якби не Зореслав, то… — Правда, правда, — прошепотіла Мирося, тремтячи від збудження. — Якби не юнак прекрасний, то не було б ні царства, ні царя. Ні, може, й мене… Доле, зведи нас воєдино!.. — Слава богам, — гукнув Корінь полегшено, — покотили ворожу силу дружинники, аж загуло. Тепер можна й мені вертатися додому, ягнят назад переправляти. Глянь, глянь, вже й Зореслав скаче сюди, дяка Світовидові! — Пора й мені, — вирішила Мирося. — Побіжу, перевдягнуся… — Ти куди? — почувши її кроки, запитав Боян. — Зореслава зустрічати, — ніяково озвалася дівчина і дременула вниз, аж бур’яни зашелестіли. — Теж загорілося, мов суха глиця, — похитав головою Боян. — Дивне дитинча. Гм… Де йому бути прово-жатим? Теж прагне до бою, до діла. А що ж, доки є руки, очі, ноги, доки клекоче сила, хай змагаються!  

І сміялась орлиця


Із дурного вітця:
— Орленя починається
Із малого яйця…

 

— Ось так, Кореню! Де ти, чуєш? Гм, нема нікого. Знову я сам. Та добре, що все скінчилося на благо землиці рідній. Проте що ж станеться з юнаком завзятим? Непроста в нього доля зав’язується, ой непроста! Чує моє серце… А царя тим часом дружинники принесли до могили, поклали на розстеленій киреї. Він стогнав, лаявся, все поривався встати, поглянути на поле бою. — Ану, розступіться! Ой! Я переміг, переміг, слава Перунові! Га? Здорово я бився? Ой! — Ти бився, як буй-тур! — улесливо озвався хтось з радників. — Громовладар Перун! — підхопив інший. — Кришив їх мечем, як капусту! — Ге! — сміявся цар вдоволено. — Вони довго мене пам’ятатимуть! П’ятами накивали. Ой-ой! Чого це в мене замакітрилося в голові? — Бо ти ж, царю, під конем побував, — простодушно озвався молодий дружинник. — Та ще бамбулою залізною тебе по шолому вгамселили!.. — Цсс! — засичав на нього радник Печерун. — Ти що — царя? — Мене? — гнівно перепитав цар. — Тобі приснилося… — Йому приснилося! — підхопили воєводи й радники. — Побіда! Побіда! — заревів Печерун, здіймаючи вгору стяг. До могили поверталися втомлені, розгарячені боєм дружинники. Похропували закривавлені коні, збуджено перемовлялися вої, від Витича бігли жінки та діти. На поле важко сідало вороння, переможно й вдоволено каркаючи. Печерун схилився до царя, шепнув на вухо: — Встати б тобі, сісти на коня. Ти ж переможець, треба, щоб вид у тебе був, як у Світовида… — Ну тебе… з видом… Мені непереливки… Ой! Несіть мене до коня… А від могили вже бігла, мов на крилах, Мирося. Вона перевдяглася в свою вишиванку, русява коса пишалася у віночку з польових квітів. Дівчина пробилася крізь юрму, обняла Зореслава, поцілувала в спраглі вуста. Він отетерів, розгубився, дивлячись на біле дівоче личко, на її палаючі очі. Довкола сміялися дружинники, дівчата. — Хто ти, русалко? — озвався збентежений хлопець. — Царівна, лицарю! Мирося… — О Перуне, я гину! — Що з тобою, юначе? — Царівна мене поцілувала. Краще б я вмер… — А то ж чому? — сміялася щаслива дівчина. — Бо без тебе вже не зможу жити. А дотягнутися до тебе — ой як далеко! Я ж пастух! — Ти не побоявся сили ворожої, — докірливо сказала дівчина, — і злякався мари царської. — Миросю, — слабким голосом озвався цар. — Чи це ти, чи ні? — Я, таточку! — гукнула дівчина і метнулася до батька, кинувши на Зореслава променистий погляд. — Лечу, поспішаю! Вона добігла до Горевія, царя вже посадили в сідло, підтримуючи з двох боків. Дівчина скочила на стремено, поцілувала батька в щоку. — Ви перемогли, татку! Слава нашій дружині! — Слава дружині! — гриміло довкола. — А я тобі що казав? — гордо одвітив цар. — Ой, болить… — Вас поранено? — затривожилася донька. — Та… байдуже… Десь зачепився за меча ворожого… Знаєш, скільки їх майоріло довкола мене! Ой!.. — Татку! А я бачила бій. З могили… — Ах ти дівчисько баламутне! Як ти сміла? — Бо не втрималася дома! Я виділа, як той хлопець… захистив вас. Він поклав цілу купу ворогів… — Який ще там хлопець? — Зореслав, син Кореня. Якби не він, то… — Був такий хлопець, — поспіхом озвався Печерун, підморгуючи Миросі. — Гарний дружинник. Треба його похвалити… — Не похвалити, а нагородити, — захоплено сказала Мирося. — Батьку, він заслужив славу! — Гм. Та треба було б! Тільки чим? — Хай буде воєводою. — Гм. Хай буде. А чого ж… Хоробрий, вмілий — хай буде! Мені добрі вої потрібні! Ой!.. — Зореславе! — гукнула Мирося. — Віднині ти царський воєвода! Чуєш? — Слава воєводі Зореславу! — кричали дружинники, і їхній галас підхопила витицька юрба. — Слава Зореславу! — Кричи: слава цареві! — шепнув хлопцеві радник Печерун. Юнак, нахмурившись, мовчав. Лише один раз докірливо зиркнув на Миросю. — Чого він мовчить? — запитав цар у радника. — Німий чи що? — Чому не кричиш? — гостро озвався Печерун, вколовши хлопця недобрим поглядом. — Не вмію, — непривітно одвітив юнак. — Гордий! — покрутив головою цар. — Ну, подякуємо Світовидові, людоньки, за побіду славетну! Всі до Витича! Свято на три дні. Ой! Хоч би добратися до покоїв, там спочину. Меду, збіжжя, всякого добра з царських льохів — на майдан! Хай знають всі — цар Горевій святкує побіду!.. — Заплутався в сильці бідолаха, — зітхав Боян, прислухаючись до гомону, що віддалявся від могили. — Спробуй тепер вибратися з нього. Ну, та дарма! Хай змагається. Я теж почимчикую за ним, може, зумію стати в пригоді. Побіда побідою, а треба йти до людей, поспівати їм. Бо без пісні яке ж то буде свято?..  

 

НІЖНІСТЬ




 

Понад степами, що дрімають під чарами місячними, понад лісами, понад таємничою словутинською долиною котиться відлуння свята. Вже незабаром північ, а урочисті крики не затихають, тіні миготять на високих вежах городища, велетенські багаття несуть в темно-синю глибінь іскристий потік, і весь Витич схожий на смолоскип, що його Дайбог поставив на стрімкій кручі на втіху річковим русалкам та повітрулям. Двоє дивляться на все те з кручі, залитої місячним потоком. Дивляться і не бачать. Бо вже нема для них світу, зірок, нема правічного гаю, що мріє стіною неподалік, нема колихання вогнів у річковому плесі Є лише очі — четверо палючих жарин. Вони стрічаються, милуються, не можуть розійтися поглядами. І промовляють одне одному щось нечутне, і несміливо кружляють у жагучому танці, ніби світлячки навесні поміж кронами дерев. — Там свято, — озвався юнак, відчуваючи, що вуста в нього спрагло пересихають. — Чом ти покинула його? — Тут моє свято, — дзвіночком засміялася дівчина. — Віднині нема свята для мене без очей твоїх, юначе. Хлопець не відповів, лише простягнув навстріч їй свої руки. Вона торкнулася його пальців своїми, ніби пелюстки квіток торкнулися одна одної, ніби сплелися два промені у дивоколі, ніби легіт степовий обняв шовковисту траву ласковим подихом. Збентежилася кров, ударила тугою хвилею в свідомість, понесла в казку. А ось моє царство — гай, кручі. Тут я царюю змалку, тут ми граємося з мавками лісовими, з перелесниками словутинськими… — Покажи мені їх, — захоплено попросив Зореслав. — Чи, може, вони не бажають? — Та ні, вони з радістю захочуть, — скрикнула дівчина. — Вони дуже тішаться, коли люди приходять до них з любов’ю. Мені казала одна мавка, що все чарівницьке царство святкує, коли між людьми хтось покохає один одного. І тоді на землі виростає ще одна квітка. Я дуже тішилася, коли почула таке. Тепер ти збагнув, що таке квіти? То вічні знаки великого кохання. Вже тих людей і на світі нема, вони рушили до краю Яр-Дива, а тут, на землі, лишилися вічні свідки закоханих. Скільки різних квітів, стільки й різних чуттів. Незабудки — то тремтлива, несмілива ніжність. А шипшина лісова — то вірність і палкість. А лілея водяна… — Знаю, — зачаровано підхопив Зореслав, — то — цнота, чистота. — Правда, — згодилася дівчина. В зоряному мареві Мирося пливе перед юнаком, а йому здається, що в нього нема тіла, що він став невагомим і окриленим. Можна знятися й полетіти над світом. Біла вишиванка Миросі зіткана з місячної імли, з самоцвітних росинок, очі дівчини — дві падаючі зорі, що чудом заблукали сюди і зупинилися на ніжному личку. Вони біжать по кручі, падають, сміються, знову-підхоплюються й летять, летять понад землею. І сміється Словута, і танцюють зорі в небі, і ронить сльози ніжності лагідний місяць у плин річковий. Правічний гай зустрічає хлопця й дівчину настороженим спокоєм. На товстезних стовбурах дубів срібне прядиво, з темних долоньок листя спадають на землю холодні вогненні росинки, тонко видзвонюють пісню чаклунської ночі. Дзінь, дзінь, дзінь! Прокидається царство снів, королівство чар, країна небувалого… Хлопець і дівчина притишені. Має щось статися. Вони виходять на широку галявину. Рука в руці, щока до щоки, і одне-єдине, вже нероздільне, серце. Ледь чутний сміх сповнює нічний простір, напружилися росянисті трави, стрепенулися дуби, верби, явори, задумливі сосни. Довкола закоханих попливло, замерехтіло барвисте кільце іскор, квітів, пісенних звуків. — Що це, Миросю? — Хоровод, Зореславе. То мої подружки мавки вийшли для нас у кільце, славлячи Хора — кумира зоряного, батька Яр-Дива і Зоре-Дива. Прислухайся, вони співають… — Чую… А про що? — Про кохання. Вони не відають інших пісень. І казали мені, що, окрім кохання, на світі все тлінне. Зло, розлука, убивство, невірність — то лише мара, людям здається, що воно є, а пізніше вони розуміють, що то тіні обману і втоми… Ось я покличу Росину, мою улюблену мавку. Росино, Росино! Покотилася луна над лісом, колихнувся казковий хоровод, затихли звуки веснянки. Імлиста постать усміхненої мавки наблизилася до закоханих, простягла прозорі руки. — Чого бажаєш, подруженько? — Чи видиш щастя моє, Росино? Чи загорівся вогник нашої любові? — Бачу, радію! Та зажди… хочу поглянути, яку квітку ви посієте для світу. Заждіте, щасливі люди, гляньте на квіточку власного серця… Кільце мавок кружляє хутчіше, пісня звучить урочистіше, вже зрушили з місця стовічні дуби, глухо пританцьовують коренастими ногами, вже закружляли в бурхливому танці розпатлані верби, прокинулися в дуплах нічні сови, присвічуючи вогниками круглих очей, і зібралися на краю галявини поважні лісовики поруч з ведмедями, схвально вимахують зеленими лапами. Зненацька посеред галявини загорівся барвистий вогонь, сипонув довкола полум’яним дощиком, розтанув на траві. А натомість розпукнулася прозора блакитна квітка, ледь видима у мареві місячної ночі. — Нова квітка! Нове кохання! — щасливо загукали мавки, і в лісі залягла тиша. Росина підпливла до Миросі, схилилася перед нею в поклоні, лагідно усміхнулася Зореславу. — Все наше царство дякує вам, люди, за нову красу. Тільки квіточка ваша незвичайна. Такої ще не було. — Чому, подружко? — Не відаю про те. Чую голос Матері-Землі. Вона мовить, що вашу квітку не скоро побачать люди… — Невже наша любов недостойна інших квіток? — крізь сльози озвалася Мирося. — О ні, подружко. Ваша квіточка — не на часі. її зможе узріти лише пробуджене серце онуків ваших. Вона — для майбутніх весен, подружко. Радій! Глухо загриміли громи десь вдалині. Здригнулася земля. Дихнув понад лісом холодний вітер. Коло мавок і лісовиків розпалося, померкла блакитна квіточка на галявині. Мирося лячно притулилася до Зореслава. — Що ж буде далі з нами, Миросю? — прошепотів Зореслав. — Зажди, коханий. Не загадуй. Не лякай невидиму квітку. Хіба ти забув? Нема ні зла, ні крові, ні лиха. Є лише любов… лише кохання…  

 

1   ...   40   41   42   43   44   45   46   47   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка