Олесь Бердник



Сторінка5/51
Дата конвертації19.02.2016
Розмір9.41 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51
ГЛАВА ДЕВ’ЯТА
НА ВОВЧИХ СТЕЖКАХ

 

1



 

Чорні дні прийшли на землю яровитів. Такої ганьби, такої наруги ніколи не бачили люди. Вони знали, якою ціною Ратибор прийшов до влади, і це породило йому страшну славу в народі. Його ім’ям лякали маленьких дітей, проклинали ворогів, його ім’ям висловлювали презирство і огиду. Ратибор чув про це, і кожен його наказ дихав злобою та ненавистю. Він обклав яровитів такою даниною, якої не накладали ніколи навіть на переможених ворогів. Найманці-козари їздили по городищах і, загрожуючи карою, забирали у ремісників більшу частину їх виробів, а у рибалок, бджільників, хліборобів та мисливців — третю частину здобутку. Запальні і юні яровити виступали проти нечуваного насильства. Та сміливців карали смертю. А Ратибор і його чорні поплічники день і ніч бенкетували в хоромах, заливаючи медами свої озвірілі душі і страх перед майбутнім. Народ ремствував. У Києві спалахнув бунт. Його очолив Мечибор — найстаріший дружинник. Та сили були нерівні. Гурт сміливців оточили в яру, над Славутою, вирубали шаблями половину, а інших полонили, зв’язавши ремінням. На площі біля Світовида стратили старого Мечибора. П’яний і німий стояв попереду найманців Ратибор, не піднімаючи очей на того, хто учив його змалку тримати меч, хто своє довге життя віддав Києву та яровитам. Біснуватий Орой, завиваючи диким голосом, роздував вогнище на жертовнику. В той день сталося таке, що навіть в козар серця завмерли від жаху. Страченого Мечибора і ще трьох дружинників Ратибор призначив у жертву Світовиду. Облиті кров’ю трупи поклали на жертовник. Курище чаділо, дим чорною хвилею плив над землею, не здіймаючись до ясноликого Яр-бога. Світовид не приймав страшної жертви, його очі дивилися на батьковбивцю грізно і суворо. Навіть Горидід відмовився бути присутнім на такому ганьбищі. Розлючений Ратибор після вечірнього бенкету, ввалився до нього, потрясаючи мечем, закричав: — Ти теж крутиш хвостом, духовиде! Сам штовхнув мене на страшну стежку, а тепер… в кущі?! Чому ти ховаєшся по закутках?.. Чому не станеш рядом зі мною… в усіх моїх ділах?.. Горидід підвівся назустріч Ратибору і зловісно прошепотів: — Ти занадто далеко залітаєш, хлопчисько! Влада осліпила тебе! Ти не знаєш навіть того, що Святобор десь ховається в лісах і гуртує дружину!.. Ратибор аж захлинувся від несподіваної новини. Хміль покидав його, в свідомість заповзав страх. — Ти брешеш, духовиде! — прохрипів він. — Мої вояки робили облави по всіх городищах, Святобора ніде нема… Його давно з’їли вовки! — Не дури сам себе, — сухо обірвав його жрець. — І згадай, про що ми домовлялись раніше. Слугам Світовида належить половина твоєї долі. Але таку долю я не хочу ділити з тобою! Непевність, бенкети, розбій і ненависть яровитів! Треба творити свою дружину, щоб позбавитись найманців! А для цього… є один шлях!.. — Який? — з надією запитав Ратибор. — Знищити Святобора і всіх, хто мріє про повстання! — Я пошлю в нетрі дружину, я знищу всі кубла по вовчих стежках! — Даремні слова! Всього козарського війська не вистачить для цього! Та вони й не підуть у болота, у ведмежі хащі! Ми зробимо інакше, Ратиборе… тихо, без крику і шуму… — Що? — Завтра мене в Києві не стане… — Ти втікаєш? — Дурню! Невже не розумієш? Яровити мусять думати, що Світовид і його жрець проти нового вождя… Второпав? — Нібито, — прошепотів замислено Ратибор. — Ну, а тепер сідай ближче і слухай… Треба заздалегідь домовитись про все…  

А наступної ночі з майдану зник ідол Світовида. Кияни пошепки передавали з вуст в уста легенду, що буцім бачили сторожі на вежах, як сонцепромінний бог зійшов з гори до Славути і водою попрямував на лівий берег. Вслід за тим щез духовид Горидід, захопивши з собою священного коня Яркона. А Ратибор лютував. Він ще частіше бенкетував, а напившись, нападав на мирні городища, палив їх, ґвалтував молодих дівчат, а полонених продавав у рабство козарам і ограм. В окремих місцях спалахували короткі і жорстокі сутички, і тоді пливли безголові трупи по водах Славути до далекого синього моря. День за днем, день за днем смерть і насильство крокували страшною ходою по городищах і дворищах вільного колись народу. Чорна тінь горя і запустіння лягла над землею яровитів. Люди вже навіть боялися розкрити вуста, сторонилися рідних і близьких. Везли до двору вождя свої нужденні врожаї чи здобич, а потім верталися додому до невеселих жінок та дітей, і прохали у богів допомоги, і запитували — чи відкриється коли-небудь для знедоленого народу дорога до волі?..  

 

2

 

У Київ Лові, в глухих нетрях лісів, недалеко від Славути поселився Святобор з Ружею. Вони вибрали ту ж саму печеру, де жив колись дід-пустинник з ведмедем і Тоцею. Лисиця впізнала схованку, гасала довго по навколишніх лісах, і цілий вечір сиділа, тужливо скиглячи над запалою могилою давно померлого діда. В кручі вирили собі землянки і втікачі-кияни, що не захотіли терпіти сваволі зрадника, а також старий батько Ружі — рибалка Корінь. Восени прибило до берега дуб з ідолом Світовида і непритомного Горидіда. Бога і старого жерця перенесли на галявину в хащах предковічного лісу, а ввечері духовид розповів утікачам про страшну смерть Мечибора, про неймовірне знущання батьковбивці. — Пропаде наше плем’я, — понуро говорив жрець, розхитуючись в такт шуму віковічних дубів. — Старі вимруть, а нові яровити звикнуть до рабства… Так воно й піде, так буде без кінця… Втікачі мовчали, придавлені горем, зловісними передчуттями, і язики полум’я котилися кривавими хвилями по суворих обличчях.  



Минати дні. Святобор, переодягнувшись в лахміття, ходив по городищах, дивився, як його брат-зрадник сіє розруху і смерть навколо. Лють закипала в грудях юнака, сповнювала серце бажанням помсти, а потім змінялась почуттям безсилля. Він повертався до печери в Київ Лові, лягав на ложе з моху і довгими годинами болісно роздумував. Ружа тінню підходила до нього, сідала поруч, пестила плече, гладила буйне волосся. — Важко, Святоборе? — Горе, Ружо! Ех, якби був Глиця живий… Він би порадив, що робити! Вони йшли до духовида Горидіда, питали поради. Але старий жрець мов здитинився. Він сміявся, втішав Святобора різними казочками. — Щоб виплавити мідь, треба руду розтопити на вогні, щоб загартувати меч, треба розігріти сталь, щоб вивести плем’я на міцну і велику дорогу, треба провести його через горе і страждання! — А якщо плем’я загине на цій дорозі? — дорікав жерцю Святобор. — Значить, плем’я негодяще, в ньому нема здорового зерна. Хай гине таке плем’я! — Дивні речі говориш ти, Горидіде! — Поживеш — зрозумієш!  

…І знову тягнуться довгі дні шукань, сумніву, розпачу. Клятва, дана батькові перед його смертю, не давала спокою Святобору. Минала осінь, золотими листками засівала землю. Разом з опалим листом відлітали в безнадійну далечінь останні мрії яровитів про вільне життя. Суворо крокувала зима по берегах Славути, засипала важким покривалом снігу ліси, поля, городища. Ріка замерзла, затихла її гнівна пісня. Тепер вже ніхто не підіймав голосу проти жахливої сваволі батьковбивці… Та ось прийшла весна. Задзюрчали веселі струмки, і в блакиті заспівали свої веснянки жайворонки. Славута напнув широкі груди, розірвав крижаний панцир, загримів невгамовну бунтівливу пісню. І тоді в душі яровитів ніби ввірвався свіжий вітер. Він роздував попіл безнадії, і мрії про повернення втраченої волі воскресали в серцях мужніх колись людей. В м’язах могутніх рук грала сила, прохала меча чи списа, щоб вийти на смертний бій проти зрадника. Не було тільки кому об’єднати ту силу.  

Погожого весняного ранку Святобор знову завітав у землянку до Горидіда. Жрець зустрів його на диво привітно, на обличчі духовида грав веселий усміх. — З чим прийшов, юначе? — Пора діяти, Горидіде! — сказав Святобор. — Сила рветься з грудей. Ти старіший, ти радив часто батьку в тяжкі години, думай, що робити тепер! Я піду хоч на край світу, аби тільки користь була з того! Клятва, яку я дав батькові, ятрить моє серце! — Ти клявся перед Києм? — здивувався Горидід. — Клявся, — сумно відповів Святобор. — А сам не знаю, як дотримати слова того! Ось чому я знову прийшов до тебе, духовиде! Горидід підійшов до юнака, обняв його, ласкаво зазирнув у ясні очі. — Вчасно прийшов ти, сину вождя! Святобор переглянувся з Ружею, серце його схвильовано закалатало, на щоках заграв рум’янець. — Ти повертаєш надію мені, Горидіде! Говори, говори, благаю… — Не поспішай… Скажу, але не тепер. Слухай мене уважно. Чи готов ти лягти кістьми за яровитів, чи душа твоя чиста, коли ти говориш про свою любов до рідної землі? — Як води Славути в сонячні дні, чисте моє сумління, Горидіде! Говори, не муч мене! Що треба робити? — Запитаєш про це не мене, Святоборе! — урочисто проказав жрець, підіймаючи руки до ідола Волоса, що стояв у кутку землянки. — Через три дні буде свято пробудження духів землі і води. Будь того ранку з Ружею, яку ти вірно кохаєш, в долині духів, над Славутою… Бажання сердець, скріплених великим коханням, виконуються в цей день… — Але ж туди ніхто не ходить, — прошепотів Святобор. — Всі бояться тої долини… — З чистим серцем можна йти в долину духів, — суворо заперечив жрець. — При сході сонця зверніться до духа Славути, покровителя нашої землі, і запитайте поради в нього, де силу знайти, щоб повернути волю яровитам!.. Ружа підійшла до Святобора, очі її засяяли рішучістю і сміливістю. Вона схилила голову на його плече, майже прошепотіла в вухо: — Я готова, мій муже… Святобор міцно обняв її рукою, подивився в чорні, зволожені очі, потім звів погляд на Горидіда: — Серця наші чисті, духовиде! Ми підемо в долину духів…  

 

3



 

…А де ж Глиця? Де веселий, невтомний вояк і чарівник, штукар і жартівник? Чи, може, ліг він у нерівному бою з ворогами? Чи пропав безвісти в степах диких? Чи, може, випили його усміхнені очі стерв’ятники-ворони, а кості розтягли шакали по густих бур’янах?.. Ні, не вмер Глиця. Смерть його, видно, загулялася десь по далеких краях чи, може, боялася наблизитися до сміливого вояка, який ніколи не боявся її! Еге ж, це вже давно помічено, що смерть втікає від того, хто прямо дивиться їй в очі… Отож і залишився живим Глиця в жорстокому бою над річкою Рубіжною. Його та ще двадцять уцілілих дружинників полонили козари і повели степами до хана Гароната…  

Сподобався Гаронату розумний та вмілий яровит. Він вирізував з дерева смішні і веселі, фігурки, плів барвисті кошелі з лози, витісував з каменя ідолів козарських богів, які Гаронат наказував встановлювати на високих могилах як знак його влади над дикими степами, що тягнулися від лісів яровитів до земель огрів. Незабаром Глицю було взято до шатра хана, де він мав прикрашати житло своїми виробами. Два вояки день і ніч стерегли Глицю, а по закінченні роботи вели до кошари і там замикали разом з іншими рабами. Минала зима. В повітрі запахло весною. Глиця почав думати про втечу. Його непокоїли думки про Київ. Нічого не можна було взнати від козар, а хан вів розмови з іншоплемінними послами на самоті… Та випадок допоміг Глиці. На світанку його привели в шатро Гароната. Хан спав, гучно хропучи під оксамитовим балдахіном. Глиця сів у кутку докінчувати зображення шестирукого бога. Раптом надворі почулися крики, до шатра заскочив начальник сторожі, голосно вигукнув: — Посол з Києва до хана Гароната! Охоронці хана схопилися з своїх місць, а Глиця тихо принишк за ідолом. Може, його не помітять, забудуть, і тоді можна буде почути вісті з рідного краю. Але хто ж це такий прискакав з Києва? Невже Кий помирився з хозарами? З-під балдахіна з’явився Гаронат. Він сів на розшитих золотом килимах і кивнув головою. До шатра зайшов посол. Глиця, про якого в гарячці забули, ледь не скрикнув. Київським послом був не хто інший як духовид Горидід. Він поклонився Гаронату, наблизився до нього. Глиця не вірив своїм вухам. Перед ним виникли страшні образи зради Ратибора, смерті Кия, підступних дій Горидіда. Те, чого найбільше боявся Глиця, — сталося. Яровити роз’єднані, дружина обеззброєна. Святобор — десь у лісових нетрях… Горидід просив ще вояків у Гароната. Він розповідав про свій план знищення сина вождя Святобора та втікачів, що гуртувалися по лісах. Хан, вислухавши посла Києва, дав наказ підготувати загін вершників для підмоги Ратибору. На честь духовида приготували багатий, ситий сніданок. Раби почали носити в шатро великі тарелі з паруючими шматками баранячого та кінського м’яса, але Горидід від їжі відмовився. Він хотів їхати назад негайно… …Хан виїхав на полювання. Забутий всіма Глиця докінчував свою роботу в кутку шатра. Він розумів, що настав час діяти. День-два і буде пізно! Надвечір у Глиці визрів план. Він виждав, коли сторожа на хвильку вийшла з шатра, прудко прослизнув за балдахін Гароната…  

 

4



 

Густа імла покотилася над степом, з боку яровитських лісів дув пронизливий весняний вітер, забирався під благеньку одежину вартових. Два козари, проклинаючи полонених та свою долю, походжали біля дверей кошари, били долонею об долоню, тупцювали, щоб хоч трохи розігнати кров. Раптом один з них зупинився, неспокійно прислухався. Зупинився і другий, запитливо позирнув вузенькими очицями на товариша. — Що таке? — Чуєш, наче шкрябає з того боку? — Здається… — Треба подивитись. А то — втечуть яровитські пси, сконаєш на рогатині!.. — Іди поглянь! Один з козар підбігцем рушив навкруг кошари, злякано скрикнув. Перед ним в темряві бовваніла висока постать. На її голові вирізнявся гостроверхий, хутряний убір хана Гароната. Володар? Вночі? Біля кошари рабів? — Чому стоїш, блазню? — гримнув хан. — Хіба не бачиш, хто перед тобою? Вартовий бебехнувся на землю від страху, простягнувся ниць. — Встань! — лагідніше озвався Гаронат. — Відчини кошару, хочу подивитись на полонених… Другий вартовий, почувши наказ володаря, миттю зняв засув, розчинив зі скрипом широкі ворота. В ту ж мить юрба полонених темним потоком ринула на козар, зім’яла їх. Не почулося навіть писку. А постать Гароната зігнулася і промовила вже голосом Глиці; — А тепер за мною! І щоб ні звуку я не чув. Захопіть зброю. Проберемось до гуртів — тоді ніхто нас не спіймає! Довгий ланцюжок чорних постатей поповзом потягся в нічну імлу. Минуло небагато часу. І тоді вартові козари, які стерегли гурти коней, побачили, що по степу, до яровитських лісів, мчить великий загін вершників. В темряві зчинився ґвалт. Запалили смолоскипи. В їх багровому сяйві вирізьбилася постать Гароната на передньому коні. Пролунав громовий голос, що змусив вартових покидати зброю і впасти на траву: — Чого ґвалт зчинили, нікчеми? Проте один з старіших козарських вояків добачив, що за Гаронатом мчить юрба обідраних полонених. Він збагнув, в чому справа. Серед ночі тривожно затрубив ріг. Біля шатра відповіли інші роги. Весь стан козар підхопився на ноги… Та було пізно. Загін втікачів шаленим галопом вирвався з кола сторожі і вихором помчав у рятівну пітьму… Гей, вітре рідний — подих землі яровитської! Сповнюй груди вольних витязів, вдихни їм завзяття і незламність, неси їх на крилах своїх до коханого краю!..  



5

 

Ще затемна прийшли в долину духів Святобор і Ружа. Крізь густющі хащі без стежини продиралися вони, попід шатами дубів, сосен і беріз, поміж буйними заростями папороті. Долина лежала перед ними — чорна і страшна. Вона простяглася в’юнкою гадюкою аж до Славути. Знизу чувся моторошний сміх, хрипкі крики, дивний клекіт. — Страшно? — прошепотів Святобор, тримаючи Ружу за руку. — Ні! — рішуче відказала дружина. — Ходімо. Скоро — схід сонця… Вони сміливо попрямували вниз, захищаючи обличчя від гілля зустрічних дерев. В гущавині лунав свист якогось гада, сумно скиглив вовк. Далі. Далі. Крута яруга веде все глибше. Терен дряпає руки, обдирає одежу, ноги плутаються в корінні дерев. Байдуже. Скоріше, Ружо, скоріше! Вже світає на небі, вже бліднуть зіроньки. Скоро заснуть вовкулаки, сичі і проснуться духи життя. Земля дихає в передсвітанковій млі, напоює коріння дерев життєдайними соками. Як легко дихається і зовсім не боязко! Хто сказав, що духи страшні? — Хутчій, Святоборе любий! Стіна лісу змикається над головою. Вони вже на дні долини. Спереду хлюпає хвиля — сюди доходить вода Славути. Оце і є долина духів — тут вони вітають схід сонця, народження весни. Вода іскриться рожевими метеликами, відбиває в собі темну гряду дерев. Тихо. Ні звуку. Вітер не колихне вітки, замовкла хвиля. Грає ніжним багрянцем обрій, переливається барвами веселки. Зорі гаснуть. Парує земля, понад водою туман сплітається в дивовижні узори. І Святоборові та Ружі здається, що то народжуються перед сходом сонця, воскресають після довгого сну духи. Яснішає довкола. Чіткішими стають обриси дерев. Похмура долина повеселішала. За стіною дерев блиснув краєчок сонця, сипонув барвистим дощем навкруги. Земля стрепенулась, заграла росяним убором, заспівала багатоголосу пісню хвали Світовиду-Яр-богу, батьку всього живого. Святобор і Ружа стали на коліна, вклонилися сонцю. — Благослови нас, Яр-боже, укріпи тіло, просвіти розум. Пошли нам силу, щоб вистояти в довгій борні! Сонце мовчить, але яровити чують його гарячий подих, бачать, як під його пестливим промінням розпукуються бруньки на деревах, розквітають квіти, пробиваються з-під землі трави. Повертається Святобор до води, вдивляється в пасма туманів, простягає руки, пристрасно говорить, ніби вириваючи слова з глибини грудей: — Славуто, батьку наш! З’явися в цей животворний день, допоможи в біді своєму народу… Ружа стиснула руку коханого, гаряче зашепотіла, і слово те полинуло над тихими водами, відлунюючись по схилах долини: — Дух живий безсмертного Славути! Де ти? Прийди! Допоможи в тяжкі для народу часи… І ось обоє завмерли. Туман над водою згустився, побілів. Все ближче пливуть його казкові пасма, закутують яровитів непроглядним мороком. А з того мороку чується спокійний протяжний голос: — Чого шукаєте, діти? Від несподіванки Святобор і Ружа схопились на ноги. Туман ще згустився, і серед нього виникла постать старезного діда з сивою бородою до колін, в білій, до землі, одежі. Пронизливі очі його мерехтять, ніби хвиля Славути в бурхливу погоду, вони уважно і суворо оглядають людей. — Ви кликали мене… Я прийшов, — знову озвалася постать. — Чого не вистачає тобі, юначе? Сили? — Ні! — Розуму? — Ні! — Може, сміливості? — Ні, Славуто! Боягузом я ніколи не був. Та й не про себе я хочу говорити з тобою… Сили потрібно яровитам, сили, щоб скинути огидне ярмо з народу, щоб знищити зрадника-брата і його найманців! Дай пораду, дух Славути!.. Дід задумався, довго мовчав. Туман прокочувався мимо і часто здавалося, ніби він зникає, перетворюється в пару і колишеться під промінням сонця. Нарешті, вуста його ворухнулися, почулися тихі слова, мов шелестіння леготу: — Слухай духовида, вояку! Слухай духовида! Святобор здригнувся, притиснув до себе Ружу. Постать духа Славути розтанула в мороці, покотилася до води. Святобор простягнув руки вслід їй, закричав: — Що це значить, діду? Чому ти не кажеш, що діяти? — Питай богів своїх, питай Світовида, — почувся здалека голос. — А шлях твій лежить до полудня. Ввечері зірка ясна, червона, вказуватиме тобі шлях… І ось… все затихло. Німує долина духів. Розходиться туман, синіє вгорі усміхнене небо. Святобор переглянувся з Ружею, взяв її за руку. Не промовляючи й слова, пішли вони назад, несучи в серці нез’ясовне хвилювання і тривогу! Гей, легковірні, гарячі серця, розтруєні зневірою! Не по нетрях ведмежих, не по стежках вовчих треба шукати силу, щоб здобути волю! Скиньте пелену обману з невгамовних душ, ясних очей, беріть зброю дзвінку в незламні руки! Куйте долю народу залізом і кров’ю, розумом і силою м’язів, піснями і муками, любов’ю до життя і ненавистю до сваволі! Ніч втікає від сонця, насильник від витязя, тьма душі, страх сердець, безсилля розвіюються примарами перед ясним промінням великої, простої правди…  

 

ГЛАВА ДЕСЯТА


ПІДСТУП

 

1



 

На широкій галявині — людно. Старезні дуби, високі сосни посхилялися довкола, перешіптуються про щось, дивуючись. Більше сотні яровитів зібралось посеред лісу. Всі мовчазні, урочисті. В колі — ідол Світовида, що стояв колись в Києві. Перед ним — невеликий жертовник. Куриться з нього пахучий димок, жертва сьогодні — безкровна. Це мед лісовий, золоті колоски тогорічного жита. Сонце сміється з ясного неба. Дим струмиться вгору, тане над вершинами дерев. Жертва приємна Яр-богу. А яровити повільно кружляють меди і вина, передаючи один одному окуті бронзою і сріблом роги. Нарешті з кола встає Святобор. Ой який могутній вояк виріс з нього за останній рік! Пробилися вуса, роздалися плечі. Вишита сорочка перехоплена широким ременем, на ремені — батьківський меч, меч Києва, на плечах — малинова тепла накидка. В далеку дорогу зібрався Святобор, туди, куди котить хвилі свої старий Славута. Тому й сумно на галявині, тому й кружляють яровити меди, ніби на тризні. Встав Горидід. Він один з старих киян залишився живим, йому й говорити напутнє слово. Але чому не дивиться він в очі Святобору, чому тремтять його старечі руки? Хіба не він посилає сина Кия до обрів, що займають степи за порогами? Після повернення Святобора з долини духів, жрець розповів юнаку, як його батько давно-давно передав Горидіду знак, що свідчив про укладення дружби з обрами. То була фігурка мудрого птаха — сови. По тому знаку яровити або обри мусили йти на допомогу племені, що потрапило в біду. «Тільки в найтяжчих випадках посилайте цей знак дружньому хану», — попереджував Кий. Горидід підняв фігурку сови вгору, голосно вигукнув: — Той час настав, яровити! Нам потрібна поміч. Ось чому їде від нас син славетного Кия!.. Жрець передав Святобору сову, потім вийняв з-за пазухи чорну ладунку, надів на шию юнакові. Тихо мовив: — Тут рідна земля. В ній піт, і кров, і сльози яровитів. Вона берегтиме тебе в дорозі… Тонко плете незримі сіті Горидід. Сумом бринять його слова, сльози тремтять на старечих очах. А зворушений Святобор обіймає жерця, притискує до широких грудей: — Спасибі, духовиде… З юрми вийшов старий Корінь, поцілував Святобора. — Прощай, синку. Наші серця і думи з тобою. Повертайся з другами… Хоч і билися ми з ними колись, ну а коли Кий домовився про дружбу — то ми слова не зламаємо! Скажи, що всяке буває! Сьогодні вони нам поможуть, а завтра ми станемо в пригоді! Яровити добра не забувають!.. — Скажу, батьку Корінь!.. Горидід зайшов до землянки, вивів звідти священного коня Яркона. Підійшов до Святобора, вклонився. — Бери Яркона, сину. — Що ти говориш, Горидіде? — здивувався Святобор. — Хіба можна їздити на коні Світовида? — Можна, — тихо відповів жрець. — Яр-бог буде тобі супутником. Бери, не вагайся, тут не дістанеш іншого коня. Звіряйся на Яркона — він повезе тебе по вірній дорозі!.. Яркон, мов розуміючи слова жерця, підійшов до Святобора, легко дихнув йому в вухо, поклав голову на плече. Юнак розправив груди, глибоко вдихнув повітря, ясним поглядом обвів усіх. — Іду, браття і товариші! Гуртуйте силу, ждіть друзів наших… Коло яровитів розступилося. Святобор з Ярконом рушив до проходу. Ружа — мовчазна і бліда — йшла поряд. І коли вони вже сховалися за першими деревами, з-за жертовника долинуло тихе, як стогін, мов подих вітру, мов голос землі, зітхання юрми: — Наше благословення з тобою, сину… І ось вже нікого нема. Тільки люба Ружа йде поруч — засмучена, згорьована. Зупинилися вони на кручі над берегом Славути. Звідси видно було в густій імлі правобережні кручі, неосяжні луки, блакитні дзеркала озер і проток. Святобор пригорнув жону до себе, заплющив очі. Прислухався, мов хотів почути стук її серця. Потім відхилився, довго дивився в чорні, захмарені очі, щоб назавжди понести з собою пам’ять про кохану. — Святоборе, муже мій! Я не плачу — ти бачиш… Я буду ждати… А якщо смерть судилася тобі… ти все одно не вмреш… ти живеш в мені! — Ружо!.. — Так, любий… ти живеш в мені. В тебе буде дитя. І якщо народиться син, я назву його, як звати батька його… Святобором. — Спасибі тобі, кохана… Святобор поцілував Ружу ув очі, потім вийняв меч і зрубав гілку верби. — Для чого це, друже мій? Він мовчки закопав гілку в землю, набрав у шолом води, полив. — Приходь до цієї верби, дивись на неї. Доки вона зеленітиме — знай, що я живу і думаю про тебе. А осиплеться лист з неї — нема мене живого! Ну, та будемо сподіватися на краще… Святобор скочив на коня, перехилився, ще раз міцно поцілував заплакані щоки Ружі. Вона хотіла щось сказати, та подих перехопило. Заіржав кінь Світовида, з місця ринувся вскач, стелючись білим птахом понад лозами, понад бур’янами. Хмара куряви прослалася за ним. Менше, менше… Ось уже зовсім не видно. Тільки ще глухо стугонить земля, та луна, затихаючи, котиться в лісі. Ружа вернулася до землянки, впала на мох…  

 

2



 

Отямилася від гавкання лисиці. Зірвалася з моху, подивилася на Тоцю. Невже козари? Ні, звірина наче радіє!.. Ружа схопила стріли, лук і вискочила з печери надвір. Її зустріли голоси весняного лісу, свіжий подих розбудженої землі, ясний промінь сонця. Та хто це? Ружа насторожилася, приготувала стрілу. По стежині між віковими деревами поволі йшло кілька людей, одягнених в козарські кожухи. Спереду шкандибав високий, худорлявий дідок з палицею в руці. Лисиця побігла прямо до нього, стрибнула на груди, облизала обличчя. Дідок зупинився, притиснув звірину до себе і заплакав. Ружа знизала плечима. Що за дивина? Чому Тоця знає цього старця? Та ось чоловік ступив ще кілька кроків уперед, ввійшов у смугу світла. Ріденькі вуса, борідка, примружені очі в промінні зморщок. Так часто Святобор розповідав Ружі про це обличчя! Невже… — Глиця?! — радісно скрикнула жінка, обнімаючи прибулого. Вона заплакала нестримними гарячими сльозами і не соромилася їх. — Живий, здоровий, Глиця, батьку!.. — Еге ж, Глиця, дочко, — здивовано-радісно відповів чоловік, заспокоюючи Ружу. — Та звідки ж ти знаєш мене? — Святобор розказував!.. — То ти жона його? — Еге ж! — Хороша! — відверто похвалив Глиця, цілуючи Ружу в щоку. — Як же ви? Звідки? — Втік з полону козарського. Разом з цими молодцями. Тут недалеко ще сотні дві дружинників. По городищах збирав, гуртував, до вас привів. Ще там ми почули, що трапилось в Києві, ну й гайда сюди! Тоця скочила на землю, виграючи хвостом і озираючись, помчала до печери. Глиця засміявся. — Еге, Тоця гостинніша за тебе, господине! Давай запрошуй до господи, бо ми голодні, як вовки! А чого ж це Святобор не виходить? Мені конче потрібно бачити його!.. — Святобора нема, — похнюпилася Ружа. — Він сьогодні поїхав… — Куди? — передчуваючи щось лихе, прошепотів Глиця. — На полудень. До обрів. Глиця сплеснув руками, вдаривши ними об поли кожуха. — Чого поніс його туди злий дух? За чим? — Прохати допомоги! Горидід передав Святобору знак Кия, по якому хан обрів має послати яровитам дружину на поміч! — О Яр-боже! — підняв руки до неба блідий Глиця. — Що за напасть на яровитів! Яке страшне злодійство! Та то ж підла брехня, Ружо! Обри ніколи не були друзями Києву, а Горидід робить все на руку Ратибору! Він послав Святобора на смерть! Ружа захиталась, позеленіла. Вуста її ворушилися, але вона не промовляла й слова. Глиця підхопив її, влив до рота води. — Веди нас до Горидіда, дочко! Тримайся! Може, ще пощастить врятувати Святобора!..  

…Духовид лежав на землі горілиць. Ноги його були прив’язані до двох зігнутих донизу беріз, які притримувались кількома молодими яровитами. Коло суворих, гнівних дружинників оточувало зрадливого жерця. Над ним стояв Глиця і, приставивши меч до шиї, запитував: — Для чого ти послав Святобора до обрів? — Щоб позбутись його, — хрипів Горидід. — Всіх інших можна було б зневірити і віддати до рук Ратибора… — Хтось буде чекати сина Кия на дорозі? — Засада козар… — Де? — Біля гирла Рубіжної… — Проклятий! — заскреготав зубами Глиця. — Ти тонко грав на молодому серці, довірливій душі! А ви, люди! Чого ждали? Кому підкорялися? Ворожі ноги топчуть рідну землю, а ви ховаєтесь по лісах. Сила яровитів у єднанні, а ви розпорошили її, замкнувши серця свої в шкаралупі страху і сумніву! Сором і ганьба Києву!.. Яровити похнюпили голови. Глиця одступив від розпростертого духовида, махнув рукою. — Одпустіть його. Замкніть у землянці і стережіть. Його буде судити весь Київ, коли на майдані городища знову стоятиме Яр-бог! Розгубленого зляканого Горидіда одв’язали від беріз і повели геть. Глиця підійшов до Ружі, поглянув їй в очі. — Треба діяти, дочко. Веди мене скоріше туди, звідки вирушив муж твій… — Що ти хочеш робити, Глице? — з надією запитала Ружа. — Побачиш. Глиця зупинився біля посадженої Святобором вербички, опустив Тоцю на землю. Потім він дістав з торби біля пояса шматок берести, надряпав на ній якийсь візерунок, прив’язав сувій до ошийника Тоці. — Хай Тоця біжить за ним. Коней у нас тут нема, пішки Яркона не доженеш. Може, він зрозуміє. Я попереджую його про засаду і вказую, що треба вернути назад! — О Глице, якби вдалося, — застогнала Ружа, ламаючи руки. — Будемо сподіватись. Ну, Тоцю, біжи… Шукай по сліду Святобора… Послужи ще раз, вірна лисичко… Тоця махнула пухнатим хвостом, потерлася об ноги Ружі, Глиці і, понюхавши сліди копит Яркона, побігла вздовж берега. Ось кущі заховали її, ось рудий клубочок вихором вимчався на галявину і зник за деревами. Ружа дивилася йому вслід і спраглими вустами шепотіла палку молитву Яр-богу…  

 

3

 

Святобор наближався до Рубіжної. Над лісом спадала вечірня просинь. Між деревами багрянцем просвічувало небо. Яркон похропував, повертав голову до вершника, ніби хотів щось сказати. — Їсти захотів, коню? — ласкаво запитав Святобор, пестячи Яркону круту шию. Кінь Світовида тонко заіржав, вдарив копитом. Яровит скочив на землю, пустив Яркона на траву. Той вдячно торкнувся м’якими губами до руки вершника і почав хрумати соковиту пашу. Святобор сів на пеньку, витягнув з-за пазухи фігурку сови, вручену йому Горидідом, задумався. Скільки ще доведеться перебороти знегод і несподіванок, доки він вручить цей знак дружньому хану? Раптом яровит насторожився. Недалеко в лісі почулися дивні звуки. Чи то собака, чи то лисиця! І ось на галявину вискочила руда звірина, вистрибом помчала прямо до Святобора. Юнак аж рот відкрив. — Тоця! Як ти сюди потрапила? Лисиця вискочила Святобору на руки, підставила шию. Юнак помітив нашийник, на ньому — сувій берести. Послання? Від кого? Чому навздогін? Яровит похапливо розгорнув сувій. На бересті ножем було надряпано звивисту лінію, од неї ліворуч йшла інша, на тому перехресті зображено козарську шапку і меч. Еге! Та це русло Славути, а ліворуч — Рубіжна. Біля гирла намальована козарська шапка. Себто засада, вороги?! Хто ж попереджає його? Горидід? Він якось дізнався про небезпеку і послав Тоцю услід! Ну, спасибі й на тому! А що тут ще за риса? Вона йде вздовж Славути до полудня, не доходячи до Рубіжної, обривається. Там хрестик. А потім риса повертає назад, над нею — стріла. Що таке? Вони хочуть, щоб він повернувся назад? Для чого? Тому, що тут засада ворожа? Горидід боїться, щоб Святобора не вбили? Пусте! Не можна тремтіти перед небезпекою! Раз вирішено — треба їхати до кінця!.. — Правда, Тоцю? — тихо обізвався Святобор, пестячи лисицю. — Ми обминемо ворогів, переберемося уплав Славутою, а козари нехай собі стоять за Рубіжною… Ні, ні, рідний краю! Я без сумніву йду назустріч небезпеці, я приведу тобі на допомогу дружніх вояків!.. Вперед, коню… Пора. Тепер вже ми поїдемо не прямо, а праворуч. Хащами, лозами, до берега Славути. Тільки тихо, не іржи, Ярконе, бо почують вороги — буде біда. Ген — засіяла червона зоря на полудень. Туди лежить наша дорога…  



 

4

 

Спадає вечір. На небі загорається яскрава зірка. Вона переливається живим вогнем, тремтить, хвилює серце Святобора, мов погляд рідної матері, мов надія народу, душа його, його майбуття. Вперед, священний коню! І вночі не до сну. Спати можна на ходу або вдень на обіді. Інколи буря прокочується над лісом, над рікою. Тоді грізно ревуть хвилі, стогнуть, гнучись до землі, дерева, низько мчать чорні хмари, крешучи, в небі сліпучі вогні. І в громі грози Святобору вчувається стогін народу, регіт батьковбивці, благання сиріт і обездолених матерів. І ще сильніше поспішає тоді Святобор, і несе його Яркон, мов біла блискавиця, вперед і вперед, де на обрії палає яскрава зірка…  



 

5

 

Та ось прийшла біда. Неждано-негадано вихопилися з-за могили вершники, заревли дикими голосами. Не встиг Святобор витягти меча, як десятки арканів обплутали його. Дико заіржав Яркон, грудьми кинувся на низькорослих степових коненят, повалив двох на землю. Даремно! Святобора зв’язали, стягнули на землю, кинули біля могили. Навкруг Яркона ходили, поплескували долонями по білосніжній шиї, задоволено поцмокували. Святобор, опам’ятавшись, зиркав навколо. Кочівники сиділи довкола вогнища, щось жваво говорили незрозумілою мовою, кивали в його бік. Святобор придивився. Та це ж, напевне, обри — жорстоке степове плем’я, яке колись довго володіло слов’янськими племенами. Яровити з вуст в уста передавали легенди-перекази про незвичайну силу обрів, їхню жорстокість. Але ж саме до них послав його духовид Горидід. Значить, треба сказати їм! Але як? — Ей, обри! — крикнув з натугою Святобор. Степові напасники дружно повернули обличчя до полоненого, здивовано насторожились. Один з них — чорнолиций велетень — підійшов до Святобора, жуючи великий маслак, схилився над ним. — Чого тобі? — вишкіряючи зуби, запитав він по-яровитськи. — Одпустіть мене. Розв’яжіть! — А чому б то? — зловісно запитав обрин. — Я їхав до вашого хана. Я посланець від Києва. У мене є знак. — Знак? — здивувався обрин. — Покажи… — Ось тут, за пазухою. Мене послано по допомогу. Духовид сказав, що обри — дружнє плем’я, що хан ваш домовлявся з Києм про допомогу в час небезпеки. Ця сова — знак… Обрин оглянув насмішкувато сову, показав іншим обрам. Зареготався презирливо. Його регіт був підхоплений всім гуртом напасників. Пересміявшись, обрин-велетень сказав грізно: — Дурний, легковірний яровите! Ніколи ми не укладали спілки ні з Києвом, ні з іншими племенами. Меч і власна рука — наші спільники! А духовид твій — просто брехун! Ну та то ваша справа — гризтися поміж собою! А наша — віддати тебе володарю нашому! Добрим рабом будеш!.. І обрин відійшов до вогнища, кинувши фігурку сови далеко в степові бур’яни. Серце Святобора впало. Ось вона, правда! Як пізно він збагнув, куди його послав Горидід! Які тонкі ниті плів зрадник, доки не було Глиці — вірного порадника! Глиця! Чи не від нього було послання? Неодмінно від нього! Як він одразу не догадався? Святобор згадав, що вже не раз Глиця посилав такі послання на бересті. Там же був ясний і чіткий наказ — повернутись назад! А він не послухав. Злобна воля Горидіда засліпила його, повела назустріч смерті! А рідний край — над прірвою! І тоді, коли йому потрібна допомога батьківським мечем і твердою рукою — син вождя пішов у ворожі землі за химерою! О горе, ганьба йому! Святобору не чекати пощади від обрів. В кращому випадку його продадуть козарам. Тоді прощай, рідний край, прощай, велика мета! Хоч би поворухнутись! Неподалік Яркон, він скоса поглядає на господаря, тихо хропе. Здається, ніби священний кінь щось хоче сказати. Зненацька вояк відчув чийсь дотик до своїх рук. Легенький, ніжний. Тріщить ремінь, послаблюються пута. Боже-Світовиде! Що це? Невже Тоця? Ну звичайно! Її не помітили обри, і тепер вона прийшла на поміч. Лисиця хугко гризе реміння, пуга спадають одне за одним! Обри регочуть, жеруть варене м’ясо, не звертають навіть уваги на полоненого. Хто може допомогти блідолицому чужинцю? Хто розв’яже такі пута, які не розірве і кінь? А Святобор уже повзе до Яркона. Меч при ньому, припаси, лук — на сідлі. Вперед! Мов стріла, метнувся на коня Святобор, різонув мечем повід, вдарив чобітьми під боки. Заревли, завили обри, посхоплювались від багаття, кинулися до зброї. Буревієм майнув білий кінь, заіржав радісно, вихором пронісся в пітьму, ламаючи високі бур’яни. Десятки вершників помчали навздогін, стріли засвистіли в нічному повітрі. Даремно! Хіба наздогнати низькорослим коненятам невтомного Яркона? Хіба знайти в рятівній темряві серед неосяжного степу самотнього вершника? Затихає гомін погоні. Бурхає в жилах схвильована кров. Поряд з конем гордо біжить Тоця, виграє хвостом, хитро поглядає вогниками очей на Святобора. Витязь підхоплює звірятко із землі, вмощує на сідлі, гладить теплу, чутливу спину. Спасибі тобі, Тоцю! Ти знову рятуєш мене, мій вірний друг, моя хороша лисичка!.. Назад, до Києва! Скоріше, скоріше! Хай полини глушать чужі запахи, дурманять голову. Хай шепоче тирса, заколисує. Тільки зірка горить в небі, не спить, моргає застережливо. Будь уважним, витязю! Навколо вороги, навколо небезпека. Та кожна стежка веде нині Святобора до рідного краю, кожен крок наближає до священного Києва…  

 

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   51


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка