Олесь Бердник



Сторінка46/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

НАДІЯ


 

Мирося надвечір знайшла Зорулю, потягла її в темний закуток, почала палко нашіптувати: — Все вирішено. Боян добру раду дав. Визволимо коханого, а тоді нехай цар кусає лікті. А ти, Зорулень-ко, щось зроби з отими дурнями-чатовими… — А що я з ними вдію? — розгубилася Зоруля. — Поведи на гульбище. Купальський же вечір! Чару добру хай вип’ють… — Невже так закохалася, Миросю? — здивувалася Зоруля. — Навіки! — палко обняла подругу царівна. — Дивися, щоб не сталося горя з тим коханнячком. Дочка царська і пастух… — Він мій цар і володар! Як побачила — світ вогнем зайнявся. А як побула з ним у гаю — душа моя за хмари полетіла! — От бачиш, — опасливо мовила Зоруля, — кажеш, що світ вогнем зайнявся… Може, він перелесник! — Коли перелесники такі, — крізь сльози прошепотіла Мирося, — хай забирають мене до себе. Нащо мені оці п’яні воєводи, оці дурні прислужники царські, що випрошують затишного місця у мого батечка? Зореслав один зупинив навалу ворожу, я сама бачила! Оце герой, лицар! Оце Яр-Див! — Годі, годі! — по-материнському буркотіла Зоруля. — Кудкудачеш, як курка над яйцем! Розхвалилася! Вже йду, йду… Вона, скрадаючись, пробігла переходами вежі, царівна — за нею. Чатові, почувши кроки, насторожилися, невдоволено гукнули: — Хто вештається? — Я, — грайливо одвітила Зоруля, з’являючись із-за стіни. — А, Зоруля, — вспокоївшись, позіхнув дружинник. — Чого бродиш увечері? Чом не гуляєш? — За вами прийшла, — всміхнувшись, мовила дівчина. — Як то за нами? — А Купала ж нині. Вже дівчата й хлопці збираються на кручах. Огні запалять. Весело буде — страх! Дружинник смикнув себе за вуса, перезирнувся з товаришем, той облизався, журливо похитав головою. — Гм. Воно б і нам не завадило… ківш меду перехилити… Так поставили ж нас, чатувати треба… — Для якого б то дива? — удавано здивувалася Зоруля. — Пастуха ж сторожити. — Так він же замкнений. — І то правда, — зрадів вусатий дружинник. — Не чаклун же він? Грати товстелезні, не перегризе… — То ходімо ж. Бо вже палять вогні. Ой весело буде! Дівчина схопила вусатого воя за руку, потягла до виходу. Другий чатовий глянув їм услід, махнув рукою і кинувся доганяти їх, бурмочучи на ходу. — Як втече — то й з-під варти втече. А як не втече — то і так не втече. Піду і я, може, десь моя доля вінок сплітає… А Мирося стояла в закутку вежі біля віконниці, ждала, дивлячись на просторе видноколо словутинської долини. На кручах уже палахкотіли вогнища, золоті іскри котилися стрімким потоком до небесного шатра, розсипалися там на темно-синьому тлі, ставали зірками, розпочинаючи вічну казку літньої ночі. Над гаєм котилися пісні. Мирося тремтіла від хвилювання — вирішується її доля. Все буде інакше віднині: нема дитячих забав, нема батька, нема царства! Є нова стежина — страшна, небезпечна, з якої вже нема вороття! І не треба… Неподалік від неї прогупали важкі кроки дружинників, почувся безтурботний, веселий сміх Зорулі. Пора! Мирося добігла до льоху, зашкребла у віконечко. — Хто там? — озвався Зореслав. — То я, наречений мій, — прошепотіла царівна. Юнак метнувся до дверей, притиснувся до ґрат, побачивши в сутінках кохане личко, болісно застогнав. — Для потіхи так мене назвала? — Зореславе, я покохала тебе одразу, як зустріла в степу! Навіщо ж гризота? Не я винна, що тебе вкинули сюди. Ти одгадав мої загадки — сам Яр-Див велів, щоб ти став моєю дружиною. Я супроти долі не рушу. Серце моє горить! Юнак взяв її пальці до своїх долонь, почав цілувати. — Соколице моя! А я вже гадав, що ти покинула мене в неволі! — Я гомоніла з Бояном. Тобі треба втікати… — А ти? — Я з тобою… — Не хочеш бути царицею? — Навіщо мені царство? — тихенько засміялася дівчина, пестячи пальцями юначе личко. — В очах твоїх все моє царство. — О Перуне! Тепер мені не страшна й темниця! — Але ж пора визволитися з неї. Ми придумали ось що: вночі викрадемо ключ, він у радника Печеруна. Як засне, Зоруля підкрадеться… — Згода! — стиснувши їй руку, прошепотів Зореслав. — Нині Купала, довкола вогні, галас, ніхто не почує! А ми до світання будемо вже далеко, там жодні царські посіпаки нас не дістануть. Цсс! Хтось ходить. Я біжу, коханий! Надійся!.. Вона побігла до виходу, біля сходів лицем до лиця стрілася з Печеруном. Він схопив царівну за руку сухими пальцями, зазирнув їй в очі гострим поглядом. — Де була, царівно? — Пусти! — застогнала Мирося від болю. — Як ти смієш так зі мною розмовляти? Пусти! Радник відсторонився, проте заступив шлях вниз, до виходу. — Знаю, була біля пастуха. Цар звелів замкнути його, а ти волю батькову порушила, бачишся з ним… — Сором царському радникові бігати за дівчатами, слідкувати! — Не ганьби мене, турботи про царство не дають мені спокою. Цар недужий, а ти… — Що я? — з викликом глянула на нього Мирося. — Закохалася в смерда, в пастуха… — Може, ти мені кращого нареченого знайшов? — спалахнула царівна від образи. — А хіба мій син не кращий? — О Перуне! — сплеснула в долоні Мирося. — Ти ж сам відаєш, який він в тебе дурень! — Я хочу лише одного; врятувати тебе! — простягаючи до неї кістляві руки, палко зашепотів Печерун. — Цар в гніві! Гадаєш, він щасливий тим, що пастух врятував його в бою? Хе-хе! Нема нічого гіршого для володаря, ніж комусь завдячувати рятунком! Володарі не прощають своїм рятівникам. А тим паче, коли рятівник тягнеться до вінця царського… — Брехня! — скрикнула Мирося. — Зореславові нічого не треба. Хай цар звільнить його, і ми покинемо Витич… — Те-те-те! Бреши комусь іншому. Пастух не такий простакуватий, як тобі здається. Та й ти… Все ж таки царівною бути легше, аніж пасти ягнят. — Не ятри моїх ран, підступний діду! — простогнала Мирося. — Чого тобі треба? — Май хоч крихту розуму. — Твої слова напоєні злом і отрутою… — Гляди! Все одно станеш жоною Мечика! — Нізащо! — Сама попросиш про це! — крикнув радник услід дівчині, яка хутко бігла вниз по сходах. — Не відаєш, дурна царівно, що одкидаєш! Зроби свого пастуха воєводою, пошли його воювати інші царства. Ти станеш царицею над широкими землями. Ти підтопчеш під ноги незліченні народи! Чуєш? Мирося не відповіла, пірнувши в зачаровану купальську ніч, напоєну співом і веселощами, зоряними узорами і мерехтінням незліченних вогнів. А на душі Печеруна було невесело, там клубочилася їдуча змія. Спинившись біля царських покоїв, він замислився. «Ба! Що я собі гадаю? Є прехитра штука! Все станеться так, як я замислив. Хай спробують виприснути з мого сильця!»  

 

КЛЯТВА




 

Радник застав Горевія в тяжкому напівзабутті. Царя щось мучило, терзало, докоряло: щось негоже вчинив, не те зробив! Тяжко образив рідну доньку, єдину свою втіху, хлопця-рятівника кинув у льох. Витичці вовком дивилися на нього, коли він наказав схопити Зореслава. Воно б і байдуже — царське слово для них закон, тільки ж не слід плювати й на людей, в разі гризоти якої або нападу ворогів доведеться кланятися їм, воям і смердам! А тут ще біль проклятий не дає перепочинку, дух випирає з грудей. Ось тобі й заміри царські, якийсь смердючий напасник вгилить тебе бамбулою по голові — і вже по тобі яма плаче! Ні царства, ні багатства! Таке мізерне здоров’я людське… От якби невмирущим стати, щоб жоден меч не діткнувся тебе, щоб вогонь не брав, хвороба не їла, старість обминала! Ого, тоді Горевій показав би сусідським князівствам та царствам! Зібрав би дружину незміряну, звоював би весь світ! І заморські володіння, і забескидні, навіть Рим далекий, уславлений. Перуне! Невже те недосяжне людині? Ачей недарма ж старі люди оповідають казки про невмирущість? Хтось десь мав же її? Хіба радника попитати? Він хитрий і бувалий… Так плутався цар у химерних думах своїх, аж доки його не витягнув із забуття Печерун. Побачивши радника у примхливому світлі смолоскипа, Горевій зрадів: — А я оце думав про тебе… Ради хочу запитати… — Якої, мій царю? — улесливо запитав Печерун. — Запала мені думка про невмирущість. Не дає спокою… Поки був здоровий, не про теє мислив. А тепер клює, та й годі! Гадаю я собі: чому люди оповідають про безсмертних? Певно, є ж десь такі? Що скажеш на теє? — Чула моя душа твої мислі, царю, — радо підхопив Печерун. — Саме з такою радою йшов я до тебе бо печалюся вельми про долю царства витицького. Бачу, тяжко тобі, знемагаєш від недуги, то я вже ходив і до відьми преславної, що живе у Вовчому Бору… — А то навіщо? — жахнувся цар. — Її всі люди бояться!.. — Дурні бояться. А мудрий і відьму обкрутить. Нам хоч і чорний дух з гнізда знявся, аби яєчка наші. Царю, вона казала, що відає, як осягнути безсмертя… — Бреше! — А от і ні! Тільки ж злата їй за теє треба дати чимало. — Та я півцарства кину їй до ніг! — підхопився на ліжку цар. — Ой! Наче списа хто загнав у спину… Тримай мене… Що нам злато? Ми його знову загарбаємо, як стану я здоровим та ще й… страшно сказати! — невмирущим! Слухай, раднику! Таж нащо мені тоді онуки? Нащо царевичі? Я сам… сам все робитиму! Де твоя відьма? Клич її?! — Зажди, царю, — лагідно притишив його Печерун. — Не спіши. Те має статися пізніше, відьма дістане якесь там зілля, воно росте саме нині, в Купальську ніч. Опісля вона дасть знак, я пошлю за нею воїв. Тим часом маєш зробити ще одну справу, бо люди ремствують, чутки недобрі котяться… — Що там? — Я про пастуха. Корінь сварився, що приведе вольних воїв, що пустить за вогнем вежу царську, а таки визволить сина… — Та я його й так випущу, — невдоволено мовив цар. — Нащо він мені? Сам знаю, негоже вийшло… — Просто так випускати не слід. — А як же? — Погомони з ним. Звели дістати для тебе живої води. — Живої води? — вражено перепитав Горевій. — Еге ж, — хитро посміхнувся Печерун. — Хі-хі! Живої води, що нею зцілюють рани і добувають невмирущість… — Та де ж він її дістане? — А то вже його клопіт. Ха-ха! Хоч на небо нехай летить. Так і скажи йому: дарую тобі волю, і будеш ти царевичем, нареченим Миросі, коли привезеш мені з далеких країв живу воду. Кохаєш царівну — покажи, чого варта твоя любов! А перед тим хай поклянеться, що виконає твоє прохання… так, так, не наказ царський, а прохання дружнє… — Ну й вужака ти, Печеруне, ну й крутько ти!.. — А ти гадав, що я дарма хліб царський їм? Ха-ха-ха! Так ми одразу розв’язуємо багато вузликів: Зоре-слава у мандри нескінченні, хай шукає живу воду… тобі — здоров’я і невмирущість, а мені… — Ага, — похопився цар, — а тобі що? Ти ж задарма навіть не чхнеш… — Правда твоя. Маю на оці сина свого, Мечика. Як ти осягнеш невмирущість, Мечик стане царевичем, йому й Миросі даси частку царства… — За таку втіху половину землі віддам! — поплескав радника по плечу цар. — Веди мене до пастуха, маю його відпустити на волю. Хай потішиться на Купала, а завтра… — А завтра хай вирушає по живу воду, хі-хі! — залився ядучим сміхом радник. — І не вертається до витицького царства, доки не матиме її…  

 

ДАВНЯ КАЗКА


 

Дивоколо охопило юнака, пригорнуло до себе руками вітру, цілувало вустами срібнолицього місяця, вітало щедротою зоряного безміру, палахкотінням купальських вогнів. Воля! Воля! Дай вдихнути тебе, випити, мов келих запашного вина! Не покидай мене ніколи, ніколи! Зореслав кинувся до торговища, там серед майдану гоготіло велетенське багаття, в його світлі витичці кружляли з товстопузої бочки меди, співали веселих пісень. Ремісники, вої, а то й прості гречкосії, обнявшись, виходили у коло і довбали землю бронзовими підковами, примовляючи до ладу:  



Гей, вийду я з хати на волю.
Та посію просо на полі,
Ой дозріє просо буйненьке,
І буду я, ладо, багатенький!

Ой накуплю меду та пива


Усьому світові на диво
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом споминайте!

А лихая година настала.


Бо згоріло просо, пропало!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене жінка у хаті!

Я з поля додому вернуся,


Та любенько з нею обіймуся,
Ой буду я п’яний без пива
Та усьому світові на диво!

Гей, лиха година настала,


Бо утекла жінка, пропала!
Я ж таки не буду ридати,
Бо є в мене воля крилата!

Не згорить вона, не покине,


Гей, та моя воля орлина!
Гуляйте, каліки, гуляйте,
Мене добрим словом згадайте!

 

Хлопці побачили Зореслава, радісно загорлали, загоготіли, потягли до багаття; хтось зачерпнув здоровенним ковшем меду, підніс юнакові. — Пий, лицарю, радій з нами! — Не до того мені, люди! — одбивався юнак. — Чи бачили мого батька? Де він? — Бачили! — гукали витичці. — Гомонів з нами, щоб визволити тебе з льоху. А ми йому й кажемо: згода! А чого ж! Ми добряче погуляємо — і до діла! Розженемо воїв Горевієвих та й випустимо хлопця. А ти — глянь! — вже й сам вискочив! Ха-ха! То нам і легше від того. Станемо всю ніченьку кружляти меди, аж до раночку! Пий, Зореславе, пий! Юнак ледве вирвався з дружніх рук хлопців, побіг до кручі, де на високому вилобні Дивич-гори звсігди збиралися хлопці й дівчата, щоб славити Яр-Дива, Срібен-Дива, Зоре-Дива або Великого Купалу. І нині там палали вогні, метушилися в димному мареві постаті веселих людей, верещали захоплені діти, стрибаючи через багаття. Палаючі колеса, розкидаючи іскри, котилися з круч у долину, залишаючи в повітрі запах ялівцю. На цуті юнак стрівся з Зорулею, дівчина тягла обіруч двох воїв, а вони щось несусвітне лепетали. Уздрівши хлопця, страшенно здивувалися, витріщившись на нього, як собака на їжака. — Гм! Ми гадаємо, що він у льосі, а він… ги! Ти й справді ведунського батька син… — Втік, Зореславе? — схвилювалася Зоруля. — Та ні! — з досадою відповів, юнак. — Випустив мене цар. Де Мирося? Де батько мій? Веди мене… — А ми? — ображено гукали дружинники, плентаючись слідом за дівчиною. — Ти ж нам котка обіцяла, приспати нас… — Відьма з Ведмежої Долини хай вам співає, — засміялася Зоруля. Підхопила хвиля дівчат та парубків, закружляла в нестримному танці полум’яної стихії. Юнак перескочив понад одним багаттям, другим, третім, жарке нутро пломеню дихнуло в обличчя, збадьорило. Дівчина потягла його далі вузькою яругою, що вела вниз, до Словути. А вслід їм котилася прадавня мелодія купальської пісні:  



 

Діва на Купала


Зіллячко копала,
Вночі чарувала,
Богам дарувала:

Одному — Дажбогу,


Перуну — другому,
Третьому — Стрибогу,
Четвертому — юнакові молодому!

Діва на Купала


Віночок сплітала,
На воду пускала,
Просила, благала —

В Словути святого,


У неба ясного,
В потоку дзвінкого
А в четвертого — у вітру весняного..

Ой несіть віночок


На чистий струмочок
Там, де хвиля миє
Крутий бережечок

Як він ждати буде


Хай не бачать люди
Хай вінка коханий
Повік-віки весняного не забуде!

Візьмемось за руки,


Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!

Пісню заспіваймо,


Літо прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..

 

Пісня віддалялася, затихала. Ріка дихала паркими туманами. Між стовбурами вікових дерев замиготіло полум’я, біля нього колихалися тіні. Назустріч метнулася тонка постать Миросі. — Хто це? — Бери свій скарб! — сміялася Зоруля, жартома штовхаючи Зореслава в спину. Царівна кинулася юнакові на шию, обняла його, палко цілуючи у в очі. Потім відсторонилася, потягла до багаття. Підвівся Корінь, зворушено сказав: — Слава Купалі, живий. Що ж сталося? Отямився Горевій? А ми вже метикували, як тебе витягти. Добре, що рук гидити не довелося. Дивися ж, синочку, тепер шануй волю. Дякуй Яр-Дивові, що перше сильце тріснуло. Наступне може бути з бронзи або заліза. Хто віда, чи вистачить сили розірвати його? — Не відаю, батьку, чи вискочив я з сильця, — махнув рукою Зореслав. — Може, в гірше потрапив… — Як то? — здивувався Корінь. З-за багаття виступив Боян, в темних проваллях його невидющих очей тривожний запит. Полум’я скакало, тріскали жарини, над головами шумів стовічний дуб, а люди мовчали, здивовані несподіваним словом юнака. — Що сталося, Зореславе? — зрештою запитав співець. — Цар випустив мене. Сказав, що Мирося стане мені дружиною… — О радість! — скрикнула щасливо Мирося. — Чому ж печаль? — Зажди! Він сказав, що теє буде лиш тоді, коли я добуду для нього живу воду… Старий Корінь розгублено глянув на Бояна, той задумливо покивав головою. Мирося торкнулася юнакового плеча. — І ти… обіцяв йому? — Я дав клятву. — О дурний хлопче! — ляпнув себе по колінах Корінь. — Навіщо ж давати клятву, не відаючи, чого від тебе жадають? — То не цар, — озвався Боян. — То Печерунова хитрість. Підступний змій… Що ж гадаєш діяти, юначе? — Не знаю, — похнюпився Зореслав, ворушачи палицею багряні жарини. — То ж казка — жива вода? Де її знайти? А Горевій велів не вертатися до Витича доти, доки не матиму води!.. — Хай чекає! — безжурно скрикнула Мирося, пригортаючись до Зореслава. — Хай йому царство, скарби, земля. А ми з тобою, соколе, полинемо у вольні краї. Бояне! Ти обіцяв показати нам путь. Мине ніч, ми попливемо Словутою вниз. Вже є припаси, є човен… — Миросю, я поклявся, — тихо озвався юнак. — Та клятва добута хитрощами… — Дівчино, не збивай мого сина, — похмуро заперечив Корінь. — Він не зламає слова, кому б не дав його. Ох Зореславе! Тут я не маю для тебе ради. Питай Бояна… — Тихо, діти, — мовив співець, простягаючи руки до вогню. — Женіть геть журу-гризоту. Хто відає, де його заповітне? Все життя людини — дорога, яку треба пройти, чи вона тяжка, чи легка. На веселих дорогах, на широких шляхах не знайдеш ні правди, ні жар-птиці не спіймаєш. Печерун гадає, що жене Зореслава у безвість? Не йому про теє знати, діти мої. Доню, вспокійся, не тривожся, чує моє серце: і в огні не згорить твій суджений, і в воді не потоне, і не впаде від меча вражого! Слухай раду мою, Зореславе: дав слово — маєш його виконати! — Але ж вода жива — то байка? — розгублено запитав юнак. — Чув я від Тайно-Дива, старого ведуна в Чорних Горах, — суворо сказав Боян, — що є жива вода Мають її небесні діти Світовида, що з давніх-давен живуть на нашій землі… — Хто ж вони? — розкрила Мирося вуста від подиву. — Рід і Лада. Наші пращури Давно те діялося в незапам’яті. Жили Рід з Ладою та своєю родиною в зоряному дивоколі, широкому й вільному. Багато було там люду — лічити не перелічити І всього мали люди вдосталь на Землі Світовидовій: плодів дивовижних, оксамитів зоряних, палаців самоцвітних, кораблів летючих, що на них вони літали аж до вогнистих зірок… — До зірок? — сплеснула долонями Зоруля. — Як же таке можна? Еж вони палючі, як жар! — Все тим людям було під силу, — сказав Боян урочисто. — А в дивоколі їхньому не одне сонечко світило, а двоє: наш Яр-Див, котрому ми поклоняємося, і ще дивне світило — Білобог, котрого пращури величали Страхом… — Таким страшним воно було? — зіщулилася Мирося. — Де там! — осміхнувся Боян. — Страхом нарекли те світило тому, що було воно страх яке прегарне. Казали прадіди, що під тим сонцем люди жили багато віків не старіючи, зберігаючи силу й молодість. Проте й там знайшовся ворог, що посіяв у чистім краю отруйні зерна. І почалася війна кривава, згубна. Розпалося ясне зоряне царство на дрібні частки. І дотепер, буває, падають на землю шмаття того світу, а ми кажемо: падаюча зоря! І згасло від тої руїни чарівне світило Страх, потемніло. Білобог став Чорнобогом. Страх, котрий радував людей, став привидом, що ним лякають дітей… — І всі небесні люди згинули? — зажурилася Мирося. — Не всі. Тих, що лишилися живими, Рід і Лада посадили на великий летючий човен, і попливли вони зоряною рікою до нашої землі. І став той човен у дивоколі Місяцем, котрий пращури прозвали Срібен-Дивом. А з місячного дому спустилися Рід і Лада на гори високі, неприступні. Дика земля була, непривітна. Та не злякалися того пращури. Сказали дітям своїм: «Ідіть, діти, живіть на цій важкій землі, будуйте поселення, привчайте диких звірів до праці, населяйте дикі краї. І дружіть із земними племенами. Непривітна нова наша отчина, та колись ми повернемося у небо, як чистим вогнем спопелимо в серці своїм зернята забуття. Відтоді ми й запалюємо купальські вогні та стрибаємо понад ними. Ви гадаєте, що то просто так — веселощі? А направду — то ми готуємося стрибати понад прийдешнім вогнищем, яке має спопелити в серці людей зернята забуття. І тоді матимуть люди крилаті тіла і житимуть знову поміж зорями…» Розсіялися діти Роду і Лади хто куди в новому світі. А опісля й забули, хто вони, звідки. Почалася знову ворожнеча. Багато племен, народів на землі, та всі вони — діти Роду і Лади. Ждуть прабатьки синів своїх, ждуть довго й терпляче. Живуть вони на горах високих, кришталевих. І мають Рід та Лада воду живу, що оживляє мертвих, дає невмирущість. Проте знаю я, що вода тая може дістатися лише великому лицареві, котрий не побоїться стрибнути понад заповітним багаттям. І ще є правічний заповіт: від того воя, який не злякається правічного вогню, піде славетний рід, що поведе дітей Роду й Лади у зоряний край… — Славна казка, — зітхнув старий Корінь, і в його темних очах з’явилася зажура. — Якби ж теє сталося… — Станеться, Кореню! — твердо мовив Боян. — Бо заповіли той дивоглядний шлях мудрі пращури. То ж і подумай, Зореславе, на яку таємничу стежку ступаєш. То велика хвилина для яровитського краю, діти. Не зганьбіте її. Нині ніч для пісень і кохання. Ідіть, поспішіте втішитися дарунками купальської ночі, сповніть серця казкою. А’ вдосвіта маю до тебе, Зореславе, важливу бесіду. Чекатиму тебе тут, на галявині…  

 

СЛОВУТА




 

Словута несе Зореслава на своїх грудях униз, до моря, а в душі вогняними жаринами карбуються тихі слова Бояна, сказані на прощання, його батьківське напуття: — Корінь — рідний вітець, та любов його сліпа. Мирося — твоє серце, та кохання її — незрима припона. При них не можна сказати тобі того, що маєш знати, юначе. Шлях твій до мети — не барвиста казка, яку так любо слухати на колінах матері чи батька або в затінку квітучих кущів. Йдеш ти, синку, в тяжку дорогу, і провідна зоря одна в тебе — твоє серце Ніхто не допоможе, не покаже, не підтримає, коли в душі твоїй згасне вогонь шукання. Проте вислухай на прощання пораду мою, а коли настане пора, згадай ці слова — в них прихована правда: На розпутті вибирай шлях такий, звідки нема вороття. За словом є думка, за думкою діло, за ділом є погляд очей, а в глибині очей — нерушимість мовчання. Станеш над прірвою — пам’ятай: ти є те, чого не можна віддати! А тепер пливи, синку. У вільній твердині, за порогами, тебе щиро зустрінуть. Ось візьми знак, бронзову ладунку, а в ній — срібна куля, образ Яр-Дива. Покажеш Ярогану — ведуну лицарському. Він вкаже шлях, може, нарадить супутників, бо ж самому в далекі землі не пройти. Пливи ночами, вдень спочивай. Словута донесе тебе до порогів, а там, понад берегом, до твердині. Хай Світовид береже тебе, синку. Чує душа моя: звідаєш горя немало, та й славу велику уздриш… Тануть голоси. Тиша над світом. Нікого нема. Лише Зореслав на човнику і дивоколо блакитне вгорі. Вдень юнак зупиняється десь у затишних затоках, витягає човник на берег у найгустіші лози, щоб вороже око не назирало, і лягає спати. Сон у нього легкий, полохливий, ніби в перепілки поміж стиглим житом. Сновидіння тривожними тінями обсідають свідомість і бентежать уяву. Інколи затріщать лози, кинеться зі сну хлопець, вхопившись за меча, а потім прислухається і заспокоюється: то десь у хащах нишпорить лисиця, полюючи за дикими качками. Гасне довгий літній день. Повзуть сутінки. Знову човен на воді, прудка течія підхоплює хистку посудину, виносить на широке річище. Інколи помічає Зореслав у нічних сутінках постаті рибалок, невідомих людей, чує гомін, бачить тремтливі вогні. Старанно обходить, обминає хлопець зустрічних не тому, що страхається, а щоб зайвий раз не потрапити в несподівану пастку. Безвітряні дні, зоряні ночі минають. Розпечене сонцем дивоколо гнівається, котить у високості грозові хмари. Запрягає Перун вогняних коней, скаче шаленим галопом понад світом, пускає сліпучі стріли у невидиму ціль, а луна від копит чаклунського коня котиться поміж захмарними горами у далечінь. Великі краплі дощу дзвінко клюють плесо ріки. Юнак поспішає витягти човна на луг, перевернути його і заховатися під днищем. Вчасно! З неба рушиться стіна води. Словута пінисто надимає груди, все довкола пропадає в темно-сірій імлі, помережаній синіми блискавицями. Гроза минає, несе тривожну вагітність далі й далі, над лісами, полями і степами, а Зореслав знову рушає в путь, п’ючи повними грудьми освіжене блискавицями повітря, настояне на квітах і травах словутинських лук. Нижчали крутоярні гори. Щезали ліси. На березі частіше з’являлися валуни, кам’яні громаддя. Словута повужчав, помчав потужні води стрімкіше, шаленіше. Тривога закралася в юнакове серце: недалеко пороги, треба остерегтися… Тепер він вже не пливе ночами, щоб не наскочити на підводний камінь. Встає на світанні, править човен попід берегами, насторожено вдивляючись у дикі кручі, порослі густотрав’ям. В палючому небі кружляють степові орли, інколи понад берегом пробігають табуни диких коней і оленів. І знову спокій, тривога і шаленість річкового плину. В кінці липня надвечір два довгі дуби метнулися найвперейми Зореславові, на них видно було з десятеро людей, одягнутих у волохаті вовняні безрукавки, з луками в руках. Напасники люто репетували, погрожували, замикаючи юнака в кільце. Він став гребти до густих очеретів, пригинаючись до днища човника, щоб, бува, яка стріла не зачепила. Та лихо не забарилося! Зламалося весло, човник наскочив на камінь і перевернувся. Переслідувачі радісно загаласували. Зореслав, не вагаючись, пірнув у прохолодний плин, попід водою поплив до берега. Він робив це незгірше від риби. Виринувши між густим ситником, юнак обережно визирнув. Напасники крутилися біля каменя, де він перевернувся, витягали нужденні пожитки з води, про щось жваво гомоніли. «Добре, що батьківський меч при мені, — подумав Зореслав, — буде чим оборонитися…» Він побрів до берега, розгортаючи пружні стебла очерету. Ступав обережно, щоб не хлюпати. Вибравшись на сухе, причаївся між кам’яним громаддям. Скелі, нагріті сонцем за довгий день, дихали теплом. Зореслав роздягнувся, викрутив мокре шмаття, розвішав на камені. Над світом спадала ніч, запалювала барвисті зорі. Зореслав тремтів від прохолоди чи, може, від хвилювання, дивився у дивоколо, міркуючи над тим, куди йому далі йти. Він виплив на правобережжя, треба триматися Словути, вже десь неподалік має бути вільна твердиня. Аби лише побачити якогось лицаря, котрий вкаже шлях… Ще два дні прокрадався юнак поміж бур’янами та чагарями до полудня. Нічого не їв, лише інколи пив воду річкову та смоктав солодкий корінь чар-зілля. Шлях йому перепинила вузька глибока протока. На тім боці кучерявилися пишні верби, за ними чорно-зеленою стіною стояли стовічні дуби. Юнак, повагавшись, вирішив дістатися туди. Там, на острові, має бути багато пташиних гнізд, можна розшукати яйця, спіймати риби попід кущами — окунів, сомів, миньків, а то й ляща. Цього Зореслав навчений ще змалку. Перепливши, хлопець обережно пройшов понад берегом піщаною косою, минув вербовий гай і зненацька сахнувся назад. Та було пізно! На нього налетів вершник, почулося іржання коня, в повітрі синьою блискавицею заіскрився меч. Юнак притулився спиною до дуба, оголив батьківську крицю, збираючись дорого віддати своє життя. Проте вершник не нападав, між чорними вусами заблищали зуби, він усміхнувся, а в ясно-карих очах промайнула цікавість. — Хто будеш? — Яровит, — гордо відповів Зореслав. — Куди прямуєш? — Шукаю вільну твердиню. Коли ти ворог — бий одразу. Бо живим не дамся. — Славно, славно! — загукав вершник, ховаючи меча до піхов. — Дай руку, юначе, сідай позад мене на коня. Доля привела тебе туди, куди ти прагнув. Я чатовий вільної твердині. Завтра мій чура поведе тебе до старших. Та не бійся, сховай меча. Тут тобі ніхто не заподіє зла…  

 

1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка