Олесь Бердник



Сторінка49/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51

ПАСТКА

 

Минуло три дні. Побратими прощалися з Родом і Ладою. їм дали на дорогу припасів, тепле вбрання, Зореславові ж поклали в потаємну кишеню сорочки маленьку кулясту пляшечку, ніби вирізьблену з чорного каменю. — Вона порожня, — мовила, обіймаючи яровита, Лада. — Набереш в неї води і матимеш те, заради чого ви йшли в далекий край… — Звичайна вода стане живою водою? — Так. Нею можна оживити мертвого, загоїти рани. І навіть стати невмирущим, якщо… Лада схилилася до вуха Зореслава, шепнула кілька слів. Відсторонившись, суворо глянула в очі. — Тільки затям назавжди: доки ти серед світу, доки поміж рідними людьми, доки прагнеш вести їх до кращої долі, остерігайся переступити межу невмирущості. Осягни безсмертя лише тоді, коли захочеш прийти до нас, коли зоряний край невблаганно покличе тебе, коли земля вже не втримає твого серця. Чуєте, діти? Літаючим кораблем побратимів перенесли з долини на високий гірський плай. ї чекав мовчазний провідник у хутряному вбранні. Він нічого не запитав, не здивувався, побачивши велику літаючу кулю, лише затулився від неї широким рукавом, ніби захищаючи очі від сліпучого блиску. Йшли побратими крутими стежками, наче одривали щось від душі. Оглядалися, сподіваючись ще побачити в небі зоряну колісницю, казковий корабель Рода й Лади. Та гори були мовчазні, простір порожній. Провідник переправив мандрівників через грізний водокрут, допоміг вийти з човна, сам одразу ж відштовхнувся веслом од берега і поплив назад. Незабаром на тім боці вже не видно було нікого. — Що ж тепер? — запитав Вітрограй. — Хто поведе далі? — Знаємо стежку, — впевнено мовив Дуб. — Вона виведе нас аж до поселень, де є люди. А звідти — до моря… — Я ще маю побути в городищі, — раптом озвався Зореслав. — В якому? — здивувався Дуб. — Там, де був раніше. — Навіщо? Рід і Лада хіба щось веліли? Що сталося, брате? — Мені ніхто не може веліти! — потемнів від раптової люті Зореслав. — Сам знаю, як діяти, ніхто не сміє мене зупинити… Він бігцем рушив крутою стежиною, не оглядаючись на товаришів. Хлопці перезирнулися, вражені несподіваною зміною, що сталася з побратимом. — Треба було сказати про дивне городище в долині, — збентежено мовив Вітрограй. — Лихо, Дубе! — Забули! — гірко озвався Дуб. — Зореславе, зажди! Зажди! Яровит не відповідав. Постать його зникла поміж густими кущами, лише здалека чувся шурхіт каміння, що осипалося з-під його ніг. — Біжи за ним, — твердо сказав Вітрограй. — Спробуй зупинити… — А як ні? — Жди біля городища. Заховайся… — А ти? — Дожену провідника, треба повідомити пращурам. Без них ми нічого не вдіємо… — А водокрут? Як ти його подолаєш? — Не турбуйся тим! Поспішай за братом… І Вітрограй почав розмотувати довгий мотузок, обкручений довкола пояса…  

…А Зореслав ішов у якомусь барвистому тумані. Ступав ногами, ніби не своїми, не бачив довкола ні гір, ні безодень, лише дослухався грізного голосу, що невблаганно гримів у свідомості: — Ти повернешся! Ти повернешся! Ти повернешся! Рушиться вниз каміння — байдуже! Потоки шаленіють обабіч стежини, погрожують — нехай! Сила — всевладна, нещадна — кличе, тягне, не дає спинитись і на мить. Знайома непривітна долина, а в ній — похмуре городище. Зореслав поспішає до воріт, гримлять мостові ланцюги від важкої ходи яровита. Брама роззявляє чорну пащу. Ніхто не зустрічає юнака, проте він знає, куди йти. Незримий наказ веде у підземелля, змушує опускатися звивистими сходами. Богиня Калі зустрічає Зореслава зловтішним усміхом, на її чолі багряниться кривава квітка, заливає жахним сяйвом підземний храм. З мороку до юнака наближається знайома висока постать, полум’яні очі розпанахують душу. — Я прийшов, — прошепотів Зореслав, заплющуючи повіки, бо нестерпно було дивитися у нелюдські зіниці. — Де був? — прошелестіло тихе запитання, а яровитові здавалося, що від того слова затремтіли стіни храму. — У долині, — насилу витиснув з себе юнак. — У горах… — Кого бачив? — Рода й Ладу. Зоряних братів. — Ніжна усмішка осяяла змучене обличчя яровита. — Вони прекрасні!.. — Їх нема! — владно заперечив голос. — То — мара твого розуму… — Вони дали мені живу воду, — слабо заперечив юнак. — Чому ти лютий? Хто ти, що змусив мене прийти сюди? — Тут я запитую, мізерне створіння, — гордовито відповів голос. — Живу воду залиш мені, а сам помандруєш до рідного краю. І запам’ятай, що я тобі звелю. Навіки, назавжди! — Навіки! — покірно згодився Зореслав, заплющуючи очі. Його хитали хвилі втоми, хотілося заснути. — Навіки… навіки… — Нічого не було, — наказував невідомий. — Не було чарівної долини. Не було зоряних братів. Не було летючих кораблів. — Не було, — шепотів яровит. — Зорі — то небесні вогні, де живуть могутні боги. Чуєш? — Чую. То вогні далеких богів. — Ви, люди, ніколи не посмієте сягнути в небо. Там — житла богів, перед якими люди безсилі. — Безсилі, — зітхнув Зореслав. — Так ти повідаєш, дітям своїм. І вони довіку кланятимуться богам і служитимуть їм. Ви — лише раби для богів, що дали вам життя й розум. Пам’ятай, пам’ятай, пам’ятай! А тепер дай живу воду і забудь про неї! — Ось вона, — схлипуючи від болю в голові, сказав яровит, добуваючи з потаємної схованки чорну кульку. Невідомий хутко схопив її, відкрив і злісно глянув на юнака. — Ти глумишся наді мною? Чи зоряні брати посміялися з тебе? Тут порожньо! Шукачі казки! Ха-ха-ха! — зловтішно зареготав невідомий. — Шукачі невмирущості! Бачу, володарі безсмертя теж вміють потішатися над легковірними смертними! О мізерний двоногий хробак! Ти вже не побачиш світла сонця за те, що підло обдурив мої сподівання! Він вдарив кулькою об кам’яну стіну, посипалися уламки, багряні сутінки пронизала блискавиця. Зореслав похитнувся і знепритомнів…  

 

ЗВІЛЬНЕННЯ




 

Вітрограй краще за всіх юнаків у вільній твердині кидав аркана. Тепер його вміння знадобилося. Юнак зробив петлю на мотузці, згорнув її кільцем і, намітивши на тім боці гострозубий камінь, кинув. Відстань була далека, двічі спроби завершилися невдачею. На третій раз пощастило. Вітрограй затягнув петлю, посмикав. Камінь тримав добре, надійно. Юнак прив’язав свій кінець мотузки до дерева, натягнув. Перебираючи руками й ногами, рушив по тій хисткій переправі до того берега. Посередині річки мотузка обвисла, водокрут лизнув хлопця мокрим язиком, вбрання намокло. Зелені бризки хлюпали в обличчя, пальці затерпли від напруги. — Перепливу! — твердив сам собі Вітрограй. — Не пущу! Не пущу! Минувши погрозливу лійку водокруту, юнак відчув полегшення. Передихнувши, швидко добрався до скелястого виступу. Вилізши на сухе, скинув ногавиці, витрусив їх, знову взувся. Підхопившись, кинувся бігти по стежині, навіть не одв’язавши мотузки від каменя. В грудях кололо, не вистачало повітря. Кілька разів юнак падав на скелі, збиваючи коліна до крові. А стежина спереду була пустельна. Лише ріденькі чагарі по розпечених прямовисних крутоярах та бліді хмаринки у байдужому дивоколі. Вітрограй тримався руками за груди, хапав спраглими вустами сухе повітря, але боявся зупинитися для спочинку. Не міг, не мав на те права… І ось… біля прозорого джерельця, що ринуло з кручі, юнак побачив знайому постать в хутряному вбранні. Провідник, схилившись, пив воду. Помітив Вітрограя, на широкому обличчі промайнув подив. Хлопець упав на камінь, знесилено пробурмотів: — Нещастя… Повідомити Рода й Ладу… Провідник мовчки дістав з-за пазухи невелике з долоню — блискуче люстерко, щось поворожив біля нього. В прозорій глибині спалахнув зеленкуватий вогонь, почувся голос. Провідник підніс люстерко до обличчя юнака. Звідти глянули суворі очі Лади. — Що сталося? — спитала вона. — О люба мати! — ворухнув пошерхлими вустами Вітрограй, долаючи знемогу й подив. — Зореслав кудись зник. За ним пішов Дуб. Яровит ніби сам не свій — гнівний і страшний. Коли ми прямували до вас, хтось приходив до водокруту, водив Зореслава у городище серед гір. Він не міг згадати, що з ним там було… Ми забули про це оповісти вам… — Тихо! — звеліла Лада. — Більше не говори. Чекай нас! Незабаром над скелями опустилася блакитна куля. — Йди сюди, — почувся голос Рода. Вітрограй ввійшов до летючого корабля, махнув на прощання рукою провідникові. Той спокійно стояв біля джерела, ховаючи всевидюще люстерко за пазуху. Юнака посадили біля вікна, внизу поволі пливли громаддя гір, блакитна звивина річки. Рід і Лада тривожно перемовлялися незнайомим наріччям. Вітрограй угледів сіру долину, огороджений стіною храм, закричав: — Ось тут, тут… Я згадав… Лада кивнула. Гори стрімко насунулися, виросли, охопили суцільним кільцем корабель. Вітрограй уздрів, як з-під густих чагарів до них біжить по узбіччю Дуб, вимахуючи руками. — Ти теж вийдеш, — сказав Рід юнакові. — Удвох підете до цього храму. Зореслав там. Там вороги — хитрі й безжалісні. Та не жахайся. Всі вони заснули, ми зробили так, що вас ніхто не побачить, не торкнеться… Проте так буде недовго, ви повинні встигнути. Поспішайте. Побратим ваш непритомний, але живий. Ось візьми люстерко, дивися в нього, слухай мій голос. Я вестиму тебе. Візьмете товариша і повертайтесь назад. Не затримуйтеся жодної хвилі. Чуєш? Жодної хвилі… Зореслав розплющив очі. Йому усміхнулося лагідне обличчя Лади. — Сон, — прошепотів яровит. — Не сон, — заперечила вона. — То раніше був сон… Він провів поглядом довкола. Поруч сиділи Дуб і Вітрограй, біля Лади з’явилася постать Рода. За прозорими вікнами корабля пливли пишні хмари. — Ми знову летимо в казкову долину? — До Словути, синку, — сказала вона, загадково всміхнувшись. — Додому? — радісно скрикнув юнак, простягнувши руки до Лади. Вона обняла його, пестливо провела пальцями по щоці. — Мій хоробрий юначе, дякуй долі, що маєш вірних побратимів. Тебе вирятували з могили… — Страшні очі, ворожий голос, — прошепотів Зореслав. — Він хотів мати живу воду. Він розбив пляшечку… — Ми дамо тобі іншу, — мовив Рід. — Хто ж то такий? — Той, хто перепиняє шлях до нас, — відповіла Лада. — То давній і нещадний ворог, ще з того краю, де ми колись жили… — Чого йому треба? — здивувався яровит. — Такому сильному? — Влади, — суворо прокарбував Рід. — Над світом, над зорями, над людьми. Він ненавидить свободу, бо не віднайшов її в своєму серці. — Чому не знищите його? Навіщо лишаєте жити? — Ми нікого не нищимо, дитино, — докірливо озвалася Лада. — Та й що можна знищити? Щезне один ворог, на його місце народяться інші, ще жорстокіші. Те чорне сім’я пускає пагіння в серці людини. Чуєш? — Чую, матінко. Він наказав мені забути про зоряних братів… — Ти не забудеш. І не забудуть твої діти. І онуки ваші понесуть вість про нас, про свободу… І те слово полине до тих часів, коли у людей виростуть сонячні крила, коли щезне мара всіх богів. Радійте, діти, ми над слов’янським краєм. Ви заслужили на те, щоб земні шляхи стали коротшими… Зореслав, обнявши побратимів, дивився вниз, туди, де між хмарами пливли в сонячнім мареві поля, ліси і блакитні озера. — Не повірять. Нізащо не повірять, — бурмотів Зореслав, стримуючи сльози зворушення й щастя. — Діти повірять, — прошепотіла Лада за спиною юнака. — Кохана повірить. Чуєш? Коли настане пора найважливішого рішення, скажи дітям. їм належить останнє слово… — Словута, — глухо мовив Дуб. — Ми ще побачимо лицарів, вільну твердиню… Невже це правда? Рід і Лада дивилися на зворушених юнаків, перезиралися, а в прекрасних неземних очах колихалася ніжність, любов і якийсь незбагненний смуток. Хмари розступилися, відкривши широкі луки, простір виповненого до краю Словути. Весняні води іскрилися під сонцем, ткали впродовж: ріки вогнистий килим, ніби готували урочисту зустріч синам, що поверталися з далеких мандрів…  

 

ПРОБУДЖЕННЯ


 

Побратими пробиралися темним гаєм, сторожко оглядаючись. Дика стежина вела їх крутояром все нижче й нижче, до Ведмежої Долини. Вітрограй поглянув угору, на синє небо, що визирало між верховіттям дубів, і засміявся. — Не віриться. Тільки що були в казці. Наче сон… — Тоді ми втрьох спали, — пожартував Зореслав. Ведмежа Долина зустріла їх тишею, мороком. Землянка й кошара заросли бур’янами. Очеретяна стріха провалилася, в дірках цвірінькали горобці. Передчуваючи недобре, яровит неголосно гукнув: — Батьку! Птахи замовкли, сипонули врозтіч. Ніхто не відгукувався. — Татку, Кореню! — закричав схвильовано Зореслав. Долиною покотилася луна. Дуб підступив до побратима, заспокійливо поклав долоню на плече. — Не кричи. Хіба не бачиш — тут давно не живуть.. — Невже помер? — болісно простогнав юнак. — Може, переселився, — озвався Вітрограй. — Треба дізнатися в городищі… — Ні, в городище ми одразу не підемо. Маю знайти батька. Хто зна, що сталося за ці два літа? Зореслав, зігнувшись, ступив у землянку. По трухлих стінах повзло бліде пагіння, на долівці стрибали рябі ропухи. Але в житлі не було нічого з домашнього начиння. В душі яровита зародилася неясна підозра. Він виглянув надвір, гукнув друзям: — Пошукаємо на тому боці Словути. Там у мого батенька були кошари і потайні курені. Може, він сховався від царських посіпак. Побратими спустилися до Словути, довго ходили понад берегом, продираючись крізь затоплені чагарі. Нарешті знайшли старезного довбаного човна і весло в ньому. Ріка весело підхопила їх і понесла на той бік. Весняні води покрили луки, всюди вирувала потужна течія, аж до синьої стіни лісу. Човна зносило, яровит старанно вигрібав проти потоку. Пливли довго, аж доки сонце не почало схилятися до полудня. Зореслав завів човна між товсті стовбури вільх, сторожко оглядаючись, розглядав якісь знаки на деревах. Пристали до піщаної кручі, на ній кучерявилися пишні сосни. — Вже недалеко, — скупо сказав Зореслав. Вони витягли човна на берег і пішли низиною, між високим бадиллям папороті, аж доки не вигулькнули на широку заквітчану галявину, де палахкотіло високе багаття. їх помітили, закричали, кілька воїв із списами напоготові кинулися навстріч. Та хутчіше від них метнулася до побратимів прудка, як олениця, дівчина. Вона обняла Зореслава за шию, задихнувшись від радості, не могла промовити й слова, лише дивилася то на коханого, то на його побратимів, не вірячи власним очам. Дружинники кричали щось вітальне, а від багаття йшов Корінь, повагом витираючи скупі сльози. І лише старий Боян не рухався з місця, сидячи на камені біля багаття, перебирав струни гусел, ніби прислухався до нечутної мелодії радості, і втішно шепотів: — Я знав… я знав, що він такий… Він не міг не повернутися…  



Нестримне юрмище людей ломилося в браму царської вежі. Дружинники вмовляли, погрожували. Де там! Могутня течія підступала до ґанку, над майданом котилося: — Слава Зореславу! Зореслав вернувся! Слава! На ґанку з’явився Печерун у супроводі кількох чужинецьких воїв та воєвод Тирла й Борена, а з-за спини злякано визирав Мечик. Радник угледів Зореслава, побагровів від несподіванки, вороже оглянув юрбу, відзначивши, що поміж людьми було багато дружинників, над ними похитувалися в повітрі вістря списів. — Хто відчинив браму?! — грізно крикнув Печерун. — Я повернувся, — озвався Зореслав, підступаючи до ґанку, а за ним стали побратими, узброєні мечами. — Я виконав волю царя Горевія і маю взяти за дружину царівну Миросю! — Два літа, доки ти блукав світами, — зловтішно мовив Печерун, — багато дечого змінили, пастуше! Горевій став невмирущим, я — володарем. Мирося віддала свою кров батькові, аби той міг стати сином Світовида. Ось глянь! Він зірвав чорну запону, якою було завішено ґанок, на людей глянули суворі очі давнього володаря: до виду його витичці вже звикли, але на Зореслава непорушна постать справила тяжке враження. Він гірко похитав головою: — Ех царю, царю! Хотів невмирущості, а маєш смерть… — Він не мертвий! — гнівно заперечив Печерун. — Я слухаю його волю і передаю людям… — Ти вбивця! — суворо одвітив Зореслав. — Ти вбив його і Миросю. Ти віддав катові Зорулю… — Люди, він бреше! — шаленів радник. — То воля царева! — А опісля, — вів далі юнак, — ти набрав чужинецьку дружину, наклав нечувану данину на витичців та сусідні племена. Ти — ворог яровитів! — Візьміть його! — бризкаючи слиною, заверещав Печерун сторожам. Але ті, опасливо поглядаючи на вируючу юрбу, не рушили з місця. — Маю віддати цареві належне, — сказав Зореслав, добуваючи з-за пазухи чорну пляшечку. — Дубе, допоможи! — Не смій! — погрожував Печерун. — Світовид покарає тебе! Дуб лезом меча розціпив цареві зуби, Зореслав улив кілька крапель прозорої рідини в рот. Витичці, тамуючи подих, тиснулися до ґанку, заглядали через голови. Над майданом зависла дивна тиша. Цареве обличчя порожевіло, судомно піднялися груди, затріпотіли вії. — Ожив! — несамовито зарепетували діти, а за ними дорослі, старі. — Ожив Горевій! Слава Зореславу! Слава! Печерун закам’янів од несподіванки. Горевій розплющив очі, безтямно дивлячись на юрбу, на Зоре-слава. — Де я? Що зі мною? — почулися тихі слова. — Я повернувся, — лагідно одвітив юнак. — Я привіз тобі з далекого краю живу воду… І ось ти знову живеш… — Живу воду? — Горевій з жахом глянув на юнака, побачив Печеруна. — Зажди… Жива вода… Відьма… Було це чи ні? — Було, царю. Два літа ти спав непробудним сном, і не прокинувся б, якби не вернувся я. У зоряних синів Рода й Лади я добув живої води, щоб повернути тобі життя, яке ти не вмів цінувати. Царю, царю! Нащо тобі невмирущість, коли ти не можеш дати ради звичайному життю? Невмирущий не може збагнути смертного. Чужа рана лише тоді болить, коли я сам знаю, що це таке. Чужа біда лише тоді серце стисне, коли сам тую біду звідаєш. Щось вартісне тільки тоді, коли його можна втратити… — Правда твоя, — гірко озвався Горевій, схиляючи голову. — Але що мені з тієї мудрості нині? Гріх кривавий на мені, я велів кохану доньку згубити. Нащо ти повернув мені життя? Пече мені, пече!.. — То відьма! — з жахом бурмотів Печерун, ховаючись за престолом. — То не я… Зореслав махнув рукою. З товпища вийшло кілька постатей, загорнутих в чорне. Впали запони, і люди побачили бліде, але усміхнене личко Миросі, її тримала за руку Зоруля. Цар глипнув на них і затулив лице долонями. — Хто це? Упирі прийшли пити мою кров? Пийте, пийте! Я заслужив! Я вчинив страшний гріх… — Отямтеся, батьку, — крізь сльози мовила Мирося. — То я, ваша донька… — Я вбив тебе, — ридав цар, страхаючись розплющити очі. — Твоя кров дала мені невмирущість. О проклятий, проклятий! Доню, то твоя тінь прийшла мучити мене? — Прокиньтеся! — благально прошепотіла донька. — Ви знову живий, а я не була мертвою. Торкніться, то моє тіло, живе й тепле. — То це був сон? — розгублено запитав Горевій. — Та ніч… відьма… кров… — Вважай, як хочеш, — почувся голос Бояна. Старий співець вийшов з-за спин дружинників, підступив до ґанку. — Та надто криваві сни сняться володарям інколи. Краще прокинься і вже ніколи не спи. Дякуй долі, що довідався я про твій задум та про мару з Вовчої Долини, якою тебе обплутав радник… — То не я, — бубонів радник, ховаючись за воєвод, котрі сторонилися його. — То сам цар хотів… — Цить! — гримнув Боян. — Не до тебе річ. Царю, в ту ніч не пролилася кров дитини твоєї. Чатові принесли кров свині… — Мирося жива! — загаласував Печерун. — Мене ввели в оману! — Жива? — тужливо запитав цар. — А в моїм сумлінні вона мертва. Я звелів її убити… — Правда твоя, — ствердив Боян. — Злочин діється в душі нашій! Подумавши, ти вже чиниш гріх! — Вої! — крикнув Горевій. — Візьміть Печеруна! — Зупинися, Горевію! — підняв руку Боян. — Доста смерті! — Він заслужив… — Може… Та ти не заслужив бути царем. Кажу це тобі як Боян. А пісня не бреше ніколи… — Правда твоя, — важко сказав Горевій. — Я вже не цар. Хто заради царства пошле на смерть рідну дитину, той не має права на владу. Миросю… — Що, татку? — лагідно озвалася дівчина. — Зореславе… — Я тут… — Віднині я не цар, — сумно мовив Горевій. — Тобі вінець передаю… Він важко підвівся з престолу, надів вінець на кучері юнака, з’єднав його руку з рукою доньки. — Візьми Миросю, вона твоя дружина. Хай предки благословлять вас на нове життя! А я… піду в печеру… до самітників гірських… Може, там свій гріх спокутую.. Він знесилено впав на престол і гірко заплакав. Корінь стояв осторонь і докірливо похитував головою. — Ще йому царського вінця бракувало. — Слава цареві Зореславу! — кричали витичці. — Слава цариці Миросі! — Люди! — гукнув Зореслав, обнімаючи кохану. — Чи справді нарекли мене своїм царем? — Слава цареві Зореславу! — котилося над городищем. — Тоді слухайте моє перше і останнє повеління, — урочисто сказав юнак. — Віднині царству не бути! — Він збожеволів од радощів, — пробурмотів Печерун, недобре поглядаючи на юрмище. — Чого ти хотів од пастуха? — озвався Мечик. — Нема царя! — засміявся Зореслав до побратимів. — Нема смердів і рабів. Ви вільні люди! Вражені витичці замовкли, ще неспроможні втямити того, що почули. Горевій здивовано ворухнувся на престолі: — Що дієш, Зореславе? — Те, що велить серце. Хай люди стануть вільні, як птахи. Нехай сіють зерно і збирають врожай. Хай співають пісні і милуються піснями інших людей. Хай стрічають сонце не стогоном, а щасливим співом. Миросю, царице! Що мовиш ти? — Батьку, — ясно всміхнулася Мирося. — То перше царське слово, яке я почула в житті. Люди, чому замовкли? — Не дивуйся, доню, — задумливо шепнув Боян. — Хіба легко підлеглому скинути з серця рабський ланцюг? Хай затямлять те, що сказав Зореслав… — Але ж царство… — мов у сні, проказав Горевій. — Прийдуть вороги, звоюють землю нашу… — Громада незборима! — гордо мовив Зореслав. — Хай спробують вороги напасти — одразу бойовий клич збере до дружини найкращих лицарів. Вільні вої ніколи не схилять голови перед напасниками. Люди, кажу ще раз: ви — вільні! Зореслав зняв вінець з голови, кинув його далеко від себе. Блиснувши золотом, вінець упав між бур’яни. Побачивши те, витичці засміялися, розбили мовчання, захоплено вигукуючи: — Воля! Воля! Слава Зореславу! Слава вільним воям! Підбігла Зоруля, обняла Миросю, зашепотіла: — Чи гарно тобі, подруженько, нині? — Гарно й страшно, — сказала Мирося. — Наче перед грозою… — Дівчата-подруги! — лагідно мовив Зореслав. — Нема у мене вінця царського, повінчайте мене з Миросею вінком весняним. На вічне кохання! Витицькі дівчата з щебетанням оточили молодих, заквітчали їх польовим зелом, повели хоровод. Величальну пісню підхопила юрма. Горевій слухав, болісно похитував головою. — О Перуне, ласка це твоя чи гнів? Не збагну… — Що буде з нами? — шепотів знічений Печерун. — Неси мене, коханий, — щасливо співала Мирося, — неси у твоє нове царство! — Нема йому кінця, — підхопив Зореслав, обнімаючи наречену. — Палаци у нас зоряні, смолоскипи сонячні, вісники — хмари лебедині. А боярами будуть сини далеких зірок. Царюватимемо довіку! — Добре, побратиме, добре дієш! — схвально промовляли Дуб з Вітрограєм. — Дух вільної Хортиці промовляє твоїми вустами. Словутинські лицарі радіють нині з нами… — О Яр-Диве! — втішно озвався Бонн, прислухаючись до голосистої веснянки. — Дякую за ласку велику. Прозріли люди, і я з ними прозрів. Тепер не страшно помирати, бо відаю — не вмре у народі моя пісня. Там, де воля, там і слово Боянове! Бережіть його, люди! Він ударив по струнах, долучаючи свій голос до урочистих слів, які разом з ярим сонцем, з шелестом весняних дерев, з гомоном пробудженої землі панували над слов’янським краєм.  

Візьмемось за руки,


Подамось на луки,
На вогні святому
Спалимо розлуку!

Пісню заспіваймо,


Волю прославляймо,
У яснім коханні
Лиха-горенька не знаймо!..

 

1984–1989  



СЕРЦЕ МАТІОЛИ
Казки та легенди

 



 

ЛЕГЕНДА ПРО ПАЛЬМУ



У прадавні часи жив у пустелі шейх, котрий знався на чаклунстві. Він здобув магічну силу чарівника у страшного Володаря Пісків, що мешкав десь у самому серці безводного царства. Що він там робив — ніхто з простих кочовиків та пастухів не знав, та й не прагнув знати, такий був жах перед моторошним повелителем палючих вихорів, у подобі яких Володар Пісків інколи з'являвся біля палацу шейха. Був у шейха гарем, проте не любив він своїх жінок. Мав єдину доньку від першої коханої дружини, котра померла, щойно народивши дитя. Суворо виховував шейх дівчинку, передаючи їй своє магічне знання. І ось виповнилось чарівній принцесі п'ятнадцять літ. Того дня прибув у гості до шейха Володар Пісків і зажадав від свого учня руки його єдиної доньки. Пишне гуляння й свято розпочав на честь гостя шейх. Показував учителеві та іншим запрошеним різні дива: викликав із простору страхітливих потвор, що мірялися силою поміж собою, накликав з неба смерчі й громи, лякаючи слуг та воїнів, змушував борців убивати один одного, а потім повертав їх до життя своїм чаклунським мистецтвом. Володар Пісків поблажливо дивився на все те, схвально посміхався. Потім дива показувала донька. Проте вона не чинила руйнацій, а творила квіти, прегарних птахів та метеликів, змушувала невидимих музик грати чарівні пісні, що милували слух. Батько супився, позираючи на вчителя, ніби вибачаючись за дівочі вибрики, але Володар Пісків схвально кивав головою, заспокоюючи тим шейха. — Житиме у мене, — посміхнувся він, — навчу її майстерності руйнації… А був серед гостей прекрасний юнак — воїн. Він з першого погляду покохав чорнооку принцесу і цілковито втратив самовладання, коли побачив, які дива творить її добре серце. Дівчина теж помітила славного хлопця. Коли гості розійшлися, під нічними зорями зустрілися юнак та дівчина, палаючи від кохання. Та недовго вони раділи: їх вистежили й схопили. Шейх звелів закувати юнака в ланцюги й ув'язнити до вежі смерті. На честь Володаря Пісків оголосили вирок: стратити зухвалого воїна, бо він насмілився доторкнутися до принцеси. Проте дівчина, скориставшись магічним знанням, уночі прокралася до коханого. Вони зуміли вийти з вежі, захопили коней і помчали в пустелю, аби дістатися до моря, щоб попливти в такі краї, де їх ніхто не знає. Варта зчинила тривогу, розлючений шейх із своїми вояками рушив у погоню. З ним був похмурий Володар Пісків. Змучених утікачів наздогнали серед палючих барханів. Закохані стояли в кільці нещадних переслідувачів, міцно обійнявшись. — На що ви сподівалися? — здивовано запитав Володар Пісків. — А ти, принцесо, чому зневажила мою любов? В ім'я чого? Я покохала цього сміливого юнака, — сміливо відповіла дівчина. — Ти мені пропонував лише зло і пустелю. А мій обранець подарував радість любові. — Яка радість? — вражено вигукнув Володар Пісків. — Що він може — цей голодранець? Марево над пісками — ось що таке його любов! Є лише пустеля — і більше нічого! Все інше — сон. Ти збагнеш це — ось поглянь! Він владно простягнув руку до юнака. Той кам'янів на очах у коханої, перетворюючись на скелю. Та очі його пестили й ніжили принцесу навіть тоді, коли останні іскри життя гасли в зіницях. — Ось вона — твоя любов! — із зловтіхою зареготав Володар Пісків, і навіть шейх здригнувся від жаху. — Моя пустеля вічно пануватиме над світом! Зненацька з-під скелі вдарило прозоре джерело, і в променях палючого сонця заграла, заіскрилася райдуга-веселка. — Ти переможений, — щасливо закричала дівчина. — Ти подоланий, нікчемний Володарю Смерті! Серце мого коханого дарує світові життя навіть у кам'яній подобі. Тобі ніколи не розлучити нас! І вона проказала світле заклинання любові. Переслідувачі побачили, як її струнке тіло перетворилося на високу розкішну пальму: її коріння купалося в прохолодному джерелі. Володар Пісків загарчав від шаленства та й перекинувся на чорний смерч від неба до землі, намагаючись засипати пісками прозорий потік разом з пальмою, проте, чим більше він злостився, тим дужче вирувало джерело, тим вищою й тінистішою ставала пальма. Так серця закоханих створили в надрах найпалючішої пустелі перший оаз і світлу надію, що коли-небудь мертві піски вищезнуть у всьому світі, відступивши перед життям і любов'ю.
1   ...   43   44   45   46   47   48   49   50   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка